На такі місця багатий увесь світ. Й Європа також. Для Речі Посполитої, яка наприкінці XVIII століття, була стерта з карти континенту, ці землі стали простором мрій про відродження. Відновлення Польщі 1918 року повернуло їй значну частину втрачених земель, але кордонів до 1772 року ця країна тоді не сягнула, що одразу викликало певну ностальгію. А потім Сталін, переможець битви під Сталінградом, накинув західним союзникам свою концепцію нової Європи й вирішив відсунути Польщу, «наче шафу», далі на захід. Відтоді в усіх міжнародних угодах ці кордони вважалися непорушними. Про походження повоєнного ладу мало хто згадує. Та й ніхто, власне, не заперечує того факту, що кращого розв’язання заплутаного питання меншин «версальської» Європи знайти не вдалося.

Ялтинська зустріч остаточно підтвердила стан речей, визнаний усім світом як гарантії миру й рівноваги сил. Комуністична Польща завдячувала своїм існуванням цьому рішенню; в новій посткомуністичний Польщі нікому не спадає на думку змінювати повоєнні кордони.

Увага, расизм!

Поляки зі Сходу, які пережили пов’язані з ним примусові переселення й убивства, нині вже у поважному віці або пішли з цього світу. Їхня пам’ять була настільки змучена стражданнями, що випали на їхню долю, що важко очікувати від них тверезого розрахунку із совістю – не стільки навіть власною, скільки із совістю батьків і предків. Все, що залишилося від цієї пам’яті, стало міфом. Пам’ять змішалася з історією; емоційно пережите особисто змішалося з тим, що можна спостерігати на відстані, на тлі ширшого історичного контексту.

Попереднім поколінням тяжко закидати, що вони мислили інакше, ніж ми. Гірше, коли анахронічне мислення виникає нині або коли воно породжує ганебну поведінку. Одним із найскладніших питань сьогодення є проблема ідентичності націй, що «пробудилися» у ХІХ столітті на східних кресах і з якими не вдалося знайти раціоналістичного modus vivendi. Литовці, білоруси, українці, не кажучи вже про євреїв, далеко не завжди були гідно й адекватно потрактовані чи то в щоденному житті, чи то в публіцистиці, чи то, як би можна було сподіватися, у деяких наукових працях.

Звісно, здобутки є. Ніхто тепер не наважиться написати, як це зробив дідич поміщик Іполіт Корвін-Мілевський в 1930 році, мовляв, тільки після Ризького миру про «литовську говірку» почали говорити як про мову. Не залишилися б без відповіді добродушні зауваження Мельхіора Ваньковича, який писав у своїх спогадах «Szczenięcie lata» (1934), що «[білоруський] селянин любив відчувати сильну руку над собою, розумівся на цьому [польському] «панстві» і був в нього залюблений».

Расистський образ українців у творі «Pożoga» (1922) Зофії Коссак-Щуцької до сьогодні, на жаль, залишив сліди в дискурсі тих, хто в волинських подіях 1943–1945 років усю провину покладає тільки на одну зі сторін. Вона писала: «Цей люд, понад усе інше цінуючи фізичну силу, поблажливість трактував як доказ слабкості, суворість визнавав, а за несправедливість мстився затято і страшно. Скритний і хитрий, важкий для розуміння і пізнання… він був при цьому, на жаль, жалюгідно некультурним і темним». Добра, вигнана з маєтку дідичка навіть не запитала, хто ж обдарував цей люд «тхорячою відвагою побратима вовка, сусіда з лісу», ані про те, хто ж викликав у ньому страшну «жагу нищення».

Спотворена пам’ять

І хоча за комуністичної доби паризька «Культура» Єжи Ґєдройця потрапляла до Польщі з великими труднощами, певне відлуння її публікацій таки доходило. Це призвело до ширшого сприйняття післявоєнних кордонів й до погодження із втратою Вільна і Львова.

Не всі помітили, що Юліюш Мєрошевський, головний публіцист «Культури» зазвичай  не вживав поняття «Креси», але послуговувався скороченням УЛБ [Україна, Литва, Білорусь]. Багато-хто не міг погодитися із напрочуд важливим для публікацій Мєрошевського закликом відмовитися від польського комплексу вищості.

