Олександр Кониський – ключова фігура національно-визвольного руху другої половини ХІХ ст. Попри це, хоч в цьому році і виповнюються ювілейні 175 років від дня його народження, на рівні масової свідомості та й для фахівців це все ж наразі малооцінена і малознана постать. Коли в Києві підняли питання про найменування колишньої вулиці Комінтерна ім’ям О.Кониського всі члени комісї сплутали його з Георгієм Кониським псевдоавтором „Історії Русів”. Так і лишалася ця вулиця, що впиралася своїм закінченням у будинок готелю і кас тимчасового продажу залізничних квитків на бульварі Т.Шевченка, де стояв двоповерховий будиночок О.Кониського, ще довго вулицею Комінтерна. Лише кілька років тому вона стала вулицею С.Петлюри.

Більше поталанило колезі у проводі в Київській громаді Володимирові Антоновичу. Про нього вже написано десток кандидатських і докторських дисертацій, виданий В.Коротким і В.Ульяновським двотомник документів і матеріалів „Син України” та написана монографія. Видавництвом „Либідь” пущений у світ однотомник творів. Були проведені три тематичні конференції „Академії пам’яті В.Антоновича” й видані їхні матеріали.¹ Нарешті ім’ям В.Антоновича названа вулиця Кузнечна (Горького – в радянський час), на якій цей історик і політик мешкав. Такою, хоч ще і недостатньою, увагою О.Кониський похвалитися не може. У Києві йому немає вулиці, як немає і жодної меморіальної дошки.

Захищено кілька кандидатських дисертацій про О.Кониського.² Видавництво „Дніпро” на межі 1980-1990-х років видало томик його художніх творів.³ Але ще М.Грушевський писав, що „хоч як важна і ріжностороння була літературна творчість Кониського, але важнішою стороною його життя треба уважати його громадську діяльність”.⁴ Власне його творчість у ділянці красного письментсва була майже виключно белетризованою формою громадської праці, популяризація в живому мистецькому слові суспільно-політичних ідей українського відродження. Часто виконується духовний гімн України „Боже Великий, єдиний...”. І хіба як автора тексту цього гімну згадують О.Кониського. Малувато як для людини, якого можна назавати творцем ідейно-ментального образу сучасного українця, першого самостійника українського громадського руху.

Таке враження, що О.Кониського просто призабули, хоча досить високо стоять нині в пантеоні українства його духовні учні Олександр Барвінський, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Олександр Лотоцький, Василь Доманицький. Його сучасники краще розумілі значення О.Кониського для України. По смерті його у 1900 році відгукнулися про нього майже усі тодішні українські видання. Не залишилися осторонь його учні.⁵ Не було жодного з вищезазначених осіб, хто б не вважав за необхідність відгукнутися на болючу втрату для України постаті, яка уособлювала громадський обов’язок, культурну роботу, наукову організацію для осягнення духової української окремішньості. Видавництво „Вік” і одеська громада видала тритомник красного письменства О.Кониського. А у 1909 р. Іван Франко для львівської „Просвіти” написав навіть брошурку про О.Кониського⁶, яка на превеликий жаль, і сьогодні залишається ледь чи не єдиною популярною працею про О.Кониського. Хоч обсягом вона не перевищує, мабуть, один друкований аркуш.

