Див.: частина 1.

Перш ніж вести мову про споживання церковною елітою вина, наголошу, що йдеться про хмільний напій із винограду, бо у документах XVIII ст. під узагальнюючою назвою «вино» фігурувало різноманітне спиртне, тож подеколи для розрізнення алкогольних напоїв застосовували окреслення «гаряче» чи «хлібне вино» (міцніші хмільні вироби) та «виноградне вино»¹. Позаяк останній продукт не був новинкою в Україні, то йтиметься лише про те, чи пила вино церковна еліта, і якщо так – то яке саме.

Заживання чорним духовенством спиртного, серед іншого – й вина, підтверджують реєстри майна, де зафіксовано різного розміру та матеріалу (срібні, позолочені, кришталеві, скляні, «рисовані» тощо) кубки і кубочки, склянки (зокрема, пивні та медові) і «румки», «пакали» і «пакалчики»/«пукалики», чарки та чарочки, «погарі»/«пугарі» та «винні чашки», причому у достатньо великих як на одну особу кількостях. Ця деталь недвозначно вказує на публічність українських настоятелів та «чиновної» монастирської братії, а також ченців-професорів, для яких відвідувачі та спільні трапези були доволі звичною і статусною справою². Цікаво, що широко розповсюдженою річчю у побуті видних «чорноризців» стали своєрідні «мобільні бари» – «погребці». Вони являли собою різного розміру скриньки із замком, зазвичай внутрішнім, у яких зберігали різного об’єму кришталеві чи скляні пляшки. Такі «пуздерка» фіксуються упродовж усього XVIII ст., а їхні лаконічні описи дозволяють краще уявити, про що йдеться.

Так, у реєстрі майна Христофора Чарнуцького 1726 р. згадано «2 погрεбца нεмѣцких с хрусталными скляницами»³, а в золотоверхо-михайлівського економа Веніамина – одне «пуздерко» з п’ятьма «фляшками» (1735 р.)4. У золотоверхо-михайлівського архімандрита Йоаникія Скабовського (†1753 р.) були «пуздεрко шліонскоε зъ 7 фляшками хрусталними круглими: чεтирма болшими, а трома мεншими порожними, а εдной нѣтъ, да на споду двѣ фляшεчки порожніε жъ и двѣ румки водчанихъ», «пуздεрко шліонскоε другоε в которомъ фляшокъ круглихъ хрусталнихъ болшихъ 4, мεншихъ 2 да на споду фляшεчки двε малεнкіε – всѣ порожніε, пукаликъ с кришкою, румокъ двѣ виновихъ, а двѣ водчанихъ»⁵. Колишній могилянський ректор Сильвестр Ляскоронський (†1754 р.) мав чотири «пуздерка» з різною кількістю кришталевих та скляних великих і малих пляшок⁶, а видубицький намісник Ісая (†1759) – одне «пуздεрко[...] зъ шрубованою фляшкою»⁷. Серед речей видубицького ігумена Сифа Гамалії 1767 р. згадано «[по]грεбεцъ шліонскій жолтій, въ ономъ фля[ш]окъ фрусталных болших чεтирε, мεнших чεтирε жъ, зъ шрубками оловяними, gрафинчиковъ 2 зъ пробками фрусталними, стакан фрусталный золочεній и квѣтчастій и кришка ωт пукала фрустална золочεная, зъ замкомъ нутранымъ»; «погрεбεцъ дεрεвяный бѣлій, жεлѣзомъ окованый, въ нεмъ фляшъ дεсять фрусталных простих, пробки мѣдью оправлεнныε, а два мѣста въ ономъ праздныε, зъ замкомъ нутрεнымъ»; «погрбεцъ мεншій дεрεвяній бѣлій, въ ономъ фляшокъ фрусталных простихъ шεсть, зъ замкомъ нутранымъ, окованноε жεлѣзомъ»; «погрεбεцъ дεрεвянной зεлεно обмаліованый жεлѣзомъ окованній, зъ нутранымъ замкомъ, въ нεмъ фляшъ болших шεст фрусталных шляфованых зъ пробками мѣдю оправлεнными»; «погрεбεцъ дεрεвяній бѣлій, жεлѣзомъ окованный, зъ нутрεнымъ замкомъ бεзъ завѣсъ, въ нεмъ фляшъ чεтирε фрусталныхъ простихъ и одна простого синεго стεкла»⁸. Видубицький ігумен (1767 1774 рр.) Яків Воронковський мав також «пуздерко», оббите шкірою, із кришталевими штофами, та «пуздεрко маліованоε болшоε, в нεй фляшок пробых три»⁹. У Кирила Кучеровського в духівниці 1783 р. фігурували «пуздεрокъ съ фляшами фрусталными двое»¹⁰. Власні «міні-бари» мали й інші «чиновні» ченці¹¹ та заможніші, а також достатньо убогі «нечиновні» монахи¹². Виготовлялися навіть спеціальні пляшки для таких скриньок – «фляшки» та «фляші» «пуздеркові»¹³, а окремо для вина можна було придбати відповідний «на вино бутиліокъ» чи «бутылъ»¹⁴.

