Сьогодні більшість дослідників, що вивчають проблему історичної пам’яті про колаборацію, відзначають майже повну її маргіналізацію та замовчування протягом радянського періоду. Так, зокрема, знана дослідниця проблем колабораціонізму В. О. Шайкан зазначає, що колабораціонізм в радянській історіографії був відсутній як предмет дослідження [60, с. 7], а серед спеціальної радянської літератури з теми називає лише збірник «Неотвратимое возмездие» [31]. Такі знані дослідники історичної пам’яті в Україні, як О. Іванова [14], А. Подольський [76], А. Портнов [35], теж зазначають, що радянська версія подій війни виключала такі теми, як колабораціонізм, особливо у Голокості. Однак, ці твердження про повну маргінальність цих тем у науковій історіографії слід доповнити тим фактом, що вони були досить широко представлені у радянській популярній, пропагандистській та публіцистичній літературі. Особливо у 1960-х – поч. 1980-х рр., у зв’язку із боротьбою із дисидентськими рухами (українським, татарським, єврейським), а також змінами у політиці пам’яті про Другу світову війну у західних країнах та в українській діаспорі, досить широко висвітлювалися навіть такі сюжети, як участь українців у знищенні єврейського населення або етнічні чистки на Волині.

Ця стаття є спробою окреслити основні віхи розвитку радянської політики пам’яті про колаборацію із нацистами, із особливою увагою до відмінностей у офіційному представленні цього явища в різних частинах України, і зокрема на Харківщині. Що стосується наявної на сьогодні дослідницької літератури, то окремі спостереження, присвячені тому, яким чином радянська влада представляла проблему колаборації, зокрема у здійсненні Голокосту, наявні в працях І.-П. Химки [68], Б. Левицького [72], Б. Пінкуса [75], Я. Примаченко [39], де наводяться приклади радянських ідеологічних кампаній, що використовували тему колаборації для досягнення біжучих внутрішньо- і зовнішньополітичних цілей, описано міжнародні обставини, що впливали на політику пам’яті в СРСР. У статтях Т. Пентер і Дж. Джонса, опублікованих у рамках спеціального форуму про колаборацію в Польщі та СРСР на сторінках “Slavic Review”, аналізуються особливості сприйняття проблеми співпраці з нацистами на окупованих радянських територіях у повоєнні роки [74; 69]. Дж. Джонс робить висновок про відмінності у розумінні та представленні теми колаборації в середовищі пересічних мешканців та в середовищі партійної еліти. Т. Пентер зосередилася на аналізі текстів судових процесів над посібниками, аби виявити, яким чином радянські посадовці, що вели ці процеси, задавали рамку мислення про колаборацію. Як випливає з її дослідження, судові процеси у східних та центральних областях УРСР дуже мало послуговувалися звинуваченнями у «націоналізмі», що може бути відображенням його малої ролі на цих територіях, але теж може відображати бажання дискурсивно локалізувати націоналізм виключно у західних областях УРСР. Т. Пентер також констатує високу активність населення у викриванні колаборантів та висуванні звинувачень. Характерно також, що оскільки радянська влада враховувала не тільки конкретний злочин, але також і загальну політичну лояльність підсудного до СРСР, і його походження, то в результаті на західноукраїнських територіях було арештовано значно більше осіб як колаборантів [74, c. 789]. Однак, незважаючи на наявність цих досить цікавих фактологічних зауважень та інтерпретацій, слід зазначити, що систематичного вивчення офіційної радянської версії пам’яті про співпрацю із нацистськими окупантами досі не проводилося.

Серед джерел, які допоможуть здійснити таке дослідження, передусім архівні матеріали, зокрема з партійних фондів [9; 58], а також друковані документи [13; 23; 53]; твори партійних керівників [27; 56; 57], публіцистична література [2; 26; 29-32; 36; 37; 41; 42; 46; 51; 61-63], матеріали преси [7; 8; 11; 24; 25; 32; 43; 44; 47; 48], причому особливу увагу буде звернено на особливості представлення колаборації у східній частині України, а саме на Харківщині [4-6; 15-22; 55; 59].

Важливим тлом політики пам’яті перших повоєнних років була тотальна перевірка населення, що перебувало на окупованій території, головно на предмет колаборації із окупантами. Доводити свою неучасть у ній мали передусім усі члени партії та комсомолу, що залишалися на окупованій території, а також усі ті, хто претендував на підвищення соціального статусу через вищу освіту чи обіймання посад в управлінському апараті. В архівах містяться тисячі протоколів засідань комсомольських та партійних зборів, які проводилися в рамках перереєстрації членства у партії та комсомолі, на яких на основі усних свідчень самої особи, її сусідів та колег, інших доказів, аналізувалася поведінка цієї особи під час окупації. Спочатку такі перевірки проводилися не надто ретельно та суворо, наприклад, обком ЛКСМУ скаржився у листопаді 1943 р., що з 1 909 осіб, що подали заяви до райкомів комсомолу на відновлення членства, тільки 20 були виключені. Причому особливе засудження обкому викликав той факт, що членкинями комсомолу залишилися окремі дівчата, що «вели розгульний спосіб життя із німцями», «мали зв’язки із німецькими офіцерами і виконували їхні завдання» [9. Оп. 2. Спр. 94. Арк. 5-6]. Однак, від січня 1944 р. по січень 1945 р., як повідомляв харківський обком партії в ЦК ВКП(б), лише 45% заяв, поданих для відновлення членства, були задоволені, а інші 55 % були виключені із партії [9. Оп. 2. Спр. 330. Арк. 12зв - 13]. Дуже багато комуністів були виключені з партії навіть не за колаборацію із окупантами, але і взагалі за «нездійснення опору», «неведення боротьби із окупантами». Отже, створюючи історію війни як історію передусім героїчних діянь комуністичної партії та комсомолу, які виконували всесвітньо-історичну місію, керівні органи радянської держави також провадили і специфічну політику щодо самих комуністів – не тільки у дискурсивній сфері, але й висуваючи щодо комуністів значно вищий рівень вимог і значно прискіпливіше розбираючи їхню поведінку під владою ворога. Збереженню пам’яті про нацистську окупацію сприяла робота Надзвичайної державної комісії із встановлення та розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників, аналогічних обласних та районних комісій зі встановлення злочинів та обрахунку збитків. Уже в самих цих документах закладалася певна селективність щодо того, якого роду події слід пригадувати та яким чином (зокрема, в інструкції не було зазначено про необхідність звертати увагу на етнічно мотивоване насильство, а жертви позначалися як жінки, діти, старі, і військовополонені). Окремо зазначалося, що слід виявляти не лише безпосередніх злочинців, але й «винуватців, організаторів, підбурювачів, виконавців, посібників» [9. Оп. 14. Арк. 116].

