Пояснювати, що насправді ти мав на думці, справа невдячна, але інколи необхідна. В моїх принагідних розмірковуваннях про стан діаспорної науки мені аж ніяк не йшлося про те, що призначення Сергія Плохія та Володимира Кравченка на ключові посади в діаспорних інституціях науки є доказом кризи останньої (як це здалося Геннадієві Єфіменку). Ці призначення, натомість, можуть бути доброю ілюстрацією еволюції взаємин між «діаспорною» та «материковою» наукою. Починаючи мої відеорозмірковування з констатації цього факту, я хотів підкреслити ту обставину, що недовгий період, коли пострадянська історіографія була принаймні морально готова вчитися у діаспори, минув, і за той час діаспора не спромоглася (а може не дуже й хотіла?) справити посутнього впливу на інституційний розвиток історичної науки в Україні. Відчутнє ж скорочення періодичності наукових видань та дедалі очевидніша ізоляція основних діаспорних осередків українознавства у межах класичного національного наративу видаються мені важливою темою для обговорення. І справа тут не в тому, що говориться здебільшого про Голодомор та УПА, а в тому, як про це говориться. І також хто про це говорить.

Мені дуже імпонують наукові розвідки Геннадія Єфіменка та його самоокреслення як історика, що працює «на основі ретельного вивчення різного роду джерел». Щоправда, подібне самовизначення може у певних контекстах зміцнювати й без того напрочуд поширене (нехай і негласно) уявлення про міжнародний розподіл праці, коли «локальні» науковці добувають фактографічний матеріал, а професори престижних американських університетів його інтепретують. Та й запропоноване колегою розуміння функції діаспорної науки викликає багато запитань. «Переводити у зрозумілий для міжнародної наукової спільноти ракурс українську проблематику» – це можливе й шляхетне завдання, але останнім часом щоразу частіше ми можемо спостерігати радше намагання просувати різні версії «історії для домашнього ужитку», аніж ініціативи відкритих міжнародних дискусій з новою постановкою дослідницьких проблем. Хоч раніше саме останнє вигідно відірзняло чимало діаспорних ініціатив: від збірників з історії українсько-російських, українсько-польських та українсько-єврейських взаємин до дискусійного збірника Rethinking Ukrainian History.

Ще більше запитань викликає теза про «ретрансляцію новітніх досягнень української історіографії». Мені особисто дуже би хотілося, аби хтось «ретранслював» Тері Мартину критичні зауваження Геннадія Єфіменка на його монографію, що вже здобула статус «класичної». Ще більше хотілося б, щоб Тері Мартин не тільки сам прочитав цю рецензію, а й відповів би на неї чи спробував врахувати частину зауважень. Чому важко повірити у здійсненність такого сценарію? Тому, що у цьому сюжеті ми виходимо на проблему академічної моди та академічної ієрархії, яка аж ніяк не вирішується самим лише опануванням англійської мови.

***

З ідеалістичними текстами дискутувати важко. Морального імперативу Тетяни Гошко: «людина, яка шанує себе, має робити свою справу якісно будь-де і за будь-яких обставин»,  заперечувати не має сенсу. Як і важливості вчитися у студентів, не тільки, УКУ, до речі. Натомість, переведення розмови про мобільність науковців та публікації у «фахових» виданнях суто в площину особистого виміру видається мені не просто невірним, а й облудним. Хіба проблема фінансування науки і грантової політики зводиться до самого лише «бажання ними скористатися»? І чому ми дотепер не маємо публічного обговорення серйозних аналітичних досліджень тієї таки грантової політики? Питань для такого обговорення набралося б чимало: які теми отримують грантову підтримку і чому?, як впливає регіональне походження на грантову успішність людини?, як співвідносяться (кількісно й якісно) дослідження, виконані на гранти, і виконані без жодної грантової підтримки?, як виглядає українська ситуація фінансування науки у порівнянні з польською, російською чи французькою?

Ідеалістична постава здатна побачити «добрі наміри» навіть в адміністративних вправах Міністерства освіти, науки, молоді та спорту. А саме, в запровадженні ним вимоги публікації дисертаційних статей у «зарубіжних виданнях». На мою – аж ніяк не оригінальну думку – мета цього, як і практично всіх попередніх нормативних актів ВАКу чи МОНМСу одна і та сама: запровадити чергові формальні обмеження й ускладнити адміністративними методами здобуття наукових ступенів (у попередні десятиліття їх і справді надавали забагато). Саме тому в тих нових вимогах не прописано, що таке «закордонне видання». Саме тому, відстоюване Тетяною Гошкою правило обов’язкового видання кандидатської дисертації у вигляді монографії у наявних (підкреслюю: наявних!) реаліях призведе тільки до витворення чергової корупційної схеми та збільшення видатків здобувача (один із моїх улюблених канцеляритів).