Описи «погребців» переважно не деталізують призначення тари, що у них зберігалася, але йшлося, мабуть, і про вино, як засвідчує один з «мінібарів» Скабовського, де було «румокъ двѣ виновихъ». Принагідно додам, що різноманітні «ларчики», являли собою типову ознаку тогочасного побуту церковної еліти. Окрема їх група слугувала для «бюрократичних» цілей, зокрема спеціального зберігання письмового приладдя. Так, серед речей золотоверхо-михайлівського економа Веніамина фіксується «каламаръ и пѣсочниця цѣнова в пудлѣ цѣновомъ»¹⁵. Кирилівський архімандрит Кирило (†1783 р.) мав «ларчикъ[...], мраморомъ же навεденъ, в нεмъ чεрнилница фрусталная одна, а другая стεклянная, цвѣтом навεдεнная, пεсочниць фрусталныхъ шлюфованныхъ двѣ, да ножнички εдны»¹⁶, а видубицький ігумен Сиф використовував не лише «мінібари» та дерев’яний «ларчик» із внутрішнім замочком для олов’яних каламаря і пісочниці, а й «ларчикъ дεрεвяный въ нεмъ двѣ чайницѣ и сахарниця жεстяныε зъ нутранымъ замкомъ одинъ»¹⁷. В архімандрита Іларіона (†1766 р.), який мешкав «на покої» у Видубицькій обителі, теж був спеціальний «ящикъ жолтой мѣди зъ кришкою мѣдною жъ подорожній, въ которомъ тарѣлочокъ мѣднихъ чεтири, приставочокъ мѣднихъ жε двѣ, красной мѣднихъ (sic!) жε двѣ, въ нεмъ жε εщε оловяноε пудεлεчко зъ чарочками и ложεчками трома мѣднима побѣливанними»¹⁸. Однак «наймодерніше» як для того часу та найбюрократичніше виглядав побут видубицького ігумена Якова Воронковського (†1774 р.), який мав не лише «сундучокъ съ дεрεва кислицѣ на каламаръ и пѣсочницю», а й «кабинεтъ съ дεрεва шεлковицѣ съ чεтирма ящиками и съ нутряными замками одинъ»¹⁹.

Інколи у реєстрах духовенства окремо виділено посуд для вина, а окремо «медова», «водкова» та інша тара, як-от у вищезгаданого Йоаникія Скабовського. Золотоверхо-михайлівський економ Веніамин також мав «кубочки кристалні винові»²⁰, колишній могилянський ректор Сильвестр Ляскоронський – «стаканчиковъ виновихъ хрусталнихъ болшихъ чтири, мεншихъ три»²¹, а у кирилівського архімандрита Кирила було «румокъ выновыхъ чεтыре»²², причому 1780 р. для келії кирилівського настоятеля монастир придбав ще 12 «винових румокъ зъ золотими каймами шлѣфованних» та «шεсть чашокъ виновихъ с ручками квѣтчастихъ и золотими каймами»²³.

