Президентські вибори 2019 р. вкотре розбурхали й без того неспокійне галасливе українське суспільство. Запеклі словесні баталії щодо єдино правильного кандидата сягнули піку у тритижневий період між першим та другим турами, коли, здавалося б, суспільний розкол сягнув апогею, безповоротно розмежувавши консервативно-традиціоналістських «порохоботів» і ліберально налаштованих «зе-бобіків». Перші боялись, аби не стало гірше, другі ж вважали, що гірше не стане, бо вже просто немає куди. Перші підняли на щит захисну риторику з ключовою тезою «аби не втратити державу», другі ж обстоювали тезу про необхідність негайних змін на краще тут і зараз, вважаючи, що «епоха бідності» скінчиться мало не одразу після перемоги їхнього кандидата. Зроблений більшістю громадян України вибір переконливо засвідчив, що механізми «успадкування влади по-візантійськи» шляхом передання її наступникові чи навіть самому собі малоефективні на українському ґрунті, натомість «державні перевороти гідності» можуть набувати тут найрізноманітніших форм – від відкритого повстання і збройного протистояння до значно спокійнішого протестного голосування проти традиціоналістських цінностей на кшалт «цезаропапістської симфонії держави та Церкви». Вислів «електоральний Майдан» може видатись комусь блюзнірським, але порівняння з «Революцією Гідности» цілком можливе і доречне у певній системі координат. Здавалося б, за кілька тижнів після виборів усі мали би заспокоїтись, однак риторичне протистояння не стихало, і кожна зі сторін переконливо поборювала опонентів беззаперечними фактами і неспростовними аргументами. Протилежна сторона, щоправда, зазвичай майже не реагувала на ці ескапади, надійно сховавшись від них у власній інформаційній бульбашці з однодумців. Найбільш помітною ареною протистояння стали соціальні мережі, з яких, вочевидь з огляду на віковий та соціальний склад користувачів, впевнено передував facebook.
331 року імператор Константин І Великий (306–337) видав спеціальний едикт про акламації, в якому, з одного боку, надавав мешканцям міст право «прославляти в громадських місцях найбільш справедливих і старанних правителів», щоб їх можна було винагородити, з другого ж офіційно дозволяв «звинувачувати несправедливих і негідних правителів» для того, щоб їх можна було покарати, а ситуацію виправити. Отже, акламації давали громадянам змогу не просто висловлювати свою думку, але й, принаймні de iure, дозволяли реально впливати на дії влади. Це був простий, навіть примітивний механізм зворотного зв'язку, форма прямої демократії, з очевидних причин неможлива для втілення у межах всієї імперії, але цілком дієва на рівні окремих великих міст, перш за все імперської столиці. Саме користуючись правом акламацій можна було спробувати зібрати на котромусь із найбільших і найближчих до владних осередків столичних майданів велелюдне віче і висловити певне колективне ставлення до діяльності влади. Ще частіше такі зібрання могли виникати стихійно, як відрух на конкретні дії владців чи ситуацію, що склалась внаслідок їхньої бездіяльності. Мабуть, найпромовистішим прикладом може бути нестача у місті продовольства, коли голос голодного шлунку згуртовував столичних городян під гаслом: «Хліба!».
При цьому найпридатнішою для зібрання великої кількості громадян локацією, яка дозволяла напряму звернутись безпосередньо до найвищої влади, був константинопольський іподром. Саме тут чисельність натовпу за необхідності могла сягнути понад ста тисяч, що у межах приблизно півмільйонного міста було більш ніж вагомою кількістю, тим більше, що збиралися б тут переважно соціально активні, придатні й готові до рішучих дій містяни. Саме тут перед народним зібранням у межах прямої зорової та звукової досяжності з’являвся імператор з почтом, займаючи своє почесне місце у спеціальній ложі-кафісмі. Саме тут спортивні вподобання глядачів підштовхували їх до об’єднання у межах спеціальних організацій вболівальників, а емоційний стан спонукав не лише до висловлення підтримки своїм візникам-геніохам, але й до відвертого вираження свого ставлення до влади. Отже, саме тут народ міг побачити і почути верховну владу, а влада могла побачити і почути народ.
Цілком закономірно, що іподром став серцем суспільно-політичного життя Константинополя, а об’єднання вболівальників набули також виразних ознак політичних партій. До певної міри їхня діяльність може вважатись далеким відлунням давньогрецьких демократичних традицій, і не випадково організації вболівальників іподрому називали не лише «факціями» або «мерами» (частинами), але також «димами» – від давньогрецького «демос», тобто «народ». Себто, партії іподрому, який за ранньовізантійської доби незрідка називали також цирком, можна сміливо називати партіями (частин) народу, а їхню довколаполітичну діяльність розглядати як певні інститути прямої демократії. Ці циркові партії, на думку тогочасних візантійських інтелектуалів, мали змогу здійснювати у місті «димократію» – владу «димів», причому це була пряма влада не всього народу в цілому, а лише окремих його частин. Ця втілювана «димами» «димократія» зводилась до заворушень, а саме поняття народовладдя було у тогочасних текстах синонімом для позначення влади натовпу, безладу, хаосу й анархії, яка охоплювала міські вулиці під час зіткнень циркових партій як між собою, так і з міською поліцією. Це була квазі-демократія, жодним чином (за винятком хіба що права акламацій) інституційно не вбудована у структуру державного управління. Сформовані димами загони, щоправда, залучали за потреби до протипожежної служби, зведення та ремонту міських укріплень чи навіть до лав народного ополчення задля захисту столиці, якщо їй загрожувала небезпека, однак це було радше звернення до волонтерської допомоги представників громадських організацій. Та й під димами у цьому разі, швидше за все, мались на увазі поквартальні об’єднання городян на чолі з квартальниками-гітоніархами, ніж факції іподрому.