У популярній радянській літературі сталінського часу ті, хто співпрацював із окупантами, описувалися як «нікчемні залишки колишніх дворян, князів», «купці» та інші особи «ворожого соціального походження» [51]. Також після 1944 р., коли були здійснені депортації цілих народів, в літературі з’явилися також образи, наприклад, колаборантів-фольксдойчів і татар. Однак, у висвітленні співпраці з окупантами на тих територіях, де не стояло завдання боротьби із «буржуазним націоналізмом», автори вживали радше соціальні категорії, аніж національні, і не пов’язували співпрацю з націоналізмом чи негативними почуттями до інших «братніх народів». Характерно, що, наприклад, у кінофільмі про процес над посібниками-зрадниками у Краснодарі (липень 1943 р.) окреслення були радше соціальними («кримінальник», «кулак») чи просто пейоративними («зрадник», «наймит», «лакей») [38]. На відомому Харківському судовому процесі 1943 р., одному з перших процесів над нацистськими злочинцями, серед іншого було засуджено одного колаборанта, росіянина за походженням, на прізвище М. Буланов. Незважаючи на велику кількість публікацій про цей процес і його всесвітній резонанс, автори радше концентрувалися на фігурах німців-злочинців: усі провідні письменники у центральній пресі (І. Еренбург [64; 65], Л. Леонов [24; 25], М. Рильський [43], Д. Заславський [11], К. Симонов [47; 48]) фактично не торкалися постаті М. Буланова. Так само один із текстів, підставових для створення образу Голокосту в Харкові, а саме нарис К. Гордієнка «Дорогою смерті», що відтворювався у різних варіантах у повоєнні роки, позначав тих, хто здійснювали виселення до гетто та розстріли у Дробицькому Яру виключно як «німців», «есесівців» [8]. Бачимо тут виразне прагнення уникати теми участі місцевого населення в акціях окупаційної влади. Саме через відсутність потреби викривати на Харківщині «буржуазних націоналістів» тема колаборації не мала надзвичайної ваги. У художній літературі був навіть поширений неоднозначний спосіб представлення співпраці із окупантами через образи підпільників, які працювали нібито на ворога, але насправді шкодили йому зсередини. У художній та публіцистичній літературі описувалося, яких моральних страждань доводилося зазнавати таким людям, яких засуджувало все населення, але потім після визволення радянська влада розкривала справжню ідентичність героїв і вшановувала їх. Таке представлення, на нашу думку, слугувало встановленню монополії влади та її репресивних органів на визначення того, кого слід вважати зрадником, а кого ні, і мало відсунути на задній план «народну» пам’ять про те, хто що робив під час окупації.

У дещо інший спосіб представлялася тема колаборації у Західній Україні, а саме у зв’язку із боротьбою проти збройного антирадянського руху. Керівну лінію тут задавали промови партійних керівників, як-от М. Хрущова [56; 57] та Д. Мануїльського [27]. У цих промовах колаборація однозначно асоціювалася з націоналістичним українським рухом, а його діячі характеризувалися як такі, що хотіли бути українськими «квіслінгами», сіяли ворожнечу між «братніми народами» і віддавали місцеве населення «в рабство» окупантам, а потім, оскільки український народ їх «не сприйняв», нібито пішли в підпілля боротися проти нацистів, але насправді продовжували із ними співпрацювати. Українські націоналісти характеризувалися як «вороги українського народу», але, як правило, конкретні приклади участі у злочинах не наводилися. Участь у репресивних акціях чи знищенні представників інших народів майже не проговорювалася прямо, стверджувалося передусім, що націоналісти розправлялися з «українським народом» чи «трудівниками української землі» [30, с. 5]. Цей дискурс був максимально узагальненим. Саме у перші повоєнні роки вже була закладена чітка асоціація колабораціонізму із націоналізмом, однак загалом явище співпраці із ворогом подавалося як маргінальне, таке, що торкалося лише дуже малої частини населення. Значне місце у мотивації співпраці посідала саме свідома антирадянська позиція, найширше висвітлювалася політична колаборація.

Після смерті Й.В.Сталіна зміна соціального контексту офіційної політики пам’яті про Другу світову війну та окупацію була пов’язана із лібералізаційними тенденціями в СРСР (початком обмеженої реабілітації засуджених у повоєнні роки за колаборацію та участь у націоналістичних організаціях, розгортанням дисидентських, серед іншого й національних, рухів), але також і з посиленням «холодної війни» із капіталістичними країнами, та й консервативною політикою у національному питанні (антисемітизмом та боротьбою з «буржуазним українським націоналізмом»).

