Загальні зауваги

У 2015 р. в російському видавництві Алетейя побачила світ «История Украины», авторами якої стали чотири знані російські історики. Усі вони, як зазначив у передмові до видання академік РАН Алєксандр Чубарьян, «є російськими членами Російсько-української комісії істориків» (с.5). В Україні прийнято говорити про "Українсько-російську комісію". Ймовірно, саме завдяки наближеності тематики своїх досліджень до історії України ці історики і увійшли до складу комісії. Звідси можна припустити, що вказана книга має бути реальним зрізом сучасних знань і уявлень російської академічної науки про історію України.

На початку січня 2016 року на порталі Historians.in.ua вже публікувалася емоційна рецензія на цю книгу за авторством Дмитра Вирського¹. У ній було оглянуто доробок Іґоря Данілєвского та Татьяни Таїрової-Яковлєвої – історія України до 1917 року. У березні з’явилася низка нових відгуків – тексти Олександра Филипчука², Олександра Зайцева³  та Станіслава Кульчицького⁴. У двох останніх дописах проаналізовано доробок Алєксандра Шубіна та Віктора Мироненка, тобто тексти з історії України 1917–2011 рр.

Предмет аналізу мого огляду значно вужчий, ніж у вказаних рецензентів. До уваги взято лише ту частину книги, де описуються події 1917–1939 рр., причому без аналізу історії Західної України. Структурно це три перших підрозділи ІІІ розділу, який має загальну назву «Украина в ХХ веке (до 1945 г.)». Вибір продиктований моїми науковими зацікавленнями.

Перед тим, як безпосередньо звернутися до предмету аналізу, варто викласти кілька загальних спостережень. У перших рядках огляду вже згадувалася заувага А.Чубарьяна про Українсько-російську комісію істориків. Той текст подано у теперішньому часі. З нього може скластися хибне враження про незмінний статус цієї комісії, тобто про те, що вона продовжує свою діяльність. Але це не так. На початку 2016 р. у розмові з рецензентом заступник директора Інституту історії України НАНУ Геннадій Боряк зауважив: «Комісія припинила своє існування у зв'язку з військовою агресією Росії проти України. Наприкінці 2013 р. відбулося останнє засідання в Києві. Після цього комісія не відновлювала роботу і, цілком очевидно, знадобляться десятиліття, аби діалог між істориками на інституційному рівні відновився». Таким чином, автор передмови зробив спробу заперечити очевидне. Можливо, він вважає, що таким чином уникає політизації? Хоча, як на мене, спроба замовчати факт припинення роботи комісії вже сама собою є виявом політизації.

Згадана заувага А.Чубарьяна продовжується такими словами: «Кожен з них (тобто чотирьох авторів «Истории Украины». – Г.Є.) є спеціалістом у своїй області, часовому проміжку, історія якого ними написана». Не піддаючи сумніву це твердження, вважаю доречним дещо уточнити його. Так, справді, кожен із авторів є фахівцем у своїй області, і наукові інтереси кожного з них знаходяться саме у тому часовому проміжку, історія якого ним написана. Разом із цим слід відзначити, що коло безпосередніх дослідницьких зацікавлень усіх названих фахівців значно вужче, ніж період та тематика ними написаних розділів. Якщо взяти до уваги науковий інтерес, то це цілком закономірно – науковці як «вузькі спеціалісти» не можуть в усьому запропонованому до опису періоді бути однаково компетентними. То ж в цьому аспекті відмінності між авторами неістотні.

Значно суттєвіше інше: предметом наукових зацікавлень трьох авторів є власне історія України (з відповідними їхній фаховій спеціалізації територією та назвами), і лише в А.Шубіна науковий інтерес знаходиться за її межами. Щоправда, чимало уваги у своїх дослідженнях він приділяє регіону, який сам же означає як «Північне Причорномор’я», а з 2014 р. і «Новоросія» (у книзі: Шубин А.В. История Новороссии. – М.: ОЛМА Медиа Групп, 2014. – 479 с.)⁵, однак України як чогось окремішнього він у своїх дослідженнях насправді не бачить, хоча й вивчає той період, коли не помітити її неможливо.

Обкладинка книги А.Шубіна. Книга була створена відразу після анексії Криму, в розпал російської військової агресії в Україні.

Академік РАН Алєксандр Чубарьян. Написав передмову до книги «История Украины» з чітким визначенням академічного написання історії.

Ця заувага повною мірою стосується і рецензованого далі тексту. Одним із побічних підтверджень цих слів (про інші йтиметься далі) є вживання Алєксандром Шубіним, – єдиним із чотирьох авторів, – словосполучення «на Украине». І це незважаючи на довголітнє перебування у складі Українсько-російської комісії істориків та добре йому відому позицію як колег по комісії, так і української сторони загалом. Тобто це – принциповий вибір.

У вказаних вище загальних заувагах згадано спільні для усіх авторів обставини написання тексту, порівняно певні об’єктивні (предмет дослідження) та суб’єктивні (особиста позиція) відмінності авторського колективу у підходах до створення праці, об’єднаної загальною назвою «История Украины». Наведені далі результати аналізу стосуються написаного А.Шубіним тексту. При цьому окрема увага зверталася на відповідність тексту тим засадам, які автор передмови А.Чубарьян означив як «академічний стиль»: «Під академічним стилем розуміємо уважне ставлення до фактів, суджень колег, знання сучасної історіографії питання, а також відмову від політизації і політиканства» (с.5). Здається логічним припущення, що цей стиль є (чи має бути) притаманний усім авторам «Истории Украины».

«Особливості» авторської термінології та датування

Продовжуючи згадане вище твердження про ігнорування А.Шубіним України як чогось окремішнього від Росії, звернемо увагу на використану ним термінологію. Під час ознайомлення з текстом часом складається враження, що потрапляєш у Спотворений світ радянського минулого⁶. Можливо, якби не власний 25-річний пострадянський досвід дорослого життя, в тому числі і професійної діяльності як історика, то відповідні рядки з цього тексту і мені здалися б такими ж звично-об’єктивними, якою здалася дійсність герою роману Роберта Шеклі після повернення на Землю: мовляв, «все минало як і раніше – батько випасав отари пацюків, мати, як завжди, безтурботно несла яйця». Але 25 років таки минуло недарма. Чому ж вживана А.Шубіним термінологія викликає аналогії з радянським періодом чи його модифікацією? Підстав для цього є чимало. Назвемо деякі з них.

Характерним негативним як для радянської, так і для сучасної кремлівської пропагандистської машини терміном «націоналіст» та похідними від нього А.Шубін означає усі ті некомуністичні політичні сили, соціальні групи чи окремих діячів, у програмових засадах, гаслах чи діяльності яких важливе місце займала українська національна тематика. Незалежно від того, чи вони хотіли автономії України в складі Росії, чи добивалися незалежності, чи просто намагалися створити сприятливі умови для національно-культурного розвитку України, – усі вони характеризуються як «націоналісти». У низці випадків, приклади яких будуть приведені далі, цей термін несе відверто негативне навантаження.

Поняття «націоналіст» вживається винятково при характеристиці української сторони. Щоправда, робиться виняток для прихильників Української держави, яких Автор націоналістами не вважає. Адже, на його думку, про сприяння національно-культурному розвитку українців у період гетьманату не йшлося. За одним лише винятком, про який він висловився промовисто і лаконічно: «Нетривале українофільство Скоропадського відобразилося, зокрема, у створенні Української академії наук. Щоправда, реально вона змогла почати роботу лише при більшовиках у 1919 році» (с.291). Іноді навіть і без того наявний негативізм поняття «націоналіст» підсилюється вживання терміном «шовініст», яке теж вживаються лише на адресу проукраїнських сил. Наприклад, на с.304 йдеться про «шовіністичні інстинкти воєнщини націоналістів» (це про період Директорії УНР), а на с.329. – про українські «націонал-шовіністичні повстання» (про селянські повстання в 1919 р.).

