Заклики «залишити історію історикам» вельми поширені в українській політиці. Цим гаслом політики приховують своє небажання приймати рішення та сподівання  на зміну політичної кон’юнктури. Георгій Касьянов і Олексій Толочко у  тексті «Національні історії та сучасна історіографія: виклики й небезпеки при написанні нової історії України» також пропонують розірвати зв’язок історії й політики по-українському. На їхню думку, потрібне «відокремлення академічних дискусій від політико-ідеологічних». Результатом такого розділення має стати нова історія України, звільнена від властивих національним історіям вад. Аргументація двох авторитетних істориків на користь такої пропозиції  є цікавою і вартою докладного розгляду.

      Бажання будь-якого науковця пропонувати й оцінювати те чи інше знання у своєму професійному полі є зрозумілим. Автори так говорять про проблеми українського історичного знання і про бажання вийти на рівень сучасних світових досліджень: «Для того, щоб нова історія була інтелектуально сумісною з сучасною світовою історіографією, вона має “говорити” однією мовою з новітньою наукою. А це означає, що вона має виглядати подібно, бути подібним чином структурованою, оперувати аналогічним набором концепцій і підходів, нести аналогічні смисли». Гідний задум, вартий всілякої підтримки. У такому випадку й оцінка ініціативи авторів теж має спиратися на сучасне розуміння такого явища соціального світу, як історична наука.

      Почати хочу з  важливого  висновку П’єра Бурдьє: "Мета внутрішньої боротьби за науковий авторитет в полі суспільних наук, тобто за право виробляти, нав’язувати і прищеплювати легітимне бачення соціального світу, є однією з цілей боротьби між класами в зовнішньому політичному полі. З цього випливає, що позиції у внутрішній боротьбі ніколи не можуть досягти того ступеня незалежності щодо позицій у зовнішній боротьбі, яка спостерігається у сфері природничих наук. Ідея нейтральності науки – це фікція, при чому, фікція небезкорисна, бо вона дозволяє видавати за наукову, нейтралізовану і евфемізовану, а тому особливо символічно дієву – в силу повної невпізнанності – форму панівного уявлення про соціальний світ» [1]. Отже,  застереження викликають як заяви політиків про пошуки «історичної правди» (чи її проголошення!), так і претензії істориків на незалежність/об’єктивність пропонованого ними знання. В українських реаліях, де активними політиками є десятки академіків і сотні докторів наук, включно з директором Інституту історії України НАНУ (86 номер у виборчому списку правлячої партії), політика не просто впливатиме на задум Георгія Касьянова і Олексія Толочка, вона прямо визначатиме шанси на його успіх. Спробую довести це, спираючись на певний історичний досвід.  

      Зазначу, що автор не є істориком й тому не збирається аналізувати проблематику української історіографії зсередини, з позиції «внутрішнього поля». Натомість спробую дати відповідь на таке питання: що знання про політику може сказати про проблему, поставлену двома істориками? Стратегія взятого мною слова буде наступною. Спочатку на фоні політичного досвіду буде проаналізована  аргументація авторів на користь сформульованого завдання «написання синтези історії України поза канонами мастер-наративу (master narrative)». А потім у той самий спосіб будуть оцінені засоби, які пропонується використати для здійснення революції в історіографії. Відразу уточню, що термін політика застосовується тут і в подальшому у розумінні, запропонованому Максом Вебером: «Політика, означає прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади» [2]. Влада пов’язується не лише з посадою в державній ієрархії. Влада означає розосереджену в суспільстві, в тому числі в науковому середовищі,  здатність впливати на поведінку людей.  Цей вплив відбувається шляхом застосування примусу і розподілу ресурсу, в тому числі символічного.

І

      Автори визначають  національну історію як спосіб організації знання про минуле, і таким чином отримують можливість розкрити  історичні особливості виробництва цього знання. На їхню думку, «національні історії виникають у рамках становлення націоналізму – ідеології та світогляду, похідні від нього і з часом стають одним з найефективніших способів його маніфестації». З цим можна погодитись, але з важливим доповненням.  Націоналізм потужно  впливає на наше життя і на формування сучасного світового порядку в цілому, бо задає  рамки ефективної політичної дії. За ідеологією  стоїть здатність  досягати  раціональних цілей в  різних історичних обставинах.

