Див.: частина 1, частина 2.

Як випливає з обговореного, церковна еліта XVIII ст. полюбляла насолоджуватися чаєм, кавою та вином. Чи була пов’язана така схильність до «гедоністичних насолод» з їхньою освіченістю та чи освіта впливала на побутові звички і безпосередньо, і опосередковано – через підвищення соціального статусу, піде мова далі.

Почати варто з того, що роль доброї освіти як засобу піднесення престижу у тогочасному соціумі не слід переоцінювати. Навченість у XVIII ст. справді була містком до вертикальної соціальної мобільності, однак для його переходу не кожний отримував білет, адже йдеться про станове суспільство, де походження значною мірою програмувало наперед життєвий шлях. Стати духовною особою міг будь-хто, але шанс зробити церковну кар’єру випадав не лише дякуючи «латинським школам», а й через фактор походження, адже посполитим шлях навіть до настоятельства в монастирі був закритим¹. Поза цим правилом, освіта являла сходинку для статусного зростання – і в мурах обителі (зазвичай колишні «академіки» посідали керівні послушання), і у церковній номенклатурі вищого рангу (аж до глави єпархії та члена Синоду), причому відсутність шкільного багажу у духовній кар’єрі слід розглядати як нечасті винятки². Водночас, кожен крок церковною ієрархічною драбиною супроводжувався набуттям певного статусу, а отже й відповідних змін у побуті та економічних можливостях. Останнє відігравало неабияку роль, адже для задоволення звичок, що маркували статус, належало мати кошти.

«Статусний» аспект споживання чаю, кави чи вина потверджують згадані вище свідченя про їх закупівлю обителями лише для настоятелів, і дуже рідко – для монастирської верхівки (соборної братії). Додати можна й такий промовистий епізод: перебираючись 1785 р. із Софійського монастиря у Петро-Павлівський на ігуменство, ієромонах Софроній відразу купив (у борг!) прибори для чаювання³. Прикметно також, що коли у Видубицькій обителі ділили 1762 р. між братією майно доволі заможного покійного ієромонаха Мелетія, саме настоятелю дісталися не лише кришталевий посуд для спиртного, а й чайник, чайні чашки та «корінниці»⁴. Аналогічно 1782 р., після відходу в засвіти видубицького ченця Мойсея, два з трьох його чайничків та чайні блюдця дісталися духівнику, що ex officio належав до старшої «чиновної» братії обителі⁵. Рядовим інокам чайний посуд померлих ченців (якщо він не переходив родичам) не віддавали у жодному із відомих мені випадків. Якщо він не діставався монашій верхівці, то відходив до монастирської «рухляді», як-от 1781 р.⁶

«Економічний» бік «гедоністичних звичок» також вельми виразний, адже напої, особливо чай та вишукане вино, коштували чимало, потребуючи відповідних фінансових можливостей, що були напряму пов’язані зі соціальним статусом. Наведу ціни на «засоби насолоди» у Гетьманщині: 1730 р. у Чернігові кварта (1242 г, київська кварта – 857 г) достатньо дешевого порівняно з іншими сортами «вина полинкового» коштувала 8 копійок, тоді як добрі чоботи, що личили старшині, – 30 копійок⁷; 1737 р. у Києві «вина лаgонскогω полъ кварти» (менше ніж 0,5 л) можна було придбати за 1,95 рубля, для порівняння, вартість фунту фініків «на закуску» тоді ж становила 13 копійок⁸. У 1745–1748 рр. кварта вина невказаного походження, а також «полинного» вина у Києві коштувала 6–12 копійок, «волоского» – 8–12 копійок (і білого, і червоного), французького – 20, а «вина мушкатεлъ» – 30 копійок. Одночасно фунт перцю можна було придбати за 20–40, цукру за 22–25, кмину чи мигдалю за 20, жовтого імбиру – за 15, білого імбиру чи фініків – за 10, оливок – за 14, великих родзинок – за 6–8, а малих – за 20, рису за 6–9 копійок. Місцеві продовольчі товари коштували дешевше, тож за дійницю (майже 71 кг) пшона слід було викласти 75, гречки – 30, сотні «бубликовъ топкихъ» – 7, а горщик полуниць – 9 копійок. Фунт свіжої, причому недешевої риби «ωсятрини» обходився у 3–4, «ωсятрини свѣжопросолной» у 1,5 копійки, ікри чи «кавяру свѣжопросолного» – у 8–9 копійок. «Три тисячи грибовъ» коштували 1 рубль, а кварта олії 2 копійки. Тоді ж на 1 копійку можна було придбати, залежно від розміру, 2–3 пшеничні булки, а 1747 р. Кирилівський монастир заплатив 1,1 рубля за три великі свині та трьох поросят, а 20 копійок за 40 «gронъ винограду». У другій половині 1740-х рр. у Києві вартість чобіт становила 20–50 копійок (найдорожче шилися «німецькі»), штанів «портних» – 8–9, а «суконних» – 18, сорочки – 12, аршина полотна – 2–3 копійки, крашенини (набивної тканини) – 10 копійок, а лібри паперу, залежно від якості – 7–12 копійок⁹.

У 1759 р. угорське вино, що закуповувалося для київського митрополита, коштувало 75 рублів за антал (трохи більше 62 л), себто, за 1 л такого напою належало викласти 1,2 рублі – ціну, за яку можна було придбати тоді ж 5 фунтів гіркого мигдалю чи на Роменському ярмарку приблизно 0,75 кг «сахару канарскогω»¹⁰. 1760 р. у Києві кварта вина невказаного походження коштувала біля 12–13 копійок, так само за 12 копійок монастирі купували для церковних потреб вино «служаще» чи «церковне». Для порівняння, вартість фунту «сахару канаркового» становила 33, осетрини – 4, цілої баранячої туші – 30, а 7 курячих яєць – 1 копійку¹¹. 1764 р. Київський Кирилівський монастир від шинку на Плоскому з кварти горілки отримував 5 копійок, тоді як кварту вина (його різновид у документі не деталізують) тоді ж у Києві продавали за 14 копійок. Щоб заробити на літр цього напою, треба було, приміром, взимку два дні рубати колоди¹².

У наступні роки вартість виноградного продукту не мінялася, тож у 1768–1769 рр. напій, походження якого у документах не вказувалося (хіба дуже зрідка зазначали, що йдеться про біле вино чи придбане у купця-грека), коштував у Києві 12–16 і навіть 20 (зокрема «вина бεлиго на празник») копійок, вартість «вина полынного» становила 14 копійок, а «вина сандарискаго» 30 копійок за кварту. Тоді ж кварта якісного міцного закордонного алкоголю – «французької водки»¹³ – дорівнювала 0,8–1,2 рублям, а пляшка «аглицького пива» 70 копійкам¹⁴.

1779–1781 рр. у Києві кварту французького вина можна було придбати за 25 копійок, «монастирійського» – за 16–20 копійок, «вина мошкатεль» – за 40 копійок, полинного – за 15–16 копійок, невказаного виробництва (його вживав кирилівський архімандрит) – за 27 копійок, пляшку шампанського – за 2 рублі, а пляшку «вtнгерского вина» – за 1,2–1,4 рублі. Цікаво, що придбання «старого вεнгεрского» напою обходилося дешевше – 80 копійок за пляшку. Кварта вина, яке Кирилівський монастир роздавав на гостинці преосвященному та іншим духовним особам, коштувала 15–18 копійок. Прикметно, що на якість напоїв вказує не лише ціна, а й фасування: окрім шампанського, лише угорський продукт продавався бутильованим. Для порівняння, кварта місцевого високоградусного спиртного – «виморозковъ» – коштувала 25 копійок, «французької водки» – 40–70 копійок, а пляшка «аглицкого пива»– 40–50 копійок. Натомість пошиття пари «монастырских сапоговъ» обходилося лише у 10 копійок¹⁵.