У 1920-х роках пам’ять про О.Кониського була ще живою, а його праця гостро актуальною. Тому не випадкова увага до документальної спаджщини Олександра Яковича. Визначні літературознавці та історики культури Кирило Студинський і Михайло Возняк, фронтально опрацьовували архів О.Кониського, який потрапив до збірок НТШ за заповітом О.Кониського ще на початку ХХ ст.  і у 1929 році, в ювілейному 150-му томі „Записок” видрукували дві великі публікації, заснованні на листах О.Кониського до М.Дикаріва, О.Барвінського, П.Куліша, М.Костомарова, О.Партицького, О.Федьковича, О.Огоновського та інших чільних провідників української політики і культури.⁷ У ці ж роки Михайло Грушевський на сторінках „України” і „За сто літ” друкував низку джерельних матеріалів (листи, мемуари), які торкалися життя і діяльності О.Кониського.⁸ Михайло Возняк був головним кониськознавцем України. У 1920-ті роки він друкував листи О.Кониського, які опрацьовував у львівській бібліотеці тодішнього НТШ не лише в історичних періодиках, але й у суспільно-політичних журналах „Життя й революція” (Харків) (в добі українізації О.Кониський ще був для радянської влади ще актуальним) та „Нова громада” (Відень) (органі правих есерів М.Шаповала). На превеликий жаль спеціального тематичного числа „України” як це було зроблено для В.Антоновича, М.Драгоманова, М.Максимовича, П.Куліша Михайло Грушевський не зробив. Хоч нагоди – ювілеї О.Кониського у цей час були. Так Михайло Сергійович  у 1928 р. присвятив номер „України” двадцятиріччю смерті Володимира Антоновича, але не відзначив 25 з дня смерті О.Кониського у 1926 році, або того ж таки року можна було відзначити 90 років з дня народження О.Кониського. З іншого боку не можна не побачити ініціювання теми О.Кониського М.Грушевським у ювілейному 150 томі „Записок НТШ” (в листах О.Кониського до М.Дикаріва є тема переходу М.Грушевського до львівського університету й суперлятивні висловлювання Олександра Яковича з приводу свого найліпшого учня). Тоді голова Історичної секції ВУАН перебував у тісних творчих контактах з двома головними дослідниками творчості О.Кониського львів’янами Михайлом Возняком і Кирилом Студинським. Про можливі причини  відсутності належної уваги відносно О.Кониського з боку М.Грушевського писатимемо нижче.

Рубіж 1920-1930-х років був вододілом, після якого про О.Кониського позитивно писати, через „рафінований націоналізм” останнього,  було вже неможливо. В Україні про Олександра Яковича вже згадають напередодні здобуття незалежності, у 1990-ті, але, на жаль, кількісно таких публікацій було зовсім обмаль. Значно більше поталанило сучасникам О.Кониського тим таки В.Антоновичу і М.Драгоманову.

В діаспорі лише Марко Антонович умістив низку статей про О.Кониського у різних наукових збірниках та журналі „Український історик”.⁹ В цілості вони  утворюють цілу книжку нарисів про Олександра Яковича. Марко Дмитрович зачепив тему „О.Кониський та українська академічна традиція у Києві”, взаємини О.Кониського з П.Кулішем, М.Костомаровим, М.Грушевським. Наврядчи цю кількість робіт можна визнати достатньою для людини, що спричинилася до свідомісного перевороту в українському суспільстві, котра будувала ментальнісні підвалини сучасного типу українця, модерної української спільноти.

На академічному рівні не ставиться питання про видання усїєї спадщини О.Кониського (хоч твори його ідейного антипода М.Драгоманова видаються й стоїть питання про підготовку повного зібрання праць Михайла Петровича). Відсутня увага до публіцистичних творів Олександра Яковича, де відобразилася уся іделогія українського руху другої половини ХІХ ст. Переважно не виданою залишається його багатюща епістолярна спадщина. Єдиним приємним виключенням з сумного правила – замовчування О.Кониського, – поява повного листовного контакту між О.Кониським і М.Грушевським, який підготувала визначний епістолограф і текстолог Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАНУ Галина Бурлака.¹⁰

Не збереглися у Києві й місця, де жив та єднав до української справи громаду О.Кониський. Обидва будинки, де жив літератор з 1872 р., переїхавши з Полтави до Києва (на бул. Шевченка) і де він відійшов у вічність (вул. Саксаганьського, 80)¹¹. Будинок О.Кониського на Бібіковському бульварі 36, у 1894 р. вперше відвідав С.Єфремов і залишив такий його колоритний опис:

