Ренесансна вченість охоче цікавилася Сходом і орієнтальні студії у ранньомодерній Європі – то цілком загальний і рес­пек­табельний тренд. На зорі епохи тон, безперечно, задавали іта­лійські мандрівники (торговці, дипломати і місіонери), які ак­тивно цікавилися й локальними інтелектуальними традиціями сходознавства.

У той самий час Ягелонська династія, яка опановувала все нові й нові європейські престоли, відчула смак до «міжнарод­них» проблем і самопрезентацій-візитівок. І загальноєв­ропей­ське звучання теми Сходу було оцінене як один з не таких вже численних козирів молодої династії.

Відтак, не дивно, що і спробу започаткування офіційної ренесансної історіо­графії королівства, ініційовану 1506 р., поль­ський король Александр І Ягелончик (можливо, з подачі канцле­ра Яна Ласького) здійснив руками Миколая Розембарзького (V 1506 або невдовзі), шляхтича з краківського воєводства, зна­ного польського дипломата, фахівця з «турецького напрямку»[1].

Зауважимо, що для української традиції М. Розембарзький цікавий як автор невеличкого рукописного трактату – «Explana­tio compendiosa de situ, moribus et diversitate Sciticarum gentium» / «Пояснення стисле про місце розташування, звичаї та багатома­нітність Скіфського [себто татарського] племені» (1499). Остан­ній оповідав про фізіографічні, географічні та істо­рико-етногра­фічні риси Південно-Східної Європи. У центрі ува­ги письмен­ника-історика перебували кримські татари, поход­ження яких учений «досліджує» майже винятково крізь призму популярних античних творів[2]. Праця ця була написана на замов­лення імпера­тора Максиміліана Габсбурга[3]. Європа тоді, після підпорядку­вання Кримського ханату туркам у 1475 р., взагалі переживала нову хвилю зацікавлення татарами[4].

Місцевих спостерігачів вразила також і руїна Великої (За­волзької) Орди 1502 р. Відтак, тривале (до 1527 р.) перебу­вання у Литві (на становищі почесного бранця) її останнього хана – Шахмата (Шиг-Ахмета) – породила вельми барвисті оповідання, згодом включені до розширеної М. Пашковським і виданої 1611 р. «Хроніки Європейської Сарматії» А. Гваньїні[5]. Про втра­чений шанс на опанування золотоординської спадщини тут зга­дувалося із глибоким жалем[6].

Тривале королювання Сигізмунда І Старого (1506 – 1548) мало чимало приводів для розвитку татарознавства. Причому, тоді вже над всепояснюючим досвідом античності тут явно починають горувати очевидці. З’являються твори про окремі переможні битви з татарами – Вишневець-1512[7], Ольшаниця-1527. Велике місце відвів татарам і рукописний меморіал «Опис потуги Туреччини» з 24 вересня 1514 р., підготовлений у Римі для папи римського литовським канцеляристом і королівським секрета­рем Вавжинцем (Лаврентієм) Мєнджилеcьким (перед 1490 – 1529)[8].

По-своєму «форматною» подією в татарській темі було видання Матвієм Меховським (власне Мацей Карпіга, бл. 1457 – 1523) славнозвісного географічно-енциклопедичного трактату «De duabus Sarmatiis» / «Про дві Сар­матії». Виданий у Кракові 1517 р. 1521 р. він перевидавався й у Кракові під назвою «Desriptio Sarmatiarum» / «Опис Сарматій».

Цю працю Меховіти широко перекладали в Європі вже ХVI ст.: у Базелі в збірці «Novus orbis regionum et insularum» / «Новий світ регіонів та островів» 1532, 1537, потім 1582 рр.; у Венеції 1542 р. в збірці «Epitome orbis terrarum» / «Короткий вик­лад земель світу». Її вже 1518 р. (а може ще й 1519 р.) видано в Аугсбурзі в перекладі німецькою мовою, потім у Страсбурзі 1534 р. Існував також переклад голландською мовою. Італійські адаптації друкувались вже 1523 та 1525 рр., а переклад Аннібала Маггі під назвою «Historia delle due Sarmatie» / «Історія про дві Сарматії» видавався у Венеції 1561, 1562 та 1584 рр. За цікавий тут період до середини ХVII ст. ця версія видання передрукову­валася ще двічі – 1600 та 1637 рр. У ХVII ст. перекладали трактат-бестселер і в Росії-Московії (рукопис).

1535 р. у Кракові під назвою «Polskie wypisanie dwojej krainy świata, którą po łacinie Sarmatią zową» / «Польський опис двоякої країни світу, яку по-латині Сарматією звуть» вийшов польський переклад Меховіти авторства краківського професора Анджея Глабера з Кобиліна (V після 1572). Він перевидавався у Кракові ще 1541 та 1545 рр.

Нинішня українська наука звикла користуватись російсько­мовним виданням праці[9]. Утім, найсучаснішим є польський переклад Т. Бенковського (Вроцлав, 1972) під назвою «Оpis Sarmacji Azjackiej i Europejskiej» зі вступом Х. Барича[10].

Далі варто згадати про Бернарда Ваповського (бл. 1450 – 1535). Він виконав і від­друкував у Кракові 1526 р. мапу Східної Європи «Tabula Sarmatiae, regna Poloniae et Hungariae utriusque Valachiae, nec non Turciae, Tartariae, Moscoviae et Lithuaniae partem comprehendens» / «Мапа Сарматії, королівств Польського та Угорського, обох Волощин, а також Туреччини, Татарії, Мос­ковії та Литви частин прилеглих» (складалася з двох аркушів, що представляли відповідно південну та північну Сарматію[11]).

Утім, «мінусом» для татарських зацікавлень долюблін­ської доби (до 1569 р.) був розподіл зовнішньополітичних орієнталь­них сфер між польським Краковом і литовським Вільно – на долю першого припадала Туреччина, а друге поралося з усіма справами із татарами. Ясна річ, без власного університету та лише за більш-менш тривалих наїздів королівського двору, інте­лектуальні сили Великого князівства Литовського відчутно пос­тупалися Короні Польській[12].

Відтак, «тематичною вершиною» для письменників і чита­чів цього покоління, поза загальногеографічними працями – був радше текст іноземця – австрійського посла до Росії (відвідав Москву в 1517 і 1526 рр.) Зігмунта Герберштейна (1486 – 1566). Мова про «Rerum Moscoviticarum comentarii» / «Записки про московітські справи», які уперше надруковані були у Відні 1549 р., де був і великий розділ «Про татар». Протягом XVI ст. ця книжка мала 10 оригінальних латиномов­них видань, а також перекладів су­часними мовами: німецькою – 7 видань, по одному італійською, чеською плюс полономовний екстракт у виданні М. Бєльського 1564 р.[13]. Зрештою, саме цей твір заклав новий стандарт «очевидця», який прийшов на зміну оповідям, базо­ва­ним на античних джерелах (на кшталт згаданого М. Розембар­зького чи то того ж «бестселера» Йоганна Богемця[14]).

Панування (1548 – 1572) Сигізмунда-Августа при­несло цілу низку історіографічних проектів, причому жоден з них не мав активної офіційної підпори. Тоді розквітли істо­ріографічні таланти Мартина Бєльського, Станіслава Оріхов­ського, Мартина Кромера, першого польського теоретика істо­ріографії Стані­слава Іловського та першого ренесансного історика Великого князівства Литовського Августина Ротундуса. У шерезі тих «перших», значущими для татарознавства, були ще й політико-етнографічний трактат т. зв. Михалона Литвина «De moribus Tartarorum, Lituanorum et Moschorum» / «Про нрави татар, ли­товців і московітів» (рукопис 1550 р., відомий лише фрагмен­тарно за базельським видруком 1615 р.) і перша спроба карто­графування Дніпра (та мапа 1550 р., створена за наказом Сигіз­мунда-Августа, не збереглася)[15].

Іншою «зіркою» річпосполитського татарознавства того періоду був твір галичанина Андрія Тарановського (бл. 1540 – 1610). Це опис його влас­ного посольства 1569 р. Польські посли тоді з Константинополя рушили слідом за турецьким експе­ди­ційним корпусом, який мав, спільно з кримцями, штурмувати підросійську Астрахань. Текст Тарановського був виданий ні­мецькою мовою (Нюрнберг, 1571), відомим є також і полоно­мовний рукопис, з якого опові­дання було видано у середині ХІХ ст.[16] та, зі скороченнями, століттям по тому[17].

З цього історичного твору широко черпав М. Пашков­ський в «Історіях турецьких і сутичках козацьких з татарами» (Краків, 1615). Вірогідно, також з його ж ініціативи екстракт з по­сольської подорожі 1569 р. потрапив і до А. Гваньїні «Хроніки Європейської Сарматії» видання 1611 р.[18]. Текст таки Таранов­ського використаний і в іншому місці цієї «Хроніки» – у час­тині ІІІ книги VIII «Астрахань, татарське царство»[19].

Крім цього, відзначити варто і спостереження «військових теоретиків», зокрема великого гетьмана коронного Яна (Яна-Амора) Тарновського (1488 – 1561). Останній приділив увагу та­тарам як супротивникам у своєму знаному трактаті «Consilium rationis bellicae» / «Нарада справи військової» (Тарнов, 1558). Значну читацьку популярність мав також опис «способу вою­вання» з татарами у творі Мартина Бєльського (первісно М. Воль­ський, бл.1495 – 1575) «Sprawa Rycerska…» / «Справа лицарська» (Краків, 1569)*.

