История Украины / И. Н. Данилевский, Т. Г. Таирова -Яковлева, А. В. Шубин, В. И. Мироненко. -  Санкт-Петербург: Алетейя, 2015. – 508 с.

Нова російська синтеза історії України відразу привернула увагу українських істориків. Дмитро Вирський уже прорецензував дві перші частини цієї книжки. Одночасно, портал historians.in.ua, розмістив інтерв’ю із петербурзьким україністом Татьяною Таїровою-Яковлєвою, яка розповіла про історію створення російської візії українського минулого. Я ж спробую розглянути в своєму тексті третю і четверту частини книги, які охоплюють час від 1917 до 2011 рр.

«Національний потік Великої Російської революції»

Алєксандр Шубін, доктор історичних наук, керівник центру історії Росії, України, Білорусі Інституту Всесвітньої історії РАН, з 2001 член російсько-української комісії істориків.

Автором 3-ї частини – «Україна у ХХ столітті (до 1945 р.)» – є Алєксандр Шубін, відомий не лише як надзвичайно плодовитий історик, а і як активний діяч лівого руху в Росії. У перших двох главах він не став писати нового тексту, а живцем переніс до «Истории Украины» фрагменти своєї монографії «Махно и его время»¹ (а можливо й навпаки – включив у книжку про Махна глави, написані для «Історії України»). На відміну від інших істориків, для яких центральними сюжетами є українські визвольні змагання або війна більшовиків і білогвардійців за контроль над Україною, А. Шубіна найбільше приваблює боротьба народних низів за соціальну справедливість і народовладдя у формі Рад, де головними героями виступають Нестор Махно та його прибічники, а також інші ліворадикальні повстанці.

Уже в перших рядках автор вступає в непряму полеміку з українською історіографією, що характеризує події 1917-1921 рр. як Українську революцію. Для А. Шубіна потужний український рух був лише одним із національних потоків Великої Російської революції. Щоправда, в цю схему ніяк не вписується Галичина, яка ніколи не була частиною Росії, тому західноукраїнські сюжети включено в оповідь лише тією мірою, якою це необхідно для розуміння подій у Наддніпрянщині.

Розходження з українським ґранд-наративом посилюються, коли розповідь доходить до збройного конфлікту між більшовиками і Центральною радою. А. Шубін пише: «У наші дні війну українських націоналістів і червоних 1918 року на Україні інколи називають “агресією Росії”. Але в колонах червоних ішли якраз мешканці України. І вони піднімали повстання за владу Рад». І далі: «Збройні зіткнення в грудні 1917 р. не були власне російсько-українськими. Тривала боротьба прибічників УНР і українських прибічників радянської влади, яким допомагали російські більшовики».

Справді, серед тих, хто воював проти Центральної ради, було чимало мешканців України, зокрема й етнічних українців. Чи дає це підстави вважати війну 1917-1918 рр. внутрішньою (громадянською) українською війною, в якій російські більшовики лише «допомагали» одній із сторін?

Володимир Затонский

Звернімося до найкомпетентніших свідків – політичних і військових керівників радянської УНР. Володимир Затонський в одній із тогочасних промов визнавав: «Поки ще серед українців розколу немає і не передбачається, а тому доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків тільки невеличка жменька». А ось як описує результати вирішального бою під Крутами командувач червоних Михайло Муравйов: «Петроградська Червона гвардія, виборзька і московська гвардія винесли майже самі весь бій на своїх плечах». От вам і «мешканці України».

Уникаймо надмірних спрощень. Події зими 1917-1918 рр. не можна звести тільки до агресії Росії або тільки до «боротьби прибічників УНР і українських прибічників радянської влади». Безперечно, в них були й елементи української громадянської війни. Однак ядро червоних військ становили солдати, матроси і червоногвардійці, які прибули з Росії, а командували ними російські більшовики й ліві есери, що отримували вказівки від петроградського Раднаркому і йому звітували про свої дії.

Гібридну війну не винайдено в XXI ст. У 1917-1919 рр. Радянська Росія вела проти УНР і Української Держави класичну гібридну війну, комбінуючи дії власних військ і місцевих повстанців з інформаційною (пропагандистською) війною, причому російський більшовицький уряд публічно заперечував свою керівну роль у конфлікті.

