Поява наприкінці минулого року нової історії України, написаної відомими російськими дослідниками, повинна була б викликати набагато більший інтерес як серед вченої спільноти, так й медіа. Цього не сталося. Звичайно, причина не у якості чи певних ґанджах представленого видання. Причини більш загальні і, на жаль, банальні. Насамперед, важко уявити більш невдалий час для виходу у світ цієї книги. Очевидно те, що дослідження задумувалося далеко за інших обставин і у якійсь мірі репрезентувало роботу російсько-української чи українсько-російської комісії істориків, діяльність якої, на щастя, не завершилася очікуваним багатьма «гепі-ендом». З іншого боку, віднедавна  спостерігаємо нарочиту байдужість до російської книжкової продукції. Така вдавана байдужість межує із легковажністю, що не додає імпульсів історіографічній критиці, а лише збіднює її та перетворює  у ділянку одномоментної кон’юктури.

Ігорь Ніколаєвіч Данілєвскій

У цьому огляді я хочу зупинитися винятково на першій частині цієї роботи «Предыстория Украины» (с. 6-101). Не має потреби особливо представляти тут її автора – відомого російського медієвіста Ігоря Ніколаєвіча Данілєвского, чиї роботи добре знані серед спеціалістів. Більш того, написаний ним раніше лекційний курс історії давньої Русі користується цілком заслуженою популярністю серед студентів, у тому числі й українських. Зрештою, це ж можна сказати стосовно інших робіт вченого, якому властиве поєднання наукової ретельності в опрацюванні середньовічних текстів та їх інтерпретації із популярним дискурсом донесення своїх спостережень над ними. Майстерність дослідника, що неодноразово підкупала читачів його творів, не  втрачає своїх прикметних рис і на сторінках представленого видання. Відзначимо, перш за все, бажання науковця наблизити свій наратив до більш широкого читача. Цим, мабуть, пояснюється відсутність наукового апарату, численних приміток та літератури (хоча інші автори «Истории Украины» таки завершують свої частини «списком використаної літератури» чи «літератури» взагалі).

Текст розпочинається своєрідною декларацією, у якій І.Н. Данілєвскій відмежовує себе від будь-яких дискусій навколо спадщини Русі, але констатує «спільний» початок історії українців та росіян (с.6). Попри те, що формування народів Східної Європи, згідно з думкою дослідника, почалося не раніше кінця XV ст., завдання, яке він перед собою поставив («какие именно этносы, культурные традиции и государственные образования дали жизнь современным украинскому народу, украинской культуре и государству Украине»), дуже далеке від виконання у його тексті.

Дослідник воліє знову й знову не переказувати «добре відомі факти», що притаманно більшості популярних нарисів історії України, а намагається з’ясувати «что лежит в основе этих представлений, откуда известно о том, «как это было на самом деле», — и было ли «это» (с. 7). Вибрана вченим метода, яку можна назвати більш  широко герменевтичною критикою джерела, добре апробована ним у низці масштабних і не дуже масштабних робіт, з яких й походить переважна більшість «ключових подій», зібраних у двох розділах  «Русь легендарная» (с. 7-65), «Русь историческая» (с. 66-100). Така залежність проблем і сюжетів розділів від попереднього доробку автора визначила дуже неоднозначне висвітлення середньовічної історії України, де найшлося місце лише для Київської Русі.