„Письменник жив на Бібіковському бульварі, навпроти пам’ятника Бобринському, у власному будинкові; перед вікном простяглася голкою Безаківська вулиця, а далі стелився двірець, Солом’янка та зелене шатро Кадетського гаю. Пройшовши двором та дерев’яними кладками, ми по сходах у куточку двора зійшли на другий поверх і вступили в світлицю, в якій мешкав Кониський, окремо от родини. ...Великий письменний стіл. Кілька шахв з книжками з написом „книг з дому не даю”, по стінах – великий портрет архієпископа Юрія Кониського та менші – Шевченка, Федьковича... Рідко випадав такий вечір, коли Олександр Яковлевич сидів самотою, зате часто траплялося, що люди переходили десятками.

Частіше тут я стрівав – з киян: Стешенка, Міхновського, Шемета – тоді ще студентів, Кононенка, якого вважали ми тоді за надійного письменника, „кольосального фільолоґа” Тимченка, який систематично мене не пізнавав і кожного разу знайомився наново, А.Кучинського, Ол.Черняхівського, А.Берло; з приїжджих уперше стрівся у Кониського з Шрагом, Чикаленком, Симиренком, Карпенком-Карим, М.Левитським, П.Стебницьким, Бородаєм, Дмитрієвим, Борзаковським, Самійленком

...В його самітній світлиці проти пам’ятника Бобринському завжди горів огонь великої любови до України, часом один-єдиний навкруги, і не диво, що ми злітались на той огонь, і багато я особисто хороших вечорів і за роботою, і за розмовами, і за товаристськими жартами пережив у тій пам’ятній світлиці, багато й тривожних ночей пересидив над ліжком хворого, в якому бачив не тільки вчителя, а й особисто дорогу людину.”¹²

Значення О.Кониського для національно-визвольного руху чи не найкраще визначив ще один його учень з громадської справи Олексапндр Лотоцький. Прочитавши спогади Є.Чикаленка, де постать О.Кониського не знайшла яскравого висвітлення у порівнянні з фігурою В.Антоновича, він спеціальне місце присвятив у своїх мемуарах саме О.Кониському. В них Олександр Гнатович писав: „ У 80-х та майже до кінця 90-х років нитки української справи були в руках Кониського, що... умів використовувати ясний і далекоглядний політичний розум Антоновича. З якимсь дивним чуттям умів він знаходити співчуваючі елементи... і защепити українську ідею в новому поколінні, особливо в кругах молоді,... серед якої енергійною вдачею видавався наймолодшим... Все життя Кониського нероздільно сполучено було з життям України. Я не знав людини, що більше, ніж він, жила життям батьківщини, страждала її горем, була щаслива з її щастя. Можна любити Україну так як її любив Кониський,-але більш, як він,- любить не можна.

...Серед великого моря суєсловів і дилетантів української ідеї небіжчик на всю постать свою стояв живим для них докором – своєю невтомною та несхибною працею. Я не знаю ні одної більш-менш значної української справи, яка не повстала би, коли не ініціативою, то при діяльній участі небіжчика.”¹³

М.Грушевський про вплив на тогочасне українство О.Кониського писав: „Громадський дух в нім був незвичайно розвинений. Він мав незвичайно широкі відносини, старанно розширяв їх по всяк час далі й піддержував, використовуючи їх для ширення української ідеї й національного руху. Енергія його на сім полі була незвичайна. Його покій був клюбом, бо до пізньої ночі, майже без перерви товклися земляки. З неприсутніми він вів величезну кореспонденцію. Дар ініціативи був в нім незвичайно розвиненим; він вічно щось планував, зв’язував, стягав людей”¹⁴

Що означала постать О.Кониського для українського Києва говорить один промовистий факт наведений у його щоденнику. За місяць у 1897 р.. коли він лежав у лікарні, його відвідало 375 разів.¹⁵ І це тоді, коли О.Кониський з В.Антоновичем, В.Симиренком і М.Кононенком на всю Україну в цей приблизно час нараховували всього 74  українські душі.¹⁶