У питання Кресів Мєрошевський чітко написав 1974 року у статті «Rosyjski «kompleks Polski» i obszar ULB». Багато-хто вважає ідеалом незалежну Польщу у федерації з Литвою, Україною і Білоруссю. Інакше кажучи, альтернативою російського імперіалізму може бути тільки польський імперіалізм. Скільки розсудливості і політичного чуття! «Ми можемо вимагати від росіян відмовитися від імперіалізму за умови, що ми самі раз і назавжди відмовимося від нашого традиційно-історичного імперіалізму в усіх його формах і проявах».   Вершиною цього величезного зусилля було оголошення кожною з частин цієї території власної незалежності [Литва в 1990 році, Україна і Білорусь в 1991 році]. Саме завдяки «Культурі» польська думка відійшла від мегаломанської «ягеллонської» чи «прометейської» візії.

З цього часу минуло понад двадцять років. Часто згадують, що Польща першою визнала незалежність держав УЛБ. І що ж відбувається? 10 квітня 2010 року журналіст «Газети Виборчої» Марцін Войцеховський публікує статтю «Czas odczarować mit Kresów». Цей текст, на жаль, майже повністю відсунула на задній план катастрофа президентського літака під Смоленськом. Катинь – проклятий символ усіх трагедій на Кресах.

Однак варто більш уважно придивитися до цієї статті. Вона показує, наскільки актуальною залишається потреба відрізнити спотворену, роз’ятрену пам’ять від раціонального історичного підходу. Дещо перебільшуючи, журналіст написав: «Розростається у нас власне товариство вигнаних, хоча так сильно нам болить діяльність Еріки Штайнбах у Німеччині».  Бо чого ж домагаються молоді члени організації, зберігаючи пам’ять про мучеництво поляків на Волині? До чого прагнуло рішення Сейму y липнi 2009 року, в якому було заявлено, аби саме українці, не дай Боже поляки, били себе в груди і офіційно засуджували ті злочини? Чи оманлива «історична політика», речники якої прагнуть, аби саме це рішення Сейму підтвердило фальшиву історичну правду у справі Кресів, загалом має сенс?

Чому в країні, де 1965 року єпископат Католицької церкви здобувся на те, аби звернутися до німців зі словами: «Ми прощаємо і просимо про прощення», стражденицька пам’ять декотрих мала би диктувати односторонній, оскаржувальний образ історії, що нехтує раціями Іншого? Жахіття і конфлікти ХХ століття можна витлумачити тільки тоді, коли ми звернемося до далекого, і навіть ще більш далекого минулого. У випадку Кресів історія не може бути  предметом екзорцизму, а тим паче не може впливати на законодавство. Варто повільно, терпляче й відкрито наближатися до розуміння Іншого з простору УЛБ.

Зачаровані

Така діяльність була розпочата, і з блискучим результатом.  Починаючи від 1994 року відбулося дванадцять наукових сесій, які згуртували українських і польських істориків, що обговорювали «важкі питання», пов’язані здебільшого з так званою «Волинською різаниною». Матеріали цих зустрічей опублікував Осередок  «Карта». На жаль, до того, аби добра воля, властива атмосфері цих зустрічей, потрапила до підручників й до свідомості широкої громадськості, дорога ще далека. Заковика в тому, що це розуміння найчастіше є зачарованим, підпадає під вплив емоційно-піднесених візій, запозичених з романтизму, який слугував ніби ширмою для повсякчас живих комплексів вищості, з якими боролася «Культура».  

За посткомуністичних часів, коли тематика східної частини давньої Речі Посполитої перестала бути табу й говорити на цю тему стало можливим уголос, греблю прорвало й видавничий ринок був завалений багатющою «кресознавчою» літературою. Серйозні праці, що вийшли під егідою «Карти» чи нечиленні ґрунтовні монографії – результат досліджень мови, цивілізації, суспільства багатокультурних земель  – ледве могли проторувати собі стежинку у хащах популярно-наукових брошурок, записок і бюлетенів різноманітних товариств.

Через брак поважних історичних знань ця практично бульварна література повернула до життя стереотипи батьків й дідів, створила заміну пам’яті у ситуації відродження «Аркадії»  –  саме таким мало бути життя на цих теренах – чи уславлення образного «польського почину на сході». Подеколи немає жодної різниці між цими публікаціями і тим, що написала Коссак-Щуцька – як-от: «ми були мешканцями землі, яка усім нам завдячувала, яка завдяки збройній руці наших предків, польських лицарів, могла жити і розвиватися». Тож, побоювання Марціна Войцеховського, можливо, має підґрунтя.

