Зразок німецької порцеляни XVIII століття.

Зазвичай, коли вітчизняні історики ведуть мову про благодатні плоди освіченості, то вказують, як інтелектуальний багаж допомагає його носієві робити кар’єру, служити на благо вітчизни, просвічувати інших абощо. Разом з тим, набуті знання в ранньомодерний час безпосередньо чи опосередковано впливали й на інші, «прозаїчніші», речі, як-от зовнішній вигляд чи зміни у побутових звичках. Далі спробую проілюструвати це твердження на прикладі прилучення церковної еліти¹ Київської митрополії до вживання деяких засобів насолоди у XVIII ст.: чаю, кави та вина. Для початку зупинюся детальніше на побутуванні згаданих напоїв у «гастрономічній культурі» тогочасного «чиновного» духовенства.

«Наваривши чаю, кушать во здравіе»

На усталену культуру вживання чаю церковною елітою Київської митрополії XVIII ст. вказують реєстри майна її представників. Серед приватного кухонного посуду тут натрапляємо – в одних випадках у повному комплекті, в інших частково – практично на весь спектр наборів для приготування та заживання згаданого напою. У переліках речей спеціально виокремлюються великі металеві чайники «для варεнія води» (або ж – «что воду грѣть»), а також менші чайнички для заварювання («чайникъ, что чай пить нεболшой») – іноді також металеві, інколи порцелянові (див. додаток 1). Коли чай був готовим, його пили зі спеціальних чашок різної ємності, використовували блюдця, а дехто з духовенства послуговувався спеціальним ситечком для проціджування напою («ложεчка цεдилная», «сѣточка», «друшлячокъ»). Ці прибори виготовлялися з різноманітного матеріалу. Деякі описи дозволяють припустити, що церковна еліта зналася також із такими забавками, якими тішаться й понині – чашками зі статуетками всередині. В описах майна зафіксовані порцелянові чашки з накривками («с кришками»). Можна обережно припустити, що вони призначалися для заварювання та споживання чаю без чайничка.

З реєстрів рухомості та документів, які згадаю далі (січове листування), зрозуміло, що чай вживали з цукром, тож цукорниці, інколи виконані «в тон» (аналогічний матеріал) до інших приборів для чаювання, також супроводжували побут чорноризців. Деякі з них, наскільки можна судити з лаконічних описів, були достатньо вишуканими, наприклад, мали ніжки, чи кілька шухлядок: власне для цукру, а також, наприклад, для кави та чаю. До цукорниць могли додаватися спеціальні ложечки та щипці.

Окрім безпосередньо необхідного для вживання напою посуду, «чиновне» духовенство мало й інші, «додаткові», складники для «чайної церемонії». У реєстрах спеціально, хоча й не завжди, виділялася тара для зберігання сухого продукту – чайниці. Подеколи їх називають просто «жестяними сосудами», а інколи про наповнення подібних бляшанок, що могли бути універсальними і недаремно ще називалися «корінницями», залишається лише здогадуватися. Для прикладу, видубицький настоятель Сиф Гамалія мав «пушокъ мѣдных финифтомъ навεдεнных китайскихъ три» (1767 р.), проте їхнє призначення у реєстрі не деталізовано, натомість окремо також згадано «чайниці»². Так само можна лише припускати, де зберігали чай видубицький ієромонах Мелетій, який мав «корѣнницъ жεстяних чεтири», та його сусід по монастирю архімандрит Іларіон (див. додатки 1 і 2), і чи використовували вони свої бляшанки для цього продукту. Яків Маркович, приміром, одного разу занотував, що, придбавши чай, «оним великой и малой жестянок досипалем» (1729 р.), не називаючи при цьому згадану тару «чайницями»³, а деякі згадки вказують на зберігання у бляшаній «пушці» інших речей, як-от «кресива»⁴.

Важко встановити, чи існували спеціальні таці для чаювання – їх відомі мені реєстри речей «чиновного» духовенства не фіксують, хоча такі «подноси» в інших документах зустрічаються. Приміром, 1724 р. саме «тацу на чай или кагве» замовив собі виготовити з цини Яків Маркович⁵. Зате різного розміру «подноси», переважно мідні, фініфтяні та олов’яні, але також і срібні чи комбіновані (наприклад, «подносикъ малεнкій мѣдный финифтомъ блакитнымъ обложεный съ срεбными квѣтками», чи «бумажныхъ лакерованныхъ чεрных съ золотомъ два», або ж «подносиковъ бумажныхъ нεболшихъ с внутри плεтεнныхъ чεтыре») були звичним елементом побуту як духовних осіб, описи майна яких не містять жодних згадок про чайні та кавові прибори, так і тих, хто вживав кофеїнові напої⁶. Інколи в реєстрах згадано спеціальні скатертини для чаювання серед так само типових для того часу різноманітних «скатертей», «салфет», «салветок», «настольничков»⁷. Так, у переліку речей покійного видубицького ігумена Сифа Гамалії 1767 р. значився «платокъ на столъ для чаю красный шεрстяный»⁸, а 1769 р. Пустинно-Миколаївський монастир придбав разом з іншими скатертинами та серветками дві «салaεтки что чаи пютъ»⁹.

Окрім згаданого побутового конвою «чайної церемонії», існували й інші, достатньо специфічні складники. Так, 1759 р. для київського митрополита було куплено «три горшки на чаεвую воду здѣланних, поливанних, горщикъ по пятнадцять копѣεкъ»¹⁰. Важко сказати, звідки брало «чиновне» духовенство воду для напоїв, але Максим Берлинський у написаній на рубежі XVIII–XIX ст. «Истории города Киева от основания его до настоящего времени» зазначав:

Днепровская вода цветом желтоватая и приметно отличается от светлой воды десенской, качеством несколько железистая, для питья мягкая и сладкая, также для варения чаю и мытья весьма способная; чем и преимуществует перед многими возле Киева ключевыми водами, из коих, однако, некоторые, как весьма чистые, для питья оной предпочитаются; другие же, преимущественно изобилующие селитренными, гипсовыми, соляными или охренными веществами, и вредны, и разве по нужде употребляемы¹¹.

Для кип’ятіння води, необхідної, аби приготувати напій, подеколи використовували спеціальні «фаєрки чаєві»: саме на таке призначення цієї переносної невеличкої плитки вказує реєстр майна видубицького ієромонаха Йосифа 1774 р. (див. додаток 2). «Фаєрки» присутні також в частині інших опрацьованих реєстрів, проте їхнє призначення більше ніде не конкретизоване¹².

Чайник XVIII-XIX століть, експонат з колекції Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського (фото автора).

До інших речей, які могли застосовуватися під час чаювання, слід долучити спеціальний посуд для конфектів – солодощів на кшталт желе чи джему або ж конфітюру¹³. Зокрема, у києво-кирилівського архімандрита Миколая Цвіта (†1784 р.) було «чашεчокъ нεболшихъ для конфεктовъ финиaяныхъ пять» та «подносъ финиaяной для конфектовъ с дεвятью штучками финиaяними жъ одинъ»¹⁴.