На популярність вина вказують не лише згадки про відповідний посуд: у XVIII ст. цей напій став традиційним гостинцем для вищого духовенства до свят чи навіть одним із елементів етикету у спілкуванні з представниками церковної еліти. Наприклад, за даними витрат могилянської конгрегаційної скарбниці, на вино й церемоніальний хліб виділялися спеціальні кошти, аби вручити їх митрополиту, ректору, монастирським настоятелям чи професорам в якості «поклонів» з різних приводів: «на вино и хлѣбъ къ преωсвящωнному, какъ ѣздили студεнты благодарить за служеніе и посѣщεніе, дано 1 [рубль – М. Я.]», «на вино к преωсвящεнному и хлѣбъ, благодаря по празникѣ, дано 72 [копійки – М. Я.]»; «на вино къ оцу архимандритѣ братскому и хлѣбъ, благодаря за служеніе, дано 72 [копійки – М. Я.]»; «на вино оцу пійтицкому Vакинөу за проповѣдь 50 [копійок – М. Я.]» тощо²⁴. Так само «с хлѣбом и вином изъявить свое почтеніе» ходив до колишнього увчителя німецької мови, магістра Івана Самойловича, Іван Фальковський після повернення з Угорщини²⁵. Настоятель Київського Кирилівського монастиря Феофан Жолтовський, коли клопотався 1760 р. про отримання дозволу на збір милостині на Січі, також вів переговори з нижчими за статусом, але здатними допомогти завершити їх успішно духовними особами, розпочинаючи з вина та хліба. Навряд чи це служило тільки прагматичній меті успішно вирішити справу через «подношенія», зазначу – достатньо скромні у грошовому еквіваленті, або ж як «простий порух поваги чи любові»²⁶. Як на мене, згадані дарунки були передусім виявом «політесу», таким собі «дипломатичним даром», що ним духовні особи вітали один одного з різних приводів (храмове свято, іменини, Новий рік тощо²⁷). Так само, зрештою, чинила й світська знать: для прикладу, Яків Маркович «обсилав» «водкою и проч., за любов приятелскую»²⁸.

Привченість церковної еліти до вина у XVIII ст. фіксували іноземці. Так, пастор Христоф-Вільгельм Хегельмаєр, який у другій половині 1730-х рр бував у Києві і спілкувався з могилянськими професорами, а згодом, 1739 р. у Штутгарті, опублікував свої замітки, згадує, серед іншого, що «вони завжди мають запас цукерок, угорського вина і горілки»²⁹. Врешті, схильність чорного духовенства до вина знайшла відображення у сатиричних випадах, котрі, як вважають, належали іночому перу. У «Плачі київських монахів» (1786 р.) один із членів лаврського духовного собору Інокентій, уставник лівого крилосу, заявляв: «...Апостол запрещаєт вином упиватись,/ Для чого ж було нам його слов не держатись?/ Но ми з вином всемірно обращались во всякой час...»³⁰. У «Прибавку к плачу київських монахів» (1792 р.) не лише згадується, що ченці пили «вино шампанське», а й зазначається: «...А дорогії напитки вовся треба вам забувати./ Із дерева же должно вам своїми руками поділать дерев’янії чаші,/ Бо златих кубков не будуть іміть болі руки ваші»³¹.

Про споживання церковною елітою місцевого вина відомо мало, а Берлинський в описі Києва рубежа XVIII–XIX ст. зазначав, що «винограды здешние в садах разведены из таврических, венгерских и волоских пород, но вина из ягод не добывают, хотя неоднажды и с успехом был для того опыт»³². Дійсно, у XVIII ст. і київські, й інші монастирі Гетьманщини мали власні виноградники. Наприклад, у жовтні 1760 р. на вимогу митрополита із Мгарської Лубенської обителі у катедральну навіть спеціально передали з «виноградного заводу двѣстѣ кустовъ с корεнεмъ молодой бѣлого винограду лозы nа заводъ»³³, а у вересні 1762 р. Полтавський Хресто-Воздвиженський монастир надіслав владиці 130 грон із власного виноградника³⁴. Розведення лози в тогочасній Україні ще потребує окремого дослідження, так само як і призначення урожаю та способи і кількість виготовлення з нього хмільного напою. Напевно відомо лише те, що лозу плекали, виноград споживали, а вино пробували виготовляти. Втім кліматичні умови Гетьманщини аж ніяк не сприяли продукуванню витончених вин, тому далі зупинюся лише на вживанні привозних напоїв.