У період лібералізації змінилося висвітлення мотивації співпраці із ворогом. Якщо у перші повоєнні роки колаборанти здебільшого подавалися як ідейні, свідомі вороги радянської влади, то тепер ми бачимо радше особу слабкодуху, яка хоче вижити за всяку ціну, а також і пристосуванця, кар’єриста – тобто типаж, із яким боролася радянська ідеологія в добу Хрущова. Подібного типу зрадник виведений у поемі Д.Бакуменка з харківського журналу «Прапор» [1]: цей колаборант до війни був секретарем сільради і в період репресій писав доноси на односільчан, звинувачуючи їх у куркульстві; як бачимо, тут теж виявилася критика культу особи Сталіна, яка дозволила по-новому осмислити явище колаборації як схильність до співпраці із будь-якою владою, за будь-якого режиму. Надалі по мірі зростання суспільства споживання в СРСР все частіше об’єктом викриття ставали такі мотивації співпраці з ворогом, як «марнославство, кар’єристські спонукання», «шкурні інтереси» [31, с. 197], а також жадібність, схильність до вживання алкоголю й аморальності в поведінці [44], «жадоба збагачення», «авантюризм» [17, с. 135] тобто всі ті риси, які ставали все більш виразними у пізньорадянському суспільстві та з якими боролися пропагандисти.

Репрезентації проблеми співпраці з окупантами у цей період здебільшого стосувалися саме західноукраїнських територій, але саме поширення інформації вже було значно ширшим та спрямовувалося на цілий радянський простір. Так, у 1959 р. вийшов фільм «Іванна», який серед іншого викривав гадану співпрацю греко-католицької церкви з окупаційним режимом; події розгортаються у Львові, але російськомовне озвучення фільму орієнтувало його на загально радянську аудиторію. У 1960 р. по всьому СРСР було показано документально-пропагандистський фільм «Народ засуджує!», в якому викривався колабораціонізм у Рівненській області, а також у пропагандистському ключі викривалася діяльність Бандери, Мельника, Бульби-Боровця як нібито беззаперечних колаборантів, антирадянських шпигунів і агентів гестапо [72, c. 85-86]. Суттєвим чинником політики пам’яті у ті часи також були відкриті судові процеси проти колаборантів і членів націоналістичних організацій, що особливо широко відбувалися у 1954-1956 рр. [72, c. 86], що, можливо, пояснюється тим, що за амністією багато з-поміж засуджених за колабораціонізм у цей час поверталися на свої попередні місця проживання, а це незрідка вело, наприклад, до нових звинувачень з боку постраждалих, до конфліктів за конфісковане майно. Багато осіб поверталося із таборів з виразно антирадянською позицією, відбувалися конфлікти з тими, хто допомагав свого часу відловлювати та засуджувати їх [28, с. 223-226].

Інші гучні акції із викриття націоналістів як колаборантів теж стосувалися Західної України. У жовтні 1960 р. СРСР, а також інші держави соціалістичного блоку почали кампанію проти Т.Оберлендера, міністра ФРН у справах біженців у 1953-1960 рр., колишнього політичного керівника батальйону «Нахтігаль», що складався з українців і діяв у складі вермахту. В умовах загострення «холодної війни» радянське керівництво переслідувало одразу кілька цілей: по-перше, викрити високопосадовців західної Німеччини як колишніх нацистів, а по-друге, ще раз засудити українських колаборантів і націоналістів. Одним із основних звинувачень щодо «Нахтігалю» була його досі нез’ясована до кінця участь у вбивствах ув’язнених у тюрмі в Бригідках, а також у вбивстві професорів Львівського університету.

Особливо посилилися викриття «буржуазних націоналістів» з наближенням кульмінації «холодної війни» на початку 1960-х рр. У СРСР ширилися кампанії зі зростання «пильності», зокрема проти «мілітаризму та реваншизму ФРН». Зокрема, у зв’язку із двадцятою річницею початку радянсько-німецької війни у червні 1961 р. по всьому СРСР відбулися демонстрації трудящих проти політики ФРН і з засудженням нацизму [72, c. 51]. Зокрема, це спричинило зростання значущості літератури про концтабори, яка слугувала як викриття нацистів і неонацистів як породження «загниваючого капіталістичного світу». Як зазначає Б. Пінкус, судові процеси 1959-1964 рр. проти колабораціоністів приводили до ще більшого зростання єврейського національного руху, адже матеріали щодо цих процесів, які потрапляли у друк, містили відверті описи саме єврейських розстрілів із багатьма подробицями [75]. Певний відгук в СРСР мав також процес Айхмана, що мав фундаментальний вплив на політику пам’яті про війну в повоєнній Європі. У радянській пресі інформація про цей процес використовувалася для підкреслення того, як багато колишніх злочинців і колаборантів ховаються у західних країнах, але також і для викриття «сіоністів» як таких, що співпрацювали з Айхманом [див., напр.: 52]. Отже, радянська політика використовувала міжнародні зміни в політиці пам’яті про Другу світову у своїх ідеологічних цілях.

Таким чином, радянська офіційна політика пам’яті, намагаючись подавати діяльність різних течій українських націоналістів як локалізовану майже виключно на території західноукраїнських земель, підкреслювала нібито есенційний інтернаціоналізм тих територій, які до 1939 р. вже були радянськими. Також це відображає суто інструментальний характер радянської політики пам’яті.