Виробники чайного посуду у реєстрах переважно не вказані, хоча можна припустити місцеве походження глиняних та скляних ємностей. З інших документів також відомо про виготовлення та ремонт українськими конвісарами металевих блюдець, кавників тощо¹⁵. В описах майна згадується про використання російського посуду, а серед порцеляни була, цілком природно, китайська і німецька. Останній факт доволі цікавий, адже вказує на проникнення нового західноєвропейської явища в Україну. Значний попит на китайський, а згодом і японський, фарфор у Європі (і для новомодних колекцій у спеціальних порцелянових кабінетах, і суто ужитково до столу) спричинив до того, що в саксонському Мейсені на початку XVIII ст., а від середини століття – повсюдно у німецьких землях, налагодили виготовлення за китайським зразком (а деяких чайних приборів – за японським) виробів із фарфору, що мали і художній, і комерційний успіх¹⁶. Закордонна порцеляна із заходу потрапляла і до Гетьманщини. Наприклад, у відомості 1766 р. Добрянської прикордонної митниці про імпортні товари та купців зафіксовано завезення «посуды фарфоровой простой чайников, чашек, чайниц, сахарниц» 848 дюжин та ще 51 штуку. Прикметно, що порцеляну тоді доставляли лише російські купці, хоча через цю митницю, головну для проїзду з-за кордону до північної Гетьманщини, переміщалися і річпосполитські торгівці, і купці-старовіри зі слобід Гетьманщини, і чернігівські, ніжинські та з інших населених пунктів підприємці¹⁷.

Реєстри майна «чиновних» ченців засвідчують, що вживання чаю було поширеним та, як видається, звичним явищем. Коли цей продукт став традиційним доповненням до столу церковної еліти – можна лише здогадуватися. Звісно, що навряд чи доречно шукати точної дати. У визначенні нижньої межі не дуже допоможуть також описи речей духовенства, адже відсутність у котрогось із їхніх власників чайних приборів не означає, що він не пив чаю. Навпаки, є документальні згадки про достойників, які регулярно заживали цей напій, однак у посмертних реєстрах їхнього майна відповідного посуду не зафіксовано. Відомо, приміром, що золотоверхо-михайлівський архімандрит Йоаникій Скабовський (1752 1753 рр.) ревно слідкував за приготуванням для нього чаю, а по смерті серед його речей згадано лише цукорницю¹⁸. Петро-павлівський ігумен Софроній (1785 1786 рр.) придбав низку приборів для чаювання, проте до переліку його рухомості внесено лишень два чайники¹⁹. Дехто, передбачаючи близьку смерть, спродував усе майно, тож у духівниці йшлося лише про те, як ділити між спадкоємцями гроші. Так, наприклад, вчинив кирилівський ігумен Феофан Жолтовський (†1762 р.)²⁰. Інші «чиновні» ченці самостійно наприкінці життя роздавали набуте, як золотоверхо-михайлівський архімандрит Модест (†1768 р.)²¹, і після відходу таких осіб у засвіти не було потреби фіксувати надбане добро. Зрештою, за перші десятиліття XVIII ст. наразі не так багато виявлено реєстрів майна чорноризців. З огляду на сказане, з певністю не можемо ствердити, що відсутність у заповіті 1726 р. колишнього могилянського ректора, київського пустинно-миколаївського ігумена Христофора Чарнуцького, хворого на туберкульоз, згадок про кавовий та чайний прибори²² однозначно вказує на те, що він цих засобів насолоди не вживав. Скажімо, у посмертному реєстрі речей одного з його «колег», києво-кирилівського настоятеля Феодосія Глинського (†1738 р.), не фіксується жодного посуду (є лише «скатεртεй чотири»)²³, але ж це не означає, що він харчувався, не використовуючи відповідні прибори, та споживав сирі продукти.

Дошукуючись приблизного часу появи у церковної еліти пристрасті до чаю, маємо зважати на те, що, по-перше, вже у першій чверті XVIII ст. Гетьманщина була транзитною територією, через яку з Росії чай вивозився далі на захід, тож можна обережно припустити, що знайомство з цим напоєм могло початися теж тоді. По-друге, не слід забувати про переміщення та активні контакти українського духовенства з російськими теренами. Вони розпочалися ще в XVII ст., проте найінтенсивніший період «малороссийского церковного влияния в Великороссии» припав на першу половину XVIII ст., а українське духовенство для різних цілей активно використовував уже Петро І²⁴. Відтак, здогадно, більш-менш «масове» знайомство священнослужителів із Гетьманщини з чаєм відбулося десь у першій чверті XVIII ст., коли активізувалися безпосередні контакти з Росією, де якраз тоді набуло популярності вживання чаю (про це буде мова далі), як, до речі, і в Західній Європі²⁵.

Опосередковано на те, що в першій третині XVIII ст. чай ще не став дуже поширеним, свідчить лексика опису відповідного посуду золотоверхо-михайлівського економа Веніамина 1735 р. В келії ієромонаха були чайні «фінжали» та «приставочки» до них (див. додаток 1). Можна припустити, що йдеться про «філіжанки» та блюдечка, які тоді ще не звикли називати «чашками» та «блюдцями», як це стали робити згодом²⁶. Однак і пізніше, як-от у різних варіантах реєстру речей видубицького ченця Мелетія 1762 р., «чашки чаіні» та «фінжали» виступають взаємозамінними синонімами²⁷, тож маємо відмовитися від такого аргументу, розраховуючи час завоювання напоєм української «церковної прихильності».

Чи регулярним і з якою частотою було вживання чаю духовенством, сказати непросто, тим паче що відповідь на таке питання вимагає конкретних свідчень, а не узагальнень. Утім, навіть поодинокі факти вказують, що у другій половині XVIII ст. «чиновні» чорноризці сприймали чаювання як річ звичну. Про це свідчать не лише реєстри їхнього майна з фіксацією відповідного посуду, а й окремі репліки у документах. Так, софійський ієромонах Рафаїл, вихованець КМА²⁸, перебуваючи у 1763–1765 рр. на Січі, де він ще з двома ченцями збирав милостиню, у листі 1764 р. до катедрального писаря Якова Воронковського, теж могилянського вихованця, а згодом помітної серед київської церковної еліти особи, власника найбільшої з відомих на сьогодні київських настоятельських бібліотек²⁹, просив: «чаю хотя купѣть, хотя так пришлѣть, бо нѣгде в нас достать»³⁰. Слід гадати, отож, що цей напій, без якого Рафаїл не міг обійтися, таки став одним із необхідних елементів його повсякденного харчування. У відповідь катедральний писар передав на Січ «от всей братіи [...] полфунта чаю», а від себе «головку сахару» зі словами: «наваривши чаю, кушать во здравіе вам з отцем Яфетом и Гервасіем желаю»³¹.

Частоту чаювань можна приблизно оцінити, прослідкувавши за кількістю придбаного для приготування напою сухого інгредієнту. Так, відомо, що петро-павлівський ігумен Софроній із другої половини березня 1785 р. до початку лютого 1786 р. (десь на 10 місяців) за власний кошт купив в одного з київських купців 2 фунти чаю (майже 800 г)³². Отож, згідно з цими даними, щомісяця Софроній мав уживати біля 80 г продукту, себто трохи більше 2,5 г на день, або ж приблизно одну чашку, якщо керуватися сьогоднішніми нормами заварювання не надто міцного напою. Втім, ми не знаємо, скільки чаю він спожив у гостях, скількох осіб пригостив сам і чи були інші джерела отримання цього напою настоятелем.