Українська сторона в конфлікті під пером А. Шубіна виглядає досить непривабливо. Ось що, наприклад, автор уважав за необхідне повідомити про бій під Крутами: «Намагаючись затримати просування червоних, петлюрівці “під час бою силоміць пустили поїзд із беззбройними солдатами з фронту назустріч революційним військам і відкрили по нещасних артилерійський вогонь”». Тут привертають увагу дві речі. По-перше, анахронізм «петлюрівці» – Симон Петлюра тоді командував лише Гайдамацьким кошем Слобідської України, який не брав участі в бою, тож ніякими «петлюрівцями» захисники Крут не були. По-друге, текст у лапках свідчить про цитування, хоч автора цитати А. Шубін не зазначає. Хто ж цей гуманіст, який так уболівав за долю нещасних беззбройних солдатів, безжально розстріляних «петлюрівцями»? Це ніхто інший, як М. Муравйов, який кількома днями пізніше влаштував у Києві кривавий терор, жертвами якого стали тисячі людей. Саме його донесення без жодних коментарів цитує А. Шубін як достеменний факт, дарма, що моторошну історію про розстріляний поїзд не підтверджено жодними іншими джерелами.

Попри антипатію до «петлюрівців», російський дослідник поважно ставиться до українського національного проекту, однак дає зрозуміти, що він міг бути успішнішим, якби обмежився «справжніми» українськими землями, розташованими здебільшого на захід від Дніпра. Претензії Центральної Ради і Директорії на «обширні райони аж до Донбасу і Курська», де, мовляв, українську владу ніколи не визнавали, зіграли з національним проектом «злий жарт», адже там переважали прибічники радянської влади, яким українська національна ідея була глибоко чужа. «Для більшості мешканців східної України, а то й Києва чи Одеси, де більшість говорила російською, українська держава не було своєю. Для них війна проти українських націоналістів була війною проти спроби розділити живу тканину народів, проти затягування з соціальними перетвореннями». Чому ж більшовики погодилися на включення цих регіонів до складу Радянської України? А. Шубін пояснює: «Прагнучи мати “свою” Україну, більшовики повинні були також визнати належність до України і “своїх” східних районів зі змішаним населенням».

Не входячи в полеміку з цього питання, зазначу лише, що на тлі численних опусів про «історичні корені Новоросії» або про «споконвічно український характер» Криму й Донбасу в сучасній історіографії бракує справді академічних досліджень історії ідентичностей населення сходу і півдня України, що часом веде до неадекватної оцінки сучасних проблем у цих регіонах.

У чому А. Шубін має рацію, так це у відмові від однолінійного трактування подій 1917-1921 рр. в Україні та в їх оцінці як складного переплетення і протиборства національних і соціальних процесів та проектів. Також він доволі переконливо пояснює причини перемоги більшовизму, який «запропонував найпослідовнішу і найпростішу стратегію диктатури бідноти (чим в умовах Росії ставала “диктатура пролетаріату”), що знайшла найбільш масову підтримку у міських низів». Однак наслідком цього було зниження культурного рівня партії і звикання до насильства як універсального засобу вирішення всіх проблем.

Міжвоєнна доба і сталінська модернізація

Якщо у перших двох главах А. Шубін якоюсь мірою намагається подати історію «знизу», з перспективи народних повстанців, а часом і пересічних людей, то в наступних главах він зосереджується на аналізі боротьби і прийняття рішень «нагорі» та їхніх наслідків для суспільства.

Автор слушно описує НЕП і українізацію як результат врахування більшовиками попередніх помилок і вимушений рух назустріч економічним вимогам народних повстань та національним вимогам українців. Відмову сталінського режиму від українізації він пояснює в категоріях теорії модернізації: перехід до нового етапу індустріальної модернізації вимагав культурної стандартизації в масштабах цілої держави. Видається, однак, що були й інші причини: з другої половини 1920-х рр. українське національне будівництво почало виходити за вузькі рамки, визначені для нього більшовицьким режимом, і навіть у самій КП(б)У промосковській верхівці довелося боротися з сильними «національними ухилами». До цього додалися опір колективізації, особливо потужний в Україні, і посилення (радше уявної) загрози зовнішнього вторгнення в СРСР. В результаті з «імперією національного вирівнювання» («affirmative action empire» Тері Мартина) було покінчено. СРСР перетворився в «нормальну» імперію з домінантною нацією на чолі.

