Унеділю 1 грудня 2013 р. під час чергового мітингу харківського Євромайдану на постаменті пам’ятника Тарасові Шевченку, під яким зазвичай збирались активісти, з’явився плакат із написом «Слава європейській Україні! Досить візантійщини!!!».

Наступного дня Інна Булкіна, старший науковий співробітник київського Українського центру культурних досліджень, опублікувала у інтернет-журналі про історичну науку та суспільство «ГЕФТЕР» допис під назвою «Украина не Византия!». У ньому дослідниця зауважила, що «Геть Візантію!» («Долой Византию!» – саме так авторка відтворила харківський заклик) – це «вражаюче і, якнедивно, найхарактерніше із майданних гасел», який, на її думку, поряд з іншими лозунгами Майдану, «мало схоже на політичну європейську ідею, якою вона вбачається з Брюсселя».

Пʼять років потому, 15 грудня 2018 р. на помісному Обʼєднавчому соборі українських православних церков, що відбувся у київському соборі Святої Софії, було створено Автокефальну Помісну Православну Церкву України. Невдовзі, вже до Різдва за григоріанським календарем, вся територія України рясно вкрилась білбордами із написом: «15 грудня 2018 року. Цей день увійшов в історію! Президент України Петро Порошенко», а 5–6 січня 2019 року у кафедральному соборі Вселенського Патріархату (соборі святого Юрія) відбулося підписання та отримання томосу про автокефалію Православної Церкви України.

Отже, заклик відцуратися Візантії та всього візантійського, в якому б із наведених раніше варіантів він не звучав, втілено не було. Навпаки, Візантія вкотре довела, наскільки живим і дієвим залишається її спадок у сучасній Україні, причому цього разу можна говорити не лише про типологічну схожість, але й про певну генетичну тяглість. «Візантійщина» у відносинах церкви та держави виявилась неподоланною властивістю України (і не лише України), відмовлятись від якої чи долати яку ні державна влада, ані, за великим рахунком, православні церковні ієрархи різних конфесій не збираються.

«Візантійська модель» взаємодії церкви та держави має в історіографії два визначення – симфонія та цезаропапізм, які зазвичай протиставляються одне одному. Перший із цих термінів більш давній і датується у значенні, що нас цікавить, вже VI ст., однак другий, який є штучним конструктом, раніше увійшов до ширшого вжитку у модерній науці. Вперше термін «цезаропапізм» (початково у формі «Caesaro-Papia») (від лат. «caesar» – «цезар» та «papa» – «папа») вжив у підручнику з протестантського канонічного права професор університету Галле Юстус Генніг Бьомер (Justus Henning Böhmer) (1647–1749). Обдарований каноніст запропонував цей новий термін для того, щоб затаврувати світських правителів, які втручалися у вирішення релігійних питань, нав’язуючи свою волю служителям церкви. Слід зазначити, що водночас Ю. Г. Бьомер запропонував також визначення «Papo-Caesaria», критикуючи претензії Папи Римського на світську владу, однак термін «папоцезаризм» не здобув суттєвої підтримки. Натомість «цезаропапізм» набув значного поширення впродовж другої половини ХІХ ст., коли його почали застосовувати переважно задля зневажливої характеристики негативної природи стосунків між світською державною владою і церквою у Візантійській імперії.

Під цезаропапізмом мали наувазі існування нібито необмеженої влади візантійського імператора над церквою, внаслідок чого світський правитель буцімто мав змогу втручатися в усі сфери релігійного життя аж до визначення в односторонньому порядку доктринальних теологічних питань, не кажучи вже про такі «дрібниці», як регулювання церковного «господарського життя» та визначення церковної «кадрової політики». У ширшому контексті цезаропапізмом почали називати будь-яке безпосереднє втручання світської державної влади у церковне життя, використання церкви в якості засобу внутрішньої та зовнішньої державної політики і фактичне перетворення кліриків на державних чиновників. Внаслідок цього церква немов би ставала простим додатком до державної бюрократії, одним з багатьох урядових відомств.

Таке однобоке бачення стосунків світської державної влади та церкви у Візантії наразилось на справедливу критику фахових візантиністів, які зауважили, що таке розуміння терміну «цезаропапізм» суттєво перебільшує ступінь фактичного контролю держави над церквою, оскільки остання наполегливо й успішно захищала свою ідейну, адміністративну та економічну незалежність. Найвідоміше комплексне новітнє дослідження питання взаємодії світської та церковної влади у Візантії належить видатному французькому візантиністу Жільберу Даґрону (1932–2015), який у монографії «Імператор і священик. Етюд з візантійського "цезаропапізму"» («Empereur et prêtre. Étude sur le “césaropapisme” byzantin», Paris, 1996) переконливо довів обмеженість і хибність беззастережного застосування визначення «цезаропапізм» для характеристики особливостей взаємовідносин між державою та церквою у Візантійській імперії.