Урізноманітненню винної карти церковної еліти сприяла участь могилянців у Токайській комісії в Угорщині, що займалася заготівлею вин до імператорського столу. При Комісії діяла похідна Успенська церква, настоятелів та «обслугу» якої присилали з Києва, адже для служби при храмі за кордоном вимагалася відповідна освітня і культурна підготовка. Хрестоматійно відомий приклад участі у Токайській комісії – це направлення в Угорщину в 1740-х рр. співаком Григорія Сковороди. 1775 р. успенським настоятелем у Токаї став братський ієромонах Юстин Фальковський, батько майбутнього ректора Могилянської академії Іринея (світське ім’я Іван) Фальковського. У подорож Юстин взяв і своїх синів. Після смерті 1780 р. його змінив ієромонах Аарон Пекаліцький, майбутній викладач грецької мови в Київських Атенах³⁵. Описуючи перебування українців у Комісії, дослідники зазвичай розповідають, як ті, користуючись можливістю, доповнювали освіту, відвідуючи закордонні навчальні заклади. Однак долучення до закупівлі вин, схоже, впливало і на вироблення певних гастрономічних преференцій. Я далекий від того, аби виводити пристрасть Іринея (Фальковського) до надмірного споживання спиртного³⁶ від проведеного в Угорщині тінейджерського віку, але те, що він поповнив винний погреб київського митрополита, не викликає сумніву. Повернувшись 1783 р. додому «при транспортѣ государственных сухогрозных вин» та партій напою «для разных петербургских партикулярных особ», Іван доставив преосвященному Гавриїлу (Кременецькому) «нѣсколько бутылок токайскаго сухогрознаго вина», переданого Пекаліцьким³⁷.

Угорське та інші вина могли закуповуватися й «на місці» чи у сусідній Речі Посполитій, адже саме звідти, а також із Криму, Шльонська, Волощини, «Цесарії» києво-подільські жителі привозили на продаж «виноградное волоское и других сортов вино»³⁸, причому вже у першій чверті XVIII ст. волоське та угорське вина значними партіями потрапляли до Гетьманщини з Правобережжя через Васильківський форпост. На початку XVIII ст., коли царський уряд переорієнтовував українську торгівлю на російські порти, заморські вина потрапляли сюди навіть через Архангельськ³⁹. 1737 р. київському владиці Рафаїлу (Заборовському) коштом катедрального Софійського монастиря придбали в Києві, у слуцького купця Яна Христича, «бочку вина канарсεкту» за 66 рублів та «вина лаgонскогω полъ кварти на імεнины» (грецького з Лаконії?); тоді ж преосвященний отримав «вина ωт цεсарскогω посла»⁴⁰. Лише від 21 серпня до 7 вересня 1759 р. за розпорядженням київського митрополита Арсенія (Могилянського) було закуплено «тры антали вина вεнгεрскогω»⁴¹ (трохи більше 186 л). Не гребувало київське духовенство й контрабандою. Наприкінці 1772 чи на початку 1773 р. на кордоні з Річчю Посполитою затримали лаврського ченця Єпіфанія, який таємно провозив з австрійських теренів (що робило придбання дешевшим) 5 атналів (310,5 л) угорського вина на замовлення «старійшої» братії⁴².