На жаль, досідник зовсім не використав деяких підставових праць про національну політику більшовицької партії, зокрема Джеймса Мейса і Тері Мартина, які відсутні у переліку літератури до 3-ї частини. Утім, як не дивно, західна історіографія історії України ніби й не існує не лише для А. Шубіна, а й для інших авторів рецензованої книжки – списки літератури до її частини містять праці лише російською і українською мовами.

Російський науковець, автор кількох ґрунтовних праць про сталінську добу, із знанням справи розкриває механізми сталінського терору, починаючи з Шахтинської справи 1928 р. При цьому він непрямо полемізує з тими російськими істориками та журналістами, які розцінюють Сталіна, як тверезомислячого прагматика і «ефективного менеджера»: «…Чи варто радіти перемозі прагматика, якщо його тверезий розум служить тоталітарній машині? Тупик і крах цієї машини міг виявитися для суспільства кориснішим, ніж торжество державності, досягнуте через голод і терор».

Віктор Кондрашин

Цілком очікувано російський фахівець приділяє велику увагу причинам і наслідкам голоду 1932-1933 рр., що залишається предметом гострої дискусії між українськими та російськими істориками. У цьому питанні автор цілком поклався на висновки історика і політика Віктора Кондрашина, якого, до речі, й російські, й українські історики справедливо критикували за тенденційність і «явно неакадемічну мотивацію». Шубін трактує голод як результат «важкого вибору» сталінської групи заради завершення індустріального ривка. Він заперечує свідомий намір комуністичного керівництва покарати селян голодом, а ще рішучіше – концепцію спеціальної спрямованості голоду проти українців. Усупереч більшості дослідників він намагається довести, що «об’єктивна оцінка жертв… є в коридорі 1–2 мільйонів, а не 3–5 мільйонів, як уважають навіть серйозні українські історики». Однак, цифра 1–2 млн. – явно занижена. Значно переконливіші підкріплені ретельним аналізом демографічної статистики підрахунки групи авторів статті в «Українському історичному журналі», згідно з якими від голоду в Україні впродовж 1932-1934 рр. померло 3,9 млн. осіб.

Врешті-решт, представник російсько-української комісії істориків доходить такого оригінального висновку: «Вина Сталіна не в тому, що він свідомо прагнув знищити якомога більше селян, а в холодній байдужості до життя нинішніх людей, якщо ставка – майбутній економічних успіх. Сталін у цьому відношенні був схожий капіталістичних менеджерів у США і Західній Європі, які в цей самий час безжально звільняли мільйони людей, прирікаючи їх на голод». Тут антикапіталістичні погляди автора явно беруть гору над професіоналізмом історика, спонукаючи його ставити на одну дошку непорівнювані речі. Гадаю, той «голод», на який «акули капіталізму» прирікали безробітних під час Великої депресії, був би манною небесною для українських селян у 1933 р.

Утім, там, де А. Шубін не вважає за потрібне спростовувати «тенденційні українські перебільшення», його аналіз сталінського терору і зв’язку останнього з соціальними й економічними процесами доволі глибокий і цілком академічний.

Переходячи до історії Західної України між війнами, А. Шубін ступив на менш знайомий йому терен, однак загалом непогано впорався із своїм завданням, хоч і не без деяких неточностей. Одна з них – явно занижена кількість українців у Польщі (4,3 млн.), зіперта на спотворених даних польського перепису 1931 р. Зауважимо, що сьогодні серйозні польські дослідники не оперують оцінками нижчими за 5 млн. Однак у цілому автор дає читачеві доволі адекватну характеристику становища українців у Польщі та діяльності українських організацій, зокрема ОУН, якій приділено найбільшу увагу.

Трохи гірше вийшло з Карпатською Україною. Приміром, діяч ОУН Ріко Ярий ніколи не був командувачем Карпатської Січі, яким його «призначив» А. Шубін, а відтак втрачають сенс міркування, навмисне чи ненавмисне Ярий «погано чинив опір угорцям».