З огляду на справедливу критику терміну «цезаропапізм» цілком доречним стало звернення до теорії так званої «симфонії» двох влад, яку було запропоновано ще візантійськими правниками. У перекладі з грецької «ἡ συμφωνία» означає «співзвучність», «суголосність», «злагодженість» у значенні «злагоджене звучання», «гармонійне поєднання». У контексті взаємодії держави та церкви під «симфонією» мали на увазі взаємоузгоджену рівноправну діяльність обох сторін у гармонійній парадигмі, а не напаритетно-правових началах.

У передмові до шостої новели Юстиніана І від 535 р. сказано про два найбільші дари, які Господь у своєму чоловіколюбстві надав людству – священство і царство (sacerdotium et imperium; ̔ιερωσύνη τε καί βασιλεία). Перше із них піклується про божественне, друге ж облаштовує всі інші людські справи. Походячи з одного й того само джерела обидва вони є окрасою життя людей:

«Тому немає для імператорів важливішого завдання, ніж піклуватися про добробут священства, яке, зісвого боку, молиться Богу про благоустрій імперії. <...> ...виникає тоді добра згода (узгодженість, злагодженість, консенсус, симфонія) (erit consonantia quaedam bona; έσται συμφωνία τις αγαθή) [церкви і держави], дарована родові людському...» (Novellae Justiniani VI praefat.).

***

Ідеалізовані уявлення про симфонію держави та церкви проіснували у Візантійській імперії аж до її загибелі. Так, вже аж наприкінці XIV ст. константинопольський патріарх Антоній IV (1389–1390; 1391–1397) зазначав: «Царство і Церква перебувають у найтіснішому союзі, і ... неможливо відділити їх одне від одного».

При цьому в реальному житті повноваження і практична змога імператора щодо управління церквою та підданцями, які водночас були паствою, були насправді суттєво більшими, ніж у патріарха. Церква перебувала у фактичній залежності від світської державної влади, що чудово розуміли самі візантійці. Так, вже у 133-й Новелі Юстиніана стверджувалась необмежена влада імператора над церквою: «Немає нічого недоступного для нагляду цареві, який прийняв від Бога загальне опікування над Церквами і піклування про спасіння підданців. Імператор – охоронець канонів і Божественних законів. Цар через Собор і священиків стверджує праву віру».

Імператор мав право називати себе і діяти як «єпископ зовнішніх справ церкви», головувати на Вселенських соборах, контролювати церковні матеріальні ресурси (аж до конфіскації коштовних священних посудин у випадку нагальної держаної потреби), впливати і навіть прямо втручатися у процедуру обрання вищих церковних ієрархів аж до рівня патріарха тощо. Показово, що завчасно готуючи передумови для «успадкування влади по-візантійськи», василевс особисто вінчав на царство співправителя, власноруч покладаючи йому на голову корону в одному з придворних храмів. Таким чином, імператор брав на себе функцію, яку щодо нього самого виконував під час коронації патріарх.

Візантійський письменник першої третини VII ст. Георгій Пісіда, який сам був церковним посадовцем – дияконом, скевофілаком та референдарієм Великої церкви, так образно визначив співвідношення влади василевса і патріарха: «Адже хто такий цар? Чи не є ... намісником Божим, зброєносцем, другим після Бога вождем народів. Цар здобув свою владу від Бога, а поруч із царем патріарх». Отже, справжнім намісником Господа на землі є саме імператор, а верховний первосвященик лише перебуває поряд із ним.

Пізніше в «Ісагозі», правовій пам’ятці другої половини ІХ ст., співвідношення влади патріарха та імператора було схарактеризоване таким чином: «Позаяк держава, подібно до людини, складається з частин і членів, найпотрібніші частини – імператор та патріарх. Тому духовне і тілесне благополуччя і мир підданців полягають у згоді та одностайності в усьому царственості та первосвященства». Патріарх за такого ідеалу повинен гармонійно сприймати волю імператора у межах симфонії, а імператор має дотримуватись істинних церковних догматів і не порушувати їх. Власне патріарх, згідно з тією ж «Ісагогою», має право без страху визначати перед імператором істинність догматів та кару за їхнє порушення.

