У XIX-му столітті волохата аборигенка з Мексики на ім’я Джулія Пастрана на шоу виродків отримала титул «Найпотворнішої жінки у світі». Прибувши до Європи, вона поводилася згідно з вікторіанськими нормами: співала і танцювала, розмовляла іноземними мовами, проходила публічні медичні огляди та брала участь у інших видовищних розвагах. І за життя, і навіть після смерті її продовжували називати «потворною».

Це слово "ugly" має середньовічне скандинавське коріння та означає «викликати жах або страх». До того ж воно знаходить безліч синонімів, наприклад: жахливий, гротескний, деформований, бридкий, дегенеративний, неповноцінний. Маючи багату історію, потворність бере початок з багатьох джерел: від Аристотеля, що називав жінок «деформованими» чоловіками, до середньовічних історій про перетворення з потвори на красуню, та до карикатур XVIII-го століття, «шоу виродків» XIX-го століття, дегенеративних мистецтва та людей XX-го століття, бруталістичної архітектури тощо. Потворність давно кидає виклик естетиці та смаку і ускладнює те, що означає бути красивим і цінним.

Західні традиції часто протиставляють потворність красі, але це поняття може мати й позитивне значення в різних культурних контекстах. Японська концепція вабі-сабі цінує недосконалість та непостійність – якості, які в інших культурах часом вважаються «потворними». Потворність і краса можуть функціонувати як подвійні зірки, що потрапляють під дію сили тяжіння одна одної та обертаються навколо одна одної, перебуваючи в сузір’ї з багатьма іншими зірками.

Коли щось називають «потворним», то це зазвичай образа, але в останні десятиліття до естетичних категорій ставляться з дедалі більшою підозрою. «Краса не може бути невинною», – пише філософ Кетлін Марі Хіггінс, – коли «піднесена пишність ядерного гриба супроводжує моральне зло». Дебати набирають обертів зі зміною світу, коли значення «красивого» та «потворного» ковзають туди-сюди. 2007 року відео з тегом «Найпотворніша жінка світу» стало вірусним. Замість Пастрани на ньому була показана Ліззі Веласкес, якій тоді було 17 років – народжена в Техасі, сліпа на одне око з рідкісним розладом, через який вона не може набрати вагу. В коментарях її називали «монстром», навіть закликаючи її «просто вбити себе». Цей досвід змусив Веласкес зняти документальний фільм проти кібербулінгу, який вийшов у 2015 році та порушив питання про те, що може нам краще називати «потворними» її кривдників.

З крайнощі в крайність, «потворність» стала не лише причиною повної зневаги, але й закликом до об’єднання. У різні часи у різних місцях будь-кого з нас могли назвати потворним: від рудоволосого до блакитноокого, від лівші до гачконосого, від горбатого до понівеченого. Легко перетворити будь-яку зовнішню рису на ознаку потворності (і набагато важче піти іншим шляхом) або звести історію потворності до низки прикладів, нехтуючи загальною спадщиною.

В Стародавній Греції синоніми потворності означали зло, ганьбу та фізичні недоліки. За деякими винятками (потворний, але мудрий філософ Сократ; горбатий раб-байкар Езоп), зовнішні риси зазвичай розглядалися як відображення внутрішньої цінності або як вроджена прикмета. Колись давно псевдонаука фізіогноміка визначала моральне добро і зло пропорційно до красивих і некрасивих зовнішніх рис. Середньовічні казки розповідали про перетворення красунь і чудовиськ, але негативні конотації передавалися крізь століття. Монстри виникли на маргіналіях непорозуміння разом із розширенням колоніальних імперій. Європейські мандрівники, наприклад, тлумачили «потворні» скульптури індійських богів як апокаліптичні знамення, осмислюючи їх крізь призму християнських наративів, для яких вони ніколи не були призначені.

У XVIII та XIX століттях хитку межу між красою і потворністю продовжили випробовувати. На карикатурах гіперболізувались різні людські риси в той час, коли «потворність» і «деформація» були майже взаємозамінними. Британський парламентарій Вільям Гей, який був горбанем, намагався відокремити «деформацію» від її негативного партнера і стверджував, що його деформоване тіло не є відображенням потворної душі. Незважаючи на те, що традиційні поняття були поставлені під сумнів, шоу виродків підняли потворність на нову висоту, поряд із музеями анатомії та всесвітніми виставками, на яких демонстрували зразки людей та етнічні експозиції.

Перша світова війна підірвала успадковані уявлення про потворність. Коли війна досягла нового рівня механізації, колись красиві молоді люди були спотворені через руйнівну дію гранат, іприту та танків. Деякі солдати, такі як les Gueules cassées («розбиті обличчя»), об’єдналися заради «свого жахливого обличчя», щоб стати «моральним вихователем», який би «повернув нам нашу гідність». У той час, як більшість воїнів загинули або зникли з поля зору, художники та рекламщики використали цей візуальний шок, намагаючись перезібрати новий світовий порядок. З 1930-х років нацистська Німеччина підтримувала націоналізовану естетику для того, щоб цензурувати потворність як щось «дегенеративне», визначаючи як мистецькі твори, так і творчі групи мішенями для переслідування та об’єктами для винищення.

Під час конфлікту будь-яку загрозу чи ворога можна назвати потворними й таким робом узагальнити. Будь-яку людину можна зарахувати до «потворної» групи за довільною ознакою – жовтою пов’язкою на рукаві чи чорною хусткою – залежно від того, хто оцінює. Хоча «потворність» можна причепити практично до будь-чого, суперечливе минуле цього слова маркує тіла та говорить більше про спостерігача, ніж про сам об’єкт спостереження. Як співав Френк Заппа, «найпотворніша частина вашого тіла» – це не ваш ніс чи пальці ніг, це «ваш розум».