Війна і націоналісти

У 5-й главі – «Велика Вітчизняна війна» – А. Шубін використав свій текст із «Нарисів історії Росії»², але значно розширив українські сюжети, зокрема присвячені діяльності українських націоналістів. Тут автор теж припустився низки неточностей. Священики ГКЦ справді служили капеланами в дивізії СС «Галичина» (тобто виконували свій душпастирський обов’язок), але не брали участі в її організації. Львівський, тернопільський та золочівський єврейські погроми відбулися не до, а після окупації німцями відповідних міст. Хоч автор твердить, що погроми робилися «силами українських націоналістів», насправді причетність до них ОУН досі залишається дискусійною. Не було ніяких «похідних колон ОУН чисельністю до 10 тис. бійців», які наступали паралельно з німецькою армією. Були похідні групи значно меншої чисельності, що мали не бойові, а організаційні завдання. 18 тис. солдатів дивізії «Галичина» не були видані СРСР і т. д.

Утім, попри всі ці неточності, картина війни в Україні вийшла досить повною і більш-менш збалансованою. Автор детально описує фронтові операції, дії радянських партизанів, політику окупаційної влади і доволі велику увагу приділяє діяльності націоналістичного підпілля та УПА. На відміну від деяких інших істориків, які зводять діяльність ОУН і УПА до колабораціонізму й масових убивств цивільного населення, А. Шубін показує, що націоналістичний рух послідовно переслідував власну мету – скористатися війною для досягнення незалежності України – і вживав для цього всі доступні засоби, змінюючи свою тактику впродовж війни. Описано й пояснено союз із нацистами на початку війни, його крах, перехід у підпілля, двофронтову боротьбу УПА проти німців і радянських партизанів, етнічну чистку на Волині, ревізію ідеології й політичної платформи ОУН, ситуативну співпрацю з німцями в 1944 р., боротьбу проти відновленої радянської влади, розходження і суперечки в керівництві ОУН і УПА. Деякі припущення автора, ґрунтовані на працях не надто академічних дослідників, вельми спірні, але в цілому авторський наратив витримано в академічному дусі. Дослідник не очорнює і не відбілює, а з більшим чи меншим успіхом намагається зрозуміти і пояснити дії акторів історичного процесу.

В цілому, попри деяку поверховість, фактографічні помилки, не блискуче знання української й західної історіографії, недосконале володіння українською, що призвело до деяких «ляпів» при перекладі («дослідники» – «наследники», «відновлення» – «обновление» і т. ін.), спробу А. Шубіна стати істориком України не можна вважати цілковито невдалою, а надто на тлі політично заангажованих писань багатьох інших російських «українознавців».

«Розквіт і падіння Другої української республіки»

Віктор Мироненко,  керівник Центру українських досліджень Інституту Европи РАН.

4-ту, заключну частину «Історії України», яка охоплює 1945-2011 рр., написав Віктор Мироненко, історик, а в минулому політичний діяч, один з останніх очільників комсомолу УРСР і СРСР. Цікаво складаються людські долі: в роки горбачовської перебудови неформал Шубін і номенклатурник Віктор Мироненко були політичними опонентами, тепер вони разом пишуть історію. Утім, номенклатурне минуле дає В. Мироненкові певну перевагу: він знає історію політичної верхівки пізнього СРСР не тільки з книжок і документів.

На відміну від А. Шубіна, В. Мироненко більше описує й менше пояснює. Він починає з опису збройної боротьби ОУН і УПА в західних областях України, де відбувалася «ломка життєвого укладу» місцевого населення. Ідеологію ОУН автор окреслює терміном «інтегральний націоналізм», що не зовсім точно для цього періоду. Якраз у цей час у націоналістичному підпіллі відбувалися дедалі глибші ідеологічні зміни в напрямі демократизації й посилення соціальних аспектів. До початку 1950-х рр. підпільний націоналістичний рух в Україні поступово позбувся специфічних рис інтегрального націоналізму й перейшов на демократичну платформу. Однак саме тоді, після загибелі Р. Шухевича, підпільний рух протягом кількох років було знищено.