Навіть у цьому вигляді композиція сюжетів дуже нерівномірна. Так, вигаданому літописцем «заповіту» Ярослава Мудрого приділено окремий параграф (с.75-78), натомість про Данила Галицького йдеться лише в одному реченні. У параграфі «Южная Русь и Степь» (с.90-95) аналізуються чомусь лише відносини руських князів із половцями, нібито цими відносинами й обмежується ця складна проблема. Не зовсім відповідає своїй назві параграф «Некоторые особенности развития западных и юго-западных земель древней Руси» (с.83-90), у якому несподівано знаходимо огляд матримоніальної політики руських князів. Дещо дивує досить прямолінійна постановка питання автором – «кем же были «наши» князья по материнской линии?» –  і не менш відповідний питанню висновок, на кшталт, « в подавляющем большинстве древнерусские князья (если не все они) не имели восточнославянских «кровей» и уже потому были если не «чужими», то не вполне «своими» (с.88). Однак сам огляд матримоніальної політики не позбавлений помилок. Так, в Алексія Комніна не було доньки Варвари, яку І.Н. Данілєвскій, як й шерег інших дослідників, видає заміж за Святополка Ізяславича. Ця вигадана донька Алексія Комніна з’являється лише у повісті Феодосія Сафоновича, джерелі пізньому і, отже, недостовірному. Не менший сумнів останнім часом викликає шлюб Феофано Музалон (візантійської «аристократки», як її називає Данілєвській) із Олегом Святославичем.

Звичайно, автор має рацію у тому, що матримоніальні зв’язки князів сприяли розширенню контекстів формування культури Київської держави. Утім, чи означає це, як вважає дослідник, що для основної маси населення Русі вони були чужими? Як аргумент вчений висуває ім’я легендарного Рюрика, але цей умовний аргумент діє проти твердження вченого. Ім’я Рюрик міцно закріпилося у давньоруському князівському ономастиконі і навряд чи сприймалося як щось незвичне. Загалом, акцентуалізація автора на питанні етнічності давньоруських князів та їх жінок ніяк не пов’язане із сприйняття їх «основною масою населення» як «своїх». Етнічність чи радше ідентичність правителя у цьому випадку не мала жодного значення для раннього середньовіччя. Пропонуючи читачу таку своєрідну композицію із раніших робіт та текстів, написаних, ймовірно, спеціально для «Истории Украины», І.Н. Данілєвскій залишив поза увагою надто багато, навіть зважаючи на жанр книги.

Фактично, єдиний добре проаналізований автором аспект історії XII ст. є політика князя Андрія Боголюбського стосовно Києва. Автора слід підтримати у тому, що грандіозне будівництво у Володимирі Андрієм Боголюбським явно було імітацією топографії Києва, а не Константинополя (як інколи вважають у літературі; дослідник не відзначає дискусійність цих перетворень князя, що свого часу добре показав Ігор Шевченко). Проте висновок автора може шокувати багатьох: «Владимир явно должен был перехватить у Киева функцию столицы мира…» (с. 85). Зрозуміти про що йдеться можна лише після прочитання іншого параграфу "Киев – Новый Иерусалим" (с.67-72), у якому автор намагається показати можливість сприйняття Києва сучасниками як нового Єрусалиму.

Окрім, власне, давньоруських текстів, Данілєвский приводить слова із слов’янського перекладу візантійського Житія Василія Нового, а саме – «вся благаа его посреде его». Можна не сумніватися, що літописець читав і навіть дещо запозичив із цього агіографічного твору, але у Житії ці слова відносяться не до Києва, а до Константинополя. Тому повідомлення Житія, як й відоме грецьке графіті у храмі св. Софії у Києві (у якому всупереч автору та інших дослідникам також йдеться про Константинополь) не є аргументом для цього здогаду. Автор дуже далеко заходить у своїх інтерпретаціях, які виглядають радше «логічними» ніж інструментарно витонченими: «Ярослав Владимирович в «Слове о Законе и Благодати» сравнивается с Соломоном: Ярослав сделал в Киеве то же, что Соломон в Иерусалиме: построил новые крепостные стены с четырьмя воротами и в центре «города» — величественный храм. Следовательно, Золотые ворота в Киеве в сознании их строителей имели своим прототипом не только Константинополь, но и Иерусалим» (с. 68). В іншому місці припущення завершується вже констатацією: «Приведенные параллели летописному упоминанию «матери градомъ русьскимъ» позволяют думать, что Киев не просто называется столицей Руси, но центром православного, богоспасаемого мира» (с. 76). Згідно з його гіпотезою, розбудова цього «Нового Єрусалиму» Ярославом Мудрим пов’язана із есхатологічними очікуваннями 1030-х рр. Не заперечуючи можливості таких очікувань у час міленіуму та пізніше, все ж руська митрополія була створена у 989 р., а не у 1030-х рр., як це виходить згідно тексту російського дослідника.

