Почитавши критику розповсюдженості історичного наукпопу на противагу власне науковим текстам колег по фаху, мені захотілось порозважати над основними видами історичних текстів та їх можливою аудиторією. Бо багато зламано списів навколо науково-популярного і наукового, із закидами до прихильників і перших, і других. Сутність конфлікту у тому, хто і як може і має писати. Конфлікту, якого, на мою думку, могло б і не бути, якби не радянська наукова і лінгвістична спадщина.
Чому так? І що нам власне з цим робить? Та зрештою, якими ж мають бути історичні тексти?
Наукові тексти
Що робить текст науковим? Насправді три головні речі: постановка проблеми, методологія та бібліографічний апарат. В ідеальному світі в основі кожного наукового дослідження має лежати дослідницька проблема, яке оголює нестачу знань про предмет. Те, що прийнято називати «науковою новизною». Питання має бути важливим – оце часто перший камінь спотикання. Як пояснювала коуч на одному з відвіданих мною дослідницьких воркшопів, нестача знань не обов‘язково означає важливість проблеми: так, ми можемо не знати колір шкарпеток нашої колеги і «дослідити» це, нахилившись під стіл. Однак що нам дає таке знання? Чи ще більш прямолінійне питання, яке мій знайомий професор ставить своїй команді на кожну їх пропозицію для статті/монографії/конференції: «Чому це важливо?».
Коли ви вже маєте у полі зору справжню наукову проблему, ви від питання «що?» переходите до питання «як?»: тобто, ви маєте обрати інструменти для дослідження, сформувати джерельну базу та опрацювати історіографію, бо навряд чи ви перша людина, яка натрапила на цю проблему. Однак навіть якщо ви і справді перші, то завжди є суміжні дослідження. Жодний нормальний історик не візьметься за дослідження, якщо недостатньо справжніх, тобто сучасних нашому предмету дослідження, джерел. У науковому знанні ключовим ж його обмеженість джерелами: саме тому, коли ви, наприклад, бачите книгу «Релігія трипільців» ви одразу можете зрозуміти, що то шлак, адже наявні джерела не дозволяють нам реконструювати релігійні уявлення трипільців. Критика наявних джерел є не менш важливою - якщо людина посилається на «Велесову книгу», біжіть від неї, бо це точно не історик!
Методи і методологія досліджень - це справжня больова точка для наших фахових істориків. Так, такі предмети є в програмі, однак часто їх викладання не залишає у головах студентів притомної картини того, як вони ті інструменти мають підбирати і використовувати. Часто це зумовлено і відсутністю інтересу і розуміння «нащо то потрібно?» і у самих студентів, адже можна просто переписати методи з чийогось вступу чи методички.
Виписування методів і методології на початку кваліфікаційних робіт, як то прийнято ще з радянських часів, є абсолютною формальністю і зустрічається лише на пострадянському просторі. Це не означає, що на Заході ніхто не пише про свої інструменти - для цього є вступ до книг. Проте форма цього викладу зовсім не кондова, але вкрай індивідуальна. У ній історики розважають над працями і підходами, які найбільше на них вплинули і виписують теоретичну основу своєї подальшої аргументації. Ви не зустрінете там «історико-типологічного» чи «історико-порівняльного» методу, бо це якось goes without saying, надто загальне місце, щоб його по-школярськи прописувати. Тому у них є книги з теоретичним підґрунтям без окремого розділу «методи і методологія», а у нас є розділи, які не завжди, але часто не мають особливого стосунку до старого доброго позитивізму основного викладу. Бо, як виявляється в основній частині, автор ще вірить, що можна реконструювати, як «воно було насправді», незважаючи на те, що з історичною наукою від ХІХ століття вже встигла статися некласична і навіть постнекласична історіографія.
