6-11 жовтня 1596 р. у Бересті Литовському відбулися два помісних собори Київської православної митрополії (за григоріанським календарем – 16-21 жовтня). На унійному соборі була проголошена унія на литовсько-білорусько-українських землях, що вважається подією першорядної ваги. Тобто, зараз ми маємо ювілей – 425-річчя цієї вкрай резонансної події чи не всього християнського світу. Але передовсім вона важлива для києво-руського християнства, яке після Берестя стало принаймні двоконфесійним ! Проголошення унії стало, фактично, відповіддю києво-руського християнства на виклики, які сформувала епоха Конфесіоналізації. Тому згадана трансформація в цілому укладається в канву європейських релігійно-культурних процесів, визначальним для яких була релігійна модернізація, тобто перехід до багатоконфесійності (фактично, ситуацію закріпив Вестфальський мир 1648 р.).
У минулому ювілеї Берестейської унії широко відзначалися. Достатньо пригадати 300-річчя та 400-річчя події, чи бодай 420-річчя, коли в 2016 р. польські архівісти організували в Перемишлі міжнародну наукову конференцію.
Парадоксально, але в сучасній Україні ювілей 425-річчя події широко не відзначається. Позицію освітньо-наукової спільноти щойно сформулював директор Інституту історії церкви УКУ доктор Олег Турій. Виявляється, сама подія спільноту не цікавить, вони більше переймаються шляхом, який пройшла унійна церква протягом століть: як вона вистояла в добу лихоліть, як збереглася унійна ідентичність та ін. Начебто й не існують проблеми з дослідженням генези Берестейської унії, унійного процесу 90-х рр. XVI ст., зрештою – невже хтось думає, що геть чисто все відомо про самі Берестейські собори 1596 р. і там більше немає чого шукати ? Виходить так, що нібито все давно досліджено і історикам залишається хіба що порпатися в деталях, які суттєво не відбиваються на глобальних проблемах розвитку церкви, отже, це нікому не цікаво.
Не може не дивувати також і позиція сучасного українського православ’я, яке досі не усвідомило тієї простої істини, що в Бересті в ті вікопомні дні не просто відбувся болючий розкол, а було збережене українсько-білоруське православ’я, яке в епоху Петра Могили досягло апогею свого розвитку для ранньомодерного часу ! Відтак, збереглася православна ідентичність, без чого подальший розвиток і сучасне відродження українського православ’я були б неможливими ! Тому цю подію – 425-ліття Берестейського збереження православ’я – також потрібно відзначати !
До історії Берестя зверталися відомі дослідники (перелічу декількох: М. Грушевський, І. Франко, К. Студинський, Е. Ліковський, К. Ходиницький, К. Левицький, А. Брюкнер, у повоєнний час – О. Галецький, Я. Крайцер, о. А. Великий, під сучасну пору – М. Дмитрієв, о. Б. Гудзяк, І. Скочиляс, Т. Кемпа, А. Гіль, М. Мельник та багато інших).
.
На моє переконання, зберігають свою актуальність та значущість праці польського історика, який після війни жив в США, Оскара Галецького. Передовсім, вони важливі у зв’язку з його знахідками джерел в римських архівах, які проливають світло на самі Берестейські собори. Парадоксально, але вони у відомих працях не фігурують. Така само, більшість істориків не звертає належної уваги на джерельний потенціал збірки документів «Documenta Unionis Berestensis», яку видали ще в 1970 р. у Римі отці-василіани. Ряд праць присвячені лише генезі події і відтак її хронологія обривається 1595 р., що, на мій погляд, нічого суттєво не вирішує.
Проблемі Берестейської унії я присвятив чимало різних праць. У моїй монографії про руську релігійну культуру Вільна цій темі присвячена левова частка матеріалу, зрештою, я опублікував одне з найвагоміших джерел до історії Берестя – полемічний твір Іпатія Потія 1597 р. і вперше вмонтував його інформативний потенціал в канву події. Публікував я й інші джерела, фрагменти полемічних творів, певний актовий матеріал, листування та ін. Це дає мені підставу оприлюднити певні висновки, які увійдуть до моєї нової книги про Берестейську унію, яку я готую до друку.
Передумови Берестейськой унії
Серед них варто виокремити загальні передумови, які характеризують становище усього християнства, і локальні, характерні для Сходу Європи. Про загальні контексти в межах цієї публікації багато говорити не доводиться, та й не в них справа. Мене завжди цікавило: чому після провалу Флорентійської єдності унія була реалізована лише в кінці XVI ст. ? Для пояснення цього потрібно досліджувати проблему на локальному рівні, а це стосується лише Київської православної митрополії та її становища в католицькій Речі Посполитій. Чим, властиво, я і займаюся протягом ряду років.
Хоча, з іншого боку, дослідників мала би цікавити унія інших церков. Цих уній було небагато, найближчими до нас була так звана Ужгородська унія, підписана в 1646 р., та унія вірменської церкви у Львові 1630 р. Але це зовсім інші, досить відмінні унійні проекти, які жодного зв’язку з Берестейським з’єднанням не мають. Хоча й були спроби їх порівняння (наприклад, у публікаціях Ярослава Дашкевича).
Отже, Берестейська унія 1596 р. – це акт розриву з Константинопольським патріархатом і об’єднання частини руської (українсько-білоруської) православної церкви з римо-католицькою церквою у межах Київської митрополії, що функціонувала на території Речі Посполитої. Однак унію, як відомо, уклали з Римом, з ієрархією польського костьола переговори велись (їх вів Кирило Терлецький), представники польського католицизму брали участь в унійному соборі, але після 1596 р. унійна і римо-католицька церкви Речі Посполитої продовжували функціонувати осібно і до рішучих кроків щодо об’єднання так і не дійшло. Та й в умовах дії так званого римського універсалізму та есклюзивізму це було неможливо.
До історичних передумов Берестейської унії відноситься ряд чинників: пропаганда унійної ідеї потридентським католицизмом, активна місійна діяльність єзуїтів на Сході Європи, провал спроб Риму здійснити конверсію на католицизм православної Московії у 80-х рр. XVI ст., другорядне становище православ’я в Речі Посполитій у порівнянні з пануючою католицькою церквою, кризові явища в церковному житті Київської митрополії, зміни в релігійній культурі руської церкви в другій половині XVI ст., які є свідченням конфесійно-культурної відкритості до впливів Заходу, втручання константинопольських патріархів (зокрема, Єремії ІІ Траноса) в справи митрополії в 1586-1589 рр., програми церковних реформ кінця 80-х – першої половини 90-х рр. XVI ст. та не зовсім успішні спроби їх реалізації, конфлікт церковних братств з єпископатом та конфлікти в середовищі ієрархії, сприятлива міжнародна політична ситуація наприкінці століття тощо. Лише в результаті дії цих чинників з’явилась унійна ініціатива єпископату Київської митрополії.