Розгалужена мережа київських «агентів» поповнювала київські церковні винниці не лише угорським, а й іншими закордонних напоями, як-от французькими і німецькими. Зокрема, правою рукою київського митрополита, який опікувався «благочестивими» на частині білоруських теренів Великого князівства Литовського, був слуцький архімандрит – упродовж XVIII ст. могилянський вихованець, якого посилали на затвердження місцевого колятора з Києва. Однак він не лише пас православних овечок. Для прикладу, 1767 р. слуцький настоятель Павло надіслав до київського преосвященного «вина барилко малоε францускогω називамогω пѣкардъ, котороε в Слуцкѣ продаεтся, гарнεцъ слуцкій по чεтири золотіи», та «вина барилко францускогω старогω ординарійногω». Письмово настоятель інформував:

Сіи вина послани к Вшεму ститεлству на пробу, коихъ всεгда можно достать въ Слуцку. Рεйнъвεйну в Слуцку (сказуют) никогда нε бывало, а о εрεмѣтарху и нε знают, за койми в разніі мѣста писалъ я, толко εщε ниоткуду объ них вѣдомости нε получилъ, кромъ з Вилна от прεωсвящεнного могилεвского⁴³.

Як бачимо з цього листа, владика Арсеній (Могилянський) замовляв спеціальні сорти вин, а для здійснення його побажань слуцький архімандрит навіть залучав Георгія (Кониського), якого історіографія звично представляє як особу, постійно зайняту захистом прав православних та поширенням освіти, але аж ніяк не агентом з пошуку хмільних напоїв.

Винна карта церковної еліти урізноманітнювалася також волоським/молдавським продуктом, що, як твердять дослідники, надходив тоді в Україну «значними кількостями»⁴⁴. У 1780 р., наприклад, його закуповували для кирилівського ігумена Кирила Кучеровського⁴⁵, а одного з Кирилових наступників, Феодосія, братія вітала при вступі на ігуменство 1784 р. винами волоським і «сандрійським»; пізніше до його столу теж звично закуповували алкоголь із плодів виноградної лози для прийому гостей. Варто відзначити, що для кирилівського чернечого загалу цього не робили⁴⁶, як, зрештою, і для рядових монахів інших обителей.

Для настоятелів та їхніх гостей у Кирилівському монастирі припасали не лише молдавський, а й французький напій. На свята запрошених поважних світських та духовних достойників там частували, як твердять дослідники, і власним вином, і угорським, і «сардійським», і шампанським, як-от на Різдво 1764 р. чи на «храм» та Пасху у 1780-х рр.⁴⁷ Реєстри витрат київських обителей також фіксують закупівлю «полинкового» чи «полинного» вина»⁴⁸, себто настояних на полині волоських і кримських вин⁴⁹. Під «сандариским» чи «сандарійским» вином, як його називають у тогочасних документах⁵⁰, можна запідозрити міцне солодке вино з грецького о. Санторіна в Егейському морі, або й середземноморський продукт із Сардинії.

Окрім споживання витонченого закордонного алкоголю, не гребувала церковна еліта й кримськими напоями, які легко було придбати не лише вдома, а й на Січі⁵¹. Позаяк чернечі делегації та постійні представництва до Нового Коша за «доброхотними подаяннями» у XVIII ст. були звичною річчю, то й розжитися на вино було достатньо просто. Так, глава місії Софійського монастиря⁵² Рафаїл у приписці до листа від 10 січня 1764 р., адресованого катедральному писарю Якову Воронковському, додавав: «Кланяемся вашему преподобію новим кримским бѣлим вином, которое в здравіе пійте, коштуйте и самому владицѣ, буди годное окажеся, рекомендуйте, да и нас, докучников ваших, всѣх трох не забувайте»⁵³. У Києві посилку оцінили належним чином: «За кримскіе вина особливо и попремногу благодарствую. Оно весма смаковитое. Его я напившись залюбки, забувся, гдѣ тая и стихира, що вам, отче Рафаиле, було спѣвают, написана. Представлял я того вина и его преосвященству – оно понравилось...». Напій не просто сподобався митрополиту, вже згадуваному поціновувачу вин Арсенію (Могилянському): Яків рекомендував Рафаїлу закупити напій «для дому его преосвященства по прежде данному вам реестру: будет его преосвященство доволен». При цьому з листа зрозуміло, що йшлося про придбання вина за зібрані на потреби Софійського монастиря пожертви: «денги же на церков возвратятся здесь», себто у Києві та загалом Гетьманщині⁵⁴.

