Прямуючи якимось з основних шляхів, на в’їзді до Кривого Рогу, подорожувальник зустріне стелу, що складається з назви міста, герба – центральним елементом якого є козацька порохівниця-ріг, та вказівки: «місто засновано в 1775 році». Вже з першого моменту зустрічі населений пункт вказує на своє козацьке походження (на яке, втім, підсвідомо натякає і сама його назва).

 

Кривий Ріг. В’їзд з боку м. Кропивницького. Фото автора (28 березня 2021 р.)

Разом з тим, Кривий Ріг можна назвати «неісторичним» поселенням. Від моменту його виникнення і до початку «залізної лихоманки» 1880-х років тут не трапилося ніяких значних «історичних» подій (щоправда, не багато їх відбулося і після). Виклади першого сторіччя криворізької «біографії» зазвичай займають у краєзнавчих працях всього декілька абзаців. Більше того, до початку 1970-х років у місті не знали навіть точної дати його заснування – хоча ніхто з авторів, починаючи від перших текстів кінця ХІХ ст., не сумнівався у козацькому корінні поселення, яке губиться десь у часах Хмельниччини.

 

Пам’ятник Богдану Хмельницькому у сквері поблизу стадіону «Металург» (1954). Фото автора (7 березня 2021 р.)

Власне, лише з початку 1970-х рр. у Кривому Розі і почалося наукове вивчення доіндустріального етапу його буття. За тодішніми знахідками, поселення веде своє коріння від заснованої наприкінці квітня 1775 р. поштової станції, яка обслуговувалася запорожцями. І за останні півсторіччя історіографічна ситуація у цьому плані мало змінилася. Найповнішим синтетичним викладом міської історії досі лишається відповідний розділ з «Истории городов и сел УССР» (1977), хоча місцеві історики та краєзнавці досить плідно працюють над вивченням сюжетів кінця ХІХ – ХХ ст.[1].

З більш ранніх подій в останні 30 років криворізькі дослідники обговорюють лише дату виникнення Кривого Рогу. Ця суперечка, яка є одним з предметів розгляду у даній розвідці, має не так суто науковий, як суспільний підтекст. Базуючись в першу чергу на палкому патріотичному почутті, частина місцевих краєзнавців вважає доцільним «поглибити» офіційну історію міста Кривий Ріг мінімум на сторіччя. Іншим сюжетом мого дослідження є загальна історія формування уявлень про походження міста та їхнього впливу на (напів)офіційну міську політику пам’яті. Розглянуті у комплексі, ці теми являють непогану ілюстрацію функціювання модерного українського «козацького міфу» на низовому рівні – у просторі індустріального південноукраїнського міста.

Коротка біографія головного героя

У другій половині 1770-х років (про ймовірну дату цієї події мова піде нижче), поблизу поштової станції в урочищі Кривий Ріг виникла державна слобода, яка незабаром стала селом. У 1783 р. воно, нараховуючи вже пару сотень мешканців, раптом опинилося «підвищеним» до статусу повітового центру. Це давало перспективи подальшому розвитку поселення як міського центру. Але «щастя» виявилося недовгим: під час чергових змін адміністративного устрою у Степовій Україні, у 1796 р. Кривий Ріг знову став рядовим селом Херсонського повіту. У 1823 р. (?)[2] він був обернутий на військове поселення 9-го Округу Новоросійських військових поселень і в такому статусі існував до 1857 р. У 1860 р. Кривий Ріг, який на цей момент мав вже понад 3600 мешканців, більшість з яких були державними селянами, отримав статус містечка та волосного центру[3].

Неквапливий розвиток поселення, що лежало посеред південноукраїнських степів, було перервано завдяки Олександру Полю. В першу чергу його ініціативою та зусиллями в околицях Кривого Рогу з початку 1870-х розпочалися розвідки покладів залізної руди. У 1881 р. розпочала роботу перша рудня «Криворізького товариства залізних руд». У 1884 р. новозбудована Катерининська залізниця з’єднала Кривий Ріг з Донбасом, руду з вугіллям. Сюди потягнулися інвестори та робітники. Атмосферу «залізної лихоманки» кінця ХІХ ст. описав Владімір Гіляровскій (1899):

Кривой Рог – это Калифорния в первые годы открытия золота. Только здешнее золото – черное золото.

Поехал я из Екатеринослава в эту Калифорнию с поездом, отходящим в 4 часа дня. Третий класс – битком: едет много рабочих – главным образом, орловских – копать руду в Кривом Роге. Второй класс – тоже битком. Едут французы 2-го разбора и маклера. В первом классе тесно: французы 1-го разбора, за теснотой, с билетами 2-го класса, два горных инженера, я и мой спутник[4].

Життя пожвавішало. Населення Кривого Рогу разом з округою[5] станом на 1916 р. складало близько 40 тисяч осіб. Безпосередньо у містечку нараховувалося близько 26 тисяч жителів[6]. З огляду на розвиток поселення з’являлися плани надати йому статус заштатного або навіть повітового міста – але їх перекреслила війна та революція[7].

Події 1917-1920 рр. для Кривого Рогу, як і для всієї Південної України відзначилися калейдоскопічними змінами режимів. У 1918 р. містечко навіть встигло пару тижнів побути у складі створеної більшовиком тов. Артьомом (Фьодором Сєргєєвим) «Донецько-Криворізької республіки». Під час наступного «червоного» епізоду, 26 лютого 1919 р., З’їзд рад Криворіжжя власним рішенням надав поселенню статус міста та повітового центру у складі Катеринославської губернії (2 місяці потому це рішення було затверджене республіканською владою)[8].

Із утвердженням радянського режиму у 1920 р. місто поверталося до дореволюційного ритму життя. «Вид его имеет форму незаконченного города где, на ряду с двух-этажным зданием городского типа, стоит селянская хата, покрытая соломой» – так Кривий Ріг охарактеризували у 1925 р.[9] Але з початком сталінської індустріалізації траєкторія його розвитку різко змінилася. Будівництво Криворізького металургійного заводу (майбутнього комбінату «Криворіжсталь»[10]) та розвиток інших підприємств спричинили вибуховий приріст населення: за півтора десятиліття, з 1925 по 1941 р. воно збільшилося більш, ніж вчетверо – до 213 тис. осіб[11].

Подібна динаміка збереглася і по війні. Радянський уряд активно вкладав кошти у чорну металургію. Нарощувався видобуток руди, було побудовано декілька гірничо-збагачувальних комбінатів. Розширювалося виробництво на КМЗ, у 1974 р. там було запущено найбільшу в Європі домену піч. Станом на 1959 р. населення міста вже вдвічі перевищувало довоєнний рівень – сягнувши 412 тисяч мешканців. У 1970 р. нараховувалося 641 тис. містян, а на піку зростання – у 1993 р. їхня кількість сягнула 798 тисяч[12]. Кривий Ріг обростав мікрорайонами, у єдиний організм «зшивалися» села, робітничі селища та навіть міста – Терни (1969) та Інгулець (2002) – які лежали уздовж залізорудних покладів.

Місто без історії

Кривий Ріг є відносно новим містом з дуже тонким шаром старовини. Окрім декількох вулиць із дореволюційними та довоєнними будинками, його квартали забудовані дво- або багатоповерхівками типових проектів 1940-х – 1980-х рр. Також Кривий Ріг є містом мігрантів – ними були і прихідці часів «залізної лихоманки», і робітники перших радянських п’ятирічок і прибульці повоєнних часів. Місто без давніх традицій. А крім того, довгий час Кривий Ріг існував навіть без чітких уявлень про власне походження. Мешканці поселення (очевидно, крім перших поколінь кінця XVIII – початку ХІХ ст., які були свідками подій або чули розповіді батьків-дідів) не знали навіть дати його заснування.

Козацький мурал проспекті Поштовому (2018, виконано по малюнку Ольги Злобіної). Фото автора (21 березня 2021 р.)

 

Практично в усіх (загалом дуже нечисленних) опублікованих текстах 1860-х – 1960-х, де таки згадували криворізьку минувшину, про виникнення та етап до-гірничого буття поселення розповідалося дуже загально. Кривий Ріг до 1880-х був напівселянським світом, а з початком індустріального розвитку інтелігенцію в ньому презентували в першу чергу гірничі інженери. В Російській імперії він привертав увагу як явище сьогодення, а давнина колись рядового села не дуже цікавила когось у якості предмету дослідження. Тож виклад сюжету про виникнення Кривого Рогу базувався в першу чергу на загальних уявленнях про минуле регіону.

Першим відомим зверненням до минувшини Кривого Рогу маємо коротку довідку з видання «Городскіе поселенія в Россійской имперіи» (1865). Її автор відзначив давню заселеність місцевості, про що свідчили пам’ятки археології. Разом з тим, про козацькі часи і виникнення Кривого Рогу йшлося наступним чином:

При существованіи запорожскаго Коша, места эти входили в состав Ингульской паланки; но не смотря на близость положенія их к самой Сѣчи, очень поздно стали заселяться. В період строенія Херсона здѣсь проложили дорогу к Кременчугу... При этом случае урочище Кривой Рог назначено было почтовою станціею, от которой расходились в разныя стороны 8 дорог[13]. Это самое обстоятельство чрезвычайно много способствовало быстрому расширению заведеннаго здесь поселка[14].

Цим викладом з довідкового видання (близьким до сучасних уявлень) на найближчі три десятки років і обмежилася вся «історіографія» походження містечка.

Більш розлогі описи Кривого Рогу з’явилися у середині 1870-х. Щоправда, їхні автори цікавилися не криворізькою старовиною, а місцевими надрами[15]. Так, Лєонід Сємєчкін, видається що перший (1874), хто написав спеціально присвячений Криворіжжю текст, стосовно минувшини населеного пункту не зайшов далі згадки про нещодавнє минуле містечка у якості військового поселення. Разом з тим, його виклад показує, що і у той період минувшина Криворіжжя мислилися пов’язаною в першу чергу із запорозькою старовиною. Так, Сємєчкін описав одне з місцевих урочищ, «Гайдамацкую балку, – очень красивое ущелье, поросшее дубовым лѣсом, гдѣ во многих мѣстах видны слѣды Запорожских куреней и конюшен»[16]. Ця однозначна, з першого погляду, ідентифікація залишків якихось будівель видає загальну авторську налаштованість на сприйняття місцевої старовини, не інакшою, як запорозькою. Стосовно іншого урочища у статті переказувалася байка, очевидно почута від місцевих мешканців:

Дубовая балка была когда-то одним из любимых пріютов запорожских гайдамаков. В обоих склонах ея высѣчено нѣсколько больших и малых пещер, гдѣ устроены комнаты, кухни и конюшни. Нѣкоторые из здѣшних стариков помнят эти пещеры еще с остатками убранства, коврами по стѣнам и на полу, диванами и проч. Теперь большая часть пещер обвалилась и дальніе проходы засыпались, главным образом от неосторожных раскопок многочисленных искателей кладов[17].

Отже, місцевість описувалася Сємєчкіним пов’язаною із запорозькою історією (хоча не можна напевно ствердити, що і заснування самого Кривого Рогу ним відносилося до часів Січі). Головною підставою для такої рецепції слугував, очевидно, географічний фактор: Криворіжжя лежало посеред колишніх Вольностей Запорозьких, історія яких з середини ХІХ ст. вже сприймалися як центральне явище історії регіону.

Цікаво. що автор іншого геологічного опису краю (1880), гірничий інженер Станіслав Конткевич також згадав про Дубову Балку та її печери як резиденцію гайдамаків[18]. Десять років потому (1890) про них же з іншими деталями переповів Дмитро Яворницький. За його версією, там «в стѣнах навѣса были ввинчены гайдамаками серебряныя кольца для привязыванія лошадей, a стѣны самой пещеры нѣкогда были обиты черным сукном»[19]. Щоправда, пізніше (1898) до цього пасажу було додано скептичне уточнення: «Впрочем, разсказ этот, как кажется, есть только отголосок народной вѣры в существованіе скопищ тех громадных богатств, которыми будто-бы располагали гайдамаки»[20]. З цією заувагою не погодитися важко. До речі, Яворницький навів і паралельні назви урочища – Дубова або Гайдамацька Балка, та маєтку Олександра Поля там: Дубова Балка або Запорозька Ущелина[21]. А, як загалом писав він про регіон:

По всѣм означенным балкам, оврагам, байракам «и прочнм угодьям запорожское войско владѣло и имѣло промыслы», т. е. другими словами сказать. балки, овраги и байраки служили первыми пунктами у запорожских козаков на пути их послѣдовательной колонизаціи обширнаго, дикаго н пустыинаго края...[22]

Отже, минуле Криворіжжя, відбите у місцевих назвах та переказах, наприкінці ХІХ ст. сприймалося однозначно як запорозька старовина. І, схоже, саме на підставі подібних уявлень, а також виходячи з самої назви поселення та загальних принципів дедукції, козацьке коріння виводилося і для містечка Кривий Ріг. Принаймні, той же Яворницький в «Исторіи запорожских козаков» (1892) згадував «под конец исторической жизни запорожских козаков» Кривий Ріг серед сіл та зимівників Інгульської паланки, щоправда не обтяжуючи при цьому текст посиланням на джерело даних знань[23].

Окрім загальної логіки та місцевої традиції, Яворницький міг спиратися на дані з 6-го тому «Материалов для оценки земель Херсонской губерніи» (1890). У вміщеному у якості додатку до цього видання «Списке населенных мѣст Херсонскаго уѣзда… с замѣчаніями о времени возникновенія поселеній» щодо Кривого Рогу зазначалося:

XVIII в. и может быть раньше. Запорожское село Ингульской паланки. Церковь св. Николая построена 1761 г. В 1781 году было 482 двора (2.184 жит.), тогда здѣсь был узел 8 дорог[24].

Важко визначити, на чому базовані твердження про таку кількість населення. У основній частині того ж видання наводилася запозичена з «Полного собрания законов»[25] таблиця з відомостями по населенню повіту станом на 1787 р. – у Кривому Розі лічилося 68 дворів та 216 мешканців[26]. Свідчення ж про церкву були, очевидно, запозичені з «Хронологико-исторического описанія церквей епархіи Херсонской и Таврической» архієпископа Гавриїла (Розанова) (1848)[27]. До їхньої вірогідності ми звернемося нижче. Але саме вони та ремарка з «Матеріалов…» у наступні 80 років стала основою уявлень про ранню історію поселення Кривий Ріг і не викликала жодних сумнівів[28] до початку 1970-х рр.

Найрозлогіший – на кілька сторінок – виклад історії містечка Кривий Ріг на початку ХХ ст. з’явився у «напівтехнічній» книжці – путівнику «По Екатерининской железной дороге» (1903) (далі у тексті – «По ЕЖД»). У ньому описувалися поселення, обслуговані даною залізницею. Серед авторів чи консультантів виданої у Катеринославі книжки не згаданий замилований у запорожцях тамтешній історик Дмитро Яворницький[29], а разом з тим від цього видання віє не меншою, ніж у нього, запорозькою козакофілією. Наприклад, у загальному нарисі історії Придніпров’я, серед іншого, йшлося про те, що

Вообще запорожцы весьма высоко цѣнили просвѣщеніе и всячески содействовали его распространенію […] Запорожье никак ие может считаться страной дикой и некультурной; несомненно, оно стояло ниже культурной Польши, но настолько же превосходило Великороссію. Есть документы, свндѣтельствующіе, что в послѣдніе годы существованія Сѣчи большая половина сечевиков были люди грамотные; лица же, занимавшія высшія должности (судьи, войсковые писаря и др.), часто обладали прекрасным по тому времени образованіем и широкпм умственным кругозором[30].

У такому ж дусі подавався виклад і всього запорозького буття краю. При описі минувшини безпосередньо місцевості Криворізького рудного району акцент теж робився на запорозькій старовині:

Во времена Запорожской Сѣчи эти мѣста входили в состав Ингульской (или Перевизской) паланки и в описанных рѣчных долинах был расположен ряд запорожских зимовников, из которых впослѣдствіи развились обширныя селенія (м. Кривой Рог, села Анновка, Веселые Терны и др.). Заселенію этого края способствовало, кромѣ счастливых естественных условій, то обстоятельство, что через него или вблизи него проходили главные тракты, соединявшіе западную часть запорожскпх вольностей с Польшей и Гетманской Украйной. Так, по водораздѣлу Ингульца и Саксагани шел Кызыкерменскій шлях […]; нѣсколько восточнѣе его, правым берегом р. Саксагани, шел Микнтинскій шлях, составлявшій продолженіе Батуринскаго; по всей вероятности, этим шляхом шли на встречу друг другу в 1648 году Стефан ІІотоцкій и Богдан Хмѣлницкий, встрѣча которых, столь важная по послѣдствіям для исторіи обоих народов, произошла 4-го мая на верховьях р. Желтой […]. Способствуя заселенію этой местности, близость главных трактов, по которым часто двигались и татарскія орды, и польскіе отряды, дѣлала существованіе здѣсь очень тревожным, а часто и опасным; поэтому мы встречаем здѣсь обширныя пещеры, в которых могли скрываться люди в случаѣ опасности, и подземные ходы, посредством которых они могли убѣгать от неожиданно напавшаго врага[31].

Як бачимо, автору, цілком у дусі пригодницьких повістей про запорожців, посеред степового краю уявлялися і постійні напади ворогів, і навіть підземні ходи та печери. Останні, щоправда, дійсно існували в районі Дубової Балки, але про них вже йшлося.

Сам Кривий Ріг описувався як давне козацьке село. Він

принадлежит к числу древнѣйших запорожских поселеній в этом крае. Время основанія этого поселенія неизвестно, но во всяком случае оно относится к первым годам существованія Сѣчи, ибо в средние XVIII столѣтія оно уже представляло собою многолюдное и богатое селеніе, в котором в 1761 г. была сооружена церковь св. Николая; в 1781 г. в нем числилось 482 двора и 2184 души жителей; в начале XIX столѣтія в нем было устроено аракчеевское военное поселеніе, а в 1860 г. оно было преобразовано в мѣстечко[32].

Не важко помітити, що автор опису поєднав в своєму тексті свідчення з тих же «Матеріалов для оценки земель Херсонской губерніи» та власні козакофільські уявлення, які дозволили «реконструювати» походження поселення.

Із появою цього тексту містечко Кривий Ріг нарешті отримало свою «офіційну» історію. І у виданні «Дѣловой и коммерческій Кривой-Рог» (1914) вже переказувався:

С каких пор существует Кривой-Рог, точно утверждать нельзя, но по нѣкоторым историческим справкам, время его основанія можно отнести к началу существованія Запорожской Сѣчи. В средних годах 18-го вѣка Кривой-Рог был многочисленным селеніем с церковью (церковь св. Николая сооружена в 1761 году)[33].

Радянські наративи: спадок «старого режиму» та поява козака Рога.

Встановлення радянського режиму та розвиток міста у часи перших п’ятирічок ніяк не позначилися на вивченні його історії. У довоєнний час про Кривий Ріг хоча відносно багато згадували у публічному просторі, це стосувалося лише успіхів його розбудови як бази чорної металургії. В глибину віків при цьому не зазирали, обмежувались хіба описами злиденного життя експлуатованих гірників при царському режимі, які мали краще відтіняти презентоване читачам процвітання за часів сталінського соціалізму[34].

У 1926 р. у Кривому Розі було створено музей при окружній партшколі. Але про нього знаємо лише те, що експозиція складалася з геологічного й археологічного відділів та займала дві невеликих кімнати. Ініціативи 1920-х – 1930-х років щодо заснування міського краєзнавчого музею реалізувати не вдалося[35]. Створення у 1930 р. педагогічного інституту теж не спричинилося до становлення досліджень минувшини краю. Відомо, що у цей період розпочалися краєзнавчі пошуки з ранньої історії міста службовця Аврама Попова, які він закинув із початком репресій та зміг продовжити лише наприкінці 1950-х; але їх результати так і лишилися неопублікованими[36]. Хоча, саме вони мали вирішальний вплив на пізнішу міську політику пам’яті, про що мова піде нижче.

Схоже, що першою і єдиною присвяченою історії Кривого Рогу працею довоєнного періоду був «Нарис історії робітничого руху та революції 1905 року на Криворіжжі» Андрія Пахомова[37] (1932). По війні Пахомов продовжив студії. Його наступна книжка (і наступна книжка з місцевої історії взагалі), «Борьба трудящихся Криворожья за власть Советов» (1958), містила короткий екскурс в давню історію робітничого краю. Пасаж про походження поселення автор майже дослівно запозичив з путівника «По ЕЖД»:

Время основания Кривого Рога неизвестно, но во всяком случае оно относится к первым годам существования Запорожской Сечи. т. к. во второй половине XVIII столетия оно уже представляло собою многолюдное селение. Так, в 1781 году в нем числилось 482 двора и 2184 жителя[38].

Інша книжка автора, «Революційний рух на Криворіжжі в роки першої російської революції (1905-1907 рр.)» (1959), лишилася в рукописі[39]. В ній історичний екскурс у криворізьку давнину був поданий розлогіше: згадувалося запорозьке минуле всієї місцевості та мовилося, що «одні історики[40] передбачали», що назва місцевості походить від імен двох запорожців Кривий та Ріг[41], за іншою версією існував один кривий козак Ріг, або ж назва походить від ландшафтних особливостей місцевості. А загалом Пахомов робив висновок, що

заснування Кривого Рогу належить до прадавніх часів, ймовірно, до початку XVII століття, до часів існування Запорозької Січі. В жодному разі, не виникає сумнівів, що Кривий Ріг заснований запорожцями[42].

Далі слідував опис шляхів, на перетині яких постав давній Кривий Ріг – тобто переказ все того ж путівника «По ЕЖД», виданого залізничниками у 1903 р. Але, як бачимо, виклад Пахомова презентує вже доповнену версію уявлень про коріння міста. Впевненість дореволюційних авторів у запорозькому походженні поселення поєднується тепер з краєзнавчими легендами – які, схоже, були дуже свіжим продуктом.

Криворізькі епонімічні легенди, які стали частиною публічного дискурсу з 1950-х рр., вірогідно були «низовою» спробою закрити «білу пляму» щодо питання виникнення міста. Очевидно, принаймні частину з маси мігрантів цікавила історія поселення – хоча б на рівні пояснення його доволі незвичної назви. А, як ми бачили, доступних масових видань з історії Кривого Рогу на середину 1950-х ще не існувало.

Походження легенд про козака Рога, певен, пояснюється дуже просто. Загальні уявлення про запорозьку минувшину регіону дозволили «розшифрувати» назву міста у стилі «народної етимології». Точний час виникнення легенди та її варіацій невідомий. За спостереженнями Григорія Гусейнова, у довоєнний час вона не згадувалася у місцевій пресі та не фіксувалася етнографами. Разом з тим, за непевними свідченнями. ці легенди могли побутувати ще з кінця 1920-х років[43]. Олександр Мельник та Олександр Степаненко у збірці «Історичний фольклор Криворіжжя» (2001) супроводили деякі з текстів паспортом «Друкується вперше. Записано Анастасією Степаненко у 30-ті роки»[44]. Нічого іншого, нажаль, про походження цих записів не повідомляється. Інші ж тексти видання відносяться вже до 1950-х – 1980-х рр.

Бюст Івана Рога з експозиції Криворізького історико-краєзнавчого музею. Фото автора (10 квітня 2021 р.).

Оригінальний підпис експонату: «Іван Ріг, козацький ватажок, в 60-х роках XVII століття обирався кошовим отаманом Війська Запорозького, організував і очолив разом з Іваном Сірком похід на Крим у 1667 році (вірогідний прототип легендарного козака Кривого Рога). Робота криворізького скульптора В. В. Македонського»

 

Втім, це питання, хто, мігранти першої (1930-ті) чи другої хвилі радянської доби (1950-ті), стали сучасниками «народження» козака Рога, становить у нашому випадку лише другорядний інтерес. Головне інше – ці легенди засвідчують поширеність у «доісторичну добу» міста (себто до початку наукового дослідження ранньої історії поселення) уявлень про його запорозьке походження. Зміст текстів, які відрізняються деталями та ступенем подробиць, зводиться до одного. Колись біля злиття Саксагані та Інгульця оселився кривий (кульгавий або ж одноокий) козак Ріг. Від його призвіська – Кривий Ріг і утворилася назва поселення, яке розвинулося з хутора (чи шинка) цього козака[45]. Інколи уточнюється, що це відбулося після Жовтоводської битви (Пояснити цю обставину неважко – м. Жовті Води зовсім недалеко, а до того фактаж з історії Хмельниччини, очевидно, був реактуалізований у 1954 р. у зв’язку із ювілеєм «возз’єднання», на відзначення якого у місті встановили одразу 3 пам’ятника Богданові)[46]. В одній з варіації легенди «батька-засновника» навіть ототожнюють з реальним персонажем – Іваном Ждан-Рогом, якого обирали кошовим у 1666 р.[47]. Однак у ній не важко впізнати супроводжену прямими текстовими запозиченнями обробку сюжету взятого з праці Д. Яворницького або С. Соловйова[48]. Запорозьку прив’язку зазвичай має і народне пояснення походження інших місцевих топонімів[49].

Запит на знання з історії міста, чиє населення вже перевищило 500 тисяч осіб, нарешті частково був задоволений у 1960-ті. У цей період неформальним «міським історіографом» став завідувач кафедри марксизму-ленінізму Криворізького державного педагогічного інституту Петро Логвинович Варгатюк (1919-2000). У 1935 р. його родина перебралася до Кривого Рогу з Уманщини. У 1938 р. Петро Логвинович вступив на істфак Київського університету, який закінчив вже в евакуації у 1942 р. Після цього випускник був мобілізований до армії, направлений до військового училища, а згодом на фронт. Після демобілізації у лютому 1946 р. Варгатюк повернувся до Кривого Рогу. Працював у КДПІ на кафедрі марксизму-ленінізму, пройшовши всі посадові щаблі: асистент (1946–1949), старший викладач (1949–1951), доцент (1951–1954), завідувач кафедри (1958–1975) рр., у 1954–1958 рр. був заступником ректора з навчальної та наукової роботи. Відповідним посаді було і основне коло дослідницьких інтересів Петра Логвиновича. Він спеціалізувався на партійній історії: захистив кандидатську за темою «Більшовицька організація Катеринослава в роки нового революційного піднесення (1912–1914)» (1951) та докторську – «В. І. Ленін і діяльність більшовицьких організацій Донбасу, Придніпров’я, Криворіжжя в дожовтневий період (1894–1917)» (1970). Темі дисертацій відповідала і тематика його публікацій у 1950-ті – 1960-ті рр. – партійно-комсомольські сюжети з першої половини ХХ ст., з краєзнавчим ухилом. У 1975 р. Петро Логвинович переїхав до Києва, де став старшим науковим співробітником Інституту історії партії при ЦК Компартії України[50]. Очевидно, що залучення до «чистого краєзнавства» стало для Варгатюка, якого за займаною посадою можна вважати «старшим міським істориком», у 1960-ті лише «side project».