Процес, що призвів до укладення Берестейської унії, був не тільки багатоетапним, але й багатогранним. Вважається, що першими в середині – другій половині XVI ст. проект регіональної унії сформулювали лідери польського католицизму кардинал Станіслав Гозій і єзуїт Петро Скарга, які запропонували православній церкві визнати примат Апостольської Столиці зі збереженням східного обряду. Згадана ідея була аргументовано викладена в творі П. Скарги «Про єдність Божої Церкви під одним пастирем» (1577 р.), дедикованому протекторові православ’я князеві В.-К. Острозькому. У 1580-х рр. ідею регіональної унії церков пропагував папський легат єзуїт А. Поссевіно, який оптимістично розглядав її, як засіб навернення всього православного Сходу.
На одному з чільних місць інтерпретації генези Берестейської унії знаходиться мотивація дій єпископату руської церкви, який схилився до унії, та його програма релігійних реформ, що генерувалася в першій половині 90-х рр. XVI ст. Православну ієрархію приваблювало становище католицизму в польській державі, а також можливість зберегти в спосіб унії релігійно-культурну самобутність українсько-білоруської церкви. Каталізатором унійного процесу були внутрішні конфлікти, серед яких найвагоміше місце посідав конфлікт братств (мирян) з єпископатом. У кожного з ініціаторів унії були й особисті мотиви. Наприклад, в Іпатія Потія вони мали суто духовний характер.
Вважаючи, що наведений перелік передумов Берестейської унії детально висвітлений в історіографії, виокремлю лише проблему «кризи церкви», яка містить, на мій погляд, найбільше дискусійних питань. Згадану проблему я вивчав детально, зрештою, їй привячено в моїй монографії про руську релігійну культуру окремий параграф. Вкотре оприлюднюю висновок: тотальної кризи, яка б загрожувала самій сутності та існуванню православної церкви, не було. Були лише окремі прояви кризових явищ, характерних для всього християнського світу. Разючі результати дає порівняння з сусідами.
Так, в час проголошення унії саме московське православ’я перебувало в становищі тотальної кризи, яку спричинила епоха Івана Грозного, і яка тривала практично до 20-х рр. XVII ст. З іншого боку, в не надто кращому становищі перебував польський католицизм. Але якщо про проблеми в московському православ’ї руські інтелектуали та книжники, частково й єпископат знали погано, бо контакти з московським православ’ям не були сталими, то проблеми в польському католицизмі їм були добре відомі, адже вони перебували в зоні постійних безпосередніх контактів з ним.
У галузі релігійної культури православні сприймали польські впливи, які були величезними і мали позитивні наслідки, але вони бачили й вади польської церкви, які на кінець століття ніяк не були викоренені, бо Тридентська реформа важко пробивала собі дорогу в Польській державі. Прикладів цих вад багато. Достатньо згадати про запеклу боротьбу, яка з середини XVI ст. століття точилася на польських сеймах: польське католицьке духовенство було буквально заатаковане шляхтою, яка вимагала зняття податкових пільг для церкви, бо йшлося про спорядження військових експедицій на захист кордонів Речі Посполитої, однак католицька ієрархія вперто відмовлялася давати на це кошти, маючи величезні земські маєтки. Можна і потрібно говорити про конфлікт польського суспільства з єзуїтами (наприклад, їх довго не допускали на територію Кракова, а масшаби антиєзуїтської літератури годі осягнути !). Щодо численних конфліктів з протестантами також годі говорити !
Думаю, що усвідомлення і прийняття уявлення про відсутність тотальної кризи православної церкви невимушено ставить питання про те, чого шукала ієрархія Київської православної митрополії у союзі з Римом ? Якщо тільки захотіла подолати розкол у християнстві, який тривав з ХІІ ст., рефлексувала до невдалої Флорентійської унії, то визнання цього зовсім не наближує нас до кращого розуміння генези унії ! Тобто, це дуже просто, занадто геніально і занадто ідеально ! Тому з погляду власного наукового досвіду, вважаю за потрібне заявити, що не потрібно приписувати руській ієрархії того, чого вона не уявляла і не розуміла. Тому вкотре наголошую: руську ієрархію приваблювавло привілейоване становище католицизму в польській державі, а також можливість зберегти в спосіб унії релігійно-культурну самобутність українсько-білоруської церкви (здебільшого ідеться про збереження східного обряду та літургії). Можна щось ще додавати, але саме це є, зрештою, головним. Саме ця ідея чітко простежується у відомих 33-х артикулах унії.
У документах унійного собору 1596 р. акцентується загроза єресей (протестантизму ?). Однак протестанти навряд чи створювали серйозні проблеми православній церкві, прагнучи укласти союз із ними для боротьби проти католиків.
Інше принципове питання, яке досі не розв’язане в історіографії: чи існував польсько-католицький релігійний гніт ? Моя думка, базована на дослідженні джерел, така: до 1596 р. його не було. Точніше, були якісь локальні надужиття католиків щодо православних, але вони не впливали на формування політики та постави католицької влади (держави) та ієрархії польського костьола ! Зрештою, все вирішувалося на сеймах, а там домінувала шляхта і магнати, руських делегатів там було достатньо, щоб захищати свої права. Та й практика проведення унії в життя показує, що не все вирішувалося згори.
Я вважаю, що таке явище, як релігійний гніт, з’являється лише після 1596 р., коли влада почала втручатися у розв’язання уніатсько-православного протистояння, що видно на прикладі тож таки Вільна чи Вітебська. Для порівняння, у Києві чи у Львові проведення у життя релігійного гніту нічого не дало, унія тут генерально не пройшла ! Ще один приклад: після 1596 р. польська влада доклала величезних зусиль, щоб відібрати у православних Києво-Печерську архімандрію, однак у підсумку православні перемогли.
Унійний процес 90-х рр. XVI ст.
Про нього писали практично всі історики, тому про підготовку Берестя майже все відомо в деталях. Найчіткіше питання обоворив все ж Михаїл Дмитрієв (Дмитриев М.В. Между Римом и Царьградом. Генезис Брестской церковной унии 1595-1596 гг. М., 2003). У нього чітко сформульовано й уявлення про конфлікт у середовищі ієрархії, який загострився на почакку 90-х рр. Тобто, для когось, як наприклад, для Кирила Терлецького чи Гедеона Балабана, перехід до унії був вмотивованим. Але це не мало універсального характеру чи універсальної дії, тобто, прямої дії. Отже, можемо говорити лише про якісь точки, які могли відігравати роль каталізатора унії.