***

Апеляцією до морального імперативу та рятівного прикладу студентів УКУ Тетяна Гошко намагається підважити полемічний текст Сергія Савченка, який наголошує, зокрема, на принциповій важливості врахування того, що українська та «західна» історіографії нині функціонують у «засадничо різних соціально-економічних та інформаційних умовах». Мені здається, що текст Сергія Савченка може допомогти розвинути емпатію до реалій сучасного українського університету. І він цілком доречно наголошує на взаємопов’язаності різних елементів системи організації науки і освіти.

Звісно, аргументації Савченка можна закинути, що вона недостатньо бере до уваги поодинокі винятки з правил або досвід УКУ, Києво-Могилянської та Острозької академій (хоч ідеалізувати ті заклади, як на мене, також не варто). Проте, загалом цей текст слушно нагадує, що поза Києвом в Україні немає інститутів Кураса; що цілий комплекс проблем вищої гуманітарної освіти аж ніяк не вирішити новими вимогами до дисертацій; зрештою, що для успішної публікації в престижному англомовному виданні дослідження має виконуватися у дещо інших умовах. І ці умови конкретний дослідник далеко не завжди може створити собі сам. «Наша неприсутність у західному науковому світі» – результат не стільки особистих проблем тисяч викладачів-наукових співробітників, але логічний плід усієї системи організації науки. І почати її реформування, мабуть, варто не шляхом запровадження нереалістичного обов’язку для всіх публікуватися у peer-review journals, але через створення мінімальних преференцій для тих, хто такі публікації має, або хто повертається в Україну після захисту дисертації за кордоном. Адже ми чудово знаємо, що в теперішніх реаліях не повертається майже ніхто.

***

Текст Сергія Савченка написаний як відповідь на есей Володимира Кулика про потребу публікуватися у тих самих peer-review journals. Переконаний, що запропоновані Куликом спостереження та поради стануть колегам у пригоді. Але сенсу в їх адміністративному запровадженні (наприклад, при переатестації наукових кадрів) я не бачу. Хіба що, знов-таки на засаді «позитивної дискримінації» тих, хто такі публікації матиме.

Із загалом врівноваженого тексту Кулика місцями таки прозирає уявлення про те, що тільки публікація в реномованому англомовному часописі і є справжньою публікацією, написаною, за словами автора, «по-людськи, а не по-ВАКівські». З одного боку, стан англомовності української історіографії виглядає просто комічно, особливо якщо «по-людськи» перечитати англомовні анотації до авторефератів. Але, з другого боку, випадає згадати, що у більшості країн Центральної та Західної Європи значна (якщо не переважна) частина університетських викладачів гуманітарних наук аж ніяк не публікується регулярно англійською. Зрештою, альтернативою до «закордонної» публікації в російському університетському збірникові може бути цілком поважне польсько-, німецько- чи франкомовне видання. Та й російські видання не рівні одне одному. Скажімо, «Ab Imperio» або «Новое литературное обозрение» належать до найпрестижніших гуманітарних часописів у світі.

До того ж, проблема мови у гуманітарних науках не тотожна проблемі мови наук природничих чи мови математики. Ця теза аж ніяк не є аргументом проти видання власних праць англійською, але пересторогою перед спрощенним розумінням мовної проблеми. Як, зрештою, і вступом до проблеми відкритості «міжнародних» часописів на тексти, написані в іншій академічній традиції, за іншими термінологічними й аргументаційними стандартами.

***

Особисті спостереження автора цих рядків підказують, що нині в українській історіографії є поодинокі персоналії, більшою чи меншою мірою інтегровані до західної україністики чи східноєвропейських досліджень (зазвичай, попри відсутність публікацій у peer-review journals), і є вже сотні, а то й тисячі українців, які закінчили закордонні університети, захистили за кордоном дисертації й вельми часто не мають при цьому жодної публікації українською. Натомість, істориків, що постійно би жили в Україні, регулярно викладали в українському вищому навчальному закладі і при цьому публікувалися у реномованих закордонних часописах, практично немає. Посутньо змінити цю ситуацію окремими нормативними актами, без широкого реформування самої системи науки і освіти, неможливо.

Натомість, для молодих науковців публікація за кордоном, звісно, збільшить шанси індивідуального порятунку у розбурханому й несталому морі сучасної західної освіти. Рецепту порятунку інституцій науки в Україні, без дуже болісних структурних і кадрових рішень, я не знаю. Звісно, «острівки» вищих стандартів варто підтримувати й оберігати. Але не варто при цьому забувати чи зневажати доробку колег, що працюють у дещо інакших умовах, часто, як полюбляли писати газети початку 1990-х років, «всупереч реальності». Доробок тих українських істориків, що не мають можливості друкуватися в англомовних журналах, але проводять сумлінні, некон’юнктурні дослідження, часто без жодної грантової підтримки і без належної можливості їх поширення серед колег, заслуговує не просто на повагу, а на захоплення. І таке ставлення жодним чином не заперечує ані потреби справжніх реформ, ані прагнення до інтеграції української історіографії до міжнародної наукової спільноти.