У текстах 1960-х, при необхідності згадати початки міста, Варгатюк використовував підхід Андрія Пахомова, «творчо поєднуючи» відомості дореволюційних видань із свіжими легендами. Вперше більш-менш розлогий сюжет про походження Кривого Рогу та його історію з’явився у довіднику-путівнику «Криворожье» (1963). Зазначивши, що «О запорожском происхождении селения свидетельствует само его название», Петро Логвинович переказав далі сюжет з «По ЕЖД» та легенди про кривого Рога[51].

Пізніші тексти 1960-х років його авторства, в яких йшлося про початки міської історії, від першого відрізнялися лише стилістично, але не змістовно. Так, у нарисі історії Криворізького залізорудного басейну «Рудна скарбниця Півдня» (1966) йшлося:

На запорізьких землях, крім воєнно-сторожових постів і укріплень, створювались зимівники, хутори та інші поселення, що постачали Січі необхідні припаси, давали людське поповнення. В XVII–XVIII ст. багато таких зимівників і хуторів виникло в долинах Інгульця, Саксагані, Жовтої та інших річок. Частина зимівників, що виникли в середині XVII ст. при злитті Інгульця і Саксагані, поклала початок існуванню Кривого Рога. Через сто років це було велике поселення. В 1781 році в ньому було 2184 жителі[52].

Назва поселення Кривий Ріг настільки давня, що не збереглось ніяких документів про її виникнення. Але безсумнівно, вона має запорізьке походження. Існує легенда, що першим поселенцем тут був козак Ріг […]. Ще інша легенда пов’язує назву цього села і сучасного міста з рельєфом місцевості, яка створює при впадінні Саксагані в Інгулець довгий кривий мис або «ріг», як називались такі миси у запорожців[53].

Розвитку Кривого Рога сприяло його розташування на одній з важливих запорізьких комунікацій – Кизикерменьському шляху, який починався біля Кременчука і йщов через Зибке, Аннівку, Кривий Ріг і Кизикермень (Берислав) на Перекоп, зв’язуючи північні райони України з Запорізькою Січчю. На схід від міста проходив другий, Микитинський шлях. Цими шляхами в квітні 1648 року повсталі селяни і запорожці, під проводом Богдана Хмельницького пройшли назустріч польському військовому авангарду С. Потоцького. В травні поблизу Кривого Рога, біля Жовтих Вод, повстанці вщент розбили польське військо. Ця перша перемога стала початком війни українського народу 1648–1654 років, що закінчилась визволенням з шляхетської неволі і возз’єднанням України з Росією[54].

Посилання на «По ЕЖД» не робилося, але залежність викладу Варгатюка від даного тексту при порівнянні цитат очевидна. У виданому три роки потому довіднику «Криворіжжя» (1969) він переказав тези попередньої книжки, при цьому навіть більш категорично сформулювавши твердження про запорозьке походження міста: «Кривий Ріг має трьохсотрічну історію. […] Першою клітинкою сучасного міста був запорозький зимівник»[55].

Петру Логвиновичу, як «старшому за посадою» міському історику, довелося виступити співредактором та автором низки текстів для виданого у 1969 р. тому по Дніпропетровській області проекту «Історія міст і сіл УРСР». У статті про Кривий Ріг у дещо скороченій формі відтворювався виклад про походження міста з «Рудної скарбниці Півдня»[56].

Відповідний вищенаведеним уявленням наратив презентувався і у відкритій у 1968 р. експозиції місцевого краєзнавчого музею[57].

Очевидно, такі уявлення для 1960-х можна визнати «загально розповсюдженими». Разом з тим, їхня нечіткість схоже, що не задовольняла допитливих містян. Як констатував Яків Ракітін, у цей період «горя желанием помочь в определении даты зарождения нашего города трудящиеся Кривбасса принимали широкое участие в обсуждении этого злободневного вопроса на страницах местной газеты»[58]. Дух цього обговорення відбиває коротка замітка місцевого письменника Панаса Ногіна, в якій автор переказував ідеї криворізьких «ентузіастів старовини» щодо 250-300 річної історії поселення[59].

Отже, на кінець 1960-х рр. криворіжці знали, що мешкають у місті з трьохсотрічною історією, яка розпочалася у часи героїчних запорожців, і яке виникло як козацький зимівник, але деталі його походження губляться у глибині віків. Ці знання відтворювалися у всіх місцевих виданнях та підкріплювалися місцевими легендами. Але буквально за пару років з’ясувалося, що місто має на сотню років коротшу біографію.

Одразу в ювіляри

Місцевим «Шліманом», який «відкопав» історію походження Кривого Рогу вважається директор Криворізького краєзнавчого музею, полковник ВПС у відставці Яків Григорович Ракітін (1914-1990). Останнім місцем служби цього кадрового військового, уродженця Вороніжчини, був штаб базованої у Кривому Розі 6-ї гвардійської транспортної авіаційної дивізії. Після демобілізації у 1961-му р. Ракітін вирішив осісти тут, на Півдні. Він працював начальником військового циклу (кафедри) Криворізького авіаційного училища спецслужб цивільного повітряного флоту, а також був головою Громадської ради Криворізького історико-краєзнавчого музею – опікуючись у ній в першу чергу питаннями увічнення подій війни. Коли у 1968 р. посада директора музею стала вакантною, міськком партії запропонував її Ракітіну[60]. Новому директору, колеги якого відзначали його ентузіазм та адміністративний хист, вдалося надати музею новий імпульс розвитку, перетворивши його на сучасний для 1970-х років заклад[61].

Свою діяльність Ракітін розпочав з роботи над музейною діорамою, присвяченою визволенню міста від нацистів у 1944 р. Потім він звернуся до вивчення бойового шляху червоної 45-ї стрілецької дивізії, що діяла у районі Кривого Рогу у 1920 р. А після цього він же виступив автором криворізької «історичної революції», визначивши дату заснування міста. Для цього довелося зробити те, що раніше ніким не робилося – пошук та опрацювання першоджерел, що відносилися до походження Кривого Рогу.

У статтях Ракітіна початок пошуків проголошувався ініціативою міськкому партії, який у 1971 р. доручив Якову Григоровичу розібратися із питанням[62]. Для цього йому довелося попрацювати у бібліотеках і архівах Києва, Москви, Дніпропетровська та Херсона. Основний перебіг пошуків Ракітін відтворив у газетних публікаціях[63] (також ці відомості наведені у звіті про наукову роботу Ракітіна за 1968-1973 рр.[64]). Інформацію з «Городских поселений Россійской имперіи» (1865) із вказівкою на заснування поштової станції наприкінці XVIII ст. дали Якову Григоровичу вказівку-зачіпку для дати «1775», коли власне і організовувалися пошти. Аналіз картографічних матеріалів засвідчив відсутність на них якихось поселень до 1770-х рр., а при вивченні видань з церковної історії стала очевидною похибка зазначеної Гавриїлом (Розановим) даті заснування місцевої церкви – 1761 р. З інших матеріалів випливало, що ще наприкінці 1778 р. в окрузі не було жодної церкви.

Опрацювавши документи архіву Коша, Ракітін з’ясував, що на початку 1775 р. Калнишевський отримав розпорядження від Григорія Потьомкіна з вимогою облаштувати поштові комунікації із розташованими на новозавойованих південних землях російськими військами. Деталі майбутніх ліній погоджувалися кошовим із командувачем Другої російської армії князем Алєксандром Прозоровскім. В результаті

Уже 27 квітня було готове «Расписание учрежденных от Новороссийской губернии в запорожских пределах до Александровых Шанцев почты с показанием, в каких именно местах и из каких куреней в них казаки по-пароконные находятся. 1775 года апреля 27 дня». В третьому пункті цього «Расписания» вказується: «В Кривом Роге в Саксагане казаков 5, лошадей 10 от куреней Вышестеблецкого, Нижестеблецкого, Деревянковского, Уманского, Полнобелотского» (ЦДІА УРСР, ф. 229, оп. 1, од. зб. 361, арк. 38).

29 квітня отаман надіслав Прозоровському письмовий рапорт про те, що «от слободы Зыбной прямо Ингульцом почты поставлены. А в каких местах именно здесь - записка прилагается».

Отже, пошта в урочищі Кривий Ріг почала діяти 27 квітня 1775 року за старим стилем[65].

Виходячи з цих обставин, Ракітін твердив: «Отже, тепер є всі підстави вважати 27 квітня (8 травня за новим стилем) 1775 року офіційною, документально підтвердженою датою заснування Кривого Рогу»[66]. Щоправда, як бачимо, з документів прямо не випливає, що 5 козаків прибули та почали облаштовуватися в урочищі Кривий Ріг саме в цей день, але загалом дата відповідає принципу «першої документальної згадки», на який орієнтуються при датуванні поселень.

Яків Ракітін звернув увагу і на інший нюанс, важливий для розуміння подальших дискусій довкола коріння міста. Сама назва урочища «Кривий Ріг» вживалася раніше, ніж там виникло поселення[67]. Він також опрацював документи межової канцелярії та інші матеріали, з яких виходило, що станом на вересень 1781 р. у слободі Кривий Ріг було всього 34 двори з 450 планованих, а сама вона лежала у 1,5 верстах від поштової станції[68]. Втім, наголосу на опосередкованості зв’язку між землянками пошти та пізнішим поселенням неподалік не робилося. До 1975 р. у «перед’ювілейних» публікаціях оцінка зв’язку між станцією та виникненням села просто оминалася: після згадок заснування пошти подавалися вже відомості з історії села. Лише у новому (вже російськомовному) виданні «Истории городов и сел УРСР» (1977) вказувалося, що «от образовавшейся около этой почтовой станции селения и ведет начало современный город», що натякає на опосередковану роль станції в походженні міста[69]. Але у 1971 р. акцентувати на цьому, зі зрозумілих причин, ніхто не намагався.

Знахідки Ракітіна та запропонований ним висновок про 27 квітня / 8 травня 1775 р. як день народження міста 29 травня 1971 р. було апробовано на міському рівні. На засіданні «вченої ради міста Кривого Рогу при історико-краєзнавчому музеї», яке відбулося у міськкомі, її члени – секретар міськкому Григорій Осадчук, ректор Гірничорудного інституту Георгій Малахов, Петро Варгатюк та його колега по кафедрі доцент Анатолій Дольчук і Яків Ракітін визнали 27.04/8.05.1775 точною датою заснування Кривого Рогу[70]. Місяць потому (25.06.1971) про визначення «дати народження» міста криворіжців сповістили у міській газеті статтею Ракітіна[71]. З датою погодилася й офіційна республіканська інституція: Іван Слабєєв, завідувач відділу історії міст і сіл Інституту історії АН УРСР у висновку від 13.08.1971 р. визнав, що квітень 1775 р. можна прийняти як дату заснування Кривого Рогу[72]. Місто почало готуватися до урочистостей[73].

Інсценування заснування поштової станції під час відзначення 200-річного ювілею Кривого Рогу, 24 травня 1975 р. Фото А. Іванкіна та Б. Косигіна (Червоний гірник. 1975. № 103. 27 травня. С. 4)

 

Разом з тим, не зважаючи на свою офіційну роль у цій історії, Яків Ракітін не може вважатися першовстановлювачем дати заснування міста. У фондах Криворізького історико-краєзнавчого музею зберігається неопублікований рукопис (машинопис, якщо точніше) книги Аврама Дмитровича Попова «Из истории моего города (посвящается гор. Кривому Рогу. 1775-1975 гг.)» (1965). І саме у ній вперше було наведено історію про заснування поштової станції 27 квітня 1775 р. і запропоновано цю дату як початок криворізької історії.

Не зважаючи на те, що у «Історичній енциклопедії Криворіжжя» Попов охарактеризований як «відомий краєзнавець», він не фігурує у міських наративах. Авраам Дмитрович народився 1900 р. у селянській родині. З 1927 р. став членом ВКП(б). У 1930-ті працював завідуючим райземвідділом, був секретарем та заступником голови міськради, очолював Цивільбуд, був начальником капбудівництва КМЗ. У березні 1938 р. його зняли з посади та виключили з партії, але реабілітували наступного року. По війні Попов був заступником голови міскради, згодом працював директором маслозаводу[74].

На початку своєї праці Аврам Попов зазначив, що вперше ідея написання історії Кривого Рогу зацікавила його у 1932 р., коли до нього випадково потрапив план поселення від 1852 р. Знахідка стала поштовхом до початку краєзнавчих студій, але в період сталінських репресій пошук матеріалів було призупинено, а у 1941 р. все зібране загинуло у вогні.

До краєзнавчих пошуків Попов повернувся з виходом на пенсію наприкінці 1957 р.

…шли запросы, просьбы во многие исторические учреждения, ведомства, в А.Н.СССР, в ряд городов, и после получения многих не радующих меня ответов, получил сообщение, что план с. Кр-Рог за 1852 год найден, ну, а затем моя поездка в Москву, Ленинград архив исторических документов превзошел ожидаемое[75].

Аврам Попов по праву може вважатися першим істориком міста. Його книга «Из истории моего города» презентує змістовний і джерельно обгрунтований нарис міської історії, починаючи від запорожців і закінчуючи 1965 р. Автор багато працював із малодоступної на початку 1960-х історичною літературою та опрацьовував не введені до нього в обіг архівні джерела. Але разом з тим робота все ж таки має аматорський рівень – із не завжди критичним ставленням до аналізованих текстів і часом надто сміливими висновками.

Розповідь про криворізьку минувшину Попов розпочав із розлогого опису запорозької історії та побуту, базованого на працях Сємьона Мишєцкого, Аполлона Скальковского та Дмитра Яворницького. В загалом компілятивному викладі гордість за давніх земляків сполучається з риторикою «возз’єднання братніх народів». За цим сюжетом слідував огляд історії освоєння Новоросійського краю після 1775 р.

Звертаючись безпосередньо до питання виникнення поселення Кривий Ріг, Попов вдався до критичного аналізу наявної історіографії (себто «По ЕЖД», і сюжетів з текстів Пахомова та Варгатюка) (С. 60-62). Провівши аналіз різних джерел – старовинних мап та довідкових видань ХІХ ст., зробивши запити до архівів, він дійшов висновку про відсутність згадок про Кривий Ріг до 1775 р. (с. 63-65). При цьому, Попов зауважив, що назва урочища «Кривий Ріг» вживалася раніше за виникнення поселення (с. 65-67) а існування у ньому зимівника хоча гіпотетично і можливе, але не може бути підтверджено джерелами (с. 71-72). Інший важливий висновок автора, зроблений на основі відомих йому праць з запорозької історії – неможливість існування церкви 1761 р. з огляду на умови життя у регіоні у той період (с. 67-70).

За всіма цими спостереженнями викладалася історія відкриття у 1775 р. поштової лінії, сперта, щоправда, не безпосередньо на архівні джерела, а на їхню публікацію Аполлоном Скальковскім[76]. З «Исторіи Новой-Сечи» Попов дізнався про 5 козаків, які стали першими постійними мешканцями поштової станції в урочищі Кривий Ріг. Дату заснування пошти – 27 квітня 1775 р. він визначив як початок поселення (с. 73-76). Нагадаю, свій рукопис Аврам Дмитрович завершив ще 1965 р. – на 6 років раніше за початок промоції дати «1775» Ракітіним.

Розповідаючи про історію пошуків дати заснування Кривого Рогу, Ракітін не згадував про факт ознайомлення з «Из истории моего города» і взагалі про якусь дотичність Попова до встановлення обставин заснування міста, про те, що він лише поглибив та доповнив додатковими джерелами спостереження та систему аргументації Аврама Дмитровича. Переорієнтація із дослідження питань військової історії ХХ ст. до пошуків коріння міста Ракітін пояснював зверненням з міськкому партії із відповідною пропозицією. Однак краєзнавчі ініціативи партійного керівництва міста виникли не на порожньому місці:

Предположение о возникновении его [Кривого Рогу – Д. Ш.] в связи с основанием почты высказал бывший зам. председателя горисполкома А. Д. Попов[77]. Горком КП Украины поручил директору историко-краеведческого музея Я. Г. Ракитину проверить достоверность этой версии и по возможности подтвердить ее архивными документами[78].

Очевидно, міське керівництво у 1971 р. зацікавилося перспективою відзначити незабаром ювілей та отримати під цю справу відповідні «бонуси» – а тому і «інвестувало» у історичні пошуки Ракітіна. У публікаціях останнього «скромно» не вказується, що їх автор не був першовідкривачем обставин заснування пошти в Кривому Розі, а спирався на спостереження та аргументацію Попова. (Власне, єдину пряму вказівку на залежність активності Ракітіна від знахідок Попова ми знаходимо у вищецитованому абзаці з брошури Г. Осадчука та А. Дольчука «Справочные материалы для лекторов, докладчиков, политинформаторов и агитаторов по 200-летию Кривого Рога и 100-летию начала горных работ в Криворожском басейне» (1974))

Не відомо, як сам Аврам Дмитрович віднісся до того, що єдиним автором криворізької «історичної революції» було «висунуто» Ракітіна. Реакцією Попова на публікацію у червні 1971 р. статті Ракітіна у міській газеті «Червоний гірник» із обґрунтуванням дати «1775» (ця публікація фактично була початком офіційної міської кампанії з промоції майбутнього ювілею) став власний допис у цьому виданні півтора місяці потому[79]. У ньому коротко переказувалися вже відомі нам знахідки та висновки Аврама Дмитровича – без жодних натяків на першість автора у визначенні дати «1775».

Як би то не було, у якості одного з етапів підготовки ювілейних святкувань у 1971 р. розпочалася широка пропаганда нової дати[80]. Зокрема у вересні під час відзначення міського Свята трудової слави у театралізованому дійстві на тему криворізької історії відтворювалися події Хмельниччини та «возз’єднання», а після цього йшлося про заснування поштової станції біля злиття Інгульця та Саксагані[81].

Протягом п’яти років про події 1775 р. розповідалося на сторінках місцевої преси[82], у трудових колективах[83], на виставках та у спеціально підготованому виданні «Кривому Рогу 200»[84]. У останньому промоутером «поштової» версії разом з Яковом Ракітіним став Петро Варгатюк. Він же популяризував її у статті в «Архівах України»[85]. В усіх текстах відтворювалася, із різним ступенем детальності, вже знайомі нам відомості про 27.04. (8.05.) 1775 р. як дату заснування пошти і подальший розвиток села при ній.

До речі, принагідно зауважу іншу обставину – схоже, що саме в «Архівах України» на публічну сцену у якості «батька-засновника» вперше вийшов отаман Іван Ждан-Ріг, згаданий потім і в «Истории городов и сел» (1977). Констатувавши наявність епонімічної легенди про козака, Варгатюк зауважив, що можливою основою для неї послугувала реальна постать – Іван Рог, який на Січі обирався кошовим у 1660-1670-ті рр.[86]. У журнальній статті при цьому скромно зауважувалося, що «про його оселення на Криворіжжі нічого невідомо»[87], але в «Истории городов и сел» ця ремарка вже зникла. Ототожнення, що постало на простому співзвуччі, матиме помітний вплив на «бої за минуле» вже у часи незалежності. Разом з тим, така пізня згадка Івана Рога місцевим істориком[88] додатково підкріплює сумніви у поширеності легенди про цього персонажа ще в 1930-ті рр.

Самі урочистості 1975 р. хоча формально і стосувалися подій давнини, містили не багато відсилок до неї. 8 травня нового стилю, дата, визнана «днем народження» міста, накладалася на заходи з приводу 30-річчя Перемоги. Тож ювілейні урочистості були перенесені на кінець мсяця. Розпочалися вони у четвер 22.05 (?) з відкриття пам’ятного знаку – двометрового обеліску з граніту, розташованого біля місця злиття Саксагані[89] та Інгульця[90]. На одній його стороні зазначено, що «Пам'ятний знак встановлений на ознаменування 200-річчя з дня заснування міста Кривого Рога на місці перших поселень». На другій процитовано слова Калнишевського: «Попочтеннъйшемь Вашего сиятелства писанию для коммунѣкаціи къ инбурну почты отъ новороссійской губернїи во владѣнияхъ Запорожского войска до шанца Александровского прямо ингулцом посьтавленны… …27 апреля 1775 году… первой станъ в курячой балки … в Крывомъ Рогѣ всаксаганы», а нижче, доволі незвично для подібного роду пам’яток, наведено повні архівні реквізити цитованого документу[91]. Складається враження, що таким чином намагалися надати найбільшої авторитетності та «науковості» новій даті заснування міста.

Іншим, більш опосередкованим, шляхом закріплення у свідомості містян дати заснування поселення стало найменування новозбудованої магістралі «Проспектом 200-річчя Кривого Рогу» – який веде до мікрорайону «Ювілейний». З’явився у місті і «Парк імені 200-річчя Кривого Рогу», відомий також під неофіційною назвою «Ювілейний». Ці найменування непогано віддзеркалюють ідеологію святкувань, у яких головне місце грав саме факт ювілею. Тому під час основних урочистостей події двовікової давності майже не згадувалися.

Офіційне святкування ювілею міста відбулося у п’ятницю 23 травня. Заходи включали покладання квітів до пам’ятника Леніну та урочисте зібрання у міському театрі[92]. Топ-гостем свята був перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький. «За великі успіхи, досягнуті трудящими міста в господарському і культурному будівництві, і в зв’язку з 200-річчям з дня заснування» він вручив місту Орден Трудового Червоного Прапора[93]. Слова з вітальної промови Щербицького можна вважати девізом всього святкування: «Справжня історія Кривого Рога почалася тільки після Великого Жовтня»[94].

«Для широких мас» наступного дня, у суботу 24 травня, на міському стадіоні було влаштоване святкове дійство. Воно включало урочисту ходу ветеранів війни та праці, почесних громадян міста та колон підприємств у супроводі духового оркестру й промову голови міськвиконкому Юрія Бабича. Наступним елементом свята стала театралізована програма, що ілюструвала основні етапи розвитку Кривого Рогу: заснування козацької поштової станції, початок видобутку руди, події революції та Великої Вітчизняної війни, сучасні досягнення робітників Кривбасу[95]. Увінчував все концерт за участі тодішніх зірок естради – Юрія Гуляєва, Мусліма Магомаєва та Софії Ротару[96].

 

 Плакати на честь 200-річчя Кривого Рогу (1975). З архіву Олени Саяпіної

 

Єдиним (принаймні з тих, що мені вдалося відшукати) зразком сувенірної довколоювілейної продукції, який відсилав до козацької теми, є мальований плакат, відомий у трьох версіях[97]. На одній стереотипний «мультяшний» козак, що стоїть біля своєї хати-мазанки на річковому мисі, зі здивуванням – він навіть випустив люльку з рота та схопився за оселедця – дивиться на новозбудовані багатоповерхівки, шахти та металургійний завод на протилежному березі. Композиція супроводжується гаслом «Кривому Рогу 200» та віршованими рядками: «Козак цей Рогу ім’я дав, / А потім місто збудували, / Дорогу до руди проклали. / І щоб він красивішим став, / На шахтах зорі запалали»[98]. Плакат з одного боку відбиває загальну ідеологію святкувань – індустріальні досягнення як контраст до хутірця 200-річної давнини. А разом з тим, текст свідчить, що, не зважаючи на знахідки Попова-Ракітіна та їхню промоцію на міському рівні, як мінімум не всі містяни сприйняли нову версію походження міста – або ж одразу «творчо поєднали» її в уяві з попередніми. Судячи з підпису, ми маємо мікс топонімічних легенд – козак на зображенні – якийсь Кривий, що дав ім’я мису-рогу. Це доволі далеко від поштової станції та Калнишевського – хоча композиція містить напис саме з пов’язаною з ними датою.

* Написання цієї розвідки можна вважати результатом подій 2020 року. В першу чергу умови пандемії спричинили те, що цей рік я безвиїзно провів у рідному місті. Випадкові обставини, на кшталт придбання у місцевих букіністів довідника 1969 р., в якій я зустрів «неканонічну» для сучасного криворіжця версію походження міста, та відвідання екскурсії місцевих краєзнавців Володимира Казакова та Едуарда Дворчука, які «топографічно» презентували проблему пошуку витоків поселння, спровокували моє зацікавлення історією формування уявлень про козацький період буття Кривого Рогу. Процес дослідження історіографії індустріального «міста без істориків», коли головними героями краєзнавчого історіографічного процесу виявилися завідувач кафедри марксизму-ленінізму, відставний полковник ВПС та міський чиновник на пенсії, був доволі захопливим – і протягом року від первинного побіжного зацікавлення проблемою я дійшов до формулювання цього тексту.

У його підготовці мені допомогли багато людей, не байдужих до історії міста – Дмитро Антонов, Ганна Віняр, Ольга Гончар, Едуард Дворчук, Геннадій Лазаров, Станіслав Пікуль, Віра Рослікова, Олена Саяпіна, Віра Ясногор. Заступник директора з наукової роботи Артур Дробот та головний зберігач фондів Криворізького історико-краєзнавчого музею Андрій Чубенко дуже посприяли можливості праці із матеріалами фондів свого закладу. Крім того, надзвичайна уважність пана Артура, який став одним з перших читачів цього тексту, дозволила уникнути багатьох помилок у ньому. Прихильність співробітників Бібліотеки на Поштовій (Центральна бібліотека КЗК «Міська бібліотека для дорослих») зробили максимально комфортним процес опрацювання наявної там літератури. Окреме значення для мене мали поради професора Андрія Портнова. Його схвальна реакція на першу версію цього тексту стала вирішальним фактором у рішенні доопрацювати дане писання для можливості публікації.

Всім їм моя щира подяка!

---

[1] Загалом, на сьогодні відсутні якісь історіографічні огляди вивчення минувшини Кривого Рогу. В абсолютній більшості наявних праць вивчення місцевої історії відбувається з локального краєзнавчого ракурсу, часто на аматорському методологічному рівні. Показово також, що ці тексти публікуються майже виключно у місцевих видавництвах, чим ще раз підкреслюється і закріплюється їхнє суто локальне значення. Скласти уявлення про дослідницькі пріоритети криворізьких істориків можна з бібліографічного списку, укладеного Віктором Петренком (http://encyclopedia-krivoyrog.blogspot.com/p/blog-page_6378.html) та зі змісту збірок краєзнавчих читань «Криворіжжя: погляд у минуле…» (2015-2020) (http://elibrary.kdpu.edu.ua/handle/0564/319/browse?type=title&sort_by=1&order=ASC&rpp=20&etal=-1&starts_with=%D0%BA%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B6%D0%B6%D1%8F).

