Наприкінці минулого року один з районних судів м. Москва (його територіальна підсудність охоплює лише парний бік Аміньєвського шосе (будинки № 10 – № 36), але вулиці Алябьєва, Артамонова, Бородінську, Ватутіна і низку інших вулиць – повністю!) виніс рішення, згідно з яким події лютого 2014 р. в Україні було визнано «державним переворотом». В самій Україні за цими подіями закріплено усталену назву Революція Гідності.

    У пропонованому есеї ми не будемо звертатися до цих подій трирічної давнини чи їхніх визначень, зосередивши увагу на суттєво давніших явищах та їхньому сприйнятті сучасниками. Йтиметься про Візантію, і, відповідно, текст не стосуватиметься ні України, ані Росії. Однак, з огляду на те, що обидві країни належать до візантійського культурного поля і рівночасно претендують на рецепцію візантійського цивілізаційного спадку чи, навпаки, відкидають свою причетність до нього, можна буде спробувати побачити, яка з країн насправді є більш «візантійською». Принаймні, в контексті ставлення суспільства до «державних переворотів» чи «Революцій Гідності».

    Оригінальність візантійської держави обумовлювалася синтезою трьох традицій – античного культурного спадку елліністичного Середземномор’я, римської імперської державності та ортодоксального християнства. С?ме поєднання і взаємодія цих трьох потужних первнів визначила природу візантійської цивілізації, зокрема й ставлення ромейського суспільства до державної влади, до природи стосунків між підданцями і василевсом.

    Передусім слід звернути увагу на те, що у сприйнятті візантійців священною і недоторканною була не особа імператора, а його посада. Це імператорів Стародавнього Риму вшановували як богів, у християнській Візантії ж василевс був государем милістю Божою. Християнство освячувало не особу правителя, а його владу як таку, сан і статус у державній структурі – і лише після всього цього вже самого конкретного носія імператорських регалій. Зовсім не випадково як у офіційних документах, так і у листах, ба навіть у приватних бесідах імператори ніколи не говорили про себе від першої особи, використовуючи стале кліше «моя Царственість». Василевс наголошував на символічній відстороненості своєї персони безпосереднього носія найвищого імперського сану від власне ідеї верховної імперської влади. Священною і недоторканною була не особа конкретного імператора, який посідав у певний історичний момент трон, а та верховна влада, втіленням якої був василевс. Варто зауважити, що імператорський трон як символічне місце влади вшановувався навіть тоді, коли самого василевса на ньому не було.

    Наслідком описаного ставлення до імператорської влади було право підданців чинити опір василевсові, який став тираном і невиправдано нехтує законами Божими і людськими. Виступ проти правителя, який порушив принцип омонойї і не піклується про спільне благо усіх підданців сприймалося як цілком нормальне явище, оскільки лише таким чином можна було відновити таксис – гармонійний суспільний чин – і справедливо облаштувати світобудову. Патріарх Микола Містик писав з цього приводу: «Василевс – неписаний закон, однак не тому, що порушує закони і робить все, що йому заманеться, а тому що є таким, тобто неписаним законом, який виявляється у своїх діяннях, що саме і становлять неписаний закон. Якщо василевс – ворог закону, то хто ж буде боятися закону? Якщо першим його порушує правитель, то ніщо не завадить тому, щоб його потім почали порушувати підданці».

    Дійсно, у візантійській світоглядно-правовій традиції імператор мав добровільно коритися законам і відмовлятися від своєї непідвладності земним приписам, стверджуючи, що його авторитет засновується на повазі до діючих правових норм. Вже едикт 429 р. Феодосія ІІ Молодшого (408–450 рр.) і Валентиніана (423–455 рр.) наголошував: «Гідно величі правителя відкрито оголосити про свою основну обмеженість самого себе законами; повага до нас саме від поваги до права увагомлюється. І справді вищою за імперій (найвищу державну владу) є покора імператора законам». Півтисячоліття потому у законодавчій збірці ІХ ст. «Василіки», яка значною мірою повторювала приписи знаменитого Кодексу Юстиніана VI ст., невтомно повторювалося: «щодо імператора нехай зберігають свою силу загальні закони», «будь-який рескрипт (імператора), який суперечить законам, має бути відхилений».

    Отже, можна говорити про свідоме самообмеження імператорської влади у Візантії. Отримавши від народу, через якого діяв Бог, усю повноту повноважень, василевс мав необмежену владу, однак сама ця влада, виходячи з поваги до закону і з метою дотримання правопорядку, підкорялася законам і наголошувала на тому, що дотримання законів є непорушним принципом владарювання. Імператор, таким чином, мав право і необмежену можливість видавати закони, однак видавши одного разу закон, повинен був сам коритися йому, і, вимагаючи його виконання від підданців, мав перш за все неухильно дотримуватися його приписів сам. Злісне порушення імператором законів неминуче призводило до того, що він ставав у суспільному сприйняті тираном, і, відповідно, народ отримував право його повалити.

