У статті Ігоря Гирича знайшли відображення не тільки основні моменти з життя і діяльності Олександра Кониського, але і рівень уваги сучасних науковців до цього діяча. Краще проілюструвати деякі думки, викладені у розвідці, можуть фрагменти неопублікованого щоденника «батька українського самостійництва».
Щоденник Олександра Кониського, названий ним «Думки і помітки», дещо умовно можна вважати «щоденником». Він не являє собою традиційну хронологічну фіксацію подій, зустрічей, розмов. Щоденник увібрав в себе спогади автора, його роздуми на морально-етичні, громадські та політичні теми, душевні переживання тощо. Олександр Кониський також включав у щоденник вірші, почуті ним народні приказки (із зазначенням де і від кого), фрагменти своїх творів. Разом з тим, він не уникав і сучасних йому подій. Значне місце у щоденнику займають детальний опис справи, заведеної на нього жандармами, яка могла скінчитись другим засланням, і пов’язані з цим хвилювання і настрої, окремі сюжети з політичного, громадського та культурного життя Києва, враження від діяльності київських цензорів та публікацій в «Киевлянине», оціночні думки про інших діячів (Михайла Драгоманова, Олександра Кістяківського, Ореста Левицького, Івана Франка, Бориса Грінченка, Івана Нечуя-Левицького, Олександра Барвінського, Панаса Мирного та ін.), власні родинні негаразди, майнові справи тощо.
Цікаво, але людина, яка перебувала у центрі громадського життя, насправді не мала близького співрозмовника і надзвичайно гостро переживала відсутність «душевного», довірливого спілкування. В цьому аспекті щоденник Олександра Кониського подібний до щоденників Сергія Єфремова 1920-х рр., коли справжню розмову можна було вести лише з самим собою на папері. Тому текст щоденника написаний дуже емоційно та красномовно. Саме оця «самотність серед людей», відчуття, що його не розуміють оточуючі, декілька разів змушувала замислитись над ідеєю вкоротити собі віку (але сам Олександр Кониський визнавав, що не має для цього необхідної сили волі).
Записи у щоденнику склали «дзеркало душі» Олександра Кониського, яке згодом він наважився показати Омеляну Огоновському і навіть подарував йому (можливо, сподіваючись згодом на його публікацію). Дарчий напис містить дату – 25 жовтня 1891 р. Через цю обставину щоденник Олександра Кониського зберігається не у його особовому фонді, а Омеляна Огоновського (ІЛ НАНУ. – Ф. 108 (Омелян Огоновський). – Спр. 136.). Щоденник являє собою зошит у твердій обкладинці і містить 63 записи, які охоплюють період від 29 грудня 1883 р. по 24 лютого 1886 р. Автором заповнено 183 аркуши (плюс ще 2 аркуши із записом українських приказок). Олександр Кониський робив свої записи нерегулярно, як правило під впливом від чогось згаданого, скоєного, почутого, побаченого, прочитаного тощо. Наприклад, за 1884 р. ним зроблено лише 11 поміток, натомість у наступному році – 24.
Щоденник Олександра Кониського, попри те, що він має невеликий обсяг, цілком можна вважати не тільки джерелом для вивчення його життя та поглядів, але і своєрідним «оглядом» українського національного руху у викладі одного з перших самостійників.
Нижче подаємо кілька «думок і поміток» Олександра Кониського.
Всю вину трохи не щоденних крадіжок в банях инчі звертають у нас на політичний наш устрій и кажуть: «вигоїти сей недуг може лишень Конституція».
Навряд чи так воно!
Корінь лиха, неморальности лежить в природі тих людей: лихі добутки його можна зменшити лишень добрим моральним вихованням, а сего то у нас и Біг-ма и ніяка конституція не дасть його; як само – жадний деспотизм не може мішати моральному вихованню людей. Конституція хиба лишень перенесла лиха з одного місця на друге; перенесла его з однієї форми в другу. Та хиба в новій формі, коли не буде морального виховання, поинчае корінь? Природніх недостатків людей не викорнить ніяка політична форма! Треба перемінити корінь. Сей корінь – ніщо инче – як моральність, характер громадян. Скрізь на світі життя і добробут громадян відповідають характеру громадян. Доки не переміниться характер і моральні погляди громадян, доти не переміниться і добробут громади.