      Поява націоналізму нерозривно пов’язана з уявленням про суверенітет, сформованим у європейській політичній філософії ХVІІІ–ХІХ століть. На зміну запропонованому Томасом Гоббсом втілення  суверенітету у особі одного монарха приходить  концепт народного суверенітету за Жан-Жаком Руссо. Особливість цього концепту в тому, що він має самореферентний характер, тобто не потребує легітимації з боку божественного авторитету. Народ в певний момент маніфестує себе, самопроголошуючи свій суверенітет і переходячи у такий спосіб з дополітичного у політичний стан.

      Політики часів французької революції і Наполеонівської імперії були першими, хто сповна зрозуміли й використали це знання для досягнення вражаючих результатів у сфері політики, права, економіки і військової справи. Народний суверенітет як загальний принцип був реалізований ними в  рамках національної держави. Завдяки цьому  їм вдалося реалізувати сформульовані у ХVІІ-ХVІІІ століттях ідеї raison d'Etat набагато ефективніше, ніж в умовах династичної держави.

      Досвід використання ідеї нації дозволив Мішелю Фуко зробити однозначний висновок: «Революційні рухи виявляються успішними і викликають всю повноту історичних наслідків лише тією мірою, якою вони поєднані з  націоналістичними рухами» [3]. У своїх дослідженнях історик доводить, що капіталізм був несумісним з феодальною системою влади саме через байдужість останньої до індивіда. Для суспільства нового, капіталістичного типу з його інтенсивністю і ефективністю потрібен якісно вищий рівень контролю. Ідея нації і її суверенітету стала ключем  до розуміння важливості особи і підштовхнула до управління її суб’єктністю, до біополітики і governmentalite.

      Долаючи колосальний опір, французькі «націоналісти» почали конструювання нації. «Опір революції часто інтерпретується революціонерами у вигляді  лінгвістичної сили і лінгвістичної форми…Барер пише Конвенту в доповіді Комітету громадського порятунку: федералізм і забобон розмовляє нижньобретонською, еміграція і ненависть до Республіки говорять німецькою, контрреволюція говорить італійською, а фанатизм – баскською» [4]. Для перемоги республіки і її нації, що спочатку складалася лише з представників третього стану, потрібна була мовна і  культурна єдність. Політики почали цю єдність формувати.

      До нації включалися ті, хто визнавав її суверенітет, накладений на певну спільну для всіх національну культуру. Культура вважалася такою, що існує з давніх часів, але насправді активно конструювалась методами державної політики. Механізми цієї культури  мали дозволити суспільству зі складною і  динамічною соціальною структурою більше пам’ятати, більше забувати, відрефлексовувати теперішнє у часовому вимірі. Звичайно, в різних національних державах процеси конструювання культури мали суттєві особливості. Але спільним є те, що завдяки такому конструюванню склад націй суттєво розширювався.

      Тут важливо зауважити, що створювана культура, як проект, взаємодіяла з наявними культурами різних регіонів і соціальних груп. Іншими словами, мультикультуралізм у національних державах існував завжди, про це свідчать багато сторінок «Знедолених» чи сцен «Піґмаліона». Згадаймо, що на початку ХХ століття в Лондоні чарівна квітникарка Еліза Дулітл розмовляла мовою, яку не розуміли представники середнього класу. Раціональність політичного розуму полягала у створенні такої державної політики, яка б у різні способи інтегрувала  мозаїку культур у цілісний національний проект. У багатьох національних державах така політика демонструвала переконливі результати. Для реалізації культурного проекту національної держави створювалась історична наука у її  теперішньому вигляді – як пропозиція певного знання у відповідь на створений державою попит.

ІІ  

       Варто наголосити, що раціональність пошуку різних способів інтеграції культур у національний проект лишається чинною і тепер. Георгій Касьянов і Олексій Толочко справедливо пишуть, що «національна історія стала центральним елементом національного виховання, прищеплення почуття належності до нації, лояльності до її держави». Іншими словами, знання про минуле відкривало перед людиною можливість судження про свою спільноту-націю  і взяття на себе  відповідальності за неї.  Формувалася принципово нова єдність суспільства, для якої вже не потрібні були середньовічні стани і корпорації, що стримували розвиток капіталізму. Національна культура разом з капіталістичною ефективністю і новими способами державного управління  діяли як потужний інструмент єдності.