Клубів уболівальників у ранньовізантійському Константинополі було чотири, й розрізнялись вони за кольорами форми візників підтримуваних ними команд: венети (сині), прасини (зелені), левкії (білі) та русії (червоні). Поступово ця спортивна тетрархія трансформувалась у дуумвірат, провідну роль в якому відігравали венети та прасини. Саме їх у джерелах називали також «мерами», себто «частинами», підкреслюючи таким чином, що вони були двома частинами, на які розділявся народ Константинополя. Історик початку VII ст. Феофілакт Симокатта писав: «Увесь ромейський народ було розділено на прибічників цих двох кольорів, і внаслідок цього його життя спіткали численні лиха». Витиснуті на другий план білі приєднувались на правах молодшого партнера до синіх, а червоні - до зелених. Кожна з факцій займала певний сектор на трибунах іподрому. Так, зеленим належали півтори тисячі місць ліворуч кафісми, а синім - дев'ятсот праворуч. Вболівальники білих і червоних, а також глядачі, які офіційно не належали до жодного з клубів, займали місця на розташованій навпроти імператорської ложі західній трибуні.
До складу кожної з чотирьох циркових партій (перш за все венетів та прасинів) належали представники усіх прошарків населення столиці, від найбагатших представників знаті, високопосадовців, землевласників та купецтва до численного міського плебсу. З одного боку, саме ці дрібні міські ремісники, торговці й чорнороби становили основний контингент кожної з факцій. Основний склад кожної з партій, низи уболівальників, були дуже близькі за соціальним станом, проте спортивна, змагальна природа іподрому сприяла розділенню простолюду, що мав спільні інтереси, на конкуруючі між собою аж до ворожнечі і відкритих сутичок об'єднання. Тогочасні візантійські інтелектуали чудово розуміли цю характерну рису соціального складу об'єднань вболівальників, наголошуючи, що саме вона дозволяла утримувати вболівальників від виступів проти влади. Зокрема, учень Іоанна Хрисостома Ісидор Пелусіот зазначав, що видовища, за усієї їхньої гріховності з християнської точки зору, є також благом для міста, оскільки відволікають городян від бунтівних задумів. Саме «постійне суперництво кіньми», за його словами, значно зменшувало роздратованість містян і скеровувало їхню активність у безпечне русло. Таким чином, довколаспортивні пристрасті були запобіжним засобом проти народних повстань, клапанами, що дозволяли потроху безпечно випускати пару народного невдоволення. Дієвість цього механізму переконливо засвідчують ранньовізантійські джерела, які, зокрема, згадують, що близькі друзі і навіть родичі могли належати до ворожих партій.
З другого боку, на чолі кожної факції перебували керівні групи багатих спонсорів, на кошти яких утримували майно спортивних клубів та доволі численну обслугу. Відомий візантійський історик VI ст. Прокопій Кесарійський писав, що саме видовища забезпечували повсякденну поживу багатьом мешканцям Константинополя. Це забезпечувало додаткову лояльність рядових димотів щодо їхніх заможним патронам, а останнім надавало дієвий ресурс впливу на громадську думку та владу. Зацікавлені багатії завжди мали змогу найняти спритних талановитих горлодерів з потужними голосами, які вміли повести за собою розбурханий натовп, вигукнувши у слушний момент потрібні їм гасла. Антіохійський ритор IV ст. Лібаній згадував у своїх промовах про цих підбурювачів, які панували над юрбою завдяки силі своїх голосів, скеровуючи вістря народного невдоволення проти тих, хто був небажаним для їхніх замовників. У цьому контексті слід віддати належне імператору Константину І, який у згаданому вже едикті 331 р. спеціально наголошував, що представникам влади слід з'ясовувати, чи є акламації істинною волею народу, чи ж просто інспірованими вигуками клієнтів.
Український сегмент соціальної мережі facebook з його «порохоботами», «зе-бобіками» й іншими левками та русіями видається напрочуд подібним до ранньовізантійського іподрому з його різнобарвними цирковими партіями. Лемент акламацій стоїть у ньому повсякчас і розрізнити у цьому різноголосому хорі голоси найнятих «ботів» і щирих у своєму галасі громадян стає все важче. Опоненти майже не реагують один на одного, головна мета послідовного транслювання політичної позиції в обох сторін змінилась – замість того, щоб переконувати чи ображати інших, дописи у мережі стали, з одного боку, слугувати маркером ідентифікації і гуртування «своїх» і, з другого боку, мають доносити до нової влади чіткий меседж – ми є, ми нікуди не поділись, ми реальні ваші прибічники/опоненти, зважайте на нашу наявність. Ситуація, що склалась, потребує громадянської і політичної відповідальності. Це означає, що громадяни не мають зловживати акламаціями, а влада має навчитись до них дослухатись і менше-більше правильно відрізняти проплачений (часом самою ж владою, а не тільки її опонентами) галас крикунів від правдивого голосу народу. Тим більше, що у разі кричущого порушення їхніх прав з боку влади димоти партій цирку відразу забували про всі суперечки між собою й укладали союз, який самі ж називали «прасиновенетами». Чи не найперший дослідник історії факцій іподрому Альфред Рамбо писав, що розбрат між венетами і прасинами торкався лише верхівки хвиль візантійського політичного життя. Димоти партій-суперників, немов дельфіни, збурювали лише поверхню горішніх вод, коли ж здіймалась справжня буря, їхнє протистояння відразу припинялось.
