Свої перші наукові статті я друкував на придбаній в дніпропетровському комісійному магазині друкарській машинці. Моє наукове листування почалося з писаних від руки листів, за відповідями на які подеколи треба було ходити до мініатюрного поштового відділку неподалік найбільшого в місті базару. У мої студентські роки оголошення про ґранти та академічні обміни надходили поштою на адресу якого-небудь університетського відділу з міжнародних зв’язків, й тамтешні бюрократи вирішували, кому їх варто показати. Про маґістерську програму у Варшавському університеті я дізнався із газети Dziennik Kijowski, яку вирішив передплатити з метою вивчення мови. Свої перші імейли я відправляв з інтернет-центру на міському Головпоштамті, де сканували написане мною від руки й цими важкезними файлами атакували пошту моїх учителів Ярослава Ісаєвича та Влодзімєжа Менджецького. Мій перший домашній інтернет працював коштом телефону (тобто, користуватися телефоном й інтернетом одночасно було неможливо). І додому з Варшави я дзвонив не скайпом, а з автомату на розі вулиць Радомської та Ґруецької. Минуло трохи більше п’ятнадцяти років. І тепер здається, що інтернет, електронні бібліотеки, скайп та фейсбук, а ще Historians були завжди...
***
У доцільності та реалістичності інтернет-проекту нас із Володимиром Маслійчуком переконали подорожі України й наукові презентації, що ми проводили у Луцьку і Житомирі, Одесі і Харкові, Полтаві й Черкасах. Ми, двоє некиян, зазвичай вирушали в них із Києва. Ці подорожі щоразу показували, що в Україні існує інтелектуальний потенціал поза Києвом та Львовом, тільки там інституційні можливості його розвитку істотно слабші, ніж у наших двох інтелектуальних столицях. І пошуки назви для сайту досить швидко привели до комбінації слів, які можна відчитати як: історики в Україні. Цим підкреслюється наша приналежність до українського інтелектуального простору й, через нього, до міжнародної інтелектуальної дискусії. Тому абсолютна більшість наших публікацій – українською мовою. Тому для нас так важлива присутність на сайті авторів та тем із українських регіонів. Тому ми так тішимося регіональній репрезентативності наших запрошених редакторів: Михайло Гаухман (Луганськ), Ігор Сердюк (Полтава), Олександр Панкєєв (Запоріжжя), Володимир Склокін (Харків). І не втрачаємо надії знайти редакторів і в Галичині чи на Волині й Поділлі.
***
На нашому сайті немає коментарів. Ми вирішили перенести коментування, як і інші форми спілкування наших читачів між собою, у групу Historians на Фейсбуці. На мій подив, ця група, яка зараз налічує понад 1200 осіб (!), виявилася не просто цікавим дискусійним доповненням до сайту, а й неформальним об’єднанням, що живе власним життям.
Хочу наголосити принципово важливу річ: від самого початку наш сайт не розглядав відвідуваність як найвищу мету, хоч і прагнув бути простором інтелектуального спілкування людей найширших професійних уподобань. Ми живемо в добу абсолютизації кількісних показників: доробок науковця оцінюють за індексом цитувань, телепрограму – за рейтингом, сайт – за відвідуваністю. Мені не раз доводилося стикатися із кількісними аргументами: мовляв, Ваші зауваження нікому не потрібні, якщо наш ресурс має стільки відвідувачів. Historians є некомерційним і не «кількісно орієнтованим» продуктом. Для нас, нехай це пролунає патетично, якість публікацій та якість читачів важать більше за кількість. І взагалі я не вірю у кількісне вимірювання гуманітарного знання, стилістичної вправності чи наукової переконливості.
