Нова спроба представити російську синтезу української історії, здійснена вченими-росіянами, членами «Совместной российско-украинской комиссии историков» (міжакадемічний проект умовної «доби Януковича»), попри явний поспіх її підготовки, таки спізнила. Принаймні, для «широкого» українського читача. Отже, можу дозволити собі підійти до тексту як «пам’ятки історіографії» і, власне, доробку ще зародкового вченого російського українознавства.

     Книгу склали чотири фрагменти-«частини», цілком самостійні – «у авторській редакції». 1-й – «Передісторія України» («Передыстория Украины»), авторства знавця давньоруського літописання Ігоря Данилевського; 2-й – «Українські землі в Новий час (середина ХVІ – ХІХ ст.)» («Украинские земли в Новое время (середина ХVI – ХІХ вв.)»), автор – Тетяна Таїрова-Яковлева, знана розвідками з історії Руїни Гетьманату кінця 1650-х – 1660-х рр. та доби гетьмана І.Мазепи; 3-й – «Україна в ХХ столітті (до 1945 р.)» («Украина в ХХ веке (до 1945 г.)») Олександра Шубіна та 4-й – Віктора Мироненка (без загальної назви) про періоди 1945-1953, 1953-1964, 1964-1991 та 1992-2011 рр. (докладний аналіз цих двох останніх фрагментів див. у наступному блоці рецензії С.Кульчицького).

     Обидва автора перших двох частин книжки зіткнулися з проблемою обмежень особистої компетенції, адже «добрі наміри» видавництва явно пропонували їм «объять необъятное». І кожний вибрав свій шлях «до пекла».

     І.Данилевський взагалі фактично проігнорував ідею «зваженого цілісного образу», запропонувавши читачеві лише близький йому «фрагмент мозаїки». Прийнявши таку «підміну» цілого часткою, видавництво, ясна річ, «підставилося», що зайвий раз говорить про поспіх у підготовці книжки, очевидний для фахового читача. Але, які нині росіяни без биття рекордів авантюризму?

     Зрештою, на «ділянці» передісторичного і легендарного фрагментарність авторського підходу дещо співзвучна і загальній фрагментарності наших знань про початки України. Утім, мені особисто не близька ідея зведення цих «початків» лише до давньоруського/києворуського сюжету. Все таки наша земля описувалася ще «батьком історії» – Геродотом, та й «писемна традиція» це вже не «наше все» для сучасного історика. У свій час мене зовсім не переконала відома теза з 2-го «Нарису історії України» (2008) Наталі Яковенко, що, мовляв, сучасна вітчизняна історіографічна синтеза доречна тільки з часів зародження історичної свідомості (коли умовний «народ» сам починає «писати» про себе), то і зараз лягати у подібне «Прокрустове ложе» не маю охоти (і сподіваюсь, що п.Данилевський усе це затіяв без «задньої думки», аби – не дай Боже! – не прохопитися про «сакральний Крим» як частину української історичної території).

     Сюжет виникнення і конструювання концепту «святої Русі» – це насправді найцікавіша частина міркувань І.Данилевського. Його відкриття «текстологічних контекстів» літописного «гранд-наративу» я завжди читав із захопленням. Але, у такому форматі книжки, залишити читача української історії наодинці зі Святою Руссю – це вже якось надто по-російські, де зараз до «русского мира» зводиться усе що «під руку попадеться». В Україні нині сприйняття множинності історичних державно-політичних проектів, які мають своє «українське причастя» – це радше норма. А це значить, що і Скіфські царства, і сарматські амазонки, і античні поліси, і варязькі дружини, і степові каганати, і Золота Орда (західні землі Улусу Джучі), і Велике князівство Литовське, і королівства Польське та Угорське, і Кримське ханство, і князівство Феодоро, і колонії генуезців, і Молдавське воєводство, і діаспорні спільноти (вірмени, греки, євреї, цигани-роми etc) – це також історія України. З усього цього багатства у тексті Данилевського хоч якось опуклені хіба половці та литовці (як «найзрусифікованіші»?).

     Відтак, напружує українського читача пасаж про те, «что в подавляющем большинстве древнерусские князья (если не все они) не имели восточнославянских «кровей» и уже потому были если не «чужими», то не вполне «своими» (с.87). Серед таких «бруднокровок», як українці, розмова про «чистокровність» може зацікавити хіба відвертого маргінала. Як бачимо, у росіян ситуація інша – поговорити на цю тему не відмовляється і суто академічний вчений.