Чи не єдиною відмінністю із періодом ідеологічного панування «марксизму-ленінізму» є невживання разом із поняттями «націоналіст/«націоналізм» додатку «буржуазний». Втім, відмінність є і у вживанні слова «патріот» (с.288, 300). Ним А.Шубін, цілком у дусі сучасної інформаційної війни Кремля, називає проросійські сили на території України – російське офіцерство та кадетів доби існування Української держави, що в радянські часи теж було неможливо. До представників українських політичних сил це поняття не вживається за означенням – мовляв, хіба можуть бути патріоти серед людей, які означаються себе українцями? Недарма ж Автор відмовляє у патріотизмі делегації УЦР на переговорах з Четверним союзом (с.279).

Жахи революції та «громадянської війни» Автор, як правило, пов’язує з українськими «націоналістами». Натомість про жодний подібний випадок спрямований проти «націоналістів» чи їхніх прихильників у тексті не згадано. У цьому зв’язку показовим є приклад із подіями початку 1918 року у Києві. Автор цілу сторінку присвячує «злочинам» захисників Києва, тобто прихильників УНР, і лише один рядок – тому, що виробляв посланець ленінського Раднаркому М.Муравйов після його захоплення. Причому який рядок! Це варто процитувати: «Червоні провели арешти та розстріли офіцерів, що залишилися у місті» (с.283). Для розуміння контексту, у якому згадується слово «офіцер», варто навести приклад опису А.Шубіним ще однієї, датованої листопадом 1918 р., події, пов’язаної з офіцерами: «Дії націоналістів проти офіцерства гетьманської армії (тобто переважно російських офіцерів) були жорстокими» (с. 293). Інакше кажучи, поняття «офіцер» вживається в одному синонімічному ряду з такими означеннями як «патріот», «кадет» і взагалі прихильник єдиної Росії.

Михайло Муравйов, ініціатор червоного терору у Києві, твердження якого А.Шубін вважає наскільки беззаперечними, що цитує без посилання на автора.

Щоб обґрунтувати своє твердження про злочини «націоналістів» у січні 1918 р. А.Шубін навів усі слова (неповні два речення) зі згадкою «ексцесів», які були справою рук війська УНР зі спогадів критично налаштованого стосовно ідеї і практики української державності Олексія Гольденвейзера. Мало того, він навіть додав – мабуть, для більшого об’єму, – загальну заувагу про дії військ, що відступають (с.283). Але слова О.Гольденвейзера щодо схожих «ексцесів» при відступі більшовиків, як і про «жахливі руйнування» від більшовицької артилерії до завоювання Києва та «сповнені жахом та кров’ю» перші дні їхнього владарювання, яким у спогадах приділено не два речення, а дві сторінки⁷, Шубін не згадав.

Зрозуміло, що жодного слова не було сказано і про розстріл під Крутами полонених українських юнаків, адже це б могло послабити вибудований Автором негативний образ «націоналіста» чи навіть перетворити «злочинця» на «жертву». Натомість О.Шубін, без будь-якої згадки про джерело відомостей і, відповідно, з претензією на безумовну достовірність приводить ще один «вбивчий» аргумент на підтвердження «жорстокості» «націоналістів» – частину датованого 17-м січня 1918 р. донесення М.Муравйова, де йдеться про «потяг із беззбройними солдатами із фронту»(с.283), яких, мовляв, «петлюрівці» насильно відправили на зустріч червоними. Щодо достовірності оцінки дій супротивника самим Муравйовим досить відзначити, що у вказаному донесенні йдеться ще й про Петлюру як безпосереднього керівника військами УНР у цьому бою. Тоді як насправді він у цей час перебував у Києві. На цей прийом Автора, а також на необґрунтованість станом на початок 1918 р. вживання терміну «петлюрівці» для означення військ УНР, звернув увагу у своєму дописі Олександр Зайцев⁸. Зауважимо також, що наявну у цьому ж донесенні вказівку на те, що «Петроградська червона гвардія, Виборгська і Московська гвардія винесли майже одні весь бій на своїх плечах»⁹  О.Шубін не згадує, в тому числі і на тих сторінках, коли розмірковує про відсутність підстав означати цю війну «агресією Росії» (с.274). Бо невигідно?

A.Шубін неодноразово згадує про діяльність відомого військовика Н.Григор’єва (с.292, 303-305, 307-310, 312). У тексті йдеться про його перебування у лавах гетьманської армії, УНР часів Директорії, Червоній армії. Але «націоналістом» Автор називає Григор’єва лише після початку ініційованого отаманом антибільшовицького повстання із властивими йому антисемітськими закликами (із 309 с.). Зовсім не бентежить А.Шубіна і його власне твердження, що «націоналіст» Григор’єв не бажав воювати проти білих і за це був розстріляний Н.Махном (с.312). Ну справді, хіба ж може справжній український націоналіст воювати проти денікінців, проти прихильників «єдиної-неділимої»? Додамо також, що націоналізм (а він, нагадаю, лише «український») на цих сторінках розглядається як синонім антисемітизму. Втім, не лише на цих – така маніпуляція загалом властива для рецензованого тексту.

При описі подій 1917–1921 рр. А.Шубін раз по раз повторює термін «громадянська війна» і жодного разу щось на кшталт «національно-визвольної війни». Таке означення наявне у назвах розділів; воно стосується військових дій, які провадили і петлюрівці, і більшовики, і денікінці, і махновці. Доходить до смішного. Маніпулюючи словами Симона Петлюри, відриваючи текст від контексту, А.Шубін приписує йому узагальнення про те, що «українська нація виникла лиш у вогні революції та громадянської війни» (с.319).

Ще одним важливим маркером, який вказує на те, що Автор писав не стільки «історію України», скільки історію певної території як невід’ємної частини Росії, є спосіб вживання ним таких знакових для українців слів як «самостійність», «незалежні» та «незалежність». У Шубіна в окремих випадках російською мовою це відповідно «самостийнисть» (с.270, 327) та «незалежные» (у назві партії. – С.296, 310, 321). Такого роду термінологію завжди вживали представники тих політичних сил, які не визнавали ні державних, ні національно-культурних прав України.

У цьому випадку А.Шубін пішов навіть далі такого адепта «русского мира» як Андрєй Марчуков – той назву партії УСДРП(незалежні) переклав все-таки як «УСДРП(независимые)»¹⁰. Причому Шубін при вживанні терміну «незалежные» двічі припустився фактологічних помилок, переплутавши українські партії (с.310, 321). Буває. На те, мовляв, вони і «незалежные». Про те, що насправді УСДРП (незалежні) зразка 1919 р. – це майбутня (з січня 1920 р.) Українська комуністична партія (УКП), звичайно, ні слова. Та й не могло бути, оскільки Автор цю партію означає як складову частину винайденої ним самим (далі цитата) «Комуністичної партії України (створеної у серпні 1919 р. в результаті злиття боротьбистів та незалежних (мовою оригіналу – «незалежных». – Г.Є) соціал-демократів)» (с.321). Принагідно зауважу, що А.Марчуков, на відміну від А.Шубіна, партії не плутав, нових назв українським партіям не вигадував і до складу Українсько-російської комісії істориків не входив.

Ознакою, що яскраво характеризує авторський підхід до проблеми, є використання великої/малої літери в тих чи інших означеннях. Так, Шубін неодноразово, хоч це і не відповідає правилам правопису, – вживає з великої літери слово «радянська» у словосполученні «радянська влада» (мовою оригіналу «Советская власть» – с.270, 271, 282, 292, 299, 302) та слово «ради» («Советы» – 262, 292, 295, 308, 354). Ймовірно через велику шану до більшовицької індустріалізації, насамперед її початку, у тексті великою літерою виділяються поняття «Перша п’ятирічка» (с.351, 352, 362, 368, 370), «Друга п’ятирічка (с.351, 368), просто «П’ятирічки» (у множині – с.352) та «П’ятирічка» (с.359, 362, 365, 368). Втім, скільки-небудь зрозумілого ставлення Автора у цьому питанні немає, оскільки поряд з великою літерою ці ж самі терміни, іноді на тих же сторінках, вживаються і з маленької літери. Тому не зрозуміло, чи то неуважність, чи незнання правил правопису, чи така шаноблива нешанобливість у ставленні до рад та п’ятирічок.