[2] У краєзнавчих виданнях трапляються розбіжності у даті, 1823 р. бачу найбільш вірогідним варіантом

[3] Варгатюк П. Л., Кан Д. И., Осадчук Г. С. Кривой Рог // История городов и сел Украинской ССР. Днепропетровская область. Киев: Главная редакція Украинской советской энциклопедии, 1977. С. 286.

[4] Гиляровский В. Железная горячка http://dugward.ru/library/gilarovskiy/gilarovskiy_jeleznaya_gorachka.html

[5] Більшість поселень волості складали селища при руднях.

[6] Список населенных мѣст Херсонской губерніи: (по данным Всероссійской сел.-хоз. переписи 1916 г.). Александрия: Типографія Ф. Х. Райхельсона, 1917. С. 92-94. Див. також Мельник О. О., Стеблина І. О. Кривий Ріг: погляд через століття. Кривий Ріг: видавець Роман Козлов, 2019. С. 22.

[7] Мельник О. О. Боротьба за зміну статусу Кривого Рогу // Криворіжжя – славетний гірничий край: матеріали Міської науково-практичної краєзнавчої конференції, присвяченої 100-річчю надання Кривому Рогу статусу міста (м. Кривий Ріг, 20 квітня 2018 року). Кривий Ріг, 2018. С. 7-10.

[8] Мельник О. О. Боротьба за зміну статусу Кривого Рогу // Криворіжжя – славетний гірничий край: матеріали Міської науково-практичної краєзнавчої конференції, присвяченої 100-річчю надання Кривому Рогу статусу міста (м. Кривий Ріг, 20 квітня 2018 року). Кривий Ріг, 2018. С. 9.

[9] Вся Екатеринославщина. Справочная книга на 1925 год. Екатеринослав: издание Екатеринославского губкомпомдета, [б. г.]. С. 193.

[10] Не втримаюся від зауваги: назви місцевих підприємств українською звучать як доволі дивні заклики – Криво-ріж-хліб, Криво-ріж-газ, Криво-ріж-сталь і т.д.

[11] Варгатюк П. Л., Кан Д. И., Осадчук Г. С. Кривой Рог // История городов и сел Украинской ССР. Днепропетровская область. Киев: Главная редакція Украинской советской энциклопедии, 1977. С. 302.

[12] Мельник О. О., Стеблина І. О. Кривий Ріг: погляд через століття. Кривий Ріг: видавець Роман Козлов, 2019. С. 22.

[13] Інформацію про 8 шляхів подавав у історичній довідці складеного у 1863 р. тому матеріалів по Херсонській губернії підполковник А. Шмідт. Описуючи початковий період імперського освоєння регіону, він відзначав: «В тоже время было обращено вниманіе на устройство почтовых дорог которыя покрыли всю губернію густою сѣтью; Кривой-Рог был их узлом от него дороги расходились в восьми направленіях в Крюков, Петриковку, Елисаветград, Ново-Павловск, Херсон, Кизикермен, Никополь и к р Самарѣ». Матеріалы для географіи и статистики Россіи, собранные офицерами Генеральнаго штаба. Херсонская губернія / Составил Генеральнаго штаба подполковник А. Шмидт. Часть І. Санктпетербург: в военной типографии. С. 49.

[14] Городскіе поселенія в Россійской имперіи. Том 5. Часть ІІ. С.-Петербург: в типографіи К. Вульфа, 1865. С. 228.

[15] Сѣмечкин Л. Кривой Рог. Описаніе мѣстных богатств желѣзных руд // Морской сборник. 1874. Т. CXLV. Октябрь. Неофиціальная часть. С. 1-22; Новыя мѣсторожденія желѣза (Кривой Рог) // Журнал министерства путей сообщения, 1875. Кн. 3. Отдѣлъ экономическій. С. 63-68. Конткевич С. Геологическое описаніе окрестностей Криваго Рога Херсонской губерніш // Горный журнал. 1880. № 3. Март. С. 341-375; Шимановскій М. Криворогскія залежи желѣзных руд и их разработка // Горный журнал. 1892. № 10. Октябрь. С. 72-97.

[16] Сѣмечкин Л. Кривой Рог. Описаніе мѣстных богатств желѣзных руд // Морской сборник. 1874. Т. CXLV. Октябрь. Неофиціальная часть. С. 11.

[17] Сѣмечкин Л. Кривой Рог. Описаніе мѣстных богатств желѣзных руд // Морской сборник. 1874. Т. CXLV. Октябрь. Неофиціальная часть. С. 4-5.

Ці свідчення сумнівні одразу з двох аспектів. По-перше, обчислюючи вік старожилів у 70-80 років, ми маємо визнати, що коштовно обставлені гайдамацькі схованки стояли не розграбованими декілька десятиріч, щоб їх могли побачити у такому вигляді інформанти Сємєчкіна. Вірогідніше, що ніяких гайдамацьких печер вони вже не застали, а переказували місцеві байки. По друге, в каталозі колекції Олександра Поля відсутні згадки про предмети запорозької старовини, які походять з дубової Балки (див. Каталог коллекціи древностей А. Н. Поль, в Екатеринославе. Вып. 1 / сост. К. Мельник. Киев: Типография С. В. Кульженко, 1893. С. 123-135).

[18] Конткевич С. Геологическое описаніе окрестностей Криваго Рога Херсонской губернш // Горный журнал. 1880. № 3. Март. С. 349.

[19] Эварницкий Д. И. Вольности запорожских козаков. Историко-топографический очерк. Санкт-Петегбург: Типографія И. Н. Сороходова, 1890. С. 215.

[20] Эварницкий, Д. И. Вольности запорожских казаков. Историко-топографический очерк. Санкт-Петербург: Типо-литогр. и фото П. И. Бабкина, 1898. С. 230.

[21] Назва поселення «Запорожское ущелье», яке виникло вже десь у 1850-ті рр., очевидно обумовлюється не пам’яттю про козацтво, а місцевою топографією – на Саксагані в районі Кривого Рогу існували пороги. Див., наприклад схему залізничного мосту через ріку з «Собрания чертежей сооружений Екатерининской железной дороги. 1881-1884» (публікація у фейсбук-спільноті «Криворізька старовина» https://www.facebook.com/photo/?fbid=2073454216125290&set=gm.3855313827862820). Загальний опис геологічної будови русла Саксагані у районі Дубової Балки та нижче див у Конткевич С. Геологическое описаніе окрестностей Криваго Рога Херсонской губернш // Горный журнал. 1880. № 3. Март. С. 349-352.

[22] Эвапницкий Д. И. Вольности запорожских козаков. Историко-топографический очерк. Санкт-Петегбург: Типографія И. Н. Сороходова, 1890. С. 215.

[23] Эварницкій Д. И. История запорожских козаков. Т. 1. Санкт-Петербург: Типография И. Н. Скороходова. 1892. С. 203-204.

[24] Спискок населенных мѣст Херсонскаго уѣзда с указанім числа дворов, жителів, церквей, школ, промышленных и торговых заведеній и скота по разрядам, а также с замѣчаніями о времени возникновенія поселеній // Матеріалы для оцѣнки земель Херсонской губерніи. Т. VI: Херсонскій уѣзд: статистико-экономическое описание уѣзда / Херсонская губернская земская управа. Статистическое отделение. Херсон: Типография О. Д. Ходушиной, 1890. С. 259.

[25] Вѣдомость о числе казенных поселян, жительствующих Екатеринославского наместничества при городах, містечках, селах и деревнях // Полное собраніе законов Россійской имперіи, с 1649 года. Т. ХХІІ. 1784-1788. [б. м.], 1830. С. 1005.

[26] Матеріалы для оцѣнки земель Херсонской губерніи. Т. VI: Херсонскій уѣзд: статистико-экономическое описание уѣзда / Херсонская губернская земская управа. Статистическое отделение. Херсон: Типография О. Д. Ходушиной, 1890. С. 134. Вперше увагу на невідповідність даних по Кривому Рогу у різних місцях тому «Материалов» звернув Петро Варгатюк (Варгатюк П. Свідчення академіка Василя Зуєва // Червоний гірник, 1994. 30 серпня. С. 2).

[27] Розанов Г. Хронологико-историческое описание церквей епархии Херсонской и Таврической // Записки Одесскаго общества истории и древностей. 1848. Т. ІІ. С. 140-210.

[28] Окрім Аврама Попова, мова про неопубліковану розвідку якого піде далі.

[29] Їх перелік див По Екатерининской железной дорогѣ. Выпуск 1-й (введеніе и часть первая) / Изданніе управленія Екатерининской железной дорогѣ. Екатеринослав: Печатня С. П. Яковлева, 1903. С. VI.

[30] По Екатерининской железной дорогѣ. Выпуск 1-й (введеніе и часть первая) / Изданніе управленія Екатерининской железной дорогѣ. Екатеринослав: Печатня С. П. Яковлева, 1903. С. 8. Порівн. з Эварницкій Д. И. Исторія запорожских козаков. Т. 1. Санкт-Петербург: Типография И. Н. Скороходова. 1892. С. 518-526.

[31] По Екатерининской железной дорогѣ. Выпуск 1-й (введеніе и часть первая) / Изданніе управленія Екатерининской железной дорогѣ. Екатеринослав: Печатня С. П. Яковлева, 1903. С. 36.

[32] По Екатерининской железной дорогѣ. Выпуск 1-й (введеніе и часть первая) / Изданніе управленія Екатерининской железной дорогѣ. Екатеринослав: Печатня С. П. Яковлева, 1903. С. 55.

[33] Минухин Э. А., Стецовский Я. І. Дѣловой и коммерческій Кривой-Рог: Справочная книга и адрес-календарь за 1914 г. [б. м.], 1914. С. 117.

[34] Див, напр. Адамчук В. Криворожье // Вестник знания. 1938. №5. С. 28-33.

Показово також, що у короткій статті з Великої радянської енциклопедії (1937) про походження міста нічого не згадувалося – хоча стосовно інших міст, наприклад Курська та Кронштадту, цим питанням приділяли увагу. Кривой Рог // Большая советская энциклопедия. Т. 35: «Крестьянская газета» – Ларсон. Москва: Государственный институт «Советская энциклопедия»; ОГИЗ СССР, 1937. Стб. 60.

[35] Мельник О. О., Стеблина І. О. Кривий Ріг: погляд через століття. Кривий Ріг: видавець Роман Козлов, 2019. С 107-109.

[36] Попов А. Д. Из истории моего города (посвящается гор. Кривому Рогу. 1765-1975 гг.). Кривой Рог. 1965 г. // Криворізький історико-краєзнавчий музей. КДФ-5815. С. 2-3.

[37] Андрій Пахомов (1901-1984) був місцевим уродженцем. З 1917 р. долучився до більшовицького руху, був активним учасником Громадянської війни. У 1929 р. закінчив криворізький Гірничій інститут, після цього працював на різних господарчих посадах. Збирав матеріали з історії робітничого і революційного руху на Криворіжжі на початку ХХ ст. Див про нього Чурко Г. Ф. Андрій Пахомов та Авраам Попов – дослідники історії революційного руху на Криворіжжі 1917-1920-х років // Матеріали Третіх Історико-краєзнавчих читань «Криворіжжя: погляд у минуле...». Кривий Ріг, 2017. С. 42-50.

[38] Пахомов А. Г. Борьба трудящихся Криворожья за власть советов. Днепропетровск: Днепропетровское областное издательство, 1958. С. 12-13. http://krivoyrog-history.blogspot.com/2012/07/1.html

[39] Можливо, атрибуція публікатора фрагменту неточна й йдеться про «Нарис із історії пролетарської революції та громадянської війни на Криворіжжі. 1917-1922 рр.», першу версію рукопису книги «Борьба трудящихся Криворожья за власть советов». Див. Чурко Г. Ф. Андрій Пахомов та Авраам Попов – дослідники історії революційного руху на Криворіжжі 1917-1920-х років // Матеріали Третіх Історико-краєзнавчих читань «Криворіжжя: погляд у минуле...». Кривий Ріг, 2017. С. 46.

[40] Цікаво які? – очевидно твердження має риторичний характер,

[41] У пізніших краєзнавчих публікаціях така версія не згадувалася.

[42] Пахомов А. З історії виникнення Криворіжжя // На землі, на рідній… (На древньому Кизикерменському тракті. Кн. 5). Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2008. С. 25.

[43] Гусейнов Г. А степ все світиться. Передмова // На землі, на рідній… (Легенди Криворіжжя). Кн. 1. Дніпропетровськ: «Січ», 2005. С. 28-32, 52.

[44] Історичний фольклор Криворіжжя / упор. О. Мельник та О. Степаненко. Кривий Ріг: І.В.І., 2001. С. 11-14, 20, 23, 33-34.

[45] Мельник О., Стеблина І. Про літочислення Кривого Рогу Кривий Ріг: Чернявський Д. О., 2015. С. 10-12. Разом з тим, відзначу некоректність посилання авторами згаданого видання на збірку «Савур-Могила», як книгу, «де опубліковано легенди, зібрані у регіоні у ХІХ столітті» (с. 11). Легенда про Кривого Рога, на яку із таким коментарем покликаються О. Мельник та І. Стеблина, позначена у виданні як запис 1970 р. (Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини. Київ: Дніпро, 1990. С. 217, 253).

[46] Нікитенко М. П. Криворізькі пам’ятники, які не підлягають занесенню до державного реєстру нерухомих пам’яток України // Матеріали Других Історико-краєзнавчих читань «Криворіжжя: погляд у минуле...». Кривий Ріг, 2016. С. 28.

[47] Історичний фольклор Криворіжжя / упор. О. Мельник та О. Степаненко. Кривий Ріг: І.В.І., 2001. С. 40

[48] Яворницький запозичив, вказавши джерело, інформацію у Соловйова, але невідомо, яку з робіт читав автор «легенди». Див. Эварницкій Д. И. Исторія запорожских козаков. Т. 2. Санкт-Петербург: Типография И. Н. Скороходова. 1895. С. 372; Соловьев С. История Россіи с древнейших времен. Кн. 3. Т. ХІ. С.-Петербург: издание Высочайше утвержденного Товарищества «Общественная польза», [ценз. 1895-1896], Стб. 159.

[49] Історичний фольклор Криворіжжя / упор. О. Мельник та О. Степаненко. Кривий Ріг: І.В.І., 2001. 368 с.; На землі, на рідній… (Легенди Криворіжжя). Кн. 1. Дніпропетровськ: «Січ», 2005. 360 с.; Славутич Я. Кривий Ріг – козацька назва // На землі, на рідній… (Легенди Криворіжжя). Кн. 2. Кривий Ріг: Видавничій дім, 2000. С. 107.

[50] Див. Петро Логвинович Варгатюк – український учений-історик, дослідник історії Криворіжжя (до 100-річного ювілею доктора історичних наук, професора, вченого-краєзнавця, викладача Криворізького державного педагогічного інституту (1946–1975 рр.): біобібліографічний покажчик. Кривий Ріг, 2019. 42 с.

[51] Криворожье. Справочник-путеводитель. Днепропетровск: Днепропетровское книжное издательство, 1963. С. 13-14.

[52] Тут зроблено посилання на вже згадані «Матеріалы для оцѣнки земель Херсонской губерніи» (1890).

[53] Дана версія першоосновою має думку академіка Васілія Зуєва. В описі своєї мандрівки 1781 р. він писав: «прїѣхали мы к рѣке Саксаганке […] При впаденїй ея в Ингулец стоит почта Кривой рог называемая. Имя рог здѣсь вѣзде означат каменной мыс, который производит рѣка или своею излучиною, или сходясь с другою; так здесь кривой рог не иное что значит, как мыс вышедшїй между Саксаганом и Ингульцем, который рѣка Саксаган обходит вокруг длиною верст на пять, а между двумя колѣнами не будет и четверти версты, а потому и называется кривым рогом» (Зуев В. Путешественныя записки Василья Зуева от С. Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году. Санктпетербург: при Императорской Академии Наук, 1787. С. 268-269).

Загалом думка про «роги» як річкові миси не викликає сумнівів, подібні топоніми зустрічаються і в інших місцях. Разом з тим, більш вірогідно, що назва Кривий Ріг відносилася до гори, що стоїть трохи вище місця злиття Саксагані з Інгульцем (її сучасна назва, Тарапак, походить від прізвища пізнішого власника ділянки). Вперше цю версію я почув від криворізьких краєзнавців Едуарда Дворчука та Володимира Казакова. Вона підтверджується джерельно. Зокрема, у описі мандрівки Шарля-Жильбера Ромма (1786) зазначалося, що Кривий Ріг «является деревней, расположенной на небольшой речке Саксагани, которая впадает в Ингулец, протекая у подножия горы, носящей то же название, что и деревня» (Ромм Ш.-Ж. Путешествие в Крым в 1786 г. // http://az.lib.ru/r/romm_s/text_1941_puteshestvie-v_krym_v_1786_godu.shtml). Васілій Ізмайлов, який побував тут у 1799 р. писав: «В нѣскольких верстах от Кременчуга открылись частички гор которыя составляют может быть одну цѣпь с Крымскими горами. Здѣшнія не велики и невысоки, но довольно пространны. Онѣ состоять по большой части из аспида, и, хребет их окружает деревню со всех сторон в видѣ криваго рога…». (Измайлов В. Путешествие в Полуденную Россию. Москва: В Университетской типографии, у Ридигера и Клаудия, 1800. Ч. 1. С. 269). Подібно йшлося й у довіднику «Дѣловой и коммерческій Кривой-Рог» (1914): «Свое названіе Кривой-Рог получил, вѣроятно, от того, что часть его занимает возвышенность и имѣет форму полумѣсяца» (с. 117). На «ріг» як гору вказує місце позначення урочища Кривий Ріг на «Генеральной карте Новороссийской и Азовской губерниев…», укладеній у вересні 1778 р. (Фрагмент території краю на Генеральній карті Новоросійської і Азовської губерній 1778 року // Пивовар А.В. Поселення правобережного Запорожжя в 2-й половині XVIII століття // Інгульський степ. Вип. І. 2016. С. 8) та згадки назви урочища у запорозьких документах у зв’язку лише з однією річкою, на кшталт «в Крывомъ Рогѣ в Саксаганы».

[54] Варгатюк П., Дольчук А. Рудна скарбниця Півдня. Дніпропетровськ: Промінь, 1966. С. 13-14.

У 1965 р. дуже лаконічно ця ж версія подавалася у статті з «Советской исторической энциклопедии». Варгатюк П. Л. Кривой Рог // Советская историческая энциклопедия. Москва: Советская энциклопедия, 1965. Т. 8: Кошала-Мальта. С. 150-151.

[55] Варгатюк П. Л. Криворіжжя. Путівник. Дніпропетровськ: Промінь, 1969. С. 6, весь сюжет – С. 6-7.

[56] Варгатюк П. Л., Горяний В. Д., Кан Д. І., Малахов Г. М., Осадчук Г. С. Кривий Ріг // Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. Київ: Українська радянська енциклопедія, 1969. С. 285-286.

[57] Криворізький історико-краєзнавчий музей. Путівник по експозиції. Дніпропетровськ: Промінь, 1970. С. 17-19.

[58] Ракитин Я. Г. Сколько лет Кривому Рогу? // Отчет о проведенной научно-исследовательской работе директором музея тов. Ракитиным Я. Г. за 1968-1973 гг. // Криворізький історико-краєзнавчий музей. КДФ-7561. С. 7 (108).

[59] Ногін П. Скільки літ місту // Червоний гірник. 1970. 4 березня. С. 4.

[60] У довіднику 1963 р. зазначалося, що музей «рассчитан на показ и популяризацию богатого революционного наследия и трудовой доблести горняков, ознакомление посетителей с животным и растительным миром, полезными ископаемыми Криворожья». При цьому у фондах значилося більше 2000 експонатів (Криворожье. Справочник-путеводитель. Днепропетровск: Днепропетровское книжное издательство, 1963. С. 131). У сучасному вигляді, музей веде відлік своєї біографії від 21 лютого 1968 р., коли у новій будівлі було відкрито музейну експозицію з 7 залів. (Криворізький історико-краєзнавчий музей. Путівник по експозиції. Дніпропетровськ: Промінь, 1970. С. 4).

[61] Бібліографія про Я. Г. Ракітіна обмежується короткою статтею у «Енциклопедії Криворіжжя» (2007). Відомості про призначення Рікітіна директором музею у 1961 р. у ній очевидно хибні (див. Ракітін Яків Григорович // Енциклопедія Криворіжжя / упор. В. П. Бухтіяров. Кривий Ріг: Явва, 2007. Т. І.: А-К. С. 372-373). Детальніше біографія Я. Ракітіна викладена у документальному фільмі криворізької журналістки Ольги Чистякової «Дело жизни Ракитина» (ТРК «Рудана», 2005) https://www.youtube.com/watch?v=ceuvs1qro6c, однак подається там теж доволі плутано. За уточнення обставин біографії Якова Ракітіна дякую Геннадію Лазарову та Андрію Чубенку,

[62] Ракітін Я. Кривий Ріг починався так // Червоний гірник. 1974. 1 жовтня. С. 3.

[63] Ракітін Я. Незабаром – 200-річчя. З історії заснування Кривого Рога // Червоний гірник. 1971. 25 червня. С. 2, Ракітін Я. Кривий Ріг починався так // Червоний гірник. 1974. 1 жовтня. С. 3.

[64] Цей звіт оформлено як підшивку різнорідних матеріалів авторства Ракітіна, зокрема рукописи статей, у яких також детально розписано перебіг пошуків дати заснування поселення. Див., зокрема Ракитин Я. Сколько лет Кривому Рогу? // Отчет о проведенной научно-исследовательской работе директором музея тов. Ракитиным Я. Г. за 1968-1973 гг. // Криворізький історико-краєзнавчий музей. КДФ-7561. С. 1-32 (102-133).

[65] Ракітін Я. Кривий Ріг починався так // Червоний гірник. 1974. 1 жовтня. С. 3.

[66] Ракітін Я. Кривий Ріг починався так // Червоний гірник. 1974. 1 жовтня. С. 3.

[67] Ракітін Я. Кривий Ріг починався так // Червоний гірник. 1974. 1 жовтня. С. 3.

[68] Ракітін Я. Кривий Ріг починався так // Червоний гірник. 1974. 1 жовтня. С. 3.

[69] Варгатюк П. Л., Кан Д. И., Осадчук Г. С. Кривой Рог // История городов и сел Украинськой ССР. Днепропетровская область. Киев: Главная редакція Украинской советской энциклопедии, 1977. С. 286.

[70] Протокол №1 заседания ученого совета города Кривого Рога при историко-краеведческом музее. 29 мая 1971 года (копия) // Отчет о проведенной научно-исследовательской работе директором музея тов. Ракитиным Я. Г. за 1968-1973 гг. // Криворізький історико-краєзнавчий музей. КДФ-7561. // 2 с. (С. 134-135).

[71] Ракітін Я. Незабаром – 200-річчя. З історії заснування Кривого Рога // Червоний гірник. 1971. 25 червня. С. 2.

[72] Чистякова О. Дело жизни Ракитина. (ТРК «Рудана», 2005) https://www.youtube.com/watch?v=ceuvs1qro6c 30:10-30.24

[73] Пікантності ситуації додавала паралельна історія з Дніпропетровська. Хоча його сторічний ювілей відзначили у 1887 р., місцеві історики, мотивовані місцевим керівництвом, змогли обґрунтувати 1976 р. як дату 200-річчя. У Кривому Розі, як бачимо, змогли випередити свій обласний центр у справі святкування ювілею.

[74] Попов Аврам Дмитрович // Мельник О. О., Балабанов С. В. Історична енциклопедія Криворіжжя. Т. ІІ. Кривий Ріг: СТПРЕС, 2009. С. 433.

[75] Попов А. Д. Из истории моего города (посвящается гор. Кривому Рогу. 1765-1975 гг.). Кривой Рог. 1965 г. (машинопись) // Криворізький історико-краєзнавчий музей. КДФ-5815. С. 2-4, цит. С. 3.

[76] Скальковский А. История Новой-Сѣчи или последняго Коша Запорожскаго / 3-е изд. Ч. 1. Одесса: В типографіи А. Шульце, 1886. С. 254-256.

[77] Цікаво що у рукописі Попова лише напроти абзаців, присвячених походженню поселення Кривий Ріг на полях стоять позначки (галочки або хрестики) синім чорнилом (авторські правки Попов робив олівцем).

[78] Осадчук Г. С. Дольчук А. В. Справочные материалы для лекторов, докладчиков, политинформаторов и агитаторов по 200-летию Кривого Рога и 100-летию начала горных работ в Криворожском бассейне. Кривой Рог. 1974, С. 4.

[79] Попов А. Документи свідчать // Червоний гірник. 1971. 8 серпня. С. 4.

[80] Про підготовку і відзначення 200-річчя Кривого Рогу // Червоний гірник. 1974. 13 липня. С. 1; Кичаєв О. Готуємось до ювілею // Червоний гірник. 1975. №45. 4 березня. С. 2.

[81] Кальченко Ю., Сушкевич В. Наше місто – наша гордість // Червоний гірник. 1971. 29 вересня. С. 4.

[82] Попов А. Документи свідчать // Червоний гірник. 1971. 8 серпня. С. 4, Ракітін Я. Незабаром – 200-річчя. З історії заснування Кривого Рога // Червоний гірник. 1971. 25 червня. С. 2; Ракітін Я. Кривий Ріг починався так // Червоний гірник. 1974. 1 жовтня. С. 3; Ракітін Я. Сколько лет Кривому Рогу // Социалистическая индустрия. 1972. 13 марта С. 3.

[83] Осадчук Г. С. Дольчук А. Справочные материалы для лекторов, докладчиков, политинформаторов и агитаторов по 200-летию Кривого Рога и 100-летию начала горных работ в Криворожском бассейне. Кривой Рог. 1974, 77 с. Стаття Я. Ракітіна «Кривий Ріг починався так» вийшла у рубриці «На допомогу агітаторам».

[84] Кривому Рогу 200. Историко-экономический очерк. Днепропетровск: Промінь, 1975. 208 с. Див. також Бережний А. Святковий подарунок // Червоний гірник. 1975. 17 травня. С. 4

[85] Варгатюк П. Л. Кривому Рогу – 200 років (про заснування і розвиток міста та Криворізького залізорудного басейну) // Архіви України. 1975. № 2. С. 58-64. Цікаво, що у цій статті автор писав просто про краєзнавців, які за дорученням міськкому та міськвиконкому здійснили архівні пошуки, не згадуючи прізвища Ракітіна.

