Нещодавно на сторінках historians.in.ua було розміщено два цікавих звернення до наукової спільноти – стаття Володимира Кулика «Пригоди українського науковця в західному журналі» та відеороздуми Андрія Портнова «Криза діаспорної науки». В обох випадках фаховість істориків та обґрунтованість наведених висновків не підлягає сумніву. Однак на актуалізовані ними питання можна поглянути інакше. Приміром, Володимира Кулика в чомусь аргументовано заперечив, а в чомусь органічно доповнив у своїй репліці-відповіді «Посилити вимоги!!?» Сергій Савченко. Чимало слушних думок було висловлено при обговоренні названих звернень на сторінках групи historians.in.ua у фейсбуці. Вважаю не зайвим додати до цього різноголосся і власні міркування.

Ці міркування не претендують на вичерпність чи глибину, бо є просто першою реакцією історика/науковця/джерелолюба на наболілу проблему. Слово «джерелолюб» означає, що моє бачення історичного дослідження як такого базується не стільки на «нових» поглядах чи підходах, що нині доволі таки популярно серед наукової молоді, скільки на основі ретельного дослідження різного роду джерел, до чого прихильники нових підходів нерідко ставляться дещо зверхньо, а то й відверто скептично. Перепрошую тих колег, хто побачить певну схожість поданих нижче зауваг із власними думками, якими вони поділилися під час обговорення у групі historians. Як правило, якщо написане ними збігалося з тим, що хотів сказати і я, то у цьому дописі висловлюю думку своїми словами. Якщо ж той чи інший вислів мого колеги по фаху мені здається більш влучним або торкається якоїсь деталі, що спочатку лишилася поза моєю увагою, а тепер здається важливою, то в такому випадку згадую їх авторів.

Основна вісь, на яку будуть нанизані представлені мною сюжети, стосується співвідношення двох хоча й взаємопов’язаних, але все-таки, на мій погляд, різних складових у роботі історика, що як у коментарі Андрія Портнова, так і в тексті Володимира Кулика зливаються в одне ціле. Першу таку складову можна означити як наукове дослідження проблеми, включно із формуванням висновків та написанням основного тексту (в тому числі і дисертації). Другою, на мій погляд, слід назвати поширення здобутого знання серед колег істориків і, бажано, у суспільстві, в тому числі і в «цілому світі».

У зверненні Андрія Портнова йдеться про кризу діаспорної історіографії і як доказ цього називаються кадрові призначення в Канадському інституті українських студій (КІУС) та в Українському науковому інституті Гарвардського університету (УНІГУ), зменшення періодичності видань цих двох інституцій та концентрація тематики на проблемі Голодомору та УПА. Не буду зупинятися на дискусійному визначенні «форми» названої кризи, зокрема, на самому терміні «діаспорна наука». Хоча, слідом за Остапом Середою можу відзначити, що він мені не до вподоби, але надалі в тексті цей термін використовую. Перейду до змісту. Як на мене, перелічені вище риси не є свідченням погіршення ситуації, якщо саме так розуміти поняття «кризи». Просто змінилися об’єктивні обставини, а відтак і основні завдання цих двох інституцій. Адже раніше їхні наукові видання (як і українська діаспорна історіографія загалом) відігравали не лише роль форпосту «ідеологічних баталій», а й були справжнім осередком правдивих/незаангажованих «марксизмом-ленінізмом»/ логічно викладених знань про минуле України, насамперед тих її сюжетів, що замовчувалися радянською історіографією.

Обидві ці функції втратили, - хоча й не відразу - свою актуальність після здобуття Україною незалежності. Звичайно, цьому активно сприяли самі представники «діаспорної науки», друкуючи свої дослідження в Україні, де на них очікував більш масовий і вдячний читач. Але ті часи минули. На нинішньому етапі апріорі вже неможливе повторення того шаленого успіху, який колись мала згадана Андрієм книга Ореста Субтельного «Україна.Історія». Чимало актуалізованих «діаспорною наукою» проблем згодом знайшли більш глибоке (бо поряд джерела та багаж знань попередників) та всебічне висвітлення з боку українських «материкових» істориків. Інакше кажучи, здобуття Україною незалежності не лише поклало переможний край ідеологічно-пропагандистській функції діаспорної історіографії, а з часом назагал позбавило її представників статусу більш глибоких знавців тих сюжетів з минулого, що за часів існування СРСР були «білими плямами» української радянської історіографії.