За часів міжкоролів’я та перших виборів королів (1572–1575), а також славної баторіанської доби (1576–1586) зійшли творчі зірки Мацея Стрийковського (бл. 1547 – перед 1593) та Бартоша Папроцького (1543 – 1614). Перший є автором поміт­ного для річпосполитської орієнталістики твору «Про вольність Корони Польської» (Краків, 1575)[20], другий – серії «моногра­фій» українних війн.

Менш знаним є текст холмщанина Станіслава Сарницького (бл. 1532 – 23.ІХ.1597). Мова про «татарські» фрагменти у його ранньому творі – «Книги геть­манські з історій лицарських усіх віків зібрані і практикою або досвідом гетьманів найяснішого Сигізмунда Старого – короля польського, а також ще й імператора Карла V та Сулеймана турецького…, пояснені для освіти молодих людей нації нашої польської» (1577).

Це власне своєрідний підручник-довідник для найвищого командного складу Речі Посполитої (короля і гетьманів), який (з міркувань втаємничення?) так і лишився у рукописі[21]. Причому, написаний з позиції «мешканця Русі» та за підсумками боротьби з кількома татарськими набігами 1575-1577 рр. (які автору і сивини додали)[22]. На думку сучасного видавця, Сарницький редагував цей текст аж до 1580 р.[23] (хоча згадані татарські фрагменти писані власне із самого початку – у 1577 р.).

Характеристиці татар автор «Книг гетьманських» приділив кілька доволі розлогих параграфів. Їх він вмістив до книги 8-ї – «Про пустошення, про воюван­ня землі». Оскільки в Україні цей текст досі малознаний, дозволю собі зупинитися на ньому докладніше.

Починається сюжет з витлумачення імені «татари», зроб­леного у характерній для Сарницького манері – за співзвучніс­тю слів[24]. Адже він гадає, що історично татари походять від античних скіфів[25]. То народ кінних стрільців з лука, звідки їх, мовляв, згодом і прозвали латинським терміном tarentinos/ta­rentini (тарентці), як то було і з мешканцями південноіталій­ського Таренту – теж добрими лучниками[26]. Тут цікаво, що апокаліптична середньовічна слава татар (людей з Тартару-пекла) Сарницьким вже забута – вони прості і зрозумілі стрільці з луків. Гадаю, це йому потрібно, аби далі протистави­ти лінію татарської простоти-примітивності образу польської складності-досконалості.

З тих лучників і слава давньої татарської доблесті. Але як винайшли рушниці у західних краях, а також і військова організація-дисципліна новочасна поширилася, то татарина стали мати (і то насправді так є – додає Сарницький) за легкого супротивника[27].

Автор зверхньо заявляє, що ось кожний, хто побачить на конях поляка і татарина, зауважить – перший виглядатиме як вправний споряджений лицар, а другий – як мавпа-блазень з сагайдаком[28]. Як поглянути на вбрання татар, пише Сарниць­кий, то люд той не щититься добрим озброєнням – шабелька, кістень, сідельце нікчемне, коник приземистий, стремена дерев’яні, без шпор-острог. І непідготовленої збиранини у них багато на полі бою[29]. Сарницький риторично дивується як таке вояцтво могло перемагати фалангістів Олександра Македон­ського та давніх римлян, від чиїх легіонів тремтів світ.

Далі оповідач згадує про харчування татар. На його думку, вони їдять «покорми козацькі» (це, напевно, у сенсі – усе що трапиться або те, що не треба довго готувати) і гидке недова­рене м’ясо з котлів. Ці котли – колорит­на риска татарського війська, бо до кожного прив’язаний цілий підрозділ («рота»)[30]. Відтак, якщо знаєш кількість котлів – то і число вояків легко обрахуєш.

Сарницький «чув» – татари мало того, що непідготовлених («халастру») в стрій ставлять, але й ще і імітують вершників – «тіні в ковпаках» на коней садять. Всаджують також і бранців верхи – у своїх сірмязі і ковпаку – а самі у легкому кафтані-тілогрійці («telej») їдуть, в шапці-магерці того таки бранця. А то для того, щоб на вигляд їх більше здавалося.

Як сам хан-«цар» або син ханський в похід іде, то з невеликих труб трублять негучно, а радше джизчать («як мухи рояться») чи як хлопці, коли навчаються на сопілках грати[31]. Це для того, щоб не сполохати людність, на яку нападають. Як каже Сарницький – «для злодійського вояцтва злодійське і трубіння мусить бути».

До розбійницьких речей пристосоване і все татарське військове спорядження – кінь, шати, корогва (замість неї у татар кінський хвіст з китицею на кінці), сідло, сурма-трубка[32]. Нічого там показного на вигляд чи гучного на звук не знайдеш – усе найпростіше і найскромніше. Ось навіть вудила і вуздечка зроблені так, аби, не знімаючи їх, кінь міг їсти смачну травку під копитами.

Татари мають добру розвідку. Звістки їм постачають їх «побратими» серед циган, євреїв і вірмен. Але до того ще – для певності – нападники пускають попереду кількатисячний загін. Той авангард, вступивши у коронні кордони, тихцем перевіряє інформацію, а також сіє дезінформацію – що татари прийшли на допомогу за закликом короля; що йдуть походом на Москву або теж – на Угорщину, за наказом турецького султана (а тут просто повз проходять); що у них в землі голод чи їх пограбу­вали-спустошили козаки; що зараз мор-епідемія і т. ін.

Захоплених людей швидко відпускають і явних шкод не чинять. Але розпитують, що там король поробляє і пани-уряд­ники, де військові підрозділи стоять, а чи близько кордону? Якщо чують, що військо готове до оборони, то можуть і відсту­пити швидко, хіба кільканадцять сіл прикордонних пограбу­вавши. Утім, як дізнаються, що армії-сторожі на Україні немає, то дають хану звістку, щоб посилав за ними інші орди або і сам їхав, бо зараз час слушний.

А коли прибуде велике військо, то воно вже має все «зрейстрованим» – обрахованим і розвіданим силами наперед висланого авангарду. Знають чого побоюватись, куди варто ру­хатись, як далеко можна зайти без тривоги, де кіш розложити, в котрі боки чамбули розпустити і через який час ті загони треба повернути назад. Усе оце вони виписаним, ба ледь не вимальованим наперед отримують. Інформаторами виступають почасти бранці, а почасти євреї і цигани.

Навіть коли раптом почують, що на них йде військо, встигнуть відступити-ухилитися бою. І десь в полях перечі­кують загрозу – подоляни кажуть на це, що «татари западли» (пропали-зачаїлися). А вже як люди повірять, що вони до себе назад повернулися або на Москву пішли, то з тих піль вночі вирушають у новий наскок в бік лісів, які від Бару починають­ся. Бо, пише Сарницький, і місяць просто неба попрактикувати життя-настанови давніх лакомоденян ті нападники здатні (це зрівняння татар зі спартанцями вельми цікаве[33], бо згодом і козаків з тими античними войовниками порівнювали).

За «двадцять миль» (себто десь за понад 120 км) від межі, яка визначена за край, куди сягне набіг, закладають табір-кіш. Його татари вже «нашим звичаєм», себто за прикладом корон­ної армії, почали і валом обкопувати. А до того лише мішками-паками і сідлами-«ярчаками» обкладали. Ханові-командувачу копчик-узвишшя насипають. А з повсті ставлять намет-юрту чи кибитку (бо кибитка з повсті – то їх «доми» в землі їхній).

Заклавши цей кіш, виряджають одвукінь загони, які за добу на двадцять міль (=понад 120 км) віддаляються. Це прав­дива інформація – зауважує Сарницький (бо для польського та ширше європейського читача, такі рекорди були незвичні і викликали сумнів). Але це лише швидкість для отих загончиків – так би мовити, на час надзвичайних обставин. Щодня такої прудкості не покажеш, якби навіть залізні коні мав.

Загончики йдуть на це, аби обігнати звістку про напад і захопити побільше людей «на подушці» чи то зненацька. Вони діють ніби як крила неводу, як охоплють-загоняють здобич у матню-мішок.

Зрештою, підсумовує Сарницький, то і є вся «сума вояцтва і хитрості поганської», про яку він чув. Цікаво, що автор «Книг гетьманських» підмітив, що подібним способом і пірати діють (це ще одна ниточка, що єднає татарський і козацький нарати­ви). Насамкінець Сарницький зауважує, що така технологія набігу не пристосована до того, аби глибоко заходити на тери­торію супротивника – лише швиденько пограбувавши, відско­чити назад, як вовк до ями-лігва.

Як бачимо, ознаки «легкого», «хитрого», «злодійського» війська виглядають украй знайомо для козакознавця. І навіть сам Сарницький неодноразово уживає до татар і козаків одні й ті самі слова і теми. Згодом такий підхід тільки поширювати­меться[34].

Після цього «загального огляду» Сарницький приділяє увагу і деяким окремим сюжетам. Зокрема, докладно оповідає про «татарські шляхи», котрі їм слугують для набігів на Ко­рону Польську. Тут особливо цікаве, що власне старими татар­ськими шляхами Сарницький лічить тільки Кучманський (най­зручніший) і Чорний (зручний для менших сил). 3-й, Волось­кий шлях, він вважає новим – низові козаки перекрили Запо­ріжжя[35] і татари вимушені переправлятися лише зовсім внизу Дніпра і йти на молдовську Тягиню-Бендери, а вже звідти організовувати набіги на коронну Україну[36]. Цікава також згадка «старих козаків», яких Сарницький просить поправити, як він десь в описі помилився (отже, козацькі експерти тоді вже знані).