Подібна невпорядкованість характерна і для таких вже питомо українських термінів як «Центральна рада», «Генеральний секретаріат», «Національна рада», «народний секретаріат», «державний секретаріат». У нашому переліку усі поняття означені так, як вони переважно подаються у тексті. Тобто «Генеральний секретаріат» – переважно з великої, а «народний та «державний» – з маленької тощо. Принагідно відзначимо, що з поняттям «Політбюро» (як окремо, так і в словосполученні з «ЦК ВКП(б)» чи «ЦК КП(б)У») жодних неузгоджень не було, – Автор пише це слово лише з великої літери (с.330, 342, 348, 360, 368, 372, 375), хоч формальним органом влади, на відміну від щойно згаданих українських законодавчих та виконавчих органів влади, цей партійний орган не був. Можливо, це – свідомий чи підсвідомий – вияв шани до людей, що входили до його складу? Не знаю, але вибір у будь-якому разі промовистий.

Політбюро ЦК ВКП(б) станом на 10 листопада 1934 р.

Вагомою завадою для цілісного сприйняття тексту є невизначеність у датуванні подій 1917–1918 рр. Ця проблема завжди постає перед дослідниками. Її суть полягає у тому, що Росія і, відповідно, підросійська Україна, до 1918 р. жили за юліанським календарем («старий стиль»), а на початку 1918 року відбувся перехід до григоріанського («нового стилю»). За рішенням ленінського Раднаркому після 31 січня наступило 14 лютого, а за рішенням Ради міністрів УНР після 15 лютого – 1 березня. Є три методи вирішення цієї проблеми. Перший, досить незручний, це коли вживаються дати відповідно до наявного календаря (юліанського чи григоріанського), але при цьому зазначається про факт такого переходу. Другий варіант, найбільш поширений – це вживання для періоду з 1917 (з лютого або з жовтня) по березень 1918 р. подвійного, – за новим і старим стилем – датування. При цьому єдиного правила черговості (що подавати спочатку, а що в дужках) не існує. Третій варіант – це вживання усіх дат лише за григоріанським календарем. Вибір може бути різним, але він має бути однаковий для усього тексту.

В умовах майже щоденних змін політичної ситуації на початку 1918 року питання точного датування є особливо важливим для кожного, хто позиціонує себе в першу чергу як історик. Але у тексті Шубіна не існує будь-якої системності у цьому питанні. Дати тих чи інших подій можуть вживатися як за старим, так і за новим стилем, а можуть мати і подвійне «маркування». Це істотно заважає цілісному сприйняттю тексту. Така невпорядкованість свідчить, принаймні, про неуважне ставлення до свого тексту. Мало того, через таку «невпорядкованість» часом відбувається пряма фальсифікація послідовності подій.

Наведемо конкретний приклад. На с.282 зазначається: «30 січня була проголошена Донецько-Криворізька республіка» (ДКР). А вже на с. 284 один з абзаців починається таким текстом. «9 лютого 1918 р. представники Центральної ради (саме так, – слово «ради» з маленької літери. – Г.Є.) підписали договір з державами Четверного союзу». В обох випадках подвійне датування відсутнє. Який висновок може зробити читач? Звичайно, що Донецько-Криворізьку республіку проголосили раніше. Причому окрім прямої вказівки (9 лютого за календарем на 10 днів пізніше, аніж 30 січня) побічним підтвердженням саме такої послідовності подій є черговість згадок цих подій – новину про створення ДКР надано першою.

У пересічного читача не буде підстав для сумнівів щодо можливих причинно-наслідкових зв’язків. Тим більше, що Автор сам підказує напрямок, наголошуючи у продовження наведеної другою дати: «Це визначило долю України, включаючи і ті землі, які про жодну Центральну Раду чути не бажали». Тож читач цілком логічно може припустити: мовляв, вже існувала відокремлена від України ДКР, а вже після укладення договору про мир її територію було передано до України. Тоді як насправді вказані дати розташовуються у зворотній послідовності: спочатку 9 лютого (27 січня) було укладено договір України з Четверним союзом, а вже після цього 12 лютого (30 січня) – було проголошено ДКР. Замовчується і та обставина, що й радянська УНР нікуди не зникла і свої територіальні претензії не змінила.

Які причини такої невідповідності наведених А.Шубіним даних реальним фактам? «Людський фактор» (випадковість)? Відсутність знань? «Патріотизм»? Неповага до читача? Маніпуляція чи політизація історії? Достеменно наполягати на якомусь із варіантів неможливо, тим більше, що це може бути сукупність декількох із них. Але у будь-якому випадку такий текст не підпадає визначення під «академічний стиль викладу»...

Фаховість викладу та ігнорування «українських» сюжетів

Попри низку критичних зауваг, слід відзначити, що при висвітленні Автором дотичних до його наукових зацікавлень тем видно руку справжнього фахівця-історика. В першу чергу маємо на увазі аналіз мирних переговорів у Бресті, і, особливо, ті рядки, де розповідається про особливості роботи російської делегації на чолі із Львом Троцьким. В останньому абзаці на с.274. чітко описуються особливості правового статусу радянської Росії та УНР в очах одне одного, а на с.276 наводиться низка аргументів на користь логічності претензій УЦР на участь у мирних переговорах. Мало того, саме у цьому розділі, на відміну від усього іншого тексту, вперше і востаннє згадується про визнання та підтримку більшовиками «принципів самовизначення народів», що зближувало позицію УЦР та радянської Росії (с.276–277). Щоправда, частина цього безумовно якісного тексту історії України стосується надто опосередковано. Слід відзначити, що згадана у наданому в кінці розділу списку літератури праця А.Шубіна на тему Брестського миру написана в 2009 р.¹¹

Лев Троцький (Бронштейн)

Нестор Махно.

Іншою темою пов’язаного з Україною наукового інтересу Автора є тема махновського руху¹². Тому цілком закономірно, що відповідні рядки в «Истории Украины» вигідно вирізняється з-поміж інших частин написаного ним тексту. До Нестора Махна і махновщини А.Шубін ставиться з найбільшою симпатією. Якщо і згадується про якісь «жорстокості» у зв’язку з ними, то або ті, які чинили більшовики проти махновців, або підкреслюється, що махновці у ставленні населення були найсправедливішими у порівнянні з усіма іншими політичними силами. Такий підхід загалом слід вітати. Хоча б тому, що на цих сторінках немає присмаку згаданого вище Спотвореного світу радянського минулого, немає тих образів, де Махно поставав як трагікомічний бандит.

Попри явні переваги цієї частини тексту у порівнянні з низкою інших тем, слід відзначити національні «забобони» Автора. Зокрема, він фактично наголошує на винятковій лояльності махновців у «єврейському» питанні. А усе, що хоч якимось чином пов’язує Махна з національним рухом, навіть у радянській оболонці, Автор замовчує. Між тим у «тезах з українського питання», написаних у листопаді 1919 року, голова уряду УСРР зразка 1919 р. Християн Раковський, визначаючи майбутні небезпеки, наголошував: «Я вже не кажу про Махна, який є для нас найбільш небезпечним із партизан, не лише за чисельністю армії, а й за своєю політичною фізіономією. Із усіх старих партизан він є найголовнішим захисником ідеї «Незалежної Української Соціалістичної Радянської Республіки». Навколо нього є ідейний штаб із анархістів та лівих с.р.»¹³. Не можу повірити, що для таких висновків у Раковського не було підстав.

У тексті російського дослідника є чимало інших рядків, написаних на високому фаховому рівні, де логічно виписуються засади, хід та наслідки тих чи інших подій або діяльності різних політичних сил. Зокрема, чимало слушних зауваг міститься з приводу соціально-економічної політики більшовиків, організації радянської влади тощо. Однак майже усі важливі сюжети, що пов’язані з національно-державним та національно-культурним будівництвом в Україні, в тому числі і здійснюваним більшовицьким керівництвом, або пропущені взагалі, або подані з численними фактологічними помилками. Приємним винятком із цього правила є хіба що надане Автором визначення здійснюваної більшовиками політики українізації та характеристика її завдань та основних етапів здійснення (с.337-341).