Загальне тло підготовки унії в першій половині 90-х рр. виглядає нині у світлі джерел, як не цілком зрозуміле. З одного боку, унійна партія, яку очолили Кирило Терлецький та Іпатій Потій, невпинно рухалася до укладення згоди церков. Однак підготовка велася, фактично, таємно, і мала, на думку дослідників, формат «клєрикальної інтриги» (М. Грушевський). Так, наприклад, у 1594 р. від унійної партії відпали єпископи Гедеон Балабан і Михайло Копистенський, однак їх підписи під унійними документами, зібраними в цей період, «пішли» до Риму, і під час прийняття унії в грудні 1595 р. К. Терлецьким та І. Потієм обоє українських владик були зараховані до числа перших уніатів. Закономірно, що вони не могли не оприлюднити протест, який набув гучного скандального характеру і набрав виміру обвинувачення в фальсифікації (див. докл.: Тимошенко Л. Інтриги і конфлікти в історії укладення Берестейської унії у світлі документальних джерел та полемічної літератури // СОЦІУМ. Альманах соціальної історії. Вип. 11-12. Київ, 2015. С. 185-209).
Тобто, процес підготовки унії був далеко не безхмарним, з обох боків не вибиралися методи боротьби, сторони вдавалися й до провокацій. Наприклад, у Львові (спочатку прихильник, а потім противник унії) владика Гедеон Балабан скликав у січні 1595 р. собор, який підтримав унію. Зрозуміло, що це була нечувана й нелогічна річ, адже єпископ вже втягнувся у боротьбу проти унії. При перевірці унійної декларації Львівського собору 1595 р. з’ясувалося (лише недавно віднайдено оригінал джерела), що вона була укладена вже після Берестейських соборів, не раніше. Тобто, такого собору не було і ідеться радше про відверту фальсифікацію унійної ухвали (див. докл.: Тимошенко Л. Два Львівські собори першої половини 90-х років XVI століття: свідчення тогочасних джерел і інтерпретації дослідників // Записки НТШ. Т. CCLXVIII. Львів, 2015. С. 340-368).
Усе залежало, в кінцевому рахунку, від позиції митрополита Михайла Рагози, який перейшов до унійної партії найпізніше (фактично, в 1595 р.). Новим тут є те, що митрополит вже на початку свого урядування в 1589 р. висунув чіткий проект релігійних реформ, який був пов’язанай з підтримкою мирянства, тобто, церковних братств, переважно Львівської єпархії. У досліджених мною кількох грамотах це чітко видно. Вагома складова для М. Рагози – підтримка релігійного книговидання, яке він відновив у Львові у січні 1591 р. (ідеться про друкарню Успенського братства). Надалі й церковні собори підтримали цю лінію. На тлі цього конфлікт митрополита з деякими ієрархами, які противилися реформам, виглядає інакше.
Щодо унійних поглядів митрополита, існує яскравий документ, на який досі не зверталася увага – його обіжник (недатований, вірогідно, розісланий влітку 1596 р.) на скликання унійного собору, який має чіткий проправославний характер. На жаль, на соборі в Бересті на нього не звернули увагу, там здомінували ідеї Петра Скарги, тобто, католиків.
Інакше тепер виглядає й програма церковних реформ, яку обстоювали церковні братства. Зрештою, навіть братства Львівської єпархії напередодні унії помирилися з владикою Гедеоном Балабаном, тобто, конфлікт був тимчасово призупинений. Тобто, ідеться про готовність локальних релігійних спільнот до порозуміння. Навпаки, перейшовши до унійної партії, митрополит М. Рагоза втратив підтримку церковних братств, що мало непередбачувані наслідки для долі унійного проекту.
Назагал, тактика та дії М. Рагози напередодні укладення унії виглядають, як дуже непослідовні, часом – ризиковані для справи унії. Наприклад, він не знайшов порозуміння у Вільні, де лідерами церкви та братства Св. Трійці були брати Стефан і Лаврентій Зизанії (до речі, вихідці з Галичини). Конфлікт з віленцями, який почався ще до Берестейського собору, мав подальший вплив і призвів до того, що Вільно навіть після 1596 р. залишалося одним із найвагоміших центрів православ’я та спротиву унії. Інший ризикований крок – номінування на святотроїцького архімандрита у Вільні у 1595 р. прибулого на Русь представника александрійського патріарха, архімандрита Кирила Лукаріса, який потім став одним із чільних діячів православного собору в Бересті. А це означає одне: митрополит довго вагався і не був упевнений в доцільності введення унії на регіональному рівні, тобто, часткової / партикулярної унії.
Досі не все зрозуміло з призначенням дати проведення унійного собору в Бересті. Так, у листі митрополита М. Рагози до Теодора Скумина Тишкевича (який не прибув до Берестя), написаному під час роботи собору 10.10.1596 р., наведена унікальна інформація про те, що, крім наперед визначеного місця, час скликання собору не був чітко окреслений. Начебто у декреті короля на скликання собору, він призначався на «боже нароженье», коли буде краща дорога, тобто, на кінець грудня 1596 р. Тобто, митрополит уже відклав справи до вказаної дати, але несподівано за дев’ять днів було «казано» терміново їхати до Берестя. Відтак ієрарх, їдучи зі Слуцька через Новогрудок, заледве встиг до відкриття собору (фактично, він визнає, що змушений був «бҍжати»).
Крім того, проаналізовані інші документи засвідчують, що собор був призначений на дні сеймикових «рочків», щоб шляхта не змогла на нього прибути. Це видно з унікального документу, невідомого історикам в минулому – ухвали литовського сеймику. Так, украй важливі свідчення про делегування на собор світських делегатів з воєводств ВКЛ містить інструкція цього «сенаторсько-шляхетського з’їзду» в Новогрудку-Литовському, датована 29.09.1596 р. і видана на Берестейський синод, в якій, крім визначення делегатів, мовиться про те, що час скликання собору збігся з періодом засідань Головного Трибуналу ВКЛ та «земських рочків» усіх повітів. З цієї причини з території ВКЛ до Берестя прибуло так мало світських делегатів (шляхти).
