Головна


18–24 грудня 2016 р. в Меморіалі Шоа (Memorial de la Shoah) в Парижі відбувся семінар, організований Українським центром вивчення історії Голокосту. Це вже 7-й подібний захід для освітян та науковців, чиї педагогічні та наукові пошуки пов’язані з вивченням та дослідженням Голокосту. Серед 15 учасників з різних регіонів України цього року брали участь історики – науковці та працівники/ці установ освіти.
Чи справді Донбас — оплот сепаратистів? І якщо так, то чому? А якщо ні, то чому Донбас перетворився на театр військових дій? Відтоді, як навесні 2014 почалася війна, інформація про Донбас просто-таки затоплює нас, але зрозуміти Донбас і його політику вона чомусь не допомагає. Загалом це не дивно: людям іззовні завжди було важко збагнути Донбас. Дуже часто забувають про неоціненний внесок Донбасу в робітничий рух, рух вільних профспілок, а також рух за громадянські права в Радянській Україні. Про те, що кілька хвиль шахтарських страйків у 1989-1991 роках на Донбасі стали однією з головних проблем для радянської влади. Про те, що 1991 року переважна більшість населення Донбасу підтримала незалежність України. Що ж тоді живить цей поширений хибний образ Донбасу як колиски сепаратизму в незалежній Україні?
«Идите от Москвы на юг, и вы увидите, что, постепенно находя изменения, за Десной и Семью вы перешли к народу, совершенно отличному от нас, чистых руссов. Язык, одежда, облик лица, жилища, мнения, поверья — совершенно не наши!» – отмечал в 1830 году издатель «Московского телеграфа» Николай Полевой.Для русских путешественников начала XIX века русско-украинская граница проходила не на Волыни или в Галиции,а много восточнее, где-то между малороссийским Глуховом и великорусским Севском: «Восхождение солнца мы видели в области хохлов, а захождению его кланялись в России», — писал князь Иван Михайлович Долгорукий в 1817 году. Князь всего-навсего покинул Черниговскую губернию.
Питання мозаїк радянського періоду не є вирішеним на сьогодні. Адже процес трактування об’єктів радянського спадку є складним у державній політиці та суспільній свідомості. Політика декомунізації не мала поступової позиції стосовно мозаїк. У суспільстві був викликаний широкий резонанс з приводу рішень про демонтаж творів українських художників у столиці. Відповідно постало питання існування мозаїк радянського періоду у міському просторі. Чим вони є: пережитком минулого чи твором мистецтва? Центральною проблемою цієї статті є аналіз проблеми статусу радянських мозаїк у столиці України.
Водночас, така обережність не заважала французьким колегам суворо критикувати українську сторону за замовчування подібних тем, присутність в українському суспільстві неонацистських організацій та випадків антисемітизму. Спроба ж українських учасників на фінальній дискусії нагадати про відповідальність Франції (як країни, яка претендує на статус «великого гравця» у європейській та світовій політиці) у вирішенні проблем анексії Криму та подій на Донбасі, викликали дуже гостру реакцію французької сторони. Представник Меморіалу прямо попросив не політизувати діяльність академічної установи, та наголосив, що французьке суспільство має зовсім інший погляд, щодо можливої агресії РФ проти інших країн Європи. Водночас, французькі учасники наголошували, що Франція і її дослідники однозначно визначають всі вищезгадані події як пряму агресію проти України.
«Квартирне питання» було одним із головних, де неодноразово перетиналися інтереси російських вояків та мешканців Києва, насамперед підданих магістрату та монастирів. Вже відразу після свого приходу до Києва в 1654 р. російські ратники зайняли частину земель київських монастирів для будівництва фортеці та житла. Більше 10 років російські військові, насамперед рейтари, проживали у будинках міщан на Подолі, що ставало причиною багатьох конфліктів.
Українська історіографія переживає загальносвітову кризу гуманітаристики в інституційному вимірі. Ця криза ускладнюється одночасним відставання української історіографії від європейських та американських історіографічних трендів. Це відставання важко подолати за умови слабкої присутності українського академічного середовища у міжнародній інтелектуальній мережі. Тим не менше окремі українські історичні дослідження є якісними та актуальними.
Я позволил себе сравнить равнодушие Сталина к судьбе голодающих крестьян с равнодушием «капиталистических менеджеров в США и Западной Европе, которые в это же время безжалостно увольняли миллионы людей, обрекая их на голод». Реакция А.Ю. Зайцева удивила меня своим цинизмом: «Думаю, тот «голод», на который «акулы капитализма» обрекали безработных во время Великой депрессии, был бы манной небесной для украинских крестьян в 1933 г.». Жизнь и смерть безработных во время Великой депрессии в США – это А.Ю. Зайцев считает «манной небесной». Вопрос о жертвах голода в США в период Великой депрессии является предметом полемики, в которую я внес некоторый вклад, опираясь на американскую статистику и ее конкретно-историческую критику. Речь идет о потерях нескольких сотен тысяч людей, погибших от последствий американской трагедии конца 20-х – начала 30-х гг. Это меньше, чем во время голода в СССР, но количественная разница даже в несколько раз не меняет сути явления, когда люди гибли тысячами не потому, что их намеренно стремились убить, а из-за преступного равнодушия руководителей к судьбе сограждан. И называть гибель людей от голода и других последствий социальной катастрофы «манной небесной» - чудовищно. Я верю, что А.Ю. Зайцев интеллигентный и добрый человек, и, увидев своими глазами толпы голодных людей, бредущих по дорогам Америки, увидев, как умерших закапывают без учета в статистике (в США во многих местностях регистрировали только покойников местного происхождения), он бы ужаснулся своим словам, которыми характеризует эту ситуацию как манну небесную. Но пока либеральные догматы заставляют его проявлять то же равнодушие к людским судьбам (в данном случае – к жертвам социальных бедствий времен Великой депрессии), которое роднило советских и американских «эффективных менеджеров» 30-х гг.
В.Ф. Солдатенко недоволен моей формулировкой о «вхождении Украины в СССР». По его мнению, это событие нужно называть гораздо длиннее: «участием Украины в объединительном движении за создание СССР», поскольку «военно-политический союз советских республик в 1919 году создавался по инициативе Украины». Вероятно, имеется в виду «в том числе по инициативе украинских большевиков» (не будем придираться, журналист мог исказить слова В.Ф. Солдатенко, хотя, когда я слушал, мне тоже показалось, что прозвучала именно Украина как таковая). В действительности союз 1919 г. был продуктом решения ЦК РКП(б), где голос украинских большевиков был хоть и весомым, но совсем не единственным. Накануне создания союза ЦК 28 мая довольно жестко распорядился: «Утвердить как директиву для ЦК КПУ, что наркомы РСФСР становятся союзными наркомами, а наркомы Украины – их областными уполномоченными» (Цит. по: Жуков Ю.Н. Первое поражение Сталина. М., 2011. Со ссылкой на РГАСПИ, Ф. 17). Так что В.Ф. Солдатенко преувеличивает степень самостоятельности украинского руководства при формировании союзных структур. Термин «вхождение» является оптимальным, так как отражает наличие у украинского руководства и собственной субъектности – все-таки не «включение». Но представлять советскую Украину как государство, фактически самостоятельное от Москвы – это возвращение к советской мифологии, давно опровергнутой в историографии как России, так и Украины.
Joomla! Україна

Additional information