Пишні палаци і зло в душах

Нездорова кресоманія розвивається трьома шляхами. По-перше, вихваляється краса природи, неповторна, специфічна чарівність пейзажу – від Міцкевича до Мілоша, від Словацького до Івашкевича. У цьому не було б нічого поганого, якби не нав’язливе сприйняття цієї невисловленої поезії як винятково польської.

По-друге, звертається увага на цивілізаційні красоти, створені на цих теренах поляками – це і гарні резиденції, так прекрасно представлені в багатотомній серії Романа Афтаназі [«Dzieje rezуdencji na dawnych kresaсh Rzeczypospolitej»], в незліченній кількості фотоальбомів, в малярстві тощо. Також старанно описується, обов’язково згадуючи при цьому фундаторів, великий архітектурний внесок Католицької церкви. Про православну архітектуру, як «не нашу», згадується вельми рідко, не кажучи вже про синагоги! Про незвичайний доробок у сфері архітектури, створений Іншим, тобто місцевим населенням – жодного слова. Через це візія кресового світу стає спотвореною. Дивлячись на Креси через призму пишності чи історії мистецтва (західного), з поля зору зникають відомості про суспільство, а саме ці відомості дозволили б краще зрозуміти минуле і пояснити теперішнє. Пишність була в палацах. Зло трималося в душах.

По-третє, частина істориків, свідомих вад цих візій, створили третю концепцію. Численні інститути Центрально-Східної Європи почали запрошувати молодих дослідників з терену УЛБ, аби стерти в їхній свідомості страшний образ поляка, який формувався з давніх-давен, від Гоголя до «братерської» радянської пропаганди. Йшлося про відродження міфу сарматської єдності, гармонійного співіснування, егалітарного, позаетнічного, толерантного світу. «У нас є більше досвіду, ніж у тих, хто на сході і заході Європи силою меча творили великі імперії, – зазначено в «Historii Rzeczypospolitej wielu narodów» (2000). – Наша спільна самоврядна і громадянська традиція, яка на сьогодні вже забулася, варта того, аби її пригадати і глибше розглянути».

Міф не може обманювати?

Ці неосармати, що не знають доробку Мєрошевського, представляють реальною вигадану польсько-литовсько-руську спільність або зловживають припущеннями на кшталт «як гарно було би, якби…». Якби не було поділів, читаємо в тій самій книжці, «два століття співіснування в громадянському суспільстві, а також загальна перемога церковної унії пересунули б кордони Заходу аж до самого Дніпра». Хто насмілився би стверджувати, що давнє суспільство було громадянським? Хто сумнівається, що Берестейська унія була великим благодіянням для навернених схизматиків?

Сміливим історикам, що тяжко працюють в архівах й показують, що нелюдське ставлення до кресових селян є головною причиною трагедії ХХ століття, закидають марксизм і  прихильність до тез про класову боротьбу. Утім, того самого висновку можна дійти, керуючись християнським милосердям чи звичайним прощенням.

1994 року я написав статтю «Mit «Kresów Wschodnich», czyli jak mu położyć kres». Я детально показав, що саме це слово має занадто сильне полоноцентричне забарвлення й здатне хіба дражнити східних сусідів. У моїй праці «Trójkąt ukraiński» (2005 і 2011), що мала багато рецензій, ще солідніше обґрунтовується цей погляд. Але ностальгія залишилася ностальгією.

Можливо, Креси потрібні як метапростір пригоди й метафора втраченого раю. Немає значення, що давнє поміщицтво занапастило шанс гармонійно і гідно жити з тамтешнім селянським населенням. Відважні герої книжок Сєнкевича дозволяють забути про понурі реалії, представлені істориками. Заспокійливий міф не може обманювати, бо, як доводить антрополог Анджей Менцвель: «Поетична правда є більш правдивою, ніж правда науки, оскільки є правдою міфу, а, отже, незаперечною реальністю колективної психіки» («Wyobraźnia antropologiczna», 2006).

Чи дозріла й просвічена нація потребує так глибоко розвиненої шляхетності?

