Тирновська конституція 1879 р. гарантувала широкі політичні права громадянам Болгарії. Відповідно до статті 86 можливістю брати участь у голосуванні на парламентських виборах користувалися чоловіки, котрі досягли двадцятиоднорічного віку, а балотуватися кандидатами у народні депутати могли писемні особи чоловічої статі, яким виповнилося тридцять років. Майнового цензу, як у тогочасній Великій Британії, Італії чи Нідерландах, не було передбачено. Окрім Конституції виборчий процес у Болгарії регулювався «Виборчим законом про Звичайні й Великі народні збори Болгарського князівства» від 5 грудня 1880 р. Під час регентства і прем’єрства Стамболова дія зазначених юридичних норм формально не скасовувалась і не обмежувалась. При цьому проурядова партія жодного разу не поступилася першим місцем за підсумками парламентських виборів. Такий результат забезпечувався завдяки моральному впливу на електорат чиновників, маніпуляціям, пов’язаним із формуванням виборчих округів, фальсифікаціям і обмеженню поліцією участі у голосуванні прихильників опозиційних сил.
Семь послевоенных десятилетий в анализе и описаниях Курской битвы заметен прочно укоренившийся парадокс. Рассказывая о её завершении в ходе Белгородско-Харьковской операции, большинство историков охотно повествует о событиях, происходивших при освобождении Белгорода и Харькова. И лишь мельком упоминают о жестоких боях, полыхавших совсем рядом – на правом фланге советского наступления, на территории Сумской области Украины. Именно там войска Воронежского фронта столкнулись с упорным сопротивлением и встречными танковыми ударами вермахта.
На відміну від Києва, Берлін є містом, яке живе в пам’яті, тут вона вплетена в міський ландшафт. Сучасні німці намагаються вибудовувати свою меморіальну політику про ІІ світову через принцип: «особисто ми є невинними, але це частина нашої історії і відповідальності». Незалежно від того, будеш ти дивитись собі під ноги, прямо чи вгору, в око все одно впаде щось таке, що нагадає не тільки про якусь трагічну подію, але і про соціальну відповідальність за неї.
Разом з тим випалення не було тотальним. Низка джерел дають підставу говорити про піддання вогню насамперед фортифікаційних споруд, частоколів населених пунктів. Віктор Шестаков у своєму «Мартиролозі» пище, що «село Котельва спалене під час Слобожанського походу Карла ХІІ зимою 1709 року». Натомість О. Меншиков у листі до Петра І зазначав, «що «генерал-лейтнант Рен отправлен от нас в Котелву с четырмя полками, в котором месте, хотя крепость от неприятеля и разорена, однакож, дворы не вызжены». У «спаленій» в лютому Рублівці, де розміщувалася фортеця, у червні цар наказав розмістити « обозы и протчие тягости от всех 3-х дивизей». «И для того командующему при тех обозех посланному инженеру, чтоб он, как скоро к Рублевке прибудет, писал и осмотр тамошней ситуации и где обозы поставятца, априс к нам прислал немедленно», – давав розпорядження Борис Шереметєв своєму підлеглому. У «частково спаленому» Зінькові, за Адлерфельдом, всього-на всього генерал Gyllenkla (Гілленкрок? – Авт.) «підпалив кілька домівок у передмісті».
Результатом ставлення польських еліт до питання Волині стала радикалізація кресових середовищ. Згадану радикалізацію посилювала постановка знаку рівності між злочинами ОУН і УПА та злочинами польської сторони. Спроба нав’язати наратив про вдавану симетрію злочинів була не тільки неправдивою, але й виявилася пасткою, завдяки якій зросли впливи ультраправих. Факт, що до цього дійшло, є провиною як лівої інтелігенції, котра вважала, що маючи «правління над душами» можна оминути пам’ять та закономірний смуток значної частини народу, так і поміркованих правих, котрі прийнявши гасло «немає ворогів з правого боку» толерували у своїх шеренгах радикальних персонажів, які були схильні утримувати контакти з екстремістами. Ультраправі тим відрізняються від поміркованих правих діячів, які називають Волинську різанину геноцидом, але одночасно докладають старань задля поєднання з Україною і підтримують Україну у боротьбі з російською агресією, що поєднання не хочуть, а в українсько-російських війні прямо чи завуальовано підтримують Москву. Тимчасом загрозою ж як для Польщі, для регіону, так і для архітектури європейської безпеки є не Україна, що захищається від агресії, а Росія. Хто цього не розуміє — діє на шкоду національним інтересам Польщі.
Пропонований нижче матеріал є, по суті, історією одного будинку. Розташованого у Харкові по вул. Сумській, 61 і відомого, як «Палац Одруження» з 1963 року. Та мало хто знає, що місцем позбавлення волі він був і раніше: з серпня 1920-го по лютий 1922-го там знаходився концентраційний табір. Занадто комфортний, якщо вірити газеті «Коммунист».
Історія цього закладу, на диво, видається доволі актуальною. Бо в ній присутні не лише лиходії-чекісти, а й добре знайомі нашим сучасникам явища – державний рекет, міжвідомчі «гойдалки», невиконані обіцянки комунальників. Чого там немає – так це традиційного для наукових праць «огляду історіографії»: не вдалося знайти попередників! Концтабором 1920-го спеціально не цікавився ніхто.
У своєму тексті спробую проаналізувати складні конфігурації дослідницької теорії і джерел на прикладі досліджень становища жінки в ранньомодерному шляхетському соціумі Волині, і ширше – на українських теренах, що від 1569 р. за умовами Люблінської унії входили до Польської Корони. Маємо досить широкий спектр суджень – від тверджень про її упослідженість до декларацій про практично необмежену свободу. І якщо в другому варіанті може йтися про певну ідеологему, слабко підкріплену джерельним матеріалом і ширшими компаративістськими студіями, то в першому – зазвичай про висновки з ретельно опрацьованих судових джерел. Утім, актові джерела достатньо еластичні, щоб забезпечити вибірковими аргументами прихильників обох, на перший погляд, взаємовиключних концепцій.
З 3 по 13 липня 2016 р. на базі Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка у співпраці з центром перспективних досліджень з вивчення Голокосту ім. Джека, Джозефа і Мортона Манделя Меморіального музею Голокосту США відбулася літня школа за програмою «Історія Голокосту в Європі та Україні». Як відомо, до цього часу такі форуми проводили недержавні громадські інституції – Український центр вивчення історії Голокосту (УЦВІГ, м. Київ) та Всеукраїнський центр вивчення Голокосту «Ткума» (м. Дніпропетровськ). Відтак, організація даного форуму державною науковою інституцією засвідчила поступові, але невідворотні кроки в подоланні дискурсу «непомічання» теми в незалежній Україні.У роботі школі взяли участь 22 учасники з Києва, Львова, Рівного, Ніжина, Херсона, Острога, Житомира, Одеси, Запоріжжя, Черкас, Харкова, з яких майже половина – кандидати наук.
Я спочатку хотів до цієї історії із взаємним вибаченням приплести старого доброго Фройда, втім мушу визнати, що тут немає нічого від психоаналізу. Ні українці, ні поляки поки не готові пробачатись за злочини предків, бо просто вважають, що нема за що пробачатись. У цій ситуації продовжувати експлуатувати тези "пробачаємо і просимо пробачення" та «пробачення може бути тільки двостороннім» означає плодити ще більше непорозумінь, затемнювати розуміння проблеми та відволікати увагу від конкретних кроків на шляху до примирення.
Joomla! Україна

Additional information