Слід зазначити, що купівля чаю та посуду, необхідного для його приготування і пиття була індивідуальною справою кожного ченця, себто відбувалася за його гроші. Разом із тим, обителі часом закуповували чай за монастирські кошти, зазвичай до настоятельського столу чи для бенкетів із гостями, що майже одне і те саме, адже така публічна особа, як «начальник» чернечої спільноти, мав завжди бути готовим до учти за участи поважних візитерів. Витрата монастирських грошей на кофеїнові продукти для ігуменів та архімандритів добре простежується за документами останньої третини XVIII ст., хоча абсолютною нормою (особливо для ранішого часу) такі закупівлі, схоже, не були, що підтверджує й приклад щойно згаданого ігумена Софронія. 1768 р. Пустинно-Миколаївський монастир, приміром, готуючись зустрічати новопоставленого архімандрита, придбав чверть фунта чаю (приблизно 100 г), а наступного року один раз розщедрився на 50 г «для соборнои братіі» та 100 г «для прεключивших гостεй»³³. У першій половині 1780-х рр. Кирилівська обитель купувала згаданий продукт для ігумена Кирилівського монастиря Кирила Кучеровського, а також для прийому запрошених на свята гостей³⁴. На таких урочистих учтах чаювання були звичним явищем, тож недарма у покоях Видубицької обителі, приготованих 1775 р. до свята Великомученика Георгія не більше, ніж на 40 персон (саме стільки у них згадано стільців, зате ножів було лише 30, а тари для спиртного ще менше), серед переліку посуду значилося одне «ситцε чай цѣдитъ»³⁵.

Так само важко встановити, скільки чашок чаю щоденно випивав колишній настоятель Пекінської місії, кирилівський архімандрит (1783 1784 рр.) Миколай Цвіт, у чиєму посмертному реєстрі майна зафіксовано десь 12 кг чаю³⁶. Тож спосіб обрахування любові до китайського продукту за кількістю придбаного сухого інгредієнту не вельми ненадійний. Натомість інша інформація – про обов’язки трьох служителів кирилівського, згодом золотоверхо-михайлівського архімандрита Йоаникія Скабовського, письмово викладені ним 1751 р., – засвідчує, що чаювання було частим, регулярним, приготуванню напою приділялася пильна увага, а за окремі «процедури» заварювання відповідало аж двоє із трьох слуг. Один зі служителів Скабовського мав не лише доглядати келію та настоятеля, («бεз потрεбы съ кεлій ωтнюд никуда нε ωтлучатись, смотрѣть, чтоб въ кεлій[...] всε было чистω и исправнω, чтоб какъ ωдѣжда, такъ и протчεε всε на своεмъ мѣстѣ лεжалω, чтоб нε было порознь поразброшиванω[...], чтоб наволочки на подушки потрεбнаго врεмεны были пεрεмѣняεми»), вчасно віддавати, перелічивши, у прання брудну білизну та інші речі «и протчεε, что принадлεжитъ въ кεлій исправлять вѣрнω и радитѣлнω», а й слідкувати, «чтоб напитки были всεгда позакупεрованы, чтоб чай чистω и исправнω былъ готованъ». Інший, «менший», прислужник доглядав за столовою келією архімандрита, зокрема, «чтоб рукомійка, лихтари, ножи, талѣрки и протчεε, а найпачε вода на чай пεрεваруваεмая, была чиста»³⁷.

Зрештою, у відомій сатирі «Плач київських монахів» 1786 р., де обігрується обговорення на соборі Печерської Лаври небезпек від запровадження секуляризаційної реформи, один із представників монастирської верхівки, другий економ Варсонофій, розпачливо заявляє:

Я вижу, что все уже нині не тоє, –
Улетіло от нас время золотоє!
Треба буквицю нам заготовляти,
Бо ні за що буде чаю купувати.
А на сахар і вовсі грошей не буде[...]³⁸.

Як видається, вміщення згадки про пиття чаю у цьому творі теж вказує на призвичаєність до чаювання «чиновної» монастирської братії³⁹.

У документах переважно не деталізується сорт напою, уживаного духовенством: йдеться просто про «чай», або «зелений чай». Поодинокі свідчення, проте, вказують, що церковна еліта розумілася на різноманітті видів цього продукту. Зокрема, у Києві куштували «жулан»⁴⁰ – дорогий байховий зелений чай вищого сорту⁴¹, а білоруський єпископ Георгій Кониський у листі з Варшави до переяславського владики 1767 р. дякував за його «писання» «с приложенним разных сортов китайским презентом»⁴². Ціна, за яку «чиновне» духовенство купувало продукт (про це йтиметься далі), дозволяє припустити, що низькосортний «кирпичний» чай до його столу не потрапляв.

Уживання «кофи»

«Чиновне» духовенство заживало у XVIII ст. також каву, проте цей напій, якщо покладатися на реєстри майна, користувався меншою популярністю, аніж чай. За даними переліків рухомості – джерела не вельми надійного, а до того ж фрагментарного – серед церковної еліти ледь переважали любителі тільки чаю (7 осіб із 14), був лише один «кавоман», а близько половини (6 монахів) пили обидва напої.

Для приготування «кофе» використовували різного розміру металеві кавники: мідні, мосенжні, олов’яні. Характерно, що в переліках речей не виокремлено ні спеціальних чашок для вживання готового напою, ні інших приборів, а млинок для кави згадується лише один раз. Можливо, його могли заміняти спеціальні ступки із макогончиками («можчиръ з тлучкомъ»), які фіксуються частіше⁴³. На таку думку наштовхує інформація капітана японської шхуни Дайкокуя Кодаю, який після корабельної аварії 1783 р. промандрував від Алеутських островів, через Камчатку й Іркутськ аж до Петербурга, де мав аудієнцію в імператриці, а на батьківщину повернувся 1792 р. Свідчення надзвичайно спостережливого капітана, першого очевидця, який побачив Росію, лягли в основу «Хокуса монряку» («Короткі звістки про поневіряння у північних водах») – зібранні відомостей японців про Росію XVIII ст., що їх завершив укладати 1794 р. Кацурагава Хосю⁴⁴. У цій книзі занотовано наступну процедуру приготування напою у Росії: кавові зерна «поджаривают, толкут в ступке, заваривают кипятком и пьют с сахаром и молоком»⁴⁵.

Чайники і кавники XVIII-XIX століть, експонати з колекції Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського (фото автора).

В Україні зерна також спеціально смажили⁴⁶ чи «палили» (див. додаток 2, де згадано цукорницю, а в одній з її шухлядок «кофε паленого двѣ ложки»). Молочник, внесений до переліку посуду Кирила Кучеровського (див. додаток 1), вказує на додавання молока до «вина ісламу». Втім, він належав настоятелю, який полюбляв і чай, тому не виключено, що міг ставати у пригоді при споживанні обох напоїв, адже пиття чаю з молоком практикувалося у Російській імперії. Зокрема, в уже цитованому свідченні японського очевидця, який бував у шляхетних столичних товариствах, зазначається, що чай «кладут в серебряный сосуд с носиком и заваривают, заливая кипятком, после чего пьют. В него часто добавляют сахар и молоко»⁴⁷.

Вживання кави (як і чаю) вже в 1720-х рр. козацькою старшиною засвідчене діаріушами Якова Марковича та Миколи Ханенка⁴⁸. Лідія Гнатюк, звернувши увагу на форму іменування кави у щоденнику Марковича в другій половині 1720-х рр., яка калькувала турецький відповідник («кагве»), та на спеціальне відзначення випадків вживання напою, припустила, що йдеться про «входження реалії в життя українців» та що кавування було «чимось іще дуже новим і незвичним для того часу»⁴⁹. Однак, слово «кагве» свідчить, як видається, не так про час «входження» напою, як про терени його запозичення. Значно пізніше, в другій половині XVIII ст., у документації Коша, що постійно контактував з Кримом, «вино ісламу» називали хоча й у дещо відмінній, проте схожій формі – «кохве»⁵⁰.