Далі є два оригінальні параграфи з описом поведінки загонів татар, розпущених для пустошення України, а також індивідуальні способи русинів-українців уникнути-пом’якшити шкоди під час такого «зататаровання». Вінчає сюжет останній підрозділ «Поради проти наїздів татарських»[37].

Значний успіх випав на долю твору Мартина Броневсько­го[38] (Broniowski, V 1593), який опрацював латинську реляцію про «Татарію» («Tartariae Descriptio» / «Опис Татарії»; дедикація королю Стефану Баторію) на підставі власних спостережень ча­сів посольств А. Тарановського до кримського хана Мехмет-Гі­рея з 1578 та 1579 рр. У 1595 р. в Кельні знаний друкар поль­ських історичних праць А. Миліус видав її разом з іншими текс­тами[39]. Того ж року твір Броневського потрапив і до іншої кельнської збірки, а згодом видавався у Франкфурті 1600 р. та в Лейдені 1630 р., так само у складі збірок[40]. 1625 р. видрукувано англійський переклад цієї праці. Екстракти з «Опису Татарії» публікувались і польською мовою (бл. 1621 та 1622 рр.)[41].

Свій твір Броневський починав з Брацлава на Поділлі. Він подав короткий опис дороги, торкнувся стосунків козаків з тата­рами, побіжно згадував і про Молдову. Оповідав про Кілію та Білгород, детально – про Крим[42].

Зауважу, що за часів Тарановського і Броневського вже бу­ли знані рукописні описи посольських мандрівок до Ту­реччини з часів перших років XVI ст.[43], Еразма Отвіновського 1557 р. та Петра Зборовського 1568 р.[44]. Але усі вони суттєво поступа­ють­ся текстам цих двох авторів за інформативністю та й сліду впли­ву тих рукописів на історіографічну традицію досі не виявлено.

Зрештою, оповімо про татарознавство доби перших Вазів – Сигізмунда ІІІ (1588 – 1632) і Владислава ІV (1632 – 1648). Тут вже варто опускати чисто публіцистичні твори (на кшталт ось Ш. Старовольського «Pobudka abo rada na zniesienie Tatarów Perekopskich». Краків, 1618). Зауважимо також, що і не всі «схо­дознавчі» пам’ятки тієї доби наразі дочекалися на ретельне дос­лідження[45]. Ось, наприклад, практич­но не введена до наукового обігу віршована книга 2-разового учасника посольств до Туреч­чини, сяноцького шляхтича Єжи (Юрій) Стано (V 1624 або піс­ля 1638) «O poselstwach w różne kraje wschodnie i wyprawy rycerskie ksiąg trzy» (Краків, без дати)*. Відкладу тут до іншого разу і оповідь про численні твори «на подію» (татар­ський/анти­татарський напад і т. д.).

Класичну спробу вписати кримськотатарський сюжет у «вчені» рамки ренесансної науки здійснив шотландський викла­дач Замойської академії Вільям Брюс (Bruce, бл. 1560 – після 1611), відомий ще як гаданий автор антитурецького трактату «Ad principes popolumque Christianum de bello adversus ad Turcos gerendo» / «До князів люду християнського про ведення війни проти турків» (Краків, 1594)[46]. Брюсів твір називався скромно: «De Tataribus diarium» / «Про татар щоденник» (Франкфурт, 1598), а за джерела цьому принагідному сходознавцю правили класична література та особисті розмови з татарським послан­цем-генуезцем Антоніо Спінолою (Spinola)[47].

Далі варто згадати «Реляцію про Польську державу і провінції, поєднані з тією Короною», написану 1598 р. Джоном Пейтоном-молодшим (1579 – 1635)[48]. Її автор, англійський дипломат і шпигун, відві­дав Польщу того таки 1598 р. Незважаючи на молодий вік, британець тоді уже написав кілька країнознавчих реляцій (якраз перед відвідинами Польського королівства і сусідню Чехію так описав). Як татарознавець Пейтон явно використовував текст «Опису Татарії» 1579 р. Мартина Броневського (свіжо виданого латиною 1595 р.).

Цікаві міркування британця про спосіб битви татар. Він, за Пейтоном, відрізняється від інших сусідніх народів (турків, поляків, угорців та ін.), які застосовують списи-піки, метальну зброю та атакують відкрито – у кінному шикуванні (здебільшого лавою-півмісяцем). Татарські вершники – то лучники, вони нападають зненацька і відразу відступають, якщо знаходять опір. Татари воюють хитрістю і ніколи не доводять до прямого зіткнення, бо не мають для того відповідної зброї[49].

Повідомив Пейтон також і про те, що кандидатура крим­ського хана розглядалася під час останніх виборів короля Речі Посполитої (себто у 1587 р.). Користями від елекції «татарина» вважали, зокрема, «пропагування християнської віри, зменшен­ня сил Турка, зростання сил Поляка, безпека Русі, Поділля, Волині і одержання щорічного податку звідти[50]». А шкодило кандидатурі хана те, що ним тут гордували, бо вважали бідним і неотесаним[51].

У розділі про міжнародні стосунки Речі Посполитої Крим­ському ханству відведений великий інформаційний блок[52]. Його англієць починає з загальних відомостей про татар. На думку Пейтона, то «варварська людність неславного трибу життя – живе на возі і на коні». А утримуються татари «з війни і грабунку».

Далі йде розлога латинська сентенція про варварів, які, мовляв, вважають, що їм легше війною (проти усіх довкола) жити, аніж спокійно господарювати на власній землі. По суті, то трохи видозмінена цитата з «Германії» Тацита (цікаво, що невдовзі – у 1620 р. – річпосполитський історик Я.-І. Петрицій перефразує той самий тацитівський пасаж і застосує його вже до опису українських козаків).

Зрештою, Пейтон переходить до конкретніших відомостей. За ними, татари – то народ вільних людей. Поза часом війни, лише зовсім трохи («кілька») з них служить «великим особам». Плюс ще на землі деяких аристократів працюють невільники з християн (себто, напевно, йдеться про бранців-чужинців).

Тут таки Пейтон зауважує, що татари не їдять хліба, але споживають просо розмочене у молоці і воді. Це, мабуть, міркування із серії «простоти варварського побуту».

Не мають татари, за Пейтоном, і схильності до торговлі та ремесел (їх вони лишають іншим народам). І так то відбувається через суперечливість їхньої натури, бо ті самі люди водночас як кохаються у неробстві-байдикуванні, так і ненавидять спокій.

Цікаво, що Пейтон у курсі – у причорноморських степах взимку не дуже покочуєш. Він пише, що «зимові хати» татар такі самі як описував Тацит літні і осінні хижі германців. Отже, тут мова про реальні степові землянки і мазанки[53]. Насамкінець Пейтон каже, що татари «живуть на возах» (себто, в теплий сезон вони мешкають у кибитках)[54].

Далі англієць переходить до опису татарського Криму. Він повідомляє, що «великий хан» має тут кілька міст. Головне з них – Крим («між Тавридою і Перекопом»). Напевно, мова йде про м. Старий Крим.

Про Перекоп («Perocopska») Пейтон повідомляє, що то місто «на самому перешийку». У його замках[55] мешкають беї («Begus»), котрі очолюють усіх татар поза Кримом. Вони сте­режуть степові кордони і переправами через Дон і Дніпро. У цьому місті хан також зустрічається із знаттю з метою визначен­ня із напрямком чергового походу.

З-поміж інших міст, за Пейтоном, помітні два – Козлов (=Євпаторія) і Бахчисарай («Baccasaracum»). Перший є «містом морським» і «головним ринком» ханського Криму, а другий – ставкою-столицею кримського хана.

Англієць згадує, що Козлов недавно був спалений козаками (ймовірно, мова тут про епізод з 1589 р., у якому відзначився гетьман К. Косинський). Причому, Пейтон додає, що «турок» все одно не дозволяє татарам тримати гарнізони будь-де у Криму – поза фортецею Перекопу. Отже, як бачимо, слабка відпорність Козлова щодо козацьких атак визначалася й осман­сько-татарськими відносинами.

Про Бахчисарай Пейтон знає, що той знаходиться у сере­дині Кримського півострова і тут перебуває ханський двір. Інші двори-палаци для задоволення хана є у Салачику[56] («Salaticum») і на р. Альмі («Almusardi»).

Далі Пейтон звертає увагу читачів на те, що кримський володар є васалом Османської імперії. Турки мають свої гарні­зони на теренах його ханства. Головний з них знаходиться у Тамані (=колишня Матрега-Тмутаракань), де є центр турецької провінції-санжаку (до цієї адміністративної одиниці належить низка «морських міст»). Такий стан речей, за Пейтоном, уста­лився від часів хана Мехмеда І Гірея (1515-1523), якого «підпо­рядкував собі» султан Селім І (1512-1520). З того часу кримські володарі отримують – як васали – султанський «штандарт» і відсилають османам – як заручника – свого сина або брата.

