«Ваша стаття нефахова! 

             - Чому?

               -  Немає актуальності! 

    - Ви вважаєте, що моя тема неактуальна? 

                            -  Ні, просто треба вписати  в текст слово 

«актуальність» і виділити його жирним...» 

(З моєї «наукової дискусії» з редактором «наукового збірника»)

     Перед кожним українським істориком рано чи пізно постає вибір: друкуватися  у «фахових виданнях» або ні. Другий варіант обирають рідко. Переважно на це наважуються науковці з етичних або естетичних міркувань, що пізнали іншу науку і вже неспроможні над собою глумитися. Звісно,на шкоду власній кар'єрі в Україні. Тому здебільшого обирають перший. Вибір непростий. Стане огидно від безвиході, примітивізму та інтелектуального самоприниження. В цьому своєрідна аскеза науковця, що фізично перебуває у «Хацапетівці», а морально ? на боці «світової науки». Біда в тому, що навіть «інтегровані» українські науковці мусять перед інтеграцією, щоби дістати науковий ступінь, побувати в ролі «хацапетівських» здобувачів. Зокрема, разів зо двадцять у своїх статтях виділяти жирним шрифтом сакральні слова: «актуальність», «зв'язок з програмами», «практичне значення», «новизна», «перспективи подальшого дослідження» і т.п. (правда, в столичних виданнях, на відміну від провінційних, з цим значно ліберальніше). Відтак, «учені», що обґрунтовують у дисертації «право на знищення» ворогів нації, стають докторами наук, бо виділяли жирним. Статті, зліплені аби як з двох-трьох інших статей, стають «фаховими», бо автори виділяли жирним.В цьому секрет «фаховості» по-українськи.

     Це поняття набуло якоїсь дивовижно-потворної метаморфози: стандартна «фахова стаття» – це нудний, формальний, стилістично радянський (в дусі колективних монографій 70-х рр.), понівечений самим же автором текст на 8-12 сторінок (у кого які статки), який найчастіше пишеться без найменшої надії мати читачів (я, наприклад, свої «фахові» тексти колегам не розсилаю). Формалізація науки, пріоритет викладання перед науковим пошуком, плата за участь у «конференціях» та «фахових» збірниках – це не просто прикрі речі, це шлях до депрофесіоналізації вченого. 

     Рецепти подолання цього прикрого явища, запропоновані В. Куликом, є ніби й добрими, але, водночас, до болю знайомими. 

     Звісно, добре було би, щоб українські здобувачі друкувалися в західних (не лише російських) виданнях. Тому В. Кулик в цілому схвально оцінив міністерську ініціативу про опублікування «результатів дисертацій», хоча й зауважив, що міністерство не враховує правила публікації в західних виданнях, які передбачають досить тривалий процес проходження статті до друку, в той час, коли захисти сплановані на найближчий час (зрозуміло, раптовість цієї вимоги просто призупинить конвеєр захистів). Недобрий бік ситуації полягає в тому, що українських науковців треба, як пише Кулик, адміністративно змушувати «відкритися світові». Чому без наказу міністерства більшість українських гуманітаріїв не бажають «відкриватися», віддаючи перевагу публікаціям у «фахових» виданнях? Думаю, вони в цьому винні найменше. Уявляю собі, як десятки тисяч наших здобувачів кинуться штурмувати західні журнали, переробляючи свої «ваківські» статті під нові «світові» стандарти. 

     Далі В. Кулик так захопився своїм уявленим адмініструванням наукової сфери, що видав одразу кілька пропозицій: «А щоб нові здобувачі наукових ступенів не були дискримінованими порівняно зі старими, слід запровадити вимогу закордонних публікацій не тільки при захисті дисертацій, а й при реґулярних атестаціях наукових кадрів, тобто вимагати кількох закордонних статтей що п’ять років (і від докторів більше, ніж від кандидатів). Щоб на зміну хацапетівській ізоляції не прийшла рязанська чи могильовська, треба не обмежуватися абстрактною вимогою «публікацій у виданнях іноземних держав», а цілком конкретно вимагати принаймні однієї-двох (однієї для кандидатів і двох для докторів) публікацій англійською, бо саме вони відкривають шлях до світової наукової спільноти...» 

