Інтелектуальна біографія галицької родини Фредрів-Шептицьких

(Ігор Набитович. Саґа мистецької родини: Алєксандер Фредро, Софія Шептицька, митрополит Андрей Шептицький. Київ: Дух і Літера, 2023. 792 с. (Серія «Постаті культури»)

Книжка професора Університету імені Марії Кюрі-Склодовської в Любліні Ігоря Набитовича «Саґа мистецької родини» є особливим прикладом того, як наративні стратеґії історіографії, літературознавства, мистецтвознавства, антропології культури і навіть теології можуть стати основою для творення історичного опису Галичини та Європи кінця XVIII-го – першої половини XX віку та представлення на цьому тлі життєпису двох чи не найвідоміших українсько-польських галицьких родин, пошуку їх релігійної та національної самоідентичності – на фоні політичної історії Галичини. Тут подано життєпис драматурга Алєксандра Фредра (якого іменують “батьком польської комедії”, його доньки – малярки й письменниці Софії Шептицької, та їх внука і сина – митрополита Андрея Шептицького.

Це вже друга родинна біографія-саґа такого типу. Перша називалася “Дерево життя літературного роду: Іван Федорович, Володислав Федорович, Дарія Віконська” (вона вийшла у тій же серії “Постаті культури” у київському видавництві «Дух і Літера» 2018 року). У тій першій книжці було показано, як історія трьох поколінь письменників роду Федоровичів тісно переплітається із світовідчуттям, світоуявленням трьох епох: творчість і чин Івана Федоровича (йому Іван Франко присвятив був дослідження «Життя Івана Федоровича і його часи» (том 46, частина 1 «Зібрання творів» Франка)) закорінені у Романтизм, Володислава Федоровича (одного з перших голів «Просвіти», мецената української та польської культур) – у Позитивізм, в «органічну працю», їхньої внучки і доньки Ліни Федорович-Малицької (Дарії Віконської) – у Модернізм. Знаковим там був вибір мови творчості: мовою художніх текстів Івана та Володислава Федоровичів була польська. Письменниця й мистецтвознавиця (мати якої була австрійською піаністкою; вона ж виховувалася в Англії) Дарія Віконська творила вже українською. Роду Федоровичів присвячена поема Євгена Маланюка «Побачення».

Ці дві книжки демонструють те, що Ігор Набитович увів в науково-культурний обіг особливий піджанровий вид інтелектуальної біографії: дослідження життя певного роду, суспільно-політичної діяльності, творчості принаймні трьох поколінь на тлі історії.

Перша частина трикнижжя «Саґа мистецької родини» (“Час війни і театру. Під сузір’ями Марса і Талії”) – оповідь про «польського Мольєра» Алєксандра Фредра. Ґраф Фредро під французькими і польськими прапорами й імперськими орлами як ординарець Наполєона Бонапарта зі зброєю в руках боровся за відновлення Речі Посполитої, а потім, коли настав крах цих сподівань, працював для культурного й економічного розвитку Галичини – провінції на окраїнах Габсбурзької монархії. Його спогади про походи Великої армії Наполєона на Росію, війни Наполєона в Європі й нині залишаються цікавим документом тієї доби.

Після падіння імператора Наполєона він напише знамениті слова у вірші «Pro memoria»:

Ми виїхали разом, та з різних спонук,

Наполєон на Ельбу, я навпрошки до Рудок[1].

Я сумував за [військовим] табором,

а тому нудився,

І щоби бодай щось робити, я став поетом...

У часи воєнних виправ Наполєона Фредро був автором порнографічних поем і віршів. Після воєн Наполєона Галичина загалом була центром австрійської культури, а наймаркантнішою постаттю тут був Моцарт (наймолодший син Вольфґанґа Амадея) – Франц Ксавер Вольфґанґ. Драматургія Фредра вже у першій чверті ХІХ століття поступово перетворить Галичину у центр польської культури. Його комедії, зауважує автор монографії, – це не театр характерів, схематизованих і точно окреслених класицистичним різцем стильових засобів. Ці постаті виходять за кордони схематизму. Його герої живі й довершені – навіть у своїй дрібничковості, нікчемних пристрастях та нужденності їхніх ідеалів і прагнень. Усе це чинить їх реальними. Разом вони творять великий театр життя Галичини. Він був останнім пророком Класицизму, який провіщує світання Романтизму, руйнуючи поетику класицистичної комедії, закладаючи мости й торуючи для комедії нові шляхи розвитку.