Зрештою, у період від сер. 1960-х до сер. 1980 рр. інструментальне використання пам’яті про співпрацю із ворогом стало особливо поширеним через прагнення радянського керівництва втілити в життя проект «нової історичної спільноти – радянського народу». Численна література [2; 26; 29; 31; 32; 36; 37; 41; 42; 46; 61-63 та ін.] була покликана викривати «буржуазних націоналістів»-зрадників. Фактично, ключові автори-спеціалісти з висвітлення цих тем включали переважно приклади колаборації із західноукраїнських областей, підкреслюючи зв’язок колабораціонізму із націоналізмом. І саме з метою такого викриття автори подавали у своїх творах такі заборонені в інших контекстах сюжети, як колаборація українців у Голокості або ж складне питання етнічних чисток на Волині. Як правило, у цих творах довоєнні етнічні стосунки постають в ідеалізованому світлі: стверджується братерство і взаємодопомога поляків, українців і євреїв – особливо якщо вони мали однакове класове походження. Легалізація ОУН в перший період окупації представляється як поява «зграї професійних убивць, насильників, шпигунів та провокаторів», які насильницьки змушували населення приєднуватися до них (що знімає тягар відповідальності з багатьох українців, що не мали партійної афіліації, однак співпрацювали з нацистами). У описі подальшої діяльності націоналістичних організацій та національного збройного підпілля стали наводитися конкретні приклади участі у злочинах нацистів, а не лише узагальнені ідеологічні твердження. Так, наприклад, книги П. Г. Шафети цілеспрямовано викривають участь українських націоналістів у винищенні комуністів, радянських активістів, євреїв, гадану причетність багатьох священиків УГКЦ і УАПЦ, а також активістів протестантських громад, до співпраці із окупантами та до військових злочинів. Значну увагу приділено натуралістичним описам винищення поляків, цілих польських сіл (як-от с. Майдан), а в якості контрасту повідомляється про дружбу і братерство українців і поляків у прорадянських партизанських загонах [61; 62]. Навіть якщо польська ідентичність жертв не називається, вона стає очевидна з деталей чи наведення імен загиблих, інших обставин. Інші автори загалом були дещо більш стриманими в описах винищення поляків чи євреїв, а натомість описували жертв українських націоналістів більш невизначено, часто не зазначаючи їхньої етнічної приналежності.

Приклади участі оунівців у знищенні єврейського населення у пізньорадянський період стали значно сміливішими – «охорона гетто й таборів військовополонених, участь у каральних акціях проти партизан і облави на мирне радянське населення» [32]. Фактично тема знищення євреїв за допомоги українських націоналістів стала цілком легітимною частиною радянського публічного дискурсу. Одна із робіт провідних радянських фахівців із боротьби з буржуазним націоналізмом 1975 р. навіть містила твердження про те, що «гітлерівці застосовували масовий геноцид (курсив мій – І.С.) по відношенню до мирного єврейського населення» [42, с. 52], а «за умов масового знищення фашистами єврейського населення на тимчасово окупованій території жовтоблакитники й сіоністи впряглися в гітлерівську закривавлену колісницю» [42, с. 51]. Далі автори цієї праці наводять як приклади єврейської колаборації діяльність юденратів і єврейської поліції, де нібито верховодили «сіоністи», які жорстоко знущалися, грабували й переслідували інших євреїв. Потому викривалися приклади співпраці українців і євреїв у діаспорі: спільні антирадянські акції, де закликалося до примирення і вибачення за події часів Другої світової. Висновок – «різномасті націоналісти злигуються для організації антирадянських виступів, ідеологічних диверсій з метою порушення єдності радянського народу, протидії світовій соціалістичній системі» [42, с. 56].

1960-ті – 1970-ті рр. були часом виразного зближення як українського та єврейського національного рухів як у СРСР, так і у діаспорі. Молоді покоління українців і євреїв у діаспорі, що вийшли на історичну сцену після війни, намагалися вести міжнаціональний діалог не на взаємних огульних звинуваченнях, а з огляду на спільну мету – визволення від СРСР і побудову державності як Україною, так і Ізраїлем. Стали проводитися конференції, з’являтися до слідження про складні українсько-єврейські стосунки, що намагалися уникати образів «абсолютної жертви» та наводити приклади позитивної взаємодії та мирного співжиття.

Такі тенденції викликали занепокоєння радянського керівництва, що слідувало стратегії «поділяй та володарюй» та з острахом дивилося на можливе об’єднання антирадянських сил за кордоном та дисидентського руху всередині СРСР. Так, у 1971 р. відділ зарубіжної історіографії Інституту історії АН УРСР підготував доповідну записку в ЦК КПУ «Про новий етап співробітництва між українськими буржуазними націоналістами та сіоністами», де її автор описує, що в кінці Другої світової війни «українські буржуазні націоналісти» почали здійснювати перегляд своєї ідеології та відмовилися від неприхованих антисемітських гасел, а згодом почали все тісніше співпрацювати із сіоністами. Занепокоєння автора викликала, зокрема, діяльність одного з лідерів Союзу українців Британії В. Луціва, який серед іншого закликав збирати та пропагувати факти про порятунок українцями євреїв в роки нацистської окупації. Однак, зазначає автор записки, «не все єврейське населення забуло вже про погроми, розстріли й інші злочини банд українських буржуазних націоналістів» [58. Спр. 546. С. 38], а крім того, публікації, що викривають участь українських націоналістів у Голокості, «особливо з конкретними фактами про конкретних осіб, що займають певне становище в сучасній контрреволюційній еміграції, знаходять розуміння серед зарубіжної громадськості». Далі автор наголошує, що доцільним є «приділити певну увагу висвітленню питання про антисемітську діяльність українських буржуазних націоналістів, з тим, щоб ці матеріали з’являлися в зарубіжній пресі тощо» [58. Спр. 546. С. 38-39]. Тут же зазначається, що в СРСР видається дуже мало літератури, що висвітлювала би такі питання, і до бібліотек Києва вона майже не надходить, до того ж практично немає «перевірених кадрів», що мали би практичну кваліфікацію для написання таких робіт.