В громадському характері О.Кониського передусім випирала його незламна українськість, чітка постава на творення культурної відрубності українців від росіян. На це була спрямована уся літературна, суспільно-політична та громадська робота О.Кониського. Фанатична цілеспрямованість і працездатність Олександра Яковича відзначалася й Іваном Франком. Останній писав про О.Кониського: „Його енергія, сила волі і невсипуща трудолюбність змушують до подиву навіть тих, хто перед не згоджувався на напрям його роботи [можливо натяк на себе.–І.Г.]. В хвилях тяжкого занепаду українського духа і українського слова він нераз бував майже одиноким незломним, бував „гласом вопіющим во пустині.”¹⁷

О.Кониський був, можливо, першим послідовним українським самостійником. Ще від часів петербурзької „Основи” долучився він до українського руху і вже 1862 р. році його висилають з Полтави за „малоросійський сепаратизм”. П.Куліш згадував, як статечні громадяни намагалися заспокоїти патріотичний порив О.Кониського. але було пізно і він опинився на засланні у Вологді. Таку ж патріотичну активність він проявляв і в інших місцях свого мешкання, в Катеринославі і Києві. Усюди був публічним заступником українського інтересу, не боявся ніколи, офіційних нагінок та поліційних переслідувань. У 1888 р. він написав відкритого листа Міністру внутрішніх справ вимагаючи припинити переслідування українського слова. Це вимагало неабиякої сміливості і незламної сили волі. В цьому компоненті О.Кониський був для українського руху,- схильного до компромісності, полохливості перед владою, національної амбівалентності,- білою вороною. Постійно наживав ворогів, перебував тривалий час під слідством, але ніколи не губив активізму і віри. Під кінець життя О.Кониський писав до етнографа Митрофана Дикаріва: „...віра моя в нашу ідею, в певність її, і надія, що прийде, що не може не прийти і наш ясний день,- день волі і добробуту,- не марніє, не меншає”¹⁸

Він і до людей ставився під кутом зору їх ставлення до програми українського самостійництва. Він критикував П.Куліша за його утраквістичність в питаннях служби для російських державних інтересів у Холмщині. Він розійшовся з більшістю старогромадян через їхню мляву і невизначену позицію у ставленні до окремішньості української культури. Категорічність і принциповість О.Кониського в цих питаннях були виключними, тому в кінці життя він залишився майже на одинці, зрозумілий вже більше новому поколіннню діячів, а не своїм одноліткам українофілам. У листі до О.Федьковича за 1865 р. з цього приводу О.Кониський казав: „Великою утіхою нашою є те, що молодіж тутешня навернулася на руську дорогу і йде просто, не поглядаючи ні на польську „интелигенцию”, ні на московське „благо”. Доля наша і воля попереду, надія наша не в тих що за нами, а в тих, що перед нами”.¹⁹

Про нього О.Лотоцький писав як про „організаційний осередок тодішнього українського життя”. А про оцінку громадянина за його ставленням до української справи Олександр Гнатович писав: „Особа Кониського мала в собі такі специфічні риси, що відбивали од нього людей, на початку до нього прихильних, і приводили до ігнорації його особи і його праці. Се була людина, що не знала компромісів у національній справі, і кожне розходження з ним у тій справі, яку він справді брав завше засадничо, було для нього підставою для розходження особистого. Так він рвав з людьми найближчими. І були моменти, коли залишався він майже одиноким”²⁰ Майже подібну оцінку О.Кониського як громадської людини і про його ставленню до оточуючих дав інший молодший товариш Олександра Гнатовича – Сергій Єфремов: „Всупереч [І.Нечую-]Левицькому. Це була наскрізь громадська людина, яка найкраще почувала себе в гурті, на людях. Яка легко сходилась з людьми. Хоча легко і розходилася, коли виявлялися якісь суперечности, яка вміла любити, але й вміла ненавидіти і вже, здається, не прощала образ і навіть іноді просто незгоди в поглядах. Тим-то контингент одвідувачів Кониського мінявся досить хутко: старі знайомі переставали бувати, з’являлися нові люде, приїжджі з провінції вважали за свій обов’язок побувати в № 36-му на Бульварі... З киян до Кониського учащала мало не сама молодь і дуже-дуже зрідка можна було стріти когось із старших, тоді, правда, і нечисленних, громадян. ...Кониський вже рішучо порвав був з Старою громадою, підтримуючи лиш особисті зв’язки з Антоновичем, Житецьким та Михальчуком... З іншими українськими родинами та гуртками, що купчились коло Старицьких та Ол.Пчілки, Кониський був у виразному антогонізмі і часто глузував з них, а в тих кругах нас, що бували у Кониського, так і звали „конисівцями” і ставились не дуже приязно. Винні в тому антогонізмі, треба думати, були обидві сторони, і не тільки особиста симпатія стояла поміж ними, а давні і тверді рахунки світогляду Кониського з світоглядом Драгоманова.”²¹