Пейтон обізнаний, що офіційним спадкоємцем ханського престола і командувачем-«генералом» усіх татарських збройних сил із титулом калга-султан («Galga») є переважно не син хана, а його брат. Цікаве тут спостереження англійця, що Кримське ханство є володінням цілого роду і було виборним-елекційним панством, аж доки хан не стяв усіх рівних собі. Калгу-султана призначають за ханським вибором і за згодою найголовніших татар (=карач-беїв?). Призначення на цю посаду сина хана зазвичай означає різанину-винищення братів.

У випадку відкритого внутрішнього протистояння («незго­ди») у татарському Криму султан використовує свого заручника. Його проголошують новим ханом-спадкоємцем – вручають йому султанський бунчук-штандарт і дають армію на поміч.

За твердженням Пейтона, татари майже 200 років тому відбили Крим у християн (вірогідно, англієць плутає початок татарського ханства з історією про захоплення місцевих гену­езьких володінь турками у 1475 р.). Оповідач зауважив, що нащадки християнських кримчан і далі мешкають поміж татар (тут також, напевно, мова про рештки генуезців).

Далі Пейтон процитував латинську сентенцію – вони насолоджуються дарами сусідніх народів. І прояснив її – сусіди, задля власної безпеки, навчили татар брати гроші. Звучить це доволі дотепно, але, ясна річ, справа представлена догори дригом (коли здирство представляється дарами). Але «дар» – то, справді, універсальний елемент світосприйняття тогочасного степовика[57].

Перелік сусідів-дарителів у Пейтона відкриває Корона Польська («Польща»), яка підносить ханові 15 тис. угорських дукатів. Стільки ж дарує і Велике князівство Литовське[58] (ясна річ, мова про добре знані т. зв. кримські/ханські упоминки). Тут таки зауважено, що зараз виплата здійснюється за угодою, але первісно то робилося добровільно.

Від молдован, за Пейтоном, хан отримує 20 возів меду. Від «Москви» – 80 волів з 50 конями, а так само пенсії (=хабарі?). Черкеси і ногайські татари за давнім завітом, з усіх держав-уділів надсилають йому щороку своїх послів і послання[59].

Турки, за інформацією Пейтона, зі свого скарбу дають щороку ханові 9 125 талярів, калзі-султану – 4 562¹/₂, а тому заручнику султана – 912¹/₂ (до того ж надають останньому певні землі біля Адрианополя). Надсилають османи щорічні дари-«стипендії» і карач-беям («Caiacy»), уланам, мурзам та іншим начальним людям-«лідерам».

З іншого боку, зауважив Пейтон, хан знаходиться під протекцією турків (і з огляду на це «поляк» не наважується на наїзди до кримців). У вигляді данини татари віддають османам певну кількість бранців обох статей, а також окреслені ґатунки кращої і гіршої вовни[60], масло і сіль.

Хан, за Пейтоном, є зобов’язаний служити за наказом султана і не може без його дозволу воювати будь з ким, крім московіта. Коли помирає паша Кафи, татарський володар очо­лює і турецьку провінційну адміністрацію – доти поки не при­шлють зі Стамбулу нового урядника.

Джерела ханських прибутків раховитий англієць нотує ре­тельно. Ними, по-перше, є щорічні надходження від підданих татар, черкесів, п’ятигірців, вірмен, греків, християн і євреїв. Усі ж турки виведені з-під юрисдикції татарського володаря.

Другою статтею прибутків хана є міські митниці. Йому належить ½ митних зборів у Перекопі, Козлові, Кафі та усіх інших містах Криму (решта – то султанська доля).

Третім джерелом наповнення ханської скарбниці є бранці. Хан отримує щодесятого полоняника, а також по 3 золотих («крони») за кожного багатшого з забраних у неволю та по талеру за біднішого (простолюдина)[61].

Четвертою статтею є збір по одному коню від кожної криниці (джерела води). Його платять осілі села і кочові орди на випасах.

П’ятою графою ханських прибутків є карбування монети. Зиски тут, зауважує Пейтон, хан має значні, бо жодна інша валюта з-поза Криму, хіба окрім турецької (у містах під кон­тролем турків)[62], не допускається до грошового обігу.

Англієць описав і саму татарську монету. Вона є двох видів – чисто мідна і легко посріблена[63]. Усі чужинські монети обмі­нюються-розмінюються за курсом, визначеним ханською волею.

Врешті-решт, шостою статтею прибутків хана є його власне скотарське господарство – коні, воли, верблюди і т. ін.[64]. А крім того, знатні люди за часів миру і війни постачають ханському дворові збіжжя (бо кримський володар не має власної оранки) та інші харчі. Хан приймає усе те за честь і задля задоволення власних потреб.

Далі Пейтон зупиняється на способі організації військової виправи у татар. А саме: за оголошення походу хан жадає від своїх підданих, аби вони були готові виступити за чотири тижні і мали провіанту на 3 або 4 місяці[65].

Англієць описує специфічні похідні харчові припаси татар. За Пейтоном, їх возять у шкіряних сумках-саквах. Складаються вони з м’яса, особливо конини сушеної-в’яленої у диму або на сонці, а ще подрібненої[66]; проса обсмаженого, а потім ще перетертого – його з водою[67] додають до м’яса і напоїв[68]; сир з кобилячого молока. А крім того, додавав англієць-ерудит, у дорозі татари вживають молоко, сироватку та ін., через що і від старожитних вони мали якесь ім’я[69].

Хан, за інформацією Пейтона, має власний віз – як місце на випадок хвороби – і трохи верблюдів, котрі возять його оковиту (дослівно aqua vitae) для пиття, а також невелику кількість харчів. Бо татарський володар задовольняється малим, ще й знатні люди добувають харч-поживу для нього та його двору. Зокрема, деякі вельможі приносять трохи печива[70] або сухарів, а також оковиту.

Таким способом, пише Пейтон, татари здатні великими підрозділами здійснювати довгі походи, переходячи великі пустелі із чудовою швидкістю. Власне, технологія походу така: у визначений день хан зі своїм двором вирушає з Криму; тим часом, його офіцери змушують усіх ханських підданих – як татар, так і християн[71] – щоб йшли на виправу, не залишаючи вдома нікого, крім старих і немічних[72].

З тими усіма – калгою-султаном, царевичами-султанами, командирами-«капітанами» і мурзами – хан зустрічається у точці рандеву над Дніпром, на 10-й день після початку руху з Криму[73]. Тут володар радиться зі своїми старшинами та вельмо­жами і, здолавши дніпрову переправу, посилає наперед певні загони черкесів та п’ятигорців. Останні, за Пейтоном, обізнані в переходах і шляхах в усіх сусідніх краях, через те служать провідниками та розвідниками. Вони кружляють довкола – для з’ясування стану країни – і захоплюють язиків-полонених, які здатні надати відомості чи є поблизу якась військова сила, котра могла б дати їм відсіч. Таким способом ті загони визначають як далеко вглиб і вшир можна пустошити околицю.

На цьому етапі походу військо не відволікається на здобич. Якщо по дорозі хан має намір знищити якусь місцину, то від залишає там 10 чи 15 тис. людей з певними командирами. Інше військо розсилає кількома шляхами, аби вбивали усіх, хто трапляється на зустріч, бо ті, утікши, можуть підняти довкола тривогу[74].

Ханська армія розтягується вдовж і завширшки на 10 ні­мецьких миль (=75-90 км). Після того як татари закінчать плюн­дрування усього довкола, вони приносять свою здобич туди, де стоїть їх табір-кіш[75]. Звідси вирушають у призначений день, не чекаючи нікого, хто відстав.

Якщо хан дізнається, продовжує оповідати Пейтон, що не має проти нього нікого, хто чинив би опір, то і вдруге розсилає війська – далі пустошити край. Додатково він виділяє загони підкріплення – ті роблять засідки у кількох місцях, аби допомог­ти, тим, хто буде атакований і відступатиме.

А якщо хан чує, що ворог сильний, то тримає армію у купі і не наразить її на небезпеку битви. Він залишає те місце і з усіма силами шукає якогось надійнішого шляху або повертається додому, пустошачи вогнем і мечем усе, що трапиться дорогою.

На кордоні татари оглядають здобич. Хан бере собі щодеся­того найліпшого бранця від узятих усім військом, потім те саме роблять командири у своїх загонах[76]. Насамкінець загал вояків (враховуючи витрати кожного на цю кампанію) ділить решту здобичі у середині свого підрозділу.

Війна татар, твердить Пейтон, не є ані чесно-лицарською, ані впорядковано-регламентованою – вона більше розбійницька. Кримці б’ються не стійкістю і мужністю, але швидкістю і ніби як у польоті.

Усе кримське військо, за Пейтоном, є кіннотою, окрім небагатьох яничар – тих, що є ханські власні[77] – і турків, котрі також тримають при татарській армії деякі малі польові підроз­діли[78]. Хан і вельможі мають чудових скакунів – турецьких, арабських, караманських[79] та інших закордонних порід, поціно­ваних за свою швидкість. Усі інші використовують татарських коней, які є середнього розміру і досконалі для тамтешніх потреб – сильні, прудкі, витривалі. Вони здатні переносити усілякі труди та нестачі – і навіть взимку перебувають на випасі, окрім небагатьох – з тих, яких знать тримає при своїх домах для щоденних потреб[80].

Таких коней, пише Пейтон, у татар нескінчена безліч. Через те конина навіть за звичну їжу уходить, а купці купують коняк на сотні – як овець. До однієї лише Московії щороку експор­тують 30 або 40 тис. голів.