У західних країнах у кінці 1970-х рр. все більшого значення стала набувати тема Голокосту та співвідповідальності колаборантів за його здійснення. Почалася активізація пошуку колишніх нацистських злочинців, все частіше стали виходити спогади тих, хто вижив і міг свідчити проти своїх катів. Від 1975 р. почалася довготривала та дуже резонансна справа І. Дем’янюка, що звинувачувався у скоєнні злочинів проти людяності у нацистських концтаборах. У США в 1978 р. було прийнято закон, що вносив поправки до Акту про імміграцію та громадянство, що фактично уможливив перегляд питання про надання громадянства особам, що співпрацювали із нацистами [39; 77] і поклав початок активним пошукам колишніх злочинців. У 1979 р. було створено Підрозділ спеціальних розслідувань при міністерстві юстиції США (Office of Special Investigations—OSI). Як зазначає Я.Л. Примаченко [39], його діяльність майже повністю зосередилася на вихідцях зі Східної Європи та СРСР. Від 1980 р. цей відділ став співробітничати із КГБ для отримання свідчень про злочини, скоєні на території СРСР, причому часто ці свідчення неможливо було перевірити, і вони ставали ще одним знаряддям радянської пропаганди.

Незважаючи на представлені вище чинники, що уможливили активізацію викриття колаборантів у пізньорадянський час, ця політика проводилася все ж таки у досить обережний та поміркований спосіб, адже тема «зрадництва» приховувала в собі масу небезпечних для радянської ідеології аспектів.

Так, у червні 1972 р. у райцентрі Володимирець Рівненської області відбувся відкритий судовий процес над групою з п’яти колишніх поліцаїв-українців, що зокрема брали участь у розстрілах єврейського населення [58. Спр. 703. Арк. 15-17]. У зв’язку із цим процесом до комісії та в газети стали надходити листи із повідомленнями про інших колаборантів та про подробиці різних злочинів періоду окупації. Всі п’ятеро засуджених із виразними українськими прізвищами, колишні члени ОУН, мали символізувати антигуманну сутність українського буржуазного націоналізму, але не тільки. Як зазначає секретар Рівненського обкому КПУ, «на судовому процесі йшла мова і про тих, хто допомагав цим запроданцям-карателям, викривалась мерзенна роль верхівки гетто, єврейської поліції, раввинів, які сприяли катам творити криваві злочини», в результаті цей суд «відіграв важливу роль у викритті злодіянь фашизму, українського буржуазного націоналізму, релігійного сектантства (один із підсудних був віруючим-п’ятидесятником. – С.І.) та сіонізму, у вихованні населення області в дусі радянського патріотизму, соціалістичного інтернаціоналізму, непримиренності до будь-яких ворогів радянського народу» [58. Спр. 703. Арк. 17]. Як бачимо, радянська політика намагалася використати пам’ять про колаборацію із нацизмом з певними ідеологічними цілями, але з обережністю, аби не викликати надто сильного роздмухування пристрастей навколо цієї теми, саме тому судовий процес проходив цілком «організовано» і саме в невеликому містечку, і хоча і висвітлювався в пресі, але здебільшого в рамках області. Колаборанти подавалися виключно як нечисленна група «відщепенців»-націоналістів і зрадників, аби не посилювати єврейську самосвідомість як жертв та антиукраїнські настрої серед єврейського населення. Крім того, поруч із викриттям українського націоналізму обов’язково викривався націоналізм єврейський, уособлений юденратом та єврейською поліцією гетто.

У 1960-70-ті рр. ставав все активнішим ще один національний рух в СРСР, а саме – рух кримських татар за повернення до Криму та за національні права. Від 1964 р. активісти цього руху перейшли до організації масових мітингів і демонстрацій, збирання підписів під зверненнями та петиціями, що хоча і містили цілком «радянську» риторику, все ж за своїм характером були опозиційними і відрізнялися значною кількістю учасників. Від 1968-1970 рр. репресії проти татар посилилися [12, с. 70].

За допомоги теми співпраці із гітлерівськими окупантами радянський режим намагався дискредитувати також і рух кримських татар. Офіційна ідеологія таким чином негласно підтримувала сталінське уявлення про колективну провину усього народу та «справедливе» покарання за це – депортацію. Так, одним із прикладів такого намагання використати політику пам’яті про колаборацію у національній політиці є надзвичайно резонансний судовий процес 1972 р., де підсудними були шестеро учасників добровільного поліцейського з’єднання, що використовувалося німцями для організації масових розстрілів на території радгоспу «Червоний» Сімферопольського району Кримської області [58. Спр. 549]. Було створено республіканську і кримську комісії з розслідування цих злочинів, головою республіканської комісії було призначено заступника голови Ради Міністрів УРСР П. Т. Тронька. У 1970 р. почалися ретельні розкопки могил, було встановлено кілька осіб загиблих, а також знайдено деякі речі, які свідчили про зв’язок окремих розстріляних із партизансько-підпільною роботою, що особливо наголошувалося під час висвітлення цієї справи. На виконання постанови ЦК КПУ республіканська комісія 25 грудня 1970 р. провела прес-конференцію для радянської та іноземної преси, де були представники усіх центральних загальносоюзних і республіканських газет, місцевих, військових друкованих органів, кримське телебачення і радіо, преса з НДР, ЧССР, МНР, КНР, США, Японії, згодом відреагували в друці також «прогресивні оранізації» у західних країнах. Надзвичайний резонанс, що надавався цій справі, свідчив про її велику значущість для офіційної політики пам’яті та її інструментального використання в політиці національній. У своїй промові П.Т.Тронько згадав про два татарські добровільні батальйони, що брали участь у злочинах (не згадуючи, що насправді вони були сформовані також і за участі слов’янського населення, а не тільки татар). Голова КДБ при Раді Міністрів УРСР у своїй доповідній до ЦК КПУ у 1972 р. пропонував серед інших пов’язаних із судом заходів також приділяти увагу «подальшому викриванню фашизму та татарських націоналістів» [58. Спр. 549. Арк. 24]. У 1972 р. у Сімферополі відбувся відкритий суд над шістьма учасниками цих добровольчих частин, з-поміж яких були чотири татарина, що були засуджені до розстрілу, і два росіянина (один був теж розстріляний, а іншому присудили ув’язнення). Процес широко висвітлювався у пресі та мав неабиякий резонанс.