Одній з причин розриву О.Лотоцький бачив у політиці „Нової ери” самим відданим прихильником якої був саме О.Кониський, і яка не знаходила великого співчуття серед не лише радикально наставленої молоді, але й старшого покоління сервілістично наставленого до російського суспільства, влади, культури. Таких як В.Науменко, Є.Ківлицький, О.Левицький та ін.

Олександр Кониський став першим речником націотвочої ваги українського літературного слова, яке власне і мало творити ту українську духовно-культурну окремішність від Росій і Польщі. До О.Кониського українофільський рух намагався сумістити дві ментально несумісні речі російську і українську культуру: російську літературу розглядати як на спільний здобуток  „великоросійського” і „малоросійського” народів. Українське сприймалося частиною більшого „русского” (російського).

В цьому контексті О.Кониський значно випередив і пішов далі за М.Драгоманова, котрий так само визнавав існуючою загальноросійську культуру для українців, білорусів і росіян, чим відчутно теоретично пригальмував національний рух і в Галичині так і на Наддніпрянщині. О.Кониський у „Правді”, відповідаючи М.Драгоманову на висловлене у „Австро-руських споминач” твердження, що  „русин московський оден із всіх братів велике зложив государство” писав неправомірність приваблювання українця думкою про міць всеросійської держави. Бо «з того „великого государства” вийшли великі і важкі кайдани, а до кайданів і неволі не вабить нас жодна „общерусская” культура».²² О.Кониський чітко вибудував розмежувальний кордон між українським та російським духовним простором і тим самим поставив справу служіння української інтелігенції завданням відродження власного народу на міцний ґрунт, певніший за примарні цілі радикального українства, що силкувалося звільнити усі народи Російської імперії на спілку з російськими революціонерами. На це витрачалися протягом десятирічч колосальні людські й інтелектуальні ресурси українства, що пропадали намарно для української справи.

Ще у 1860-у році у Полтаві О.Кониський спільно з Д.Пильчиковим вимагав від П.Куліша і В.Білозерського видавати петербурзьку „Основу” лише українською мовою. П.Куліш ніби і розумів це, але вважав українське суспільство недозрілим до власної літературної мови. Цікаво, що розмова між О.Кониським і Д.Пільчиковим та П.Кулішем відбувалася в двох мовах: перші двоє зверталися до метра національної культури українською, той їм відповідав російською.²³ П.Куліш виправдовувався невиробленістю української мови до публіцистичного писання. Він казав О.Кониському, що В.Шекспіра в українському перекладі побачать хіба онуки. Але ж пізніше сам здійснив шекспірівські переклади, долучивши українську культуру до шедеврів світової літератури. Чи не Олександр Якович тоді наштовхнув П.Куліша на такий культурний подвиг.

О.Кониський – людина наступної генерації українських діячів,– вперше виступив за принципове завершення періоду мовної утраквістичності і перехід на письмову українську.