Автор відзначає зміцнення державного статусу УРСР у повоєнні роки (утворення міністерства закордонних справ, вступ в ООН, зростання ваги республіканської еліти в СРСР). Він полемізує з українськими істориками, які, мовляв, кепкують з того факту, що рішення Москви дублювалися в УРСР без жодних змін: «Якби вони краще знали специфіку прийняття політичних рішень в СРСР, вони б розуміли, що відбувалося це ще й тому, що рішення ці приймалися в результаті дуже складного балансу внутрішньопартійних відносин, внутрішньопартійної боротьби, далеко не завжди при вирішальній ролі, але завжди за участю українських представників в ЦК КПРС, його Президії або Політбюро». Науковець, який у пізньому СРСР перебував близько від центрів прийняття рішень, можна довіряти. Та чи означало це, що Україна мала рівноправний статус в СРСР, як гадає автор? Точніше буде сказати, що комуністична верхівка України, особливо після смерті Сталіна, брала участь у розбудові імперії як «друга серед рівних» поряд із російською комуністичною верхівкою. Але відбувалося це коштом зречення будь-яких національних інтересів, відмінних від загальносоюзних, і злиття національних компартійних еліт в єдиний клас радянської номенклатури. Утім, як показує автор, все-таки певний місцевий патріотизм, який на партійному жаргоні звався «местничеством», частина комуністичної верхівки зберігала, що зіграло важливу роль під час розпаду СРСР.

В. Мироненко не погоджується з прийнятим в українській історіографії поділом історії України 1964-1991 рр. на періоди «застою» і «перебудови», мовляв, цей поділ проведено за зовнішніми ознаками, і в ньому «зникає» власне Україна. Натомість він розглядає час від 1953 до 1991 р. як єдиний «період розквіту і падіння Другої (радянської) української республіки», хоч на практиці виділяє в ньому окремі етапи. У такій періодизації є певний сенс, але об’єднання в один період доби пізнього тоталітаризму з добою його демонтажу затушовує принципові відмінності між цими епохами.

«Розквіт», на думку автора, полягав у відносній емансипації суспільства, пожвавленні суспільно-політичного і культурного життя, пошукові нових способів ведення господарства, потужному економічному ривку в роки восьмої п’ятирічки (1966-1970 рр.) і, нарешті, у відчутному підвищенням рівня життя людей. Також у цей час, особливо в 1970-х рр., настав «золотий вік» радянської і української партійно-державної номенклатури.

Російський дослідник критикує сучасних українських колег по цеху, які не помічають «розквіту», за «неадекватне сприйняття реалій пізнього соціалізму» і наводить як одіозний приклад таку цитату з «Політичної історії України»: «У цей час набули поширення безгосподарність, безвідповідальність, уседозволеність, практика приписок, показуха, парадна метушня, розростались корупція, зловживання владою, розкрадання державної та колгоспно-кооперативної власності. Економічна і політична криза доповнювалися моральною деградацією суспільства. Повсюдними ставали соціальна апатія, небажання і невміння добре працювати, ширилося пияцтво, розходження між словом і ділом».

Однак кількома сторінками далі, автор і собі описує «реалії пізнього соціалізму» майже тими самими словами, що і його українські колеги: «…Руйнувалися моральні підвалини суспільства, встановлювалися “подвійні стандарти” поведінки – одні для інших, інші для себе. Стрімко прогресували алкоголізм, який давно перетворився на епідемію, корупція, кумівство – т. зв. “блат” і т. п.». Ще далі він пише про «добре відомі задовго до “гласності” факти зловживання владою, корупції і користолюбства з боку партійно-державної еліти» і знову ж таки про безгосподарність та розходження слова і діла. У чому ж тоді автор убачає «неадекватність» українських істориків? Радше за все в тому, що «темні» сторони доби «застою» в них переважають, тоді як В. Мироненко вказує і на позитиви: рівень життя повільно, але зростав, рівень освіти теж і т. ін. Такому «збалансованому» підходові не відмовиш у певній рації, проте за ним, на жаль, не проглядається переконливої відповіді на ключове питання: чому радянська система так стрімко обвалилася на межі 1980-1990-х рр.?

Автор пробує підвести читача до розуміння причин цього явища, детально розглядаючи показники розвитку і поступової деградації радянської економіки, при цьому він перевантажує текст численними цифрами, відсотками, тисячами тон, мільйонами пудів тощо, так що часом розповідь починає нагадувати коментований статистичний довідник.