      Не все в тому інструментарії задовольнило б нас сьогодні, коли ми дивимось на перші національні держави ХІХ століття з точки зору прав людини і верховенства права. У тих державах  мали право голосу, а відтак складали націю, не більше 20% дорослого населення. Але в тодішніх конкретно-історичних обставинах кількох країн Європи представницька демократія змогла укорінитися як спосіб правління саме завдяки єдності нації і її держави.

      Історична наука була створена в рамках політики єдності нації, на цілісний і неподільний суверенітет якої спирались нове  право, економіка, політика. Владі потребує  знання, яке підтримує цю основу  модерної держави. За таке знання вона була готова платити. Автори трохи сором’язливо говорять про те, що «становлення  її (науки історії – прим. автора) як університетської дослідницької дисципліни збіглося зі становленням націоналізму як модерної ідеології та форми колективної самоорганізації», а «історична освіта виявилася структурованою відповідно до рамок національних історій» (підкреслення мої – прим. автора). Але мав місце не збіг, а  причинно-наслідковий  зв'язок між формуванням національної держави і історичної науки.

      У ХІХ–ХХ століттях політичний попит на національну історію (ширше – на національну культуру) з’являвся як після проголошення нацією свого суверенітету  у формі держави, так  і до такої маніфестації. Різниця лише в тому, що в першому випадку цей попит створювали групи, які мали всю повноту державної влади, а в другому – ті, що тільки прагнули брати участь у владі чи були незадоволені її розподілом. Відповідно, різними були можливості учасників політичної боротьби і різними були можливості створення «історичних звітів» про існування націй. Але нація як зумовлене політикою явище існувало в обох випадках.

ІІІ

       Георгій Касьянов і Олексій Толочко начебто погоджуються з конструктивістським розумінням нації як «уявленої спільноти», але одразу починають його неявно заперечувати. Погляньмо уважно на їхню тезу: «Нації, або за виразом Б. Андерсона, «уявлені спільноти» потребували «історичних звітів» про своє існування. Інтелектуальна атмосфера романтизму дозволяла подібне уявлювання і документування ще до  фактичного існування націй (підкреслення моє – прим. автора), тобто до їх самореалізації чи то в державній формі, чи то у вигляді культурної спільності з власною кодифікованою мовою та культурним міфом».  Автори говорять про існування якоїсь точки на траєкторії «уявлювання», після якої нація переходить у стан  «фактичного» існування, зі стану «не існування» (чи існування «неістинного»). Проблема у тому, що визначити момент переходу від неістинного до істинного/фактичного існування можна лише для об’єктів, що володіють субстанційністю.

      Нація, як і клас, раса, ґендер та багато інших суспільних явищ субстанції не мають, вони  існують лише завдяки нашій уяві.  На уяву впливають інтереси, різні у кожного з тих, хто належить до нації. Тому завжди різними будуть уявлення про те, яке суверенне рішення має прийняти нація у кожному конкретному питанні. Чи така неможливість одностайності означає, що нація не існує? Ні, бо нація є політичним явищем і ця проблема може зніматися владою, якщо та здатна забезпечити певний баланс інтересів. Звідси глибокий образ нації, як «щоденного референдуму», щодо якого неможливо вказати день, коли він відбувся вперше, і нація «фактично» почала існувати.  Так само неможливо вказати день, коли всі інтереси співпадуть, плебісцит стане непотрібним, нація покінчить з політикою і постане як реалізована утопія єдності.

      Чітку відповідь на питання про межі всіх явищ у просторі і часі може дати лише метафізика. Але ж Георгій Касьянов і Олексій Толочко закликають писати історію з урахуванням постструктуралістської критики і  цілком обґрунтовано критикують есенціалістський підхід до  формування національної історії, суть якого формулюють наступним чином: «Історія нації нібито існує сама по собі, окремо від зусиль істориків. Останні ж мають безпомилково ідентифікувати сутнісні ознаки національної історії та відшукати їх чи підтвердити їх наявність в «історичній реальності» за допомогою правильно визначених понять, категорій та фактів».