[86] Варгатюк П. Л., Кан Д. И., Осадчук Г. С. Кривой Рог // История городов и сел Украинськой ССР. Днепропетровская область. Киев: Главная редакція Украинской советской энциклопедии, 1977. С. 286. Таке пізнє «відкриття» прототипу робить сумнівним датування відповідної «легенди», опублікованої О. Мельником та О. Степаненком 1930-ми рр.

[87] Варгатюк П. Л. Кривому Рогу – 200 років (про заснування і розвиток міста та Криворізького залізорудного басейну) // Архіви України. 1975. № 2. С. 59.

[88] Джерелом знань про Івана Рога автор вказав працю Володимира Голобуцького «Запорожское казачество» (1957).

[89] Мається на увазі старе русло Саксагані. У 1957 р. задля уможливлення рудних розробок річка в межах міста частково була переведена в дериваційний тунель. Вірогідне місце розташування поштової станції зараз зайняте забудовою, тож обеліск спорудили у найбільш зручному з архітектурної точки зору місці – перед входом до популярного серед містян парку ім. газети «Правда» (зараз – Парк імені Федора Мершавцева).

[90] Борщова Є. Закарбуємо в пам’яті // Червоний гірник. 1975. 24 травня. С. 4.

[91] «З донесення отамана Коша Запорізького Генерал-поручику Прозоровському 29.ІV.1775г. ЦДІА УРСР ф. 229 оп. 1. од. 361 арк 34 34 зв., 38».

[92] Репортаж з зібрання див. у Бедренець В., Чухан Л. Висока нагорода – місту гірницької слави // Червоний гірник. 1975. 24 травня. С. 1-2, 4.

[93] Указ Президії Верховної Ради СРСР про нагородження міста Кривого Рога Дніпропетровської області орденом Трудового Червоного прапора // Місто трудової мужності. Київ: Дніпро. С. 12.

Чотири роки перед цим, 18 січня 1971 р. Кривий Ріг нагородили орденом Леніна.

[94] Промова товариша В. В. Щербицького // Місто трудової мужності. Київ: Дніпро. С. 17.

Щоправда, повна цитата виглядає так: «Двісті років вашому місту. Як кажуть, за всіма статтями вік уже чималий. Але якщо оцінювати цей період часу з точки зору того, що зроблено, то справжня історія Кривого Рога почалася тільки після Великого Жовтня».

[95] Павлов В., Сушкевич В. Святкує трудовий Кривбас // Червоний гірник. 1975. 27 травня. С. 1-2, 4; Чубенко А. Є. Формування традиції на Криворіжжі (на прикладі святкування Дня міста) // Криворіжжя: погляд у минуле...: Матеріали VІ Історико-краєзнавчих читань. Том 2. Кривий Ріг, 2020. С. 841-85.

[96] Хроніку святкувань див. у програмі Чистякова О. Городской роман. 200-летие Кривого Рога (ТРК «Рудана» 2006) https://www.youtube.com/watch?v=ucTQGP_9NAs

[97] Дякую Олені Саяпіній, у чиєму архіві зберігаються плакати, за надані їх зображення.

[98] На двох інших плакатах ракурс трохи зміщено – і миса вже не видно, лише хата на березі річки. На одному плакаті присутній лише напис «Кривому Рогу – 200», на іншому «200» та «Домостроительный комбинат 1975»; вірогідно ця організація і була їхнім замовником.

 

У XIX-му столітті волохата аборигенка з Мексики на ім’я Джулія Пастрана на шоу виродків отримала титул «Найпотворнішої жінки у світі». Прибувши до Європи, вона поводилася згідно з вікторіанськими нормами: співала і танцювала, розмовляла іноземними мовами, проходила публічні медичні огляди та брала участь у інших видовищних розвагах. І за життя, і навіть після смерті її продовжували називати «потворною».

Це слово "ugly" має середньовічне скандинавське коріння та означає «викликати жах або страх». До того ж воно знаходить безліч синонімів, наприклад: жахливий, гротескний, деформований, бридкий, дегенеративний, неповноцінний. Маючи багату історію, потворність бере початок з багатьох джерел: від Аристотеля, що називав жінок «деформованими» чоловіками, до середньовічних історій про перетворення з потвори на красуню, та до карикатур XVIII-го століття, «шоу виродків» XIX-го століття, дегенеративних мистецтва та людей XX-го століття, бруталістичної архітектури тощо. Потворність давно кидає виклик естетиці та смаку і ускладнює те, що означає бути красивим і цінним.

Західні традиції часто протиставляють потворність красі, але це поняття може мати й позитивне значення в різних культурних контекстах. Японська концепція вабі-сабі цінує недосконалість та непостійність – якості, які в інших культурах часом вважаються «потворними». Потворність і краса можуть функціонувати як подвійні зірки, що потрапляють під дію сили тяжіння одна одної та обертаються навколо одна одної, перебуваючи в сузір’ї з багатьма іншими зірками.

Коли щось називають «потворним», то це зазвичай образа, але в останні десятиліття до естетичних категорій ставляться з дедалі більшою підозрою. «Краса не може бути невинною», – пише філософ Кетлін Марі Хіггінс, – коли «піднесена пишність ядерного гриба супроводжує моральне зло». Дебати набирають обертів зі зміною світу, коли значення «красивого» та «потворного» ковзають туди-сюди. 2007 року відео з тегом «Найпотворніша жінка світу» стало вірусним. Замість Пастрани на ньому була показана Ліззі Веласкес, якій тоді було 17 років – народжена в Техасі, сліпа на одне око з рідкісним розладом, через який вона не може набрати вагу. В коментарях її називали «монстром», навіть закликаючи її «просто вбити себе». Цей досвід змусив Веласкес зняти документальний фільм проти кібербулінгу, який вийшов у 2015 році та порушив питання про те, що може нам краще називати «потворними» її кривдників.

З крайнощі в крайність, «потворність» стала не лише причиною повної зневаги, але й закликом до об’єднання. У різні часи у різних місцях будь-кого з нас могли назвати потворним: від рудоволосого до блакитноокого, від лівші до гачконосого, від горбатого до понівеченого. Легко перетворити будь-яку зовнішню рису на ознаку потворності (і набагато важче піти іншим шляхом) або звести історію потворності до низки прикладів, нехтуючи загальною спадщиною.

В Стародавній Греції синоніми потворності означали зло, ганьбу та фізичні недоліки. За деякими винятками (потворний, але мудрий філософ Сократ; горбатий раб-байкар Езоп), зовнішні риси зазвичай розглядалися як відображення внутрішньої цінності або як вроджена прикмета. Колись давно псевдонаука фізіогноміка визначала моральне добро і зло пропорційно до красивих і некрасивих зовнішніх рис. Середньовічні казки розповідали про перетворення красунь і чудовиськ, але негативні конотації передавалися крізь століття. Монстри виникли на маргіналіях непорозуміння разом із розширенням колоніальних імперій. Європейські мандрівники, наприклад, тлумачили «потворні» скульптури індійських богів як апокаліптичні знамення, осмислюючи їх крізь призму християнських наративів, для яких вони ніколи не були призначені.

У XVIII та XIX століттях хитку межу між красою і потворністю продовжили випробовувати. На карикатурах гіперболізувались різні людські риси в той час, коли «потворність» і «деформація» були майже взаємозамінними. Британський парламентарій Вільям Гей, який був горбанем, намагався відокремити «деформацію» від її негативного партнера і стверджував, що його деформоване тіло не є відображенням потворної душі. Незважаючи на те, що традиційні поняття були поставлені під сумнів, шоу виродків підняли потворність на нову висоту, поряд із музеями анатомії та всесвітніми виставками, на яких демонстрували зразки людей та етнічні експозиції.

Перша світова війна підірвала успадковані уявлення про потворність. Коли війна досягла нового рівня механізації, колись красиві молоді люди були спотворені через руйнівну дію гранат, іприту та танків. Деякі солдати, такі як les Gueules cassées («розбиті обличчя»), об’єдналися заради «свого жахливого обличчя», щоб стати «моральним вихователем», який би «повернув нам нашу гідність». У той час, як більшість воїнів загинули або зникли з поля зору, художники та рекламщики використали цей візуальний шок, намагаючись перезібрати новий світовий порядок. З 1930-х років нацистська Німеччина підтримувала націоналізовану естетику для того, щоб цензурувати потворність як щось «дегенеративне», визначаючи як мистецькі твори, так і творчі групи мішенями для переслідування та об’єктами для винищення.

Під час конфлікту будь-яку загрозу чи ворога можна назвати потворними й таким робом узагальнити. Будь-яку людину можна зарахувати до «потворної» групи за довільною ознакою – жовтою пов’язкою на рукаві чи чорною хусткою – залежно від того, хто оцінює. Хоча «потворність» можна причепити практично до будь-чого, суперечливе минуле цього слова маркує тіла та говорить більше про спостерігача, ніж про сам об’єкт спостереження. Як співав Френк Заппа, «найпотворніша частина вашого тіла» – це не ваш ніс чи пальці ніг, це «ваш розум».

Наприкінці 1930-х років Кеннет і Меймі Кларк подорожували півднем Америки задля дослідження психологічних наслідків расової дискримінації та сегрегації, пропонуючи дітям вибрати між білою та чорною ляльками. Білу ляльку переважно характеризували як «красиву», а чорну ляльку як «потворну» з супутніми якостями «хороша» та «погана», «чиста» та «брудна». Продовжуючи цю тему у своєму романі «Найблакитніше око» (1970), Тоні Моррісон писала про вплив расизму на сім’ю Брідлавів: «Здавалося, ніби якийсь таємничий всезнаючий майстер дав кожному одягнути на себе плащ потворності… Майстер сказав: “Ви потворні”. Вони озирнулися навколо й не побачили нічого, що б спростувало це твердження; навпаки, підтвердження було на кожному рекламному щиті, у кожному фільмі й у кожному погляді».

Мистецтво відображає зміну ставлення. Початкові теги «потворності» іноді забуваються, тоді як колись висміювані теми починають цінуватися. Імпресіонізм XIX століття, представлений зараз на виставках-блокбастерах, спочатку порівнювали з м’якою їжею та гнилим м’ясом. Коли роботи Анрі Матісса були показані в США на Арсенальній виставці 1913 року, критики назвали його мистецтво «потворним», а студенти-художники в Чикаго спалили опудало його «Блакитної оголеної» перед Інститутом мистецтв. Цей же самий заклад організував велику ретроспективу його творчості століття потому. Колись джаз і рок-н-рол вважалися «потворною» музикою, що погрожувала розбестити цілі покоління.

Зіткнувшись із звинуваченнями у «потворності», дехто з художників прийняв це слово. Художник Поль Гоген назвав потворність «наріжним каменем нашого сучасного мистецтва». Поет і перекладач Езра Паунд заохочував «культ потворності». Композитор Чарлз Г’юберт Гейстінґс Перрі високо оцінював потворність у музиці, без якої «не було б прогресу ні в соціальних, ні в мистецьких речах». Критик Клемент Ґрінберг вихваляв абстрактний експресіонізм Джексона Поллока, що «не боїться виглядати потворним – будь-яке глибоко оригінальне мистецтво спочатку виглядає потворним».

Привласнення цього слова допомогло розсіяти його негативний заряд. Китайський художник XVII-го століття Шитао, здавалося, передбачив енергійні мазки Поллока, назвавши свою картину «Десять тисяч потворних чорнильних плям». Попередня традиція середньовічної арабської поезії працювала над позитивним переосмисленням людських станів, пов’язаних із хворобами та інвалідністю, шляхом «спотворення краси та прикрашання потворності». Французький термін jolie laide, або «красива потворність», нагадує про XVIII століття, коли у Великій Британії та США з’явилися «клуби для потворних» – добровільні братські організації, веселі учасники яких зводили на жарт своє різноманіття носів, підборідь та косоокості. Багато з цих клубів були принизливими та недовговічними, але інші – як-от італійський festa dei brutti або Фестиваль потворних – вижили та намагаються протистояти дискримінації за зовнішнім виглядом.

Незважаючи на те, що політика та соціальні медіа використовують «потворні» суперечки, популярні розваги прийняли потворність. Телевізійне шоу «Гидка Бетті» (2006-2010) проводило кампанію під назвою «Будь потворною», а мюзикл «Шрек» мав слоган «Повернення потворного!». Девіз популярних дитячих іграшок «Гидкі ляльки»: «Потворне – це нове прекрасне!». Поки деякі розваги фетишизують потворність, такі книги, як мемуари Роберта Гоуґа «Потворний» (2013) і науково-фантастичний молодіжний роман Скотта Вестерфельда «Потворні» (2005) заохочують людей дивитися не тільки на зовнішність. Одна організація, яка займається боротьбою з кібербулінгом, перетворила англійське слово UGLY («потворний») на акронім: «Unique – унікальний, Gifted – обдарований, Loveable – милий, You – ти». Колись «потворне» було причиною соціальної ізоляції, але нині його все більше повертають проти себе, щоб кинути виклик успадкованим поняттям та навіть протистояти несправедливості.

Коли ми називаємо щось потворним, ми говоримо про себе – і про те, чого ми боїмось чи остерігаємось. Організатори шоу виродків XIX-го століття та глядачі, які називали Пастрану «потворною», залишилися в тіні другорядного видовища. Її останки були репатрійовані до Мексики у 2012 році, коли Норвезький національний комітет з етики досліджень людських останків змінив ярлик, назвавши тих організаторів та глядачів «гротескними». Залишається питання: як ми сприймаємо та реагуємо на подібні ситуації в нашому найближчому оточенні? Як ми закладаємо основу для майбутнього? Віктор Гюґо запропонував всеохопний погляд на потворність, коли писав, що «прекрасне» – це «лише форма, розглянута в її найпростішому аспекті», тоді як «потворне» – це «деталь великого цілого, яка вислизає від нас і яка перебуває в гармонії не з людиною, а з усім існуючим». Оскільки подвійні зірки потворності й краси продовжують обертатися одна навколо одної в нашому всесвіті, що постійно розширюється, ми цілком можемо запам’ятати всі інші зірки, що обертаються навколо них, як потенційні нові сузір’я.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «The history of ugliness shows that there is no such thing» в журналі Aeon 8 березня 2016 р.

Переклала Каріна Булацел.

Авторка: Ґретхен Гендерсон, викладачка англійської мови та літератури Джорджтаунського університету.

Коментар до ілюстрації вгорі: Понівечені чоловіки, які повернулися з Першої світової війни, стали звичним явищем. З книги «Лицьова хірургія» (1924) Генрі Персі Пікерілла.

 

 

Ренесансна вченість охоче цікавилася Сходом і орієнтальні студії у ранньомодерній Європі – то цілком загальний і рес­пек­табельний тренд. На зорі епохи тон, безперечно, задавали іта­лійські мандрівники (торговці, дипломати і місіонери), які ак­тивно цікавилися й локальними інтелектуальними традиціями сходознавства.

У той самий час Ягелонська династія, яка опановувала все нові й нові європейські престоли, відчула смак до «міжнарод­них» проблем і самопрезентацій-візитівок. І загальноєв­ропей­ське звучання теми Сходу було оцінене як один з не таких вже численних козирів молодої династії.

Відтак, не дивно, що і спробу започаткування офіційної ренесансної історіо­графії королівства, ініційовану 1506 р., поль­ський король Александр І Ягелончик (можливо, з подачі канцле­ра Яна Ласького) здійснив руками Миколая Розембарзького (V 1506 або невдовзі), шляхтича з краківського воєводства, зна­ного польського дипломата, фахівця з «турецького напрямку»[1].

Зауважимо, що для української традиції М. Розембарзький цікавий як автор невеличкого рукописного трактату – «Explana­tio compendiosa de situ, moribus et diversitate Sciticarum gentium» / «Пояснення стисле про місце розташування, звичаї та багатома­нітність Скіфського [себто татарського] племені» (1499). Остан­ній оповідав про фізіографічні, географічні та істо­рико-етногра­фічні риси Південно-Східної Європи. У центрі ува­ги письмен­ника-історика перебували кримські татари, поход­ження яких учений «досліджує» майже винятково крізь призму популярних античних творів[2]. Праця ця була написана на замов­лення імпера­тора Максиміліана Габсбурга[3]. Європа тоді, після підпорядку­вання Кримського ханату туркам у 1475 р., взагалі переживала нову хвилю зацікавлення татарами[4].

Місцевих спостерігачів вразила також і руїна Великої (За­волзької) Орди 1502 р. Відтак, тривале (до 1527 р.) перебу­вання у Литві (на становищі почесного бранця) її останнього хана – Шахмата (Шиг-Ахмета) – породила вельми барвисті оповідання, згодом включені до розширеної М. Пашковським і виданої 1611 р. «Хроніки Європейської Сарматії» А. Гваньїні[5]. Про втра­чений шанс на опанування золотоординської спадщини тут зга­дувалося із глибоким жалем[6].

Тривале королювання Сигізмунда І Старого (1506 – 1548) мало чимало приводів для розвитку татарознавства. Причому, тоді вже над всепояснюючим досвідом античності тут явно починають горувати очевидці. З’являються твори про окремі переможні битви з татарами – Вишневець-1512[7], Ольшаниця-1527. Велике місце відвів татарам і рукописний меморіал «Опис потуги Туреччини» з 24 вересня 1514 р., підготовлений у Римі для папи римського литовським канцеляристом і королівським секрета­рем Вавжинцем (Лаврентієм) Мєнджилеcьким (перед 1490 – 1529)[8].

По-своєму «форматною» подією в татарській темі було видання Матвієм Меховським (власне Мацей Карпіга, бл. 1457 – 1523) славнозвісного географічно-енциклопедичного трактату «De duabus Sarmatiis» / «Про дві Сар­матії». Виданий у Кракові 1517 р. 1521 р. він перевидавався й у Кракові під назвою «Desriptio Sarmatiarum» / «Опис Сарматій».

Цю працю Меховіти широко перекладали в Європі вже ХVI ст.: у Базелі в збірці «Novus orbis regionum et insularum» / «Новий світ регіонів та островів» 1532, 1537, потім 1582 рр.; у Венеції 1542 р. в збірці «Epitome orbis terrarum» / «Короткий вик­лад земель світу». Її вже 1518 р. (а може ще й 1519 р.) видано в Аугсбурзі в перекладі німецькою мовою, потім у Страсбурзі 1534 р. Існував також переклад голландською мовою. Італійські адаптації друкувались вже 1523 та 1525 рр., а переклад Аннібала Маггі під назвою «Historia delle due Sarmatie» / «Історія про дві Сарматії» видавався у Венеції 1561, 1562 та 1584 рр. За цікавий тут період до середини ХVII ст. ця версія видання передрукову­валася ще двічі – 1600 та 1637 рр. У ХVII ст. перекладали трактат-бестселер і в Росії-Московії (рукопис).

1535 р. у Кракові під назвою «Polskie wypisanie dwojej krainy świata, którą po łacinie Sarmatią zową» / «Польський опис двоякої країни світу, яку по-латині Сарматією звуть» вийшов польський переклад Меховіти авторства краківського професора Анджея Глабера з Кобиліна (V після 1572). Він перевидавався у Кракові ще 1541 та 1545 рр.

Нинішня українська наука звикла користуватись російсько­мовним виданням праці[9]. Утім, найсучаснішим є польський переклад Т. Бенковського (Вроцлав, 1972) під назвою «Оpis Sarmacji Azjackiej i Europejskiej» зі вступом Х. Барича[10].

Далі варто згадати про Бернарда Ваповського (бл. 1450 – 1535). Він виконав і від­друкував у Кракові 1526 р. мапу Східної Європи «Tabula Sarmatiae, regna Poloniae et Hungariae utriusque Valachiae, nec non Turciae, Tartariae, Moscoviae et Lithuaniae partem comprehendens» / «Мапа Сарматії, королівств Польського та Угорського, обох Волощин, а також Туреччини, Татарії, Мос­ковії та Литви частин прилеглих» (складалася з двох аркушів, що представляли відповідно південну та північну Сарматію[11]).

Утім, «мінусом» для татарських зацікавлень долюблін­ської доби (до 1569 р.) був розподіл зовнішньополітичних орієнталь­них сфер між польським Краковом і литовським Вільно – на долю першого припадала Туреччина, а друге поралося з усіма справами із татарами. Ясна річ, без власного університету та лише за більш-менш тривалих наїздів королівського двору, інте­лектуальні сили Великого князівства Литовського відчутно пос­тупалися Короні Польській[12].

Відтак, «тематичною вершиною» для письменників і чита­чів цього покоління, поза загальногеографічними працями – був радше текст іноземця – австрійського посла до Росії (відвідав Москву в 1517 і 1526 рр.) Зігмунта Герберштейна (1486 – 1566). Мова про «Rerum Moscoviticarum comentarii» / «Записки про московітські справи», які уперше надруковані були у Відні 1549 р., де був і великий розділ «Про татар». Протягом XVI ст. ця книжка мала 10 оригінальних латиномов­них видань, а також перекладів су­часними мовами: німецькою – 7 видань, по одному італійською, чеською плюс полономовний екстракт у виданні М. Бєльського 1564 р.[13]. Зрештою, саме цей твір заклав новий стандарт «очевидця», який прийшов на зміну оповідям, базо­ва­ним на античних джерелах (на кшталт згаданого М. Розембар­зького чи то того ж «бестселера» Йоганна Богемця[14]).

Панування (1548 – 1572) Сигізмунда-Августа при­несло цілу низку історіографічних проектів, причому жоден з них не мав активної офіційної підпори. Тоді розквітли істо­ріографічні таланти Мартина Бєльського, Станіслава Оріхов­ського, Мартина Кромера, першого польського теоретика істо­ріографії Стані­слава Іловського та першого ренесансного історика Великого князівства Литовського Августина Ротундуса. У шерезі тих «перших», значущими для татарознавства, були ще й політико-етнографічний трактат т. зв. Михалона Литвина «De moribus Tartarorum, Lituanorum et Moschorum» / «Про нрави татар, ли­товців і московітів» (рукопис 1550 р., відомий лише фрагмен­тарно за базельським видруком 1615 р.) і перша спроба карто­графування Дніпра (та мапа 1550 р., створена за наказом Сигіз­мунда-Августа, не збереглася)[15].

Іншою «зіркою» річпосполитського татарознавства того періоду був твір галичанина Андрія Тарановського (бл. 1540 – 1610). Це опис його влас­ного посольства 1569 р. Польські посли тоді з Константинополя рушили слідом за турецьким експе­ди­ційним корпусом, який мав, спільно з кримцями, штурмувати підросійську Астрахань. Текст Тарановського був виданий ні­мецькою мовою (Нюрнберг, 1571), відомим є також і полоно­мовний рукопис, з якого опові­дання було видано у середині ХІХ ст.[16] та, зі скороченнями, століттям по тому[17].

З цього історичного твору широко черпав М. Пашков­ський в «Історіях турецьких і сутичках козацьких з татарами» (Краків, 1615). Вірогідно, також з його ж ініціативи екстракт з по­сольської подорожі 1569 р. потрапив і до А. Гваньїні «Хроніки Європейської Сарматії» видання 1611 р.[18]. Текст таки Таранов­ського використаний і в іншому місці цієї «Хроніки» – у час­тині ІІІ книги VIII «Астрахань, татарське царство»[19].

Крім цього, відзначити варто і спостереження «військових теоретиків», зокрема великого гетьмана коронного Яна (Яна-Амора) Тарновського (1488 – 1561). Останній приділив увагу та­тарам як супротивникам у своєму знаному трактаті «Consilium rationis bellicae» / «Нарада справи військової» (Тарнов, 1558). Значну читацьку популярність мав також опис «способу вою­вання» з татарами у творі Мартина Бєльського (первісно М. Воль­ський, бл.1495 – 1575) «Sprawa Rycerska…» / «Справа лицарська» (Краків, 1569)*.

За часів міжкоролів’я та перших виборів королів (1572–1575), а також славної баторіанської доби (1576–1586) зійшли творчі зірки Мацея Стрийковського (бл. 1547 – перед 1593) та Бартоша Папроцького (1543 – 1614). Перший є автором поміт­ного для річпосполитської орієнталістики твору «Про вольність Корони Польської» (Краків, 1575)[20], другий – серії «моногра­фій» українних війн.

Менш знаним є текст холмщанина Станіслава Сарницького (бл. 1532 – 23.ІХ.1597). Мова про «татарські» фрагменти у його ранньому творі – «Книги геть­манські з історій лицарських усіх віків зібрані і практикою або досвідом гетьманів найяснішого Сигізмунда Старого – короля польського, а також ще й імператора Карла V та Сулеймана турецького…, пояснені для освіти молодих людей нації нашої польської» (1577).

Це власне своєрідний підручник-довідник для найвищого командного складу Речі Посполитої (короля і гетьманів), який (з міркувань втаємничення?) так і лишився у рукописі[21]. Причому, написаний з позиції «мешканця Русі» та за підсумками боротьби з кількома татарськими набігами 1575-1577 рр. (які автору і сивини додали)[22]. На думку сучасного видавця, Сарницький редагував цей текст аж до 1580 р.[23] (хоча згадані татарські фрагменти писані власне із самого початку – у 1577 р.).

Характеристиці татар автор «Книг гетьманських» приділив кілька доволі розлогих параграфів. Їх він вмістив до книги 8-ї – «Про пустошення, про воюван­ня землі». Оскільки в Україні цей текст досі малознаний, дозволю собі зупинитися на ньому докладніше.

Починається сюжет з витлумачення імені «татари», зроб­леного у характерній для Сарницького манері – за співзвучніс­тю слів[24]. Адже він гадає, що історично татари походять від античних скіфів[25]. То народ кінних стрільців з лука, звідки їх, мовляв, згодом і прозвали латинським терміном tarentinos/ta­rentini (тарентці), як то було і з мешканцями південноіталій­ського Таренту – теж добрими лучниками[26]. Тут цікаво, що апокаліптична середньовічна слава татар (людей з Тартару-пекла) Сарницьким вже забута – вони прості і зрозумілі стрільці з луків. Гадаю, це йому потрібно, аби далі протистави­ти лінію татарської простоти-примітивності образу польської складності-досконалості.

З тих лучників і слава давньої татарської доблесті. Але як винайшли рушниці у західних краях, а також і військова організація-дисципліна новочасна поширилася, то татарина стали мати (і то насправді так є – додає Сарницький) за легкого супротивника[27].

Автор зверхньо заявляє, що ось кожний, хто побачить на конях поляка і татарина, зауважить – перший виглядатиме як вправний споряджений лицар, а другий – як мавпа-блазень з сагайдаком[28]. Як поглянути на вбрання татар, пише Сарниць­кий, то люд той не щититься добрим озброєнням – шабелька, кістень, сідельце нікчемне, коник приземистий, стремена дерев’яні, без шпор-острог. І непідготовленої збиранини у них багато на полі бою[29]. Сарницький риторично дивується як таке вояцтво могло перемагати фалангістів Олександра Македон­ського та давніх римлян, від чиїх легіонів тремтів світ.