Водночас василевс мав у своїх руках всі реальні важелі для усунення від церковної влади невигідного йому первосвященика. Приклади таких дій імператорів доволі численні в історії Імперії ромеїв. Особливо у цьому відзначився василевс Ісаак ІІ Ангел (1185–1195; 1203–1204), який усунув від влади одного за другим чотирьох патріархів. Використовуючи популярний вислів, патріарх, щоб запобігти поваленню, мав тонко відчувати політичний момент і вчасно коливатися разом із лінією коливання політики імператора. Коли патріарх дозволяв собі надто відверто суперечити суверенному можновладцеві, розмова із ним була простою і короткою. Так, коли патріарх Михаїл Кируларій спробував заявити василевсові Ісааку І Комніну (1057–1059), що священство є вищим за царство і виступає джерелом імператорської влади, відкрито зневажаючи імператора і обіцяючи позбавити його престолу, то самодержець наказав заарештувати ворохобника і заслати його на о. Приконіс.

Через три століття після «Ісагоги» особливості симфонії візантійської держави та православної церкви визначив антіохійський патріарх Феодор IV Вальсамон (1193–1199): «Імператори і патріархи мають вшановуватись як учителі Церкви... Звідси походить влада правовірних імператорів наставляти християнські народи... Могутність і діяльність імператора стосуються тіла і душі людини, тоді як міць і діяльність патріарха стосуються однієї тільки душі». Отже, як бачимо, компетенція патріарха обмежувалась тільки духовною сферою (згідно з «Ісагогою» винятковим правом патріарха було тлумачення давніх канонів, правил святих отців та ухвал соборів), тоді як імператор мав не лише виключні права щодо «земних» справ, але й право втручання (пріоритетне?) у справи духовні.

У ХІІІ ст. архієпископ Охридський Димитрій ІІ Хоматіан зазначав: «Імператор, який є і називається верховним правителем Церков, стоїть вище за ухвали Соборів. Цим ухвалам він надає рушійної сили. Він є мірилом ставлення до церковної ієрархії, законодавцем для життя і поведінки священства, його віданню підлягають суперечки єпископів і кліриків та право заміщення вакантних кафедр. Єпископів він може робити митрополитами, а єпископські кафедри – митрополичими кафедрами. За винятком здійснення богослужіння імператору надані всі інші єпископські привілеї, на підставі яких його церковні розпорядження набувають канонічного авторитету. Як стародавні імператори підписувалися pontifex maximus, такими слід вважати і теперішніх імператорів, як помазаників Божих, заради царського помазання. Подібно до того як Спаситель, будучи Помазаником, є і вшановується як Первосвященик, так і імператор, як Помазаник, прикрашається благодаттю первосвященства».

Як бачимо, за всієї умовної паритетності взаємодії церкви та держави і патріарха та імператора, уявна ідеальна симфонія двох владних первнів все одно була на практиці не гармонійно рівноправною діархією (двовладдям), а цезаропапістською монархією (єдиновладдям). Імператорська влада відігравала у державно-церковному тандемі першу і головну роль. Втім, з другого боку, василевс також залежав від суспільних уявлень про ідеального правителя, значною мірою сформованих під впливом християнського віровчення. Будучи, згідно із загальними уявленнями, намісником Христа на землі, імператор мав відповідати ідеалам християнського правителя. Якщо ж він дозволяв собі відверто порушувати правила цього умовного «суспільного договору», ромейський народ міг скористатися правом на здійснення «державних переворотів гідності по-візантійськи», позбавити тирана і деспота влади та віддати її гідному претенденту. Церква, завдяки потужному ідеологічному впливу на широкі верстви населення, була спроможна протидіяти імператорові, однак перемогти у протистоянні світській владі патріарх міг лише за умови масової потужної активної підтримки з боку своєї пастви. В іншому випадку василевс мав усі важелі для розправи над непокірним первосвящеником.

Чим на цьому тлі є сучасне активне втручання чинного президента України у церковні справи? Чи варто вбачати у ньому віддалений прояв глибинного візантійського спадку, чи ж правильніше розглядати все це винятково чи, принаймні, переважно у контексті сучасної політичної ситуації? У будь-якому разі варто пам’ятати, що візантійська симфонія була передусім цезаропапістською, надто часто обертаючись на практиці на відвертий симфонічний цезаропапізм.