Крім Воронковського та митрополита, згаданий продукт переправлявся катедральному наміснику, а Яків ще раз відписував, що вони, прийнявши барильце вина з великим «благопріятством», «его залюбки з рук не спустили, поки не спорожныли»⁵⁵. Того ж таки 1764 р. Воронковський ще раз отримав із Січі «барилце мушкателю» (вочевидь, мускатного вино) та інформацію (позаяк, мабуть, робив відповідне замовлення), що «вин нових еще нет в привозѣ, а старіе то покисли, то поспивали»⁵⁶. Знали у Києві також смак донського вина. Так, у грудні 1759 р. колишній отаман Війська Донського, таємний радник Данило Єфремов посилав із Черкаська київському владиці Арсенію (Могилянському) «собствεнногω... саду красного вина одинъ в вεдрω бочεнокъ»⁵⁷.

Звісно, не всі хмільні продукти з лози, закуплені для духовної верхівки, вона споживала особисто: їх так само використовували в якості презентів колегам та для частування гостей. Приміром, любитель «смаковитих» вин Арсеній (Могилянський) переслав 1763 р. «маленкій прεзεнтъ шестъ бутылокъ вεнгεрского вина» на весілля Григорію Полетиці⁵⁸, а 1767 р. 5 «бочонків» волоського продукту кільком владикам російських єпархій⁵⁹. Різних сортів вино, як свідчать витратні книги Пустинно-Миколаївського та Кирилівського монастирів, не було щоденним напоєм: його закуповували лише на свята, коли відбувалися прийоми гостей⁶⁰. Утім, на це йшли «казенні» кошти обителі, а за власні гроші та користуючись «винними» презентами настоятелі могли частіше «веселити серце» смакуванням продукту з виноградної лози.

Насамкінець зазначу, що вживання спиртного, зокрема й вина, «чиновним» чорним духовенством інколи перетворювалося із засобу отримання насолоди у хворобливу залежність. Вже згадувалося, що нею страждав Іриней (Фальковський), вона ж стала причиною раптової смерті професора Могилянської академії Івана Самойловича в 1783 р.: «слышно было, что послε обычнаго ему запойства найден был в келіи своей мертв и наг на землѣ посредѣ разлитых или разбитых бутылок»⁶¹. Щоправда, Самойлович був одним із небагатьох світських, а не духовних викладачів, який, можна припустити, лише планував «відректися миру».

Див.: частина 3.

Яременко Максим – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Друкується за виданням: Яременко М. Насолоди освічених в Україні XVIII століття (про культуру вживання церковною елітою чаю, кави та вина) // Київська академія. 2012. Вип. 10. С. 117-184.