Далі оповідач згадує про харчування татар. На його думку, вони їдять «покорми козацькі» (це, напевно, у сенсі – усе що трапиться або те, що не треба довго готувати) і гидке недова­рене м’ясо з котлів. Ці котли – колорит­на риска татарського війська, бо до кожного прив’язаний цілий підрозділ («рота»)[30]. Відтак, якщо знаєш кількість котлів – то і число вояків легко обрахуєш.

Сарницький «чув» – татари мало того, що непідготовлених («халастру») в стрій ставлять, але й ще і імітують вершників – «тіні в ковпаках» на коней садять. Всаджують також і бранців верхи – у своїх сірмязі і ковпаку – а самі у легкому кафтані-тілогрійці («telej») їдуть, в шапці-магерці того таки бранця. А то для того, щоб на вигляд їх більше здавалося.

Як сам хан-«цар» або син ханський в похід іде, то з невеликих труб трублять негучно, а радше джизчать («як мухи рояться») чи як хлопці, коли навчаються на сопілках грати[31]. Це для того, щоб не сполохати людність, на яку нападають. Як каже Сарницький – «для злодійського вояцтва злодійське і трубіння мусить бути».

До розбійницьких речей пристосоване і все татарське військове спорядження – кінь, шати, корогва (замість неї у татар кінський хвіст з китицею на кінці), сідло, сурма-трубка[32]. Нічого там показного на вигляд чи гучного на звук не знайдеш – усе найпростіше і найскромніше. Ось навіть вудила і вуздечка зроблені так, аби, не знімаючи їх, кінь міг їсти смачну травку під копитами.

Татари мають добру розвідку. Звістки їм постачають їх «побратими» серед циган, євреїв і вірмен. Але до того ще – для певності – нападники пускають попереду кількатисячний загін. Той авангард, вступивши у коронні кордони, тихцем перевіряє інформацію, а також сіє дезінформацію – що татари прийшли на допомогу за закликом короля; що йдуть походом на Москву або теж – на Угорщину, за наказом турецького султана (а тут просто повз проходять); що у них в землі голод чи їх пограбу­вали-спустошили козаки; що зараз мор-епідемія і т. ін.

Захоплених людей швидко відпускають і явних шкод не чинять. Але розпитують, що там король поробляє і пани-уряд­ники, де військові підрозділи стоять, а чи близько кордону? Якщо чують, що військо готове до оборони, то можуть і відсту­пити швидко, хіба кільканадцять сіл прикордонних пограбу­вавши. Утім, як дізнаються, що армії-сторожі на Україні немає, то дають хану звістку, щоб посилав за ними інші орди або і сам їхав, бо зараз час слушний.

А коли прибуде велике військо, то воно вже має все «зрейстрованим» – обрахованим і розвіданим силами наперед висланого авангарду. Знають чого побоюватись, куди варто ру­хатись, як далеко можна зайти без тривоги, де кіш розложити, в котрі боки чамбули розпустити і через який час ті загони треба повернути назад. Усе оце вони виписаним, ба ледь не вимальованим наперед отримують. Інформаторами виступають почасти бранці, а почасти євреї і цигани.

Навіть коли раптом почують, що на них йде військо, встигнуть відступити-ухилитися бою. І десь в полях перечі­кують загрозу – подоляни кажуть на це, що «татари западли» (пропали-зачаїлися). А вже як люди повірять, що вони до себе назад повернулися або на Москву пішли, то з тих піль вночі вирушають у новий наскок в бік лісів, які від Бару починають­ся. Бо, пише Сарницький, і місяць просто неба попрактикувати життя-настанови давніх лакомоденян ті нападники здатні (це зрівняння татар зі спартанцями вельми цікаве[33], бо згодом і козаків з тими античними войовниками порівнювали).

За «двадцять миль» (себто десь за понад 120 км) від межі, яка визначена за край, куди сягне набіг, закладають табір-кіш. Його татари вже «нашим звичаєм», себто за прикладом корон­ної армії, почали і валом обкопувати. А до того лише мішками-паками і сідлами-«ярчаками» обкладали. Ханові-командувачу копчик-узвишшя насипають. А з повсті ставлять намет-юрту чи кибитку (бо кибитка з повсті – то їх «доми» в землі їхній).

Заклавши цей кіш, виряджають одвукінь загони, які за добу на двадцять міль (=понад 120 км) віддаляються. Це прав­дива інформація – зауважує Сарницький (бо для польського та ширше європейського читача, такі рекорди були незвичні і викликали сумнів). Але це лише швидкість для отих загончиків – так би мовити, на час надзвичайних обставин. Щодня такої прудкості не покажеш, якби навіть залізні коні мав.

Загончики йдуть на це, аби обігнати звістку про напад і захопити побільше людей «на подушці» чи то зненацька. Вони діють ніби як крила неводу, як охоплють-загоняють здобич у матню-мішок.

Зрештою, підсумовує Сарницький, то і є вся «сума вояцтва і хитрості поганської», про яку він чув. Цікаво, що автор «Книг гетьманських» підмітив, що подібним способом і пірати діють (це ще одна ниточка, що єднає татарський і козацький нарати­ви). Насамкінець Сарницький зауважує, що така технологія набігу не пристосована до того, аби глибоко заходити на тери­торію супротивника – лише швиденько пограбувавши, відско­чити назад, як вовк до ями-лігва.

Як бачимо, ознаки «легкого», «хитрого», «злодійського» війська виглядають украй знайомо для козакознавця. І навіть сам Сарницький неодноразово уживає до татар і козаків одні й ті самі слова і теми. Згодом такий підхід тільки поширювати­меться[34].

Після цього «загального огляду» Сарницький приділяє увагу і деяким окремим сюжетам. Зокрема, докладно оповідає про «татарські шляхи», котрі їм слугують для набігів на Ко­рону Польську. Тут особливо цікаве, що власне старими татар­ськими шляхами Сарницький лічить тільки Кучманський (най­зручніший) і Чорний (зручний для менших сил). 3-й, Волось­кий шлях, він вважає новим – низові козаки перекрили Запо­ріжжя[35] і татари вимушені переправлятися лише зовсім внизу Дніпра і йти на молдовську Тягиню-Бендери, а вже звідти організовувати набіги на коронну Україну[36]. Цікава також згадка «старих козаків», яких Сарницький просить поправити, як він десь в описі помилився (отже, козацькі експерти тоді вже знані).

Далі є два оригінальні параграфи з описом поведінки загонів татар, розпущених для пустошення України, а також індивідуальні способи русинів-українців уникнути-пом’якшити шкоди під час такого «зататаровання». Вінчає сюжет останній підрозділ «Поради проти наїздів татарських»[37].

Значний успіх випав на долю твору Мартина Броневсько­го[38] (Broniowski, V 1593), який опрацював латинську реляцію про «Татарію» («Tartariae Descriptio» / «Опис Татарії»; дедикація королю Стефану Баторію) на підставі власних спостережень ча­сів посольств А. Тарановського до кримського хана Мехмет-Гі­рея з 1578 та 1579 рр. У 1595 р. в Кельні знаний друкар поль­ських історичних праць А. Миліус видав її разом з іншими текс­тами[39]. Того ж року твір Броневського потрапив і до іншої кельнської збірки, а згодом видавався у Франкфурті 1600 р. та в Лейдені 1630 р., так само у складі збірок[40]. 1625 р. видрукувано англійський переклад цієї праці. Екстракти з «Опису Татарії» публікувались і польською мовою (бл. 1621 та 1622 рр.)[41].

Свій твір Броневський починав з Брацлава на Поділлі. Він подав короткий опис дороги, торкнувся стосунків козаків з тата­рами, побіжно згадував і про Молдову. Оповідав про Кілію та Білгород, детально – про Крим[42].

Зауважу, що за часів Тарановського і Броневського вже бу­ли знані рукописні описи посольських мандрівок до Ту­реччини з часів перших років XVI ст.[43], Еразма Отвіновського 1557 р. та Петра Зборовського 1568 р.[44]. Але усі вони суттєво поступа­ють­ся текстам цих двох авторів за інформативністю та й сліду впли­ву тих рукописів на історіографічну традицію досі не виявлено.

Зрештою, оповімо про татарознавство доби перших Вазів – Сигізмунда ІІІ (1588 – 1632) і Владислава ІV (1632 – 1648). Тут вже варто опускати чисто публіцистичні твори (на кшталт ось Ш. Старовольського «Pobudka abo rada na zniesienie Tatarów Perekopskich». Краків, 1618). Зауважимо також, що і не всі «схо­дознавчі» пам’ятки тієї доби наразі дочекалися на ретельне дос­лідження[45]. Ось, наприклад, практич­но не введена до наукового обігу віршована книга 2-разового учасника посольств до Туреч­чини, сяноцького шляхтича Єжи (Юрій) Стано (V 1624 або піс­ля 1638) «O poselstwach w różne kraje wschodnie i wyprawy rycerskie ksiąg trzy» (Краків, без дати)*. Відкладу тут до іншого разу і оповідь про численні твори «на подію» (татар­ський/анти­татарський напад і т. д.).

Класичну спробу вписати кримськотатарський сюжет у «вчені» рамки ренесансної науки здійснив шотландський викла­дач Замойської академії Вільям Брюс (Bruce, бл. 1560 – після 1611), відомий ще як гаданий автор антитурецького трактату «Ad principes popolumque Christianum de bello adversus ad Turcos gerendo» / «До князів люду християнського про ведення війни проти турків» (Краків, 1594)[46]. Брюсів твір називався скромно: «De Tataribus diarium» / «Про татар щоденник» (Франкфурт, 1598), а за джерела цьому принагідному сходознавцю правили класична література та особисті розмови з татарським послан­цем-генуезцем Антоніо Спінолою (Spinola)[47].

Далі варто згадати «Реляцію про Польську державу і провінції, поєднані з тією Короною», написану 1598 р. Джоном Пейтоном-молодшим (1579 – 1635)[48]. Її автор, англійський дипломат і шпигун, відві­дав Польщу того таки 1598 р. Незважаючи на молодий вік, британець тоді уже написав кілька країнознавчих реляцій (якраз перед відвідинами Польського королівства і сусідню Чехію так описав). Як татарознавець Пейтон явно використовував текст «Опису Татарії» 1579 р. Мартина Броневського (свіжо виданого латиною 1595 р.).

Цікаві міркування британця про спосіб битви татар. Він, за Пейтоном, відрізняється від інших сусідніх народів (турків, поляків, угорців та ін.), які застосовують списи-піки, метальну зброю та атакують відкрито – у кінному шикуванні (здебільшого лавою-півмісяцем). Татарські вершники – то лучники, вони нападають зненацька і відразу відступають, якщо знаходять опір. Татари воюють хитрістю і ніколи не доводять до прямого зіткнення, бо не мають для того відповідної зброї[49].

Повідомив Пейтон також і про те, що кандидатура крим­ського хана розглядалася під час останніх виборів короля Речі Посполитої (себто у 1587 р.). Користями від елекції «татарина» вважали, зокрема, «пропагування християнської віри, зменшен­ня сил Турка, зростання сил Поляка, безпека Русі, Поділля, Волині і одержання щорічного податку звідти[50]». А шкодило кандидатурі хана те, що ним тут гордували, бо вважали бідним і неотесаним[51].

У розділі про міжнародні стосунки Речі Посполитої Крим­ському ханству відведений великий інформаційний блок[52]. Його англієць починає з загальних відомостей про татар. На думку Пейтона, то «варварська людність неславного трибу життя – живе на возі і на коні». А утримуються татари «з війни і грабунку».

Далі йде розлога латинська сентенція про варварів, які, мовляв, вважають, що їм легше війною (проти усіх довкола) жити, аніж спокійно господарювати на власній землі. По суті, то трохи видозмінена цитата з «Германії» Тацита (цікаво, що невдовзі – у 1620 р. – річпосполитський історик Я.-І. Петрицій перефразує той самий тацитівський пасаж і застосує його вже до опису українських козаків).

Зрештою, Пейтон переходить до конкретніших відомостей. За ними, татари – то народ вільних людей. Поза часом війни, лише зовсім трохи («кілька») з них служить «великим особам». Плюс ще на землі деяких аристократів працюють невільники з християн (себто, напевно, йдеться про бранців-чужинців).

Тут таки Пейтон зауважує, що татари не їдять хліба, але споживають просо розмочене у молоці і воді. Це, мабуть, міркування із серії «простоти варварського побуту».

Не мають татари, за Пейтоном, і схильності до торговлі та ремесел (їх вони лишають іншим народам). І так то відбувається через суперечливість їхньої натури, бо ті самі люди водночас як кохаються у неробстві-байдикуванні, так і ненавидять спокій.

Цікаво, що Пейтон у курсі – у причорноморських степах взимку не дуже покочуєш. Він пише, що «зимові хати» татар такі самі як описував Тацит літні і осінні хижі германців. Отже, тут мова про реальні степові землянки і мазанки[53]. Насамкінець Пейтон каже, що татари «живуть на возах» (себто, в теплий сезон вони мешкають у кибитках)[54].

Далі англієць переходить до опису татарського Криму. Він повідомляє, що «великий хан» має тут кілька міст. Головне з них – Крим («між Тавридою і Перекопом»). Напевно, мова йде про м. Старий Крим.

Про Перекоп («Perocopska») Пейтон повідомляє, що то місто «на самому перешийку». У його замках[55] мешкають беї («Begus»), котрі очолюють усіх татар поза Кримом. Вони сте­режуть степові кордони і переправами через Дон і Дніпро. У цьому місті хан також зустрічається із знаттю з метою визначен­ня із напрямком чергового походу.

З-поміж інших міст, за Пейтоном, помітні два – Козлов (=Євпаторія) і Бахчисарай («Baccasaracum»). Перший є «містом морським» і «головним ринком» ханського Криму, а другий – ставкою-столицею кримського хана.

Англієць згадує, що Козлов недавно був спалений козаками (ймовірно, мова тут про епізод з 1589 р., у якому відзначився гетьман К. Косинський). Причому, Пейтон додає, що «турок» все одно не дозволяє татарам тримати гарнізони будь-де у Криму – поза фортецею Перекопу. Отже, як бачимо, слабка відпорність Козлова щодо козацьких атак визначалася й осман­сько-татарськими відносинами.

Про Бахчисарай Пейтон знає, що той знаходиться у сере­дині Кримського півострова і тут перебуває ханський двір. Інші двори-палаци для задоволення хана є у Салачику[56] («Salaticum») і на р. Альмі («Almusardi»).

Далі Пейтон звертає увагу читачів на те, що кримський володар є васалом Османської імперії. Турки мають свої гарні­зони на теренах його ханства. Головний з них знаходиться у Тамані (=колишня Матрега-Тмутаракань), де є центр турецької провінції-санжаку (до цієї адміністративної одиниці належить низка «морських міст»). Такий стан речей, за Пейтоном, уста­лився від часів хана Мехмеда І Гірея (1515-1523), якого «підпо­рядкував собі» султан Селім І (1512-1520). З того часу кримські володарі отримують – як васали – султанський «штандарт» і відсилають османам – як заручника – свого сина або брата.

Пейтон обізнаний, що офіційним спадкоємцем ханського престола і командувачем-«генералом» усіх татарських збройних сил із титулом калга-султан («Galga») є переважно не син хана, а його брат. Цікаве тут спостереження англійця, що Кримське ханство є володінням цілого роду і було виборним-елекційним панством, аж доки хан не стяв усіх рівних собі. Калгу-султана призначають за ханським вибором і за згодою найголовніших татар (=карач-беїв?). Призначення на цю посаду сина хана зазвичай означає різанину-винищення братів.

У випадку відкритого внутрішнього протистояння («незго­ди») у татарському Криму султан використовує свого заручника. Його проголошують новим ханом-спадкоємцем – вручають йому султанський бунчук-штандарт і дають армію на поміч.

За твердженням Пейтона, татари майже 200 років тому відбили Крим у християн (вірогідно, англієць плутає початок татарського ханства з історією про захоплення місцевих гену­езьких володінь турками у 1475 р.). Оповідач зауважив, що нащадки християнських кримчан і далі мешкають поміж татар (тут також, напевно, мова про рештки генуезців).

Далі Пейтон процитував латинську сентенцію – вони насолоджуються дарами сусідніх народів. І прояснив її – сусіди, задля власної безпеки, навчили татар брати гроші. Звучить це доволі дотепно, але, ясна річ, справа представлена догори дригом (коли здирство представляється дарами). Але «дар» – то, справді, універсальний елемент світосприйняття тогочасного степовика[57].

Перелік сусідів-дарителів у Пейтона відкриває Корона Польська («Польща»), яка підносить ханові 15 тис. угорських дукатів. Стільки ж дарує і Велике князівство Литовське[58] (ясна річ, мова про добре знані т. зв. кримські/ханські упоминки). Тут таки зауважено, що зараз виплата здійснюється за угодою, але первісно то робилося добровільно.

Від молдован, за Пейтоном, хан отримує 20 возів меду. Від «Москви» – 80 волів з 50 конями, а так само пенсії (=хабарі?). Черкеси і ногайські татари за давнім завітом, з усіх держав-уділів надсилають йому щороку своїх послів і послання[59].

Турки, за інформацією Пейтона, зі свого скарбу дають щороку ханові 9 125 талярів, калзі-султану – 4 562¹/₂, а тому заручнику султана – 912¹/₂ (до того ж надають останньому певні землі біля Адрианополя). Надсилають османи щорічні дари-«стипендії» і карач-беям («Caiacy»), уланам, мурзам та іншим начальним людям-«лідерам».

З іншого боку, зауважив Пейтон, хан знаходиться під протекцією турків (і з огляду на це «поляк» не наважується на наїзди до кримців). У вигляді данини татари віддають османам певну кількість бранців обох статей, а також окреслені ґатунки кращої і гіршої вовни[60], масло і сіль.

Хан, за Пейтоном, є зобов’язаний служити за наказом султана і не може без його дозволу воювати будь з ким, крім московіта. Коли помирає паша Кафи, татарський володар очо­лює і турецьку провінційну адміністрацію – доти поки не при­шлють зі Стамбулу нового урядника.

Джерела ханських прибутків раховитий англієць нотує ре­тельно. Ними, по-перше, є щорічні надходження від підданих татар, черкесів, п’ятигірців, вірмен, греків, християн і євреїв. Усі ж турки виведені з-під юрисдикції татарського володаря.

Другою статтею прибутків хана є міські митниці. Йому належить ½ митних зборів у Перекопі, Козлові, Кафі та усіх інших містах Криму (решта – то султанська доля).

Третім джерелом наповнення ханської скарбниці є бранці. Хан отримує щодесятого полоняника, а також по 3 золотих («крони») за кожного багатшого з забраних у неволю та по талеру за біднішого (простолюдина)[61].

Четвертою статтею є збір по одному коню від кожної криниці (джерела води). Його платять осілі села і кочові орди на випасах.

П’ятою графою ханських прибутків є карбування монети. Зиски тут, зауважує Пейтон, хан має значні, бо жодна інша валюта з-поза Криму, хіба окрім турецької (у містах під кон­тролем турків)[62], не допускається до грошового обігу.

Англієць описав і саму татарську монету. Вона є двох видів – чисто мідна і легко посріблена[63]. Усі чужинські монети обмі­нюються-розмінюються за курсом, визначеним ханською волею.

Врешті-решт, шостою статтею прибутків хана є його власне скотарське господарство – коні, воли, верблюди і т. ін.[64]. А крім того, знатні люди за часів миру і війни постачають ханському дворові збіжжя (бо кримський володар не має власної оранки) та інші харчі. Хан приймає усе те за честь і задля задоволення власних потреб.

Далі Пейтон зупиняється на способі організації військової виправи у татар. А саме: за оголошення походу хан жадає від своїх підданих, аби вони були готові виступити за чотири тижні і мали провіанту на 3 або 4 місяці[65].

Англієць описує специфічні похідні харчові припаси татар. За Пейтоном, їх возять у шкіряних сумках-саквах. Складаються вони з м’яса, особливо конини сушеної-в’яленої у диму або на сонці, а ще подрібненої[66]; проса обсмаженого, а потім ще перетертого – його з водою[67] додають до м’яса і напоїв[68]; сир з кобилячого молока. А крім того, додавав англієць-ерудит, у дорозі татари вживають молоко, сироватку та ін., через що і від старожитних вони мали якесь ім’я[69].

Хан, за інформацією Пейтона, має власний віз – як місце на випадок хвороби – і трохи верблюдів, котрі возять його оковиту (дослівно aqua vitae) для пиття, а також невелику кількість харчів. Бо татарський володар задовольняється малим, ще й знатні люди добувають харч-поживу для нього та його двору. Зокрема, деякі вельможі приносять трохи печива[70] або сухарів, а також оковиту.

Таким способом, пише Пейтон, татари здатні великими підрозділами здійснювати довгі походи, переходячи великі пустелі із чудовою швидкістю. Власне, технологія походу така: у визначений день хан зі своїм двором вирушає з Криму; тим часом, його офіцери змушують усіх ханських підданих – як татар, так і християн[71] – щоб йшли на виправу, не залишаючи вдома нікого, крім старих і немічних[72].

З тими усіма – калгою-султаном, царевичами-султанами, командирами-«капітанами» і мурзами – хан зустрічається у точці рандеву над Дніпром, на 10-й день після початку руху з Криму[73]. Тут володар радиться зі своїми старшинами та вельмо­жами і, здолавши дніпрову переправу, посилає наперед певні загони черкесів та п’ятигорців. Останні, за Пейтоном, обізнані в переходах і шляхах в усіх сусідніх краях, через те служать провідниками та розвідниками. Вони кружляють довкола – для з’ясування стану країни – і захоплюють язиків-полонених, які здатні надати відомості чи є поблизу якась військова сила, котра могла б дати їм відсіч. Таким способом ті загони визначають як далеко вглиб і вшир можна пустошити околицю.

На цьому етапі походу військо не відволікається на здобич. Якщо по дорозі хан має намір знищити якусь місцину, то від залишає там 10 чи 15 тис. людей з певними командирами. Інше військо розсилає кількома шляхами, аби вбивали усіх, хто трапляється на зустріч, бо ті, утікши, можуть підняти довкола тривогу[74].

Ханська армія розтягується вдовж і завширшки на 10 ні­мецьких миль (=75-90 км). Після того як татари закінчать плюн­дрування усього довкола, вони приносять свою здобич туди, де стоїть їх табір-кіш[75]. Звідси вирушають у призначений день, не чекаючи нікого, хто відстав.

Якщо хан дізнається, продовжує оповідати Пейтон, що не має проти нього нікого, хто чинив би опір, то і вдруге розсилає війська – далі пустошити край. Додатково він виділяє загони підкріплення – ті роблять засідки у кількох місцях, аби допомог­ти, тим, хто буде атакований і відступатиме.

А якщо хан чує, що ворог сильний, то тримає армію у купі і не наразить її на небезпеку битви. Він залишає те місце і з усіма силами шукає якогось надійнішого шляху або повертається додому, пустошачи вогнем і мечем усе, що трапиться дорогою.

На кордоні татари оглядають здобич. Хан бере собі щодеся­того найліпшого бранця від узятих усім військом, потім те саме роблять командири у своїх загонах[76]. Насамкінець загал вояків (враховуючи витрати кожного на цю кампанію) ділить решту здобичі у середині свого підрозділу.

Війна татар, твердить Пейтон, не є ані чесно-лицарською, ані впорядковано-регламентованою – вона більше розбійницька. Кримці б’ються не стійкістю і мужністю, але швидкістю і ніби як у польоті.

Усе кримське військо, за Пейтоном, є кіннотою, окрім небагатьох яничар – тих, що є ханські власні[77] – і турків, котрі також тримають при татарській армії деякі малі польові підроз­діли[78]. Хан і вельможі мають чудових скакунів – турецьких, арабських, караманських[79] та інших закордонних порід, поціно­ваних за свою швидкість. Усі інші використовують татарських коней, які є середнього розміру і досконалі для тамтешніх потреб – сильні, прудкі, витривалі. Вони здатні переносити усілякі труди та нестачі – і навіть взимку перебувають на випасі, окрім небагатьох – з тих, яких знать тримає при своїх домах для щоденних потреб[80].

Таких коней, пише Пейтон, у татар нескінчена безліч. Через те конина навіть за звичну їжу уходить, а купці купують коняк на сотні – як овець. До однієї лише Московії щороку експор­тують 30 або 40 тис. голів.

Зброя татар, за Пейтоном, то гостра шабля – довга, але коротша і ширша за турецькі і перські[81]. Лук коротший і ширший за азійський і краще турецького, а їх стріли довгі і швидкі. Дехто з татар уживає короткий спис, а також «моріони» (шоломи-шишаки) і «корслети»-кіраси, які вони здобувають як трофеї у московітів і персів. Але здебільшого вони слабко озброєні.

Татарська армія, твердить Пейтон, здається незліченною, бо і найпересічніший вояк приводить з собою 3 або 4 коні – аби нажахати ворога таким виглядом, адже в усіх битвах «очі перемагаються першими»[82]. Крім, так би мовити, лякай-ефекту, кількість змінних скакунів позначається ще й на швидкості руху війська у поході. Водні перепони татари долають на дошках, в’язанках хмизу-очерету і т. ін. або тримаючися за хвости влас­них коней.

Хан, за «розвідданими» Пейтона, може зібрати щонайбіль­ше 80 тис. кінних, але разом із своїми васалами-«конфедерата­ми» матиме аж 130 тис.[83]. До останніх належать наймані ногайці, а також московіти[84], осетини, черкеси, вільні люди, котрі мешка­ють у П’ятигір’ї – під урядом семи князів, а крім того і данники-п’ятигірці – між ними є як найманці, так і охотники-доброволь­ці. До того ж треба лічити ще очаківців і білогородців, які перебувають у постійному союзі з турками. Іноді також і доб­рудзькі татари з-над Дунаю, коли спільний з турками похід (у сенсі – під загальним командуванням османів), долучаються до хана.

Замість прапору, повідомляє Пейтон, татарський володар уживає кінського хвоста на кінці спису (мова про бунчук)[85]. Він товаришить турецькому штандарту з зеленого і червоного шовку-оксамиту.