Висока вартість чаю у XVIII ст. також виразно вказує на його потенційних покупців. Так, взимку 1729 р. в Москві Яків Маркович придбав «чаю средней руки за 2 р. фунт московский» та «чаю доброго фунт gаланский за 6 р.»¹⁶. Відтак в Україні ціни мали бути вищими. Пізніше, 1745 р., у Києві «фунтъ чаю зεлεного» коштував 2,5 рублі 17, а в другій половині 1760-х рр. у Гетьманщині його вартість становила 3 рублі, себто дорівнювала ціні двох вгодованих свиней. Для порівняння, відро горілки обходилося у 2,4 рублі, а сивухи – у 1,2 рублі¹⁸. У Києві фунт чаю у 1768–1769 рр. можна було придбати і за 2,5–3,2 рублі (його пили настоятелі), і за 2,8 рублі (для вжитку корисного гостя, який допомагав полагодити судові монастирські справи), і за майже 1,1 рубль (для соборної монастирської братії), тоді як стільки ж лимонного соку коштувало 8 копійок, а цукру чи вишуканішого «мыла грεцкого» – 25 копійок¹⁹. 1786 р. у місті ціна фунту зеленого чаю дорівнювала 2,5 3 рублям. Для порівняння, тоді ж фунт цукру можна було придбати за 30 копійок, перцю – за 65 копійок, а фунт «прядεнной бумаги» – за 60 копійок²⁰. Наприкінці століття, принаймні на російських теренах, згаданий східний товар коштував «от 1 до 5 рублей серебром за 1 фунт»²¹.

Недешеву вартість чаю обумовлювало високе мито на його ввезення (яким у першій половині XVIII ст. купці обкладалися двічі²²), а воно, своєю чергою, значною мірою залежало від стану дипломатичних відносин із Китаєм. Якщо імперські тарифи для європейської торгівлі 1724 р. за ввіз пуду кави передбачали мито в розмірі 1 рубля, то за ввезення чаю слід було сплачувати 10 копійок з фунту, а за подальший вивіз за межі держави – ще 3 копійки з фунту. Надалі відсоткове співвідношення оподаткування ще дужче сприяло кавовій торгівлі. Згідно з тарифом 1731 р., в якому чай потрапляв у категорію найвищого обкладання – 20% (для порівняння: мито за ввезення кавових млинків становило 6%)²³, за пуд кави належало сплатити менше 40 копійок, а за фунт чаю – 10 копійок. За законом 1754 р. кава поставлялася безмитно, а фунт чаю вже обкладали 2 рублями. Від 1782 р. за довіз пуду кави сплачували 2 рублі, а фунту чаю – 80 копійок.

Тарифи для азійської торгівлі Російської імперії 1752 р. – а чай потрапляв переважно через східні кордони держави²⁴ – передбачали за його ввіз мито, що залежало від сорту та якості товару: найдорожче обходився фунт жулану – 2,5 рублі (десь 100 рублів за пуд), за «чорной простой» слід було сплатити 80 копійок, «зеленой» – 50 копійок, низькоякісний «кирпичной» 30 копійок, а «луган» – 20 копійок (приблизно 8 рублів за пуд). Тоді ж ввезення пуду кави через азійські митниці оподатковувалося 8-ма рублями (щоправда, до Гетьманщини, принаймні в першій чверті XVIII ст., кава потрапляла через «європейські» кордони). Наступний тарифний закон 1761 р. про каву взагалі не згадує, а чай оподатковували вже з пуду і також специфікували залежно від сорту: «жулан, моних, цицун, ловховой зеленой» – 7,08 рублів, «зеленой простой в бакчах и насыпнной» – 2,36 рублі, «луган и кирпичной и всякой плохой» – 94,5 копійки, «черной в цибиках и бакчах байховой, также уй» – 4,72 рублі, «каменной» (мабуть, високогірний) – 9,44 рублі²⁵.

Купівля кави була дешевшою за чай. Зокрема, Яків Маркович 1725 р. вживав «вино ісламу», 5 ок (6,4 кг) якого коштувало 98 золотих і 7 шагів (майже 20 рублів), або ж трохи більше 3 рублів за 1 кг²⁶. Микола Ханенко у травні 1730 р. в Москві за 2 фунти кави заплатив 46 копійок²⁷. Пізніше в Україні вона була дорожчою, хоча в наступні десятиліття ціна (принаймні, номінальна) на цей товар знижувалася. У другій половині 1760-х рр. у Гетьманщині пуд кави коштував 12 рублів 80 копійок, або ж приблизно 80 копійок за кілограм. Для порівняння, пуд рису можна було придбати за 3 рублі, цукру за 8 рублів 60 копійок²⁸. 1769 р. у Києві фунт кави продавали за 40–45 копійок, хоча оптова закупка обходилася дешевше – 13 рублів за пуд (приблизно 80 копійок за 1 кг)²⁹. 1779 р. у місті фунт «кофи» коштував 33 копійки, 1780–1781 рр. – 30–35 копійок (для порівняння: вартість фунту цукру складала 32–36 копійок, мигдалю – 30 копійок, маслин – 14 копійок, а родзинок – 13 копійок)³⁰.

Як бачимо, різниця цін між китайським напоєм та «вином ісламу» була достатньо відчутною, навіть попри те, що для заварювання чаю йде менше (на вагу) сухого продукту: за сучасними стандартами – третина чи четвертина обсягу кави. Для порівняння, в Англії XVIII ст. чай також коштував дорожче за каву в абсолютному вимірі, хоча менша кількість цього продукту, потрібна для приготування напою, робила його дешевшим у вжитку³¹. Так чи інакше, але гроші, що їх належало викласти за згадані «засоби насолоди», були по кишені далеко не всім. Додатково підвищувала витрати вартість чайних та кавових приборів відповідної «статусної» якості, яка доповнювала залежність звички до кофеїну від майнового, а отже і соціального статусу. Про придбання казенним коштом чаю та кави «начальникам» обителей уже згадувалося. Іноді за монастирські кошти купували й відповідні прибори (зазвичай, для прийому гостей): показово, що їх часто зберігатили в настоятельських келіях. Так, у 1758 р. в ігуменських «покоях» Видубицької обителі було монастирських «чайниковъ м­днихъ два»³². 1769 р. Пустинно-Миколаївський монастир, скуповуючись до свята, придбав не лише продукти, у тому числі 5 фунтів кави, але й дюжину «чашакъ чаиных[...], по 70 ка пара»; того ж року для архімандричих покоїв купили пару порцелянових чашок³³. Між власними речами видубицького ігумена Якова Воронковського, описаними по смерті його смерті, знаходилося монастирських «чашεкъ чаεвыхъ паръ сѣмнадцять»³⁴. Кирилівському архімандритові Кирилу 1779 р. до настоятельської келії за кошт обителі придбали чайник та «кофεйникъ», а наступного року – чайних «чашокъ саксонскихъ 6 паръ бѣлих з ручками», чайник із жовтої міді та молочник³⁵. Так само отримували необхідний посуд від монастирів і колишні настоятелі, зазвичай російських обителей, які доживали віку в Україні там, де складали обітниці. Для прикладу, видубицький постриженець, згодом ігумен Мещенського Казанського Юхнового монастиря Крутицької єпархії, повернувшись «на обєщаніє» до тієї-таки Видубицької обителі (1766 1768 рр.), зберігав у своїй келії, окрім іншого монастирського посуду, 17 пар «чашεкъ чаεвихъ»³⁶.

Реєстри приватного майна «чиновних» чорноризців свідчать, що посуд який вони використовували для приготування та вживання кофеїнових напоїв, мав суто ужитковий характер. Тут майже не фіксується срібних кавових та чайних приборів, що слугували, як і решта подібних речей у ранньомодерний час, засобом накопичення багатства³⁷. Посуд такого роду, як свідчить реєстр приданого дочки «арміи полковника» Павла Скорупи 1773 р., був дорогим задоволенням. Так, «сахарница чайная, весу 52 зол.» коштувала 20 рублів 80 копійок, «кофейник, весу 1 ф. и 48 зол. – 75 р. 40 к.; молочник, в коем весу 60 зол. – 25 р. 40 к. [...] cитце для чаю, 7 зол. – 3 р. 8 к. [...] ложечок чайних 12, весу 46 зол. – 19 р. 40 к.»³⁸. Для порівняння, 1772 р. із 200 рублів, які щорічно виділялися із Генерального військового скарбу на Києво-Могилянську академію та ділилися між професорами і на ремонт «шкіл», найбільше отримав ректор (він же професор теології та архімандрит) – 16 рублів. Тоді ж інспектору, якому пощастило навчати дітей надвірного радника Григорія Полетики, обіцяли заплатити 20–30 рублів за рік³⁹. У середині 1770-х рр. за 1,05 рубля можна було купити 1 лікоть (58,5 см) сукна⁴⁰, за 10 рублів шубу під китайкою із кримських «шмушковъ», за 4,5 рублів новий каптан із китайки, за 2,5 рублі чвертковий «Тестамент», а за 4 копійки аршин (72 см) простого полотна⁴¹.