О.Кониський був одним з найзапекліших борців за українську школу, за перемогу фонетичного правопису над етимологічним (максимовичівкою) – знаряддям збереження національного дуалізму української інтелігенції. Саме О.Кониського варто вважати одним з творців власне української національної публіцистики і періодичних видань в Галичині. Він був постійним дописувачем усіх україномовних журналів Галичини у 1860-1890-ті роки, стояв у джерел відновлення  „Правди” у 1888 р., був її головним редактором. У „Правді” О.Кониський спричинився до дальшого мовного вироблення української публіцистичної мови. Українська мова має відповідати курсу на здобуття культурної і політичної самостійності, а отже не може бути в неї толерування москвофільського язичія. Вона має бути спільною для Західної та Східної, підавстрійської та підросійської, України. О.Кониський був одним з небагатьох підросійських публіцистів, який писав саме українською мовою і закликав до того інших колег з Наддніпрянщини.

В оповіданні „В гостях добре, дома ліпше” в образах Селеха і Головеня він вивів образи двох духовних малоросів Ф.Лебединцева (наддніпрянця) і Я.Головацького (наддністрянця). Перший перебуваючи у Львові в гостях одного з колишніх провідників „Руської трійці” чує з вуст його нечувану мовну мішанину церковно-слов’янської, української, польської, та російської мов, котрої з роду не чув. Головень же вважав, що балакає з Селехом мовою Пушкіна та Гоголя. Тоді Лебединцев-Селех іде на хитрість, яку застосовував до москвофілів і В.Антонович, і починає говорити до Головацького-Головеня літературною російською. Реакція Головацького була несподіваною: „Упрошаю Вас, високодостойнику, звольте говорити промедлительніє, понеже я не хорошо понимаю”. Пояснюючи причину вживання неприродної української він казав: „Ми усиловливаємося облагорожувати и розвоювати наши простонародния подречія, подносячи їх до ступеня россійского літературного язика, каковим я бесідую ниньки з високодостойником, вашим Благородієм”.²⁴

В українському громадському житті еволюціоніст і прихильник органічної праці усіх верств громади Олександр Кониський протистояв конституалісту, але соціалісту і революціонеру Михайлові Драгоманову. Це протистояння зіграло злий жарт з О.Кониським після його смерті, бо ідеї М.Драгоманова виявилися ніби суспільно актуальнішими і над Олександром Яковичем тривалий час ніби маячила наличка „реакціонера”, бо поборював поступовця М.Драгоманова. Цьому сприяла й радянська комуністична ідеологія, яка намагаючися відірвати від „українських буржуазних націоналістів” Івана Франка – переважно драгоманівця за поглядами у перший період літературної діяльності,- протиставляла молодого І.Франка –соціаліста „відсталим” ідейно культурниками і „вузькими націоналістами” старогромадівцям Києва, а передусім О.Кониському, як їх головному презентантові. Стара комуністична модель оцінки минулого трималася на апріорному твердженні – аксіомі, що революційний переустрій суспільства завжди краще половинчастих реформ, всестанової згоди і гармонізації взаємин між усіма соціальними прошарками. Останні десятиліття змусили наших сучасників прийти до зовсім протилежних висновків. Лише суспільства, де відбуваються суспільні і економічні реформи згори  під тиском широких верств суспільства справді прогресують. Натомість держави, у яких відбуваються військово-революційні збурення, що супроводжуються масовим терором і абсолютистською владою партії, а згодом вождя, призводять до суспільного та господарського занепаду й культурної деморалізації громадян.

Ідеї О.Кониського виявилися з плином часу, якщо і не актуальнішими за М.Драгоманова, то з точки з зору будівництва української держави, куди продуктивнішими. Кредо діяльності Олександра Кониського – „в революцію я не вірю і не покладаю на неї ніякої надії, я вірю тілько в добро од освіти і любові”²⁵, висловлене у листі до О.Федьковича, може вважатися гаслом українського культурництва.