      Дивно, що піддавши такій критиці ессенціалізм, двоє істориків у своєму тексті твердо стають на шлях фіксації саме сутнісних ознак поняття національна історія. При цьому вони говорять, що національна історія «перетворилася на факт історії науки», і  що віра в пізнавальну і пояснювальну силу правильних понять «почала виглядати інтелектуальним анахронізмом». Це починається  з тези: «Критика національної історії з практичного боку полягає в її дедалі очевиднішій невідповідності змінам, що їх зазнає світ». Далі по тексту ця теза посилюється: «Раз будучи сконструйованою та узгодженою, національна історія залишається, у принципі, незмінною». Отже, національна історія  змогла зберегти свою незмінну сутність протягом двохсот з чимось років. І ось автори  розкривають  суттєві ознаки цього «незмінного» інтелектуального явища: «Національна історія виходить з постулату етнічно, мовно й культурно гомогенної нації — не тільки як ідеалу, але і як практичної необхідності». Твердження про незмінність національної історії та її «постулату» якраз і означає жорсткий есенціалізм.

      До речі, давши національній історії чітке  нормативне визначення, автори трохи нижче як один з прикладів наводять «Історію Бельгії» Анрі Піренна. Перший-четвертий томи її перекладені російською мовою і видані під назвою «Средневековые города Бельгии» [5]. У цій праці мені не вдалося знайти тверджень про етнічну, мовну чи культурну гомогенність бельгійців.

IV 

      Нормативність (незмінність) поняття національної історії, з якої виходять  два дослідники, означає, що зміни в розумінні поняття нації не вплинули на зміст поняття національної історії. Але драматичний конфлікт світової історіографії із «постмодернізмом у різних його іпостасях», про який говорять  автори, якраз і був викликаний прагненням і навіть необхідністю переосмислення трагічного досвіду ХХ століття. Саме цей досвід змусив плеяду філософів, істориків, соціологів, політологів в рамках осмислення зв’язку «влада-знання» критично поглянути на поняття нації, класу, раси, гендеру. Тут неможливо розглянути весь перебіг цього процесу. Проте викликає заперечення те, як Георгій Касьянов і Олексій Толочко підбивають його підсумок: «Сучасна ліберальна держава, заснована на ідеях громадянських свобод, прав людини та мультикультуралізму все менш комфортно відчуває себе в ролі проповідника національної історії». Ця теза – ключ до розуміння політичної позиції авторів, тут вони виходять з простору історіографії в простір політики. Їхнє твердження про «некомфортність»  варто розглянути докладніше.

      Вище вже йшлося про те, що нація і націоналізм виявилися ефективними стратегіями соціальної згуртованості. Їхня поява була викликана бажанням певних суспільних груп зняти феодальні обмеження для виробництва благ. Без них новий економічний лад (капіталізм) міг виробляти ці блага все більш ефективно і масово. В категоріях економічного інтересу ідея нації полягає в бажанні власників набувати і утримувати власність у приватний, тобто без згоди монарха чи корпорації (міста, цеху), спосіб. Завдяки поняттю суверенітету нації забезпечувалась деперсоналізація і незмінність інстанції, що гарантує нову приватну власність. Перший учасник нації, він же суб'єкт ліберальної філософії ХVІІІ–ХІХ століть, це власник. Його інтерес забезпечувала національна держава.

      Але масова участь населення  у виробництві благ входила у протиріччя з елітарним характером їх присвоєння. Історія ХІХ – першої половини ХХ століть це історія боротьби демократії, як інтересу населення, що виробляє,  з лібералізмом, як з інтересом власників, що присвоюють. Націоналізм, як ідеологія, допомагав зберегти єдність національних держав. Але за ідеологією стояла  раціональна політична дія, що передбачала не лише повторення мантри про «відродження нації», а й творення нації в соціально-економічному вимірі. У єдності двох своїх іпостасей націоналізм став рамкою для  поєднання лібералізму і демократії в конкретно-історичних умовах, зміг зберегти й розвинути національні держави. Йому це вдалося, бо були запропоновані  компромісні схеми розподілу для благ, що виробляються і споживаються колективно.