Звісно, придбання приборів і з дешевших матеріалів також було доступне не кожному. Наприклад, раніше вживаний мідний чайник 1758 р. продавали за 60 копійок: саме так оцінили цю річ, що належала колишньому видубицькому наміснику Ієсею. Між іншим, вартість усього майна ченця складала 48 рублів 80 копійок⁴², себто на чайник доводилася трохи більше 1%. По смерті Сифа Гамалії у 1767 р. його «чайникъ фарфурный китайскій, свεрху дужка фарфурна жъ» оцінили на 25 копійок, «чайникъ фарфурный бѣлій съ краснымъ писмомъ дεрεвъ и хатъ по двомъ сторонамъ» – на 20 копійок, пару порцелянових чашок – на 15 копійок, «ложεчка цεдилная къ чаю оловяная», як визначили, коштувала 2 копійки, кавник із жовтої міді – 25 копійок, «чайниця жолтой мѣди εдна» – 20 копійок, «сахарниця жолтой мѣди» – 20 копійок, «чайникъ мѣдный болшій» – 70 копійок, «мѣлничка дεрεвяная тεрεть кофε зъвεрху оной мѣдь жолтая» – 20 копійок, «ларчикъ дεрεвяный въ нεмъ двѣ чайницѣ и сахарниця жεстяныε зъ нутранымъ замкомъ» – 50 копійок, «платокъ на столъ для чаю красный шεрстяный» – 50 копійок, «пушокъ мѣдных финифтомъ навεдεнных китайскихъ три»   кожна по 30 копійок⁴³. Отож, на придбання найелементарнішого і ненового набору посуду для чаювання – мідного чайника для кип’ятіння води, порцелянового чайника для заварювання, мідних чайниці та цукорниці, «цідильної ложечки» та однієї порцелянової чашки   слід було витратити десь до 1,5 рубля. Мідні кавник і цукорниця, а також млинок вартували 70 копійок. Однак перелічені елементи – minimum minimorum із потрібного для отримання насолоди від напоїв, адже ще слід було купити кавові чашки, молочник, ложечки, блюдця тощо. Слід зазначити, що сума, необхідна для придбання відповідного посуду, достатньо велика, адже за 3 рублі продавався поганенький кінь⁴⁴, а податне населення Гетьманщини із 1760-х рр. сплачувало обов’язковий річний рублевий оклад від хати. У другій половині 1760-х рр. у Чернігівському полку за 40–50 копійок можна було купити кінського воза, за 12 копійок плуга, за 50 копійок дорослу вівцю, за 4 копійки порося, за 2 копійки курку, за 1,2 рублі овечого кожуха, а за 20–40 копійок чоботи⁴⁵.

На 1770-і рр. вартість чайного посуду не мінялася, тож вживаний «чайникъ малεнкий жолтой мѣди съ кришкою оловяною» коштував 30 копійок⁴⁶. 1779 р. до настоятельської келії у Кирилівському монастирі придбали за 2,56 та 2,1 рублі чайник та кавник (мабуть, великі – для більшої кількості рідини на групу осіб), а наступного року чайних «чашокъ саксонскихъ 6 паръ бѣлих з ручками» за 3 рублі, чайник із жовтої міді за 1,6 рублі та молочник за 55 копійок⁴⁷.

На середину 1780-х рр. посуд для приготування та вживання чаю також був не з дешевих: петро-павлівський ігумен купив у Києві «чаиникъ, чашкы, подносъ, сытεцъ, ложεчку и карандашъ и всεго дεнεгъ употрεбилъ» 5 рублів 87 копійок⁴⁸. Додаткові атрибути чаювання теж помітно збільшували ціну пристрасті до кофеїну. Для прикладу, «сервета болшая что пют чай» на 1744 р. коштувала 1 рубль⁴⁹. Звісно, існував і набагато дешевший посуд із глини, дерева та олова. Скажімо, на 1766 р. «чайникъ оловяной съ ручкою ж дεрεвяною» можна було придбати за 15 копійок, а старий удвічі дешевше. Тоді ж уживана «чашка чайная глиняна» чи дерев’яна коштувала 1–2,5 копійки, а «чаиникъ глиняний» – 3,5 копійки⁵⁰. Тож за бажання прибори для скромної «церемонії», що не личила «чиновним» чорноризцям, можна було укомплектувати й за 15–20 копійок, проте вартість самого чаю все ж не робила його пиття загальнодоступним.

Не виключено, втім, що вживання/невживання східних напоїв тими, хто міг собі це дозволити, зумовлювали не лише статусні та фінансові обставини, а й особисті уподобання, адже у реєстрах майна достатньо заможних ченців інколи взагалі не згадується посуд для кавування і чаювання, як-от у видубицького намісника Ісаї, що залишив по смерті 1759 р. майна на 40 рублів 60 копійок, 320 рублів готівкою і жодних натяків на пристрасть до кофеїну⁵¹.

Як видається, «безпосередній» вплив освіти на гастрономічні уподобання найкраще простежується на культурі вживання чаю. Зайве нагадувати про «малороссийское влияние на великороссийскую церковную жизнь». Сотні саме могилянських вихованців, постригшись та висвятившись, переміщалися, надто у першій половині у XVIII ст., до Росії. Чимало з них затим поверталося до України «на покой». Ті, хто від’їжджав на «великоросійські» послушання, переважно продовжували підтримувати зв’язки з Києвом. Зміст таких контактів недостатньо простудійовано, однак листування хоча б київських митрополитів показує, що в Україні знали свіжі деталі російських подій та церковної політики і використовували земляків для вирішення власних «питань». Мабуть, київські митрополити, отримуючи листи від могилянців з Константинополя та Варшави, Слуцька і Вільно, від російських владик та східних патріархів і митрополитів (представники останніх тут часто збирали милостиню), своїх резидентів у Москві й Петербурзі, відчували смак колишньої величі важливого християнського центру. Разом із земляками з Росії, які поверталися додому, разом з їхніми листами звідтіля, переданими «при оказії» (позаяк нарікання на поштові пересилки – звична річ в епістоляріях того часу), до України потрапляв і чай.

Не слід забувати, що Російська держава була третім найбільшим (після Англії та Нідерландів) постачальником цього китайського продукту у XVIII ст.⁵² Московське царство, якщо не брати до уваги Сибіру, познайомилася з чаєм 1638 р. внаслідок дипломатичних контактів із алтинськими ханами. Початок популярності напою немає підстав виводити раніше, ніж від кінця XVII ст. Тоді чай полюбили у столиці, де в останній чверті століття він у достатньо великих кількостях продавався на ринку. Затим напій почав поширюватися у великих містах, а згодом – серед заможних селян. На 1720-і рр. припала велика хвиля популярності чаю, хоча завоювання ним широких верств населення розтягнулося на десятиліття, тож навіть наприкінці XIX ст. у глухих російських селах цього напою не вживали. Загалом же станом на 1790 р. в імперії на душу населення припадало приблизно 6 г байхового продукту – він все ще не став загальнодоступним⁵³. Окремі джерела вказують на закупівлю Росією у XVIII ст. великих обсягів зелених сортів, до того ж вищої якості, ніж поставляла морями Західна Європа⁵⁴. Втім, як уже згадувалося, високі митні тарифи робили цей «хінський» товар достатньо дорогим, відтак є всі підстави вести мову про контрабанду чаєм⁵⁵ – також цілком звичну річ для тогочасних європейських постачальників.