     Зачудував і останній параграф частини «Українні землі» («Украинные земли», с.97-99). На ньому зупинюся, бо він, напевно, писаний саме для цього видавничого проекту (щодо інших у мене такої впевненості немає, вони є більш чи менш припасованими до теми давнішими розробками автора). Тут п.Данилевський, здається, наводить аргументи, що «Україна» – це термін не давньоруський. Крім, анекдотичності пасажу, що «малоросси» то самоназва українців («появляется к концу XVII в.» – насправді це книжково-канцелярський термін – «в народ», у просторіччя він не пішов), здається, автор намагається продемонструвати, що ті українці таки звуться українцями «недавно». І тут, ясна річ, питання – і шо? (так, ми не євреї, які люблять величатися найстаршою із живих націй Землі).

     З інших згаданих «фактів» мене також цікавить чому зі списку слов’янських племен, який вважають предками українців (параграф «Представления летописца о восточнославянских племенах», с.8-11) – поляни, древляни, сіверяни, уличі, хорвати, волиняни (бужани) – випали тиверці. Чи їх тепер предками мешканців Придністровської молдавської республіки пропонується вважати?

     Ну і, ясна річ, праця видавничого коректора над текстом п.Данилевського могла бути кращою. З шедеврів «очепяток» – пасаж «само слово ‘Укрина’ стало обозначением западных древнерусских земель» (с.97) уже «проситься» в анекдоти з серії «як ВОНИ наше … називають».

*     *     *

     Шлях фрагментарного представлення «періоду» обраний І.Данилевським, зі зрозумілих причин, для Т.Таїрової-Яковлевої був неможливий (що читач пробачить «передісторії», не пробачить «історії Нового часу»). Отже, авторці 2-ї частини (найрозлогішої у книжці), за межі своєї «вузької компетенції» прийшлося виходити відразу – оскільки починати ж вона вирішила з середини ХVI ст. (фактично з Люблінської унії 1569 р.).

     Загалом частина поділена на сім розділів («Вхождение украинских земель в состав Речи Посполитой», «Начало украинского возрождения. Борьба за национальную идентичность», «Восстание Б.Хмельницкого. Создание украинского гетманства», «Руина», «Окончание Руины. Экономический и культурный подъем», «Реформы по ликвидации Украинского гетманства», «Украина в составе Российской империи»). Як бачимо з титулів, авторка відразу проявляє високу компліментарність до історіографічної лексики ХІХ ст. Ну що ж, до того, що росіянин ХХІ ст. часто-густо плутає останні дві римські цифри цього століття, ми вже звикли.

     Утім, звернемося до текстів розділів. Щодо 1-го, то він заскочує з перших сторінок. Адже такого карикатурного представлення реалій Речі Посполитої ХVI ст. я не читав вже давно. Ненависть українців до поляків і католицизму (які, в свою чергу, власних православних співгромадян цілком зневажають) авторка явно розглядає як історичну константу. Теза ж, що українська аристократія на 1569 р. «оставалась на уровне ценностей Киевской Руси, так и не создав за период Великого княжества Литовского ничего существенно нового» (с.101) попросту хамська. Аякже – русини-українці ж бо без «московських братів» повністю безплідні. 300 років проспали!

     Гадаю до сприйняття українських сучасників Любліна-1569 ближча інша картина історії: русини-українці не прийняли ординського ярма і дорого заплатили за честь і волю, але їх військову доблесть сусіди, в т.ч. ті ж поляки, визнавали завжди. Їх вожді-князі полягли на полі нерівного бою, але вони пішли служити тим, хто готовий був продовжити боротьбу (тому московські посіпаки Орди як вибір навіть не розглядалися). До XVI ст. культурний рівень польського католицизму мало чим був вищий за українське православ’я. Ситуацію змінили європейські Ренесанс і Реформація, які десь на одне-два покоління дали фору полякам. Вони нею скористалися, здійснили шляхетську модернізаційну революцію під прапорами екзекуційного руху (з програмою – формально – за повернення до споконвічно-природного стану, а насправді – за модернізацію за кращими світовими стандартами) та запропонували свій проект універсальної/ідеальної держави – Речі Посполитої. Він виявився привабливим і для сусідів, зокрема українців. Утім, шляхетські революціонери видихнулися вже 1606-1608 рр., коли рокош М.Жебжидовського програв свою партію монархічній реакції. Для України це значило, що тут модернізаційну революцію («за справжню Річ Посполиту») прийдеться підхопити новому провідному стану – козакам.