      У повоєнній Західній Європі і Північній Америці був створений і втілений новий концепт національної держави – welfare state, соціальної демократичної ліберальної держави. Головна її риса – кожен учасник нації стає власником завдяки гарантованому доступу до певних благ, що споживаються тепер у колективний спосіб (охорона здоров’я,  освіта, пенсійне забезпечення та інші види соціального страхування). У такий спосіб власність стає  правом кожного громадянина, а не лише вузького кола «еліти», а welfare state стає основою сучасної національної держави.

      Змінювалася нація і поняття про неї. В ході політичного процесу (а не етногенезу!) до нації були  включені наймані працівники, жінки, представники етнічних, релігійних та інших меншин. Та й  націоналізм  в сучасних демократичних державах маніфестується в інший, порівняно з часами Наполеона і Бісмарка, спосіб. Британський дослідник дискурсів Майкл Білліґ назвав його теперішню форму «банальним націоналізмом». Проаналізувавши публікації в британських ЗМІ він зробив висновок: «Нація не є чимось далеким від нашого повсякденного життя, вона присутня в наших повсякденних словах, в знайомих розмірковуваннях і висловлюваннях, які ми вважаємо само собою зрозумілими. Ліберали, соціалісти чи феміністки, незалежно від своїх уявлень про ідеальне майбутнє, не можуть   забути про свою націю» [6]. Отже, сучасна ліберальна демократична соціальна держава не перестає бути національною. Тому теза про «некомфортність» ліберальної держави через звернення до таких інструментів єдності як національна історія є необґрунтованою. 

V

       Георгію Касьянову і Олексію Толочку вдається суттєво наростити перелік недоліків національної історії. У тексті з’являється ще одне, принципово інше, визначення поняття національної історії. Якщо перше говорить про неї, як про спосіб організації наукового знання про минуле, тобто отриманого в ході певної процедури і в ній верифікованого, то друге  визначає її як «специфічний тип структурованої історичної свідомості, що виник у рамках загального руху становлення націй у ХІХ ст. Будучи історично й культурно зумовленим, цей тип опису, розуміння та пояснення минулого претендує на статус «природного», а його категорії, будучи формально пізнавальними і пояснювальними, дедалі більше перетворюються на нормативні максими, які придатні для ідеологічної уніфікації, але непридатні для подальшого розвитку знання й пізнання».

      У цьому визначенні говориться про історичну свідомість в рамках широкого соціально-політичного руху, тобто про свідомість колективну, соціальну, культурно зумовлену, що спирається на нормативні максими, вони ж ідеологеми, вони ж смисли, вони ж цінності. Суспільна/соціальна  пам'ять формує особливу «національну історію». Ось як про неї говорить Ніклас Луман: «Під такою історією не може розумітися просто фактична послідовність подій, з точки зору яких  сучасне розуміється як дія минулих причин або як причина майбутніх подій. Особливість смислового конструювання історії полягає в тому, що вона робить вільним доступ до смислу минулих і майбутніх подій, тобто перестрибування послідовності. Історія виникає завдяки звільненню від послідовності. Історія є минуле чи майбутнє в теперішньому, але воно завжди є відступом від чистої послідовності й завжди редукція отриманої свободи доступу до всього минулого і всього майбутнього» [7]. Це соціальне явище найчастіше називають історичною пам'яттю.

      Ось як два історики критикують історичну пам’ять, називаючи її національною історією: «Історично відома сумна роль національних історій у культивуванні національної нетерпимості, настороженості до сусідів та відверто ксенофобських настроїв. Досвід двадцятого століття з його двома світовими війнами та численними етнічними конфліктами змусив обережніше ставитися до тих, притаманних національній історії, рис, які колись здавалися її достоїнствами. Конфліктність, нетерпимість, аґресивність іманентні, умонтовані у саму сутність національної історії атрибути, котрі можна пом'якшувати різними акцентуваннями у викладі, але яких неможливо позбутися, не відкинувши всю конструкцію».

      Політичний досвід багато що може розповісти про історичну пам’ять, про способи колективного запам'ятовування-пригадування-забування в межах становлення і розвитку націй. Дослідники пам'яті справедливо критикують властиві їй ідеологізованість, іншування, спрямованість на міфологізацію минулого. У наведеній вище тезі Георгій Касьянов і Олексій Толочко  приєднуються до цієї критики. Але не можна погодитись зі змішуванням національної (історичної) пам’яті як соціального явища з національною історією як способом організації наукового знання. Таке змішування суттєво шкодить переконливості  критики на адресу національної історії.