Добре збережене листування вже не раз згаданого митрополита Арсенія (Могилянського) виразно ілюструє, що чайний презент у контактах між українськими та російськими кореспондентами того часу став чимось на кшталт ввічливого знаку поваги поряд з іншими подарунками, як-от книгами (обмін був взаємним⁵⁶) чи свіжими календарями до привітань із Новим роком (великими й малими, «ординарними», «придворними», історичними та географічними тощо)⁵⁷. Тож про його посилку неодноразово згадується у «цидулах» до епістол. Зокрема, наприкінці листопада 1757 р. Арсенію передавав «изрядній чай» суздальський преосвященний українського походження Сильвестр (Гловацький)⁵⁸. У приписці до листа московського митрополита Тимофія (Щербацького), адресованого його наступникові на київському престолі й надісланому у лютому 1758 р., зазначено  : «Вашεму прεωсвщεнству бакчεю буланж-чаю зεлεногω бъю чεломъ, которой прошу пріятнω принять и въ здравіε употрεбыть»⁵⁹. Вітаючи Арсенія з Новим роком у січні 1760 р., тамбовський єпископ Пахомій (Симанський), шляхтич за походженням⁶⁰, дописав до листа: «Посланныи при сεмъ къ Вашεму прεосщεнству гостинчикъ, в трεхъ фунтухъ жуланнаго чаю состоящій, хотя въ сεбѣ вεсма скудεнъ, но покорно вшε прεωсщεнствω прошу снисходитεлно онои принять, какъ истинныи знакъ изобилнаго моεго къ Вашεму прεωсщεнству усεрдия и почтεния[...]»⁶¹.

Згаданий суздальський владика Сильвестр, вітаючи Арсенія вже з Чотиридесятницею наприкінці січня 1760 р., посилав «малεнки гостинчикъ крεпи бѣлой на клубокъ да жулану чаю фунтъ»⁶². А протопресвітер-українець Іоан Комаровський, засвідчуючи митрополиту свою повагу, писав із Москви 5 серпня того ж 1760 р.: «Въ показаніе моεго почтенія всεусердно подношу бакчю чаю, которую покорнѣишε прошу милостивно архіпастырскою принят дεсницεю»⁶³. У лютому 1761 р. «смиренный слуга и бгомолецъ Переславскій и Nовоіεрусалимскій трудникъ Амвросій» (Зертис-Каменський), могилянський вихованець, у «цидулці» до листа з Новоєрусалимського монастиря сповіщав Арсенія: «Въ знакъ моего къ Вашему преосщенству почтεнія посылаю при сем чаю зелεнаго два өунта да деревянного масла прованского шесть банокъ, кои прошу приказать принять блгпріятно»⁶⁴. У грудні того самого року архімандрит Нижеломовської Казанської обителі Тихон у постскриптумі епістоли до київського владики також повідомив про передачу фунту чаю⁶⁵.

На те саме натрапляємо у листуванні митрополита другої половини 1760-х рр.: казанський архієпископ Веніамин (Пуцек-Григорович) родом із Лубенщини, колишній могилянський «студіоз», 13 лютого 1767 р. занотував у «цидулці» до послання київському колезі: «Бахчу чаю Вашу прεосщεнству посылаю. Прошу онои принять милостиво»⁶⁶; севський єпископ Кирило (Флоринський), також київський вихованець, на звороті свого листа від 8 квітня 1768 р. дописав: «Посылаю Вашεму высокопрεωсвящεнству фунтъ зεлεного чаю, прошу благосклоннω принять и во здравіе употрεблять»⁶⁷. Українське духовенство, яке тимчасово перебувало в Росії у справах, теж презентувало митрополитові чай. Для прикладу, софійський катедральний еклесіарх Сава, пишучи владиці у березні 1766 р., наприкінці додав: «Посылаю Вашεму высокопрεосщεнству бутылку чаю такого, котораго лучшε въ Москвѣ сискать неможно. Жεлаю оный во здравіε пить Вашεму высокопрεосщεнству[…]»⁶⁸. Утвердження практики обдарування китайським продуктом на знак ввічливості та прихильності засвідчує інший факт: 1759 р. Арсеній (Могилянський) спеціально передавав 20 рублів до Петербурга своєму постійному кореспонденту, колезькому асесору Григорію Полетиці, аби той придбав собі «чай и сахар»⁶⁹. Митрополит також сам замовляв у Росії, серед іншого⁷⁰, чай та чайні прибори. Зокрема, «всεпорной і вεрной слуга» Олексій Вєровський у посланні від 16 червня 1759 р. із імперської столиці сповіщав владиці не лише останні новини, а й рапортував, що «обѣщанноε от мεня Вашεму прεосщεнству млстивому гсдрю отцу чайная чашка и бутылкоу чаю при сεмъ посылаю»⁷¹.

Рідше в якості гостинця згадується кава, і також від киян, що доклалися до знаменитого «малороссийского влияния». Так, капелан російського резидентського двору в Константинополі ієромонах Пахомій свій лист зі Стамбулу до київського митрополита від 28 лютого 1761 р. завершує, не забуваючи про необхідний етикетний жест: він, мовляв, буде щасливим, «εстли удостоεннымъ nаидуся в прінятиі посланного от мεня ока кофε…»⁷².

Звісно, в Україну чай потрапляв і безпосередньо з Китаю – через киян, що служили в Пекінській місії. Доброю ілюстрацією до цього слугує реєстр майна 1784 р. колишнього настоятеля Пекінської місії, кирилівського архімандрита Миколая Цвіта. У кількох скринях тут зберігалася найрізноманітніші, переважно шовкові, тканини: атлас, флер, камфа, фанза, парча, креп, оксамит тощо; їхнє східне, зокрема китайське та перське, походження інколи вказано прямо, або ж його не важко вгадати. Окрім цього, настоятелю належали інші, доволі несподівані як на ченця, речі «хінського» виробництва: «одѣяній китайскихъ на синіомъ атласѣ золотомъ по краямъ лиштви тканы двоε»; «одѣяній такихъ жε китайскихъ атласных жолтих с травамы такого ж цвѣту двоε»; «одѣяніе китайскоε ж бѣлокосное одно»; ще 8 китайських «одіяній», з яких одне «с набойчатою китайскою живописью», а інші   з парчі, атласу, рецету   переливалися червоними, темно-вишневими, фіолетовими, жовтими відтінками та були квітчасті і «с травами». У реєстрі Цвітової рухомості згадано також: «рубашка китайская съ зεленой фанзи одна» та ще дві білі й одна голуба китайські шовкові сорочки; «подкладка с китайского ж одѣянія полуатласная рожεвого блѣдного цвѣту одна»; китайські простині з різнокольорової та червоної матерії; соболина китайська шуба; «шапокъ китайскихъ двѣ, с коихъ одна лεгкая атласу гранатового с кистями красними шолковими подъбитіε гранатовою жъ китайкою, и с ных одна соболεм, а другая бархатомъ чεрнымъ обложεнніе»; «поясъ китайской тясми синіой с трεмя срεбранними бляшками и двома колцами»; «паръ двѣ китайскихъ сапоговъ атласу чεрного китайкою голубою подшитыхъ»; китайський рушник; «солянокъ китайскихъ малярскимъ золотомъ визолочεнныхъ двѣ»; «слитковъ срεбра китайского чεтыре фунта и пят золотниковъ»; «ящичковъ съ чεрниломъ китайскимъ чεтыре»; «корогва китайская в трεхъ шолковихъ тясмах», «картинъ замшεвихъ печатныхъ с китайскімы пεрсонами двѣ»; «картинъ китайскихъ бумажныхъ буитовъ шεсть». Навіть Цвітів «нεрукотворεнной Христа Спаситtля образъ в срεбрεнной шатѣ под золотомъ нεболшой в рямахъ дεревяныхъ» був наведений «лакомъ китайскимъ». Звісно, чайного посуду Цвіт також мав удосталь, а ще запас «чая тридцять фунтовъ с мѣшкомъ»⁷³, себто приблизно 12 кг.