P.S. Уряд Історичної Правди

Я тішуся, що в моїй країні не затверджено проєкту створення Музею історії Франції, бо хтозна, щоби з цього вийшло? Натомість у Польщі, на моїй другій батьківщині, така інституція існує. Вона не тільки функціонує, як раніше Управління цензури, але й викликає страх у світі книжки і преси. У країні, де президент Коморовський на вул. Мишій у Варшаві відкрив 4 червня 2012 рок Сквер Свободи Слова, кояться дивні речі.

Послухайте, будь ласка, одну історію.

Влітку 2011 року після товариської зустрічі в Бурґундії із Здіславом Найдером, представником Видавництва Національного Музею історії Польщі, мені запропонували написати чотири статті до книжки «Вузли пам’яті», що мала вийти 2013 року. Ішлося про короткі нотатки, пов’язані з моїми дослідженнями, а саме: «Віленський університет», «Кременець», «Декласована шляхта» і «Креси». Найдер активно намовляв мене погодитися, вихваляючи високий рівень інших авторів книжки. Звісно ж, йому залежало на моїх «роздумах на тему Кресів – написаних з перспективи знавця теми, який не є поляком і який би не ідентифікувався з польською точкою зору. Ми всі будемо Вам вдячні, - писав він, - і найбільше, звісно ж, читачі». Здавалося, що він знає про те, що мої погляди збігаються з думками Єжи Ґєдройця. Я погодився.

Перший тривожний сигнал я помітив у формулюванні умови, що її отримав від п. директора Музею Роберта Костро  (03. 10. 2011). У параграфі 5, абзаці 3 було написано: «Автор дозволяє замовникові робити зміни в тексті». Я дуже здивувався, чому провідні історики без опору підписують умову, що принижує їхню професійну гідність. Я написав п. Найдерові, що зі свого боку у жодному разі не можу погодитися на те, аби хтось втручався у зміст написаного мною. На що він відповів: «Домовмося, що обидві сторони будуть поводитися, як джентльмени. Звісно ж, ніхто ні до чого не буде Вас змушувати… Це я Вас запросив й я за все беру на себе відповідальність (09.10.2011)».  Я мав необережність в це повірити. Я підписав угоду і надіслав вказані вище короткі статті.

З трьох моїх текстів викинули «тільки» кілька речень, наприклад, там, де – змилуйся, Боже! – я позитивно написав про прихильність царя Олександра І до польського округу під час його царювання на початку ХІХ ст. Четверту статтю – ту, що про Креси – взагалі було відхилено. У ній я писав, як я це зробив кілька разів у різних публікаціях, що, на мою думку, кресоманія, яка набула великого поширення, не завжди рахується з ідентичністю української, литовської та білоруської націй й спирається на комплекс вищості більш цивілізованої держави та переконання, що в давній багатонаціональній Речі Посполитій не було конфліктів, але панувала справжня ідилія. Я з пересторогою ставлюся до формування такого роду викривленої пам’яті, підкреслюючи, що історія повинна бути предметом знань, а не віри.

У січні 2012 року п. Найдер почав щось крутити, мовляв, я не повинен був писати про сучасний стан національної пам’яті, адже книжка стосується тільки довоєнного періоду. До того часу мені ніхто нічого про це не говорив. Зрештою, я писав переважно про ХІХ  і початок ХХ століття. Я відповів, що «не дуже уявляю, яким чином  можна уникнути обговорення цього поняття після 1945 року, скільки саме тоді ця «атлантида» (за висловом Найдера) набула в національній пам’яті небувалих розмірів».

24 січня п. Найдер написав мені відвертіше, на яких безнадійних аргументах я мав би заснувати свою статтю. Відповідно до його порад я мав би покликатися на книжку Дубєцького «Na Kresach i za Kresami» (1914 року). Найдер, який вважається глибоким знавцем життя і творчості Юзефа Конрада-Коженьовського, швидше за все не читав мого «Trójkata Ukraińskiego» (Люблін, 2005 i 2011), який широко описує тяжку дійсність, від якої втік цей майбутній письменник й яку аж ніяк не можна було назвати ідилією. Утім, п. Найдер  з особливою зворушливістю згадував своє дитинство. І саме звідти я мав би черпати натхнення: «Дитиною я умів розпізнавати кресовий говір і я знав, що це мешканці кресів. Я читав в  «Plomyku» про Креси в межах Речі Посполитої і поза ними. Я співав пісні про кресові станиці, ходив у вірменську частину базару на вулиці Ординацькій у Варшаві і клеїв язиком поштові марки з видом на Підгірці. Мода, про яку Ви пишете, це мода на міфи і ностальгію. До 1945 року Креси були так само реальні, як Кресова Кавалерійська бригада (Kresowa Brygada kawalerii) 1939 року чи Кресова Дивізія (Dywizja Kresowa), сформована Андерсом на близькому Сході. За межі 1945 року виходити не будемо, бо це тема вже для іншої книжки».