Однак з інших територій на собор прибуло багато шляхти, передовсім, з Волині, яка вважається «країною» православної шляхти на чолі з патроном православних князем В.-К. Острозьким. Для порівняння: великі делегації відправили спільноти Львівської та Перемишльської єпархій, де влпив князя В.-К. Острозького був мінімальним.
Собор був призначений у Бересті. Напередодні розглядалися варіанти інших міст. Так, Т. Скумин-Тишкевич обговорював місце соборів митрополії у листі до князя В.-К. Острозького 18.07.1595 р., називаючи Новогрудок і Городню, і лише після цього – Берестя. Так що не виключено, що унія могла бути Новогрудською чи Гродненською.
Представництво на соборах (учасники)
Усіх учасників Берестейських соборів налічується 175. На унійному соборі – лише 24. Решта – 151 учасник – це православні. Вони «розкладені» у моїх працях за єпархіями, вийшла досить цікава картина.
На унійному соборі більшість становили католики, а не уніати ! Це також потрібно брати до уваги ! На соборі зібралося 9 руських духовних на чолі з митрополитом, які представляли вищу ієрархію митрополії і охоплювали всі білорусько-литовські єпархії, дві з українських земель, а також три монастирі з території ВКЛ. Невелика світська частина собору (5 осіб) була дуже елітною і представляла найбільшу і найвпливовішу магнетерію ВКЛ, проте, на жаль, златинізовану. Решта духовних учасників собору були також римо-католиками: три польських єпископи, чотири експерти-єзуїти, два греки-конвертити з Риму.
Зі 151 учасників православного собору духовних налічується 65 осіб, світських – 78. Сім духовних осіб представляло Східну церкву, її патріархати та монастирі. Духовна частина була представлена лише двома єпископами (львівський Гедеон Балабан і перемишльський Михайло Копистенський), але охоплювала всі єпархії митрополії, за винятком Полоцької. І без єпископів, представництво від єпархій є дуже солідним. Фактично, більшість найвідоміших монастирів йшло за православними. Лідери мирянського руху (львівське і віленське братства) також вислали великі делегації. Назагал, ситуація з представництвом від єпархій на соборах є дуже симптоматичною. Як видається, залишається цілком актуальним висновок Збігнева Вуйцика, що унійна церква мала провід, але залишалася без вірних.
Один із головних висновків, які долає стереотипи – на православному соборі було дуже мало світських – протестантів, до чого апелювали католики та уніати. Це буквально декілька осіб. Але не світські приймали церковні ухвали, а духовні !
Насамкінець, наведу учасників унійного собору, який проголосив унію (в дужках подано джерела, які документують участь у діяннях собору):
1. Михайло Рагоза – митрополит [ухвали унійного собору, Апостасис православного собору];
2. Іпатій Потій – єпископ володимирський і берестейський [ухвали унійного собору, Апостасис православного собору];
3. Кирило Терлецький – єпископ луцький і острозький [ухвали унійного собору, Апостасис православного собору];
4. Григорій (Герман) Іванович Загорський / Загоруйський – архиєпископ полоцький, єпископ вітебський і мстиславський [ухвали унійного собору, Апостасис православного собору];
5. Йона Гоголь – єпископ пінський і турівський [ухвали унійного собору, Апостасис православного собору];
6. Діонісій Збируйський – єпископ холмський [ухвали унійного собору, Апостасис православного собору];
7. Паїсій – ієромонах, мінський архімандрит [ухвали унійного собору]; не екскомунікований православним собором;
8. Богдан (Климент) Годкинський – архимандрит браславський, ігумен городенський і браславський [ухвали унійного собору]; не екскомунікований православним собором;
9. Гедеон Брольницький – лавришівський архимандрит, пізніше – полоцький архиєпископ [ухвали унійного собору]; не екскомунікований православним собором;
(перелік духовних осіб – римо-католики)
1. Бернард Мацейовський – єпископ луцький, легат папи [булла папи, реляції Гаетано, звіти папі і королю, Ектезис];
2. Димитрій Соліковський – єпископ львівський, легат папи [булла папи, реляції Гаетано, звіти папі і королю, Ектезис];
3. Станіслав Гомолінський – єпископ холмський, легат папи [булла папи, реляції Гаетано, звіти папі і королю, Ектезис];
4. Петро Скарга – єзуїт, католицький експерт і консультант [реляції Гаетано, Ектезис];
5. Мартин Лятерна – єзуїт, католицький експерт і консультант [лист Каспера Нагая до Аквавіви];
6. Каспер Нагай – єзуїт, католицький експерт і консультант [лист Каспера Нагая до Аквавіви];
7. Юстин Раб – єзуїт, католицький експерт і консультант [твір П. Скарги];
8. Петро Аркудій – грек з Риму [реляції і листи Петра Аркудія];
9. Юрій Мошетті – грек з Риму, товариш П. Аркудія, перекладач [реляції і листи Петра Аркудія];
(перелік світських осіб)
1. Миколай Криштоф Радзивил (Сиротка) – віленський воєвода, делегат короля, (повноваження – грамота 4. Х. 1596 р.);
2. Лев Сапєга – канцлер ВКЛ, делегат короля (повноваження – грамота 4. Х. 1596 р.)
3. Димитрій Халецький – берестейський староста (повноваження – грамота 4. Х. 1596 р.)
4. Якуб Претвич – кам’янецький каштелян [анонімний звіт про собор, Баркулабівський літопис];
5. Калинський, інстигатор – посол до В.-К.Острозького від уніатів, разом із Я. Претвичем і Я. Шуйським [Баркулабівський літопис, анонімний звіт про собор];
6. Ян Шуйський, князь – посол до В.-К.Острозького від уніатів, разом із Я. Претвичем і Калинським [Баркулабівський літопис, анонімний звіт про собор].
Вірогідні учасники унійного собору
1. Іван Потій – син Іпатія Потія, берестейський урядник, каштелян (1595);
2. Петро Потій – син Іпатія Потія, берестейський урядник, каштелян (1595);
3. Федір Потій – син Іпатія Потія, Берестейській земський суддя (1597);
4. члени крилосу і причту кафедральної церкви Св. Миколая.
Унійний соборі і проголошення унії
Принципове питання в історіографії чітко не вирішене: коли була проголошена унія ? На декларації унії з підписами і печатками стоїть дата – 8 жовтня. Але це дата, коли її підписали. А коли її проголосили чи зачитали та схвалили на соборному рівні – ось питання ! Бо дев’ятеро підписантів – це ще не воля всього соборного зібрання, нехай і нечисленного за складом учасників !
Безцінні свідчення уміщені в творі Іпатія Потія про Берестейський собор (1597 р.) [Опубліковано: Леонід Тимошенко. Руська релігійна культура Вільна (XVI – перша третина XVII ст. Дрогобич, 2021. С. 579-604)].