Гостинці чаєм, постійні контакти з Росією, як видається, сприяли поширенню культури вживання цього напою. Однак його можна було придбати і в Україні, а продаж такого східного товару в місцевих лавках та на торгах засвідчує, що чаювання мало попит. Як зазначалося, вже у перші десятиліття XVIII ст. з Гетьманщини за кордон доставляли чай: приміром, у реєстрі вивізних товарів 1715 р. зазначено «чаю десять пудов»⁷⁴. Опис Ніжина 1766 р., інформуючи про тамтешні ярмарки, згадує «великоросійських» купців, які привозили на продаж чай та каву⁷⁵. Каву і, слід гадати, чай можна було купити у Глухові: 1775 р. бунчуковий товариш Андрій Войцехович у листі до сина, який перебував при Малоросійській колегії, просив, серед іншого, купити та вислати «вина ісламу», позаяк «кофе во исходѣ»⁷⁶.

Вже згадувалося про можливість придбання «засобів насолоди» та необхідного посуду у Києві. У 1780-х рр. на чотирьох чернігівських ярмарках, де, окрім місцевих, торгували купці ніжинські, київські, старовіри стародубських слобід, а іноді й московські, продавалися чай та кава. На чотирьох ярмарках повітового міста Зінькова, куди прибувало чимало російських купців, серед іншого торгували й «чайною посудою»⁷⁷. Чайним бізнесом, зокрема міжнародним, займалися також російські старообрядці, що мешкали у Гетьманщині. Так, 1785 р. клинцівський житель Юхим Васильєв вивіз зі своєї слободи разом з іншими товарами 60 фунтів чаю. Старовіри не конче закуповували згаданий продукт у Росії, а й могли придбати його в Україні на ярмарках, скажімо, у Ніжині, або ж взяти в борг у російських купців⁷⁸. Купити чай можна було також на ярмарках у сусідніх з українськими російських адміністративних одиницях. Смоленська губернська канцелярія 1779 р. навіть спеціально зверталася до Генеральної Військової Канцелярії з проханням повідомити населення про торги у населених пунктах на її території, де продавався і згаданий продукт⁷⁹.

Показово, що звичка до чаювання та ковопиття поступово проникала й у нижчі кола чорного духовенства, щоправда, вести мову про її велику розповсюдженість серед рядової братії навряд чи випадає – передусім через ціну обох продуктів. Мені вдалося виявити 35 переліків майна монахів київських, переважно неставропігійних, монастирів XVIII ст. (до 1780-х рр.), а найбільше – Видубицького, чий архів добре зберігся. Звісно, аналіз цієї вибірково підібраної джерел не надається на остаточні висновки, однак певні спостереження зробити можна. Із 35 ченців лише двоє достатньо заможних вживали, як свідчить перелік посуду, і чай, і каву. Ще 11 осіб мали посуд лише для чаю, причому за додатковими даними можна запідозрити належність двох із них не до рядового чернецтва, а до монастирської верхівки. У решта з-поміж цих 11 чорноризців (зокрема 4 достатньо убогих) були переважно тільки окремі предмети відповідного посуду, наприклад, чашка, що могли уживати і не за прямим призначенням. До того ж, невідомо, що саме вони заварювали у чайниках, адже, як пише у своєму не раз згаданому трактаті Хосю, в Росії «простой люд сушит земляничный лист и использует его вместо чая»⁸⁰. Ще чотири монахи проаналізованої групи з 35 осіб мали прибори, які не дозволяють однозначно ствердити уживання ними «засобів насолоди» (пушка, корінниця та цукорниці), адже ці предмети теж могли використовуватися не конче для чаювання чи кавування (див. додаток 2). Отож, і окремі реєстри майна рядової братії, і вартість засобів насолоди вказують на те, що заживання кофеїнових напоїв переважно залишалося прерогативою «чиновного» духовенства.

Чи виходила за монастирські стіни через посередництво чорноризців культура вживання чаю та кави? Затриманий наприкінці 1772 чи на початку 1773 р. із контрабандним угорським вином лаврський чернець Єпіфаній у своєму поясненні повідомив, що він наглядає за монастирським трактиром у Василькові, де, серед іншого, мусить дбати про поповнення запасів проданої водки, вина, «чаев, кофиев» та інших припасів⁸¹. Однак такого явища, як спеціалізовані монастирські кав’ярні або чайні, мені наразі виявити не вдалося, та вони навряд чи могли бути самоокупними, оскільки потребували би спеціального контингенту відвідувачів, як-от у Ніжині. Там на середину 1760-х рр., як свідчить Румянцівський опис міста, на території замку жив купець-грек Іван Тернов, що прибув до Ніжина 1759 р. з «турецького города Турнова» і тут одружився на місцевій гречанці, «а продает вареное кофе». Його бізнес, схоже, був достатньо прибутковим, адже ніякою іншою торгівлею Тернов не займався, проте значився «достаточним» у капіталі та мав наймита і двох наймичок, яким платив грошима. При цьому грек утримував не лише дружину і трьох дітей, а ще й сестру дружини⁸². З часом кількість кав’ярень у місті зростала. За даними Опанаса Шафонського, на 1780-і рр. у Ніжині «кофеен, где кофе и чай вареные продаются 6», а «домов, где выноградныя вина продаются 14». Для порівняння, закладів із традиційними спиртними напоями в місті було значно більше: «домов, где горячее вино продается 110»⁸³. Причину функціонування спеціалізованих закладів продажу кофеїнових напоїв пояснити не важко: у Ніжині віддавна постійно мешкали греки, а також вихрещені турки (за ревізією 1782 р. 765 і 34 особи відповідно), волохи, болгари та «персіяни» (89 осіб), звичні до культури кав’ярень. До того ж, греки підтримували постійні торгові контакти з Туреччиною.

Насамкінець зазначу, що чай, кава та вино не вичерпують усього репертуару «засобів насолоди», доступних церковній еліті. Інший цікавий предмет дослідження, наприклад, – це нюхання тютюну, на яке вказують табакерки, не так уже й рідко зафіксовані у реєстрах майна «чиновних» ченців. Зазвичай ці табакерки, хоча й прикрашені, було виготовлено не з дорогоцінних матеріалів, тож можна припускати, що їх використовували за прямим призначенням, а не в якості засобу накопичення багатства⁸⁴. Вивчення практики нюхання табаки цікаве ще й з огляду на те, що вже у 1660 1670-х рр. така звичка тлумачилася українськими церковними інтелектуалами як гріх. Наприкінці століття схоже трактування закріпилося й у російських проповідях, щоправда, тут захоплення тютюном сприймали як одну з іноземних новинок. У наступному столітті церковний «тютюновий дискурс» вступив у нерівну боротьбу з державними економічними інтересами⁸⁵, але наголосів його гріховності ніхто не переглядав. Тавруючи нюхання та куріння тютюну, чернець-віршувальник другої половини XVII   початку XVIII ст. Климентій Зіновіїв писав про осквернення людини цією пристрастю, висушення мозку та небезпеку «лютої немощі», «бридкості та безчесності» звички⁸⁶. На актуальність згаданої тематики у XVII–XVIII ст. вказують і маргіналії у примірниках твору Інокентія Ґізеля «Мир з Богом чоловіку», що належали українським монастирям: їх залишили читачі, яких проблема «дозволеності» тютюну вельми цікавила⁸⁷.

Тим не менш, представники українського «чиновного» монашества (і, схоже, навіть рядового духовенства⁸⁸) не мали звички «табакопиття», пристрастившись, натомість, до нюхання тютюну – попри настанову Ґізеля, за якою вживання табаки «немалый естъ Бгу мерзскій грѣхъ»⁸⁹. Але що за цим стояло – шкідлива схильність чи намагання досягнути певного стандарту поведінки, та які ширші узагальнення з цього випливають – тема іншого дослідження. Тут лише нагадаю, що у XVIII ст. нюхання табаки стало статусним символом європейської верхівки, відтіснивши тютюнопаління і перетворившись на значущу церемонію світського життя для вишуканої людини; тоді ж це обросло спеціальними правилами, а табакерка почала слугувати одним зі статусних елементів культури рококо. У XVIII ст. нюхання тютюну набуло поширення також серед західного чернецтва, а священики в Іспанії, попри заборону Римського престолу, як згадується в одному трактаті 1700 р., нюхали табаку під час літургії та тримали відкриті табакерки на вівтарі⁹⁰.