Утім, не можна сказати, що в авторовому наративі немає людей. Щоправда, більшість видатних особистостей тієї доби перелічено через кому, але портрети деяких очільників республіки вийшли доволі рельєфними. Особливо це стосується Володимира Щербицького. На відміну від більшості українських істориків, В. Мироненко описує діяльність Щербицького з повагою і навіть з певним співчуттям, а надто коли розповідь доходить до обставин його відставки.

Однак особлива увага до «людей нагорі» призводить до того, що майже всю розповідь про перебудову зведено до особистих стосунків між Михайлом Горбачовим, Володимиром Щербицьким, Володимиром Івашком, Леонідом Кравчуком, Борісом Єльциним та іншими партійними лідерами. Навіть згадуючи про виникнення Народного руху України, автор більше пише про гадану роль Л. Кравчука в цьому процесі, ніж про сам Рух. Ще менше пощастило іншим «неформальним» організаціям, студентським протестним акціям і новим політичним партіям, яких ніби й не існувало (припускаю, що колишній неформал А. Шубін написав би цей розділ інакше).

У читача може скластися враження, що навіть розпад СРСР був результатом діяльності двох людей – Б. Єльцина і Л. Кравчука, які своєю «скоординованою роботою» зірвали підписання нового союзного договору, а довершив руйнування Союзу «серпневий путч» 1991 р. Після цього було прийнято Акт проголошення незалежності України, і Л. Кравчук «таємно від Президента СРСР» домовився зі своїми російським та білоруським колегами про остаточну ліквідацію Союзу. Так, за словами автора, «померла» Друга українська республіка.

У цій схемі бракує аналізу глибинних причин розпаду радянської імперії, а весь процес зведено до збігу (не)сприятливих обставин і особистих амбіцій лідерів.

Для України настав новий час – час «третьої української республіки». «Тоді мало хто ще розумів, – пише автор, – що в цьому новому часі за проблемою державного суверенітету Росії та України, що була на слуху, зримо і грізно замаячила інша – проблема взаємин Росії і України…».

«Третя українська республіка»: втрачені ілюзії

Історію незалежної України історик описує здебільшого в песимістичному тоні. Певним винятком є лише характеристика діяльності Леоніда Кучми на посадах прем’єр-міністра і президента. Тут автор знову не погоджується з українськими істориками: «Оцінки діяльності другого Президента України в українській історіографії дуже суперечливі і радше негативні, ніж позитивні. На наш погляд, це не справедливо. У тогочасних умовах, в цілому, йому вдалося провести український державний корабель через складний і небезпечний для молодої держави перехідний період з мінімальними втратами і до кінця свого президентства забезпечити його відносну політичну й економічну стійкість. Те, що він і досі “на плаву” – безсумнівна заслуга простих українців і Л. Кучми, який вийшов з їхнього середовища і добре їх розумів».

Заслугу другого очільника України автор вбачає зокрема в тому, що той зміцнив владу президента до напівавторитарної і цим, поряд із поміркованими економічними реформами, забезпечив відносно мирне виживання українського суспільства. Однак існує й інший погляд на роки правління Л. Кучми: це був період, коли було остаточно змарновано шанс швидкого переходу до демократії й соціально-орієнтованої ринкової економіки, який почався наприкінці 1980-х і тривав до середини 1990-х рр. Замість цього в Україні утвердилася кланово-олігархічна модель капіталізму з політичною надбудовою у вигляді «шантажистської держави».

Одним із досягнень цієї доби В. Мироненко вважає підписання «Великого договору» між Україною і Росією 1997 р., який, хоч і був радше декларативним, проте став важливою віхою в розвитку міждержавних відносин. Характеристику, яку автор дає договорові, сьогодні неможливо читати без сарказму: «Загальноприйняті норми міжнародних відносин: взаємна повага, суверенна рівність сторін, територіальна цілісність і непорушність кордонів, мирне врегулювання суперечок і відмова від використання сили чи загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, невтручання у внутрішні справи, взаємне дотримання прав і свобод людини, виконання прийнятих зобов’язань – в історичному контексті і в контексті двосторонніх російсько-українських відносин звучали дуже актуально». Шкода, що автор не довів свого наративу хоча б до 2014 р. – була б нагода порівняти ці прекрасні принципи з реальністю.