Зброя татар, за Пейтоном, то гостра шабля – довга, але коротша і ширша за турецькі і перські[81]. Лук коротший і ширший за азійський і краще турецького, а їх стріли довгі і швидкі. Дехто з татар уживає короткий спис, а також «моріони» (шоломи-шишаки) і «корслети»-кіраси, які вони здобувають як трофеї у московітів і персів. Але здебільшого вони слабко озброєні.

Татарська армія, твердить Пейтон, здається незліченною, бо і найпересічніший вояк приводить з собою 3 або 4 коні – аби нажахати ворога таким виглядом, адже в усіх битвах «очі перемагаються першими»[82]. Крім, так би мовити, лякай-ефекту, кількість змінних скакунів позначається ще й на швидкості руху війська у поході. Водні перепони татари долають на дошках, в’язанках хмизу-очерету і т. ін. або тримаючися за хвости влас­них коней.

Хан, за «розвідданими» Пейтона, може зібрати щонайбіль­ше 80 тис. кінних, але разом із своїми васалами-«конфедерата­ми» матиме аж 130 тис.[83]. До останніх належать наймані ногайці, а також московіти[84], осетини, черкеси, вільні люди, котрі мешка­ють у П’ятигір’ї – під урядом семи князів, а крім того і данники-п’ятигірці – між ними є як найманці, так і охотники-доброволь­ці. До того ж треба лічити ще очаківців і білогородців, які перебувають у постійному союзі з турками. Іноді також і доб­рудзькі татари з-над Дунаю, коли спільний з турками похід (у сенсі – під загальним командуванням османів), долучаються до хана.

Замість прапору, повідомляє Пейтон, татарський володар уживає кінського хвоста на кінці спису (мова про бунчук)[85]. Він товаришить турецькому штандарту з зеленого і червоного шовку-оксамиту.

Діючим кримським ханом Пейтон назвиває Алп-Гірея. Насправді він був радше претендент. Як старший в роду Гіреїв, 1598 р. він здобувся на певну підтримку і у турецького султана, але скинути-перемогти хана Газі-Гірея так і не зміг. Пейтон власне згадав, що Алп-Гірей веде війну-боротьбу із братом Гіра­хом («Hirach»[86]). Останнього англієць характеризує як «славно­го хана, який має сильну партію і підтримку турків». Завершує Пейтон пасаж про цих двох ханів твердженням, що вони пустошать «Польщу» на багато миль до Кам’янця-Подільського, Брацлава і Черкас, де є постійні коронні гарнізони.

Далі у автора «Реляції»-1598 є згадка про традицію союзу Польської Корони з кримським ханом. За Пейтоном, ці союз­ницькі стосунки передбачають, що татарський володар буде «служити» Короні Польській на війні проти будь-кого, крім турків. І саме за цією традицією татари запропонували службу польському королю Баторію під час його протистояння з московітами[87].

Претензії до Польської Корони, якими кримці обґрунтову­ють свої напади на коронні володіння, Пейтон також окреслює. Це передусім назадоволення щодо варіативності у виплатах данини-упоминків[88], а також відплата за козацькі атаки на їх землі. Крім того, зауважив англієць, татари пустошать коронні прикордоння і коли йдуть власне до Угорщини – на службу османам (отже, «поляки» страждають попросту як «прикордон­ний народ»). Власне, підсумовує Пейтон, виплати-упоминки здатні стримувати відкриті ворожі дії кримців, але не приватні виправи охотників до набігів, а також не принагідні пустошення при проходах крізь-повз коронні володіння.

Зрештою, автор «Реляції»-1598 знає, що «поляки» протиді­ють татарським походам до Угорщини через свої кордони. Цим, на думку англійця, вони роблять добру послугу і австрійському імператору, який воює з османами за землі угорців. Але «поля­ки» обмежуються діями лише у своїх володіннях – в Угорщину, навздогін за татарами, не йдуть, бо не хочуть дратувати турків, які вважають себе зверхниками угорського краю, а татар – свої­ми васалами[89].

Пейтон не хвалить таку польську обережність щодо осма­нів. Він гадає, що антитурецький потенціал у Речі Посполитої є, і вона здатна значно більше шкодити як туркам, так і їх татар­ським васалам. Власне, «польський» фронт – то межиріччя Дністра і Дніпра.

На дністровому напрямку «поляки» здатні захопити турець­кі фортеці Тягиню-Бендери і Білгород-Акерман. Останній Пей­тон зве «ключем до Чорного моря». А про першу він нагадує, що ось козаки її нещодавно (1583 р.? 1594 р.?) спалили. Ймовір­но, англієць таким способом натякає, що уже як козацька випра­ва була вдала, то коронна впорається і поготів.

Далі Пейтон преходить до дніпровського напрямку, де діяти треба здебільшого проти татар – на «легкому для оборони» Дніпрі. В огляді способів протидії татарській загрозі передусім згадано про ідею перенаправлення коштів на упоминки крим­ському хану для потреб «оборони Дніпра». Нагадаю, що той план був милий ще Наливайкові 1594 р. (і на 1598 р. – це, власне, свіжа обставина).

Докладно Пейтон переповідає і старий запорізький проект черкаського старости О. Дашковича («Остафа»). У викладі англійця, він передбачав утримання низов’їв («нижньої части­ни») Дніпра за допомогою кількох човнів-кораблів, 2 тис. піхоти і 400 кіннотників (для доставки провіанту для піхотинців). Ці сили були б здатні затримати переправу великої армії татар через Дніпро. Бо, змушені долати ту річку кримці, наражені на відчутну небезпеку.

Крім цього, проект Дашковича, у викладі Пейтона, радив звернути увагу на численні дніпрові острови з неприступними скелями. Вони ж бо легко можуть бути укріплені. На деяких, власне, і для цілих міст місце є.

Пейтон згадує, що пропозиції Дашковича слухали (на сеймі 1533 р.?) з великою увагою, але їх так ніколи і не спробували реалізувати[90]. То вельми прикро, твердить англієць, бо колонії бідних шляхтичів на тій плодючій землі мали б велике значення для безпеки, збагачення і розширення держави.

Завершує свої «татарські» міркування Пейтон думкою, що наступ за Дніпро (себто на Лівобережжя) є надто складним. Там землі заселені лише бідними кочовиками. Тому рух туди був би небезпечним і безплідним. Адже до самого Криму далеко і доступ на сам півострів важкий. Ще й турки його добре уфортифікували.

Щоправда, рубати всі надії на корені Пейтон не хоче. І насамкінець висловлює оптимістичну думку, що Крим можна буде здобути при нагоді – через внутрішні негаразди. Адже, мовляв, при кожній зміні ханів може трапитися всяке, а особли­во якщо хан-батько захоче передати престол синові, а не брату. Пейтон згадує, що «за нашої пам’яті» був схожий випадок «в Африці». Англієць радить, що тоді треба підтримувати претен­дента, який буде у «неласці у турка».

Останнє речення цього «татарського» фрагменту «Реляції»-1598 згадує, що автор іще б про татарські шляхи хотів написати. Але Пейтон обіцяє – зробить те вже у «дискурсі» про Угорщину, який (напевно, за схожим до реляції про Польське королівство шаблоном) він планує писати. Там це буде при описі татарських виправ до цього краю[91].

Творчість Мартина Пашковського (бл. 1570 – після 1621) уже не раз згадана на сторінках цієї книжки є виразним показ­ником формування наративних традицій (з класиками, улюбле­ними темами і героями etc.) річпосполитського татаро­знавства. А «Хроніка Європейської Сарматії» (Краків, 1611) стала ще й прик­ладом читацького бестселера, який тривалий час визначав панів­ні уявлення за цією темою.

Цікаві також польські продовження-доповнення «Хроніки Турецької» (1499 або 1500; знана також як «Записки яничара») серба Костянтина Михайловича з Островиці (бл. 1435 – після 1500). Ось, зокрема, примірник (з 1567 р.?) пов’язаний із поль­ським послом до Туреччини у 1565 і 1566 рр. Миколаєм Бжесь­ким згадує і про татарські напади на Поділля 1566 і 1567 рр. А примірник (з 1629 р.?) оповідає і про спробу персид­ського шаха запросити 1618 р. запорізьких козаків до Грузії для організації антитурецької боротьби[92].

Своєрідною вершиною річпосполитської орієнталістики цього періоду варто визнати втрачений (ймовірно 1644 р.) ґрун­товний рукопис Самуеля Отвіновського (1575 – після 1650) «Opis współczesny państwa tureckiego Ain- i Ali'ego» / «Сучасний опис турецької держави» (бл. 1632 – 1634). Отвіновський знаний як збирач значної бібліотеки книг із сходознавства, з якої корис­тали й інші автори.

Врешті-решт, якщо назагал оцінювати рівень річпосполит­ського татаро- та туркознавства, то його можна визнати доволі високим. Отже, погодимося зі ще одним тогочасним описом звичаїв (переважно військових) татар і турків, який твердив: «Є то не новина, а дійсно ніби вроджена цнота народу Поль­ського, мати відомості про краї чужоземські та звичаї їх; і Бусур­манське Панство є їм добре відоме [курсив – Д. В.]»[93].

---

[1] Утім, і цей кандидат після початкових проб пера зрікся цієї справи (або помер), див.: Rozembarski Mikołaj (K. Baczkowski) // Polski słownik biograficzny. – T. 32. – S. 384-387.