Додаток 1

Чайний та кавовий посуд «чиновних» монахів⁹¹

Додаток 2

Репертуар кавового та чайного посуду київських рядових ченців

Яременко Максим – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Друкується за виданням: Яременко М. Насолоди освічених в Україні XVIII століття (про культуру вживання церковною елітою чаю, кави та вина) // Київська академія. 2012. Вип. 10. С. 117-184.

1. ---

   Яременко М. Настоятелі київських чоловічих монастирів у XVIII столітті // Ковчег. 2001. С. 268.
2. Зокрема, з-посеред тих настоятелів київських монастирів XVIII ст., про яких збереглися дані, мені відомі лише три приклади ігуменської освіти, що обмежувалася «руською грамотою», та стосувалася не найпочесніших настоятельств: у кирилівського Амфілохія (1769–1770 рр.), петро-павлівського Фадея (1777–1779 рр.) та софійського намісника Арсенія (1784 р.). Всі вони до цього вже були настоятелями інших обителей, перший та третій – у Росії (ЦДІАК України. Ф. 127, оп. 180, спр. 32. Арк. 2–3; оп. 1020, спр. 4629. Арк. 43 зв.–44; оп. 1024, спр. 1980, арк. 5 зв.–6). Поява у Києві малоосвічених, хоча й досвідчених, ігуменів зумовлена, зокрема, потребую нагородити та «розмістити» «вакансових» настоятелів, що з’явилися в Росії після проведення секуляризаційної реформи 1764 р.
3. Там само. Ф. 127, оп. 180, спр. 12. Арк. 66.
4. Там само. Ф. 130, оп. 1, спр. 97. Арк. 14 зв.
5. Там само. Спр. 744. Арк. 2 зв.
6. Там само. Спр. 723. Арк. 4–7.
7. Дневник генерального хоружого Николая Ханенка (1727–1753 г.). С. 16.
8. ЦДІАК України.Ф. 129, оп. 2, спр. 1. Арк. 19 зв., 32 зв.
9. Там само. Ф. 888, оп. 1, спр. 2. Арк. 1–5 зв., 6 зв., 7 зв.–9 зв., 10 зв., 11 зв.–12, 13 зв.–16, 19 зв.–20, 21–21 зв., 22 зв., 23 зв., 25 зв., 27 зв.–28, 30, 35 зв., 39 зв.–40 зв.; спр. 5, арк. 19, 26, 27 зв.–28, 29, 32, 34, 35 зв., 37–38, 39.
10. ІР НБУВ. Ф. 160, спр. 185–228. Арк. 89, 92, 93 зв.
11. ЦДІАК України. Ф. 888, оп. 1, спр. 9. Арк. 5 зв.–6, 12, 15 зв., 23, 25.
12. Там само. Спр. 10. Арк. 1, 15 зв., 33–34.
13. За інформацією Хосю, «французька водка» або ж пунш, серед спиртного вважалося високосортним продуктом: «это вино настолько крепкое, что если пить в чистом виде, то все во рту обжигается. Поэтому его смешивают с теплой водой: восемь частей воды на две части пунша, и пьют, добавляя в смесь сахар» (Кацурагава Хосю. Краткие вести о скитаниях в северных водах («Хокуса монряку»). С. 208).
14. ЦДІАК України. Ф. 131, оп. 30, спр. 262. Арк. 1–2 зв., 4–4 зв., 11, 12 зв.–13, 15 зв.–16 зв., 20.
15. Там само. Ф. 888, оп. 1, спр. 27 а. Арк. 1–1 зв., 2 зв., 6 зв., 9, 11, 15, 17 зв.–18, 19а., 21, 22, 24 зв.–25, 27–29, 32, 34 зв.–35, 36, 38–39, 41–43, 44 зв.–45 зв., 46 зв. У першій половині 1780-х рр. вартість пляшки шампанського зберігалася такою ж (див.: Марголіна І., Ульяновський В. Київська обитель Святого Кирила. С. 259).
16. Дневник генерального подскарбия Якова Марковича. (1717–1767 гг.). К., 1895. Ч. ІІ (1726–1729 гг.). С. 280–281.
17. ЦДІАК України. Ф. 888, оп. 1, спр. 2. Арк. 4.
18. Мордвинцев В. Сельское хозяйство в монастырских вотчинах Левобережной Украины в XVIII в. К., 1998. С. 28.
19. ЦДІАК України. Ф. 131, оп. 30, спр. 262. Арк. 2–2 зв., 3 зв., 11, 20, 22.
20. Там само. Ф. 127, оп. 180, спр. 12. Арк. 66.
21. Кацурагава Хосю. Краткие вести о скитаниях в северных водах («Хокуса монряку»). С. 208.
22. Субботин А. П. Чай и чайная торговля в России и других государствах. С. 469.
23. Козинцева Р. И. От таможенного тарифа 1724 г. к тарифу 1731 г. // Вопросы генезиса капитализма в России. Сборник статей. Л., 1960. С. 204, 211.
24. Як зазначав наприкінці XVIII ст. спостережливий Хосю, чай ввозився також із Туреччини, яка була головним постачальником кави (Кацурагава Хосю. Краткие вести о скитаниях в северных водах («Хокуса монряку»). С. 192, 208).
25. Полное собрание законов Российской империи. СПб., 1830. Т. XLV: Книга тарифов. Ч. І: Тарифы по европейской торговле. Отд. первое с 1724 по 1775 г. С. 46, 100; отд. второе с 1782 по 1822 г. С. 116, 240; ч. ІІ: Тарифы по азиятской торговле. С. 32, 74. «Моніх» – це, вочевидь, сорт чорного чаю «монінг», який Російська імперія закуповувала і в наступному столітті. Він походив із провінції Цзяньси і вважався не самим найкращим, однак достатньо високої якості продуктом. При виготовленні розсипних (байхових) сортів різноманітні відходи (чайний пил, дрібне листя, корінці тощо), які називаються хуасян, ставали основою для виробництва лугану. Він залишався розсипним, а от із пресованого хуасяну виходив «кирпичний» товар (Субботин А. П. Чай и чайная торговля в России и других государствах. С. 65, 68).
26. Дневник генерального подскарбия Якова Марковича. (1717–1767 гг.). Ч. І (1717–1725 гг.). С. 211.
27. Дневник генерального хоружого Николая Ханенка (1727–1753 г.). С. 5.
28. Мордвинцев В. Сельское хозяйство в монастырских вотчинах Левобережной Украины в XVIII в. С. 28.
29. ЦДІАК України. Ф. 131, оп. 30, спр. 262. Арк. 15 зв., 22.
30. Там само. Ф. 888, оп. 1, спр. 27 а. Арк. 7 зв., 16 зв., 18, 19 зв., 22 зв., 25, 31, 42.
31. Шивельбуш В. Смаки раю. С. 98.
32. ЦДІАК України. Ф. 130, оп. 2, спр. 128. Арк. 2 зв.
33. Там само. Ф. 131, оп. 30, спр. 262. Арк. 15 зв., 17 зв.
34. ІР НБУВ. Ф. 160, спр. 672. Арк. 58.
35. ЦДІАК України. Ф. 888, оп. 1, спр. 27 а. Арк. 7 зв., 19а зв., 22 зв., 31.
36. Там само. Ф. 130, оп. 1, спр. 97. Арк. 46 зв.
37. Вочевидь, винятки становили архієрейські пожитки. Зокрема, на момент смерті у Твері по дорозі до Петербургу київський митрополит Йоасаф (Кроковський) мав серед іншого срібного посуду 6 чашок, щоправда, невідомо для яких напоїв. Вочевидь, владика не знав на скільки його конвоюють у Росію, тож прихопив із собою найцінніші скрарби (Н. Г. Высоцкий. Дело о пожитках киевскаго митрополита Иоасафа Краковскаго. Рукопись // ІР НБУВ. Ф. 160, спр. 1559. Арк. 2, 8). Так само більше шансів надбати срібло було у настоятелів багатших монастирів, насамперед Печерського.
38. Мотыженский архив. Акты Переяславского полка. XVII–XVIII в. / Изд. А. и А. Савицких. К., 1890. С. 110, № 59. Срібні чайник, чайні ложки, а також порцелянові чашки серед приданого мала дочка бунчукового товариша Параска Скорупа 1758 р. (Сулимовский архив. Фамильныя бумаги Сулим, Скоруп и Войцеховичей. XVII–XVIII в. / Изд. А. Лазаревский. К., 1884. С. 237–238, № 162). Звісно, світське панство користувалося й скромнішим посудом. Наприклад, бригадир Яким Сулима 1776 р. отримав кавник, чайницю та цукорницю із червоної міді (Там само. С. 116, № 91). Срібні кавові прибори та чайні порцелянові у XVIII ст. були одним з елементів побутової культури французької міської еліти (Дарнтон Р. Великое кошачье побоище и другие эпизоды из истории французкой культуры. М., 2002. С. 164).