    Як бачимо, візантійські імператори цілком поділяли відомий вислів Северів: «Хоча ми і не зв’язані законами, однак живемо, тим не менш, за законами». У новелах василевсів доволі часто трапляються застереження не виконувати їхні приписи, якщо ті суперечать діючому законодавству. Наприклад, у новелі Мануїла Комніна від 1158 р. сказано: «Якщо під час нашого самодержавного правління моєю царственістю буде наказано усно або письмово щось таке, що буде суперечити праву або сенсу законів, то нехай воно буде недійсним й в усіх відношеннях недієвим».

    Вкрай цікавим є твердження, наведене у повчальному трактаті візантійського полководця ХІ ст. Кекавмена «Поради і оповідання»: «Коли дехто наголошує, що василевс непідвладний закону, а сам є законом, то те ж саме кажу і я. Однак допоки у всіх своїх діях і законних приписах він чинить добре, ми підкоряємося йому. Але якщо він сказав би: “Пий яд!” – ти, звичайно, не зробив би цього. [Або] хоча б він сказав: “Увійди в море і перепливи його”, – то і цього ти не можеш виконати. Тому знай, що василевс як людина підвладний законам благочестя».

    Очевидно, що, на думку Кекавмена, імператор має право вимагати від підданців лише фізично і морально можливого, інакше його можна буде звинуватити у тиранії і позбавити влади. Як на мене, візантійські василевси та підвладні їм ромеї без жодних утруднень зрозуміли б і оцінили думку, вкладену Антуаном де Сент-Екзюпері до вуст короля з казки про Маленького принца: «Від кожного треба вимагати лишень те, що він може зробити. Влада передусім має бути розумна. Коли ти накажеш народові кинутись у море, то він учинить революцію. Я маю право вимагати послуху, бо мої розпорядження розумні».

    Як можна бачити з візантійської історії, правом на виступ проти тиранічної влади ромеї користувалися доволі активно і часто, влаштовуючи державні перевороти, повстання, змови, заколоти тощо. При цьому сама перемога узурпатора, який успішно позбавив влади свого попередника і посів його місце, вважалася ромеями достатнім і надійним свідченням негідності попереднього правителя, оскільки сам Бог, діючи через заколотників чи повстанців, позбавляв ромейську державу від тирана і дарував владу новому імператору. Отже, згідно з уявленнями візантійців, успіх узурпації – насильницького захоплення влади – свідчив про наміри Бога, а коронація підтверджувала богообраність і автоматично змивала усі гріхи аж до смертного гріха вбивства. Можна впевнено стверджувати, що візантійці прекрасно зрозуміли б зміст знаменитої епіграми Джона Харінґтона, англійського поета межі XVI–XVII ст., про державну зраду («treason»):

    Не може заколот («treason» у Харінґтона) спіткати вдача, –

    Тоді ж бо назовуть його інакше.

    Дійсно, у візантійському праві було передбачено покарання за спробу державного перевороту, але не за сам переворот, якщо він був успішним. Спроби повалення василевса, якщо їх вдавалося придушити, судили або на підставі поняття кафосіос – «образи величности», або тіранніс – тиранії, державного злочину, пов’язаного зі спробою повалення законної влади, захоплення і узурпації владних повноважень.

    Визнаним винними у образі величності або тиранії загрожувала смерть, однак її зазвичай заміняли на тілесні покарання, завдання тілесних ушкоджень, осліплення, вигнання і заслання, примусовий постриг у ченці. Траплялося, що невдалих заколотників навіть амністували, оскільки покарання вони мали зазнати лише за невдалу спробу зчинити злочин, а не за сам злочин. За вдалий же «злочин» судити було б неможливо, оскільки в такому випадку. За висловом Михаїла Пселла, візантійського філософа, історика і водночас придворного чиновника ХІ ст., «тиранія ставала законною владою».

    Ще одним важливим наслідком обожнення посади, а на особи імператора була ідеалізація монархії як форми правління. Візантійці не могли навіть припустити, що якийсь інший державний устрій – демократія чи аристократія – може бути кращим за монархію. Критики і навіть відкритого осуду за свої особисті негативні риси чи вчинки міг зазнати конкретний імператор, але в жодному разі не сам принцип монархічної влади. Централізована державна влада з василевсом на чолі вважалася неминуче необхідною для досягнення справедливого чину будови суспільства і абсолютного блага – таксису і євергесії. Всі ж можливі біди, які могли спіткати державу, були спричинені, на думку ромеїв, зовсім не недосконалою формою правління чи моделлю соціальних стосунків, а скупістю, дурістю, зажерливістю, пихою та іншими негативними рисами конкретних правителів – імператора і його чиновників. Чи не так само чинять і наші сучасники, коли в усіх бідах і негараздах звинувачують конкретного політика, місцевого чиновника чи очільника держави, не звертаючи належної уваги на далеко не досконалий соціально-економічний устрій країни та інші притаманні суспільним стосункам чи механізмам державного управління об’єктивні вади.

    Повертаючись до початку есею, спитаємо, чим же були події в Україні – державним переворотом чи Революцією Гідності? Як видається, середньовічні ромеї цілком могли би дати власну відповідь на це питання, запропонувавши своє визначення, яке, можливо, могло б бути більш вдалим, ніж попередні два.