Названі Андрієм теми – Голодомор та УПА, - є яскравим тому свідченням: без «материкових» істориків нині важко уявити більш чи менш представницький захід з цього приводу. Власне, без них він вже й не буде по справжньому представницьким. В цьому випадку «діаспорна наука» виконує, як на мене, найважливішу свою сьогоднішню функцію: переводить у зрозумілий для міжнародної спільноти ракурс українську проблематику і, додаючи власний досвід, ретранслює новітні досягнення української історіографії. Так, звичайно, шкода, що тематика ця обмежена, але, як зауважив 29 листопада 2012 р. у виступі перед українською діаспорою Станіслав Кульчицький, навіть у такій популярній темі як Голодомор через мовний бар’єр «наші дослідження часто просто не використовуються на Заході», що заважає донести свої досягнення до неї. Тому варто лише вітати згадане професором утворення в Едмонтоні консорціуму, завданням якого є переклад праць українських вчених, які писали про Голодомор, на англійську мову. Інші ж теми дослідники самі можуть доносити до «глобалізованого світу» через ті канали, які проаналізував у своїй статті Володимир Кулик та доповнила у коментарях Оксана Кісь. Призначення ж на високі посади тих же Сергія Плохія та Володимира Кравченка дає сподівання, що їм, як краще ознайомленим зі станом української історіографії науковцям, буде до снаги розширити українознавчу тематику та представництво її найкращих зразків в англомовному середовищі та відповідним чином організувати роботу своїх наукових осередків.

Вказана важливість представлення світові досягнень української історичної науки, як на мене, не має підлягати сумніву. Бажано, однак, щоб то були саме досягнення, тобто вартісні праці, кращі зразки з різних напрямків історичних досліджень. Зрозуміло, що їх абсолютна більшість написана українською мовою і до вміння/невміння їхніми авторами писати англійською мовою безпосереднього стосунку це не має. Ось тут долучаємося до статті Володимира Кулика, який проаналізував шлях українського історика до публікації в англомовних виданнях і висловив чимало міркувань з цього приводу. Щоправда, у Кулика створення наукового доробку і поширення його результатів виглядає як така собі «єдина і неподільна» цілісність. На мій погляд, це не так.

Ні для кого не є таємницею, що наразі наші вузи, з властивими їм вимогами обов’язкової наявності наукового ступеня у викладачів і залежності від цього суми оплати їхньої праці, не є в більшості своїй науковими центрами і, з огляду на принципи їх фінансування, такими стати поки що не мають перспектив (див. статтю Сергія Савченка). Однак це зовсім не означає, що під час написання своїх кандидатських та докторських праць дослідники не можуть створити якісну працю. Можуть – і велика шана за це тим, хто це зробив! Щоправда, так буває далеко не завжди, до того ж навіть у вартісних працях можуть міститися фактологічні помилки, побачити які може лише спеціаліст вузького профілю, якого нерідко на місці написання наукової праці просто немає. Але міра знання англійської мови самим дослідником не впливає на наявність/відсутність таких недоліків.

Якщо погодитися з запереченням Остапом Середою слів Сергія Савченка про те, що «навряд чи редактора американського журналу зацікавить студія про моряків Азовського флоту….» і пристати на аргумент, що так, таки «зацікавить», то де хоч найменша гарантія того, що той редактор знайде рецензента, що розуміється на тій проблемі? Звичайно, якщо тематика буде стосуватися «модних» тем, то шанс знайти реального рецензента зростає. Але навіть у такому випадку ймовірність того, що той рецензент може належним чином оцінити наскільки адекватно дослідник розкрив деталі проблеми, є невеликою. Та й українська історична наука, як цілковито слушно відзначала Оксана Юркова, має «величезні лакуни (передусім фактографічні, археографічні, та ін., тобто вузькоспеціальні)», заповнення яких потрібне і зрозуміле лише нам. В Україні реальних рецензентів для таких вкрай необхідних вузькоспеціальних тем знайти набагато легше, аніж закордоном. Тому я цілковито підтримую заклики Світлани Потапенко щодо першочергової необхідності кинути зусилля на створення/популяризацію власних наукометричних видань. Додам також, що в Україні ці знання мають значно більше шансів знадобитися, аніж деінде. Адже це наша історія.

Серед іншого Володимир Кулик зазначив: «… але якщо ви приходите в науку в добу глобалізації і не бажаєте вчити мови міжнародного інформаційного обміну, то може, варто подумати про іншу, менш глобалізовану діяльність». Жодним чином не сперечаюся про те, що знання (на рівні самостійного написання текстів) англійської мови є вагомою перевагою для дослідника. Однак на етапі здобуття знання і формування висновків (а саме це і свідчить про фаховість історика) воно не є скільки-небудь обов’язковою умовою чи ви важливою складовою якісного дослідження. Комусь мови даються важко, когось цікавить насамперед процес емпіричного пізнання проблеми, а не поширення власних знань у світі, а хтось наукову роботу пише лише для того, щоб отримати ступінь і отримати можливість працювати у вузі, у якому не стоїть питання про викладання англійською мовою тощо. Однак це жодним чином не заперечує можливість написання такими істориками науково обґрунтованої праці з історії України. Як і саме по собі знання англійської не може бути запорукою високої якості історичного дослідження. До того ж історія України потрібна насамперед нам.

Нерідко буває так, що знання іншої мови (нерідко - англійської) вже на першому етапі дослідження стає необхідною (але в будь-якому випадку не єдиною!) передумовою історичного дослідження як такого. Так, для єгиптологів потрібне знання давньоєгипетської, для дослідників Давньої Греції – давньогрецької, для дослідників історії України міжвоєнного періоду – польської, румунської, чеської, російської (відповідно до географії обраної теми) тощо. Тобто необхідне те знання, що сприятиме більш досконалому опануванню предмету дослідження. І лише після здобуття такого знання і його верифікації в колі «вузьких» спеціалістів (ті ж таки «справжні», тобто не «по знайомству» і не «за пляшку» рецензенти в українських фахових виданнях, яких у більшості сучасних так званих «ваківських» збірників, зрозуміло, немає) можна поширювати його на більш широкий загал. В тому числі і закордоном. Це і є етап поширення здобутих знань.