39. Києво-Могилянська Академія кін. XVII – поч. XIX ст.: повсякденна історія. С. 220–221, № 142; с. 222, № 144.
40. ЦДІАК України. Ф. 130, оп. 1, спр. 514. Арк. 4 зв.
41. Там само. Оп. 2, спр. 553. Арк. 1.
42. Там само. Спр. 128. Арк. 1 зв.
43. Там само. Оп. 1, спр. 200а. Арк. 30, 31, 31 зв., 32 зв.
44. Саме на стільки оцінили коня Сифа Гамалії («конь одинъ шtрстю гн­дій старий»): там само. Арк. 34.
45. С[умцов]в Н. Ф. К истории цен в Малоросии // КС. 1883. № 12. С. 697.
46. ЦДІАК України. Ф. 130, оп. 2. Спр. 553, арк. 1.
47. Там само. Ф. 888, оп. 1, спр. 27 а. Арк. 7 зв., 19а зв., 22 зв., 31.
48. Там само. Ф. 127, оп. 180, спр. 12. Арк. 66. На жаль, ціна олівця окремо не виділена.
49. Сулимовский архив. С. 219, № 154.
50. ІР НБУВ. Ф. 160, спр. 245. Арк. 10 зв., 12, 13 зв.
51. ЦДІАК України. Ф. 130, оп. 1, спр. 87. Арк. 2 6 зв.
52. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV–XVIII ст. К., 1995. Т. І: Структури повсякденності: можливе і неможливе. С. 210–211.
53. Субботин А. П. Чай и чайная торговля в России и других государствах. С. 189, 191, 193, 220.
54. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV–XVIII ст. К., 1995. Т. І: Структури повсякденності: можливе і неможливе. С. 210–211.
55. Згадку про неї у XVIII ст. див.: Субботин А. П. Чай и чайная торговля в России и других государствах. С. 579.
56. Див., наприклад, посилку до московського митрополита з Києва 1759 р. новонадрукованої Біблії: ІР НБУВ. Ф. 160, спр. 518. Арк. 190 191.
57. Див., наприклад: там само. 444/605 с. Арк. 498 498 а., 525; ОР РНБ. Ф. 36, д. 1. Л. 31, 60. Слід зазначити, що українські кореспонденти зазвичай у подарунки присилали тутешні «земні плоди». Наприклад, лубенський архімандрит Лука подарував персонально київському митрополиту 1768 р. двох коней, обидва «з нѣмεцких жεрεбцовъ» (ІР РНБ. 444/605 с. Арк. 546). Також звичним були презенти фруктами, грибами, рибою, зокрема осетровими (там само. Арк. 822; ф. 160, спр. 518. Арк. 33, 46, 292–292 зв.) чи місцевим спиртним, рідше – цукром (там само. Спр. 424. Арк. 72). Із Запорозької Січі «кланялися» грошима, рибою, баликами, а то й товарами, що доставлялися туди інощемними купцями, наприклад, лимонами (там само. 444/605 с. Арк. 829; ф. 160, спр. 424. Арк. 239, спр. 518. Арк. 335).
58. Там само. Арк. 37.
59. Там само. Арк. 26.
60. На його шляхетське походження вказує Харлампович: Харлампович К. В. Малороссийское влияние на виликорусскую церковную жизнь. С. 468.
61. ІР НБУВ. Ф. 160, спр. 518. Арк. 242, 244.
62. Там само. Арк. 243–243 зв., 250.
63. Там само. Арк. 289–290.
64. Там само. Арк. 325.
65. Там само. Арк. 383,  386.
66. Там само. 444/605 с. Арк. 304а.
67. Там само. Арк. 673 зв.
68. Там само. Ф. 160, спр. 424. Арк.  199 зв.
69. ОР РНБ. Ф. 36, д. 1. Л. 11–12.
70. Приміром шпалери та тканини (ІР НБУВ. Ф. 160, спр. 518. Арк. 413 зв.–414).
71. Там само. Арк. 183.
72. Там само. Арк. 343.
73. ЦДІАК України. Ф. 127, оп. 178, спр. 43. Арк. 13 18.
74. Дубровський В. До питання про міжнародну торгівлю України в першій чверті XVIII ст. С. 381.
75. Опис міста Ніжина 1766 року (публікація архівної пам’ятки) / Упор. С. Ю. Зозуля, О. С. Морозов // Ніжинська старовина. Пам’яткознавство Північного регіону України. К., 2008. Вип. 7(10). С. 16.
76. Сулимовский архив. С. 280, № 181.
77. Черниговского наместничества топографическое описание с кратким географическим и историческим описанием Малыя России, из части коей оное наместничество составлено, сочиненное действительным статским советником и кавалером Афанасием Шафонским, с четырьмя географическими картами. В Чернигове, 1786 года. К., 1851. С. 303, 671.
78. Тищенко М. Нариси зовнішньої торговлі Стародубщини в XVIII в. С. 348 349.
79. Шульга И. Г. Развитие торговли на Левобережной Украине во второй половине XVIII в. // Вопросы генезиса капитализма в России. Сборник статей. Л., 1960. С. 160.
80. Кацурагава Хосю. Краткие вести о скитаниях в северных водах («Хокуса монряку»). С. 208.
81. Каманин И. Плач киевского лаврского Иеремии конца XVIII века. С. 4 5.
82. Опис міста Ніжина 1766 року (публікація архівної пам’ятки). С. 39–40.
83. Черниговского наместничества топографическое описание. С. 452, 464, 474–475.
84. У XVIII ст. в Західній Європі порцелянові та золоті табакерки вважалися ще й витонченими елегантними подарунками, адже належали до предметів високої моди та слугували маркером аристократичних манер (C. Le Corbeiller. German Porcelain of the Eighteenth Century. P. 41).
85. Chrissidis N. A. Sex, Drink, and Drugs: Tobacco in Seventeenth-Century Russia // Tobacco in Russian History and Culture: From the Seventeenth Century to the Present. New York, 2009. P. 26 43.
86. Климентій Зіновіїв. Вірші. Приповісті посполиті / Підгот. тексту І. П. Чепіги, вступ. стаття В. П. Колосової та І. П. Чепіги, історико-літерат. коментар В. П. Колосової. К., 1971. С. 48.
87. Див., наприклад, зацікавлення згаданою темою, що відобразилося у відповідних покрайніх записах у примірниках Почаївського, Видубицького, Києво-Печерського, Пустинно-Миколаївського тощо монастирів, а також примірників із приватних колекцій духовенства (Каталог видань. Інокентій Ґізель «Миръ съ Богомъ человѣку» (Київ: Друкарня КПЛ, 1669) / Опис Н. П. Бондар // Інокентій Ґізель. Вибрані твори у 3-х томах / Редактор-упорядник Л. Довга. К., 2010. Т. ІІІ: Статті. С. 341, 343, 345, 348, 363, 364 та ін.
88. Українські питальники перед сповіддю для священиків XVIII ст. містили навіть спеціальне запитання, чи не нюхали вони тютюну, чи не курили люльку і чи викорінювали ці звички серед парафіян (Chrissidis N. A. Sex, Drink, and Drugs: Tobacco in Seventeenth-Century Russia. P. 39). Не важко здогадатися, що однією з причин заживання «табаки» парафіяльними священиками була відкритість їхніх лав та сильне виборче право, що спричиняли до появи серед парохів колишніх козаків, посполитих та міщан.
89. Інокентій Ґізель. Вибрані творим у 3-х томах/ Упорядник Л. Довга. К., 2009. Т. І, кн. 2: Мир з Богом чоловіку (фотокопія оригіналу) С. 148 (с. СНГ оригінального видання).