Реакція з боку татарської громади була передбачуваною. Хоча більшість мала негативні почуття щодо колаборантів, які «кинули тінь на цілий народ», однак, як свідчать матеріали відділу пропаганди і агітації ЦК КПУ, багато хто висловлювався відкрито, що цей процес організований для того, аби налаштувати громадську думку проти татар [58. Спр. 703. Арк. 1-3]. Серед іншого, особисто П. Т. Тронькові після його згаданої вище промови надійшов надзвичайно роздратований та викривальний лист з самої Ташкентської області, авторка якого, 86-річна татарка, відкрито заявляла, що тема колаборації татар є надуманою і виводиться на кін спеціально для того, аби відмовити татарам у правах на повернення на Батьківщину, а крім того, протиставляла історію татарського та українського народів (на її думку, українці не тільки були противниками Жовтневої революції, але і дуже часто – «зрадниками» в період нацистської окупації).

Як бачимо, офіційна радянська політика пам’яті незрідка могла призводити до розпалювання міжнаціональної ворожнечі, взаємного протиставлення етнічних груп, хоча, звісно, таке розпалювання все ж було досить поміркованим і ситуативним: за необхідності офіційна пропаганда могла викривати і єврейський, і український, і татарський та інші націоналізми. Однак, після розпаду СРСР ці міжнаціональні образи та протиріччя спливли на поверхню, і досі живляться взаємними негативними стереотипами, що були прищеплені ще в радянський період. Звісно, така політика розпалювання ворожнечі щодо певних народів як нібито «зрадницьких» викликала опір, зокрема, у дисидентських колах. Так, один із листів на захист татар зазначав: «Українські бандерівці, російські власівці, литовські ульманісівці, як і зрадники з кримських татар, зведені в армії, банди, корпуси й управи, не представляють свої народи і не становлять ні певної значної частини народу, ні взагалі частини народу. Вони відщепенці» [23, с. 155].

Використовуючи тему колаборації українців для боротьби із дисидентським рухом, радянська влада все ж таки діяла досить обережно і помірковано, аби не провокувати надто сильного незадоволення представників якоїсь однієї національної групи. Тому, як ми вже зазначали, певні показові процеси чи матеріали, присвячені колаборації, завжди поширювалися лише в обмежених масштабах. Наприклад, коли у 1971 р. голова КДБ при РМ УРСР В. В. Федорчук звернулися до ЦК КПУ з проханням дозволити передати по республіканському телебаченню та опублікувати в одній з республіканських газет матеріали з метою розшуку активних співучасників розгрому підпільної організації «Молода гвардія», то відділ агітації і пропаганди ЦК вважав за доцільне зробити таке повідомлення по республіканському телебаченню, але публікувати його в пресі визнав «недоцільним» [58. Спр. 549. Арк. 38] – вочевидь, намагаючись водночас обмежувати поширення цієї інформації.

Крім всього іншого, занадто активне роздмухування теми «зрадництва» могло мати ще один негативний наслідок, а саме могло створити враження масштабності цього явища, участі великої кількості людей у складі антирадянських збройних формувань тощо. Як свідчать матеріали Головліту УССР (органу цензури), з книжок вилучалися фрагменти, що могли таке враження створити. Наприклад, у 1974 р. з рукопису художньо-документальної книжки П. Брича були вилучені тексти про «дії українських буржуазних націоналістичних банд», які могли створити у читача думку про них як про «велику, високоорганізовану військову силу». Не варто також було наводити повні цитати з документів «ворожого табору» [58. Спр. 1036. Арк. 8].

Список джерел і літератури:

1. Бакуменко Д. Площа Дзержинського. Поема про батька//Прапор. – 1962. - №5. – С. 2-5.
2. Безчестя/Упор. В.М.Чудовський. – К.: Політвидав, 1983. – 136 с.
3. Беркгоф К. Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою. – К.: Критика, 2011. – 456 с.
4. Білодід І.К. Мова і ідеологічна боротьба. – К.: Наукова думка, 1974. – 84 с.
5. Варварцев М.М. Буржуазне «українозавство» - знаряддя ідеологічних диверсій імперіалізму. – К.: Наукова думка, 1976. – 186 с.
6. Вот она, их «правда». Сб. ст. – Харьков: Прапор, 1972. – 103 с.
7. Галюк Ю. На службі у сатани. Із зали суду//Соціалістична Харківщина. - 1963. – 20 серпня. – С.3.
8. Гордієнко К. Дорога смерті//Радянська Україна. – 1943. – 18 грудня.
9. Державний архів Харківської області. Ф. П-2 – Харківський обласний комітет Комуністичної партії України.
10. Дімаров А. Діти//Прапор. – 1976. - № 5. – С. 62-75.
11. Заславський Д. Из зала суда//Известия. – 1943. – 16 декабря. – С. 3.
12. Захаров Б. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987)/ Харківська правозахисна група. – Харків: Фоліо, 2003. – 144 с.
13. Звірства і злочини німецько-фашистських загарбників на Харківщині. Зб. документів. – Київ; Харків: Держвидав, 1944. – 55 с.
14. Иванова Е. Конструирование коллективной памяти о Холокосте в Украине//Ab Imperio. – 2001. - №4.
15. Карпов П.К., Степовий В.О. У кублі зрадників. Документальний нарис. – Харків: Прапор, 1977. – 56 с.
16. Кравченко В. Відплата//Пост імені Я. Галана: Памфлети, статті, нариси, вірші. Кн. 6. – Львів: Каменяр, 1979. С. 222-226.
17. Кравченко В. Гешефт бакалавра ради// Пост імені Я. Галана: Памфлети, статті, нариси, вірші. Кн. 7. – Львів: Каменяр, 1980. С. 133-138.
18. Кравченко В.А. В масках и без масок. – Харьков: Прапор, 1983. – 112 с.
19. Кравченко В.О. Застава над Бугом//Прапор. – 1974. - № 1. – С. 14-43; №2. – С. 7-30.
20. Кравченко В. Лакузи «надлюдей»//Прапор. – 1983. – С. 104-108.
21. Кравченко В.О. Прокляті народом: українські буржуазні націоналісти – прислужники світової реакції. – Харків: Прапор, 1979.
22. Кравченко В. Тінь жахливого минулого//Прапор. – 1978. - № 8. – С. 121-124.
23. Кримські татари: шлях до повернення. Кримськотатарський національний рух (др. пол. 1940-х – поч. 1990-х рр.) очима радянських спецслужб. Зб. док. і мат. Ч. 1/Упор. О.Г. Бажан, Ю.З. Данилюк, С.А. Кокін, О.А. Лошицький. – К.: Б.в., 2004. – 395 с.
24. Леонов Л. Примечание к параграфу//Известия. – 1943. – 18 декабря. – С. 3.
25. Леонов Л. Ярость//Известия. – 1943. – 17 декабря. – С. 3.
26. Людської крові не змити. Книга фактів. – К.: Політвидав, 1970. – 142 с.
27. Мануїльський Д.З. Українсько-німецькі націоналісти на службі у фашистської Німеччини: Доповідь 6 січня 1945 р. на нараді учителів західних областей України. – К.: УДВ, 1946. – 24 с.
28. Місінкевич Л.Л. Реабілітація жетв політичних репресій в Україні (друга пол. ХХ – поч. ХХІ ст.). – Хмельницький: ХУУЛ, 2009. – 426 с.
29. Мигаль Т. Страх перед правдою. Памфлети. – Львів: Каменяр, 1978. – 136 с.
30. Мстиславець О. Розтлителі свідомості. – Львів: Вільна Україна, 1950. – 104 с.
31. Неотвратимое возмездие. По материалам судебных процессов над изменниками Родины, фашистскими палачами и агентами империалистических разведок. – М.: Воениздат, 1973. – 352 с.
32. Плех В. Розплата//Пост імені Я. Галана: Памфлети, статті, нариси, вірші. Кн. 7. – Львів: Каменяр, 1980. С. 211-217.
33. Подольский А. Проблема коллаборации на Украине в период Холокоста: некоторые аспекты исследования и историографии // Друга світова війна та доля народів України: Матеріали 2-ї Всеукраїнської наукової конференції. – К., 2007.
34. Подольський А. Українське суспільство і пам'ять про Голокост: спроба аналізу деяких аспектів // Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі. - 2009.-№1 (5).-С. 47-59.
35. Портнов А. «Велика Вітчизняна війна» в політиках пам’яті Білорусі, Молдови та України: Кілька порівняльних спостережень//Україна Модерна. 2010. – Вип. 4 (15): Пам’ять як поле змагань. – С. 206-218.
36. Пост імені Ярослава Галана. Памфлети, статті, нариси. Кн. 1-23. – Львів: Каменяр, 1967 – 1989.
37. Про справжнє обличчя українського буржуазного націоналізму. – К.: Політвидав, 1974. – 239 с.
38. Приговор народа. Документальный фильм. Специальный выпуск о судебном процессе по делу о зверствах немецко-фашистских захватчиков и их пособников на территории города Краснодара и Краснодарского края в период их временной оккупации. Съемки операторов киногруппы Северо-Кавказского фронта. 1943 г.
39. Примаченко Я. Л. Північноамериканська історіографія діяльності ОУН і УПА / НАН України. Інститут історії України. — К.: Інститут історії України, 2010. — 182 с.
40. Радченко Ю. Українська допоміжна поліція та Голокост на території міста Харкова (1941-1943 рр.) [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://historians.in.ua/index.php/doslidzhennya/256-yurii-radchenko-ukrainska-dopomizhna-politsiia-ta-holokost-na-terytorii-m-kharkova-1941-1943-rr (останнє відвідування 5 листопада 2012 р.)
41. Римаренко Ю. З ким і проти кого. Документально-публіцистичні нариси й статті. - К.: Дніпро, 1983.