Так, він підтверджує, що собор відкрився в соборній церкві Св. Миколая 6 жовтня (всі дати – за старим стилем) спільною молитвою. Учасники призначили якісь «артикули», які оголосили в спосіб їх прибиття до церковних брам. Крім того, факт початку роботи собору доручили занотувати «присяглому» писареві, «духовній особі» (ці факти не згадуються в інших джерелах). Тобто, вівся щоденник роботи унійного собору, який не зберігся.
Фактично, реальна робота собору розпочалась лише наступного дня, 7 жовтня, коли уніати послали до православних свою делегацію.
Події восьмого жовтня (третій офіційний день роботи собору) І. Потій оминає. Тому дата прийняття унії – 8 жовтня, є проблемною. Видно, що в цей день лише підписали грамоту-декларацію, і про решту дій джерела мовчать.
Головним днем уніатського собору І. Потій вважає дев’яте жовтня, це була субота, коли в соборній церкві Св. Миколая в присутності люду митрополит і троє владик прийняли публічну клятву, за зразком та практикою, набутими делегатами в Римі (цитата: «... а теперь то все сами стверджаючи....»). Клятву скріпили своїми підписами та печатками і віддали до рук панам сенаторам, духовним послам папи. Урочистість супроводжувалася великою радістю та привітаннями, взаємними поцілунками («поцелованье братерское»). І. Потій описує порядок, за яким розмістилися делегати у церкві.
За свідченням Петра Скарги, саме 9 жовтня був зачитаний акт унії (грамота, декрет унії). Його зачитав полоцький архієпископ Гермоген (Григорій, Герман) Загоруйський.
Я вважаю, що 9 жовтня і слід вважати днем проголошення Берестейської унії ! (за новим стилем – це 19 жовтня).
Того ж таки дня світські делегати короля підписали реляцію про собор. У цьому документі делегати вказують, що вони брали участь у соборі «za rozkazaniem Waszej Królewskiej Miłości» (документ вперше опублікував Т. Кемпа). Це є урочистий апологетичний звіт про те, що завдання королівської влади виконано !
Після цього процесією, під церковні дзвони, учасники дійства пішли до католицької святині, яка розміщувалась буквально поруч ринку і церкви Св. Миколая. Вони, як описує Потій, «йшли парами, тримаючись за руки, яко единого пастира овци и единое овчарни баранкове», митрополит ішов у парі з «князем арцибіскупом» (тобто, львівським ієрархом Димитром Соліковським). У костьолі також відбувся молебень (цитата: «А там по латине «Тебе Бога хвалим» ... отпевши ....»). Згідно зі свідченням маловідомого анонімного полемічного твору, опублікованого Й. Лукашевичем (1842 р.), уніати склали ще одну присягу в латинському костьолі. На цьому урочистість закінчилася.
8 жовтня 1596 р. Грамота Берестейської унії. Пергамент, оригінал
Про події цього дня свідчать декрети собору, які вважаються екскомунікаційними щодо православних, але І. Потій про них не згадує.
В Потієвій оповіді про події в неділю 10 жовтня, продовжує домінувати урочистість. Соборяни знову зібрались в церкві Св. Миколая на недільну Службу Божу, яку відправив володимирський владика – господар соборної церкви, тобто Іпатій Потій. Відому в джерелах та історіографії проповідь виголосив у церкві Петро Скарга, казнодія його королівської милості (про цю проповідь згадує і сам проповідник у власному творі про собор). Але саме І. Потій передає зміст проповіді: «...залецаючи тую светую единость и згоду и показуючи ...».
Після казання митрополит М. Рагоза, будучи в «уборҍ» встав «на амвон» для виголошення своєї молитви, маючи намір одразу «клятве предати» львівського та перемишльського владик та інших відступників, і скинути їх з церковних урядів за непослушенство та погорду, проти з’єднання. Однак присутні панове сенатори схопились зі своїх місць і, обступивши М. Рагозу, зажадали від нього та від присутніх владик, аби в недільний «святий день» від того утриматися, щоб поспішність негативно не вплинула на противників. На що митрополит (напевно, без великого задоволення) погодився. То хто відігравав на соборі «першу скрипку» ? Звісно, латинники ! Під час служби Божої, здійснювався обряд Святої Євхаристії, який набув скандального розголосу (про це трохи нижче).
Наступного дня, 11 жовтня в понеділок, делегати знову прийшли до соборної церкви Св. Миколая, куди зібралося духовенство та християни, які вже звично розмістилися на визначених місцях. Митрополит М. Рагоза вступив на амвон і вчинив відкладену акцію, виклявши православних «відступників». Прикметно, що двох владик він назвав вже по імені, вкупі з іншими духовними та світськими та їх однодумцями, які були оголошені противниками Божих «постанов» як «єретики і відступники». Акт скинення православних з урядів І. Потій усе ж визнав «жалісним».
Описані І. Потієм події верифікуються кількома ухвалами. Дві відомі екскомунікаційні грамоти були підписані 9 жовтня, ще одна – 10 жовтня.
Родзинкою Потієвого опису унійного собору є спростування чуток про чудо, яке ніби сталося під час проголошення унії. Тут автор навів ряд цікавих деталей, в тому числі й про учасників собору. Так, коли було підготовлено вино для причастя і подано якійсь першій особі, трапилася фатальна помилка: замість вина подали просту воду. Православні скористалися з нагоди, щоб оголосити, що це знак Божий: унія була неугодна Всевишньому, тому вино перетворилося на воду ! Обвинувачення в неугодності унії Богові спростував І. Потій, який визнав, що помилку вчинив прибулий грек-конвертит з Риму, який, забувши деталі східного обряду, не долив до вина декілька крапель теплої води (так зв. теплота), а злив воду з водою. Проте цього пояснення ніхто не помітив, а православні ще з півстоліття вірили в «Берестейське чудо» !
Отже, собор працював з 6 по 11 жовтня – шість повних днів ! Унію проголошено 9 жовтня ! В жодному календарі пам’ятних дат цю дату не згадують ! Цікаво, чому ?