Слушним видається також висновок Автора про сприйняття сутності радянської влади в Україні на початку 1919 р: «Занепад УНР супроводжувався посиленням повстанського руху, учасники якого сприймали радянський проект не як торжество воєнно-комуністичного режиму, а як широке самоуправління і рівноправ’я. Спроба комуністів пересадити жорстку централізовану модель управління на український ґрунт викликала відторгнення, хвилю повстань» (с.329). Щоправда про те, що згадана централізація включала в себе насамперед знищення наявної в Україні республіканської автономії управління та нехтування національно-культурними правами українців Автор у тексті замовчав. Тоді як саме національно-культурний фактор зіграв роль каталізатора значної частини антибільшовицьких повстань. І це були змушені визнати самі більшовики, наприкінці 1919 року кардинальним чином змінивши в Україні свою національно-культурну політику та пропагандистські гасла. Але, знову таки, про це у тексті А. Шубіна не йдеться.

Мистецтво замовчування

Ті теми та факти, висвітлення чи навіть згадка про які може завадити «магістральній» лінії розповіді, Автор оминає увагою. Насамперед це стосується гасел та діяльності більшовиків у вирішенні національного питання протягом 1917–1921 рр. Однак писати історію України, і, зокрема, про політику більшовиків в Україні і щодо України без врахування їхнього ставлення до національного питання, це все одно що розповідати про політику на селі в СРСР в 1929–1933 роках без згадки про колективізацію та розкуркулення. Розберемо це на прикладі одного з тверджень Автора.

Оцінюючи причини успіху червоних військ і взяття ними Києва наприкінці січня (за старим стилем або початку лютого за новим стилем) 1918 року, А.Шубін відзначає: «Як тільки розпочалася відкрита війна, стало очевидним, наскільки соціальні фактори сильніші і важливіші від національних». Він справді досить детально проаналізував соціальні фактори у політиці більшовиків, дещо карикатурно, але таки згадав про національний та соціальний фактор діяльності Центральної Ради, але «забув» згадати про більшовицькі підходи у вирішенні національного питання. Звичайно, якщо замовчувати національний чинник у політиці більшовиків протягом попереднього періоду, то вказаний висновок про причини успіхів червоних можливо і буде виглядати в чомусь логічно. Але в уважного читача має таки виникнути питання: а до чого тут взагалі Україна? Навіщо ж тоді було створювати радянську Україну, якщо насправді соціальні фактори наскільки сильніші від національних? На це питання відповіді у тексті А.Шубіна не існує.

Автор, характеризуючи дожовтневий період, жодним словом не згадав про те, що більшовики підтвердили на своїй квітневій 1917 р. конференції РСДРП(б) як програмовий принцип право націй на самовизначення/відокремлення; що публічні гасла більшовицького керівництва в національному питанні здавалися тогочасному російському політикуму настільки радикальними, що есери та меншовики після ухвалення І Універсалу звинувачували Українську Центральну Раду в «ленінстві в національному питанні»; що навіть у Київській раді («совіті») робітничих депутатів більшовики нерідко підтримували українські партії влітку 1917 року, а після засудження цієї радою рішень ІІ Всеукраїнського військового з’їзду більшовицькі делегати навіть разом із представниками українських соціал-демократів покинули засідання; що після корніловського заколоту більшовицькі резолюції, які нарешті почала схвалювати Київська рада («совіт») робітничих депутатів, проходили лише завдяки підтримці українських соціал-демократів, позицію яких більшовики враховували при складанні відповідних проектів¹⁴. При цьому сам факт більшовизації Київської ради («совіту») він згадав.

З іншого боку, він жодним словом не обмовився про те, що, як свідчив один із керівників київських комуністів М.Майоров, позиція більшовиків «знайшла співчуття в українських угрупуваннях, вони вважали нас за друзів і підтримували наші принципи як правильні в боротьбі з Тимчасовим Урядом»¹⁵. Між тим, на той час ця обставина була загальновідомою. Мало того, українська сторона реально посприяла утриманню влади більшовиками після Жовтневого перевороту. Що мається на увазі?

Делегати ІІІ Всеукраїнського військового з’їзду, що розпочав свою роботу наприкінці жовтня (за старим стилем) 1917 р. у Києві й рішення якого мали вирішальний вплив на Центральну Раду, завадили відправці збройних частин до Петрограду. У резолюції згаданого з’їзду наголошувалося: «З’їзд вважає, що центральна влада, в складі якої мають силу буржуазні елементи, не може вважатися виразником волі і заступником інтересів трудової демократії, а через те виступ большевиків не можем лічити вчинком антідемократичним. І вжиємо всіх заходів, щоб військо з України, а також українські військові одиниці з фронту й тилу не посилалися для боротьби з представниками інтересів трудового народу»¹⁶. Пізніше, посилаючись на це рішення, Сємьон Диманштейн цілком слушно зауважував: «Наша правильна політика в національному питанні в період між Лютим та Жовтнем 1917 р. була одним з серйозних чинників, що забезпечили перемогу пролетарської революції та її зміцнення в наступні роки»¹⁷. Тобто перші вагомі дивіденди від правильно обраного курсу в національному питанні, яке, нагадаємо, А.Шубін цілковито ігнорує, більшовики отримали одразу після Жовтневого перевороту.

Георгій П’ятаков. З грудня 1917 – головний комісар Держбанку радянської Росії.

Для розуміння тієї атмосфери, яка була на початку листопада у Києві, не зайве буде нагадати слова, з якими керівник київських більшовиків Г.П’ятаков залишив засідання Центральної Ради після того, як все-таки було ухвалено формальне рішення про невизнання Жовтневого перевороту: «Висловлюючись тут проти повстання петербурзького пролетаріату і війська, ви цим вдарили й по нашій партії, і тому ми виходимо з Малої Ради, вважаючи себе вільними. Але знайте, що, незважаючи на все це, в той момент, коли ви будете гинути під ударами російського імперіалізму, ми будемо з вами зі зброєю в руках»¹⁸. Наступного дня на об’єднаному міському засіданні робітничих та солдатських депутатів П’ятаков фактично повторив свої слова: «Якщо Ради будуть роздавлені, якщо Керенський в крові потопить повстання петроградських робітників та солдатів, то український народ надовго має забути про право на самовизначення». Такі перестороги були небезпідставні.

Не згадав Автор і низку важливих рішень більшовицької влади вже після Жовтневого перевороту, які сприяли посиленню симпатій до них з боку національних рухів. Насамперед йдеться про один з перших декретів ленінського Раднаркому – ухвалену 15 (2) листопада «Декларацію прав народів Росії». У ній, зокрема, наголошувалося: «Рада Народних Комісарів вирішила покласти в основу своєї діяльності з питання про національності Росії такі засади: 1.) Рівність і суверенність народів Росії. 2) Право народів Росії на вільне самовизначення, аж до відокремлення і створення самостійної держави»¹⁹. Подібні рішення більшовицької влади та аналіз поточної ситуації дають змогу зрозуміти, чому національно орієнтовані політичні сили ставилися до більшовиків із великою симпатією та чому не бажали вступати у збройний конфлікт з ленінським Раднаркомом.

Історик А.Шубін замовчує той факт, що «друга Україна», про яку він таки веде мову, інституційно копіювала владні структури УНР. Звичайно, не говорить і про причини такого копіювання. Він жодного разу не згадав, що основною назвою цього радянського утворення теж була «Українська Народна Республіка» і видавалася навіть центральна урядова газета з назвою «Вісник УНР», в тому числі – українською мовою.

Якщо врахувати названі мною фактори та ще й додати масову пропагандистську роботу більшовиків в українізованих полках, спрямовану на представлення конфлікту між УЦР та Раднаркомом як соціального, а не національного (про це є згадка і в тексті Шубіна), а до цього додати, що основною ударною силою червоних військ у січні 1918 р. були військові з Росії, то чинники захоплення червоними військами Києва виглядають геть інакше. Приклад більшовицької агітації навів один із найактивніших тогочасних діячів на цій ниві Володимир Затонський: «Тут увесь секрет був у тому, щоб перекричати галас і на цілу горлянку, що є сили вигукнути декілька українських фраз. Коли маса почує українську мову, вона помітно втихомирювалася і зацікавлювалася»²⁰. Інакше кажучи, в очах солдатських мас більшовицька партія, перш за все завдяки ухваленню Декрету про землю і Декларації прав народів Росії, а також широкій пропаганді відомостей про них, виглядала такою, що зберегла єдність національного і соціального в Україні, тоді як Центральна Рада виглядала такою, що цю єдність порушила.

