2015 року у  Гарварді було опубліковано книгу візантиніста Ентоні Калделліса (Anthony Kaldellis) «Візантійська республіка. Народ і влада у Новому Римі» («The Byzantine republic. People and power in New Rome»). Поєднання в одному словосполученні прикметника «візантійська» та іменника «республіка», поза будь-яким сумнівом, має видатися оксимороном усім, хто хоч побіжно знайомий з історією Візантії. Втім, з іншого боку, абсолютно незрозумілою, неприйнятною чи навіть історично безграмотною провокаційна назва книги Е. Калделліса може видатись лише тим, хто знає візантійську цивілізацію хіба що зі шкільних підручників й уроків, а також дуже популярних текстів та фільмів. Ті ж, хто знається на Візантійській імперії хоч трохи глибше, відразу вловлять сенс, закладений у словосполученні «обмежене всевладдя» чи «безсилий могутній» щодо візантійського василевса. Візантиністика легко може пояснити «всесильну слабкість» чи «немічну міць» василевса Ромейської імперії.

    Імператорська влада мала у Візантії двоїсту природу. Головна теза книги Е. Калделліса заснована саме на дослідженні подвійної легітимації влади василевса. З одногу боку, вона делегувалася верховному володарю імперії знизу – народом, який добровільно визнавав владарювання певної особи над собою. З огляду на це влада не могла засновуватися лише на силі й примусі, вона повинна була спиратися на добровільну покору підлеглих за їхнім власним вибором і з їхньої власної волі. У «Повчальних главах» диякон Агапіт, священнослужитель VI ст., наголошував, що влада правителя має ґрунтуватися на розумінні, підтримці та згоді підкорятися з боку народу: «Владарювати, – наголошував він, – слід над людьми, які підкоряються добровільно».

    З другого боку, візантійський василевс був обранцем Божим, владу якого було освячено самим Ісусом Христом. Той таки Агапіт наголошував, що імператор має віддавати найвищу шану Господові, який вивищив його – просту людину – над усіма іншими людьми, вручивши «скіпетр земного владарювання». Вважалося, що висилевс перебуває «нижче лише за Бога й є наступним одразу після Бога». Господь був Пантократором (Вседержителем), володарем усього існуючого у Всесвіті, василевс же – Космократором, тобто правителем земного світу. Імператор міг і був зобов’язаний встановлювати та підтримувати на землі так званий таксис – облаштований відповідно до божественного задуму досконалий гармонійний світопорядок.

    Ідею походження верховної влади візантійського імператора від самого Господа унаочнювали численні зображення, на яких Христос покладав на голову василевса корону чи благословляв його царювати жестом хресного знамення. Бог, таким чином, прямо показувався як першоджерело, з якого походила імператорська влада. Наприклад, видатним мистецьким витвором є пластинка зі слонової кістки із зображенням Христа, який благословляє на царство імператора Константина VII Багрянородного (944–959 рр.), виготовлена столичним різьбярем близько середини Х ст. на честь здобуття цим василевсом реальної верховної влади в імперії. Кожен жест і поза цього зображення глибоко символічні: Христос стоїть під тріумфальною аркою чи церковним куполом і благословляє на царство зодягненого у пишні церемоніальні шати Константина VII, який покірно схиляє голову перед Господом.

Христос благословляє на царство Константина VII Багрянородного (різьблення по слоновій кістці, середина Х ст.)

  Дилема, що виникала внаслідок поєднання подвійної легітимізації влади однієї особи, вирішувалася легко й елегантно. Агапіт наголошував, що імператор за сутністю свого тіла подібний до кожної людини, але владою, що поєднана з його саном, уподібнюється до всемогутнього господаря світу Бога й не має нікого вищого за себе не землі. Таке поєднання концепту влади з особою – носієм влади – можна уподібнити до уявлень тих таки візантійців щодо поєднання тіла і душі. Кожна душа мала поєднуватися з матеріальним носієм – людським тілом, а тіло вважалося матеріальною запорукою існування душі, її вмістилищем. При цьому тіло було смертним і, відповідно, могло і мало рано чи пізно померти, тоді як душа вважалася безсмертною. Подібно й імператор як окремий фізичний носій (тіло) влади (душа) міг і мав рано чи пізно втратити зв’язок із владою, яка при цьому була незникненною і лише поєднувалася надалі з наступним носієм.