Вже у першій чверті XVIII ст. каву відносно регулярно імпортували до Гетьманщини, хоча й у невеликих кількостях, зі Сходу безпечнішим шляхом через терени Речі Посполитої⁵¹, причому, схоже, цей товар не транспортували далі, себто використовували в Україні. Зокрема, у 1717 р. до «Малоросії» було завезено «ис Турецкой землі и іс Полши» «каaе 14 ок» (майже 18 кг), 1718 р. – «каaе 40 ок» (трохи більше 51 кг), 1719 р. – «каaе 8 ок» (понад 10 кг), 1720 р. – «каaе 32 ока» (майже 41 кг)⁵². На турецький слід практики кавування у чернечому середовищі опосередковано вказують археологічні знахідки фрагментів турецьких фаянсових кавових чашок кінця XVII–XVIII ст. на території Вознесенського жіночого монастиря на Печерську (переведений на Поділ 1712 р.), де постригалися черниці з відомих родин, а також у ямі XVIII ст. на території Золотоверхо-Михайлівської обителі⁵³.

На те, що цей продукт не був якоюсь дивиною, а щонайпізніше від середини XVIII ст. його добре знали церковні кола, вказує звичне утворення від слова «кофе» прикметників на позначення кольору: «полурясокъ куничній новій роллю кофεйною покритій», полусукно «темнокофейне» (1753 р.)⁵⁴, «раса полусуконная кофεйная» (1759 р.)⁵⁵, каптан «кимчатиной кафεиного цвεту» (1764 р.)⁵⁶, «каaанъ штофу кофεйного…», «полурясокъ штофній коaεйній…» (1766 р.)⁵⁷, «ряса лѣстринная кофεйная...», «каaанъ штофній кофεйній...», «платокъ италіанскій кофεйный» (1767 р.)⁵⁸, «ряса суконная кофεйная» (1773 р.)⁵⁹, «пуговокъ гарусных кофεйных шεсть» (1775 р.)⁶⁰, «платокъ кофейной шолковой», «полурясокъ ролѣ кофейной», «каaанъ ролѣ кофtйной», «положокъ фліору кофεйного» (1784 р.)⁶¹, «зарукавокъ под кофейнымъ канаватомъ...» (1786 р.)⁶² тощо.

Як і чай, кава була «індивідуальним» напоєм, хоча для настоятелів та гостей її могли закуповувати на монастирський кошт. Для прикладу, 1769 р. пустинно-миколаївському архімандриту Єпіфанію Могилянському обитель разово придбала пуд (майже 16 кг) кави⁶³. Наприкінці 1770-х – у першій половині 1780-х рр. Кирилівський монастир, готуючись до прийому гостей на свята, витрачався і на каву⁶⁴, а згаданий продукт регулярно не пізніше, ніж від 1779 р., спеціально закуповували до настоятельської келії⁶⁵. Останній факт дозволяє порахувати приблизну кількість уживаного архімандритом напою. За рік – від 25 серпня 1779 р. до 22 серпня 1780 р. – для помешкання настоятеля придбали 12 фунтів «кофи»: 3 фунти 25 серпня, 1 фунт 27 січня, 1 фунт 21 лютого, 4 фунти 16 березня та 3 фунти 21 травня (чергова закупівля припала якраз на 22 серпня). Якщо усереднювати, то вийде, що настоятель щомісяця споживав 1 фунт (близько 400 г) кави, або ж десь 13,5 г щоденно. Сучасні кулінарні книги вказують, що вага чайної ложки меленої кави складає 7 г. Ми не знаємо, якими були норми приготування напою у той час, проте за сьогоднішніми рекомендаціями, вказаними на пакунках натурального продукту (одна чайна ложка на одну порцію) Кирилу вистачало б на 2 порції, щоправда за умови одноосібного пиття. Так це було, чи ні – однозначно стверджувати не доводиться, адже архімандрит міг пригощати гостей. На це опосередковано вказує нерівномірність закупівлі «кофи»: одного разу 3 фунти на 4 місяці, іншого – 4 фунти на 66 днів. До того ж, ми не знаємо, чи настоятель додатково не витрачався на зерна з власної кишені.

У випадку з кавуванням Кирила зауважу іншу цікаву річ – архімандрит хворів, на що вказує регулярна купівля для нього ліків, і, схоже, у нього слабувала травна система, адже серед придбаного значився «слабительный порошок», а незадовго до смерті Кирило занедужав «тяжелой желтичной болезнью»⁶⁶. Можна припустити, що Кучеровський вживав каву з лікувальною метою. У Російській імперії, як і в тогочасній Західній Європі, принаймні на рівні освіченої публіки, вважалося, що «кофей» «укрепляет желудок, пособляет варению пищи, служит помощию от головной болезни, зависящей от недоварения в желудке, и проганяет сон»⁶⁷. Ще раніше, у XVII ст., в Московській державі чай, який тоді ще не увійшов до масового вжитку, пробували вирощувати в аптечних садах та на грядках, якими опікувалися переважно іноземці, з лікарською метою, а особливо він цінувався як засіб проти наслідків пияцтва⁶⁸. Кава та чай упродовж XVIII ст. знайшли місце й у практиках українського т. зв. «традиційного» лікування, де грішне перемішане з праведним, а випробуване часом використання трав і речовин – з різноманітними забобонами, чаруваннями тощо.

Нові складники «традиційних» ліків

Насамперед слід зазначити, що мова піде не про «народну» медицину, а про лікарські порадники, розповсюджені передусім серед соціальних верхів, а також письменних людей⁶⁹, у тому числі й серед білого та чорного духовенства. Для прикладу, у приватній бібліотеці видубицького ігумена Якова Воронковського були і травники, і нещодавно опублікована медична література, як-от: «Лѣчεбникъ рукописный въ бумагу оправній», «Книжка рукописная разныхъ мεдичεскихъ сочинεній», «Наставлεнія и правила врачεбныя для дεрεвεнскихъ житεлεй, служащія къ умножεнію нεдоволнаго числа людεй въ Россій» (праця засновника медичного факультету Московського університету доктора медицини Йогана Керштенса). Серед випозичених у бібліотеці Софійського монастиря друків Яків користувався ще одним виданням: «Книга полска пεчатанна называεмая травникъ лѣчεбной въ лист»⁷⁰. У Київському Пустинно-Миколаївському монастирі не лише послуговувалися традиційними рецептами приготування ліків, а схоже, навіть виготовляли їх на продаж⁷¹.