Головним документом унійного собору є грамота Берестейської унії. У документі проголошується ідея спасіння людства через католицьку віру на підставі євангельської заповіді про заснування і єдність Христової церкви «на одному Петрі, немов на камені». Наголошено на догматі про першість Апостольскої Столиці і римських пап, який начебто визнавали не тільки Святі Отці східної церкви, але й царгородські патріархи. Підтвердженням споконвічного прагнення до єдності церков були і рішення Флорентійського собору, які спонукали польських королів до урівняння руської церкви в правах з римською. У суто католицькому дусі потрактовано причини розколу християнства: відступниками названо лише константинопольських патріархів, яких за це покарано турецькою поганською неволею. Автори грамоти саме звідси виводили і занедбання віри в руських країнах (погіршення юрисдикційного нагляду з боку патріархів, поширення святокупства і єресей на Русь).
У центрі уваги документа знаходиться обгрунтування мотивів унії: не бажаючи залишатися під поганською неволею і сприяти «розкольницькій» політиці патріархів, а також запобігаючи спустошенню церков і поширенню єресей, врешті-решт, прагнучи до спасіння людських душ, — митрополит з єпископами приступили до єдності. Отже, кінцевою метою розпочатої справи було спасіння ієрархів та їх «духовного стада».
Далі коротко оповідається про депутацію до Риму з відома короля, яка виклала там прохання руської церкви. Папа Климент VIII вчинив злуку, «зберігаючи за нами обряди і звичаї» східних церков, грецьких і руських, не роблячи жодних змін, і залишив їх за «переданням святих грецьких отців навіки». Ідея непорушності східного обряду є, на мою думку, головним концептуальним моментом грамоти Берестейської унії.
Звичайно, аналізоване джерело є декларацією урочистого проголошення унії, і тому воно сповнене пафосом богоугодності і святості вчиненого, а також відповідальності за людські долі перед Богом. Отже, не варто розглядати його надто прискіпливо і критично. Проте, аналізуючи документ у контексті розвитку унійного руху кінця XVI ст., не можна не помітити того, що в ньому, як і інших ухвалах Берестейського собору, навіть не згадано про конкретні умови унії, прийняті руською ієрархією напередодні і передані польській владі та папі. Якщо в доберестейський час згадані суб’єкти унії ще якось на них реагували, то після собору про них просто забули. На мою думку, це був один із прорахунків митрополита та ініціаторів унії. Результатом цього стало те, що православна опозиція була досить слабо поінформована про умови унії і була, відтак, переконана лише у віросповідальній та національній зраді уніатів.
Щодо місця проголошення унії – це не тільки церква Святого Миколая, а й фарний костьол на середмісті давнього Берестя !
Церква Св. Миколая у плані була чотирикутною будівлею з двома вежами на фасаді, не вищими від неї. Храм розміщувалася поруч ринку, лівіше і трохи нижче костьолу. Згаданий І. Потієм двір, на який уранці вийшов митрополит і зустрів делегацію православних, – це є і «владичий двір», в якому розташувався митрополит та його свита. У цьому дворі відбувалися наради і закулісні дії.
Інша святиня, в якій проходили описані події, – міський католицький парафіальний костьол, що розміщувався буквально поруч церви Св. Миколая, тобто, фактично, межував з ним. Ідеться про храм Воздвиження Чесного Хреста («Podwyszennia Krzyża Świętego»), якому щойно в 1593 р. були підтверджені попередні фундації. У XVII ст. місто неодноразово горіло, а за найдавнішою візитацією святині 1723 р. це був, усе-таки, дерев’яний храм – прямокутний, однонавовий, чотирипрясловий, з капличкою з півдня, з сигнатуркою на даху. Мурований храм з’явився лише в 1766 р.
Парадоксально: якщо на тлі інших величних католицьких споруд міста – бернардинського і домініканського монастирів – руська церква Св. Миколая програвала своїми габаритами, то цього не скажеш, порівнюючи її з фарним дерев’яним костьолом.
Православний собор
Православний собор, який в історіографії несправедливо названий «антисобором», роз’їхався 10 жовтня, він свої справи вирішив раніше. Це був повноцінний собор з величезною кількістю учасників, з переважанням мирян. Його склад добре відомий з різних праць. Собор поділився на два кола – духовне і світське.
Вкрай важливим є питання про місце засідань православного собору. Відомо було про будинок чи оселю місцевого урядника протестанта Малхера Райського.
Чому не в церкві, як того вимагала традиція і практика ? Соборну церкву Св. Миколая зайняли уніати та католики. І. Потій та ін., наприклад П. Скарга, «діставали» православних, що вони відійшли від церковних канонів, а І. Потій при цьому стверджував, що міг надати іншу руську церкву. Насправді він їх позачиняв. Але тут інша правда: православні не пішли б до жодної іншої міської церкви, бо вони знаходились на передмістях. Тобто, на середмісті резидувала лише соборна церква Св. Миколая.
Тому, щоб соборувати на середмісті, а не на його околиці, знайшли оселю Малхера Райського. Але напередодні він її продав іншому простестантові – Криштофу Монвиду Дорогостайському, який був другом князя В.-К. Острозького. Вони зустрічалися навесні на сеймі у Варшаві, дотримувались там спільної політичної лінії і, вочевидь, про все домовились.
За даними джерел, кам’яниця Райського-Дорогостайського була величезною, там могли розміститися і духовні, і світські. Але питання в іншому – де вона розміщувалась ? Як вдалося з’ясувати нещодавно – на протилежному кінці площі Ринок у Бересті, майже на набережній Мухавця. Сенсація полягає в тому, що відстань між місцями засідань двох соборів була трохи більше 400 метрів ! Тобто, все, що діялося на форумах противників, було чути назовні, а з огляду на напругу (обидва зібрання проходили під охороною військових загонів), могло не обійтися без збройних сутичок ! Слава Богу, обійшлося без цього !
Чим займався православний собор – це також цікаво. Він прийняв кілька ухвал, тобто, відреагував на унію, та скинув з урядів митрополита та єпископів-уніатів ! Але в цих документах мало цікавого, найважливіше там – переліки учасників, дуже докладні. Найцікавіші документи православного собору, в яких обгрунтовується дотримання традицій Східної Церкви, – це так звані «парагностики» («сумнівне слово», що викликає сумніви чи різні тлумачення) – тексти, що їх православні відправляли через свої делегіації уніатам (таких відправлено в перші дні роботи аж три). У них чітко маніфестується східна еклезіальна ідентичніть, приналежність до Матері-Церкви.
Відсутність митрополита значно підважувала канонічну легітимність собору, але на соборі було все ж два єпископи. Митрополита замінили представники православного Сходу. Головував на соборі протосингел Константинопольського патріарха Никифор Парасхес. З ним конкурував протосингел і намісник Александрійського патріарха Кирило Лукаріс. Були й інші !