     Історію козацтва Т.Таїрова-Яковлева подає у дусі ще народницької історіографії (козаки – здебільшого селяни, вимушені взятися за зброю). Про «боярську (лицарську) теорію» походження козацького стану в Україні не йдеться. Князь Д.Вишневецький (насправді, усиновлений І.Вишневецьким син молдавського господаря П.Рареша, він марив власним престолом і готовий був «не добирати засобів»), за твердженням авторки, «бросил все и отдался казакованью» (с.108). Цей князь-«першоотаман» пішов засновувати Запорізьку Січ (і ясна річ, зовсім не тому, що тут поруч були руїни давньої столиці золотоординців, зокрема улусу Мамая). Про кочовий характер первісного Запоріжжя (протягом року низовики 6-7 разів міняли місце табору), через що й ані про яке постійне укріплення Січі не йшлося, російська дослідниця також не знає. Явно за архаїчними штампами з ХІХ ст. вона далі твердить, що Запоріжжя відпочатку вважалося козаками «независимой республикою» (с.110), ігноруючи плідний концепт полівасалітету (добре аргументований зокрема Т.Чухлібом). А в описі формування реєстрового козацтва, як на мене, явно не вистачає «дзеркала» коронного кварцяного війська, яке було взірцем для річпосполитських військових практик.

     Наступний розділ «Початок українського відродження. Боротьба за національну ідентичність» новаторством також не відрізняється – знову тут маємо схеми з ХІХ-вічним родоводом (ось, наприклад, повстання С.Наливайка є сенс пояснювати не лише боротьбою з церковною унією, як у авторки, але й порахунками між вельможними родичами – польським канцлером і коронним гетьманом Я.Замойським і трансільванським князем С.Баторієм; на службу до останнього після розгрому на Солониці 1596 р. і пішли запорожці). Вже за традицією, авторці «не даються» військові сюжети (напевно, це взагалі специфіка «жіночого письма», бо жінок-військових істориків, я, за вельми специфічним винятком О.Апанович, й пригадати не можу). Напружує й – цілком ХІХ-вічне – регулярне тлумачення дослідницею української культури як винятково православної і ворожої будь-яким іншим конфесійним традиціям.

     Надмірною для видання, що претендує на статус підручника-посібника, є й кількість «ляпів» в «іменах і датах». Тут, ясна річ, рецензентові, як історику Кременчуччини, особливо дошкульно було прочитати при описі Куруківської кампанії 1625 р. (с.136) «Кременц» замість Кременчук, «Куруков Остров» замість Курукова озера (озера/ річечки Курук) та «Куркуновского соглашения» замість Куруківської угоди.

     Третій розділ «Повстання Б.Хмельницького. Утворення українського гетьманства» також мало чим відходить від традицій представлення з ХІХ – початку ХХ ст. Для українського читача (у цьому сюжеті більш ніж «начитаного») новації тут малопомітні, а ляпсуси, на кшталт фантазій, що Б.Хмельницький – скромний юний син підстарости чигиринського – у турецькій неволі (після полону під Цецорою 1618 р.) встановив контакти з вельможами-пашами близькими до самого султана, а чи то, що під Берестечком, після від’їзду Хмельницького за татарами, наказним гетьманом став І.Богун (насправді – Ф.Джеджалій), чи ще ось, що Ракоці зі Ждановичем і Богуном 1657 р. взяли Краків (у дійсності – Варшаву), аж надто муляють очі.

     Не зреагувала дослідниця і на сучасну пропозицію аналізу клієнтарних стосунків, які по-новому представляють конфлікт Б.Хмельницького зі зверхниками у цілком феодальних барвах «ображеного васала» (Хмельницькі – клієнти Жолкевських, а згодом Даниловичів – магнатів, які походили зі спольщених староруських родин Галичини і толерували своїх православних «васалів», 1636 р., по смерті С.Даниловича, переходять під зверхність поляка С.Конєцпольського, у якого православної клієнтели досі практично не було – відтак, козацтво стає практично єдиним «дахом» Богдана). Ну і знов таки маємо більш ніж поверхове представлення військових аспектів Козацької революції (ось і про те, що план Берестецької кампанії 1651 р. Хмельницькому фактично зірвали донські козаки, які вдарили на Крим, коли хан з військом пішов на допомогу українцям, і змусили татар повернутися і затриматися, російська дослідниця мовчить).