Володимир Затонський

Рецензент зосередив свою увагу лише на аналізі короткого періоду, при описі якого А. Шубін цілком ігнорує таке актуальне як для України, так і для існування більшовицької влади національне питання. Подібна вада у висвітленні діяльності більшовиків, як вже згадувалося вище, характерна для усього періоду 1917–1921 рр. Без цього нарис про історію України цього періоду не може претендувати на скільки-небудь цілісний характер.

Карикатурність в зображенні національно-українського та успіхи «Новоросії».

Вище вже відзначалося особливості вживання терміну «націоналіст» та наводилися приклади того негативу, що розмістив Автор поряд із таким означенням. Вказаний понятійний прийом органічно доповнюється зображенням сюжетів про національно-культурний доробок «націоналістів».

Як вважає читач, про що мав би розповідати академічний історик, згадуючи українізацію в часи існування українських національних урядів періоду національно-визвольних змагань? Особливо, якщо взяти до уваги надане самим Автором визначення радянської українізації, головним завданням якої названо «розвиток української культури» (с.337)? Думаєте, має йтися про стрімке розширення мережі україномовних шкіл? Чи про підтриманий українськими урядами широкий громадський рух за поширення освіти рідною мовою? Чи про сприяння влади стрімкому збільшенню кількості вчителів для початкових шкіл, що було відповіддю на вимоги суспільства? Чи може хоча б згадати хоч одним словом про культурно-освітню діяльність «Просвіт»? Чи про відкриття державних українських університетів? Чи про розвиток науки? Чи про створення низки загальноукраїнських мистецьких організацій? Чи про розвиток україномовної преси, книговидавництва тощо?

Ні. Ймовірно, то для Автора академічної «Истории Украины» рівень занадто приземлений. За думкою А.Шубіна, українізація наприкінці 1917 р. обмежується введенням української мови у офіційний документообіг. Щоб у читача склалося відповідне ставлення до доречності такого кроку Автор додає коментар сучасника, – вже згаданого вище представника Єврейської національної партії в УЦР О. Гольденвейзера: «Українська мова, до якої згодом трохи звикли, викликала афектовані глузування; ніхто не збирався вчити цю мову» (с.269–270). У часи гетьманату нічого пов’язаного з українізацією А.Шубін не зміг помітити. Щоправда, була згадка про відкриття УАН, про що в огляді вже згадувалося, але той епізод позначено як виняток. Зате при Директорії, стверджує Автор, українізація «вийшла на новий виток», що виявилося у тому, що цього разу вона супроводжувалася «заміною вивісок на російській мові (іноді в них просто переправляли букви). Цьому сприяло прибуття солдат із Галичини, незнайомих з російською мовою» (с.295). Оце і все. Більше ні про українізацію, ні про розвиток культури та освіти немає нічого. Втім, як і про результати «заміни вивісок».

Відомості про розвиток освіти є лише при згадуванні Гуляй-поля як «одного із культурних центрів Новоросії». Ймовірно, успіхи у порівнянні з УНР були вражаючі, інакше чому ж про це згадувати? Виявляється, тут «налагоджуються школи, дитячі комуни», є наявності «три середніх навчальних заклади і т.д.» (с.307–308). Ймовірно, ці рядки, – насправді цитата із спрямованої Володимиром Антоновим-Овсієнком до урядовців УСРР «Записки про Махно»²¹, – готувалися спеціально для іншого шедевру Автора, вже згаданої «Истории Новороссии». З яких причин вона опинилася у тексті «Истории Украины» можна лише здогадуватися. Але та обставина, що важливої інформації із предмету дослідження вона насправді не несе, – безсумнівна.

Щоправда, в тексті А. Шубіна є ще одна цитата, з якої допитливий читач може зрозуміти, що освітні та культурні заклади діяли таки і в УНР. Це частина тексту із звернення УНР до держав Антанти, де йшлося про те, що Денікін «нищить українську культуру, позбавляє нас права і змоги вчитись в українській школі, забороняє вживати української мови в церкві, закриває наші культурні інституції, нищить українські книжки…» (с.317). Однак подана ця згадка вже в контексті розгортання збройного конфлікту між УНР та денікінцями. У тексті не існує жодної прив’язки до того, що названі українські установи з’явилися саме завдяки політиці українських національних урядів, насамперед здійснюваної ними українізації.

Нехтування тим, що А. Чубарьян визначив як «академічний стиль» чітко демонструють ще два сюжети, де згадується Симон Петлюра. В одному випадку (с.322)  Шубін процитував слушні слова Петлюри про потребу розвитку української культури і доволі неочікувано «підсумував»: «Розвитком багатств української культури займеться вже УРСР». Враховуючи «наслідки» такого розвитку, які повідомляє сам Автор (згадка про репресування 97 письменників (с.376), цитата з Хрущова про те, що «українська інтелігенція, особливо письменники, композитори, артисти і лікарі теж були під спостереженням, піддавалися арештам та розправі» (с.374), постає питання про реальний зміст щойно наведеного твердження самого А.Шубіна. Що то було? Невдалий тролінг? Поєднана із зневажливим ставленням до усього «окремішнього» українського неуважність? Чи справжня позиція автора «Истории Новороссии» стосовно бажаних для нього шляхів «розвитку» української культури?

Радянський плакат, що характеризує враження від цієї частини тексту А.Шубіна.

Певні відповіді на ці питання постають після звернення до іншого «висновку» Автора щодо Петлюри. На с.324 він спочатку відзначив «бурхливу діяльність» Петлюри після Ризького мирного договору 1921 р. («… вказував своєму міністру юстиції на необхідність введення на Україні українських прізвищ, а міністру віросповідань – на відновлення в церковному будівництві національного архітектурного стилю»), а потім зробив заувагу, яка не має жодного стосунку як до дійсності, так і до предмету дослідження: «Виконувати ці вказівки довелося вже лише адміністраціям Кучми на Кравчука». І це слова члена колишньої Українсько-російської комісії істориків... Що ж тоді очікувати від інших? Зрозуміло, що про «уважне ставлення до фактів» чи «відмову від політизації і політиканства», на потребі чого наголошував А.Чубарьян у передмові, тут і мови не йде.

Помилки в тексті – поширеність та підстави виникнення

Поряд із низкою відверто карикатурних сюжетів про борців за національне визволення у тексті Шубіна міститься чимало фактологічних помилок. Частина з них, ймовірно, допущена через хибодрук чи просто неуважність. Хоча вони і є самі по собі неприємними, як і будь-які помилки, але істотно на оцінку подій не впливають. Серед таких помилок є, наприклад визначення бундівця Мойсея Рафеса «меншовицьким лідером» у Центральній Раді (с.268), вказівка на 20 листопада замість 28 листопада 1918 року при згадці про утворення Тимчасового робітниче-селянського уряду на чолі з Георгієм (Юрієм) П’ятаковим (с.298) тощо. Лише незнайомством з українськими реаліями можна пояснити плутанину із визначенням комнезамів, що виникли у 1920 році, комбідами (мовою оригіналу – «комбеды», – с.321). Для курсу історії України це істотна помилка, адже в Україні створені за російським зразком 1918 року комітети бідноти (комбіди) справді існували, але в 1919 році і тоді ж безславно згинули. А в травні 1920 було утворено комітети незаможних селян (комнезами), що мали істотні відмінності від комбідів.

Трапляються і зовсім незрозумілі означення, але то, ймовірно, справді мимовільні хибодруки. Так, на с.268 він зазначив: «За думкою українських кадетів, новий легітимний уряд Росії має представляти не лише ліві партії, але й основні регіони країни, включаючи Україну». І далі текст продовжується міркуваннями про однорідний соціалістичний уряд. Враховуючи ту обставину, що у тексті немає жодного означення словосполучення «український кадет», а загалом про кадетів розповідається як таких, що вороже ставилися до ідеї української автономії, а згодом і державності, то єдино можливий висновок – це просто неуважність. Тим більше, самі собою поняття «однорідний соціалістичний уряд» і «кадети» (як партія у ньому) вже несумісні.