90. Шивельбуш В. Смаки раю. С. 140–153.
91. Допоміжні прибори, як-от цукорниці, чи чашки, коли не вказано їх призначення (кавові, чайні), віднесено до тієї рубрики, до якої й решта посуду, якщо він інформує про пристрасть лише до одного напою. Інколи з інформації документів не можна взагалі встановити призначення прибору. Наприклад, по смерті начальника Ближніх печер Печерської Лаври ієромонаха Ієрофія залишилася «чашεчка китайской работы съ индεиского орεха малεнкая попорчεна». Більше жодних натяків на його пристрасть до кавування чи чаювання реєстр майна не сповіщає (ІР НБУВ. Ф. 160, спр. 245. Арк. 3 5), тож залишається лише здогадуватися про застосування згаданої дерев’яної посудини. Так само у петро-павлівського ігумена Софронія була «носаточка неболшая мѣдная» (ЦДІАК України. Ф. 127, оп. 180, спр. 12. Арк. 11 зв.). Одне зі значень цього терміна в українській мові – «чайник» (Гринченко Б. Д. Словарь української мови. К., 1958. Т. ІІ (З Н). С. 570), проте у другому варіанті реєстру настоятельського майна слово «носаточка» закреслили, а зверху написали «лохань» (ЦДІАК України. Ф. 127, оп. 180, спр. 12. Арк. 72), що не дозволяє ототожнити цю посудину з прибором для приготування китайського напою. Відтак, таку інформацію, яка не надається для однозначного трактування, у таблицю не вношу.
92. До цієї рубрики внесено лише кілька вказівок: на місце навчання, факт перебування в Росії і останнє кар’єрне досягнення.
93. ЦДІАК України. Ф. 169, оп. 5, спр. 97. Арк. 3 3 зв.
94. Києво-Могилянська Академія кін. XVII – поч. XIX ст.: повсякденна історія. С. 144, № 88; с. 412–413.
95. ЦДІАК України. Ф. 127, оп. 148, спр. 56. Арк. 7 зв.
96. Там само. Оп. 1024, спр. 873. Арк. 3–4.
97. Там само. Ф. 130, оп. 2, спр. 128. Арк. 1 зв.
98. Там само. Ф. 127, оп. 159, спр. 114. Арк. 18.
99. Там само. Ф. 130, оп. 1, спр. 97. Арк. 22 зв. 23 зв.
100. Там само. Спр. 200а. Арк. 13–15 зв.
101. Там само. Ф. 127, оп. 169, спр. 21. Арк. 43; ф. 130, оп. 2, спр. 538. Арк. 9 9 зв.
102. АиД.  4. С. 179, 183, № XXIV.
103. ЦДІАК України. Ф. 130, оп. 1, спр. 466. Арк. 32 зв., 34–34 зв.
104. Києво-Могилянська Академія кін. XVII – поч. XIX ст.: повсякденна історія. С. 245–246, № 153; с. 440.
105. ЦДІАК України. Ф. 127, оп. 178, спр. 43. Арк. 16, 17 17 зв.
106. Там само. Оп. 180, спр. 12. Арк. 11 зв.
107. Там само. Оп. 1020, спр. 591. Арк. 8–10 зв. Вказана лише готівка, без врахування вартості майна.
108. Можливо, належав до «чиновної» братії, адже клопотався про монастирські справи у Генеральному суді у Глухові (Там само. Оп. 1024, спр. 395. Арк. 3).
109. Там само. Ф. 130, оп. 2, спр. 128. Арк. 4.
110. Там само. Арк. 3 3 зв.
111. Там само. Оп. 1, спр. 97. Арк. 1.
112. Там само. Арк. 7 8.
113. Там само. Арк. 13 зв. 14 зв. Зазначу, що цей чернець міг належати й до «чиновних». Його послушання у монастирі невідоме, однак він, мабуть, грав не останню роль, адже був посланим у січні 1762 р. до ктиторів Миклашевських за обіцяними на монастир подарунками, мав власного служителя та приватні запаси спиртного (без вина) й риби, зрештою – достатньо небідний побут (див.: там само. Арк. 11 11 зв., 14, 16).
114. Там само. Ф. 131, оп. 30, спр. 178. Арк. 2–3.
115. ІР НБУВ. Ф. 160, спр. 245. Арк. 9.
116. Там само. Арк. 9 зв.
117. Там само. Арк. 10–10 зв.
118. Там само. Арк. 11 зв.
119. Там само. Арк. 11 зв.–12.
120. Там само. Арк. 12 зв.–13.
121. Там само. Арк. 13–13 зв.
122. ЦДІАК України. Ф. 130, оп. 1, спр. 97. Арк. 49. Окрім цього посуду у реєстр внесено і з невідомих причин невідомо коли викреслено ще «чайникъ оловяний», чайничку «викторову», до чашок – дві пари «черепяних» блюдець. Реєстр келійних пожитків Йосиф складав по від’їзді до Глухова (там само. Арк. 47), тож не виключено, що він теж належав не до «подлійших» іноків, адже, найшвидше, направлявся у столицю Малоросійської губернії клопотатися про монастирські справи.
123. Там само. Спр. 322. Арк. 117 зв.
124. Там само. Спр. 440. Арк. 14–15 зв., 21.
125. «По умεртвій жε εго никакихъ вεщεй собствεнныхъ εго нε осталось, но онъ чимъ нужнымъ съ одѣянія от монастыря по убожεству εго снабдѣнъ былъ, въ том и погрεбεнъ» (там само. Ф. 127, оп. 1020, спр. 4228. Арк. 26).
126. «По умεртвій жε εго никакихъ вεщεй собствεнныхъ εго нε осталось, но онъ чимъ нужнымъ съ одѣянія от мнстря по убожεству εго снабдѣнъ былъ, въ томъ и погрεбεнъ» (там само. Арк. 25).
127. Там само. Ф. 130, оп. 1, спр. 440. Арк. 22–22 зв.
128. Там само. Арк. 7–8. Насправді вартість майна була значно вищою, адже чернець мав і доволі багатий за репертуаром гардероб, тканини, книги, інструмент, харчові припаси тощо. Вказана сума – це лише наявна у келії готівка «сребной монети» (там само. Арк. 6–10 зв.).
129. Там само. Арк. 11 зв. Аркуш з реєстром пошкоджений, тож один запис повністю не читається: «[…] зъ бляшаними пушками» (там само).
130. Там само. Арк. 9 зв.–10, 23 зв., 24 зв. Насправді вартість майна була значно вищою, адже чернець мав і доволі багатий за репертуаром гардероб, тканини, книги, інструмент, харчові припаси тощо. Вказана сума – це лише наявна у келії готівка «срεбной монεти» та Орестова оцінка частини пограбованого у нього майна (там само. Арк. 9–10 зв., 23–24 зв.).
131. Там само. Арк. 2–3. Вочевидь, пройшов «латинський» вишкіл, адже 15 книг, переважно латино- та польськомовних (там само. Арк. 2 зв.–3).
132. Там само. Ф. 127, оп. 169, спр. 37. Арк. 10
133. Там само. Ф. 130, оп. 2, спр. 553. Арк. 1.
134. Там само. Ф. 127, оп. 171, спр. 35. Арк. 7.
135. Там само. Ф. 130, оп. 1, спр. 440. Арк. 33–34.
136. Там само. Арк. 28–28 зв.
137. Там само. Спр. 723. Арк. 4 зв., 6–7. Вказана лише наявна готівка. Насправді вартість майна була значно вищою, адже чернець мав і доволі багате матер Насправді вартість майна була значно вищою, адже чернець мав і доволі альне оточення, зокрема набір теслярського та кравецького інструменту.
138. Там само. Спр. 744. Арк. 8. Вказана лише готівка без врахування вартості достатньо скромного майна.
139. Там само. Арк. 2 зв.–3. Вказана лише готівка без врахування вартості майна.
140. Там само. Спр. 723. Арк. 22–22 зв., 24 зв. Вказана лише готівкова сума без врахування вартості всього майна.
141. Там само. Арк. 26–26 зв. Вказана лише готівкова сума без урахування вартості доволі скромного майна.