[2] Такий підхід навіть Геродота робив татарознавцем. Ось ймовірно у 1560-х рр. перемиський біскуп Валента Гербурт (1524-1572) колоритну скіфську легенду про панів і рабів (епізод з повернення скіфів з довгих походів до Малої Азії) зробив татарською історією: «Не інакше як оті татарські служкове, / Котрих не могли здолати шаблями панове. || Аж коли з нагайками на них погрозили/ Відразу їх як овечок вовки розпорошили.» Див.: Rosprawa Przygody starego Żołnierza Roku Pańskiego 1595 uczyniona. – Kraków, 1595. (арк. Biii).

[3] Нині зберігається в Бібліотеці музею ім. Чарторийських у Кракові (далі – Bibl. Czart.) – rkp. 26 /Teka Naruszewicza. T. 26/, k. 592-619. Новітнє критичне видання див.: Kowalska Z. Mikolaja Rozembarskiego traktat z roku 1499 o pochodzeniu Tatarów. Studium krytyczne i edicja traktatu. – Kraków, 1993.

[4] Kowalska Z. Niebezpieczeństwo tatarskie dla chrześciańskiej Europy według «Kroniki swiata» z roku 1483 // Stromata Historica. Studia Historyczne Ofiarowane Romanowi Marii Zawadzkiemu w 70. Rocznicę Urodzin. – Kraków, 2006. – S. 133-141 (ця теза ілюструється аналізом розлогої «Glossa o Tatarach» з хроніки анонімного італійця з Перуджі).

[5] Їх, частково, знав і твір французького дипломата Блеза де Віженера (1523 – 1596) «La description du royaume de Poloigne et pays adiacens…» / «Опис Польського королівства та країв прилеглих» (Париж, 1573). Ця праця також мала розлогий розділ «Про татар», див.: Мемуары, относящиеся к истории южной России / В. Б. Антоно­вич (ред.). – Выпуск 1. – Киев, 1890. – С. 78-88.

[6] Гваньїні О. Хроніка європейської Сарматії. – Київ, 2007. – С. 710. До речі, підставою на таку спадщину тут виступає історичне золотоор­дин­ське причастя в т. ч. «волинців, русі і литовських татар».

[7] Сцену Вишневецької битви намалювали на стіні столичного краківського костелу св. Франциска Ассізького (про це згадував С. Сарницький у «Книгах гетьманських» з 1577 р., див.: Sarnicki S. Księgi Hetmańskie. – S. 372).

[8] Descriptio potentiae Turciae. Ordinatio belli contra illam. 1514 // Acta Tomiciana. – T. 3 (1853). – S. 168-181; Maćkowiak Jan. Wawrzyniec Międzyleski jako autor memoriału pt. «Desxriptio potentie Turcie» o Tatarach Krymskich z 1514 roku // Litwa i jej sąsiedzi od XII do XX wieku / red. G. Błaszczyk, A. Kijas. – Poznań, 1994. – S. 87-94.

[9] Меховский М. Трактат о двух Сарматиях / Введение, перевод и комментарии С. А. Аннинского. – Москва-Ленинград, 1936.

[10] Maciej z Miechowa. Оpis Sarmacji azjackiej i europejskiej. – Wrocław, 1972.

[11] Причому нині відомим, здається, є лише аркуш із зображенням південної Сарматії. Його в оправі однієї з рахункових книг королів­ської канцелярії у 1932 р. виявив в Архіві Головному Актів Давніх (Варшава) відомий польський архівіст та бібліофіл Казимир Пекар­ський. Згодом цей фрагмент було сфотографовано, і наразі існує лише фотокопія, оскільки оригінал згорів разом з багатьма іншими докумен­тами під час гітлерівських бомбардувань Варшави у 1944 р. Утім, мені доводилося зустрічати сучасну кольорову репродукцію фрагмента варіанта цієї карти з позначкою «зберігається у Відні».

[12] Почасти, це позначилося на розробці сюжету литовських татар, яка за весь цікавий тут період ХVI – середини XVII ст. мала вельми скромні досягнення. Взагалі, здається, дослідників литовських татар більше цікавила їх релігійна відмінність (мусульмани) та специфіка привілейованого статусу (близького до шляхетського), а не історичні подвиги-діяння. Див. на цю тему: Zdanie sprawy o Tatarach litewskich przez jednego z tych Tatarów złożone sułtanowi Sulejmanowi w r. 1558 / wydał Antoni Muchliński. – Wilno, 1858.

[13] Нині в Україні зазвичай уживане сучасне російськомовне видання, див.: Герберштейн С. Записки о Московии. – Москва, 1988.

[14] Йоганн Богемець (Ioanne Boemo/Boemus Aubano, бл. 1485 – 1535) відомий за працею про зви­чаї народів світу – «Mores, Leges Et Ritus Omnium Gentium: ex multis clarissimis rerum Scriptoribus collecti». Цей канонік з німецького Ульма, знаний як гуманіст, мандрівник і гебраїст, підписав свій твір як «священик тевтонського воїнства». Уперше його книжка побачила друк в Аугсбурзі 1520 р. Згодом, твір Богемця мав десятки перевидань і перекладів про всій Європі (у венеціанському виданні 1542 р. передрукований разом з трактатом Меховіти про дві Сарматії). Зі слов’янських видань відомий його переклад чеською мовою (Оломоуц, 1579). Цікаво, що у Й. Богемця були і «руські» (білорусько-українські) читачі – принаймні бл. 1632 р., див. цитування його книжки (за виданням: Антверпен, 1542) в «Suplementum Sinopsis…» віленського православ­ного братства (Вільно, 1632): Архив ЮЗР. – Ч. 1, т. VII. – Киев, 1887. – С. 637. Ймовірно, йдеться про примірник, який 1630 р. перебував у біб­ліотеці Віленського єзуїт­ського колегіуму, див.: Каталог палеотипов из фондов Центральной научной библиотеки им. В. И. Вернадского НАН Украины. – Киев, 1995. – С. 84 (№ 357). До речі, у Києві донині зберігся один з варіантів видання Й. Богемця (Париж, 1538), див.: Там само (№ 356).

[15] Buczek Karol. Ze studjów nad mapami Beauplana // Wiadomości Służby Geograficznej. – Warszawa, 1933. – Z. 1. – S. 25-26. Підставою існування мапи є згадка в рахунках короля Сигізмунда-Августа. Бучек припус­кав, що ця карта могла послужити джерелом-натхненням для мапки-врізки Дніпра на загальній Радзивілівській мапі ВКЛ 1603/1613 рр. Можна також запідозрити, що мапа 1550 р. могла мати відношення до згаданого трактату Михалона Литвина.

Про зацікавлення Сигізмунда-Августа Україною писав у життєписі папського нунція/легата Джованні-Франческо Коммендоні співробіт­ник останнього Антоніо-Марія Граціані (Graziani, 1537 – 1611). Адже, коли нунцій повернувся з мандрівки (восени 1564 р. виїхавши з Любліна через Холм і Белз прибув до Львова, згодом відвідав Кам’я­нець-Подільський і Хотин, далі вдався на сплюндроване кількома днями перед тим татарами Правобережжя, не заїжджаючи до Києва подався до Острога, далі на Луцьк, звідки знову прибув до Львова; звідси через Ярослав, Перемишль і Тарнов прибув до Пйотркова на сейм, що розпочався 6.І.1565 р.): «Король прибувшого легата щонай­приємніше прийняв, багато йому ставив запитань про людність, що між Дніпром і Дністром мешкає, і там, де Королівство Польське з Волощиною, Москвою і Татарами межує». Папський дипломат відпо­відав явно за Меховітою (пасажі про подиву гідні багатства Поділля) і пробував зацікавити короля боротьбою з турками за гирло Дністра, через яке зручно було б торгувати українським хлібом з венеціанцями, див. скорочений польський переклад: Zbiór pamiętników historycznych o dawnéy Polszcze. – T. 1. – Warszawa, 1822. – S. 81-89 (оригінальна назва твору, написаного з нагоди смерті «героя» 1584 р. – «De vita Joannis Francisci Commendoni Cardinalis», Париж, 1647; передруки 1669, 1685 etc). У власній, виданій вже у XVIII ст., автобіографії Граціані дещо доклад­ніший, див.: Antonii Mariae Gratiani… De scriptis invita Minerva ad Aloysium fratrem libri XX... – T. II. – Florentiae, 1746. – P. 147-159 (опис українських земель у 16-й книзі).

[16] Podróże i poselstwa polskie do Turcyi, a mianowicie: podróż E.Otwinowskiego 1557, Jędrzeja Taranowskiego Komornika J. K. M. 1569, i Poselstwo Piotra Zborowskiego 1568. – Kraków, 1860. – S. 41-63. У Москві зберігається ще один «короткий опис» подорожі до Константи­нополя, а звідти до Астрахані, див.: РГАДА. – Ф. 12 (Справи про Польщу і Литву). – Оп. 1. – Спр. 7 (12 арк.).

[17] Antologia pamiętników polskich XVI wieku. – Wrocław, 1966. – S. 203-216.

[18] Гваньїні О. Хроніка європейської Сарматії. – Київ, 2007. – С. 178-183.

[19] Там само. – С. 714-721.