Але основні помилки пояснити хибодруками чи то навіть недостатньою обізнаністю з українськими реаліями не здається можливим. До таких можна віднести подану Автором інформацію про процес визначення території України – від перших проектів автономії у складі Росії до проголошених ІІІ Універсалом кордонів і їх міжнародного визнання. Першим кроком на шляху аналізу цієї проблеми є роздуми А.Шубіна навколо цього наведеного ним вислову Михайла Грушевського: «Ми хочемо, щоб місцеве життя своє могли будувати місцеві люди і ним розпоряджатися без втручання центральної влади». На основі цих слів Автор зробив висновок про те, що така концепція «передбачала переваги етнічних українців, що ставило питання про рівноправність жителів у майбутній автономній Україні» та задав питання: «Які межі цього регіону»? (с.261)

На необґрунтованість тези про переваги етнічних українців вказав у своїй рецензії Станіслав Кульчицький²². Ми звернемо увагу на питання про межі України. Зі слів Автора випливає, що Центральна Рада не висловлювала своїх пропозицій, хоча прямо на цьому не наголошується. Тоді як насправді будь-який дослідник, який звертається до навіть поверхового аналізу історії України того часу, таке б питання якщо б і задав, то в жодному разі не залишив би його без відповіді. Адже своє бачення території автономної України Центральна Рада не лише не приховувала, а і всіляко поширювала. Детальніше про це можна дізнатися із книги за посиланням²³, а тут відзначимо, що у травні 1917 р. до Петрограда відправилася українська делегація на чолі з В.Винниченком, яка поміж іншого везла і ухвалений Центральною Радою проект автономної України. У цьому документі територія автономної України визначалася в межах «губерній Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської і Таврійської». Водночас наголошувалось, що «виділення неукраїнських частин із цих губерній і, навпаки, включення в склад української області українських частин із суміжних губерній, якими є Холмська, Гродненська, Мінська, Курська, Воронезька, Кубанська область та ін., надається Крайовій Раді, по узгодженню з Тимчасовим урядом та населенням цих територій»²⁴. Звертаю увагу читачів – згідно цього першого проекту до складу автономної України входила уся Таврійська губернія, включно із Кримом. Можливі зміни обумовлювалися саме взаємним врахуванням етнічного чинника.

(натисніть для збільшення)

Сам А.Шубін про територіальне наповнення України із визначенням тих чи інших регіонів вперше згадав при аналізі відомої Інструкції Генеральному секретаріату від Тимчасового уряду, датованої 4-м серпня 1917 р. (с.265.). При цьому Автор відзначив, що ця Інструкція «обмежувала територію, підпорядковану Генеральному секретаріату», і потім подав добре відомий перелік з неповних п’яти «українських» губерній (Чернігівська – без північних повітів). Слово «обмежувала», ймовірно, свідчить про те, що Автору відомо про проект автономної України від Центральної Ради, в основу якого було покладено мовний принцип (за питанням з перепису 1897 року про рідну мову). А це вже суперечить, принаймні формально, його ж «невідповіді» на раніше задане питання про територіальне наповнення України.

Втім, незважаючи на таку, здавалося б, обізнаність, на цій же сторінці йде пасаж про те, що Інструкція надавала Україні «чіткі кордони, до яких були включені території з очевидним переважанням саме україномовного населення». Хоча у цих словах формально не йдеться про те, що переважання україномовного населення цими губерніями обмежується, але читач текст зрозуміє саме так. Хоча б тому, що чогось зворотного Автор не стверджує, а про необґрунтованість та непопулярність позиції Центральної Ради у питанні територіального розмежування між Росією та Україною нагадує постійно.

На с.284 схожий прийом підведення до хибного висновку повторюється ще більш майстерно: «Для більшості жителів східної України, а то і Києва та Одеси, де більшість говорила російською…». За потреби можна завжди сказати, що останні три слова процитованого тексту стосуються саме міст – Одеси та Києва, хоча читач заувагу про російськомовність екстраполює на усі згадані в реченні регіони. Інакше кажучи, незаперечних підстав закинути Автору відверту фальсифікацію начебто немає, але у майстерності формування необґрунтованих реаліями уявлень йому не відмовиш. Необізнаний читач, звичайно ж, подумає «так як треба» – мовляв за межами п’яти губерній україномовні ніде не складали більшість. Але Автор на будь який закид щодо подібної фальсифікації може цілком обґрунтовано відповісти – «я такого не писав».

У тексті немає жодних статистичних даних – чи то перепису 1897, чи то 1926 – із вказівкою на національний склад населення чи рідну мову. З огляду на послідовність тверджень, які наводить Автор та уявлень, до яких підводить, подібних відомостей і не може бути. Адже якщо російський читач побачить, наприклад, відомості про етнічний склад Харківської губернії у 1897 р. (яка не входила до складу п’яти «українських» губерній, про які йшла мова вище) та зверне увагу на спосіб його визначення (за мовою), то він може змінити свої уявлення. Хіба не так? Погляньте на скан із книги 1904 року про результати перепису 1897 року на Харківщині:²⁵

Подібні статистичні відомості несуть серйозну небезпеку тим уявленням, які формуються завдяки майстерно вибудованому поєднанню дозованої інформації і послідовності її використання. Адже якщо статистика буде відомою, то твердження самого А.Шубіна щодо «східних районів зі змішаним населенням» (с.274) в очах читача може виглядати як пряма фальсифікація. Тоді як він сам може сказати, що мав на увазі, скажімо, Слов’яносербський повіт Катеринославської губернії, де росіян справді було ненабагато менше аніж українців, а не усю Катеринославську губернію, де українців було близько 70% чи, приміром, розташований на сході Харківської губернії і найбільший на її території за площею та населенням Старобільський повіт, центр якого – Старобільськ – за мовною ознакою був найбільш українським повітовим центром усіх українських губерній.

У тексті декілька раз згадується, що як Центральна Рада, так і уряд УСРР висувала претензії на частини Курської та Воронезької губерній. Але при цьому жодного разу не зауважуються підстави таких претензій – національний склад суміжних з Україною регіонів, де українці часом становили більше 90% населення. Таким чином, причини ігнорувати статистичні дані у Автора вагомі. Щоправда, у тексті згадується про «україномовні райони РСФСР» у 1920-ті роки (с.341), але їхнє розташування не згадується та і з питанням про формування кордонів це жодним чином не пов’язується.

Щодо проблеми територіального розмежування, то необґрунтовані твердження, помилки або неточності характерні не лише для вже згаданих, а й для інших частин тексту. В тексті можна хибні зустріти твердження про те, що Центральна Рада претендувала на території «аж до Курська» (с.278), про те, що керівництво вже радянської України у 1924 р. висунуло претензії на частину Північного Кавказу (с.335) тощо. Усе аналізувати немає змоги, хоча б тому, що майже усі подібні «помилкові твердження» однотипні, тобто усі «помилки» спрямовані в один бік. За винятком хіба згадки про відхід Таганрогу і Шахт до РСФРР, юридичне оформлення якого відбулося не в 1926 р., як вказує Автор (с.332), а в 1925 р.

Показовим у цьому плані є твердження про Третій Універсал. Автор стверджує, що у ньому «були висунуті претензії на більшу, ніж раніше, територію» (с.269). Звичайно, якщо порівнювати із тим, що було запропоновано Тимчасовим урядом у серпні 1917 р., то таке твердження має підстави. Але якщо взяти до уваги саме «претензії» УЦР, тобто те, про що каже сам Автор, – то вони навпаки істотно зменшилися. У тексті ІІІ Універсалу належну Україні Таврійську губернію вказано вже без Криму, не згадано також і Кубанську область. Але Автор про це не каже. Можливо, через те, що в такому разі у російського читача можуть скластися інші уявлення або виникнути непотрібні питання?