***
Про працю редакторів, їхні знахідки та помилки, мабуть, найкраще можуть розповісти самі публікації. Користуючися цією нагодою, хочу хіба що ще раз звернути увагу на низку текстів, до підготовки яких я мав безпосередню причетність. На мою думку, на уважне перечитування заслуговують кілька інтерв’ю, зокрема, роздуми Сєрґєя Абашина про дискурсивну потенцію теми міграції у сучасному світі [http://historians.in.ua/index.php/intervyu/840-serhey-abashyn-myhratsyia-y-relyhyia-okazhutsia-v-tsentre-novykh-polytycheskykh-y-dyskursyvnykh-konfyhuratsyi-vo-vsem-myre], Міхаеля Мозера – про мовні політики сучасної України [http://historians.in.ua/index.php/ukrayinska-mova/299-mikhael-mozer-za-teperishnikh-obstavyn-ofitsiina-odnomovnist-iak-ne-paradoksalno-ie-vazhlyvoiu-peredumovoiu-dlia-faktychnoi-bahatomovnosti-krainy], Віталія Нахмановича – про українсько-єврейські взаємини та можливості спільного пам’ятання про Голокост [http://historians.in.ua/index.php/zabuti-zertvy-viyny/866-vitalii-nakhmanovych-ukrainsko-ievreiske-porozuminnia-potrebuie-svitohliadnykh-zmin]. Напрочуд важливою уважаю й публікацію перекладу есею Рорі Фінніна про аналітичну безплідність стереотипних тез про «слабкість» української національної ідентичності [http://www.historians.in.ua/index.php/dyskusiya/996-rory-fynyn-ukrayntsy-ozhydaemo-neozhydannaia-natsyia].
***
В академічній, як у кожній іншій, спільноті існують свої правила виживання. Чи не головне таке правило в Україні: триматися певної групи й критикувати людей винятково з-поза групи. Я невипадково написав: людей, а не тексти, адже у нашому просторі квітне презумпція персоніфікованості критики, коли її об’єктом є не ідеї, а людина, яка їх висловила. Мені ДУЖЕ хотілося б, аби наш сайт, хоча б трішечки підважив ту презумпцію.
Нам залежить на заохоченні справжніх дискусій, і мені здається, що інколи це навіть вдавалося. Хоч дискусійний потенціал деяких текстів був використаний не повністю. Тут маю на думці, передусім, багаторівневну статтю Тимоті Снайдера про стереотипи та контексти «західної» (насамперед, німецької) історіографії Другої світової війни [http://historians.in.ua/index.php/zabuti-zertvy-viyny/956-tymoti-snaider-komemoratyvna-zumovlenist-vtraty-cherez-vshanuvannia]; полемічний текст Юрія Рубана про взаємини історіописання та політики, написаний у незвичній для українського простору перспективі політичної філософії [http://www.historians.in.ua/index.php/dyskusiya/835-yurii-ruban-istoriia-bez-polityky-i-polityka-depolityzatsii-u-tezakh-ukrainskykh-istorykiv]; нарешті, дещо максималістський, не прийнятий до друку в Польщі, текст Даніеля Бовуа про расистські конотації міфології кресів [http://www.historians.in.ua/index.php/dyskusiya/599-daniel-bovua-chy-lehenda-kresiv-maie-zastupyty-soboiu-ikhniu-istoriiu].
***
Мабуть, есей Бовуа є найкращою ілюстрацією важливої тези, яку хочу повторити за Амосом Озом: конфлікт – це не завжди непорозуміння. Зіткнення ідей, розмова понад груповими поділами на «своїх» і «чужих», підтримка інтелектуальної відкритості та заохочення немодного нині сумніву – гранично важливі й потенційно найбільш продуктивні.
Ми можемо це все дозволити на Historians не в останню чергу тому, що ми – аутсайдери наявної академічної системи України, про що згадував у своїй редакторській колонці мій друг Володимир Маслійчук. Ми знаходимося поза університетськими чи академічними інституціями, ми не маємо аспірантів й не впливаємо на розподіл стипендій і ґрантів. Це істотно ускладнює життя, але й дає більше свободи. На щастя, наші партнери із Київського представництва Фонда ім. Гайнріха Бьолля, дружніх нам сайтів і видавництв це також розуміють.
Ми робимо Historians, тому що нам це цікаво і нам це подобається. Сайт допомагає нам і, сподіваюся, іншим людям, думати. Думати раціонально, відповідально й, не в останню чергу, іронічно. Андрєй Тарковський написав якось: коли людина думає про минуле, вона стає добрішою. А раптом він мав рацію.