* Див. окремі розділи цієї праці Бєльського про сучасний стан військо­вої справи у московитів, татар, волохів і самих поляків.

[20] Повніша назва: O wolnosci Korony Polskiey y Wielkiego Xięstwa Litewskiego a o srogim zniewoleniu inszych krolestw pod [...] iarzmem tureckim [...] krotki [...] wywod, tudziesz ktorymby sposobem ta zła moc pogańska vkrocona być mogła.

[21] Щойно його таки видали, див.: Sarnicki S. Księgi Hetmańskie / Oprac. M. Ferenc. – Kraków, 2015. – 492 s. Той самий видавець-краків’янин Марек Ференц пробував і підсумувати знання Сар­ницького про Русь-Україну, див.: Ferenc M. Rusini, Ruś i Ukraina w ‘Księgach Hetmańskich’ Stanisława Sarnickiego // Zeszyty naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego. Prace Historyczne 143, z. 2 (2016). – S. 261-268. Але, як на мене, зробив згаданий польський дослідник це зовсім не вичерпно, зокрема і щодо характеристики українських козаків.

[22] Про те, що автор, «повертаючись до Русі, до вітчизни своєї, натрапив на ті тривоги [від] татар» і то було мотивом для праці є пряма згадка і у завершальному абзаці книжки, див.: Sarnicki S. Księgi Hetmańskie. – S. 477.

[23] Напевно, тут за підставу згадка (на стор. 296) загибелі братів Сарницького при штурмі Веліжа, а це мав би бути саме 1580 р. Але це схоже на нотатку «про своє особисте». Чи дописував Сарницький власне «за справою» після 1577 р.? Гадаю, радше ні (хоча, з 1580 р. є ще і згадка Я. Замойського під Невелем, стор. 380).

[24] Там само. – S. 429-432.

[25] Скіфів-скитів Сарницький виводив від назви річки. Тут, напевно, йдеться про річку Стікс (Інгул), згадану Гомером у міфічній історії мандрів Геракла.

[26] Цю байку-гіпотезу Сарницький переповідав і в іншому місці, при описі формацій різного озброєння, серед кінних стрільців, див.: Там само. – S. 304.

[27] Класична козацька дума про козака Голоту – вона про пере­могу козака з рушницею над татарином-лучником. А венеціанець Гамберіні, зі слів старого козацького гетьмана (Я. Оришовського?) 1585 р. записав, що з татарами битися легко, бо то невпорядкований і погано озброєний набрід, який здатний лише на грабунок і втечу, див.: Макушев В. В. Восточный вопрос в ХVI і XVII веках (по неизданным итальянским памятникам) // Славянский сборник. – Т. 3. – Петербург, 1876. – С. 8 (Отдел 1).

[28] Згодом Боплан (який також гадав, що і коні татарські негарні, хоч і витривалі, і верхи кримці їздять неправильно, хоч і вміло до того пристосувалися) згадав жарт, що татарин на коні виглядає як мавпа на собаці.

[29] У щоденнику Е. Лясоти є епізод, коли він 1594 р. на Запоріжжі допитував полоненого татарського мурзу. Той оповів австрійському дипломату, що лише кожен четвертий з тих, хто рушив у похід з ханом – гідний до бою.

[30] Тут варто згадати Джованні да Лукка опис кримських татар 1630-х рр., де згадано про один котел-казан на десяток татарських вояків, див.: Юрченко П. Описание Перекопских и Ногайских Татар, Черкесов, Мингрелов и Грузин. Жана де Люка, монаха доминикан­ского ордена (1625) // ЗООИД. – Т. ХІ. – 1879. – С. 480.

[31] У Дж. да Лукка – у кожного десятника татар малий барабанчик на луці сідла, а у кожного вояка дудка (свисток?), щоб зібратися при нагоді, див.: Там само. – С. 480. Отже, «козацький свист» – він мабуть звідти.

[32] У Дж. да Лукка «джентльменський набір» спорядження вояка-татарина включає: дерев’яну чашку-піалу чи шкіряний бурдюк досить великого розміру (так щоб при нагоді і коня напоїти), канчук, ніж, шило з мотузкою, нитку, ремінці (для починки збруї) і міцні шнурки (в’язати полонених), див.: Там само. – С. 480-481. З бурки миттєво роблять палатку, бо і жерді з собою беруть.

[33] Цікаво, що Сарницький знаходив не лише античність у татар, але і татар в античності – див. параграф «Приклад татарської битви», де йдеться про війну Цезаря і Помпея (там в описі і згадка військово­го прийому «татарський танок» є): Sarnicki S. Księgi Hetmańskie. – S. 326-330.

[34] Колоритно, що 1638 р. вже кримський хан скаржився польському королю на запорожців, які діють «більш злодійським способом, аніж воєнним, забираючи худобу», див.: List Behadur Gireja do Władysława IV. – BPANKr, 1819, s. 892.

[35] Тут не в сенсі заблокували. Може, козаки і не ставали битися, скажімо на Кічкаській переправі біля Хортиці, але звістку про татар до українських коронних урядників відправляли – отже, набіг-сюрприз зривався.

[36] Ймовірно, саме ця активізація змусила гетьмана коронного Я. Замойського закласти 1579 р. Шаргород – нову подільську форте­цю проти Тягині.

[37] Sarnicki S. Księgi Hetmańskie. – S. 438-440.

[38] До речі, М. Броневський був сином (або племінником?) сестри С. Орі­ховського-Роксолана та належав до перемиського шляхетства (М. Рей у «Звіринці» 1562 р. вмістив вірш-епіграму про рід Бронев­ських серед «перемишлян», відразу після Оріховських).

[39] Martini Broniovii…, Tartariae descriptio… – Coloniae Agrippinae, 1595. Останнє перевидання (репринт+польський переклад): Broniewski Marcin. Tartariae Descripto. Opis Tatarii / Oprac. Magdalena Mączyńska. – Łódź, 2011 (авторка опрацювання археолог, вступну статтю про М. Броневського та його працю написав Стефан Альбрехт з ун-ту Майнца).

[40] У Естрайхера можна зустріти ще один друк, який можна запідозрити у передруці «Опису Татарії»: Descriptio germanica rerum inter R. Polo. et Sueciae occasione Livonicae invasionis a Carolo factae gestarum, cum narratione de Tartaris et descriptione eorum quae inter Polo. et domum Brandeburg. Varsaviae 1601 suscepta sunt per Magni nominis Iureconsul­tum. – Б. м. д., 1602. Під впливом тексту Броневського вийшло й цікаве нюрнберзьке «провінціознавче» видання, де так широко писалось про Поділля та інші українські краї: Levinus Hulsius. Chronologia, hoc est brevis descriptio rerum memorabilium, in provinciis hac adiuncta tabula topographica comprehensis gestarum, usq[ue] ad M.D.IIIC. annum praesen­tem. – Noribergae, 1597.

[41] Pogrom Tatarow przez… Stanisława Zołkiewskiego…, w Wołoskiey ziemi, 6 Octobris w Roku 1620. Przy tym Ordynek wyprawy tatarskiey na woynę, Marcina Broniowskiego… [B.m.dr., але бл.1621] // Biblioteka starozytna pisarzy polskich. – T. III. – Warszawa, 1843. – S. 223-247; Perspectiwa na upatrzenie sposobow woiowania kraiow nieprzyiaciol Krzyza Swietego…: z opisaniem porządkow ich Woyskowych…; do tego przydane iest Wyrażenie prawdziwe położenia krain przednieyszych w panstwie tureckim leżących … z pisma wielu … autorow … zebrane. – Poznań, [після 20.VII] 1622.

[42] Про М. Броневського та його творчість див. досить свіжу працю: Жарких М. Європейські джерела 16-17 ст. про Кримське ханство [Електронний ресурс]. – Київ, 2005. – Режим доступу: Ошибка! Недопустимый объект гиперссылки..

[43] Smołucha J. «Ordo Imperii Turcorum». Nieznana relacja z poselstwa do Turcji // Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego. Prace Historycz­ne. – T. 126 (1999). – S. 77-88. Наприкінці тексту статті публі­кується і латиномовний оригінал твору (s. 83-88). Я. Смолуха обґрунту­вав гіпо­тезу про авторство люблінського старости Миколая Фірлея, неоднора­зового польського посла до Туреччини (текст «Ordo» постав в зв’язку із місією 1502 р.). Зміст «Порядку Турецької імперії» майже цілком присвячений характеристиці прав і обов’язків вищих урядовців Висо­кої Порти (з якими дипломату і доводилося мати справу).

[44] Podróże i poselstwa polskie do Turcyi…; Antologia pamiętników polskich XVI wieku… .

[45] Свіжий сучасний огляд тогочасних «турчик», див.: Tafiłowski P. «Imago Turci». Studium z dziejów komunikacji społecznej w dawnej Polsce (1453–1572). – Lublin, 2013.

* На жаль, ця книга, вірогідно, загинула 1944 р.

[46] Авторство В. Брюса щодо рукописної реляції про стан Польського королівства «A Relation of the State of Polonia and the United Provinces of that Crowne, 1598» – першого твору такого роду адресованого анг­лійському двору, нещодавно спростував британський професор Се­бастіан Собеський, див.: Sobecki S. The Authorship of «A Relation of the State of Polonia, 1598» // The Seventeenth Century [друк: Manchester University Press]. – Vol. 18. – № 2. – (2003) [2004]. – P. 172-179. Нещодавно цей польський дослідник з Великобританії довів, що автором «A Relation…» був маловідомий англійський шпигун Джон Пейтон, див.: Sobecki S. John Peyton’s A Relation of the State of Polonia and the Accession of King James I, 1598–1603 // The English Historical Review. – Vol. 129 (540). – Oxford, 2014. – P. 1079-1097.