    В ідеалі імператор розлучався із владою одночасно з тим, як його тіло розлучалося з душею, тобто у момент природної фізичної смерті через похилий вік чи хворобу. Однак не виключеними були й «державні перевороти гідності по-візантійськи», коли василевса позбавляли влади у насильницький спосіб, причому не обов’язково його вбиваючи – поваленого автократора могли залишити живим, замінивши вбивство на скалічення та заслання. Цікаво зазначити, що у Візантії лише позбавлена вагомих фізичних вад людина могла стати імператором. Василевсом не міг бути кастрат (євнух), сліпець, людина з відрізаним носом. Винятки з цих правил були вкрай рідкісними і справді неординарними. Показовою, наприклад, є історія імператора Юстиніана ІІ (685–695 / 705–711 рр.), який здобув прізвисько Рінотмет через відрізаний ніс. Після першого повалення і заслання до Херсонесу Таврійського він, попри очевидну фізичну ваду, спромігся повернути престол і правити вдруге. Вочевидь, вимога щодо фізичної досконалості імператора була пов’язана з тим, що фізичний носій (тіло), з яким мала поєднатися влада (душа), не повинен був мати очевидних недоліків, щоб здобути право стали вмістилищем наданої Богом сутності.

    Цікавим при цьому було поширене серед візантійців уявлення про виправдання змови чи повстання проти імператора самим фактом їхнього успіху: якщо змовникам чи повстанцям удавалося повалити чинного василевса й усадовити на трон узурпатора, то це автоматично поєднувало владний первінь із новим фізичним носієм. Відсторонений від влади правитель вважався таким, що через власні низькі моральні якості, тиранію та деспотизм утратив не лише підтримку народу, але й божественну легітимацію, через що Бог і зробив так, щоб не гідний влади носій був у той або інший спосіб її позбавлений. За відсутності механізму демократичних виборів це був чи не єдиний спосіб «виправдати» пряме втручання народу (точніше, окремих груп підданих) у «вибори» імператора.

    Не менш важливим і ще цікавішим було також прагнення імператора піклуватися про майбутнє владного начала з огляду на розуміння власної смертності. Здавалося б, ця проблема могла бути легко вирішена подібно до того, як це було зроблено у західноєвропейських середньовічних монархіях – запровадженням принципу спадковості верховної влади у державі (переважно від батька до сина чи старшого у роді родича чоловічої статі). Однак за такого вирішення проблеми ліквідовувався б принцип умовної народної легітимації, бо влада передавалася б наступникові незалежно від народної думки про нього. Правитель за таких умов мав би змогу не піклуватися про громадську думку та суспільну підтримку, оскільки його повалення жодним чином не можна було б виправдати народною волею, бо ж не від народу він отримав владу.

    Ще цікавіших трансформацій за умов утілення принципу спадковості влади зазнавала легітимація владарювання божественною санкцією. Оскільки правління державою передавалося у межах одного роду, обраною Богом виявлялася не лише одна окремо взята особа, а й увесь знатний рід, до якого вона належала. Це суттєво трансформувало ставлення до здобуття влади – лише представник того самого роду, що й повалений владар, міг претендувати на те, щоб вважатися легітимним після усунення попередника від влади. За такого принципу божественної легітимації будь-хто з-поза правлячого роду міг стати лише узурпатором, якому доводилось докладати чималих зусиль для вкорінення власної влади й заснування (якщо вдасться) нової династії.

    У Візантійській же державі, за уявленнями самих ромеїв, будь-хто з православних підданих імперії, незалежно від походження та соціального статусу мав змогу стати імператором, якщо Бог, виявляючи свою волю через дії народу, приводив його до влади. Це унеможливлювало усталення династій і було серйозним викликом для імператорів, які прагли подбати як про долю верховної влади, держави й народу, так і про долю своїх родичів та нащадків після власної смерті. Щоб зробити свого сина, брата, небожа чи іншого родича наступником і спадкоємцем, імператор мав ще за свого життя призначити його співправителем. Спочатку призначення співправителя відбувалося тоді, коли імператор відчував наближення смерті, однак з часом василевси усвідомили, що розумніше зробити це завчасно, щоб убезпечити владу від примх мінливої долі, і почали призначати фактичних наступників мало не відразу після власної коронації.