Дружиною Фредра стала Софія Яблоновська-Скарбек, перша дружина ґрафа Станіслава Скарбека (будівничого театру у Львові, який носить нині ім’я Марії Заньковецької). Коли вона помре, в Галичині її обом чоловікам уже поставлять пам’ятники: першому в театрі, збудованому ним у 1842 р. (тогочасному диві архітектури, третьому за кількістю глядачів у Європі (1460 місць) театрі – після Ля Скаля в Міляні та Придворного театру у Дрездені), а другому (Фредрові) в центрі Львова (нині він – у Вроцлаві).

Друга книжка цієї своєрідної трилогії – “Час малярства, літератури і віри. Під омофором святого Луки” – присвячена життю і творчій спадщині ґрафині Софії-молодшої Фредро, матері митрополита Шептицького. Кілька років після Весни народів Фредри жили в Парижі. Малярства тут Софію-молодшу вчили малярі Франсуа Ніколя Шіфляр, приятель Віктора Гюґо, автор найзнаменитішого прижиттєвого портрета цього письменника, та Шарль Фрасуа Добіньї – мистець Барбізонської школи малярства, яка вважається передвісником французького імпресіонізму. У книжці проаналізовано й прозову спадщину Софії Фредро-Шептицької.

У життєопис Софії Шептицької автор вводить велику вставну історію-портрет принцеси баварського королівського роду Елізабет Віттельсбах, порівнюючи їхні долі на тлі подій ХІХ віку: однієї на тлі історії Європи, а другої – на ментальній мапі Галичини.

Їхні життя закінчилися майже одночасно. Першу вбив італійський терорист у Женеві; друга жила й померла на окраїні Габсбурзької монархії в селі Прилбичі. Перша народила сина, який мав стати володарем Габсбурзької монархії, але закінчив життя самогубством. Друга привела на світ сина, який став князем Церкви і «батьком нації» для українців-галичан. І. Набитович вписує в історію родини Фредрів-Шептицьких історію королівських родів Віттельсбахів та Габсбурґів, розплутуючи певні сімейні таємниці, які певним чином лучили ці родини.

Автор відтворює історію повсякденного життя родин Фредрів і Шептицьких, розкриває особливості формування і трансформації національної самоідентичності її представників.

Третя книжка родинної трилогії – “Час віри, чину і мистецтва. Sacrum et profanum” – присвячена постаті митрополита Української греко-католицької Церкви Андрея Шептицького. Тут детально проаналізовано процес повернення його до конфесійної традиції свого роду (разом із молодшим братом – отцем Климентієм), розглянуто його малярську творчість. Постать і суспільно-політичну діяльність Митрополита автор розгортає у тісному переплетінні з його доктриною про повернення Сходу до єдності з Римом, очищення обрядовості української Церкви та літургії від латинських рис, повернення до візантійських першоджерел українського сакрального малярства та творення модерного сакрального мистецтва – малярства й архітектури. Автор монографії показує як ненастанна праця порятунку Митрополитом та його братом, отцем Климентієм Шептицьким, чорним і білим кліром Української греко-католицької Церкви стали вивершенням його доктрини, як це називає І. Набитович, «життя-як-мистецтва».

У «Сазі мистецької родини» сформульовано особливу доктрину створення Національного Музею у Львові та усієї розлогої меценатської діяльності Митрополита. Уся ця непомірно велика й багатолітня праця для збереження і примноження сакрального мистецтва була головним доводом – за допомогою культури і мистецтва, – автохтонності русинів-українців у Східній Галичині, а відтак і їх спадкоємне право на неї, а не Габсбурзької монархія чи Речі Посполитої.

«Саґа мистецької родини: Алєксандер Фредро, Софія Шептицька, митрополит Андрей Шептицький» (зрештою, як і «Дерево життя літературного роду: Іван Федорович, Володислав Федорович, Дарія Віконська») Ігоря Набитовича є свідченням того, як поєднання історіографічних та літературознавчих підходів до представлення «аромату (чи духу) часу», мікроісторій у контексті броделівського «часу довгого тривання» дає змогу показати життєпис певної родини на тлі локальної історії.

Ігор Срібняк, доктор історичних наук, професор

[1] Містечко біля Самбора в Галичині.