Спрощенне розуміння культурництва, схематичне включення до культурницької течії усіх київських громадівців, без градацій на ідейно-політичні відтинки, триває ще в  нашій історіографії й по-сьогодні. Володимир Антонович та Олександр Кониський виставляються культурниками й антиподами М.Драгоманова – політика. Цікаво, що сучасник ідейних керівників Громади О.Кістяківський, у своєму щоденнику з приводу такого розуміння сутності В.Антоновича і М.Драгоманова, рушуче протестував.²⁶ Він, навпаки, вважав саме Володимра Боніфатійовича „політиком”, бо той вмів знаходити зі своїми супротивниками компроміси, і не бачив у поведінці М.Драгоманова політичного підходу. Щоправда під політикою О.Кістяківський розумів скоріше „політикування”, тоб-то не засади суспільного розвитку, а вміння приватного пристосування людини у суспільстві, яке не сприймає поступових ідей.

Затемнення в розумінні культурництва пішло ще від самих членів Старої Громади, які у пізніші часи лишили свої спогади, і у них як культурників класифікували О.Кониського та В.Антоновича. Євген Чикаленко писав: "О.Я. Кониського можна поставити, по світогляду, по середині між Антоновичем і Житецьким, бо він не був «українофілом», а справжнім українцем, але виключно культурником. А тим часом громадянство українське ставилося з більшою симпатією до Житецького, … не вважаючи на те, що Кониський раз-у-раз проявляв більше заінтересування українським рухом… і взагалі мав багато духовних учеників».²⁷ Максим Славінський повторює цю ж тезу ледь чи не дослівно:     "Прихильники Кониського дістали назву «культурників», а ті, що йшли за думками Драгоманова,- стали зватися «політиками». Ім’я Антоновича не було зв’язане ні з однією з цих груп, а стояло воно якось поза ними й над ними.”²⁸

Отже для Є. Чикаленка і М.Славінського Олександр Кониський був стопроцентний культурник. М.Славінський навіть розмежовував О.Кониського і В.Антоновича, останнього він вважав політиком, як творця „нової ери” в Галичині. Але ж до політики „Нової ери” О.Кониський мав не менше, якщо не більше відношення, ніж В.Антонович. Тому, коли вважати В.Антоновича „політиком”, а не „культурником (що є цілком слушним), то таким самим політиком треба визнавати і О.Кониського. На наш погляд варто казати про два шляхи в політиці: еволюційний і революційний. Які предствавляли з одного боку В.Антонович та О.Кониський, з другого – М.Драгоманов. Неполітичними культурниками були інші старогромадівці, яких уособлював їхній лідер у 1890-ті – 1900-ті роки Володимир Науменко. Останні не бачили України поза межами політичної і культурної орбіти Росії. У 1895 р. Стара громада провела з’їзд українських діячів, на якому провід брали В.Науменко і І.Лучицький. О.Кониського не запросили на нього, як „австрофіла”. З приводу вислідів цього з’їзду О.Кониський писав М.Грушевському: „Чув я, що й на „знаменитому” з’їзді він [І.Лучицький] з Чайченком [Б.Грінченком] держали проти Вас і проти мене „обвинительние речи”. ...Науменко, як був у Чернігові влітку, дак теж ганьбив нас „за непонимание истинной сути украинской идеи”. Бачте, по його думці, висловленій перед чернігівцями, „успех єтой идеи возможен только в тесной связи с одной общерусской литературой и культурой”.²⁹