Після цієї дивної лекції дошкільного патріотизму він завдав мені остаточного удару. Про темні сторони відносин з Литвою, Білоруссю та Україною говорити не випадає, особливо ж, про заплутані сучасні національні пам’яті. 27 січня 2012 року наше листування припинилося. І про джентльменську взаємоповагу вже не було мови: «Після того, як я двічі старанно опрацював Ваш матеріал про «Креси», я дійшов висновку, що з ним нічого не вдасться корисного зробити (…). Я ще раз зазирнув до популярних «Kresów» Яцека Кольбушевського (видавнича серія «a to Polska wlasnie!» 1995) і не бачу там жодної їдкої трутизни, про яку Ви пишете!»

Це виглядало б просто смішним, якби не другий етап в історії мого невеликого тексту. Бо тут маємо діла з їдкою трутизною з іншого джерела: не тільки з нісенітниць патріота старого штибу, але також з ролі Національного Музею історії Польщі й диктатури «правди», яку насаджує полякам ця інституція.

У лютому 2012 року я описав викладену вище історію в листі до редакції «Gazety Wyborczej». Журналісти одразу ж висловили своє обурення, говорили про скандал, просили надіслати текст, обіцяли розмістити свою незгоду з позицією Музею разом із публікацією мого тексту. Однак швидко з’ясувалося, що мірятися силами з інституцією, яка претендує на право вносити історичні корективи й відкидати незручні інші точки зору, варто дуже обережно. Зі зразковою сумлінністю «Gazeta Wyborcza» звернулася до п. Найдера з проханням обґрунтувати своє рішення, написати статтю, яка мала би бути для рівноваги опублікована поряд з моєю. Минали довгі місяці. Здзіслав Найдер надалі відмовлявся від публікації в газеті. Припускаю, що за погодженням з дирекцією Музею.

Нарешті 26 квітня 2012 року мені повідомили, що «Газета» видрукує мій текст у рубриці «Adam Michnik poleca» в додатку «Światecznym». Я страшенно зрадів такому патронатові й розраховував на активне засудження «історичної політики».

Можу тільки припускати, що позиція «патріотів» й якісь невідомі мені аргументи вплинули на знаменитого редактора у тому дусі, що офіційній версії історії варто протистояти обережно, тим більше, що постать Здзіслава Найдера, колишнього директора Радіо «Свобода» за часів Ярузельського, якого заочно засудили до смертної кари, користується заслуженою повагою, а його теперішня націоналістична орієнтація подобається значній частині опозиції. Минуло  ще кілька місяців.

Мій текст нарешті опубліковали 8-9 вересня 2012 року в «Gazecie Wyborczej» під назвою «Kres kresomanii», хоч я пропонував: «Czy legenda powinna zastapic historię?». Поряд з ним був розміщений досить приязний до мене коментар Адама Міхніка, який утім не містив АНІ СЛОВА про описані вище цензурні заходи. Обіцяного осуду цензури не було! Яким чином Урядові єдино можливої історичної правди вдалося уникнути публічного засудження з боку однієї з найбільших польських газет? Припускаю, що відповідь залишиться глибоко закопаною у Сквері Свободи слова, а Вузли Пам’яті так і залишаться нерозв’язаними під пильним оком музейної влади. Нещасна, розтоптана Кліо, яку вічно принижують!

Переклад з польської Орести Єремейко

Висловлюємо подяку редакції «Газети Виборчої» та особисто п.редакторові Адаму Міхніку за згоду на переклад та публікацію статті Даніеля Бовуа. Усіх згаданих в тексті «Уряд Історичної Правди» осіб, Historians.in.ua запрошує до відкритої дискусії на нашому сайті.