42. Римаренко Ю.І., Панчук М. І. Змова приречених. – К.: «Знання» УРСР, 1975. – 62 с.
43. Рыльский М. Суд над душегубами//Известия. – 1943. – 18 декабря. – С. 3.
44. Сагалов З. В. Прелюдия к Нюрнбергу. – Харьков: Прапор, 1990. – 113 с.
45. Сизоненко О. На полі бою. Роман//Прапор. – 1975. - № 11. – С. 6-78; № 12. – С. 14-77.
46. Симоненко Р. На утриманні реакції. (Український буржуазний націоналізм – ворог миру і суспільного прогресу). - К.: Політвидав України, 1977. – 142 с.
47. Симонов К. Бешеные волки//Красная звезда. 1943. 18 декабря. С. 4.
48. Симонов К. Страшные факты//Красная звезда. 1943. 19 декабря. С. 3.
49. Скляднев Г., Шаповал А., Калюжная Н., Милюха В., Евсеев А., Скляров Ю. Партийная организация Харьковщины в годы Великой Отечественной войны. – Харьков: Прапор, 1968. – 272 с.
50. Скоробогатов А.В. Харків у часи німецької окупації (1941-1943 рр.). – Харків: Прапор, 2006. – 376 с.
51. Сліди фашистських звірів. Збірник статей про німецький розбій у Харкові. – Київ; Харків: Держвидав, 1944. – 131 с.
52. Суд над Ейхманом – суд над нацизмом//Соціалістична Харківщина. – 1961. – С. 3.
53. Судовий процес про звірства німецько-фашистських загарбників на території м. Харкова і Харківської області в період їх тимчасової окупації. – Київ; Харків: Держвидав, 1944. – 131 с.
54. Тарасюк М.М. Проти націоналістичних фальсифікацій розвитку української мови. – К.: Наукова думка, 1973. – 60 с.
55. Химка І.-П. «Скажите, много людей вы расстреляли?» «Нет, немного, человек 25-30»//Україна Модерна. 4.07.2012. [Електронний ресурс]// http://www.uamoderna.com/md/173 (останнє відвідування 5.11.2012).
56. Хрущов М. С. Визволення українських земель від німецьких загарбників і чергові завдання відбудови народного господарства Радянської України. Доповідь на VI сесії Верховної Ради УРСР першого скликання. – М.: Військове видавництво НКО, 1944. – 63 с.
57. Хрущов М. С. Настало і на нашій вулиці свято: доповідь на урочистому засіданні партійних, радянських і громадських організацій м. Києва 14 жовтня 1944 р., присвячена Дню визволення Радянської України від німецько-фашистських загарбників. – К.: Укрдержвидав, 1944. – 24 с.
58. Центральний державний архів громадських об’єднань (ЦДАГО). Ф. 1 – Центральний Комітет Комуністичної партії України. Оп. 25.
59. Черкалін В., Прозер М. Зрадникам нема прощення//Вечірній Харків. - 1993. – 15 липня.
60. Шайкан В. О. Колабораціонізм на території рейхскомісаріату «Україна» та військової зони в період Другої світової війни. Монографія. – Кривий Ріг: Мінерал, 2005. – 466 с.
61. Шафета П.Г. Люди і каїни. Нариси, статті, памфлети. – К.: Політвидав, 1980. – 96 с.
62. Шафета П.Г. Суд пам’яті. – К.: Політвидав, 1985. – 229 с.
63. Шевцов В.Д. Український буржуазний націоналізм в коричневій уніформі. – К.: Наукова думка, 1981. – 150 с.
64. Эренбург И. 1. Свидетели. 2. Справедливость//Красная звезда. 1943. 19 декабря. С. 4.
65. Эренбург Э. Стандартне убийцы//Красная звезда. 1943. 18 декабря. С. 3.
66. Ashplant T.G., Dawson G., Roper M. The Politics of War Memory and Commemoration: Contexts, Structures, and Dynamics//The Politics of War Memory and Commemoration/Ed. by Ashplant T.G., Dawson G., Roper M. – London: Routledge, 2000. - Pp. 3-86.
67. Herf J. Divided Memory: The Nazi Past in the Two Germanys. - Cambridge, MA: Harvard University Press, 1997.
68. Himka J.P. War Criminality: A Blank Spot in the Collective Memory of the Ukrainian Diaspora//Spaces of Identity. – 2005. - Vol. 5. - № 1. – Рр.. 9-24.
69. Jons J. W. “Every Family Has Its Freak”: Perseptions of Collaboration in Occupied Soviet Russia, 1943-1948// Slavic Review. – 2005. – Vol. 64. - № 4. – Pp. 747-770.
70. Judt T. The Past is Another Contry: Myth and Memory in Postwar Europe//Memory and Power in Postwar Europe. Studies in the Present of the Past/Ed. by J. W. Müller. – Cambridge, MA: Cambridge University Press, 2002. – Pp. 157-183.
71. Lagrou P. Victims of Genocide and National Memory: Belgium, France and the Netherlands, 1945-1965//Past and Present. – 1997. - № 154. – Рp. 181-222.
72. Levytskyj B. Politics and Society in Soviet Ukraine. 1951-1980. – Edmonton: CIUS Press, 1984. – 222 p.
73. Müller J.W. The Power of Memory, the Memory of Power and the Power over Memory//Memory and Power in Postwar Europe. Studies in the Present of the Past/Ed. by J.W.Müller. – Cambridge, MA: Cambridge University Press, 2002. – Pp. 1-38.
74. Penter T. Collaboration on Trial: New Source Materials on Soviet Postwar Trials Against Collaborators//Slavic Review. – 2005. – Vol. 64. - № 4. – Pp. 782-790.
75. Pinkus B. The Soviet Government and the Jews, 1948-1967. A Documented Study. – Cambridge: Cambridge University Press, 1984. – 612 p.
76. Podol'skyj А. A Reluctant Look Back. Jewry and the Holocaust in Ukraine//Osteuropa. - 2008. - Vol. 8/10. - S. 445-454.
77. Ukraine in World War II: History and Its Aftermath/Ed. by Y. Boshyk. – Edmonton: CIUS, 1986. – 292 p.

Ця стаття вперше була надрукована у збірнику «Національна та історична пам’ять» (вип. 5 за 2012 р.). Дякуємо редакторам збірника за згоду на розміщення цієї статті на сайті.