Яке б ми не заводили нове житло – мусимо будувати його з того матеріалу, який маємо. Так само і нове життя громадське може зложитись лишень з матеріалу, який маємо, який лишень в природі нашій, в нашому вихованні. В природі сучасних людей – скрізь на світі – багацько егоїзму, неправдивості, зажирливості. Чи здолає, яка лише політична форма сама собою переробити отакий матеріал? Певно що ні!
Треба залишити політику там де трохи не цілком нема моральності, де навіть більшість чи визнає й потребу моральності і морального виховання!...
29. ХІІ. 83.
Київ.
Кожен чоловік робить те, що вважає найбільш корисним за для громади і що сучасні обставини дають йому робити.
Я запевнився, що українському народові найпотрібніше вибратись на світ з тієї темряви в яку його запроважено: себто, що найпотрібніше йому освіта. Найлегше, найшвидше дати народові освіту – його рідною мовою.
Я запевнився, що нема другої путі до загального добра як освіта народа і разом з нею моральне виховання: досягти сего можна лишень школою, книжкою, проповіддю на народній мові і приміром життя. Йти цією стежкою – і значить бути українофілом. Я пішов і йду цією стежкою.
Чи підуть люди за мною?
Може; а хоч би й ні, то я повинен йти нею. Бо я вірю, шо іншої стежки нема. Тим то нічим іншим я й не можу бути як українофілом.
Може за моє простовання з мене насміються, а може ще гірше запровадять, як колись і було вже «в места не столь отдаленныя». Байдуже! Щоб там не сталося, воно не таке страшне, як оте темне і тяжке життя, в котрому перебуває народ.
Кажу: само лишень українофільство може спасти народ від страшенної темноти, убожества, деморалізації і експлуатації його різними пьявками.
Коли б я міг, я б сказав в вічі хоч би й самому Імператорові: «украинофильство – спасеніе Россіи! возьмитеся за его и спасете и спасетеся».
1-го січня 1884 р.
Передо мною пройшли і проходять цілою великою лавою люди, котрі свою кров, тіло, душу віддавали на жертву народному добру, і нарешті довідалися, що народові з їх жертви нічого не прибуло, народ навіть не приняв їх жертви, бо народ має свої ідеали, свої прямовання невідповідні тим жертвам!
І от вже на порозі в могилу сі великі мученики власних помилок, власної темноти, зрозуміли, що вони і їх жертви непотрібні народові, бо народ ще темний, нерозуміє їх і тим то не вірить їм.
І от бачять вони, що життя їх минуло без користі за для народу, а їм самим лишилися гірки-тяжкі спомини минулого та визнання своїх помилок і... свого безсилля. Нарешті лишається одно спасеня – переродитися. Так же се неможлива річ! Ну, да і тоді – чи пулю собі в чоло, чи петлю на шию, чи отрути в горло.
І всі оці жертви нічого инчого як нашої темноти, економічного злиденства та хитрої лютості нашого невимовно лютого часу... «А время люте» – все-таки тим, що в громаді нашій скрізь – від «финских хладних скал до пламенной Колхиди» нема моральних основин життя...
Кажу: ми темні, ми не знаємо, не тямимо того, що треба подати народові такого, що він охоче б взяв собі і засвоїв. Ми несемо йому те чого він не хоче, не вміє і не зможе взяти від нас. Ті чувства, бажання, ідеї, котрі засвоюються лишень досвідом життя кількох поколінь – ми тичимо народові і вимагаємо аби він зразу переняв їх, засвоїв їх, став жити їми! Ба!... та сеж значить вимогати, щоб народ зразу перестав бути собою, зрікся свого природного і історичного я і став не тим чим він є, чим він може і мусить бути, а тим чим би михотіли. Коли б то так легко було народові перейматися новими ідеями, то щоб воно й було! але ж ідеї не переложиш з однієї голови в другу, немов яку річ із скрині в другу.
Познаймо самі себе, познаймо ту істину, що й ми свою освіту, розвій, а з ними і ідеї добули не зразу, а по шагам, довгими літами, довгою працею...
Познаймо, що народ наш занівечений темнотою, так наче вікова цілина бурьяном. Отже орімо ниву; не вважаючи на урожай. Нашою заслугою буде вже й те, коли ми хоч одну борозну проведемо на віковічній цілині, і бережно засіємо її добірним, якого тільки можна і здобути, шляхом освіти.
10 січня 1884.
Київ.