Наприкінці 1930-х років Кеннет і Меймі Кларк подорожували півднем Америки задля дослідження психологічних наслідків расової дискримінації та сегрегації, пропонуючи дітям вибрати між білою та чорною ляльками. Білу ляльку переважно характеризували як «красиву», а чорну ляльку як «потворну» з супутніми якостями «хороша» та «погана», «чиста» та «брудна». Продовжуючи цю тему у своєму романі «Найблакитніше око» (1970), Тоні Моррісон писала про вплив расизму на сім’ю Брідлавів: «Здавалося, ніби якийсь таємничий всезнаючий майстер дав кожному одягнути на себе плащ потворності… Майстер сказав: “Ви потворні”. Вони озирнулися навколо й не побачили нічого, що б спростувало це твердження; навпаки, підтвердження було на кожному рекламному щиті, у кожному фільмі й у кожному погляді».

Мистецтво відображає зміну ставлення. Початкові теги «потворності» іноді забуваються, тоді як колись висміювані теми починають цінуватися. Імпресіонізм XIX століття, представлений зараз на виставках-блокбастерах, спочатку порівнювали з м’якою їжею та гнилим м’ясом. Коли роботи Анрі Матісса були показані в США на Арсенальній виставці 1913 року, критики назвали його мистецтво «потворним», а студенти-художники в Чикаго спалили опудало його «Блакитної оголеної» перед Інститутом мистецтв. Цей же самий заклад організував велику ретроспективу його творчості століття потому. Колись джаз і рок-н-рол вважалися «потворною» музикою, що погрожувала розбестити цілі покоління.

Зіткнувшись із звинуваченнями у «потворності», дехто з художників прийняв це слово. Художник Поль Гоген назвав потворність «наріжним каменем нашого сучасного мистецтва». Поет і перекладач Езра Паунд заохочував «культ потворності». Композитор Чарлз Г’юберт Гейстінґс Перрі високо оцінював потворність у музиці, без якої «не було б прогресу ні в соціальних, ні в мистецьких речах». Критик Клемент Ґрінберг вихваляв абстрактний експресіонізм Джексона Поллока, що «не боїться виглядати потворним – будь-яке глибоко оригінальне мистецтво спочатку виглядає потворним».

Привласнення цього слова допомогло розсіяти його негативний заряд. Китайський художник XVII-го століття Шитао, здавалося, передбачив енергійні мазки Поллока, назвавши свою картину «Десять тисяч потворних чорнильних плям». Попередня традиція середньовічної арабської поезії працювала над позитивним переосмисленням людських станів, пов’язаних із хворобами та інвалідністю, шляхом «спотворення краси та прикрашання потворності». Французький термін jolie laide, або «красива потворність», нагадує про XVIII століття, коли у Великій Британії та США з’явилися «клуби для потворних» – добровільні братські організації, веселі учасники яких зводили на жарт своє різноманіття носів, підборідь та косоокості. Багато з цих клубів були принизливими та недовговічними, але інші – як-от італійський festa dei brutti або Фестиваль потворних – вижили та намагаються протистояти дискримінації за зовнішнім виглядом.

Незважаючи на те, що політика та соціальні медіа використовують «потворні» суперечки, популярні розваги прийняли потворність. Телевізійне шоу «Гидка Бетті» (2006-2010) проводило кампанію під назвою «Будь потворною», а мюзикл «Шрек» мав слоган «Повернення потворного!». Девіз популярних дитячих іграшок «Гидкі ляльки»: «Потворне – це нове прекрасне!». Поки деякі розваги фетишизують потворність, такі книги, як мемуари Роберта Гоуґа «Потворний» (2013) і науково-фантастичний молодіжний роман Скотта Вестерфельда «Потворні» (2005) заохочують людей дивитися не тільки на зовнішність. Одна організація, яка займається боротьбою з кібербулінгом, перетворила англійське слово UGLY («потворний») на акронім: «Unique – унікальний, Gifted – обдарований, Loveable – милий, You – ти». Колись «потворне» було причиною соціальної ізоляції, але нині його все більше повертають проти себе, щоб кинути виклик успадкованим поняттям та навіть протистояти несправедливості.

Коли ми називаємо щось потворним, ми говоримо про себе – і про те, чого ми боїмось чи остерігаємось. Організатори шоу виродків XIX-го століття та глядачі, які називали Пастрану «потворною», залишилися в тіні другорядного видовища. Її останки були репатрійовані до Мексики у 2012 році, коли Норвезький національний комітет з етики досліджень людських останків змінив ярлик, назвавши тих організаторів та глядачів «гротескними». Залишається питання: як ми сприймаємо та реагуємо на подібні ситуації в нашому найближчому оточенні? Як ми закладаємо основу для майбутнього? Віктор Гюґо запропонував всеохопний погляд на потворність, коли писав, що «прекрасне» – це «лише форма, розглянута в її найпростішому аспекті», тоді як «потворне» – це «деталь великого цілого, яка вислизає від нас і яка перебуває в гармонії не з людиною, а з усім існуючим». Оскільки подвійні зірки потворності й краси продовжують обертатися одна навколо одної в нашому всесвіті, що постійно розширюється, ми цілком можемо запам’ятати всі інші зірки, що обертаються навколо них, як потенційні нові сузір’я.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «The history of ugliness shows that there is no such thing» в журналі Aeon 8 березня 2016 р.

Переклала Каріна Булацел.

Авторка: Ґретхен Гендерсон, викладачка англійської мови та літератури Джорджтаунського університету.

Коментар до ілюстрації вгорі: Понівечені чоловіки, які повернулися з Першої світової війни, стали звичним явищем. З книги «Лицьова хірургія» (1924) Генрі Персі Пікерілла.