[47] Це той самий Джан Антоніо Фрязянин, який склав 1597 р. для канцлера-гетьмана Я. Замойського реляцію про бухарського хана та його претензії на Астрахань, див.: Archiwum domu Radziwiłłów. – Kraków, 1885. – S. 125-126.

[48] Peyton Jr., John. Relacja o państwie Polonia i prowincjach połączo­nych z tą Koroną A. D. 1598 / wprowadzenie, tłumaczenie i przypisy Wacław Grzybowski. Szczęsne, 2021. Польський переклад не ідеальний, тому щось варто уточнювати і за виданням англомовного оригіналу. Взагалі уперше до наукового обігу він (ще без з’ясування авторства Пейтона) був введений італійським виданням Інституту історії польської в Римі, див.: Elementa ad Fontium Editiones, vol. XIII: Res Polonicae ex Archivo Musei Britannici, I pars “Relation of the state of Polonia and the United Provinces of that Crown Anno 1598”/ edidit dr. Carolus H. Talbot. – Romae, 1965 (там головний татарський фраг­мент на стор. 155-159).

[49] Peyton Jr., John. Relacja o państwie Polonia… – S. 257.

[50] Через татарські набіги центральному уряду постійно приходи­лося скасовувати податкові збори з розореного населення України.

[51] Peyton Jr., John. Relacja o państwie Polonia… – S. 302.

[52] Там само. – S. 325-330.

[53] Вільний переклад Броневського з бл. 1621 р. каже «свої хати татари улусами називають – їх виплетають з лози та обліплюють багнюкою чи коров’ячим гноєм, а зверху очеретом криють». Я підозрюю у перекладачі добре відомого Мартина Пашковського. Той переклад є складовою частиною більшого твору, див.: Pogrom Tatarow przez… Stanisława Zołkiewskiego…, w Wołoskiey ziemi, 6 Octobris w Roku 1620. Przy tym Ordynek wyprawy tatarskiey na woynę, Marcina Broniowskiego… [Краків, бл. 1621] // Biblioteka starozytna pisarzy polskich. – T. III. – Warszawa, 1843. – S. 223-247.

[54] Переклад Броневського з бл. 1621 р. додає, що нерідко за чабанів призначають полоняників, яких відсилають у місця доброї паші для худоби. Життя там негостинне – тих убогих годують кониною з корит як свиней.

[55] Перекопська фортеця мала досить складну систему оборони, тому, не дивно, що «замки» ужито у Пейтона в множині.

[56] Салачик – один з давніх районів Бахчисараю (місце ханської ставки ще до заснування того міста).

[57] Отже, Пейтон-1598 передає тут привіт В. Грибовському з його реципрокціями.

[58] Ймовірно, точніше слід читати – «це і за Велике князівство Литовське» (=одна сума за два володіння польського короля).

[59] Здається, тут не дуже чіткий вислів про «податок людьми» – окреслене число молоді, що їх данники з черкесів і ногайців надсилали на службу кримському хану (у статусі невільників).

[60] Furres можна перекласти і як хутро (так зробив польський перекладач-2021), але значення вовна для скотарів доречніше.

[61] Може бути, що тут йдеться про збір вже при продажу. Див. далі опис поділу військової здобичі, де згадана лише ота щодесята ханська частка, а про гроші за інших невільників не йдеться.

[62] Польський перекладач 2021 р. обрав варіант перекладу, що навіть і турецька монета заборонена, але, гадаю, він хибний.

[63] Себто мова про мідні пули та посріблені акче.

[64] Ханський табун згадують й інші джерела.

[65] Ймовірно, стільки харчів готували лише на далекі виправи – на іранський фронт чи до Угорщині. До речі, польський перекладач фрагментів з Броневського у «Погромі татар…» (Краків, бл. 1621) тут віднотував «3 або 4 тижня» (не повірив очам своїм про «місяці»?).

[66] Бастурма або монгольський борц і досі славні. Подрібнювали-перетирали цю страву (щоб аж через сито м’ясо проходило) задля додаткового зменшення об’єму.

[67] Ймовірно, тут маємо опис англійцем польового кулешу.

[68] У польського перекладача Броневського з бл. 1621 р. тут додана назва цієї страви – «саламаха». Це зайвий непрямий доказ на користь М. Пашковського як автора того перекладу (бо про саламаху є і в його описі козаків в «Історіях турецьких).

[69] На жаль, те античне слово-назва у тексті не відчитане (принаймні у виданні 1965 р.).

[70] Й. Барбаро у 1430-х рр. згадував про похідну їжу татар – бо­рошно, замішане з медом. Отже так, то про милий росіянам «медовий пряник». Про аналогічну практику у казахів є етнографічний опис з 1832 р.: «когда киргиз (казах) собирается в долгую дорогу, он берет с собой небольшой мешок из шкуры козленка, наполненный просеянной мукой из проса, размятой в тесто с небольшим количеством меда. Запасы этой еды позволяли как отдельным наездникам, так и сторожевым отрядам удаляться от своих людей на расстояние добрых десяти, шестнадцати, а то двадцати дней пути», див.: Левшин А. И. Описание орд и степей казахов. – Павлодар, 2005. – С. 65-66.

[71] У польського перекладача Броневського з бл. 1621 р. замість християн мовиться про «бранців» (що і викривлює, і збагачує зміст).

[72] Вільний перекладач Броневського з бл. 1621 р. тут ще додав, що тим, хто свого коня і шаблі не має, усе те позичають багатші люди – у надії на компенсацію зі здобичі.

[73] У перекладача Броневського з бл. 1621 р. мовиться про 8, а щонайбільше 10 днів.

[74] У польського перекладача Броневського тут додано, що «однак жінок і дітей не б’ють». Отже, вбивали лише чоловіків – тих, хто міг стати гінцем-скороходом.

[75] Вільний перекладач Броневського додає, що загонам на плюндру­вання дається 7-8 днів, отже це пустошення на відстань 4-денного переходу.

[76] Вільний перекладач Броневського з бл. 1621 р. додає, що ліпше смерть, чим ота татарська неволя, бо шляхтичів там голодом морять, а хлопів люто б’ють.

[77] Мова про т. зв. ханських сейменів – формації піхоти типологічно близької до яничар.

[78] Йдеться про яничарів з турецьких фортець на теренах Крим­ського ханства або й з допоміжних загонів, прибулих зі Стамбулу.

[79] Караман – область у Туреччині (Центральна Анатолія), на той час ще заповідник давньої кочової турко-сельджукської чи то ранньо­османської традиції. Не дивно, що тамтешніх коней цінували.

[80] Вільний перекладач Броневського з бл. 1621 р. додає, що основна порода татарських коней «бахмати виборні карі» (отже, це оті слинні савраски). Згадує і що татари рідко запрягають «шкап» у телеги, бо мають для того верблюдів і волів.

[81] Інформація точна – взірцева перська шабля-шамшир справді довша. У Речі Посполитій знані специфічні назви для різновидів татарських шабель – ординка, чечуга.

[82] Вільний перекладач Броневського з бл. 1621 р. пише, що найубожчий приводить принаймні три коня, а багатший – по 16 веде.

[83] На той час це завищена цифра. Див. інформацію сучасника – турка з Білгороду-Дністровського – про те, що хан на Цецорі 1595 р. мав сто тисяч війська і, за думкою старожилів, то найбільша кількість, яку коли-небудь збирав кримський володар, див.: Archiwum domu Radziwiłłów. – Kraków, 1885. – S. 125.

[84] Може бути, тут йдеться про донських козаків – вони, траплялося, приєднувалися до кримських виправ.

[85] Перекладач Броневського з бл. 1621 р. уточнює «білого кінського хвоста замість прапорця на високому киї носять».

[86] Hijrah – це Хіджра (з арабської «міграція»), точка відліку іслам­ського календаря. Може англієць переплутав дату (по Хіджрі) з іменем хана?

[87] Йдеться, про походи 1579-1581 рр. Татари тоді допомагали на допоміжному фронті Сіверщини.

[88] Треба зауважити, що польський уряд пробував наполягати, що то не данина (чітко визначена), а принагідні дарунки-заохочення (виплати за певні дії – а отже, як немає тих дій, нема і подарунків).

[89] Ймовірно, цей пасаж у тексті Пейтона навіяний гучно обговорю­ваною в Європі справою з проривом кримсько-татарського війська через польські українські володіння до Угорщини у 1594 р. Коронне військо тоді повністю провалилося – ані перестріти, ані наздогнати татар у своїх кордонах воно не змогло.

[90] Про справу (щоправда, напівприватну) із замком на Хортиці князя Д. Вишневецького (Байди) англієць, отже, не чув.

[91] Слідів того твору досі наукою не виявлено.

[92] Pamiętniki Janczara, czyli kronika turecka Konstantego z Ostrowicy, napisana między r. 1496 a 1501 / wydał Jan Łoś. – Kraków, 1912.

[93] Perspectiwa na upatrzenie sposobow woiowania kraiow nieprzyiaciol Krzyza Swietego… – Poznań, 1622.