Унійний собор не афішував розрив зі Східною Церквою, піддавши її нищівній критиці, що виглядає логічним з огляду на засаду збереження східного обряду. Зате православні факт розриву уніатів з Константинополем використали повністю, для канонічного обгрунтування скинення їх з урядів !
Після собору Никифор був заарештований польською владою. Дехто вважає, що його не захистив князь В.-К. Острозький, але він, радше за все, став жертвою Яна Замойського, який хоч і не був присутній на соборі, але вів затяжну боротьбу з князем. Никифор був підданий королівському суду і засуджений на сеймі як турецький шпигун, його ув’язнили в Мальборку, де він через декілька років помер. Справа Никифора не прикрашає Берестейську унію та її проголошення ! Не прикрашає проголошену унію й так звана «державна правосильність» унії, тобто, фактичне невизнання православної церкви в епоху найбільшої толеранції Речі Посполитої, яка відмовилася її застосовувавати щодо православних !
Спроби порозуміння
Спільний собор у Бересті, який би об’єднав прихильників і противників унії, як відомо, не відбувся. Кожен із соборів розпочав з проголошення власної легітимності, а скінчив засудженням «відступників». Джерела фіксують кілька спроб Берестейського порозуміння.
Як уже мовилося, у перші дні православні посилали до уніатів свої делегації з відповідними пропозиціями (6, 7 і 8 жовтня). Однак їх вимоги були ультимативними: митрополит М. Рагоза мав з’явитися на православний собор і скласти звіт (фактично ж, покаятися) перед Никифором. Існують підстави вважати, що М. Рагоза хитався, однак вже було пізно. Тим більше, що він чітко відповів делегації православних: «Одначе ваш Синод... є збіговиськом, бо все робите без голови, що не є гідним перед Богом, а це є недозволене безправство. Ви радше повинні прийти до мене. Замість того я не повинен іти за вами. Знаємо-бо добре, що голова, а не члени володіють цілим тілом».
У реляції невідомого грека – учасника православного собору (джерело відкрив О. Галецький), цілий перебіг подій представлений як спір-змагання між Рагозою і Никифором, а також як низка гострих і безкомпромісних дискусій.
Крім того, і лідери унії прагнули переконати православних. Так, 8 жовтня Петро Скарга прибув до православних з королівськими послами, які виголосили велику промову (так ось чим займалися учасники унійного собору того дня !). Її авторство в літературі приписане єзуїтові. Опублікована в праці П. Скарги про собор, вона передруковувалась в єзуїтських хроніках XVII-XVIII ст. Як зазначають історики, її аргументація щодо унії повторювала пропагандистські праці і виступи єзуїта. Проголосив же промову, нібито, канцлер Лев Сапєга. Однак дуже переконливі, з точки зору католицької еклезіології, аргументи П. Скарги не мали впливу на перебіг собору, хоча саме фіксація в джерелах «намови послів», укладеної єзуїтом, дозволила ще Я. Вєлєвіцькому в щоденнику справ дому Св. Варвари у Кракові зазначити, що П. Скарга був на соборі дуже «діяльним». Від себе додам, що за всіма ознаками, він, а не митрополит М. Рагоза – канонічний глава собору, – був найдіяльнішим !
Того ж дня, після безуспішної промови послів, відбулася ще одна дискусія, цього разу – за безпосередньої участі єзуїта П. Скарги. Йдеться про досить відомий в історіографії факт виклику П. Скаргою на дискусію-бесіду князя В.-К. Острозького, яка відбулася на очах православної спільноти. Перервав її головуючий на соборі, протосингел Никифор. Зміст бесіди, невідомий історикам минулого, вперше опублікував О. Галецький (реляція про собор невідомого православного грека). Згадана «бесіда» тривала від трьох до чотирьох годин, на ній був присутній волинський воєвода Олександр Острозький і обоє православних владик. Як свідчить джерело, П. Скарга знову був красномовним, аргументовано викладав мотиви унії, говорив про владу пап, пропагував догми західної церкви, викривав «блуди» православ'я.
Цікаво, що Никифор, який занепокоївся затягуванням дискусії, запропонував єзуїтові перенести її на православний собор і проводити з «ученими», обізнаними в теології. Проте теологічна дискусія, яка могла б призвести до погодження суперечностей, так і не відбулася. Уніати на чолі з П. Скаргою не змогли переконати православних. Не допомогли ні розповіді про батьківську любов папи до русинів, ні обіцянки грошової допомоги для їх навчання. Очевидно, що гостра критика єзуїтом східних патріархів, акцентування кризових явищ православ'я, що дуже помітно в його промовах, зробили свою справу. На думку деяких дослідників, публічні дискусії на соборах не відбулися тільки тому, що було вже пізно.
У відповіді православного собору, переданій уніатам увечері того ж дня, викладались аргументи, які перешкоджали згоді. Серед них – вимога з'єднання зі всією Східною Церквою, патріархами, попереднього узгодження відмінностей в догматах та обрядах тощо. Єзуїтський історик С. Заленський, який слушно помітив, що на соборах не дійшло до «розправ і диспутів», писав, що на це не було ані часу, ані нагоди, оскільки з католицького боку конгрегація кардиналів обговорила умови унії ще 1595 р. На мою думку, делегати папи і короля взагалі не мали таких повноважень, що видно, зокрема, з попередніх нарад у Польщі.
Проблема правосильності Берестейських соборів
Чи не найскладнішою проблемою історії Берестейської унії є питання правосильності Берестейських соборів у жовтні 1596 р. (унійного і православного). Серйозні аргументи щодо цього були представлені обома сторонами вже в перші поберестейські роки. Уніати посилались на канонічний авторитет митрополита, головуючого на соборі, дозвіл на проведення собору польського короля і застарілість прерогатив патріаршого екзарха Никифора, керівника «антисобору», який не мав, до речі, священицького сану. Актуальними, на мою думку, залишаються висновки Михайла Грушевського, який вказував, що після затвердження рішень «антисобору» константинопольським патріархом «всякі сумніви щодо правосильности постанов Берестейського православного собора мусіли зникнути» (Грушевський М. Історія України-Руси. Т.V. К., 1994. С. 615). В іншій праці дослідник уточнює, що собор православних був канонічним з православного канонічного становища, чого ніяк не хотіла визнавати уніатська сторона (Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці // Грушевський М.С. Духовна Україна. Зб. творів. К., 1994. С. 210).