Діючим кримським ханом Пейтон назвиває Алп-Гірея. Насправді він був радше претендент. Як старший в роду Гіреїв, 1598 р. він здобувся на певну підтримку і у турецького султана, але скинути-перемогти хана Газі-Гірея так і не зміг. Пейтон власне згадав, що Алп-Гірей веде війну-боротьбу із братом Гіра­хом («Hirach»[86]). Останнього англієць характеризує як «славно­го хана, який має сильну партію і підтримку турків». Завершує Пейтон пасаж про цих двох ханів твердженням, що вони пустошать «Польщу» на багато миль до Кам’янця-Подільського, Брацлава і Черкас, де є постійні коронні гарнізони.

Далі у автора «Реляції»-1598 є згадка про традицію союзу Польської Корони з кримським ханом. За Пейтоном, ці союз­ницькі стосунки передбачають, що татарський володар буде «служити» Короні Польській на війні проти будь-кого, крім турків. І саме за цією традицією татари запропонували службу польському королю Баторію під час його протистояння з московітами[87].

Претензії до Польської Корони, якими кримці обґрунтову­ють свої напади на коронні володіння, Пейтон також окреслює. Це передусім назадоволення щодо варіативності у виплатах данини-упоминків[88], а також відплата за козацькі атаки на їх землі. Крім того, зауважив англієць, татари пустошать коронні прикордоння і коли йдуть власне до Угорщини – на службу османам (отже, «поляки» страждають попросту як «прикордон­ний народ»). Власне, підсумовує Пейтон, виплати-упоминки здатні стримувати відкриті ворожі дії кримців, але не приватні виправи охотників до набігів, а також не принагідні пустошення при проходах крізь-повз коронні володіння.

Зрештою, автор «Реляції»-1598 знає, що «поляки» протиді­ють татарським походам до Угорщини через свої кордони. Цим, на думку англійця, вони роблять добру послугу і австрійському імператору, який воює з османами за землі угорців. Але «поля­ки» обмежуються діями лише у своїх володіннях – в Угорщину, навздогін за татарами, не йдуть, бо не хочуть дратувати турків, які вважають себе зверхниками угорського краю, а татар – свої­ми васалами[89].

Пейтон не хвалить таку польську обережність щодо осма­нів. Він гадає, що антитурецький потенціал у Речі Посполитої є, і вона здатна значно більше шкодити як туркам, так і їх татар­ським васалам. Власне, «польський» фронт – то межиріччя Дністра і Дніпра.

На дністровому напрямку «поляки» здатні захопити турець­кі фортеці Тягиню-Бендери і Білгород-Акерман. Останній Пей­тон зве «ключем до Чорного моря». А про першу він нагадує, що ось козаки її нещодавно (1583 р.? 1594 р.?) спалили. Ймовір­но, англієць таким способом натякає, що уже як козацька випра­ва була вдала, то коронна впорається і поготів.

Далі Пейтон преходить до дніпровського напрямку, де діяти треба здебільшого проти татар – на «легкому для оборони» Дніпрі. В огляді способів протидії татарській загрозі передусім згадано про ідею перенаправлення коштів на упоминки крим­ському хану для потреб «оборони Дніпра». Нагадаю, що той план був милий ще Наливайкові 1594 р. (і на 1598 р. – це, власне, свіжа обставина).

Докладно Пейтон переповідає і старий запорізький проект черкаського старости О. Дашковича («Остафа»). У викладі англійця, він передбачав утримання низов’їв («нижньої части­ни») Дніпра за допомогою кількох човнів-кораблів, 2 тис. піхоти і 400 кіннотників (для доставки провіанту для піхотинців). Ці сили були б здатні затримати переправу великої армії татар через Дніпро. Бо, змушені долати ту річку кримці, наражені на відчутну небезпеку.

Крім цього, проект Дашковича, у викладі Пейтона, радив звернути увагу на численні дніпрові острови з неприступними скелями. Вони ж бо легко можуть бути укріплені. На деяких, власне, і для цілих міст місце є.

Пейтон згадує, що пропозиції Дашковича слухали (на сеймі 1533 р.?) з великою увагою, але їх так ніколи і не спробували реалізувати[90]. То вельми прикро, твердить англієць, бо колонії бідних шляхтичів на тій плодючій землі мали б велике значення для безпеки, збагачення і розширення держави.

Завершує свої «татарські» міркування Пейтон думкою, що наступ за Дніпро (себто на Лівобережжя) є надто складним. Там землі заселені лише бідними кочовиками. Тому рух туди був би небезпечним і безплідним. Адже до самого Криму далеко і доступ на сам півострів важкий. Ще й турки його добре уфортифікували.

Щоправда, рубати всі надії на корені Пейтон не хоче. І насамкінець висловлює оптимістичну думку, що Крим можна буде здобути при нагоді – через внутрішні негаразди. Адже, мовляв, при кожній зміні ханів може трапитися всяке, а особли­во якщо хан-батько захоче передати престол синові, а не брату. Пейтон згадує, що «за нашої пам’яті» був схожий випадок «в Африці». Англієць радить, що тоді треба підтримувати претен­дента, який буде у «неласці у турка».

Останнє речення цього «татарського» фрагменту «Реляції»-1598 згадує, що автор іще б про татарські шляхи хотів написати. Але Пейтон обіцяє – зробить те вже у «дискурсі» про Угорщину, який (напевно, за схожим до реляції про Польське королівство шаблоном) він планує писати. Там це буде при описі татарських виправ до цього краю[91].

Творчість Мартина Пашковського (бл. 1570 – після 1621) уже не раз згадана на сторінках цієї книжки є виразним показ­ником формування наративних традицій (з класиками, улюбле­ними темами і героями etc.) річпосполитського татаро­знавства. А «Хроніка Європейської Сарматії» (Краків, 1611) стала ще й прик­ладом читацького бестселера, який тривалий час визначав панів­ні уявлення за цією темою.

Цікаві також польські продовження-доповнення «Хроніки Турецької» (1499 або 1500; знана також як «Записки яничара») серба Костянтина Михайловича з Островиці (бл. 1435 – після 1500). Ось, зокрема, примірник (з 1567 р.?) пов’язаний із поль­ським послом до Туреччини у 1565 і 1566 рр. Миколаєм Бжесь­ким згадує і про татарські напади на Поділля 1566 і 1567 рр. А примірник (з 1629 р.?) оповідає і про спробу персид­ського шаха запросити 1618 р. запорізьких козаків до Грузії для організації антитурецької боротьби[92].

Своєрідною вершиною річпосполитської орієнталістики цього періоду варто визнати втрачений (ймовірно 1644 р.) ґрун­товний рукопис Самуеля Отвіновського (1575 – після 1650) «Opis współczesny państwa tureckiego Ain- i Ali'ego» / «Сучасний опис турецької держави» (бл. 1632 – 1634). Отвіновський знаний як збирач значної бібліотеки книг із сходознавства, з якої корис­тали й інші автори.

Врешті-решт, якщо назагал оцінювати рівень річпосполит­ського татаро- та туркознавства, то його можна визнати доволі високим. Отже, погодимося зі ще одним тогочасним описом звичаїв (переважно військових) татар і турків, який твердив: «Є то не новина, а дійсно ніби вроджена цнота народу Поль­ського, мати відомості про краї чужоземські та звичаї їх; і Бусур­манське Панство є їм добре відоме [курсив – Д. В.]»[93].

---

[1] Утім, і цей кандидат після початкових проб пера зрікся цієї справи (або помер), див.: Rozembarski Mikołaj (K. Baczkowski) // Polski słownik biograficzny. – T. 32. – S. 384-387.

[2] Такий підхід навіть Геродота робив татарознавцем. Ось ймовірно у 1560-х рр. перемиський біскуп Валента Гербурт (1524-1572) колоритну скіфську легенду про панів і рабів (епізод з повернення скіфів з довгих походів до Малої Азії) зробив татарською історією: «Не інакше як оті татарські служкове, / Котрих не могли здолати шаблями панове. || Аж коли з нагайками на них погрозили/ Відразу їх як овечок вовки розпорошили.» Див.: Rosprawa Przygody starego Żołnierza Roku Pańskiego 1595 uczyniona. – Kraków, 1595. (арк. Biii).

[3] Нині зберігається в Бібліотеці музею ім. Чарторийських у Кракові (далі – Bibl. Czart.) – rkp. 26 /Teka Naruszewicza. T. 26/, k. 592-619. Новітнє критичне видання див.: Kowalska Z. Mikolaja Rozembarskiego traktat z roku 1499 o pochodzeniu Tatarów. Studium krytyczne i edicja traktatu. – Kraków, 1993.

[4] Kowalska Z. Niebezpieczeństwo tatarskie dla chrześciańskiej Europy według «Kroniki swiata» z roku 1483 // Stromata Historica. Studia Historyczne Ofiarowane Romanowi Marii Zawadzkiemu w 70. Rocznicę Urodzin. – Kraków, 2006. – S. 133-141 (ця теза ілюструється аналізом розлогої «Glossa o Tatarach» з хроніки анонімного італійця з Перуджі).

[5] Їх, частково, знав і твір французького дипломата Блеза де Віженера (1523 – 1596) «La description du royaume de Poloigne et pays adiacens…» / «Опис Польського королівства та країв прилеглих» (Париж, 1573). Ця праця також мала розлогий розділ «Про татар», див.: Мемуары, относящиеся к истории южной России / В. Б. Антоно­вич (ред.). – Выпуск 1. – Киев, 1890. – С. 78-88.

[6] Гваньїні О. Хроніка європейської Сарматії. – Київ, 2007. – С. 710. До речі, підставою на таку спадщину тут виступає історичне золотоор­дин­ське причастя в т. ч. «волинців, русі і литовських татар».

[7] Сцену Вишневецької битви намалювали на стіні столичного краківського костелу св. Франциска Ассізького (про це згадував С. Сарницький у «Книгах гетьманських» з 1577 р., див.: Sarnicki S. Księgi Hetmańskie. – S. 372).

[8] Descriptio potentiae Turciae. Ordinatio belli contra illam. 1514 // Acta Tomiciana. – T. 3 (1853). – S. 168-181; Maćkowiak Jan. Wawrzyniec Międzyleski jako autor memoriału pt. «Desxriptio potentie Turcie» o Tatarach Krymskich z 1514 roku // Litwa i jej sąsiedzi od XII do XX wieku / red. G. Błaszczyk, A. Kijas. – Poznań, 1994. – S. 87-94.

[9] Меховский М. Трактат о двух Сарматиях / Введение, перевод и комментарии С. А. Аннинского. – Москва-Ленинград, 1936.

[10] Maciej z Miechowa. Оpis Sarmacji azjackiej i europejskiej. – Wrocław, 1972.

[11] Причому нині відомим, здається, є лише аркуш із зображенням південної Сарматії. Його в оправі однієї з рахункових книг королів­ської канцелярії у 1932 р. виявив в Архіві Головному Актів Давніх (Варшава) відомий польський архівіст та бібліофіл Казимир Пекар­ський. Згодом цей фрагмент було сфотографовано, і наразі існує лише фотокопія, оскільки оригінал згорів разом з багатьма іншими докумен­тами під час гітлерівських бомбардувань Варшави у 1944 р. Утім, мені доводилося зустрічати сучасну кольорову репродукцію фрагмента варіанта цієї карти з позначкою «зберігається у Відні».

[12] Почасти, це позначилося на розробці сюжету литовських татар, яка за весь цікавий тут період ХVI – середини XVII ст. мала вельми скромні досягнення. Взагалі, здається, дослідників литовських татар більше цікавила їх релігійна відмінність (мусульмани) та специфіка привілейованого статусу (близького до шляхетського), а не історичні подвиги-діяння. Див. на цю тему: Zdanie sprawy o Tatarach litewskich przez jednego z tych Tatarów złożone sułtanowi Sulejmanowi w r. 1558 / wydał Antoni Muchliński. – Wilno, 1858.

[13] Нині в Україні зазвичай уживане сучасне російськомовне видання, див.: Герберштейн С. Записки о Московии. – Москва, 1988.

[14] Йоганн Богемець (Ioanne Boemo/Boemus Aubano, бл. 1485 – 1535) відомий за працею про зви­чаї народів світу – «Mores, Leges Et Ritus Omnium Gentium: ex multis clarissimis rerum Scriptoribus collecti». Цей канонік з німецького Ульма, знаний як гуманіст, мандрівник і гебраїст, підписав свій твір як «священик тевтонського воїнства». Уперше його книжка побачила друк в Аугсбурзі 1520 р. Згодом, твір Богемця мав десятки перевидань і перекладів про всій Європі (у венеціанському виданні 1542 р. передрукований разом з трактатом Меховіти про дві Сарматії). Зі слов’янських видань відомий його переклад чеською мовою (Оломоуц, 1579). Цікаво, що у Й. Богемця були і «руські» (білорусько-українські) читачі – принаймні бл. 1632 р., див. цитування його книжки (за виданням: Антверпен, 1542) в «Suplementum Sinopsis…» віленського православ­ного братства (Вільно, 1632): Архив ЮЗР. – Ч. 1, т. VII. – Киев, 1887. – С. 637. Ймовірно, йдеться про примірник, який 1630 р. перебував у біб­ліотеці Віленського єзуїт­ського колегіуму, див.: Каталог палеотипов из фондов Центральной научной библиотеки им. В. И. Вернадского НАН Украины. – Киев, 1995. – С. 84 (№ 357). До речі, у Києві донині зберігся один з варіантів видання Й. Богемця (Париж, 1538), див.: Там само (№ 356).

[15] Buczek Karol. Ze studjów nad mapami Beauplana // Wiadomości Służby Geograficznej. – Warszawa, 1933. – Z. 1. – S. 25-26. Підставою існування мапи є згадка в рахунках короля Сигізмунда-Августа. Бучек припус­кав, що ця карта могла послужити джерелом-натхненням для мапки-врізки Дніпра на загальній Радзивілівській мапі ВКЛ 1603/1613 рр. Можна також запідозрити, що мапа 1550 р. могла мати відношення до згаданого трактату Михалона Литвина.

Про зацікавлення Сигізмунда-Августа Україною писав у життєписі папського нунція/легата Джованні-Франческо Коммендоні співробіт­ник останнього Антоніо-Марія Граціані (Graziani, 1537 – 1611). Адже, коли нунцій повернувся з мандрівки (восени 1564 р. виїхавши з Любліна через Холм і Белз прибув до Львова, згодом відвідав Кам’я­нець-Подільський і Хотин, далі вдався на сплюндроване кількома днями перед тим татарами Правобережжя, не заїжджаючи до Києва подався до Острога, далі на Луцьк, звідки знову прибув до Львова; звідси через Ярослав, Перемишль і Тарнов прибув до Пйотркова на сейм, що розпочався 6.І.1565 р.): «Король прибувшого легата щонай­приємніше прийняв, багато йому ставив запитань про людність, що між Дніпром і Дністром мешкає, і там, де Королівство Польське з Волощиною, Москвою і Татарами межує». Папський дипломат відпо­відав явно за Меховітою (пасажі про подиву гідні багатства Поділля) і пробував зацікавити короля боротьбою з турками за гирло Дністра, через яке зручно було б торгувати українським хлібом з венеціанцями, див. скорочений польський переклад: Zbiór pamiętników historycznych o dawnéy Polszcze. – T. 1. – Warszawa, 1822. – S. 81-89 (оригінальна назва твору, написаного з нагоди смерті «героя» 1584 р. – «De vita Joannis Francisci Commendoni Cardinalis», Париж, 1647; передруки 1669, 1685 etc). У власній, виданій вже у XVIII ст., автобіографії Граціані дещо доклад­ніший, див.: Antonii Mariae Gratiani… De scriptis invita Minerva ad Aloysium fratrem libri XX... – T. II. – Florentiae, 1746. – P. 147-159 (опис українських земель у 16-й книзі).

[16] Podróże i poselstwa polskie do Turcyi, a mianowicie: podróż E.Otwinowskiego 1557, Jędrzeja Taranowskiego Komornika J. K. M. 1569, i Poselstwo Piotra Zborowskiego 1568. – Kraków, 1860. – S. 41-63. У Москві зберігається ще один «короткий опис» подорожі до Константи­нополя, а звідти до Астрахані, див.: РГАДА. – Ф. 12 (Справи про Польщу і Литву). – Оп. 1. – Спр. 7 (12 арк.).

[17] Antologia pamiętników polskich XVI wieku. – Wrocław, 1966. – S. 203-216.

[18] Гваньїні О. Хроніка європейської Сарматії. – Київ, 2007. – С. 178-183.

[19] Там само. – С. 714-721.

* Див. окремі розділи цієї праці Бєльського про сучасний стан військо­вої справи у московитів, татар, волохів і самих поляків.

[20] Повніша назва: O wolnosci Korony Polskiey y Wielkiego Xięstwa Litewskiego a o srogim zniewoleniu inszych krolestw pod [...] iarzmem tureckim [...] krotki [...] wywod, tudziesz ktorymby sposobem ta zła moc pogańska vkrocona być mogła.

[21] Щойно його таки видали, див.: Sarnicki S. Księgi Hetmańskie / Oprac. M. Ferenc. – Kraków, 2015. – 492 s. Той самий видавець-краків’янин Марек Ференц пробував і підсумувати знання Сар­ницького про Русь-Україну, див.: Ferenc M. Rusini, Ruś i Ukraina w ‘Księgach Hetmańskich’ Stanisława Sarnickiego // Zeszyty naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego. Prace Historyczne 143, z. 2 (2016). – S. 261-268. Але, як на мене, зробив згаданий польський дослідник це зовсім не вичерпно, зокрема і щодо характеристики українських козаків.

[22] Про те, що автор, «повертаючись до Русі, до вітчизни своєї, натрапив на ті тривоги [від] татар» і то було мотивом для праці є пряма згадка і у завершальному абзаці книжки, див.: Sarnicki S. Księgi Hetmańskie. – S. 477.

[23] Напевно, тут за підставу згадка (на стор. 296) загибелі братів Сарницького при штурмі Веліжа, а це мав би бути саме 1580 р. Але це схоже на нотатку «про своє особисте». Чи дописував Сарницький власне «за справою» після 1577 р.? Гадаю, радше ні (хоча, з 1580 р. є ще і згадка Я. Замойського під Невелем, стор. 380).

[24] Там само. – S. 429-432.

[25] Скіфів-скитів Сарницький виводив від назви річки. Тут, напевно, йдеться про річку Стікс (Інгул), згадану Гомером у міфічній історії мандрів Геракла.

[26] Цю байку-гіпотезу Сарницький переповідав і в іншому місці, при описі формацій різного озброєння, серед кінних стрільців, див.: Там само. – S. 304.

[27] Класична козацька дума про козака Голоту – вона про пере­могу козака з рушницею над татарином-лучником. А венеціанець Гамберіні, зі слів старого козацького гетьмана (Я. Оришовського?) 1585 р. записав, що з татарами битися легко, бо то невпорядкований і погано озброєний набрід, який здатний лише на грабунок і втечу, див.: Макушев В. В. Восточный вопрос в ХVI і XVII веках (по неизданным итальянским памятникам) // Славянский сборник. – Т. 3. – Петербург, 1876. – С. 8 (Отдел 1).

[28] Згодом Боплан (який також гадав, що і коні татарські негарні, хоч і витривалі, і верхи кримці їздять неправильно, хоч і вміло до того пристосувалися) згадав жарт, що татарин на коні виглядає як мавпа на собаці.

[29] У щоденнику Е. Лясоти є епізод, коли він 1594 р. на Запоріжжі допитував полоненого татарського мурзу. Той оповів австрійському дипломату, що лише кожен четвертий з тих, хто рушив у похід з ханом – гідний до бою.

[30] Тут варто згадати Джованні да Лукка опис кримських татар 1630-х рр., де згадано про один котел-казан на десяток татарських вояків, див.: Юрченко П. Описание Перекопских и Ногайских Татар, Черкесов, Мингрелов и Грузин. Жана де Люка, монаха доминикан­ского ордена (1625) // ЗООИД. – Т. ХІ. – 1879. – С. 480.

[31] У Дж. да Лукка – у кожного десятника татар малий барабанчик на луці сідла, а у кожного вояка дудка (свисток?), щоб зібратися при нагоді, див.: Там само. – С. 480. Отже, «козацький свист» – він мабуть звідти.

[32] У Дж. да Лукка «джентльменський набір» спорядження вояка-татарина включає: дерев’яну чашку-піалу чи шкіряний бурдюк досить великого розміру (так щоб при нагоді і коня напоїти), канчук, ніж, шило з мотузкою, нитку, ремінці (для починки збруї) і міцні шнурки (в’язати полонених), див.: Там само. – С. 480-481. З бурки миттєво роблять палатку, бо і жерді з собою беруть.

[33] Цікаво, що Сарницький знаходив не лише античність у татар, але і татар в античності – див. параграф «Приклад татарської битви», де йдеться про війну Цезаря і Помпея (там в описі і згадка військово­го прийому «татарський танок» є): Sarnicki S. Księgi Hetmańskie. – S. 326-330.

[34] Колоритно, що 1638 р. вже кримський хан скаржився польському королю на запорожців, які діють «більш злодійським способом, аніж воєнним, забираючи худобу», див.: List Behadur Gireja do Władysława IV. – BPANKr, 1819, s. 892.

[35] Тут не в сенсі заблокували. Може, козаки і не ставали битися, скажімо на Кічкаській переправі біля Хортиці, але звістку про татар до українських коронних урядників відправляли – отже, набіг-сюрприз зривався.

[36] Ймовірно, саме ця активізація змусила гетьмана коронного Я. Замойського закласти 1579 р. Шаргород – нову подільську форте­цю проти Тягині.

[37] Sarnicki S. Księgi Hetmańskie. – S. 438-440.

[38] До речі, М. Броневський був сином (або племінником?) сестри С. Орі­ховського-Роксолана та належав до перемиського шляхетства (М. Рей у «Звіринці» 1562 р. вмістив вірш-епіграму про рід Бронев­ських серед «перемишлян», відразу після Оріховських).

[39] Martini Broniovii…, Tartariae descriptio… – Coloniae Agrippinae, 1595. Останнє перевидання (репринт+польський переклад): Broniewski Marcin. Tartariae Descripto. Opis Tatarii / Oprac. Magdalena Mączyńska. – Łódź, 2011 (авторка опрацювання археолог, вступну статтю про М. Броневського та його працю написав Стефан Альбрехт з ун-ту Майнца).

[40] У Естрайхера можна зустріти ще один друк, який можна запідозрити у передруці «Опису Татарії»: Descriptio germanica rerum inter R. Polo. et Sueciae occasione Livonicae invasionis a Carolo factae gestarum, cum narratione de Tartaris et descriptione eorum quae inter Polo. et domum Brandeburg. Varsaviae 1601 suscepta sunt per Magni nominis Iureconsul­tum. – Б. м. д., 1602. Під впливом тексту Броневського вийшло й цікаве нюрнберзьке «провінціознавче» видання, де так широко писалось про Поділля та інші українські краї: Levinus Hulsius. Chronologia, hoc est brevis descriptio rerum memorabilium, in provinciis hac adiuncta tabula topographica comprehensis gestarum, usq[ue] ad M.D.IIIC. annum praesen­tem. – Noribergae, 1597.

[41] Pogrom Tatarow przez… Stanisława Zołkiewskiego…, w Wołoskiey ziemi, 6 Octobris w Roku 1620. Przy tym Ordynek wyprawy tatarskiey na woynę, Marcina Broniowskiego… [B.m.dr., але бл.1621] // Biblioteka starozytna pisarzy polskich. – T. III. – Warszawa, 1843. – S. 223-247; Perspectiwa na upatrzenie sposobow woiowania kraiow nieprzyiaciol Krzyza Swietego…: z opisaniem porządkow ich Woyskowych…; do tego przydane iest Wyrażenie prawdziwe położenia krain przednieyszych w panstwie tureckim leżących … z pisma wielu … autorow … zebrane. – Poznań, [після 20.VII] 1622.

[42] Про М. Броневського та його творчість див. досить свіжу працю: Жарких М. Європейські джерела 16-17 ст. про Кримське ханство [Електронний ресурс]. – Київ, 2005. – Режим доступу: Ошибка! Недопустимый объект гиперссылки..

[43] Smołucha J. «Ordo Imperii Turcorum». Nieznana relacja z poselstwa do Turcji // Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego. Prace Historycz­ne. – T. 126 (1999). – S. 77-88. Наприкінці тексту статті публі­кується і латиномовний оригінал твору (s. 83-88). Я. Смолуха обґрунту­вав гіпо­тезу про авторство люблінського старости Миколая Фірлея, неоднора­зового польського посла до Туреччини (текст «Ordo» постав в зв’язку із місією 1502 р.). Зміст «Порядку Турецької імперії» майже цілком присвячений характеристиці прав і обов’язків вищих урядовців Висо­кої Порти (з якими дипломату і доводилося мати справу).

[44] Podróże i poselstwa polskie do Turcyi…; Antologia pamiętników polskich XVI wieku… .

[45] Свіжий сучасний огляд тогочасних «турчик», див.: Tafiłowski P. «Imago Turci». Studium z dziejów komunikacji społecznej w dawnej Polsce (1453–1572). – Lublin, 2013.

* На жаль, ця книга, вірогідно, загинула 1944 р.

[46] Авторство В. Брюса щодо рукописної реляції про стан Польського королівства «A Relation of the State of Polonia and the United Provinces of that Crowne, 1598» – першого твору такого роду адресованого анг­лійському двору, нещодавно спростував британський професор Се­бастіан Собеський, див.: Sobecki S. The Authorship of «A Relation of the State of Polonia, 1598» // The Seventeenth Century [друк: Manchester University Press]. – Vol. 18. – № 2. – (2003) [2004]. – P. 172-179. Нещодавно цей польський дослідник з Великобританії довів, що автором «A Relation…» був маловідомий англійський шпигун Джон Пейтон, див.: Sobecki S. John Peyton’s A Relation of the State of Polonia and the Accession of King James I, 1598–1603 // The English Historical Review. – Vol. 129 (540). – Oxford, 2014. – P. 1079-1097.

[47] Це той самий Джан Антоніо Фрязянин, який склав 1597 р. для канцлера-гетьмана Я. Замойського реляцію про бухарського хана та його претензії на Астрахань, див.: Archiwum domu Radziwiłłów. – Kraków, 1885. – S. 125-126.

[48] Peyton Jr., John. Relacja o państwie Polonia i prowincjach połączo­nych z tą Koroną A. D. 1598 / wprowadzenie, tłumaczenie i przypisy Wacław Grzybowski. Szczęsne, 2021. Польський переклад не ідеальний, тому щось варто уточнювати і за виданням англомовного оригіналу. Взагалі уперше до наукового обігу він (ще без з’ясування авторства Пейтона) був введений італійським виданням Інституту історії польської в Римі, див.: Elementa ad Fontium Editiones, vol. XIII: Res Polonicae ex Archivo Musei Britannici, I pars “Relation of the state of Polonia and the United Provinces of that Crown Anno 1598”/ edidit dr. Carolus H. Talbot. – Romae, 1965 (там головний татарський фраг­мент на стор. 155-159).