Алєксєй Алєксандровіч Шахматов (1864-1920)

Останній у цьому випадку, як й до  речі у багатьох інших, з надмірною довірою підходить до тверджень старої науки. Зокрема, дослідник приймає схему походження давньоруського літописання Алексея Александровіча Шахматова. У зв’язку із чим отримує ще один «аргумент» для розбудови «Нового Єрусалиму: створення гіпотетичного Древнейшего свода 1030-х р.  Більш того, Данілєвскій воліє датувати проголошення Іларіоном «Слова о законе и благодати» у церкві Благовіщення 1030-ми роками. Тут все не вірно. «Слово» Іларіона було проголошене у присутності Ярослава та його сім’ї у Десятинній церкві над гробом Володимира вже у пізніший час, близько 1049-1050 рр. Звичайно, ідеальний град – Небесний Єрусалим – ідея, яка мала бути близькою для християнських правителів, однак Київ явно не міг сприйматися як «столиця світу». Давньоруські правителі запозичували, імітували, копіювали топографію Константинополя, яка мала створити інший образ їх християнської влади, без будь-яких алюзій чи претензій на «столицю світу».

Як і було обіцяно автором, велика увага приділена тому, «что лежит в основе этих представлений». Відзначимо, уявлень винятково літописця. Щоб зрозуміти та пояснити їх, він вдається до одного й того ж методу, добре випробуваного свого часу в його попередніх дослідженнях. Якщо намагатися узагальнити суть цього методу, то йдеться про ідентифікацію у літописі явних і прихованих цитат із біблійних текстів, які інтерпретуються як певна модель для написання літописцем свого наративу і, таким чином, саме у них «ключ» до розуміння історій літописця. Через добре зрозумілі причини у недавньому минулому, пошук біблійних алюзій, різні форми і змісти запозичення із біблійних текстів, природа цих текстів у розпорядженні літописця оминалися у літературі.

Прикметним свідченням цього є відсутність індексу біблійних цитат у більшості видань давньоруських текстів. Таку ситуацію годі уявити для інших дисциплін, як-то візантійської літератури. Тим не менш, після довгої перерви, саме сучасний російський науковець знову відновив таку роботу, що є безумовною заслугою дослідника. Багато із його пошуків, представлених у параграфах «Легенда о хазарской дани» (с. 18-24), «Предания о княгине Ольге» (с.41-47), «Легенды о Святославе» (с. 48-55) та «Летописные легенды о Владимире Святославиче» (с.55-66) є вдалими і дозволяють ще раз перечитати хрестоматійні тексти. Однак цей метод, як і інші, має свої обмеження, що інколи приводять дослідника до перебільшень.

Так, складно погодитись із тим, що внаслідок хрещення княгині Ольги «Русь перенимает у Византии пальму первенства в христианском мире — буквально с момента крещения первой княгини-христианки» (с. 47). До того ж інформація Книги церемоній у параграфі про княгиню Ольгу чомусь подана за старими виданнями, які містять велику кількість помилок, зокрема, у чисельності посольства русів у Константинополі. Всупереч І. Н. Данілєвскому, повідомлення літопису про похід Ігоря Старого на Константинополь таки має значення для «реконструкції», оскільки являє собою  запозичення із хроніки Продовжувача Георгія Амартола та Житія Василія Нового.

Не має потреби переповідати тут зміст усіх параграфів, з яких зацікавлений читач, якщо такий звісно знайдеться, може дуже мало дізнатися чи було насправді все «те», описане у книзі, а набагато більше – про світ уявлень давньоруського літописця.

Олександр Филипчук, кандидат історичних наук,факультет історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Коло наукових інтересів: історія Візантії, візантійська спадщина та рання історія Русі.