VІ

      Отже, автор цих рядків не може погодитися  з рядом тез Георгія Касьянова і Олексія Толочка. Вважаю, що нація і національна історія є явищами свідомості, зміст яких суттєво змінився за два століття. Тому пошук способу, який дозволяє відрізнити «фактичне існування» нації від її «неіснування» вважаю контрпродуктивним, бо він веде до пошуку субстанції, у якій втілюється нація, до етнізації цього поняття. Пошук цієї субстанції, в свою чергу, є технологією деполітизації, тобто представлення нації як «природного, самодостатнього носія історії», здатного існувати окремо від політики. Питання на зразок: «якими є ознаки нації?» або  «чи існує нація?» відводять від питання: «чиї інтереси реалізує нація?». Нарешті, вважаю, що національна історія як спосіб організації знання є відмінною від явища історичної пам’яті. Через це наведений авторами перелік вад національної історії як способу організації знання про минуле не виглядає беззаперечним.

      Чи означає це, що національна історіографія не повинна змінюватись, враховувати «поширені у західній науці тенденції»? Ні, жодним чином! Але давайте уважно поглянемо на запропонований рецепт покращення національної історії. Він передбачає  радикальну  відмову від наративу і перетворення її на «опис суми історичних досвідів (не обов'язково пов'язаних між собою)». На мою думку, такий радикалізм веде в бік від вирішення проголошеного авторами завдання створення історії України, інтелектуально сумісної з досягненнями сучасної світової історіографії. 

      Легше всього було б покласти відповідальність за проблеми національної пам'яті, виявлені трагедіями ХХ століття, на історичну науку, на національні історії з їх дискурсами і наративами. Думаю, що головну відповідальність все таки мають нести політики і їх конкретні рішення. Політика несе відповідальність за історичну пам'ять, яку формували школа, казарма, газета, навіть тюрма і лікарня. Найгірше починалося тоді, коли влада проектувала  ідею нації і наратив національної історії в ідеологеми одвічних «ми» та «нашої» боротьби, жертовності і перемоги. Не раз траплялося, що ідеологічні ілюзії витісняли раціональність політики, породжували бажання прискорити дію «незаперечних» законів історії. Політичні лідери та виконавці їх рішень брали на себе роль  вершителів її «волі». Звісно, наукове знання, в тому числі, історичне, теж було причетне до спроб прочитати минуле і майбутнє в ідеологічний спосіб й теж зазнавало впливу ідеологем. В недавні часи УРСР історики grosso modo були, за висловом Макса Вебера, «пророками на кафедрах». Їхню поведінку можна оцінювати в категоріях недоліків їхнього історіографічного методу. Але це ще одна спроба деполітизації політичного питання.  Адже зведення проблеми до недоліків того чи іншого наукового методу не дозволяє поставити питання про те, чи має історик задовольняти певний попит, не даючи собі звіту  про інтерес, який за цим попитом стоїть. А поставити це питання на шляхах «відокремлення академічних дискусій від політико-ідеологічних» неможливо. 

      «Постмодернізм» справив великий вплив на світову історичну науку і на ліберальні суспільства саме тому, що на основі досвіду ХХ століття поставив проблему режимів «влада-знання», розкрив в конкретних точках минулого  раціональність/ірраціональність політики, викрив фікцію нейтральності науки, показав роль наукового знання у закріпленні тих уявлень про світ, які відповідають інтересам влади.

     Не хотів би заглиблюватись у «постмодерністську» тему домінування, підкреслю  найголовніше. Історичне знання по природі своїй наративне і дискурсивне. Це, зокрема, означає, що політика/влада впливає на будь-які тексти істориків і цей вплив не може бути подоланий жодними мовними засобами, в тому числі аргументацією з позицій «об’єктивності». Гегемонія завжди присутня в дискурсі, домінування формує одні наративи й марґіналізує інші, певне знання стає істиною якщо за ним стоїть влада (державна влада, економічний чи символічний капітал). Методи деконструкції допомагають досліднику  знайти в текстах сліди цього впливу, почути тих, кому влада наказувала мовчати і нагадати про те, що вона вимагала забути. У такий спосіб деконструкція справді піддає, як про це пишуть два історики,  «ревізії основи усталених уявлень». Але ця ревізія відбувається на шляхах визнання  зв’язку історії і політики, спроб  використати цей зв'язок для встановлення діагнозу сучасності.