     Безапеляційно-адміністративна стилістика пропозицій не лишає сумніву: якщо б автор мав владу, він би так і зробив. Тільки біда в тому, що справжня наука з-під палиці не робиться. «Вимагати...», «впровадити вимогу...». Хто вимагатиме? Від кого? Як живуть і працюють ті, від кого В. Кулик вимагає кілька статей в західних журналах кожні п'ять років? Звичайний провінційний науковець разом з родиною живе з батьками, в гуртожитку чи знімає квартиру; мусить тягнути 900 і більше годин навчального навантаження і масу позаштатних обов'язків (на зразок кураторства, профорієнтації, чергування в гуртожитку, відповідальності за... і т.п.); його зарплати ледве вистачає на оплату комунальних послуг і харчування, тому нерідко, щоб вижити, він змушений шукати додатковий підробіток. Зазвичай він не може дозволити собі поїхати надовго до столичного архіву чи бібліотеки, не кажучи вже про поїздку до іншої країни (його поїздку і проживання ніхто не оплатить, а хто буде тягнути навчальне навантаження? Колеги?) Крім того, наукова робота гуманітаріїв в українських  ВНЗ є, по-суті, факультативною; вона, як правило, не має додаткового фінансування. Той, хто друкується, одержує таку саму платню, як і той, хто полишив науку одразу після захисту. Ось така нерадісна, і, на жаль, типова картина. «Хацапетівське» життя породжує «хацапетівську науку». Замкнуте коло. І тут раптом до цього додається новий сюрприз: чергове «посилення вимог» від В. Кулика, невиконання яких матиме наслідком дискваліфікацію... 

     Засадничо різні соціально-економічні та інформаційні умови роботи українських та західних науковців таки варто брати до уваги, оскільки вони створюють різні стартові можливості для конкуренції ідей і доробків. Треба дивуватися, що і за таких умов нерідко трапляється якісний науковий продукт, в якому творча думка долає формалістичні перешкоди «посилених вимог». 

     А як бути з темами наукових досліджень? Навряд чи редактора американського журналу зацікавить студія про моряків Азовського флоту, діяльність профспілки заводу чи шахти містечка NN, організація рятувально-пожежної команди на Полтавщині, або біографія маловідомого земського діяча ХІХ ст. з тієї ж таки «Хацапетівки». Скільки років треба буде пробиватися до англомовного журналу з такою темою? Краєзнавчо-позитивістична парадигма більшості дисертаційних студій не зміниться за інструкцією згори, до того ж, вона визначена не лише великою любов'ю до рідного краю, а й відсутністю умов для нормальної мобільності вчених всередині країни (скільки коштуватиме місяць проживання маріупольського доцента в найдешевшому столичному готелі?). 

     Якісні зміни в середовищі гуманітаріїв мають відбуватися, але академічну спільноту не можна сформувати вказівками, навіть з найкращими намірами. І знання англійської мови тут мало зарадить. Зважмо й на те, щотакі дослідження, потенційно «нецікаві» для західного журналу (певно, не було би проблем зі студіями про гомосексуальні стосунки серед пожежників чи діячів профспілок), можуть бути цікавими для самих авторів та їхніх колег, а ресурси «дрібної», «емпіричної», фактографічної історії в Україні ще далеко не вичерпані. Тож кожен працює в міру своїх здібностей та економічних можливостей. Краще так, ніж ніяк. Краще так, ніж, зневірившись у своїй спроможності інтегруватися у «світову науку», махнути на неї рукою і стати філософом.

     Не варто забувати й про те, що українські ВНЗ – це переважно установи педагогічні, головна функція яких – надавати «кваліфікацію». А в умовах масофікації вищої освіти ця функція фактично витіснила усі інші на периферію. Такі ВНЗ частіше потребують гарних педагогів і лекторів, а не дослідників. Зрештою, очевидно, що не кожен з десятків тисячвузівських викладачів може бути водночас гарним науковцем, тим більше, «інтегрованим» у світову спільноту. Що робити з таким викладачем? Звільнити через невідповідність глобальним «вимогам» і перевести до сфери іншої, за висловом В. Кулика, «менш глобалізованої діяльності», ніж наука? (підмітати вулиці? роздавати флаєри в нічних клубах? приймати макулатуру? розклеювати оголошення?) 

     Реформаторський запал не повинен затьмарювати дійсність. Ми маємо справу із системою, яка функціонує часом ірраціонально, за своєю власною незбагненною логікою, а іноді й без неї. Складається враження, що її можна очолити, але неможливо підкорити. Вона спотворює найшляхетніші наміри її очільників, вона зводить до профанації найсміливіші реформаторські задуми... В системі все взаємопов'язано. Неможливо докорінно змінити щось одне, не зачепивши все інше. Неможливі жодні позитивні зміни, поки здобувачем не керуватиме безкорисливий дослідницький інтерес, а його заробітку вистачатиме тільки на їжу. Вузівська наука не матиме шансів, поки критерієм ефективності науковця вважатиметься кількість «фахових публікацій», поки наукова робота вважатиметься факультативною порівняно з виконанням навчального навантаження, поки в підвалах ПТУ «міжнародні університети» видаватимуть дипломи магістра державного зразка. Псевдоконференціїі, псевдопублікації непоборні, поки вважатиметься, що усі вузівські викладачі мають творити науку у вигляді тез. Список таких «поки...» нескінченний.