Але навіть добре знання іноземної мови не дає гарантії, що досліднику вдасться цілковито адекватно донести до англомовного читача свої думки. Для цього треба не лише вміти грамотно писати іноземною мовою, але й думати нею, жити в тому середовищі, розуміти мовностилістичні нюанси викладу думок та світоглядні засади суспільства, для якого пишеться стаття. Ось тут і повертаємося до важливої ролі «діаспорної науки» та/або українознавчих студій за кордоном. Саме вони можуть сприяти вибору та/або актуалізації закордоном важливих для України тем і написанню такого тексту, який належним чином представить історію України в англомовному середовищі. Але це мають бути перевірені в українських умовах знання. Інакше кажучи, на етапі поширення справді вартісних праць доречно, щоб знання того суспільства, «про яке» пише дослідник, перед публікацією англійською мовою було апробоване тими науковцями, які живуть у тому середовищі «для якого» дослідник пише. Зрозуміло, що редактори та рецензенти англомовних видань під час доробки поданої статті формально і виконують функцію. Але щоб такі рецензії сюжетах, пов’язаних з історією України, були якісними, а зауваги більш слушними, потрібно щоб самі рецензенти були якоюсь мірою пов’язані з Україно і розумілися на її особливостях. Ці якості, знову таки, притаманні передусім представникам «діаспорної науки».

Насамкінець вкажу, що подібна потреба (знання не лише мови, й певних організаційних засад та умов існування того суспільства, для якого пишеш і того суспільства, про яке пишеш) є не менш важливою і для закордонних дослідників історії України. Інакше з під їх пера виходять такі праці, після прочитання яких (знову таки - у перекладі), за образним висловом Лариси Якубової, фахівця із тематики національної політики міжвоєнного періоду, з якою ми попередньо досить детально обговорили згадану далі «радість» сучасних будівничих «русского міра», «волосся стає дибки». Зокрема, йдеться про знакову працю Террі Мартина, яка по суті, стала класичною в англомовному середовищі, «The Affairmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923-1939», яка в російськомовному перекладі отримала назву «Империя "положительной деятельности". Нации и национализм в СССР, 1923-1939».

Ззовні ця праця постає як глибока та інтелектуальна. З першого погляду може здатися, що висновки цілком логічні і адекватні, оскільки вони побудовані на основі широкого кола джерел, більша частина яких - архівні. Якби не власний досвід опрацювання цього питання, в тому числі й використаних Террі Мартином джерел, то, можливо, його б висновки здалися мені слушними. Але, з іншого боку, вже після «входження в тему», якби не знав, хто, коли і в яких умовах писав ту книгу, то міг би оцінити її, як влучно відзначила під час усного обговорення цієї праці Лариса Якубова, як майстерну фальсифікацію. Та реально схиляюся до припущення, що Террі Мартин не зрозумів відмінностей між формою (деклараціями, публічними постановами, агітаційно-пропагандистськими гаслами) та змістом національної політики Кремля. Інакше б у дослідженні, значна частина якого базується на українському матеріалі, не могла б з’явитися як засаднича і така, що стосується українців теза про те, що більшовицька влада підтримувала «внешние формы существования национальных меньшинств - культуру, язык, элиты, территории в гораздо большей степени чем национального большинства - русских». Щоправда, така моя заувага є слушною лише в тому випадку, якщо не вважати сам факт формального визнання радянської України окремою республікою дискримінацією росіян - багато з них і тоді і навіть нині сприймають це саме так. Подібного роду нерозуміння, в тому числі і термінологічні, у цій праці далеко не поодинокі і вони потребують окремого аналізу, який, сподіваюся, буде зроблений після виходу україномовного варіанту книги.

Можуть бути різні причини вказаних та інших, не менш вагомих недоліків цієї праці. Мені найбільш ймовірною видається така: дослідник просто не зміг відокремити пропагандистських гасел від реальних дій та намірів влади. Інакше кажучи, йдеться про лише приблизне уявлення суті тогочасної комуністичної системи. Автор щиро вважає, що кремлівські керманичі, які по своїй суті вороже ставилися до виявів національної свідомості серед українців (за Мартином то все «націоналізм»), визнання окремішності української мови і свій дозвіл на її розвиток офіційно означили як «поступку» такому «націоналізму», при цьому називаючи між собою, за свідченням Затонського, українську мову «телячою» і, звичайно, не знаючи її - що ці люди могли «підтримувати» (а не казати, що «підтримують») розвиток української культури. Разом із такими критичними заувагами, і з огляду на все те, що казав вище, не маю відповіді на питання, чи вдалося б Автору розтлумачити сутність більшовицької національної політики англомовному читачеві, якби він сам її зрозумів. Тим більше, що то вже область якбитології.