     Розділ четвертий «Руїна» є давньою візитівкою п.Таїрової-Яковлевої і український читач з міркуваннями авторки, які часто ґрунтуються на власних джерельних відкриттях (за що дослідниці і честь, і шана), знайомий непогано. Прикро, що «під скорочення» тут попали і рубіжні Жердівські статті 1659 р. і багато інших епізодів політичного життя та сюжет міжнародного розголосу українських змагань. Не вистачає тут і нарису виникнення Слобожанщини (чи факт розбудови цілого нового українського регіону з анклавами на російській Курщині, Бєлгородчині та Воронежчині не узгоджувався з наративними рамками «Руїни»?). Взагалі регіональні традиції України поза гетьманатом до ХІХ ст. авторка практично не артикулює (ймовірно, це також традиція класичної російської історіографії, яка не дуже цінувала регіональні «латки-клаптики» на всеросійському «полотні» централізованої держави).

     Як авторка «прикипіла» до метафори «руїни» свідчить і назва (як на мене – не так щоб дуже вдала) наступного розділу «Закінчення Руїни. Економічний і культурний підйом». Дослідниця цілком компетентна у аналізі гетьманств І.Самойловича і І.Мазепи, хоча сучасному українському читачеві і тут явно не вистачає сюжетів з «України поза гетьманатом». Не можу погодитися і з останнім твердженням розділу, що після Константинопольського миру 1712 р. між Туреччиною і Росією вплив П.Орлика на Правобережжі став «полностью иллюзорным» (с.210). Власне орликівці (їх «польові сили») з того часу перейшли на становище «орендованої шаблі» до польських українських магнатів (екс-лещинчиків). Тут особливо примітна постать полковника Сави Чалого (який ще у 1730-х рр. муляв очі російському фельдмаршалу Мініху так, що той навіть замовив свіжоповерненим під російську владу запорожцям вбивство цього чільного орликівця).

     У шостому розділі «Реформи з ліквідації Українського гетьманства» авторка знов потроху виходить за «свій період» і все більше змушена базуватись на «чужих» розробках (себто на ерудиції, а не дослідженні). Відтак, кількість ляпсусів знову зростає. Утім, для російської історіографії таким чином побудований сюжет є вельми піонерським (притому, що й український історичний гранд-наратив тут все ще цілком фрагментарний). З принципових для мене зауважень, хотілося б звернути увагу дослідниці на явище обласної статистики за Новоросійською губернією та її адміністративними спадкоємцями ХVIII ст. Вона напродукувала чимало документів про національний поділ на цих теренах і, за нею, «малоросійська нація» тут була поза конкуренцією (понад 80% населення). Не вистачає мені у розділі і компаративістики – рецепції просвітницької державної теорії в Україні і в російських столицях, порівнянь колоніальних практик, аналізу загальноєвропейських основ соціального розбійництва ХVIII ст. еtc.

     Останній сьомий розділ частини «Україна у складі Російської імперії» трохи не відповідає заявленій назві, бо включає й окремі епізоди з підавстрійської Галичини. Основним його сюжетом є український національний рух у різних проявах (матеріал вже досить добре «засвоєний» українським читачем, але для росіян, ймовірно, досить «відкривчий»). Поза ним маємо колоритні ляпи – як ось з ліквідацією залишків Магдебурзького права (авторка проігнорувала «Жаловану грамоту містам» 1785 р. і зауважила, що лише реформи Олександра ІІ – «Городове положення» 1870 р.? – створили в підросійській Україні міське самоврядування і міські думи, с.246). Хотілося б також мати тут і представлення сюжету переселенських рухів українців ХІХ – початку ХХ ст. – як на території Російської імперії, так і по цілому світу. Не гріх було б згадати й про рухи національних меншин України (за текстом тут є згадки лише про «Польські повстання»).

*     *     *

Дмитро Вирський (Київ)

д.і.н., провідний науковий співробітник відділу української історіографії Інституту історії України НАНУ.