[49] Peyton Jr., John. Relacja o państwie Polonia… – S. 257.

[50] Через татарські набіги центральному уряду постійно приходи­лося скасовувати податкові збори з розореного населення України.

[51] Peyton Jr., John. Relacja o państwie Polonia… – S. 302.

[52] Там само. – S. 325-330.

[53] Вільний переклад Броневського з бл. 1621 р. каже «свої хати татари улусами називають – їх виплетають з лози та обліплюють багнюкою чи коров’ячим гноєм, а зверху очеретом криють». Я підозрюю у перекладачі добре відомого Мартина Пашковського. Той переклад є складовою частиною більшого твору, див.: Pogrom Tatarow przez… Stanisława Zołkiewskiego…, w Wołoskiey ziemi, 6 Octobris w Roku 1620. Przy tym Ordynek wyprawy tatarskiey na woynę, Marcina Broniowskiego… [Краків, бл. 1621] // Biblioteka starozytna pisarzy polskich. – T. III. – Warszawa, 1843. – S. 223-247.

[54] Переклад Броневського з бл. 1621 р. додає, що нерідко за чабанів призначають полоняників, яких відсилають у місця доброї паші для худоби. Життя там негостинне – тих убогих годують кониною з корит як свиней.

[55] Перекопська фортеця мала досить складну систему оборони, тому, не дивно, що «замки» ужито у Пейтона в множині.

[56] Салачик – один з давніх районів Бахчисараю (місце ханської ставки ще до заснування того міста).

[57] Отже, Пейтон-1598 передає тут привіт В. Грибовському з його реципрокціями.

[58] Ймовірно, точніше слід читати – «це і за Велике князівство Литовське» (=одна сума за два володіння польського короля).

[59] Здається, тут не дуже чіткий вислів про «податок людьми» – окреслене число молоді, що їх данники з черкесів і ногайців надсилали на службу кримському хану (у статусі невільників).

[60] Furres можна перекласти і як хутро (так зробив польський перекладач-2021), але значення вовна для скотарів доречніше.

[61] Може бути, що тут йдеться про збір вже при продажу. Див. далі опис поділу військової здобичі, де згадана лише ота щодесята ханська частка, а про гроші за інших невільників не йдеться.

[62] Польський перекладач 2021 р. обрав варіант перекладу, що навіть і турецька монета заборонена, але, гадаю, він хибний.

[63] Себто мова про мідні пули та посріблені акче.

[64] Ханський табун згадують й інші джерела.

[65] Ймовірно, стільки харчів готували лише на далекі виправи – на іранський фронт чи до Угорщині. До речі, польський перекладач фрагментів з Броневського у «Погромі татар…» (Краків, бл. 1621) тут віднотував «3 або 4 тижня» (не повірив очам своїм про «місяці»?).

[66] Бастурма або монгольський борц і досі славні. Подрібнювали-перетирали цю страву (щоб аж через сито м’ясо проходило) задля додаткового зменшення об’єму.

[67] Ймовірно, тут маємо опис англійцем польового кулешу.

[68] У польського перекладача Броневського з бл. 1621 р. тут додана назва цієї страви – «саламаха». Це зайвий непрямий доказ на користь М. Пашковського як автора того перекладу (бо про саламаху є і в його описі козаків в «Історіях турецьких).

[69] На жаль, те античне слово-назва у тексті не відчитане (принаймні у виданні 1965 р.).

[70] Й. Барбаро у 1430-х рр. згадував про похідну їжу татар – бо­рошно, замішане з медом. Отже так, то про милий росіянам «медовий пряник». Про аналогічну практику у казахів є етнографічний опис з 1832 р.: «когда киргиз (казах) собирается в долгую дорогу, он берет с собой небольшой мешок из шкуры козленка, наполненный просеянной мукой из проса, размятой в тесто с небольшим количеством меда. Запасы этой еды позволяли как отдельным наездникам, так и сторожевым отрядам удаляться от своих людей на расстояние добрых десяти, шестнадцати, а то двадцати дней пути», див.: Левшин А. И. Описание орд и степей казахов. – Павлодар, 2005. – С. 65-66.

[71] У польського перекладача Броневського з бл. 1621 р. замість християн мовиться про «бранців» (що і викривлює, і збагачує зміст).

[72] Вільний перекладач Броневського з бл. 1621 р. тут ще додав, що тим, хто свого коня і шаблі не має, усе те позичають багатші люди – у надії на компенсацію зі здобичі.

[73] У перекладача Броневського з бл. 1621 р. мовиться про 8, а щонайбільше 10 днів.

[74] У польського перекладача Броневського тут додано, що «однак жінок і дітей не б’ють». Отже, вбивали лише чоловіків – тих, хто міг стати гінцем-скороходом.

[75] Вільний перекладач Броневського додає, що загонам на плюндру­вання дається 7-8 днів, отже це пустошення на відстань 4-денного переходу.

[76] Вільний перекладач Броневського з бл. 1621 р. додає, що ліпше смерть, чим ота татарська неволя, бо шляхтичів там голодом морять, а хлопів люто б’ють.

[77] Мова про т. зв. ханських сейменів – формації піхоти типологічно близької до яничар.

[78] Йдеться про яничарів з турецьких фортець на теренах Крим­ського ханства або й з допоміжних загонів, прибулих зі Стамбулу.

[79] Караман – область у Туреччині (Центральна Анатолія), на той час ще заповідник давньої кочової турко-сельджукської чи то ранньо­османської традиції. Не дивно, що тамтешніх коней цінували.

[80] Вільний перекладач Броневського з бл. 1621 р. додає, що основна порода татарських коней «бахмати виборні карі» (отже, це оті слинні савраски). Згадує і що татари рідко запрягають «шкап» у телеги, бо мають для того верблюдів і волів.

[81] Інформація точна – взірцева перська шабля-шамшир справді довша. У Речі Посполитій знані специфічні назви для різновидів татарських шабель – ординка, чечуга.

[82] Вільний перекладач Броневського з бл. 1621 р. пише, що найубожчий приводить принаймні три коня, а багатший – по 16 веде.

[83] На той час це завищена цифра. Див. інформацію сучасника – турка з Білгороду-Дністровського – про те, що хан на Цецорі 1595 р. мав сто тисяч війська і, за думкою старожилів, то найбільша кількість, яку коли-небудь збирав кримський володар, див.: Archiwum domu Radziwiłłów. – Kraków, 1885. – S. 125.

[84] Може бути, тут йдеться про донських козаків – вони, траплялося, приєднувалися до кримських виправ.

[85] Перекладач Броневського з бл. 1621 р. уточнює «білого кінського хвоста замість прапорця на високому киї носять».

[86] Hijrah – це Хіджра (з арабської «міграція»), точка відліку іслам­ського календаря. Може англієць переплутав дату (по Хіджрі) з іменем хана?

[87] Йдеться, про походи 1579-1581 рр. Татари тоді допомагали на допоміжному фронті Сіверщини.

[88] Треба зауважити, що польський уряд пробував наполягати, що то не данина (чітко визначена), а принагідні дарунки-заохочення (виплати за певні дії – а отже, як немає тих дій, нема і подарунків).

[89] Ймовірно, цей пасаж у тексті Пейтона навіяний гучно обговорю­ваною в Європі справою з проривом кримсько-татарського війська через польські українські володіння до Угорщини у 1594 р. Коронне військо тоді повністю провалилося – ані перестріти, ані наздогнати татар у своїх кордонах воно не змогло.

[90] Про справу (щоправда, напівприватну) із замком на Хортиці князя Д. Вишневецького (Байди) англієць, отже, не чув.

[91] Слідів того твору досі наукою не виявлено.

[92] Pamiętniki Janczara, czyli kronika turecka Konstantego z Ostrowicy, napisana między r. 1496 a 1501 / wydał Jan Łoś. – Kraków, 1912.

[93] Perspectiwa na upatrzenie sposobow woiowania kraiow nieprzyiaciol Krzyza Swietego… – Poznań, 1622.

 

Християн Раковський (1873–1941)

Сьогодні Україна відбиває чергову навалу російського імперіалізму. Керівництво Росії в черговий раз намагається вирішити «українське питання», як вони собі це уявляють. Історичні паралелі цьому існують дуже різні й звісно, що однозначних абсолютних збігів бути не може. В 1919 р. територія Української Народної Республіки була спершу захоплена російськими більшовиками та їх Червоною Армією, а потім російськими білогвардійцями – Збройними Силами Півдня Росії. Обидві ці сили тоді прагнули підкорити український народ й захопити його землі, хоч при цьому вони були й смертельними ворогами один одного. Зараз Кремль звинувачує більшовиків в тому, що вони зрадники Росії, бо пішли на поступки українським націоналістам й «створили Україну», якої взагалі не мало би бути в «русском мире». І в цьому путінська пропаганда повторює тези імперської ідеології російського царизму та білогвардійського руху[1].

«Тези з українського питання» були підготовлені як доповідь в ЦК РКП(б) і особисто Володимиру Леніну колишнім на той момент головою уряду Радянської України – Ради Народних Комісарів УСРР із січня по жовтень 1919 р. – Християном Раковським в листопаді 1919 р., коли той знаходився в Москві на посаді начальника Головного політичного управління Червоної Армії РСФРР. Більша частина України в цей час була окупована білогвардійськими військами генерала Антона Денікіна – Збройними Силами Півдня Росії. Саме вони вибили більшовиків із Харкова 24 червня, Катеринослава 30 червня, Полтави 29 липня, Одеси 25 серпня, а 31 серпня 1919 р. вступили до Києва, змусивши відійти звідти армію УНР. Війська УНР були затиснуті в «трикутнику смерті» на Поділлі – між військами Польщі, Денікіна та Червоною армією, що займала північ Волині та Чернігівщини[2].

В жовтні 1919 р. на фронті між білогвардійцями та червоними стався перелом. Похід Денікіна на Москву захлинувся, його війська почали відступ. Перед більшовиками постало знов питання, як бути з Україною, звідки їм довелося тікати у вересні, як її знову опанувати. Обговорення цього питання йшло на найвищому рівні – в ЦК РКП(б). От для цього обговорення й були підготовлена доповідь колишнього керівника УСРР, який невдовзі – вже в лютому 1920 р. знов стане на чолі уряду Радянської України, де перебуватиме аж до липня 1923 р. Завершилося це обговорення 29 листопада 1919 р. прийняттям резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу в Україні», яка була винесена на Восьму Всеросійську конференцію РКП(б) й ухвалена 3 грудня 1919 р. Ця резолюція знаменувала собою поворот в більшовицькій національній політиці: від прагнення до повного злиття України з Росією до формального визнання самостійності УСРР, від політики русифікації та обмеження української мови як контрреволюційної до визнання й гарантування прав української мови в радянських установах, від політики насадження комун і радгоспів – до задоволення вимог селянства щодо зрівняльного розподілу поміщицьких земель тощо. Обговорення цього питання на конференції було досить бурхливим. Показово також, що доповідь Леніна по цьому питанню чомусь не збереглася[3].

Доповідь Раковського досі ніде повністю не публікувалася й зберігається в Російському державному архіві соціально-політичної історії – колишньому Центральному партійному архіві Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС в Москві. Оскільки автор документу – Християн Раковський відомий більшовицький діяч болгарського походження був серед лідерів Лівої опозиції в РКП(б) і особистим другом Льва Троцького, він був репресований в 30-ті роки й розстріляний у вересні 1941 р. в Орловській тюрмі, а на його твори було накладено табу аж до 1988 р., коли його реабілітували[4]. Вперше цю доповідь ввів у науковий обіг у своїх працях український радянський історик Володимир Мельниченко в 1989 р., потім її використовували багато інших дослідників, але досі повністю не публікували[5].

Християн Раковський відверто пише, що утвердження радянської влади в Україні можливо лише за допомогою радянської Росії та російської комуністичної партії й рішуче критикує погляди тих українських соціалістів та комуністів (боротьбистів та українських соціал-демократів-незалежників), які орієнтувалися на внутрішні сили та утворили дві українські комуністичні партії. Більше того Раковський визнає, що і в середовищі самих більшовиків є прибічники незалежної української радянської держави – послідовники Василя Шахрая: «Ідея самостійної української радянської держави захопила і деякі кола нашої партії. Таким чином, деякі товариші з нашої партії йдуть по стопах Шахрая, колишнього члена нашої партії і Саратовського виконкому, який перейшов згодом на бік самостійників».

Сам Василь Шахрай та його друг Сергій Мазлах ще на початку 1919 р. у відомій брошурі «До хвилі» піддали нищівній критиці погляди Раковського на Україну, зокрема його статтю «Безнадійна справа», вміщену в «Известиях ВЦИК», де він стверджував, що «етнографічні відмінності українців від росіян самі по собі незначні» й жодних підстав для існування самостійної України немає[6]. Відомий історик Валерій Солдатенко досі вважає, що погляди авторів «До хвилі» так і не змогли вплинути жодним чином на більшовиків та суспільно-політичну думку тієї доби та й пізніших «націонал-комуністів»[7]. Показово, що очільник уряду УСРР був іншої думки, хоч визнав це лише в листопаді 1919 р.

Доповідь або тези Раковського наочно показують і відсутність міцної соціальної бази для більшовицької диктатури в Україні в 1919 р. Попри те, що, як вказує автор, радянська влада в Україні на початку 1919 р. була встановлена насамперед внутрішніми силами, політика комуністичного штурму наштовхнулася на несприйняття українським селянством і навіть робітництвом, що вважалося гегемоном революції. Наприклад під час денікінської окупації Києва частина робітників, в тому числі заводів «Греттера» і «Арсенал», навіть пішли добровільно в білогвардійську армію.

Цікавий також аналіз повстанського руху Раковським. Він виділяє зокрема в ньому декілька ідейно-політичних течій – прибічників Петлюри (Директорії УНР), прибічників Махна (анархістів) та прибічників «української партії комуністів самостійників шахраєвського толку» (тобто майбутньої УКП), докладно описує деякі антибільшовицькі повстання та діяльність селянських отаманів[8].

Звісно, що далеко не все в цьому документі відповідає дійсності. Слід мати на увазі і упередженість автора, і не завжди повну інформованість. Зокрема про становище на зайнятій білогвардійцями території Раковський дізнавався із білогвардійської преси та повідомлень агентів Зафронтбюро ЦК КП(б)У. Зокрема Раковський називає Нестора Махна найбільшим прибічником ідеї незалежної Української Радянської Республіки. Найімовірніше тут Раковський спирався на донесення більшовицьких агентів з Катеринослава, де в листопаді 1919 р. відбулася нарада керівництва махновців та представників боротьбистів і майбутніх укапістів (послідовників Василя Шахрая). На цій нараді було ухвалено рішення про утворення ними самостійної повстанської української армії для боротьби як проти денікінців, так і проти диктатури РКП(б), а також видання ними спільно газети «Шлях до волі». На жаль реалізовано було лише рішення про спільну газету[9].

Ця публікація є продовженням публікації спадщини українських «націонал-комуністів» Василя Шахрая та Сергія Мазлаха, зокрема документів із російських архівів про них, копії яких нам вдалося дістати в 2018 – 2019 рр.[10] Хотілося би думати, що ці публікації дозволять українській історіографії остаточно подолати всі «рецедиви» радянського історіографічного ресурсу[11] та визначити як роль більшовизму, так і роль українських комуністичних течій так званого націонал-комунізму в Українській революції 1917 – 1921 рр., дослідженню яких досить мало приділяють увагу історики[12].

Документ складається із власне «Тез» Раковського, плану до них (не публікується) та п’яти додатків – довідок про робітництво України, селянство України, партизансько-повстанський рух, національне питання. Окремо в короткій довідці Раковський характеризує орієнтацію на внутрішні сили. При публікації ми намагалися зберегти орфографію оригіналу, хоч деякі місця точно розібрати не вдалося.

Щиро дякую за допомогу при розшуку та підготовці до публікації цього документу Сергєю Соловйову та Геннадію Єфіменку.

 

 

Христиан Раковский.

Тезисы по украинскому вопросу.

(19.11.1919 г.)

Утверждение пролетарской диктатуры на Украине ввиду слабости и обезкровленности украинского пролетариата, отсутствия расслоения среди крестьянской массы, слабости Коммунистической партии на Украине (зачеркнуто), особого географического положения Украины, делавшего её в течение двух лет плацдармом империалистического наступления на Советскую Россию, сильного развития профессионального партизанства (бандитизма) и национальной борьбы, – возможно только c помощью Советской России и Российской Коммунистической партии при тесном объединении всех учреждений, обслуживающих дело обороны, и при тесном объединении хозяйственно-экономического аппарата, то есть при централизации учета и распределения как живых сил, так и материальных богатств России и Украины. Это положение не только является основной директивой каждого украинского коммуниста, но должно стать и основной директивой каждого сторонника советской власти на Украине. Всякие заявления в поддержке советской власти на Украине, опираясь только на местные украинские силы (т.е. так называемая ориентация на внутренние силы), каковые делаются со стороны украинских коммунистов-боротьбистов и со стороны украинских левых незалежников – социал-демократов, являются сплошным лицемерием и должны быть разоблачаемы беспощадно, как вводящие в заблуждение украинский пролетариат и украинскую деревенскую бедноту.

Как в России, так и тем более на Украине, странах с преобладанием крестьянства, революция должна искать свою вторую опору в крестьянской бедноте. Сам по себе пролетариат, даже более многочисленный и при более мощной организации, не будет в состоянии удержаться у власти, которая примет характер неравной борьбы города против деревни, если часть последней не будет привлечена на сторону города. Расслоение деревни должно лечь, наряду с организацией рабочих, во главе угла программы партии коммунистов Украины.

Но организация деревенской бедноты немыслима до устранения тех рогаток и тех условий, которые теперь обособляют (дописано сверху: деревенскую бедноту) от городской массы и изымают из прямого воздействия коммунистической партии. Первое препятствие – вооруженная диктатура кулака. /-2-/

Утверждение советской власти в деревне и распространение коммунистической организации там останутся утопией до тех пор, пока между центральной властью и деревенским бедняком и середняком будет находиться междустение вооруженных кулаков и партизанов. Попытка справится с партизанством и с кулацкой диктатурой путем пропаганды или соглашательства является только праздной декларацией и преступным попустительством. Кулак должен быть разгромлен военной силой. Чем внушительней будет эта сила, тем меньше будет кровопролития и тем легче произойдет отбирание у деревни оружия, каковое имеется у украинской деревни в несметном количестве и составляет нерв питания кулацкой и партизанской диктатуры. Аналогия, проводимая между украинскими и великорусскими кулаческими выступлениями и делаемый отсюда вывод о неспособности и неумелости украинской советской власти справиться с кулацкими выступлениями, тогда как великороссийская справилась, является прискорбным недоразумением, имеющим роковые последствия.

Разоружение украинской деревни есть задача первостепенной государственной важности (підкреслено автором – А.З.). Оно потребует громадных военных сил, которые нужно исчислять десятками и сотнями тысяч. Кроме того, эта операция продолжительная. С этой задачей могут справиться войска внутренней охраны, но не из самой Украины. Она предполагает предварительно разработанный план, знакомство со всеми очагами украинских кулаческих восстаний, оставление там сильных гарнизонов, создание блокгаузов, подвижных конных частей и ряд других мер из компетенции военных. Без решения этой задачи всякая новая власть на Украине очутиться в положении еще худшем, чем до сих пор.

3. Другим обстоятельством, объединяющим крестьянство в одну сплошную массу, мешающим таким образом его расслоению, является национальный вопрос.

Отрицание этнической и государственной индивидуальности Украины, преследование украинского языка, поддерживание русской, а не коммунистически – пролетарской (підкреслено автором. – А.З.) диктатуры, поведет в будущем, еще больше даже, чем в прошлом в связи с экономическим усилением крестьянской массы, к еще большей национальной розни и противопоставлению украинской деревни русско- /- 3-/ еврейскому городу и еврейскому местечку и к политическому господству кулаков и украинской мелкобуржуазной интеллигенции. Тенденция о полном слиянии Украины с Великороссией является пережитком империалистско-буржуазной психологии русских, а отнюдь не зрелой государственной идеей коммунистов, и ее поддерживание принесет нам только большие внутренние и международные осложнения. Под последними я понимаю не те осложнения, которые может принести эта тенденция для наших дипломатических отношений с буржуазно-империалистическими государствами. а ту тень, которую эта тенденция бросит на нас, как коммунистов (виділено автором. – А.З.), в глазах коммунистических партий. Самой правильной политикой, которая является в то же самое время примирением настоящего тезиса с первым (о необходимости объединения учреждений, действующих на оборону), является проведение в жизнь резолюции ВЦИК от 1 июня, принятой на предварительном заседании Политбюро РКП.

4. Препятствием расслоению в деревне являлась на Украине наша кустарная продовольственная политика с одной стороны и наша, лишенная всякого революционного оппортунизма, земельная политика - с другой стороны.

Наша продовольственная политика на Украине проводилась слишком абстрактно, не считаясь с особенностями местных условий. Так, например, при разверстке она не считалась с обстоятельством, что среднее крестьянство является величиной, меняющейся из одной губернии в другую (например, различие между Херсонской и Подольской губернией). Далее она теоретически даже оставила вне круга своих забот по снабжению деревенскую бедноту, которая при советской власти голодала, как голодали при советской власти рабочие, или же подводилась под широкую категорию мешочников, подвергаясь вследствие этого всем карам заградительных отрядов, вплоть до расстрелов.

Наша земельная политика страдала не только преждевременным выдвиганием принципа сельскохозяйственной коммуны, и особенным значением, которое она придавала этому принципу в своей работе, поставив его в центре декрета о земле, но и еще недостаточно практичным подходом к вопросу о советских хозяйствах и сахарных плантациях. Будучи правильной в своих общих положениях, она не считалась (- 3 зворот- ) с местными нуждами крестьян, многих из которых революция оставила без наделов, потому что все было забрано под советские хозяйства и сахарные плантации. Ответственность за последнюю ошибку падает главным образом на Украинский ВСНХ. (-4-)

5. Самый факт, что Украина вся была театром войны и что наша армия в прошлый период грабила, бесчинствовала, не имея дельных органов снабжения, является одной из главных причин контрреволюционного настроения украинского крестьянства. В прокламациях Петлюры, различных его атаманов, в прокламациях Григорьева, даже в прокламациях разбойника Махно, действия нашей армии являлись главным средством травли против коммунистов, против советской России, против "кацапов", "грабящих мирное население".

6. Положительная работа на Украине возможна только при соблюдении двух условий: первое – тщательный подбор ответственного советского персонала, второе – усиление партии коммунистов на Украине и, в особенности, усиление коммунистической работы на украинском языке в деревне. РКП должна к этим трем задачам приступить, как к своим собственным, отнестись к ним гораздо более внимательно, чем до сих пор, не жалеть ответственных работников, давая их Украине. Но так как, при самом добром желании, РКП не может перезаменить партийный и советский состав на Украине, и так как непременно нужно использовать часть работников, бывших на Украине, имевших там уже накопленный опыт, необходимо создать особые курсы, на которых подвергать инструктированию коммунистов-украинцев, изымая часть их из армии, часть из тыловых учреждений.

Правительственная программа на Украине должна быть свободной от того характера случайности и импровизации, который она имела в прошлом году, когда украинский СНК начал функционировать, не имея никаких определенных директив со стороны ЦК РКП. Для конкретной разработки программы советского правительства на Украине нужно создать комиссию, аналогичную Турккомиссии.

Проведение этих мер возможно только при создании Украинского Правительства и Украинского ЦК партии, которые проводили бы в жизнь данные им директивы ЦК РКП. Ввиду того, что теперь вся эта работа в незанятой и в оккупированной части Украины тесно связана с работой Реввоенсовета Южфронта, между ними должна быть создана организационная связь.

Х. Раковский.

Российский государственный архив социально-политической истории. Ф.2. Оп.1. Д. 11782. Л.2,2об,3,3об,4.

 

 

К ТЕЗИСАМ

СПРАВКА ПЕРВАЯ: ПОЛОЖЕНИЕ ПРОЛЕТАРИАТА НА УКРАИНЕ.

Об обезкровлении украинского пролетариата можно судить по следующим фактам. по сведениям в газетах, в 1914 г. в Донецком бассейне было занято 270 000 рабочих, теперь же числится всего 48 000, из которых по сведениям киевской газеты «Русь», по крайней мере от 15 до 20 тысяч мешочничает. Донецкий бассейн потерял много рабочих еще во время борьбы с Калединым и с Красновым, а потом во время германского наступления. Многие из донецких рабочих покинули тогда бассейн с красной армией и сражались потом против немцев и донских казаков сперва на Батайском фронте, а потом на Царицынском. Оставшихся в Донецком бассейне захватила волна репрессий Краснова. В Александровско-Грушевском районе Краснов их расстреливал сотнями и тысячами. Описание этих расстрелов послужило предметом одной из нот протестов, оглашенных во время заседаний мирной конференции в Киеве. При нашем отступлении из Донецкого бассейна в этом году, вторая волна эмиграции последовала за нами. По сведениям, которые я имел в Киеве, Юзовский район почти был весь обезлюден. Там с семействами эвакуировалось населения около 60 000 человек. Ели даже эта цифра преувеличена, количество эвакуировавшихся все же громадное.

Число безработных в Киеве в данный момент, по партийным сведениям, доходит до 40 000. По сведениям, городская управа выдает им пособия от 10 до 15 руб. в день. Рабочие борются за сохранение прожиточного минимума заработной платы в 40 руб. в день. Цена на хлеб теперь после нашего отступления из Киева продолжает подыматься и дошла до 200 руб. на фунт черного хлеба. Добровольцам удалось подвезти хлеб из Полтавы, и цена на черный хлеб в сентябре упала до от 7 до 9 руб. за фунт. по сведениям киевских газет от 8/21 октября черный хлеб снова подорожал до 20 руб. и вследствие отсутствия транспортных средств имеет тенденцию к дальнейшему поднятию. О тяжелом продовольственном положении в Донецком бассейне говорит то обстоятельство, что половина рабочих должна постоянно путешествовать для заготовки хлеба. О других городах Украины сведений не имеется, но там тоже безработица полная.

По данным торгово-промышленных кругов, сообщаемым в белогвардейских газетах, производство угля в Донецком бассейне теперь доходит ( -2- ) до 12 000 000 пудов в месяц, а потребности железных дорог, Хатопа и Катопа, т.е. Харьковского и Киевского топливных комитетов, исчисляется в 20 000 000. Кроме того, в Донецком бассейне имеется 70 000 000 пудов несортированного угля. Вследствие постоянных разрушений железных дорог, этот уголь подвезти к центрам не удается. В киевских газетах говорится об отправке четырнадцати маршрутных поездов для угля в Донецкий бассейн, и о том, что несмотря на большой срок, который прошел со дня их отправки, они еще не вернулись.