Цікаво, що М. Грушевський не заперечував і аргументів на користь правосильності унійного собору на підставі того, що уніатська партія обстоювала позицію, згідно з якою перехід під зверхність Риму належить до компетенції митрополичого синоду, без участі мирян. Крім того, історик стверджував, що укладення унії, з огляду на державну підтримку Речі Посполитої, є «державно» правосильним, маючи на увазі легітимацію її урядом та законодавством Речі Посполитої (Грушевський М. Історія України-Руси. Т. VI. К., 1995. С. 559). Незважаючи на те, що унійна церква після собору була, на відміну від православної, церквою «легальною, офіціальною», привілейованою вона не стала, оскільки обіцяного зрівняння з католицькою так і не досягла. Протекція польського уряду поширювалась лише на сферу її боротьби проти православних. Тому М. Грушевський визначає юрисдикційний статус унійної церкви, як церкви «півпротегованої» (Там само. Т. V. С. 618).
* * *
Перші поберестейські роки висвітлені в історіографії вкрай слабо. Відомо, що розпочалася боротьба «Русі з Руссю». На терені Вільна та Києва конфлікти вивчені найкраще.
Розглядалася й ситуація в цілому, а також на теренах єпархій, єпископи яких перейшли до унії. На разі, новостворена унійна церква одразу потрапила в системну кризу, бо вона мала провід, але не мала вірних. Тривалий час не скликалися церковні собори, зокрема, їх не проводив митрополит М. Рагоза, який нічим себе не проявив аж до своєї смерті в 1599 р. За деякими свідченнями, він помирав у тяжких муках (був похований у віленському монастирі Св. Трійці). Його змінив біль рішучий Іпатій Потій, однак передбачені артикулами унії вибори предстоятеля Церкви на соборі, не відбулися. Крім того, новий митрополит наробив чимало помилок, через які вибухнув глибокий конфлікт у Вільні в 1609 р. І лише завдяки підтримці католиків та влади унія у Вільні таки втрималася і здомінувала. Тривала (практично десятирічна) боротьба уніатів та католиків за Києво-Печерський монастир закінчилась перемогою православних. Скандально закінчився візит І. Потія до Львова у 1604 р. Фактично, вся діяльність митрополита концентрувалась у Вільні, де в монастирі Св. Трійці було розпочато церковні реформи, які мали визначальні наслідки для долі унії. У єпархіях, що перейшли до унії, було вимушене затишшя, яке загрожувало перетворитися на черговий вибух.
Пропам'ятна медаль Берестейської унії
Ще в глибшій кризі перебували православні, які мали вірних, але не мали ієрархії. Тобто, мали лише двох єпископів. Виникає закономірне питання, чому православні не обрали митрополита ? З одного боку, вони розуміли, що без згоди короля обрання не буде легітимним. Тут я звертаю увагу на один маловідомий факт. 11 жовтня православний собор під головуванням Никифора Парасхеса від імені всього згромадження засудив своїм декретом уніатів: митрополита М. Рагозу з єпископами, як відступників. Документ ствердив новий канонічний порядок у православній церкві: зберігати всі догмати та звичаї Східної Церкви, висвячувати ієреїв, поминати східних патріархів від Гавриїла та його наступників. Влада передавалась мінському отцю протопопу Іродіону, він мав організувати висвячення нової ієрархії замість уніатів (ідеться про Іродіона Троїцького, священика церкви Св. Трійці). Постать досить загадкова. Зрештою, план не був реалізований.
При цьому слід також мати на увазі, що в православній церкві продовжував діяти інститут екзархів східних патріархів. Після Берестейського собору це був львівський єпископ Гедеон Балабан, заблудівський протопоп Нестор Козьменич і світська особа – князь В.-К. Острозький. Зберігав своє екзаршество Кирило Лукаріс, який, проте, швидко від’їхав на Схід, але здійснив другу місію на Русь в 1600-1601 рр. Крім того, на Волині залишався Бєлградський митрополит Лукаш, який на соборі представляв Венеційського єпископа Паїсія. Тут він висвячував православне духовенство. Ставив священиків і Гедеон Балабан, причому і за межами своєї єпархії.
Виникає питання про причини загального неуспіху Берестейської унії. Моя думка базується на джерельних аргументах. По-перше, на унію не пішли миряни, організовані в церковні братства. Лідерами спротиву мирян були львівське і віленське братства.
По-друге, жодний монастир на території українських єпархій не прийняв унію, на чолі з Києво-Печерською архімандрією. Православні монахи були дуже консервативними і стійкими у вірі. Так, саме вони не дозволили князеві В.-К. Острозькому укласти унію з протестантами в 1599 р. у Вільні.
По-третє, шляхта також трималася при старій вірі. Назагал, на території українських земель Речі Посполитої уніатів ще довго не було, а перші унійні єпископи Кирило Терлецький та Діонісій Збируйський в своїх єпархіях (відоповідно – у Луцько-Острозькій та Холмській) унію фактично не впроваджували. Єдиною українською єпархією, де унія була поширена одразу після Берестя, стала Володимирсько-Берестейська, в якій урядував рішучий І. Потій.
Аналізуючи поберестейську ситуацію, помічається парадоксальна річ: розкол суттєво не відбився на розвитку руської релігійної культури. Навіть навпаки. Центром руської релігійної культури продовжувало залишатися Вільно. Унія започаткувала блискучу за формою та змістом полемічну літературу, якої не мали наші сусіди.
Втрати, звичайно, були. Наприклад, розвиток православної освіти та книжності, книговидання у Вільні поступово та планомірно йшов до того, що там мала оформитись православна Академія на зразок Острозької. Однак цього не сталося...
Підсумовуючи, наголошую, що наслідки Берестейської унії ніяк не вкладаються в прокрустове ложе негативного чи позитивного. Берестейські собори, які засвідчили розкол українсько-білоруського християнства (з 1621 р. існувало дві паралельних київських митрополії: унійна і православна), поклали початок боротьбі Русі з Руссю, в основі котрої знаходилися проблеми формування національної церкви. Відтак зросла національно-конфесійна свідомість, без чого козацькі війни не мали б характеру національно-визвольних. Православний Берестейський сбор 1596 р. зберіг, без сумніву, українсько-білоруське православ’я, яке розквітло в епоху Петра Могили. Унійний собор започаткував релігійно-культурну традицію, яка орієнтувалася на західні взірці, а з плином часу сприяла утвердженню греко-католицизму як однієї з національних конфесій українців. Незважаючи на негативні наслідки міжконфесійної боротьби, які відчуваються і донині, Україна вже в добу пізнього соредньовіччя наблизилися до Європи. В цьому вбачається неперехідне значення Берестейської унії, як конкретно-історичної події кінця XVI ст.
©Леонід Тимошенко