      Слід віддати належне капіталізму. Жоден інший суспільний лад не продукує  «волю до знання» настільки потужної, що породжене знання навіть заперечує сам цей лад. Але жодний інший лад не демонструє здатності ефективно інтегрувати це знання і ці заперечення у задану владою тканину уявлень про світ, постійно змінюючи її. У безперервному циклі конструкції/деконструкції при виробництві знання твориться   як розуміння  багатьох суспільних явищ, так  і постійні зміни у цьому розумінні.

       Але є важливий нюанс. Знання, здобуте методом деконструкції, теж оцінюється владою і має набагато більше шансів стати істиною, якщо здобуде підтримку влади. Боротьба з одним мастер-наративом завершується формуванням іншого. В тексті істориків наводиться приклад того, як Іммануїл Валерштайн деконструював історію Індії. Він показав який вплив на розуміння минулого створила динаміка капіталістичної світ-системи, колоніальна експансія «центрів сили». Чи змусив він  дослідників, що пишуть національну історію Індії, відмовитись від свого задуму? Ні, бо влада Республіки Індія посилено конструює культуру індійської нації. Індійські політики сконструювали індійську націю, у 1948 році вона проголосила суверенітет і тепер це сучасне політичне явище визначає минуле. 

      І коли автори говорять про «ренесанс національних історій» у Центрально-Східній Європі, Балтії і на Балканах, то навряд чи справа тут у «звичній східноєвропейській манері знехтувати усталеним досвідом і намагатися здивувати світ чимось питомо власним, небаченим і нечуваним». Політичні зміни у цьому регіоні в кінці 1980-х років відбувалися в рамках відновлення порушеного Радянським Союзом національного суверенітету. Становлення його відбувається з урахуванням європейського політичного досвіду, в тому числі і в сфері конструювання національної культури і написання національної історії. Цей процес відбувається непросто, бо потребує  переосмислення тих понять нації, які домінували в міжвоєнний період, в часи «народних демократій» чи перебування у складі СРСР. До того ж, він вимагає сприйняття нової системи координат європейської історії, у якій французьку революцію, як точку відліку, замінив Голокост. Проблеми, що у зв’язку з цим виникають, стосуються також і української історії, про них говорить Тимоті Снайдер [8]. Але надмірним спрощенням було б описувати процес створення національних історій в Центральній і Східній Європі в категоріях «винайдення велосипеда».  І навряд чи вдасться подолати присутні тут наративи національних історій  у спосіб написання  деідеологізованих історій на зразок «Кембриджської історії Скандинавії». Національні історії на Півночі Європи, так само як і в інших її частинах, продовжують писати і викладати, бо національні держави продовжують існувати.

VII

      Георгій Касьянов і Олексій Толочко так описують історію, що подолала рамки нації: «Отже, майбутня «історія України» може бути насправді описом суми історичних досвідів (не обов'язково пов’язаних між собою) з власними смислами, які не корелюють із пізнішими. Це не лише досвід, який українці можуть уважати своїм. Такий підхід дозволить інтегрувати в історію досить проблемні фрагменти історій, приміром, зниклих народів (скіфи, сармати), грецьких колоній чи римських провінцій у Північному Причорномор’ї, або ж історію Кримського ханства. Це також дозволить інтегрувати історичні досвіди народів, які традиційно мешкали у Східній Європі (наприклад євреїв, вірмен), стосунок котрих до історії українців неочевидний саме в рамках національної історії». Отже, тут знову імпліцитно присутній «постулат етнічно, мовно і культурно гомогенної нації», що не змінюється в історії. Він не дозволяє побачити українську націю як політичне явище, як реалізацію суверенітету народу, пов’язану з інтеграцією у національну культуру і національну історію різних соціальних та етнічних груп. Національна історія як  осмислений у сучасних  категоріях (без метафізики націй) історичний досвід  може допомогти створити політику інтеграції, що не позбавляє  згадані групи власного минулого.