Коли ви вже знаєте, як досліджувати, залишилося ту наукову роботу написати. І ось тут розпочинаються дива. Притомна людина, яка часом навіть народилася вже після розпаду Союзу починає писати, як знаний канцелярист 1950-тих років. Ніби якщо текст раптом стане цікавим, то втратить у науковості. Від наукового стилю очікують жаргону, «об‘єктивності» викладу, безособових дієслів, структури та логіки. З усього цього я можу погодитися лише з двома останніми вимогами. Текст дослідження має справді бути добро структурованим (розділи, підрозділи, параграфи), а виклад має бути логічним. Проте інші вимоги більш проблемні і неоднозначні. Жаргон, тобто у нашому слова специфічні для вашої галузі варто використовувати лише в нагальних випадках - такими є вимоги сучасних рейтингових наукових журналів, принаймні в англофонному світі. Жаргон не має підміняти сутність і приховувати відсутність глибини ідеї, як це часом стається в академічних виданнях. До того ж, він унеможливлює комунікацію з кимось поза вашою вузькою групою: тут логіка проста - чим менше вас розуміють, тим менше читають. Тому-то редактори журналів і зазначають у вимогах ясність тексту. «Об‘ктивність» викладу передбачає відсутність емоційно-експресивних оцінок - і цього справді варто дотримуватись, але мало хто сьогодні насправді вважає, що існує ота об‘єктивність. Наші тексти у будь-якому випадку суб‘єктивні, тому якщо від іронії чи емоційних оцінок можна втриматись, то від присутності автора з його унікальним стилем - навряд чи. Що загалом і не погано: текст, де більшість дієслів активні читати набагато приємніше за безособовий виклад дат і фактів.
Наукпоп
Хоча мені ніде і не зустрічались дослідження ґенези науково-популярного жанру, але підозрюю, що коріння у нього радянське. Ще на світанку Радянського Союзу почали з‘являтися книги, які вирізняли серйозні сюжети поєднані з украй простим викладом, адже «просвітництво мас» було однією з перших цілей нової влади поряд з електифікацією. Тобто, від початку мета наукпопу була майже благородною - дати доступ «простим людям», а саме далекому від науки пролетаріату, доступ до знання. Окрім цього автори цих книжок мали «вписати» в основний виклад основи марксизму-ленінізму, щоб зростити на цій плідній ниві людського капіталу паростки не тільки знань, але й ідеології. Ці книги друкувалися космічними накладами і постачалися у всі бібліотеки і книгарні союзних республік. Друкувалися вони, звісно, російською мовою, і мали формувати радянську людину за єдиним зразком.
Після розпаду Союзу жанр втратив державну підтримку і занепав. Якщо академічна наука після пошуків себе у новому державному і мовному контексті поступово відновлювалась, то науково-популярні книжки довго залишалися поза межами інтересів науковців, які воліли спокійно розбудовувати свою башту слонової кістки.
Наслідки втрати контакту з широкою аудиторією були печальні: так, в історичній науці вони залишили прогалину, на якій виросли Фоменко-Носові, Бебики та інші маргінальні для науковців, але популярні серед пересічних людей персонажі. Науковців ці пересічні люди не знали, і перестали їм довіряти. Дистанція принесла репутаційні втрати.
Останніми роками ситуація почала радикально змінюватися з обох сторін: по-перше, зросла аудиторія, зацікавлена в нехудожній літературі, адже постійний саморозвиток став одним із пріоритетів людей, які читають, а, по-друге, історики почали знову писати книги, орієнтовані на ширшу аудиторію. Книги Ірини Ігнатенко, Олексія Сокирка, ціла серія Militaria Ucrainica з її плеядою авторів-фахових істориків довели, що наукпоп може бути і якісним, і фінансово успішним.
Тут, утім, є і свої особливості. Я не підраховувала спеціально, але за спостереженнями, чи не 90% науково-популярної літератури з історії присвячено історії України. Ще можна знайти книжки з глобальної історії ХХ століття (здебільшого, про Першу чи Другу світову), однак більш ранні періоди сітової історії залишаються у тіні. Якщо щось і з‘являється, то це є переклад науково-популярних книжок англомовних авторів, чия якість не завжди висока (про що ще буде нижче). Рік святкування 500-ліття Реформації трохи покращив картину з XVI століттям – як наслідок з’явилась монографія, опрацьована згодом у науково-популярне видання Петра Котлярова «Філіп Меланхтон. Фенікс Реформації» (К.: Дух і Літера, 2020), однак лакун все ще більше, ніж книжок.