На вживання в церковних середовищах рукописних лікарських порадників вказують власницькі записи й нотатки на полях збережених до сьогодні збірників відповідного змісту. Так, один «лічебник» входить до виконаного різними почерками збірника XVIII ст., що належав у різний час духовним особам: тут знаходимо виконану тією ж рукою, що й частина записів, нотатку «списася книжица сія рабом Бжіим сщенноіереем Іоанномъ, пресвитеромъ Юзефовским. Року Бжія 1781 мсця априля 2 дня въ Юзефовцѣ», а також священицький і дияконський власницькі записи XIX ст.⁷² Інший манускрипт, написаний різними почерками XVIII ст., як свідчать покрайні нотатки, на 1833 р. належав ієрею. Його попередніх власників не названо, однак дві маргіналії вказують, що лікування велося не без допомоги духовенства, зокрема чорного, а може й у монастирі, адже під рецептами почерком XVIII ст. зазначено: під одним, що «надобно спроситъ отца СbмΤона», під іншим – «об нεм совршεно вѣстим εго прεвεлεбіε отцъ Іраклій Лεтушεвичъ»⁷³. У ще одному з переглянутих мною рукописів прямо вказано на переписання тексту парафіяльним дяком⁷⁴, а в іншому про пов’язаність власника (переписувача?) з Церквою опосередковано інформують включені до збірника жартівливі оповіді про дурного дяка «Наставлεнникъ», «Заговоръ на попа», «Служба пиворѣзамъ и пяницямъ, съложεнная 1740 году в наставлεніε пянствεннаго и нεбогоугоднаго йхъ житія во обличεніε» (тут детально наслідуються чини богослужбових текстів зі стихирами, гласами, тропарями, ірмосами, канонами, сідальними, кондаками, світильними тощо), а також лаврський «Плач» 1786 р.⁷⁵ Ще один, нині опублікований, «зільник» («Лѣкарства ωписа(нъ)ніє») третьої чверті XVIII ст. найімовірніше належав котромусь лютенському священику (Гадяцький полк) чи одному з сотенних та одночасно духовного правління канцеляристів, на що вказують маргіналії⁷⁶. Оприлюдненими Олександром Потебнею текстами порадників другої половини XVIII ст., на думку видавця, володів представник сотенної чи полкової старшини Лубенського полку⁷⁷.

До зацікавлення духовенства лікуванням могла підштовхувати не в останню чергу потреба надавати поради мирянам. У XVIII ст. такий аспект пастирських обов’язків навіть заохочувався «академічними» медиками. Так, професор медицини і філософії Московського університету Керштенс у щойно згаданій брошурі 1769 р. радив, аби зберігання лікувальних трав, роздавання їх селянам та проведення консультацій щодо правильного застосування здійснювали «старосты, приказчики, свящεнникы, помѣщики и ихъ жεны», причому «сіε исполнять надобно[...] трεтьймъ из любви къ ближнεму»⁷⁸.

Українські рукописні лікарські порадники загалом майже не згадували такого комплексу медичних ефектів застосування кави та чаю, що його приписували цим напоям західні лікарі XVII–XVIII ст., як-от здатність «вина ісламу» протвережувати, проясняти мозок, бадьорити організм, стимулювати кровообіг, зменшувати сексуальну енергію, осушувати тіло тощо. Вже у XVII ст. чай наділяли схожими до кавових та оригінальними ефектами: активізація тіла, зняття втоми, зміцнення шлунку, очищення печінки, поліпшення травлення, полегшення головного болю, покращення пам’яті тощо⁷⁹; напій славився також як ліки від нежиті, цинги та лихоманки⁸⁰. Тож не дивно, що окремі медики пропагували часте вживання чаю, як мінімум – 10 чашок щоденно.

Зате українські «травники» містили свої «модифікації», не виключено – запозичені, але з яких джерел, слід досліджувати спеціально. Зокрема, один із варіантів зарадити болю крижів рекомендував: «з кофε(мъ) наготова(н)нимъ розмочъ дриякву и да(й) випить»⁸¹. «Вино ісламу» могло пособити лікуванню нежиті: «εжεли въ кого случится насморкь, то кофε с табакомъ пополамъ приниматъ – многим по натури бивает врачеваніεм»⁸². Кава пропонувалася серед «инихъ рεчεй, поти справуючи(х), опрочъ лѣка(р)скихъ», поряд із оленячим рогом, сіркою, «лопановим» коренем тощо⁸³. До певної міри такі потрактування перегукуються зі щойно наведеним твердженням про осушування тіла. Втім, щоденник Якова Марковича подає інші, практичніші, засоби для виведення з тіла рідини – більш-менш регулярну «пургацію». Принагідно зауважу, що занотовані Марковичем відносно часті прийоми проносного свідчать не так про постійні недомагання, як про начитаність – таке собі «профілактичне» ставлення до власного здоров’я внаслідок обізнаності з тогочасною науковою медициною.

Інколи Маркович справді пише, що слабував на шлунок, в інших випадках він приймав «пургент», маючи проблеми з уриною, ще в інших –взагалі не згадує про жодну хворобу, але проносне вживає. Ба більше, у щоденнику зафіксовано випадки, коли «болѣзнь на кшталтъ диссентерѣи» приходила на наступний день після приймання згаданих ліків та частих «sedes»⁸⁴. Профілактична мета такого самолікування спиралася на розповсюджену в європейській філософії та «академічній» медицині XVII–XVIII ст. думку, яка відводила рідині у тілі людини важливий вплив на здоров’я. Наприклад, Інокентій Ґізель у трактаті про душу розтлумачував існування чотирьох першорідин, що формують різні типи темпераменту, а також роз’яснював основні, вторинні, природні та вироджені з них протиприродні рідини у тілі, які несуть і життєдайну енергію, і різноманітні хвороби⁸⁵. Позаяк вважали, що зайве накопичення згаданої «субстанції» спричиняло всілякі недомагання, то дипломовані медики у XVIII ст. навіть нежить пропонували лікувати комплексно, починаючи з очищення шлунку «поносомъ» (волога з різноманітних частин тіла виходила саме за його допомогою). Проносне рекомендували, наприклад, приймати навіть людям, «кой послѣ скорбεй возмогают»; послаблювальні пілюлі мали також «стягати» «изъ головы и мозгу мокроту», зараджуючи тим самим хворобі очей. Вважалося, що «пургація» допомагає хворим «опухолію водяною», а очищення шлунку сприяє вивільненню тіла «от зимних мокротныхъ грубостей»⁸⁶. Ба більше, понос, що не супроводжувався додатковими симптомами, як-от висока температура, вважався навіть корисним. Зі сказаного легко зрозуміти, чому серед обізнаної публіки чистити шлунок стало нормою чи навіть правилом. Відтак, Маркович добре знав поради тогочасної медицини та уважно ставився до свого здоров’я. Звісно, свою роль зіграла також його можливість регулярно консультуватися із професійними медиками. Схожого ставлення до кави у цього достойника, одного з найосвіченіших людей свого часу, за щоденником не простежується, тож залишається лише здогадуватися, чи її потогінна, як вважали, функція нав’язує до тієї нової «осушувальної» ролі напою, що мала навіть ідеологічне підґрунтя у «прогресивно налаштованих міщанських авторів» Заходу⁸⁷.

Що ж до чаю, то в українських порадниках, як і в західному трактуванні, він пособляв від головного болю, а також кашлю, щоправда, вкупі з іншими процедурами, але все тим же шляхом виведення рідини – тут через потовиділення. Спочатку слабуючому на зазначені недуги належало попарити по коліна ноги у воді із сіном, що спричиняло «пот весма великой», а затим посилити ефект, випивши «чаю чашок три» та вкрившись⁸⁸.