    Співправителем можна було призначити не лише сина, але й брата, племінника, зятя правлячого василевса, чи навіть просто придворного фаворита, не пов’язаного з імператором кровною спорідненістю. Призначав співправителя особисто імператор, власноруч покладаючи йому на голову корону в одному з придворних храмів. Коронований співправитель отримував титул кесаря. Перша спроба закріпити на престолі Візантійської імперії власну династію належить імператорові Іраклію І (610–641 рр.), який коронував як співправителів та спадкоємців двох своїх синів – Константина та Іраклеона.

Монета із зображенням Іраклія І та його синів Константина й Іраклеона

    Особливого значення у справі призначення співправителів набули при цьому не просто нащадки правлячого василевса, а саме ті з них, які були народжені під час його правління. Їх називали «народженими у порфірі (пурпурі, багряниці)» – Порфірогенетами (Багрянородними). Цей термін походив від назви Порфірної зали імператорського палацу, в якій народжували імператриці. Анна Комніна, описуючи в знаменитій «Алексіаді» власне народження, яке сталося 1 грудня 1083 р., зазначала, що її батько, василевс Алексій Комнін (1081–1118 рр.), повернувшись до столиці з військового походу, застав свою дружину, яка страждала від болів під час пологів, у будівлі палацу, спеціально призначеній для імператриць-породіль. «Цю будівлю було названо „Порфіра“, – продовжує вона, – завдяки чому в усьому світі набуло поширення слово „порфірородний“».

    Згадуючи про синів василевса Романа IV Діогена (1068–1071 рр.) Никифора та Лева, Анна окремо наголошує, що вони народилися у Порфірі, себто вже після того, як їхній батько став імператором. Через це вони теж мали право називатися «Порфірородними», причому навіть тоді, коли їхнього батька силоміць позбавили влади й осліпили (від чого він зрештою помер), а ніхто з його синів владу не успадкував. Вочевидь, за таким шанобливим ставленням до «Порфірородних» нащадків василевса крилось певне уявлення про те, що владний первінь певним чином передавався нащадкам чинного імператора, народженим під час його правління, чи, принаймні, освячував їх. Висловлюючись метафорично, у такий спосіб владне начало як таке брало участь у власному самопризначенні. Остаточне утвердження «багрянородності» як важливого аргумента на користь легітимності спадкування влади сином покійного василевса припадає на добу правління Македонської династії (кінець ІХ – першу половину ХІ ст.). Відтоді якщо не юридично, то принаймні за неспростовним усталеним звичаєм «багрянородні» мали беззаперечну перевагу щодо інших претендентів на владу.

Лев VI перед Христом. Мозаїка у соборі Св. Софії у Константинополі

   
    Особливо важливим для остаточного утвердження принципу «порфірородності» як важливого аргументу в боротьбі за імператорський трон стало правління Константина VII (908–959 рр., фактично 945–959 рр.), який додав означення «Багрянородний» до свого імені. Цей імператор справді народився у Порфірі в середині травня 905 р., за царювання свого батька василевса Лева VI Філософа (Мудрого) (886–912 рр.). При цьому, однак, його мати Зоя Карвонопсина не була на той момент законною дружиною імператора-вдівця, який втратив у жовтні 901 р. вже третю свою василісу – Євдокію Ваяні. Отже, Константин був народжений коханкою-конкубіною імператора, яка лише у квітні 906 р. стала законною, вже четвертою дружиною Лева VI. У Візантії навіть третій шлюб вважався неприпустимим, четвертому ж одруженню царя довгий час чинило затятий спротив ромейське духовенство на чолі з Константинопольським Патріархом Миколою Містиком. Лише після зречення цього ієрарха церковний собор 907 р. визнав шлюб Лева VI та Зої законним.