Домінування власної історії в науково-популярному просторі зрозуміле, проте якщо ми справді хочемо інтегруватися у європейське середовище нам, на моє преконання, варто знайти більше про це саме середовище та його історичні засади. Адже Україна ніколи не розвивалась у сферичному вакуумі. Для прикладу наведу дві книжки, які з‘явилися майже одночасно: моя книга по західноєвропейській їжі доби Середньовіччя та «Кулінарна мандрівка Гетьманщиною» Олексія Сокирка. Вони присвячені різним періодам (я закінчую на XVI столітті, а пан Олексій починає із XVII) та різним регіонам, але вони комплементарні, бо традиції та смаки високої середньовічної кухні були успадковані та переосмислені у часи Гетьманщини. Тому діалог між європейською та власне українською історією не є чимось штучним і політично нав‘язаним - він справді відбувався.
Зростання попиту на наукпоп мав і свою «темну сторону»: далеко не всі автори є фаховими істориками. Є серед них і аматори, які щось почитали з історії і вирішили, що вони тепер готові нести світло в маси. Є і відверті фальсифікатори, які граючи на патріотичних почуттях просувають теорії про трипільців-українців, істинність Велесової книги чи українську націю від часів Русі. Бути патріотом не означає свято вірити, що українці існували завжди. Студентів-істориків вчать, що історію не варто модернізувати; і хоча б до яких спрощень не спонукав науково-популярний формат, піддаватись цим спокусам не варто.
Хоча видається логічним, що історик-науковець буде час від часу популяризувати результати власної праці у такому форматі, від колег по цеху можна почути закиди у перетворенні на «публіциста» і простій втраті часу та репутації серйозного науковця.
Проте перш ніж перейти до пропозиції вирішення цих ідейних конфліктів, я звернусь до іншого терміну, чия популярність останніми роками б‘є усі рекорди.
Нонфікшн
За словником «нонфікшн - це проза, яка ґрунтується на фактах, справжніх подіях та справжніх людях, як, наприклад біографія чи історія». Тобто, це просто нехудожня література, не-вигадка. Чи тотоже це слово науково-популярній літературі? Ні, бо воно є ширшим, і включає як суто наукові, так і абсолютно популярні праці. Хоча спектр нонфікшену здається невиправдано широким характер праць, насправді, не такий вже і полярний.
Тут ми повертаємося до науковості книжок. Чи насправді їх робить такими канцелярський стиль та слідування певній структурі, яке нагадує радше магічний ритуал, де жорстка послідовність слів і жестів визначає успіх усього починання, а розуміння виявляється вторинним? Роздуми над межею між науковістю і науково-популярністю ведуть до переоцінки того, як ми зараз пишемо кваліфікаційні роботи. Читабельність є обов’язковою умовою науково-популярної праці, однак чому її ніколи не висувають, принаймні офіційно до наукових робіт? Адже наявність вступу, аналізу джерел і історіографії, методологічного і основних розділів з висновками ще не гарантують наукової цінності. Квалітативний аналіз залишається на совісті наукового керівника або консультанта, опонентів і спеціалізованих рад.