      Але ця мета не може бути реалізована за допомогою «історії України» без наративу, без прив'язки до «жодної реалії сучасної нам України», і з епізодами, смисли яких не корелюють між собою. Знаю роботи авторів, які є хорошими стилістами, що розуміють значення зв’язності тексту і поважають читача. Тому впевнений, що вони не можуть не розуміти нездійсненність поставленої мети. Написаний в такий спосіб текст не лише не вирішить поставлених проблем, його просто ніхто не буде читати. 

      Таку думку легко відкинути на підставі того, що автор цих рядків політизує науку історію. Але от що говорить Тоні Джадт: «Завдання історика, якщо вам потрібно оцінювати його роботу, у тому, щоб надавати той вимір знанню і наративу, без якого ми не можемо бути єдністю громадян. Якщо існує громадянська відповідальність істориків, то вона полягає саме в цьому» [9]. І далі: «Праця історика полягає в тому, аби вияснити, що певна річ трапилася. Ми виконуємо цю працю так добре, як тільки можемо, з метою донести – чим було те, що трапилось, для  людей, з якими це трапилось там і тоді, і якими були наслідки... Між тим, у нас є друга відповідальність. Ми не просто історики, але також і завжди  громадяни, що  відповідають за те, щоб застосовувати своє вміння на користь спільного інтересу. Зрозуміло, що при цьому ми маємо писати історію такою, як її бачимо, якою б неприємною вона не була для сучасного смаку... Відповідно, ми маємо діяти одночасно у двох регістрах. Єдиними віддаленими аналогіями є біологія та моральна філософія, що весь час змушені боротися з фальшивими інтерпретаціями їхніх  висновків і аргументів. Але історія більш доступна, ніж перша, і більш відкрита для політичного зловживання, ніж друга... Можливо, саме тому більшість моїх колег пишуть книжки для своїх друзів або для бібліотечних полиць. Так безпечніше» [10]. 

      Отже, політичний і громадянський досвід дещо можуть порадити щодо  написання національної історії, об'єднаної цілісним наративом про історичні шляхи нації у її сучасному розумінні. Таку історію  будуть читати і над нею будуть думати. Пропоную не відкидати цей раціоналізований досвід минулого на користь неоліберальних або неоконсервативних «революцій» та створеної ними кон’юнктури. Адже  вони досі не змогли довести свою здатність стати основою для ефективної демократичної політики. Досвід успіхів і помилок такої політики історикам варто не лише зберігати, до нього самим варто звертатись. 

Юрій Рубан – Президент фонду «Велика родина» (Київ). Директор Національного інституту стратегічних досліджень (2005 - 2010).         

1. Пьер Бурдье, Поле науки, у кн: П. Бурдье, Социальное пространство: поля и практики. Санкт-Петербург: Алетейя, 2007.  С. 501–502. 

2. Макс Вебер, Политика как призвание и профессия, у кн.: М. Вебер, Избранные произведения. Москва: Прогресс, 1990. С. 646.

3. Мишель Фуко, Интеллектуалы и власть: избранные политические статьи, выступления и интервью.  Москва: Праксис, 2006.  Ч. 3. С. 44.

4. Жак Деррида, Если есть место переводу. Философия на национальном языке (к словесности на французском) // Логос. 2011. № 5–6(84). С. 129.

5. Анри Пиренн,  Средневековые города Бельгии. Санкт-Петербург: Евразия, 2001.

6. Майкл Биллиг, Повседневное напоминание о Родине // Логос. 2007. № 1(58). С. 68.

7. Цит. за: А. В. Назарчук, Учение Никласа Лумана о коммуникации. Москва: ВесьМир, 2012. С. 113.

8.  Timothy Snyder, Commemorative causality // Modernism/modernity, 2013, vol. 20, №. 1. Рр. 77–93.

Режим доступу: http://www.eurozine.com/articles/2013-06-06-snyder-en.html

9. Tony Judt, Timothy Snyder, Rethinking the Twentieth Century. New York: The Penguin Press, 2012.  P. 266.

10. Ibid. P. 268–269.