Окрім рідкісних прямих вказівок на медичні ефекти кави та чаю, порадники пропонували застосовувати окремий чайний та кавовий посуд для дозування препаратів, уживати кофеїнові напої як одну з можливих основ для розчинення лікувальних інгредієнтів, а також використовувати їх споживання в якості мірила для часу чи частоти приймання ліків. Остання деталь може підказати, як і коли відбувалися чаювання чи кавування. Так, в одному з рукописів, у рецепті ліків від туберкульозу та інших «грудних» хвороб, читаємо, як треба готувати із трав необхідний напій, уживання якого мірялося чашками. Належало взяти мати-й-мачухи, «то εсть бѣлокопитникъ, или подбѣлε чεрнобыли, вεроникы, бѣлой буквицѣ» та шавлії: перших трьох по рівній частині, буквиці і шавлії – менше, варити «оныя какъ чай, пить въ дεнь разъ по три чашкы»⁸⁹. В інших порадниках інгредієнти вимірялися як чайними чашками, так і чайними ложками (наприклад, «якъ пять ложокъ чайнихъ)⁹⁰. У ще одному «лічебнику», як уже згадувалося, складник до ліків слід було підсмажити, «яко кофε». Втім, найчастіше чай фігурував як можлива основа для розведення лікувальної речовини: «εжεльі здѣлаεтся глухота или шум в головѣ, то должно пит корεнъ фиялковой, покришивши хотя в чай или так самой»; ліки «на камεнную болѣзнъ» «принимат и чаεмъ запиватъ»; від кашлю «клей вышнεіи въ гарячомъ чаю розвεсти и питъ, да и такъ εсти велми ползует»; від вугрів належало вживати у чаєві «раксъ зѣля, облупивши вεрхню кору», а від гарячки «пит в чаи или пивѣ» висушений у затінку молодий маковий цвіт – тоді «болнои будεт спат и бол утишится». Так само від гарячки мала пособити вживана вранці та ввечері у теплому пиві чи чаї кров з-під правого крила молодого живого голуба⁹¹. Зацікавленим пацієнтам адресувався інший рецепт: «Ащε в кого голова болитъ, отход ωтходит, кровъ из жилъ виходитъ изнутри утроби, во фεдронъ пεчεтъ, ωзми траву кропъ и крипивоε сεмя, столчи гораздо, зсушивши, надщε в водѣ тεплой или в чаю пий – ωздравѣεшъ скоро»⁹². «На подагру и гирагру» ставав у нагоді «сок с шавлѣи в чаю и в чом теплом». Той-таки сік «в чаю албо в другом трунку» мав пособити зубному болю⁹³. Поряд із вином чай годився для запивання «алкермесу», а також для вживання шафрану у комплексі засобів, що мали зарадити, «когда цвѣт не идет в жени», хоча при цьому рекомендувалося приймати ще й «кровочистительні» краплі⁹⁴.

Аналогічну функцію рідкої основи виконувала й кава. Зокрема, у ній чи теплому пиві належало вживати «прошо(к) на вѣ(т)ровъ випужаючи(й) особливи(й)», приготований із цілої низки складників. У каві або в спеціальному трав’яному чи м’ясному наварі пропонувалося зранку приймати порошок проти гарячки, який готувався із ракових очок, оленячого рогу, цинамону та інших інгредієнтів. Так само «чторанку» належало у «кофε» чи спеціальній горілці розчиняти й уживати шлунковий порошок із ракових очок, «корεня ужовникового» тощо⁹⁵.

Поради, сформульовані у «зільниках», вказували також на час і частотність приймання ліків за аналогією до чаювання та кавопиття. Так, жінки, які не бажали народжувати дітей, мали «варить барвѣнковой корεнь въ водѣ и во мѣсто чаю пит»⁹⁶. «От всѣх почти болѣзней» допомагало зварене у воді «зѣлля carduus veneднѣи» (варіанти – «кардус венедикти», «caydus venedcѣй»), яке належало «во мѣсто чаю ежеденно пить»⁹⁷. Схожі зауваги дозволяють припустити, що чай та каву вживали і вранці, і перед сном. У рукописному «лічебнику» (як уже зазначалося, здогадно монастирському) рецепт від болю у грудях пропонував на ніч укутуватися, приклавши до грудей виварену в чистій воді гірчицю, «а воду тую горкую з сахарεмъ надщε или на ночъ мѣсто чаю заживат»⁹⁸. Порадник із Гадяцького полку «на боl голови з роспалεніε (мъ) в(ъ) гора(ч)ки» рекомендував «пить варεную буквицю з(ра)на и на ночъ вмѣсто кофε». Так само ліки від «чекрики» (підступної внутрішньої гарячки) слід було вживати «рано и на ночъ вмѣсто кофε»⁹⁹.

Інформація про кількаразове вживання кофеїнових напоїв частково перегукується зі згадуваними вище спостереженнями, викладеними у творі Хосю, де зазначено, що в Росії «утром едят хлеб и пьют кофе», його ж споживають «у благородных людей» відразу по обіді, «кроме того постоянно пьют чай»¹⁰⁰.

Див.: частина 2, частина 3.

Яременко Максим – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Друкується за виданням: Яременко М. Насолоди освічених в Україні XVIII століття (про культуру вживання церковною елітою чаю, кави та вина) // Київська академія. 2012. Вип. 10. С. 117-184.