При зверненні до казусу Донецько-Криворізької не згадуються підстави, на яких ґрунтувалося її створення, зокрема, наполягання на «економічному» та ігнорування національного принципу. Адже тогочасним її керівникам було відомо про етнічний склад тих же Харківської та Катеринославської губерній та про мову більшості їхніх мешканців. Замовчується і те, що її контроль над тими чи іншими територіями існував лише на рівні декларацій. При цьому ігнорується і радянська УНР (чи «УСР» як у Автора), і, зокрема, той факт, що вона продовжувала своє існування, в тому числі і під час перебування її урядових структур у Таганрозі. При цьому радянська УНР не лише не відмовлялася від кордонів України за ІІІ Універсалом, а й часом претендувала на більше.

Позанаціональний характер територіальних претензій ДКР

На с.364, згадуючи Левка Лук’яненка як голову Асоціації дослідників голодоморів, А. Шубін означає цю організацію як «асоциацию наследников голодомора», тобто «спадкоємців», «нащадків». Про те, що саме «нащадки» маються на увазі можна зробити висновок з наступного за цим «означення»: «Нащадки (мовою сигналу – «наследники». – Г.Є.) жертв залучені в пропагандистську кампанію, організатори якої не зацікавлені в пошуках реальних причин та масштабів трагедії». Якби Автор не розпочав свою розповідь про Голодомор саме зі слів Левка Лук’яненка; якби не було процитованого речення; якби далі Автор сам не робив те, чим дорікає «організаторам пропагандистської кампанії», то означення дослідників «наследниками» можна було б списати на хибодрук чи необізнаність з українською мовою. А так…. Маємо те, що маємо.

Якщо взяти до уваги властивий Автору зверхньо-глузливий тон при висвітленні усього некомуністичного національно-українського, то у випадковості такої помилки виникають обґрунтовані сумніви. Вони лише посилюються особливостями наявної термінології, наприклад, вживанням на цій же сторінці терміну «П’ятирічка» з великої літери. Я, звичайно, усвідомлюю, що у виданій у 2015 р. у Росії книзі точка зору на Голодомор не може бути подібною до тієї, яку дають українські історики навіть у тому випадку, якби з цього питання була попередня згода. Однак, якщо брати до уваги статус видання, очікував якоїсь нейтральної позиції чи то навіть замовчування, але не відвертих упереджень та маніпуляцій, на частину яких звернув увагу С.Кульчицький²⁶.

У тексті російського історика міститься чимало інших фактологічних помилок та необґрунтованих тверджень. Слід, однак, відзначити, що у частині із них реальної провини Автора немає. Приміром, коли він пише про виселення у лютому-березні 1935 року «поляків і німців» із західних районів УСРР до східних, він просто повторює ті відомості, які поширені в історичній літературі. Насправді ситуація дещо інша – серед депортованих справді був неприродно високий відсоток німців та поляків, але кількісно найбільше було все-таки українців²⁷. Але у цьому випадку, як і в низці подібних, докору до Автора не має бути, оскільки він використав усталені на сьогодні твердження, які хоч і не відповідають дійсності, але про цю суперечність мало кому відомо.

Зовсім інша справа з цією цитатою: «В УСРР було створено 13 національних районів (польських, болгарських, німецьких)» (с.341). Якщо вживання слова «польських» у множині (він був один) і навіть відсутність у переліку грецьких районів ще можна пояснити недоглядом чи поспіхом, то відсутність російських національних районів, ймовірно, вже позиція принципова – щоб не вживати поширене наприкінці 1920-х – початку 1930-х років поняття «національна меншість» щодо росіян. Тобто подібні помилки слід пояснювати вже не наявними історіографічними кліше чи неуважністю, а світоглядною позицією Автора.

Національні райони УСРР станом на  1932 р. (http://gis.huri.harvard.edu/the-great-famine/famine-map-gallery/demography/ethnic-composition/designated-national-raions-in-ukraine-1932.html)

Російські національні райони УСРР станом на грудень 1935 р.

Аналіз фактологічних помилок чи необґрунтованих тверджень може зайняти місця ледь не більше, аніж обсяг тексту А.Шубіна у самій «Истории Украины». Частину із них, так само як орфографічні помилки, можна пояснити поспіхом, незнанням української мови чи неуважністю. Наприклад таких «литератор Н.Яровой», «М.Бажан», «М.Скрыпник» (с.340, з огляду на важливість ініціалу, ці помилки подано мовою оригіналу) тощо. Куди вагомішими є помилки іншого характеру, спричинені глузливо-іронічним ставленням до української державності та національними упередженнями Автора. Розглянути їх усі навіть у розгорнутому огляді неможливо. Адже щоб продемонструвати читачу необґрунтованість того чи іншого твердження чи невідповідність реаліям того чи іншого факту, потрібно наводити вагомі контраргументи, а це, як демонструють наведені вище кілька прикладів, займає чимало місця. Таким чином, про «уважне ставлення до фактів» як частину академічного стандарту при висвітленні Автором низки сюжетів говорити не доводиться.

Висновки

Підсумовуючи, зауважимо наступне. Аналізований нами текст А.Шубіна в «Истории Украины» за змістовним наповненням чітко розмежовуються на дві частини, які відчутно різняться за своєю інформативністю і достовірністю. Одна з них – та, де описуються події, які фахово досліджував сам Автор та переказуються загальні відомості, розповідь про які є в курсі російської історії. Ця частина написана на належному професійному рівні, твердження як правило логічні і обґрунтовані. Інакше кажучи, написана, як зауважив у передмові академік РАН А.Чубарьян, «академічним стилем». Однак відомостей про, власне, історію України, про те, чим Україна відрізнялася від Росії, тут майже немає.

Друга частина тесту А.Шубіна, де, власне, розповідається про невідомі російському читачів особливості історії України, має вже інший рівень обґрунтованості. Про «знання сучасної історіографії питання» як характерну для Автора цього тексту ознаку говорити не доводиться. Зайвим підтвердженням цього є згаданий в кінці розділу список літератури. Низка фактологічних і змістовних помилок та викривлень, що наявні тексті А.Шубіна, спотворюють минуле України. Майстерна гра із послідовністю викладу подій, дозованістю та вибором інформації, її інтерпретацією по суті переконує читача у зловісності або карикатурності тих діячів, що боролися за національне визволення України, формує переконання у недоцільності української державності, принаймні у її нерадянській оболонці тощо. Інакше кажучи, ця частина тексту підтверджує ті міфологеми і кліше російської пропаганди, які нині є панівними в російському інформаційному просторі. З огляду на завдання, яке мало вирішити публікація «Истории Украины», виникає питання щодо доцільності подібного тексту як такого. Якщо виходити з необхідності представлення того академічного стилю історіописання, про який у передмові зауважував А.Чубарьян; якщо взяти до уваги потребу донесення до російського читача знань про невідому їм історію Україну, то це – суто риторичне питання. На жаль, окрім усього переліченого, цей текст ще й псує те позитивне враження від книги, яке склалося завдяки текстам трьох інших авторів.

Геннадій Єфіменко – історик, м. Київ. Досліджує національну політику в міжвоєнний період, відносини між УСРР та РСФРР в 1917-1923 рр., історію освіти у міжвоєнний період.

У статті використані ілюстрації з відкритих електронних ресурсів, а також із книг:

Арцыбушев Ю.К. "Диктатура пролетариата" в России: Политические деятели на заседаниях советов раб., солдат. и крест. депутатов, учредительного собрания, крестьянских съездов и проч. в декабре 1917 и в январе 1918 гг. : [Альбом] /. – М. : Изд-во И. Кнебель, 1918. – 31 с.
Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне : В 3-х т. – М. : Высш. воен. ред. совет, 1924 – 1933. – Т. 2. – 1924.
Жовтнева революція та громадянська війна на Україні. Альбом склав музей революції УСРР. – Харків: Пролетар,1927.
Картосхеми запозичені із видання:
Народження країни: від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордони України. – Харків: Клуб сімейного дозвілля. – 2016.