 

Газета «Кієвлянинъ» за 21.08. (03.09.) 1919 р.

 

Настроение рабочих в Харькове и Донецком бассейне более приподнятое, в Киеве – угнетенное. Белогвардейцы в Киеве ведут пропаганду среди рабочих под руководством некоего инженера Кирста, издающего газету «Путь рабочего». Некоторые заводы, как например завод Греттера, который отличался во все время своей отсталостью (та совсем не было коммунистов: всего четыре во время нашей власти) и Арсенал, поддаются этой пропаганде. Некоторые арсенальцы участвовали в боях против нас при вторичном занятии Киева 15 октября. Драгомиров лично раздает георгиевские кресты среди рабочих, вокруг чего «Путь рабочего» делает большой шум. Настроение рабочих Одессы и Николаева было лучше, чем в Киеве, и по сведениям, оно и теперь сохраняется. За время господства белогвардейцев в Одессе в прошлом году, там произошел колоссальный сдвиг влево. Одессой, как и Екатеринославом, было дано много рабочих в 12-ю и 14-ю армии. В 60-й дивизии 12-й армии есть целая бригада екатеринославских рабочих.

СПРАВКА ВТОРАЯ:

ОРИЕНТАЦИЯ НА ВНУТРЕННИЕ УКРАИНСКИЕ СИЛЫ.

Такая ориентация поддерживается теперь украинскими коммунистами боротьбистами. Она утопична. На крестьянство мы могли рассчитывать при свержении германских империалистов и белогвардейских помещиков в прошлом году. Они окажут теперь большое содействие при свержении власти Деникина. Но эту поддержку мы тотчас теряем, как только переходим к коммунистическому правительству. Восстановление советской власти на Украине в прошлом году произошло тоже почти исключительно благодаря украинским внутренним силам, но опыт нам показал, что эти силы были далеко не однородны.

СПРАВКА ТРЕТЬЯ

УКРАИНСКОЕ КРЕСТЬЯНСТВО.

В среднем украинское крестьянство, как известно, более зажиточно, более буржуазно-индивидуалистично и более консервативно, чем крестьянство Великороссии. Общинное землевладение очень мало распространено, и украинский крестьянин напоминает западного мелкобуржуазного крестьянина. Различие от одной украинской губернии к другой в земельных наделах громадное. Так, например, в Таврической губернии, по статистике 1913 г. на десятину приходится душ сельского населения 0,34, а в Подольской 1,23, т.е. почти в четыре раза меньше. Для других губерний эти отношения выражаются в следующих цифрах: Херсонская – 0,44, Екатеринославская – 0,64, Харьковская – 0,71, Черниговская – 0,90, Полтавская – 0,92, Волынская – 0,98, Киевская – 1,18. Самые большие крестьянские хозяйства находятся в Таврической губерниях, где на крестьянское хозяйство приходилось 14,7 десятин земли, самые мелкие – в Киевской, где эта цифра составляет 3,8 десятин. В других губерниях эти цифры выражаются следующим образом: Екатеринославская – 9,3, Харьковская – 9,3, Волынская – 7,8, Херсонская – 7,8, Черниговская – 6,3, Подольская – 5,3, Полтавская – 4,7. Крупное землевладение более всего распространено в Херсонской губернии. Самой батрацкой и некой бедной является Подольская, которая по густоте своего населения является одной из самых густо населенных в России. Батрацкое население развито также и в Волынской.

Так как Украина была областью, производящей и вывозившей хлеб, украинское крестьянство более всего чувствует отсутствие теперь обмена. Поэтому свобода торговли является одним из самых часто встречающихся требований. В особенности крестьянство приднепровских уездов Киевской губернии и самых непосредственных окрестностей Киева усиленно занималось торговлей хлебом и всякими сельско-хозяйственными продуктами. Советская власть на Украине оставила почти нетронутым коммунистической пропагандой правобережного батрака. Украинский Комиссариат Труда, во главе которого стоял т. Магидов, и который состоял из работников Донецкого бассейна, ни разу не подошел конкретно к этой задаче, считая ее и трудной, и менее важной, тогда как она должны быть поставлена на первом плане.

(-2-)

Украинское крестьянство ориентируется в своем колоссальном большинстве на советскую власть до такой степени, что все партизанские кулацкие выступления вынуждены были приспосабливаться к этой психологии украинского крестьянства. Григорьев и Зеленый, Ангел и Струк, Тютюнник, Соколовский и Махно, - все они в своих прокламациях и программах заявляют себя сторонниками «народной» советской власти, без «жидовских комиссаров» без «кацапов», без коммуны и чрезвычаек.

Даже Петлюра не прочь был бы поставить в своей программе советскую власть, что и случилось во время властвования Директории в конце прошлого и в начале нынешнего года. но затем в своем стремлении опереться на западный империализм против нас, он должен был отмежеваться от большевиков и выбросить этот пункт из своей программы. Теперь этот пункт выбросили и некоторые из атаманов. Ангел и Тютюнник на конференции, имевшей место 20 июня в Умани , отказались от лозунга «вся власть трудовому народу, крестьянству и пролетариату» и в вынесенной резолюции свой отказ мотивировали необходимостью (далі слово нерозбірливо. – А.З.) «для укрепления Державы» иметь одинаковую программу с правительством Директории.

СПРАВКА ЧЕТВЕРТАЯ.

ПАРТИЗАНЩИНА И КУЛАЦИЕ ВЫСТУПЛЕНИЯ.

Хотя имевшие место на Украине восстания против советской власти являлись по своим тенденциям кулацкими, но состав отнюдь не исчерпывался одним кулацким элементом. часто даже кулацкий элемент не участвовал в них, боясь репрессий и разгрома своего имущества. Кулацкие выступления питались из трех источников: профессиональные партизаны, кулачество, деревенская беднота.

Безпрерывная война на Украине, фактическое отсутствие власти в деревне, отсутствие правильного сообщения, наличие громадного количества оружия, наличие удобных мест, чтобы скрываться, лесов и пр. вокруг больших городов, старые традиции вольного казачества – всё это явилось удобными условиями для создания типа полуповстанца-полубандита, для которого восстание стало легким способом существования. На Украине сменялось много властей. Киев тринадцать раз переходил из рук в руки. Но «батьки» и «атаманы» оставались при всех властях единственной постоянной властью, к которой могли примыкать все недовольные элементы. К их помощи прибегал и осторожный кулак, который часто оставался в тени, лично в бандах не участвовал, но кормил, поил и снабжал всем необходимым, включительно до подвод, лошадей, оружия и денег.

Банды очень часто рекрутировались из деревенской бедноты и даже батрацкого элемента, которого революция лишила постоянного источника существования – наемного труда у хозяина, и дала ему теоретически землю, которую он за отсутствием инвентаря не может обрабатывать.

Наряду с бандами, являющимися более или менее постоянными, возглавляемыми определенным лицом, нужно еще отметить стихийные восстания, никем не возглавляемые или возглавляемые случайными одинокими вождями, или же какими-нибудь провокаторами. На примере этих восстаний лучше всего видна та странная психология, которая создалась у украинского крестьянства, в представлениях которого укладывается и свободная торговля, и православие, и советская власть.

Одним из таких типичных восстаний является вспыхнувшее в начале августа в районе Вознесенского уезда и самом Вознесенске. Я даю описание очевидца, раненного и спасшегося потом из больницы товарища. ( -2- )

Началось восстание в деревне Колосовке 5 августа. Восставшие были вооружены обрезанными винтовками, револьверами, косами, вилами, топорами. участвовали мужчины и женщины. При чем мужчины шли в первой цепи, женщины же во второй. От бронепоездов они защищались тем, что жгли мосты и разбирали пути, и в разборке пути украинские крестьяне достигли виртуозности. 9 августа восставшие заняли город. Начались поиски коммунистов, комиссаров, производились расстрелы, при чем трупы бросались на произвол судьбы. Расстреливали жен комиссаров. Погибли муж и жена Ихняковы (?). Арестовывали евреев. Арестовано было около 800 человек. Их плохо содержали, что было причиной страшных заболеваний среди них. 10-го августа в Вознесенске проходили молебствия, крестные ходы и митинги. Власть в городе перешла к временному крестьянскому комитету, деятельность которого выразилась преимущественно в разных мелких приказах. Была объявлена свобода торговли. Лежавшие со мной вместе в больнице повстанцы, пишет товарищ, говорили, что восстать их побудила мобилизация, расстрелы мобилизованных, а также нежелание евреев идти на фронт и отбирание хлеба у крестьян. Раненные неодобрительно относились к Махно, который заявил, что теперь не будет власти евреев и комиссаров, а будет власть народа. Раненные надеялись на товарообмен с другими государствами и были смущены вопросом, признают ли их эти государства. Лежавший в госпитале сербский офицер говорил, что послана делегация для переговров с Деникиным и Колчаком, которые будто бы признают восставших.

Другим более характерным было восстание в Новград-Волынске, в июле месяце. Власть в городе перешла к белогвардейскому офицерству, которое распространяло воззвания «К верным сынам России», где открыто проповедовалось восстановление царской власти. Воззвания были написаны церковным стилем, слова «Царь», «Родина» и «Государь» написаны большими буквами. Подписано: «Совет союза Наша Родина» и кончается следующим выражением: «И да узрит мир крещеный, что жив еще русский народ, и что не до конца погиб, и что живет еще в сердцах наших Вера Православная и верность престолу природных царей русских». В воззвании главным образом обращалось внимание крестьян на гонения на православие со стороны большевиков. Во время краткого существования этой царской реставрации в Новград-Волынске, там произошел следующий характерный эпизод. Белогвардейцы явились к заседавшему крест ( -3- ) ьянскому съезду с просьбой наделить помещиков землей, так как они теперь тоже принадлежат к числу бедных людей. На это члены съезда ответили, что они большевики, и давать помещикам землю не собираются.

Во время советской власти на Украине повстанцы делились на три категории. Часть получала директивы от Петлюры. К их числу принадлежал Ангел, действовавший в северной части Черниговской губернии, Струк, действовавший в северной части Киевской губернии по Днепру, Зеленый, действовавший в южной части Киевской губернии в районе Триполье-Обухов, Соколовский, действовавший в Радомышльском уезде (как потом выяснилось, Соколовский и Струк получали директивы и от Деникина), Тютюнник, один из помощников Григорьева, бывший украинский с.-р. коммунист (к которым между прочим принадлежал и сам Григорьев), перешедший также на сторону Петлюры.

 Другая категория, действовавшая самостоятельно, - это Махно и остатки разгромленных григорьевских частей, возглавляемые Горбенко, Поповым и другими.

 

Штаб полтавського партизанського загону Я. Огія та К. Матяша

Была еще третья группа партизан, действовавшая в Полтавской губернии вокруг Черкасс и Золотоноши, во главе которой стояли бывшие члены украинской партии коммунистов, самостийники Шахраевского толка.

К этим более менее постоянным течениям нужно добавить блуждающие отряды, бежавшие из нашей красной армии, как отряд Лопаткина, и спорадические вспышки вроде тех, которые были в Вознесенске и Новград-Волынске, зачинщиками их были обыкновенно деникинские агенты -провокаторы.

После нашего отступления с Украины начали появляться коммунистические партизанские отряды. Они расположены в Херсонской губернии около Вознесенска, Ольвиополя, Елисаветграда и Александрии. По сводке Зафронтбюро, в окрестностях Верблюжки, Компьеновки и Новой Праги, где раньше было григорьевское засилье, теперь влияние над крестьянами перешло к нашим коммунистическим отрядам. Там имеются десятки волостей, где мы можем сейчас создать наши ревкомы. В Херсонской губернии наши отряды имеются еще в Знаменке и Ново-Миргороде. В Киевской губернии наши отряды имеются в окрестностях Черкасс, Чигирина, Сквиры и Таращи. В Черниговской губернии – в окрестностях Нежина, в Полтавской - в окрестностях Пирятина и самой Полтавы ( -4- ) (Диканька, Решетиловка), а затем по дороге от Лубен к Кременчугу и в окрестностях Ромодана, в Харьковской губернии – в окрестностях Изюма и Ахтырки. Самые деятельные и многочисленные отряды – в Екатеринославской губернии, возле самого Екатеринослава, в Самарских лесах, в Александровском уезде, по железной дороге от Екатеринослава к Чаплино и в Павлоградском уезде. Наши коммунистические отряды появились и в северной части Таврической губернии, и Пологах, которые раньше считались одним из очагов Махновщины.

Судьба партизанских отрядов, которые действовали на Украине при нашей власти следующая. Соколовский был убит в Радомышле, при чем у него была захвачена переписка, уличавшая его в сношениях с деникинскими агентами. Ангел, действовавший в Борзнянском и Прилукском уездах, заболел тифом, а его секретарь занимается писанием его мемуаров. Тютюнник и Зеленый официально присоединились к Петлюре и влились в его части. по сведениям, которые мы имеем из Каменца-Подольска (привезенным тов. Поповым), Директория разочарована в партизанах и в кулаках, на которых нельзя строить государственную власть. Волынец и Магомет исчезли еще , когда мы находились на Украине. Они были убиты по всей видимости в окрестностях Умани и Гайсина. Струк открыто присоединился к Деникину, который восстановил его в чине зауряд-подполковника, разрешил ему вербовать в Киеве малороссийский партизанский полк и дал задание действовать в нашем тылу. Его партизанские отряды появились уже в тылу нашей 58-й дивизии, и в одной из последних сводок деникинский штаб заявляет, что они действуют с большим успехом против нас в районе Демир (видимо Дымер. – А.З.), к северу от Киева. Пока в нашем тылу это единственный партизанский отряд, который там действует. Но как только мы продолжим наше наступление на Украину и перейдем железнодорожную линию Киев-Ворожба, или продвинемся на юг Волынской и Киевской губерний, нужно ожидать появления в нашем тылу всех наших старых знакомых. Я не говорю уже о Махно, который является для нас самым опасным из партизан, не только из многочисленности своей армии, но и по своей политической физиономии. Из всех старых партизан он является самым главным защитником идеи «Независимой Украинской Социалистической Советской Республики». Вокруг него имеется идейный штаб из анархистов и левых с.-р. (есерів – А.З.). По последним сведениям, армия Махно доходит до 40 000 человек. Я не считаю эту цифру преувеличенной, потому что к нему перешла большая часть 58-й ( -5- ) дивизии со всей своей артиллерией (около 40 пушек) еще тогда, когда она находилась в окрестностях Вознесенск – Помошной. По своим анархически-демагогическим тенденциям Махно является опаснейшим центром притяжения для всех колеблющихся советских элементов. К нему присоединилась часть одесских рабочих и даже некоторые ответственные работники одесского исполкома, как например тов. Фельдман. К нему присоединились немецкие спартаковцы, отступившие сначала вместе с нашими войсками из Николаева. В одном из деникинских радио, от 15-го, кажется, октября, говорится об отрядах Махно, которые движутся на Херсон и Николаев. Но главные силы Махно находятся в северной части Таврической и Екатеринославской губернии.

Нестор Махно і його штаб

В своих тезисах я говорю, какова должны быть наша программа по борьбе с партизанами в освобождаемых нашими войсками украинских уездах. Здесь же обращаю внимание на необходимость усилить нашу собственную повстанческую работу в оккупированной части Украины, разделяя ее на определенные районы, во главе которых должны быть поставлены известные ответственные военные лица, которым должны починяться все наши партизанские отряды. Эти командующие всеми вооруженными повстанческими коммунистическими силами данного района подчиняются в свою очередь Реввоенсовету Южного фронта и местным партийным комитетам.

СПРАВКА ПЯТАЯ.

НАЦИОНАЛЬНЫЙ ВОПРОС.

Движение в пользу самостийной украинской державы за последние два года выросло. При Временном правительстве Керенского оно питалось стремлением украинских крестьян решить скорее земельный вопрос. Украинский Генеральный Секретариат стоял тогда левее Временного правительства. После октябрьской революции Совет Народных Комиссаров в декабре 1917 г. признал, хотя и до некоторой степени условно, «Украинскую самостийную народную республику». Дальнейшие перипетии Центральной Рады, ее предательская роль по отношению к советской России, ее соглашательская политика сначала с Калединым и союзниками, а потом с германским империализмом, последующая оккупация Украины немцами, - все это усилило российскую ориентацию украинского крестьянства. Во время мирной конференции в Киеве мы получали характерные письма из Сквирского уезда, в которых крестьяне заявляли, что они не принимают гетманской власти и считают себя подданными России. Это движение в пользу Советской власти шло крещендо (crescendo) до восстановления советской власти на Украине.

Как только начался процесс обособления мелкобуржуазного крестьянства от пролетариата, лозунг «самостийной украинской державы» стал снова популярным. О его популярности можно судить по тому, что под его знаком прошла вся борьба против нас на Украине. Небрежное наше отношение к национальному вопросу, наша сознательная или несознательная русификаторская политика на Украине усиливали это движение. мы сами были проводниками идеи Украинской Советской Социалистической Республики, но мы не постарались внести в эту идею украинского коммунистического содержания, и таким образом наша работа была водой на мельницу наших противников.

Движение в пользу самостоятельного украинского государства стало популярным и на Западе, как в империалистских, так и в соглашательских кругах. Западные империалисты в поддержке украинского национализма видят не только средство борьбы против распространения рабоче-крестьянской революции, но и в случае надобности средство против самого Деникина, усиление которого совсем не нравится не только Польше и Румынии, но и Англии, Франции и Германии. Хотя союзники заявляют себя сторонниками «единой и неделимой», но тайно они поддерживают Петлюру или непосредственно через Румынию и Польшу, которые уже заключили торговые соглашения с Директорией и помогают ей ( -2- ) оружием, советами и инструкторами.

Во всех главных европейских столицах имеются украинские миссии. Порш – в Берлине, Шульгин и Сидоренко – в Париже, Василий Мазуренко – в Италии, Словинский – в Праге, Ярослав Олесницкий – в Лондоне, Юлиан Бачинский – в Соединенных Штатах. В Париже есть еще чрезвычайная миссия под предводительством галичанина графа Тышкевича. В Америку кроме того отправился Винниченко после того, как он пробыл долгое время в Будапеште, когда там была советская власть. Все эти миссии развивают за границей усиленную работу. В Берлине они издают свой журнал «Die Ukraine in Wort und Bild». Пропаганда ведется в двух направлениях: среди империалистических правительств и среди социал-соглашателей, в буржуазной печати, в буржуазных партиях и даже среди коммунистов. Граф Тышкевич имел аудиенцию у маршала Фоша, Шульгин и Сидоренко – у Лишена. Грушевский вошел в бюро соглашательского интернационала и на Люцернском съезде провел признание «Украинской Народной Республики». Из Америки послан адрес, якобы от 950 000 украинцев к европейским государствам с просьбой признания «Украинской Народной Республики». В буржуазной печати ведется компания в том же духе. В газетах Директории, издаваемых в Каменец-Подольске, Виннице перепечатываются статьи Дебрукера из «Ле Пепль», статьи из «Ле Птит Репюблик», из «Ле Франс Либр», из швейцарских и итальянских газет и даже из католической французской печати, как «Ля Круэ», и из немецкой печати в польу признания «Украинской Народной Республики». Во время своего пребывания в Будапеште Винниченко старался использовать Бела-Куна с той же целью. В этом смысле були получены предложения Бела Куна как в Москве, так и в Киеве. Недавно этот опыт был повторен с помощью другого коммуниста, тов. Платтена.

 

Василь Шахрай (1888–1920)

Идея о самостоятельном украинском советском государстве захватила и некоторые круги нашей партии. Таким образом некоторые товарищи из нашей партии идут по стопам известного Шахрая, бывшего членом нашей партии и членом Саратовского исполкома, перешедшего потом на сторону самостийников.

( -3-)

Украинские коммунисты-боротьбисты ведут самую усиленную работу, чтобы расколоть украинскую коммунистическую партию, используя движение в пользу самостоятельной Украины в нашей партии. Движение это питается еще галицийскими и буковинскими украинцами и Кубанской Радой, стремящимися к объединению с Украиной. На Украине это движение опирается на украинскую интеллигенцию, в особенности на учительскую спилку, имеющую свыше 20 000 членов, и на Украинский союз кооперативов, который является мощной экономической организацией, покрывающей своей сетью всю Украину и особенно правобережную.

Российский государственный архив социально-политической истории. Ф.2. Оп.1. Д. 11782. Л.5-16

 

---

[1] Здоров А. «Старые песни о главном» або новий напад імперської маячні. 26.07.2021. Режим доступу: https://politcom.org.ua/starye-pesni-o-glavnom-abo-novij-napad-imperskoi-majachni

[2] Див.: Ковальчук М. Невідома війна 1919 року: українсько-білогвардійське збройне протистояння. – К.: Темпора, 2006. – С.58-65; Ковальчук М. Без переможців: Повстанський рух в Україні проти білогвардійських військ генерала А. Денікіна (червень 1919 р. – лютий 1920 р.) – К.: Стилос, 2012. – С.22-28.

[3] Восьмая всероссийская конференция РКП (б). Декабрь 1919 г. Протоколы. – М.: Госполитиздат, 1961. – С.84-115, 277. Прим.73; Кульчицький С. "Пропала грамота". Чому зникла ленінська промова про "українське питання" // Тиждень. 21 травня 2017 р. Режим доступу: https://tyzhden.ua/History/191965

[4] Волковинський В.М., Кульчицький С.В. Християн Раковський. Політичний портрет. – К: Політвидав України, 1990. – 270 с.; Мельниченко В.Ю. Нескорений. Наук.-худ. книга про Х. Раковського. – К.: Молодь, 1990. – 216 с.; Чернявский Г.И., Станчев М.Г., Тортика (Лобанова) М.В. Жизненный путь Христиана Раковского. Европеизм и большевизм: неоконченная дуэль. – М.: Центрполиграф, 2014. – 557 с.

[5] Мельниченко В.Ю. Х.Г. Раковський і державні відносини Радянської України з Радянською Росією (1919-1920) // Український історичний журнал. – 1989 - № 3. – С.39; Кульчицький С.В. Комунізм в Україні. Перше десятиріччя (1919-1928). – К.: Основи. 1996. – С.77; Єфіменко Г.Г. Статус УСРР та її взаємовідносини з РСФРР: довгий 1920 рік. – К.: Інститут історії України, 2012. – С.60.

[6] Раковский Х. Безнадежное дело // Известия ВЦИК Советов рабочих, крестьянских и красноармейских депутатов. – М.,1919. - №2 (554). – 3 января; Мазлах С.М., Шахрай В.М. До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною. – Одеса: Астропринт, 2019. – С.189-190, 201-206.

[7] Солдатенко В.Ф. Василь Шахрай та його творчість в історіографічному дискурсі // Гілея. Науковий вісник. Серія: історичні науки. – Вип. 107. – К., 2016. – С.23.

[8] Див. також: Митрофаненко Ю. Українська отаманщина 1918 – 1919 рр. – Вид.3-е. – Кропивницький: Імекс-ЛТД, 2016. – 240 с.; Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917-1921 рр. / Під заг. ред. В. Лободаєва. – Х.: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017. – 400 с.

[9] Центральний державний архів громадських об’єднань України. Ф.1. Оп.18. Спр.42. Арк.56; Ковальчук М. Без переможців: Повстанський рух в Україні проти білогвардійських військ генерала А. Денікіна (червень 1919 р. – лютий 1920 р.) – К.: Стилос, 2012. – С.158; Чоп В. Газети махновського руху // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Запоріжжя, 2004. – Вип. XVII. – С.241. Дякую за підказку Анатолію Дубовику. 

Деякі моменти доповіді Раковського ніби перегукуються із сьогоденням: зокрема описи біженців, паливної та продовольчої кризи. Найдивніше від більшовицького діяча й на той моменткерівника політуправління Реввійськради РСФРР звучать скарги на те, що західні імперіалісти лише на словах підтримують Денікіна та «єдину й неділиму Росію», а насправді таємно надають допомогу українським націоналістам та Директорії УНР. Опоненти Раковського з українських комуністів ще на початку 1919 р. відзначали вражаючу єдність позицій щодо України, її права на самовизначення та самостійну державу в російських монархістів, кадетів, меншовиків, есерів і значної частини «комуністів». Всіх їх об’єднував імперський погляд, що заперечує існування України як окремої країни та окремого народу. «І от коли порівняєш два табори на Україні: 1) єдина і неділима Росія: монархісти, кадети, меншовики, с.-р. і «комуністи України»; 2) самостійна і незалежна Україна рядом з Росією: українські партії, — то пікантність сього фактичного стану набірає для пролетарської партії досить одіозного характеру. Се мова фактів, мова класових групіровок» (Мазлах С., Шахрай В. До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною.Саратов, 1919.С.63).

[10] Шахрай В.М. Революция на Украине / Вступ. ст. и коммент. А. Здоров, А. Клименко и др. – Одесса: ТЭС, 2017. – 164 с.; Мазлах С.М., Шахрай В.М. До хвилі. (Що діється на Вкраїні і з Україною?) Друкується за виданням 1919 р. Вступ. ст. та комент. А. Здоров, А. Клименко. - Одеса: Астропринт, 2019. – 296 с.;

Червоним по білому: "Банкротство украинской политики налицо". Заява Сергія Мазлаха до ЦК РКП(б) 1919 р. // Пролетар України. 19 лютого 2019 р. Режим доступу: https://proletar-ukr.blogspot.com/2019/02/1919.html;

Василь Шахрай: документи з російських архівів. Частина 1. Дореволюційний період. // Пролетар України. 8 грудня 2020 р. Режим доступу: https://proletar-ukr.blogspot.com/2020/12/1.html

[11] Верстюк В., Лупандін О. Сучасні інтерпретації революційної доби 1917-1921 рр. // Революційна доба у системі координат сучасної історіографії. Зб. наук. ст. – К.: Інститут історії України, 2020. – С.58.

[12] Дірявка Ю.П. Українська Комуністична партія (укапістів): утворення, діяльність та ліквідація (1920-1925). Дис. … канд. іст. наук. – Дніпропетровськ, 2008. – 218 с.; Гірик С.І. Джерела дослідження ідейних засад Української Комуністичної партії (боротьбистів) (1918-1920). Дис. … канд. іст. наук. – К., 2015. – 261 с.; Величенко С. Імперіалізм і націоналізм по червоному: українська марксистська критика російського комуністичного панування в Україні (1918-1925). – Львів: Вид-во УКУ, 2017. – 376 с.