За фахом мені доводиться читати чимало книжок і наукових статей англійською, французькою, німецькою. Тобто, наукових праць із світу, де поділ обмежується художньою і нехудожньою літературою. Однак різниця між ними існує – академічна німецька відчутно «важче» за мову, якою написані праці для широкої аудиторії. Проте в англійській ця різниця, здебільшого, не така очевидна. Так, жодна із по-справжньому наукових праць не обійдеться без купи посилань, однак ті посилання можуть бути або сором’язливо віднесені на кінець книги, або зведені до необхідних, щоб не «перевантажувати» сторінку і не «травмувати» пересічного читача. Виклад же буде ясним і доступним. Також є спеціалізовані академічні видавництва на кшталт Routledge, що допомагають читачу зорієнтуватися: так, усі хоч трохи знайомі з видавничим світом, знають, що Routledge не публікують чисто «популярні» праці. Однак і це не обов’язково, бо кордон між науковим і науково-популярним у нонфікшені може пролягати виключно у наявності або відсутності довідкового апарату: посилань, бібліографії, словника тощо. Я не хочу ідеалізувати англомовний нонфікшн – і там є відверто слабкі праці, проте просто перевіривши наявність довідкового апарату ви можете виокремити серйозніші роботи. А щодо франкомовної літератури, так, гадаю, популярність і тривалість історіографічної традиції Школи Анналів багато в чому завдячує як зверненню до історичних проблем, потенційно цікавих пересічному читачу, так і доступності мови викладу. Марка Блока, Люсьєна Февра, Філіпа Ар’єса, Жака Лє Гоффа, Жана-Клода Шмітта чи Мішеля Пастуро читають, цитують і будуть це робити ще сто років, незважаючи на можливі неточності чи відверті помилки в їх роботах (тут я думаю про Ар’єса). Так само жива мова нідерландця Йохана Хейзинги забезпечили довге і плідне життя його монографії «Осінь Середньовіччя».
Ми сьогодні можемо робити вибір, в яку сторону рухатися від радянської канцелярської «новомови» і, враховуючи успішність західних моделей, то чому б не писати науково і доступно? Не спрощуючи предмет, однак уникаючи кліше, безособових дієслів та іншого лінгвістичного сміття? Може саме тоді запит на наукові книги якщо не від держави, то від читацької аудиторії буде вищим?
Замість висновків: складні стосунки жанрів і болісні питання
Отже, чи страждає запит на науку від збільшення кількості нонфікшену/наукпопу? Насправді збільшення попиту на нехудожні праці за усіма законами ринку має призвести до зростання попиту на наукові тексти, бо наукпоп готує читачів до наступного рівня. Не всі до нього дійдуть, але безсумнівно, що зацікавлених буде більше, ніж при повній відсутності популярних текстів. «Медіатизованість» науковця може дати гарний старт для його власне наукових робіт, адже він вже має сформовану аудиторію, яка йому довіряє і готова читати усе, що він напише.
І пов’язане з першим питанням друге – чи має історик вибирати, чи залишатись йому науковцем чи «йти в популяризатори»? Деякі професійні історики в Україні насправді обрали шлях «публічних інтелектуалів» і не повернулися до наукових студій, обмежившись публіцистичними чи науково-популярними працями. Однак більша частина відомих мені популяризаторів науки успішно суміщає наукову кар’єру з медійною. Це питання тайм-менеджменту, звісно: часто науковці також є викладачами в університетах і мають серйозне навантаження. Тому «жонглювання» ролями потребує додаткового планування і зусиль. Однак тут ми вже заходимо на територію індивідуального вибору.
Чи справді наукова праця не може бути розрахована на широку аудиторію? Може, особливо якщо мова йде про історію чи історію мистецтв. Такі праці потребують фаховості при написанні, однак їх споживання не вимагає додаткової підготовки від читача. Тут, здається, гуманітарії знаходяться у більш виграшній позиції, ніж їх колеги з точних наук, то чому б не скористатися цим?
Сама наявність дискусій щодо співіснування наукпопу та наукових текстів є для мене симптомом. Симптомом того, що сучасні наукові тексти мають бути іншими, ніж були ще десять років тому. І деякі з них справді інші, хоча б частково звільнені від радянського «формалізму». Достатньо згадати праці Наталі Яковенко чи монографію Ігора Сердюка «Маленький дорослий: Дитина й дитинство в Гетьманщині XVІІІ ст.» (К.: К.І.С., 2018). Проте вони такі лише через свідомий вибір їх авторів. Щоб бути відчутними, зміни мають стати інституційними. Доти наукпоп буде перемагати, заповнюючи собою усю нішу нонфікшену.