1. Дмитро Вирський. Рецензія: История Украины. – СПб.: Алетейя, 2015. – 508 с. // http://historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/1740-dmitro-virs-kij-retsenziya-istoriya-ukrainy-spb-aletejya-2015-508-s
2. Олександр Филипчук. «Історія України» та світ уявлень літописця: різні історії? (Рец. на: Данилевский И.Н. Предыстория Украины // История Украины. – СПБ. Алетейя, 2015. – С.6-101 // http://historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/1824-oleksandr-filipchuk-istoriya-ukrajini-ta-svit-uyavlen-litopistsya-rizni-istoriji-rets-na-danilevskij-i-n-predystoriya-ukrainy-istoriya-ukrainy-spb-aletejya-2015-s-6-101
3. Олександр Зайцев. Історія України очима російських істориків // http://historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/1825-oleksandr-zaitsev-istoriia-ukrainy-ochyma-rosiiskykh-istorykiv
4. Станіслав Кульчицький. Історія України ХХ століття у висвітленні російських істориків. (Рец. На: История Украины / И. Н. Данилевский, Т. Г. Таирова-Яковлева, А. В. Шубин, В. И. Мироненко– СПб.: Алетейя, 2015. – 508 с. // http://historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/1828-stanislav-kul-chits-kij-istoriya-ukrajini-khkh-stolittya-u-visvitlenni-rosijs-kikh-istorikiv-rets-na-istoriya-ukrainy-i-n-danilevskij-t-g-tairova-yakovleva-a-v-shubin-v-i-mironenko-spb-aletejya-2015-508-s
5. В кінці 2014 р., невдовзі після анексії Криму і в розпал російської агресії на Донбасі, неочікувано з’явилася книги А. Шубіна з промовистою назвою «История Новороссии» (Шубин А.В. История Новороссии. – М.: ОЛМА Медиа Групп, 2014. – 479 с). Ця книга була складена в період найбільшого поширення в Росії концепту «Новоросії» та масованої пропаганди Кремля, спрямованої на відокремлення уявної території з такою назвою від України. Зрозуміло, що це було добре відомо А.Шубіну, який назвою своєї книги зробив вагомий внесок в легалізацію цього концепту, або, використовуючи застосовану А.Чубарьяном термінологію, зробив усе, щоб політизувати історію. Наскільки мені відомо, досьогодні це єдина монографія з подібною назвою від представників академічної науки. Висловлені А.Шубіним мотиви можна було б якщо не прийняти, то хоча б спробувати зрозуміти – або буквально, або алегорично. (Детальніше про них див. у цьому дописі: Юркова О. Историографическое-новоросское. Отклик на текст Александра Шубина о выходе в свет его монографии "История Новороссии" // http://www.history.org.ua/?litera&id=9798&navStart=1 ). Але, на жаль, «аргументи», що були використані А.Шубіним у дискусії у мережі Facebook з приводу виходу цієї книги, позбавили ілюзій, що ще залишалися.
6. Таке означення радянського періоду запозичене з книги С.Кульчицького. Про характеристику цього означення та про те, як Автору самому вдалося позбавитися світоглядних кайданів Спотвореного світу див: Кульчицький С.В. Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі. Книга 1. – Темпора, 2013. – С.10-19. Звідти ж запозичена і ідея про враження героя роману Роберта Шеклі.
7. Гольденвейзер А. А. Из киевских воспоминаний (1917—1920 гг). — Архив русской революции издаваемый И. В. Гессеном. — Берлин: Slowo-Verlag, 1922. — Т. VI. — С. 204-206, 208.
8. Олександр Зайцев. Історія України очима російських істориків // http://historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/1825-oleksandr-zaitsev-istoriia-ukrainy-ochyma-rosiiskykh-istorykiv
9. Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне : В 3-х т. – М. : Высш. воен. ред. совет, 1924 – 1933. – Т.1. С.146-147.
10. Марчуков А. В. Украинское национальное движение: УССР. 1920–1930 годы: цели, методы, результаты. – Москва: Наука, 2006. – С. 586 («список сокращений»).
11. Шубин А. В. Брестский мир: народы и стратегии. // Историческое пространство. Проблемы истории стран СНГ. М., 2009.
12. У списку літератури вказана праця Шубин А. В. Махно и его время. М., 2013. Цим багаторічний доробок Автора у цій тематиці не обмежується.
13. Российский государственный архив социально-политической истории. – Ф.2. – Оп.1. – Спр.11782. – Арк.12.
14. Детальніше про це можна прочитати тут: Єфіменко Г. Еволюція української радянської державності. // Відносини держави, суспільства і особи під час створення радянського ладу в Україні (1917–1938 рр.) / Ред. кол.: Смолій В. А., (гол. редкол.), Авт. кол.: Кульчицький С. В. (кер. авт. кол.), Васильєв В. Ю., Єфіменко Г. Г., Лях С. Р., Марочко В. І., Мовчан О. М., Рябченко О. Л., Смолій В. А., Якубова Л. Д. НАН України. Інститут історії України. – Т. 1. – К.: Інститут історії України, 2013. – С.298-347.
15. Майоров М. З історії революційної боротьби на Україні. 1914–1919. — Х., 1928. — С. 34.
16. Постанови ІІІ Всеукраїнського військового з’їзду // Український національно-визвольний рух. Березень–листопад 1917 року. Док. і матеріали. — К., 2003. — С. 870.
17. Диманштейн С. Предисловие // Революция и национальный вопрос. Документы и материалы по истории национального вопроса в России и СССР в ХХ веке // под ред.С.М. Диманштейна. — Т. 3. — февраль–октябрь 1917. — М., 1930. — С. ХХVIII.
18. 1917 год на Киевщине. Хроника событий. — К.,1928. — С. 323-324.
19. Декларация прав народов России // Декреты Советской власти. — Т. 1. — 25 октября 1917 — 16 марта 1918 г. — М., 1957. — С. 40.
20. Затонський В. Уривки зі спогадів про українську революцію. // Літопис революції, 1929. – №4. – С.152.
21. Записка о Махно» командующего Украинским фронтом В.А. Антонова-Овсеенко председателю СНК УССР Х.Г. Раковскому и наркомвоену Н.И. Подвойскому // Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине. 1918-1921:Документы и материалы / Под ред. В. Данилова и Т. Шанина. – М.: "Российская политическая энциклопедия" (РОССПЭН), 2006. – С.129.
22. Станіслав Кульчицький. Історія України ХХ століття у висвітленні російських істориків. (Рец. На: История Украины / И. Н. Данилевский, Т. Г. Таирова-Яковлева, А. В. Шубин, В. И. Мироненко– СПб.: Алетейя, 2015. – 508 с. // http://historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/1828-stanislav-kul-chits-kij-istoriya-ukrajini-khkh-stolittya-u-visvitlenni-rosijs-kikh-istorikiv-rets-na-istoriya-ukrainy-i-n-danilevskij-t-g-tairova-yakovleva-a-v-shubin-v-i-mironenko-spb-aletejya-2015-508-s
23. Геннадій Єфіменко. Східний кордон // Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордони України / Упор. К.Галушко. – Харків: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля». – С.207–212.
24. Текст декларації у справі утворення Крайового комісаріату. // Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. – Т. 1. – 4 березня – 9 грудня 1917 р. – К., 1996. – С. 86.
25. Тройницкий Н.А. (ред.). Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. Харьковская губерния. Том ХLV / СПб.: Изд-во Центрального статистического комитета МВД, 1904. — С.XIV.
26. Станіслав Кульчицький. Історія України ХХ століття у висвітленні російських істориків. (Рец. На: История Украины / И. Н. Данилевский, Т. Г. Таирова-Яковлева, А. В. Шубин, В. И. Мироненко– СПб.: Алетейя, 2015. – 508 с. // http://historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/1828-stanislav-kul-chits-kij-istoriya-ukrajini-khkh-stolittya-u-visvitlenni-rosijs-kikh-istorikiv-rets-na-istoriya-ukrainy-i-n-danilevskij-t-g-tairova-yakovleva-a-v-shubin-v-i-mironenko-spb-aletejya-2015-508-s
27. Єфіменко Г.Г. Переселення та депортації в постголодоморні роки (1933–1936): порайонний зріз // Проблеми історії України: факти, судження пошуки. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2013. – №22. – С.149.