1. У межах Київської митрополії до церковної еліти чи вищого духовенства найперше відношу, окрім архієрея, такі групи чорноризців: могилянську професуру, настоятелів і «чиновну» братію монастирів (зазвичай ті, хто належав до духовних соборів обителей: намісники, економи, еклесіархи) та ігуменів і архімандритів, які проживати тут «на покої».
2. Центральний державний історичний архів України у м. Києві [далі – ЦДІАК України]. Ф. 130, оп. 1, спр. 200а. Арк. 14–14 зв. Пушка, за словником Грінченка, «жестяная или деревяная банка» (Грінченко Б. Д. Словарь української мови. К., 1959. Т. ІІІ (О П). С. 503). Чайниця – «сосуд для держания сухаго чая, когда подают чайный прибор» (Словарь Академии Российской. СПб., 1794. Ч. VI и последняя (от Т. до конца). Стб. 659).
3. Дневник генерального подскарбия Якова Марковича. (1717–1767 гг.) / Под ред. Ал. Лазаревского. К., 1895. Ч. ІІ (1726–1729 гг.). С. 280.
4. ЦДІАК України. Ф. 127, оп. 1024, спр. 395. Арк. 3.
5. Дневник генерального подскарбия Якова Марковича / Под ред. Ал. Лазаревского. К., 1893. Ч. І (1717–1725 гг.). С. 141.
6. Див., наприклад, серед посуду видубицького ігумена Сифа Гамалії 1767 р. та кирилівського архімандрита Миколая Цвіта 1784 р.: ЦДІАК України. Ф. 127, оп. 178, спр. 43. Арк. 17 зв.; ф. 130, оп. 1, спр. 200а. Арк. 14 14 зв.
7. Для Рафаїла (Заборовського) навіть спеціально коштом катедрального монастиря закуповували «крохмал до салфεтъ и скатεртεй архіεрεйскихъ» (Там само. Ф. 129, оп. 2, спр. 1.Арк. 18).
8. Там само. Ф. 130, оп. 1, спр. 200а. Арк. 13.
9. Там само. Ф. 131, оп. 30, спр. 262. Арк. 20.
10. Інститут Рукопису Національної бібліотеки ім. В. І. Вернадського [далі – ІР НБУВ]. Ф. 160, спр. 185–228. Арк. 91 зв.
11. Берлинський М. Ф. Історія міста Києва. К., 1991. С. 222.
12. Див., наприклад, згадку мосенжної фаєрки у Сильвестра Ляскоронського: ЦДІАК України. Ф. 127, оп. 1024, спр. 873. Арк. 4.
13. Див., наприклад, як мав готуватися «конфTктъ рожовій»: Лікарські та господарські порадники XVIII ст. / Підгот. до видання В. А. Передрієнко К., 1984. С. 80 81). Згадані солодощі зроблені з відповідних рослин, використовувалися і з лікарською метою, тож недаремно Яків Маркович, який у щоденнику не забував згадувати про підтримання власного здоров’я, приймав «проносное лѣкарство в конфектѣ» (див., наприклад: Дневник генерального подскарбия Якова Марковича. (1717–1767 гг.). К., 1893. Ч. І (1717–1725 гг.). С. 279).
14. ЦДІАК України. Ф. 127, оп. 178, спр. 43. Арк. 17 зв. 18.
15. Див., наприклад: там само. Ф. 129, оп. 2, спр. 1. Арк. 22; ф. 888, оп. 1, спр. 27а. Арк. 31.
16. C. Le Corbeiller. German Porcelain of the Eighteenth Century // The Metropolitan Museum of Art Bulletin. New Series. 1990, vol. 47, No 4 (Spring). P. 5 6, 8, 18.
17. Тищенко М. Нариси зовнішньої торговлі Стародубщини в XVIII в. // Записки історично-філологічного відділу ВУАН. 1931, кн. XXVI. С. 365.
18. ЦДІАК України. Ф. 127, оп. 148, спр. 56. Арк. 7 7 зв.
19. Там само. Оп. 180, спр. 12. Арк. 11 зв., 66.
20. Там само. Оп. 157, спр. 4. Арк. 1 2.
21. Там само. Оп. 1024, спр. 1831. Арк. 1 1 зв.
22. Києво-Могилянська Академія кін. XVII – поч. XIX ст.: повсякденна історія. Зб. док. / Упор. Задорожна О. Ф., Кузик Т. Л., Хижняк З. І., Яременко М. В. К., 2005. С. 37–39, № 12; с. 389–390.
23. ЦДІАК України. Ф. 888, оп. 1, спр. 1а. Арк. 3.
24. Харлампович К. В. Малороссийское влияние на виликорусскую церковную жизнь. Казань, 1914. Т. І. С. 459–467 та наст.
25. У Західній Європі «споживання чаю[...] стане помітним лише в 20–30-х роках XVIII ст.», коли почалася напряму торгівля з Китаєм (Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV–XVIII ст. К., 1995. Т. І: Структури повсякденності: можливе і неможливе. С. 209).
26. Зазначу, що реєстр майна Веніамина містить інші незрозумілі фіксації. Коли економ був у Росії, виникла потреба взяти у нього в келії один із монастирських привілеїв, тож приміщення відімкнули і зробили «рεεстръ вεщεй». Серед них значиться «котъ сѣріи заморскіи» (ЦДІАК України. Ф. 169, оп. 5, спр. 97. Арк. 4). Про що йдеться – тварину, яка мала якусь шпарину, аби залишати келію за тривалої відсутності господаря, хутро, неживий предмет, наприклад, фігурку (але тоді б в описі мали звично вказати матеріал виготовлення), описку (приміром, «кот» замість «коц») – залишається лише здогадуватися.
27. Пор.: там само. Ф. 130, оп. 1, спр. 97. Арк. 13 зв. та арк. 14 зв.
28. На його «латинську» освіченість вказує як послуговування у листах вставками відповідною мовою, так і опосередкована інформація. Так, у одному з текстів Рафаїл згадує свого брата Івана Кремянського, священика зубівської церкви Миргородської протопопії (Переписка с Запорожьем. (1763–1765 гг.) / Сообщил О. Левицкий // Чтения в историческом обществе Нестора Летописца [далі – ЧИОНЛ]. 1905. Кн. 18, вып. ІІІ и IV. Отд. ІІІ. С. 27). У списки Могилянських студентів 1750-х рр. внесені студенти Роман та Іван Кремянські із Зубівки, сини тамтешнього вже покійного попа. Перший на 1754 р. почав вивчати теологію, але у грудні «ωтεхалъ къ Трεбѣнскимъ на інспεкторію» (ІР НБУВ. Ф. 160, спр. 172. Арк. 491, 493). З огляду на поширену практику брати при постризі нове ім’я, перша літера якого співпадає з попереднім, та зважаючи на викладені вище дані, з високою долею вірогідності можна ототожними студента Романа та ієромонаха Рафаїла.
29. Посмертний реєстр речей видубицького ігумена Якова зафіксував 372 власні книги та 16 примірників, взятих у інших бібліотеках, не кажучи вже про 62 в’язки документів та окремі манускрипти (див.: Яременко М. Київське чернецтво XVIII ст. К., 2007. С. 159–160).
30. Переписка с Запорожьем. (1763–1765 гг.). С. 39.
31. Там само. С. 41.
32. ЦДІАК України. Ф. 127, оп. 180, спр. 12. Арк. 66. У Гетьманщині XVIII ст. фунт дорівнював 393,13 г, а російський становив 409,512 г (Сидоренко О. Ф. Історична метрологія Лівобережної України XVIII ст. К., 1975. С. 159. Далі всі переведення на сучасну вимірювальну систему роблю за цим виданням, с. 158 159). Позаяк інколи важко встановити, про яку – українську чи російську – одиницю міри ваги йдеться, беру приблизне значення 400 г, що суттєво не корегуватиме підрахунки.
33. ЦДІАК України. Ф. 131, оп. 30, спр. 262. Арк. 2, 11. У витратній книзі Пустинно-Миколаївської обителі за 1768 р. лише раз зазначено про придбання 50 г. чаю, без вказівки його кінцевого споживача. Однак навряд чи він призначався для рядової братії, адже навіть на великі свята, як-от храмове чи Різдво, до загального братського столу нічого подібного не купували (див.: там само. Арк. 3 зв., 4 зв.–5).
34. Марголіна І., Ульяновський В. Київська обитель Святого Кирила. К., 2005. С. 207, 259.
35. ЦДІАК України. Ф. 130, оп. 1, спр. 573. Арк. 36.
36. Там само. Ф. 127, оп. 178, спр. 43. Арк. 17.
37. Там само. Оп. 148, спр. 56. Арк. 39 39 зв.
38. Українська література XVIII ст. / Вступна стаття, упорядк. та прим. О. В. Мишанича. К., 1983. С. 218.