1. ---

   На таке розрізнення вказується також у словнику кінця XVIII ст., у якому під визначення «вино» віднесено і виноградний виріб, і «всякое хмельное питье, или крепкий напиток из ягод или из хлеба посредством перегонки чрез куб доставаемый. Иначе выгоняемое из хлеба вино называется просто горелка, сивуха» (див.: Словарь Академии Российской. СПб., 1789. Ч. І (от А. до Г.). Стб. 705).
2. Див. детальніше: Яременко М. «Матеріальний світ» ректора Академії середини XVIII ст. (на прикладі архімандрита Сильвестра Ляскоронського) // Наукові записки НаУКМА. 2004. Т. 35: Київська Академія. С. 27.
3. Києво-Могилянська Академія кін. XVII – поч. XIX ст.: повсякденна історія. С. 39, № 12.
4. ЦДІАК України. Ф. 169, оп. 5, спр. 97. Арк. 4.
5. Там само. Ф. 127, оп. 148, спр. 56. Арк. 7 зв.
6. Там само. Оп. 1024, спр. 873. Арк. 3 зв.
7. Там само. Ф. 130, оп. 1, спр. 87. Арк. 6.
8. Там само. Спр. 200а. Арк. 15 зв. 16.
9. Там само. Ф. 127, оп. 169, спр. 21. Арк. 43; ф. 130, оп. 2, спр. 538. Арк. 9 зв.
10. Києво-Могилянська Академія кін. XVII – поч. XIX ст.: повсякденна історія. С. 246, № 153.
11. Для прикладу, архімандрит Іларіон (†1766 р.), який доживав віку у Видубицькій обителі, мав два «погребці»: на 8 та 4 скляних штофи (ЦДІАК України. Ф. 130, оп. 1, спр. 97. Арк. 23 зв., 30). У видубицького економа Ісаї також було «пуздерко» (Там само. Спр. 466. Арк. 32 зв.).
12. Див., наприклад: Там само. Ф. 127, оп. 1020, спр. 591. Арк. 10; оп. 1024, спр. 395. Арк. 3; ф. 130, оп. 1, спр. 97. Арк. 7 зв.; спр. 440. Арк. 11, 15, 23 зв.; спр. 723. Арк. 4 зв.; ІР НБУВ. Ф. 160, спр. 245. Арк. 12.
13. Див., наприклад: ЦДІАК України. Ф. 169, оп. 5, спр. 97. Арк. 3 зв.
14. Там само. Ф. 131, оп. 30, спр. 262. Арк. 14 зв.–15; ф. 888, оп. 1, спр. 27 а. Арк. 2 зв.
15. Там само. Ф. 169, оп. 5, спр. 97. Арк. 3 зв.
16. Києво-Могилянська Академія кін. XVII – поч. XIX ст.: повсякденна історія. С. 246, № 153.
17. ЦДІАК України. Ф. 130, оп. 1, спр. 200а. Арк. 15.
18. Там само. Спр. 97. Арк. 29.
19. Там само. Ф. 127, оп. 169, спр. 21. Арк. 43.
20. Там само. Ф. 169, оп. 5, спр. 97. Арк. 3.
21. Там само. Ф. 127, оп. 1024, спр. 873. Арк. 3.
22. Києво-Могилянська Академія кін. XVII – поч. XIX ст.: повсякденна історія. С. 246, № 153.
23. ЦДІАК України. Ф. 888, оп. 1, спр. 27 а. Арк. 19а зв.
24. Тут згадано лише кілька випадків за 1752 р. Що йдеться саме про вино, а не якийсь інший спиртний напій, свідчить той факт, що у відомості окремо виділяються витрати на «водку» та «сладкі водки», «мед», «сивуху» (див.: Могилянська Академія кін. XVII – поч. XIX ст.: повсякденна історія. С. 164, № 104; с. 166–169, № 106).
25. Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. К., 1907. Отд. ІІ (1721–1795 гг.) / Со введ. и прим. Н. И. Петрова. Т. 4: Царствование Екатерины ІІ (1762–1795 гг.). Киевский митрополит Гавриил Кременецкий (1770–1783 гг.) [далі – АиД-4]. С. 322, № LIX.
26. Приклади таких «гостинців» Жолтовського та відповідне трактування «поклонів» наведено: Марголіна І., Ульяновський В. Київська обитель Святого Кирила. С. 199, 233.
27. Див., приміром, згадки таких обдаровувань: там само. С. 262.
28. Див., наприклад: Дневник генерального подскарбия Якова Марковича. (1717–1767 гг.). К., 1893. Ч. І (1717–1725 гг.). С. 179.