Не вперше вже питають мене: чому я не належу до громади, коли я справді українофіл?
Чи не тим лишень і не хочу я бути громадянином, що я справді українофіл!
«Украінофильствовать» і бути українофілом не все одно! українофіл повинен перш усего практично працювати і не таїтися нігде, ні перед ким, з тим, що він українофіл. Безглуздо носитися «на стенах и распутіях» з своїми символами, але відрікатися від его – се вже подло.
Українофіл, по-моему, першим своїм обов’язком мусить вважати і пильнувати, щоб життям його і дома, і в громаді керувала правда і моральність. Лишень отсі дві умови можуть звести українофільство на ступінь поважання і лишень з ними люди нятимуть нам віру, що ми на меті не ставимо насамперед своє власне добро, свій егоїзм. 27 лютого [1884].
Нічого не робивши, нічого й не буде. Згорнуть руки і нарікати на гнобительство і гнобителів, сподіватися «на луччі години», а за коли вони не стануть нічогісенько не робити це все одно, що вмирати і дивитися на своє вмирання... або й гірш! дивитися на власні похорони.
Але що ж можна робити?
Овва! поле культури таке широке, що завжди на ньому можна знайти собі роботу, невважаючи на режим, тільки не треба до культурної роботи примішувати політику. Нехай кожен робить те, що вміє, аби робив, аби не сидів без праці, не жив сподіванням, що от дочекається, що «счастлива година» впаде з неба, або виросте з землі. Найперш що треба українофілам робити – дак залишити самим себе почублити, самим себе їсти, та знайти те, що не погибає і над тим працювати.
У нас тепер кажуть «не життя, а каторга. Люди з розвоєм не живуть, а мучятся».
Так, правда, а коли було інакше? а коли ми не мучилися? Різниця є в силі, в якості, в кількості – та й годі...
Учора менш, сьогодні більш.
«Так жити тяжко».
Я не кажу, не запевняю, що легко, бо даремна річ запевняти чоловіка, що страждати не тяжко.
25 Березня [1884].
Галичина зробила на мене велике враження і піддала сили працювати. З 1865 р., як я вперше був в Галичині, там очевидний і великий прогрес в національному розвої. Київські громадяни не люблять Галичан, і слідом за Драг[омановим] вже 10-ть літ плещуть нівідь що!... В Галичині 2½ мил. русинів, а в Росії їх в семеро більше, а чи багацько на Україні з’явилося геніїв? Шевченко – тай годі...
Геній! хіба геній може явитися по приказу? хіба ми можемо виховати генія? геній сам себе виховує, йому не треба різних вихователів, йому потрібен лишень грунт і цегла, а він сам собі будівничий і сам виведе свою будівлю.
Генії являются віками.
Ми, російські українофіли, тим, певно, і зробили так мало, майже нічого за останні 10 літ, що все сподіваємося якихсь великих талантів, якого генія, а коли б ми кинули оті сподівання та принялися пильнувати хоч би про те, що виховати добрих горошин-українців, то наше діло певно б вже мало свої хоч не плоди, дак добрі пагонці...
Найбільше ж нам, крім всего инчого, шкодить те, що ми мало маємо віри в своє діло, не ставимо його яко перше і важнійше діло свого морально-національного обов’язку, в вважаємо його яко «не зайву річ меж инчим». Знов же – ще менш у нас віри в чистоту і благородство спонукань. Без такої віри чоловік не може бути справедливим і ніколи не спізнає другого внутрішнього [світу] чоловіка.
(Перебили дальш писати). Сентябрь 1884.
Кажуть, реакція є, злочин! Може воно де і так, а у нас реакція є заразлива міазма, з котрої виходить моральний і психічний недуг. Хіба здоровий чоловік може пишатися клеветою, хвалитися брехнею, славитися доносами. Реакція деморалізує одних, наганяє острах на других і доводить до психічного недугу. Люди починають тремтіти, жахатися кожного хто має «власть» і ненавидіти в душі ту саму «власть», переводять свою ненависть з частинного на загальне, стають самі лакеями, рабами, на жодні правила елементарної моралі не звертають уваги. Та й трудна річ вважати на мораль, коли треба стерегтись, щоб за моральний вчинок не опинитися де в Сибіру, не лишитися без хліба, коли кожен добре тямить, що замісто моралі виступають «охранительно» клевета і самовольє кожного «власть имущаго»... 9 Лютого [1886].