39. Цікаво, що коли 1833 р. в Російській імперії вперше спробували на Кавказі вирощувати чай, за цією ініціативою стояв разом із тамтешнім намісником вірменський патріарх Нерсес V (Субботин А. П. Чай и чайная торговля в России и других государствах. Производство, потребление, распределение чая. СПб., 1892. С. 34). Це може свідчити, що напій цілком був прийнятий духовенством як «свій».
40. Див., наприклад, під 1760 р.: ІР НБУВ. Ф. 160, спр. 518. Арк. 242, 250.
41. За словником кінця XVIII ст., жулан – «чай зеленой китайской лучшаго разбора» (Словарь Академии Российской. СПб., 1790. Ч. ІІ (от Г. до З.). Стб. 1196).
42. Архив ЮЗР. К., 1864. Ч. І, т. ІІІ: Материалы для истории православия в Западной Украине в XVIII ст. Архимандрит Мелхиседек Значко-Яворский. 1759–1771 г. С. 433, № LXV.
43. Див., наприклад, у Сильвестра Ляскоронського: ЦДІАК України. Ф. 127, оп. 1024, спр. 873. Арк. 4.
44. Про трактат детальніше див.: Константинов В. М. Россия XVIII века глазами японцев // Кацурагава Хосю. Краткие вести о скитаниях в северных водах («Хокуса монряку») / Пер. с японского, комментарий и приложения В. М. Константинова. М., 1978. С. 23–39.
45. Кацурагава Хосю. Краткие вести о скитаниях в северных водах («Хокуса монряку»). С. 208.
46. У одному з лікарських порадників навіть складник ліків від внутрішньої гарячки рекомендувалося засмажити «яко кофT» (Лікарські та господарські порадники XVIII ст. С. 65). Про смаження кави перед вживанням згадує Маркович (Дневник генерального подскарбия Якова Марковича. (1717–1767 гг.). К., 1893. Ч. І (1717–1725 гг.). С. 211).
47. Кацурагава Хосю. Краткие вести о скитаниях в северных водах («Хокуса монряку»). С. 208.
48. Дневник генерального хоружого Николая Ханенка (1727–1753 г.) / Изд. Ал. Лазаревский. К., 1884. С. 5; Дневник генерального подскарбия Якова Марковича. (1717–1767 гг.). К., 1893. Ч. І (1717–1725 гг.). С. 91, 94, 114, 207, 211. Наскільки можна судити з нотаток обох достойників (а як детально фіксувалося кавування, ми не знаємо) напій вони вживали не щоденно, а якщо зважати на час доби (коли він вказаний) – то, зазвичай, зранку чи в першій половині дня, а також по обіді.
49. Гнатюк Л. Чи така вже віденська віденська кава? (Історія слів в історії народів) // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. Збірка наукових статтей. 2007. Вип. 16. С. 389.
50. ЦДІАК України. Ф. 229, оп. 1, спр. 36. Арк. 16. Принагідно висловлюю щиру вдячність Тетяні Кузик, яка не лише вказала на цей документ, а й поділилася копією, зробленою для публікації у корпусному виданні «Архів Коша Нової Запорозької Січі».
51. Порівняння безпечності різних шляхів див.: Тищенко М. Нариси історії торгівлі Лівобережної України з Кримом у XVIII ст. // Історично-географічний збірник. 1928. Т. ІІ. С. 114.
52. Дубровський В. До питання про міжнародну торгівлю України в першій чверті XVIII ст. // Записки історично-філологічного відділу ВУАН. 1931. Кн. XXVI. С. 383 386.
53. Чміль Л. Імпортна кераміка з розкопок Старого Арсеналу в Києві // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні. Збірка наукових статтей. 2009. Вип. 18. С. 69.
54. ЦДІАК України. Ф. 127, оп. 148, спр. 56. Арк. 7, 28 зв.
55. Там само. Ф. 130, оп. 1, спр. 87. Арк. 2.
56. Там само. Ф. 127, оп. 159, спр. 114. Арк. 18.
57. Там само. Ф. 130, оп. 1, спр. 97. Арк. 21.
58. Там само. Спр. 200а. Арк. 12 13.
59. Там само. Спр. 440. Арк. 22.
60. Там само. Ф. 127, оп. 1024, спр. 2313. Арк. 5.
61. Там само. Оп. 178, спр. 43. Арк. 14, 16 зв. 17.
62. Там само. Оп. 180, спр. 12. Арк. 10 зв.
63. Там само. Ф. 131, оп. 30, спр. 262. Арк. 22.
64. Марголіна І., Ульяновський В. Київська обитель Святого Кирила. С. 259.
65. ЦДІАК України. Ф. 888, оп. 1, спр. 27 а. Арк. 7 зв., 16 зв., 18, 19 зв., 22 зв., 31. Ірина Марголіна та Василій Ульяновський чомусь помилково стверджують, що пункт про закупівлю для ігумена Кирила кави потрапив у витратні книги Кирилівського монастиря від 1782 р., і саме з цього року настоятель почав її вживати (Марголіна І., Ульяновський В. Київська обитель Святого Кирила. С. 207).
66. Там само.
67. Словарь Академии Российской. СПб., 1792. Ч. ІІІ (от З. до М.). Стб. 882.
68. Скороходов Л. Я. Краткий очерк истории русской медицины. С 20 портретами. Л., 1926. С. 38.
69. Неграмотний у своїй більшості простолюд навряд чи потребував такого штибу збірників, до яких часто переписувалися тексти із тогочасних наукових медичних видань, та й інгредієнти, які там використовувалися (угорське вино, прянощі тощо), коштували достатньо дорого.
70. ЦДІАК України. Ф. 127, оп. 169, спр. 21. Арк. 25 зв., 27, 32.
71. На останній висновок наштовхує настанова додавати до посудини з одним універсальним бальзамом від цілого букету хвороб опис його чудодійної сили, спосіб вживання, а також вказувати ціну (там само. Ф. 131, оп. 33, спр. 4. Арк. 1–4 зв.
72. ІР НБУВ. ДА/П.537. Арк. перед 1 (н/н.) зі зв., 16, 73 77.
73. Там само. Ф. 160, спр. 87. Арк. 7 зв., 31 зв., 55–57, 80. Іменування «превелебним» вказує на ігуменський сан Іраклія.
74. Там само. Неж 146. Арк. 54 зв.
75. Там само. Ф. 1, спр. 7574. Арк. 59–78.
76. Передрієнко В. А. Передмова // Лікарські та господарські порадники XVIII ст. С. 10.
77. Потебня А. Малорусские домашние лечебники XVIII в. // Киевская старина [далі – КС]. 1890. № 1. С. 92.
78. Див., наприклад, у рукописній копії XVIII ст.: ІР НБУВ. Ф. 1, спр. 7574. Арк. 27–27 зв.
79. Шивельбуш В. Смаки раю. Соціяльна історія прянощів, збудників та дурманів. К., 2007. С. 48–63, 94, 99.
80. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV–XVIII ст. К., 1995. Т. І: Структури повсякденності: можливе і неможливе. С. 210.
81. Лікарські та господарські порадники XVIII ст. С. 61.
82. ІР НБУВ. Ф. 160, спр. 87. Арк. 80 зв.
83. Лікарські та господарські порадники XVIII ст. С. 36.
84. Див., наприклад: Дневник генерального подскарбия Якова Марковича. (1717–1767 гг.). К., 1893. Ч. І (1717–1725 гг.). С. 171.
85. Інокентій Ґізель. Вибрані творим у 3-х томах / Редактор-упорядник Л. Довга. К., 2009. Т. ІІ. С. 365–371.
86. Див., наприклад: ІР НБУВ. Ф. 1, спр. 697. Арк. 8, 11, 12 зв.–13 зв. та ін.
87. Шивельбуш В. Смаки раю. С. 62–63.
88. Малорусские домашние лечебники XVIII в. // КС. 1890. № 2. С. 43 (Приложения).
89. ІР НБУВ. ДА/П.537. Арк. 76 зв.
90. Там само. Ф. 160, спр. 87. Арк. 77, 81 зв.; Малорусские домашние лечебники XVIII в. // КС. 1890. № 2. С. 44, 48 (Приложения).
91. ІР НБУВ. Ф. 160, спр. 87. Арк. 80, 82 зв., 86–88.
92. Там само. Неж 146. Арк. 25.
93. Малорусские домашние лечебники XVIII в. // КС. 1890. № 1. С. 10, 16 (Приложения).
94. Там само. 1890. № 2. С. 48 (Приложения).
95. Лікарські та господарські порадники XVIII ст. С. 36, 62, 83.
96. ІР НБУВ. Ф. 1, спр. 7574. Арк. 44 зв.
97. Малорусские домашние лечебники XVIII в. // КС. 1890. № 2. С. 38 (Приложения).
98. ІР НБУВ. Ф. 160, спр. 87. Арк. 88 зв.
99. Лікарські та господарські порадники XVIII ст. С. 19, 65.
100. Кацурагава Хосю. Краткие вести о скитаниях в северных водах («Хокуса монряку»). С. 208, 210.