    Враховуючи такі складні обставини появи на світ, головним способом легітимації Константина VII стало саме апелювання до його «порфірородності». І треба визнати, воно спрацювало – номінально цей василевс перебував при владі безпрецедентно довго – аж 54 роки. Спочатку його було відсторонено від реального правляння, однак ніхто з його старших співправителів – ні брат Лева VI Александр (912–913 рр.), ні Роман І Лакапін (920–945 рр.) не наважувалися позбутись його саме через те, що він був «Багрянородним». Для ромеїв ця обставина вже мала на той час дуже вагоме значення, і коли Стефан та Константин, сини-співправителі Романа І, спробували повалити власного батька, саме прості містяни Константинополя завадили їм захопити владу, вимагаючи проголосити автократором Константина Порфірогенета.

    Зрештою, здобувши 945 р. реальну владу Константин VII наполегливо приділяв чималу увагу факту народження у Порфірі як важливій ознаці самолегітимації. З його часу порфірородний василевс уже остаточно став сприйматися як законний носій влади імператора за правом народження: оскільки Богом було обрано на престол його батька, то божественна благодать мала перейти і на сина. Щоправда, обов’язковою при цьому залишалася також коронація сина як співправителя ще за життя батька.

    Нерідко співправителів імператора було кілька, наприклад – усі його сини, і тоді автократор визначав того з них, який матиме право успадкувати реальну владу після його смерті. При цьому це не обов’язково мав бути старший син – василевс нічим не був обмежений у власному виборі. Часом в імперії могло бути відразу кілька законних василевсів. Наприклад, з 924 до 931 рр. василевсів було п’ятеро, оскільки імператорами вважались Константин VII Багрянородний (відсторонений від реальної влади), чинний самодержець Роман І Лакапін та троє його синів – Христофор, Стефан і Константин. Після смерті Христофора 931 р. василевсів лишилось четверо.

    Монета із зображенням Романа I, Константина VII та Христофора

    Обраний на роль головного наступника співправитель, на відміну від інших, здобував право визначити собі власного спадкоємця, і міг виконувати окремі функції управління державою. Через це його інколи називали молодшим або меншим василевсом, симвасилевском, а його портретне зображення розміщували на монетах поряд з портретом справжнього автократора. Наприклад, на монетах часів Іраклія І (610–641 рр.) імператор зображувався зі своїм сином Константином чи навіть двома синами – Константином та Іраклеоном. А на соліді Романа І Лакапіна одночасно було зображено самого Романа, багрянородного Константина VII, ім’ям якого узурпатор прикривався для легітимації власного правління, та сина Романа Христофора, який мав успадкувати реальну владу в майбутньому.

    Розміщуючи зображення свого наступника на монеті, імператор через найпоширеніший засіб тогочасної пропаганди інформував підданих про майбутнього василевса, легітимізував і провіщав майбутнє здобуття ним влади. Зображення на монеті наголошувало на стабільності й тяглості державної влади, яка мала після приходу нового василевса лишитись такою само, як і за його попередника. Завдяки цьому черговий імператор не був новоявленим – його вже добре знали як співправителя, і на нових випусках монет його зображення лише зміщувалося з периферії у центр. В ідеалі незабаром поряд з ним мав з’явитись наступний «прєємнік», і, отже, знов утвердити у такий спосіб уявлення про твердість і непорушність незмінних підвалин державної влади у майбутньому. В реальності ж, звичайно, нерідко траплялося зовсім не так, як розраховував імператор і його підданці – непередбачуване життя постійно порушувало стрункі плани, і, наприклад, визначений наперед наступник верховної влади помирав ще за життя чинного василевса. Однак показовим є вже саме прагнення призначити наступника, яке здобувало загальне розуміння та схвалення серед ромеїв.

    Чи не подібне до візантійського бажання стабільності та страх перед будь-якими змінами є причинами того, що у сучасних державах з імітаційною демократією величезне значення має уявлення про «офіційного наступника», якого послідовно просуває до вершин влади чинний очільник? Особливо яскраво це виявляється у тих країнах, громадяни яких мають особистий досвід життя за тоталітарної чи авторитарної влади і навіть отримавши можливість (нехай переважно доволі ілюзорну) вибору вперто надають перевагу провладному кандидатові. Їхнє рішення визначає сподівання на те, що за нового правителя нічого принципово не зміниться, бо будь-які зміни, на їхнє переконання, можуть призвести лише до погіршення наявного стану.