Осінь і зиму 2004 р. (час «помаранчевої революції») В. Мироненко визначає як кінець політичної й економічної стійкості й «першу суспільно-політичну біфуркацію в Україні». Він дає доволі цікаву оцінку причин невдачі «помаранчевої революції»: «Фактична невдача реформ і дискредитація ідей, які підняли в ті дні безліч українських громадян на боротьбу за свої права, була зумовлена тим, що масовою базою руху протесту були представники природно виниклого і зміцнілого без державної допомоги середовища дрібнотоварного виробництва і місцевого товарообміну, про яке була мова вище. А на чолі руху встали люди, пов’язані з великим новим капіталом, сформованим на безкоштовній по суті приватизації та зовнішній торгівлі. Або люди, які дуже швидко перейшли в цей табір».

Свою розповідь В. Мироненко закінчує доволі песимістичним підсумком: українська держава так і не стала ні демократичною, ні правовою, ні, тим паче, соціальною. «Поки що українська державність в конкретно-історичній формі третьої української республіки є здебільшого лише територію і сукупністю людей, що живуть на ній, без ясно виражених загальних цілей, обов’язкових для всіх правил поведінки і ведення бізнесу, без визначеної зовнішньополітичної орієнтації».

Чи цей висновок стосується лише стану української державності на 2011 р., яким завершується наратив, чи такою ж мірою і її сучасного стану? На жаль, хоч «Історію України» видано в 2015 р., автори не включили в неї драматичних подій останніх років. Підозрюю, не лише тому, що історична оцінка недавнього минулого потребує часової дистанції, а й тому, що продовження оповіді вимагало б від авторів чітких відповідей на прямо поставлені питання про природу української політики Путіна. Однак російське суспільство ще не готове до такої розмови.

Утім, якщо не в академічних текстах, то в своїх інтерв’ю, і А. Шубін, і В. Мироненко займали гідну позицію, засудивши і анексію Криму, і неоголошену війну Росії проти України. Це дозволяє сподіватися, що чесну історію українсько-російських відносин останніх років колись таки буде написано.

***

Погляд на будь-яку національну історію «ззовні» має свої переваги: чужоземні історики мають більше шансів піднятися над міфами і упередженнями, притаманними кожній національній історіографії. Однак ці переваги може бути зведено нанівець, якщо йдеться про історію держави, щодо якої в суспільстві, до якого належить історик, сформовано образ ворога. Слід віддати належне авторам «Історії України»: в непростих умовах культивованої в нинішній Росії українофобії й антизахідних настроїв вони все ж намагаються триматися задекларованих у вступі академічного стилю й відмови від політизації. У всякому разі, непомітно, щоб події останніх двох років спонукали їх відредагувати свої тексти в дусі путінської ідеології. Вже тільки це в наш час є неабиякою заслугою.

Читання книжки залишає двоїсте враження. Якщо вона є узагальненням найновіших досягнень наукового російського українознавства, то напрошується висновок, що його нинішній стан залишає бажати кращого (втім, як і стан вивчення Росії в Україні). Однак на тлі політично заангажованих а то й відверто пропагандистських писань багатьох істориків, увінчаних докторськими і кандидатськими ступенями, книжка чотирьох російських авторів виглядає ледь не взірцем академічного підходу. Як песимістично прокоментував її появу один російський сайт, «на фоні небезпечно розбухлого потоку псевдонаукових текстів про “духовне коріння Новоросії” тощо (…) можливо, це остання безстороння праця з історії України на найближчі роки».

Олександр Зайцев - доктор історичних наук, професор кафедри нової і новітньої історії України Українського католицького університету. Коло наукових зацікавлень: політичні партії Західної України міжвоєнної доби, інтелектуальна історія українського націоналізму, остання книжка: "Український інтегральний націоналізм 1920-1930-х років: нариси інтелектуальної історії" (2013).

1. Шубин А. С. Махно и его время. – М: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2013 г. – 320 с.
2. Нариси історії Росії: Пер. з рос. / Б.В. Ананьїч, І.Л. Андреєв, Є.В. Анісімов та ін.; За заг. ред. О.О.Чубар’яна. Російська академія наук. Інститут всесвітньої історії. - К.: Ніка-Центр, 2007. - 800 с: іл.