29. Хегельмаєр Христоф-Вільгельм. Повідомлення про стан ученості у Києві в Російській Україні / Підгот. публікацію О. Дзюба // Київська старовина. 1994. № 2. С. 97.
30. Українська література XVIII ст. С. 221–222. Про можливу належність твору ченцю див.: Каманин И. Плач киевского лаврского Иеремии конца XVIII века // ЧИОНЛ. 1907. Кн. 20, вып. І. Отд. ІІ. С. 16.
31. Українська література XVIII ст. С. 223.
32. Берлинський М. Ф. Історія міста Києва. С. 226.
33. ІР НБУВ. Ф. 160, спр. 518. Арк. 293–293 зв.
34. Там само. Арк. 491.
35. АиД–4. С. 185–186, № XXVI; с. 258–259, № XLIV.
36. Схильність Іринея до пияцтва та намагання побороти цей гріх знайшли відображення також на сторінках його щоденних записок: Лозова Т. Іриней Фальковський та його «Размышления ежедневные, писанные в 1787 году» // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. 1997. Т. 2. С. 160–208.
37. АиД 4. С. 320, № LIX.
38. Описи Київського намісництва 70 80-х років XVIII ст. / Упоряд. Г. В. Болотова та ін. К., 1989. С. 21, 49.
39. Пришляк В. До питання про міжреґіональний та міждержавний товарообмін в українських землях першої половини XVIII ст. // Записки НТШ. 1997. Т. CCXXXIII: Праці Історично-філософської секції. С. 63, 65–66.
40. ЦДІАК України. Ф. 129, оп. 2, спр. 1. Арк. 32 зв.–33.
41. ІР НБУВ. Ф. 160, спр. 185–228. Арк. 89.
42. Каманин И. Плач киевского лаврского Иеремии конца XVIII века. С. 4 5.
43. ІР НУБВ. 444/605 с. Арк. 257 зв.
44. Сидоренко О. Ф. Торгівля // Історія української культури. К., 2003. Т. 3: Українська культура другої половини XVII–XVIII століть. С. 1060.
45. Марголіна І., Ульяновський В. Київська обитель Святого Кирила. С. 207. Зазначу, що автори книги даремно називають це вино, а також мигдаль, перець, рис, родзинки, чорнослив, лимонний сік тощо «“екзотичними” продуктами» (там само) чи «рідкісними продуктами» (с. 259). У XVIII ст. на столі церковної еліти і не лише вони були доволі звичними, інша річ – привозними та не зовсім дешевими товарами.
46. Там само. С. 210, 230.
47. Там само. С. 225, 259–261.
48. Див., наприклад: ЦДІАК України. Ф. 131, оп. 30, спр. 262. Арк. 2, 4 зв.; ф. 888, оп. 1, спр. 2. Арк. 1 зв., спр. 27 а, арк. 2 зв. тощо.
49. Сидоренко О. Ф. Торгівля. С. 1060.
50. Див., приміром, під 1768 та 1779 рр.: ЦДІАК України. Ф. 131, оп. 30, спр. 262. Арк. 4 зв.; ф. 888, оп. 1, спр. 27 а. Арк. 2 зв.
51. Туди з’їжджалися купці греки, вірмени, серби та ін., які, між іншим, торгували й вином, а до Гетьманщини його закуповували і поставляли торгівці з Лівобережжя (Тищенко М. Нариси історії торгівлі Лівобережної України з Кримом у XVIII ст. С. 98–103).
52. За твердженням Олексія Кузьмука, «про перебування софійських ченців на Січі відомо тільки з 1760-х рр.» (Кузьмук О. С. «Козацьке благочестя»: Військо Запорозьке Низове і київські чоловічі монастирі в XVII–XVIII ст.: еволюція взаємовідносин. К., 2006. С. 138. Див. там само про «жебраючі десанти» інших київських монастирів на с. 129–144).
53. Переписка с Запорожьем. (1763–1765 гг.). С. 34.
54. Там само. С. 35.
55. Там само. С. 35–36.
56. Там само. С. 40, 43.
57. ІР НБУВ. Ф. 160, спр. 518. Арк. 223.
58. Отдел рукописей Российской национальной библиотеки [далі – ОР РНБ]. Ф. 36, д. 1. Л. 110.
59. ІР НБУВ. 444/605 с. Арк. 396–396 зв.
60. Див., наприклад: ЦДІАК України. Ф. 131, оп. 30, спр. 262; ф. 888, оп. 1, спр. 27 а.
61. АиД 4. С. 322, № LIX.