О.Кониський для київських громадівців був занадто самостійником, зарізким „антиросійщиком”. Він не політканствував як В.Антонович з проросійськи наставленими українцями, не шукав гнилих компромісів. Тому був в немилості у В.Тарнавського, Є.Ківлицького, О.Левицького, М.Дашкевича, В.Науменка, О.Лазаревського. Його не любили за безкомпромісність у національному питанні. Кияни не спочували різко антимосквофільській позиції О.Кониського в галицькій політиці. Не підтримували його політику „нової ери”. А тому й опинився він в ізоляції у Старій Громаді. І фактично від кінця 1880-х проводив окрему від неї політику. Навіть, коли О.Кониський зініціював створення замість Старої Громади Загальноукраїнського безпартійного об’єднання (ЗУБО) – прототип ТУПу у 1897 р., то ті люди, що стояли на чолі Старої Громади спочатку саботували заснування ЗУБО, а потім погодившись у увійшовши до керівної ради, домоглися відсунути О.Кониського від керівництва. До Ради ЗУБО він не потраприв, що болюче вдарило його самолюбство. Там опинилися більш конформістськи наставлені В.Антонович, В.Науменко, П.Житецький та ін. Але раз назавжди обраного раз назавжди напрями політичного простування О.Кониський не зрадив.

О.Кониський був одним з творців ідеї органічної праці на українському ґрунті, в чому фактично був однодумцем і соратником краківської консервативної школи суспільної думки й історіографії Шуйського. Його речником на галицькому полі суспільної діяльності став О.Барвінський. О.Барвінський – О.Кониський протистояли зв’язці М.Драгоманов – І.Франко та М.Павлик у боротьбі за розум молодої генерації. У визначенні шляху або „Україна для всіх” або „Україна лише для демократів і соціалістів”, позиція О.Кониського –О.Барвінського виглядає куди конструктивніша і правильніша. Національне питання О.Кониський нерозривно лучив із соціальним. Він слушно вважав, що ця проблема передусім зрозумілою буде для верхніх суспільних прошарків. Людей інтелігентної праці. Пізніше у своїх споминах духовний учень О.Кониського – Олександр Барвінський з приводу передовиць Олександра Яковича в „Правді” писав: „Учитель, адвокат, дяк, писар, котрий поможе громаді завести спільну крамничку, організувати читальну, розів’є в селі самостійну діяльність громади і т.д., той запевне принесе народови більш користи, ніж всяке „виелімінювання” теорій абстрактних, невідповідних історично-національній вдачі нашого народа, а часом і шкідливих... треба дбати, щоби жодна, найменша сила інтелігентна, вдатна до роботи не була змарнована на користь українсько-руського народу”.³⁰

М.Драгоманов намагався спиратися на молодь.³¹ Минаючи традиційні суспільні стани. Взагалі верхні прошарки суспільства, що спиралися на традицію і були консервативно наставлені не сприймали ідей егалітаризму і соціальної рівності. А отже були за М.Драгомановим реакційними. Драгоманівська тріада маніфестувалася постулатом: „В культурі – раціоналізм, в політиці – федералізм, в питаннях соціальних – демократизм”.³²  Ці вимоги в українських умовах без корекції на специфічні обставини реального життя були чистою утопією. Культурний раціоналізм характеризував західноєвропейське суспільство, засноване на секулярному і позитивісточному світосприйнятті, з  багатовіковою традицією книжної культури, культивуванням університетських знань. Православна українська традиція не вела до розвою гуманітаристики чистого європейського зразку. Європейські цінності в Україні мусили впроваджуватися з урахуванням специфічно українських чинників: мінімального прошарку інтелігенції, переважаючої кулькості селянського населення, відсутності розвинутої економічсної бази, широких верств буржуазії і робітничого класу, наявності християнського світосприйняття широкими верствами населення. Догматичне наламування на західний зразок, неминуче натрапляло на вимогу узгодження українських дій з російським суспільством, яке мало, на відміну від українців і свою культурну традицію і сталу освітньо-наукову практику. В зв’язку з цим М.Драгоманов і закликав українців орієнтуватися на російську літературу, її революційну традицію, як частини європейського культурного простору, що в українських умовах означало добровільне погодження на дальшу русифікацію.

Проти цього якраз різко виступав О.Кониський. Як консерватор він, пропонував спиратися на готові традиційні форми українського суспільства. Не опонувати їм і творити щось зовсім нове, відірване від ґрунту, а покращувате задане природою і Богом еволюційним способом. Українське громадянство готове сприйняти ідеї соціального та національного перетворення. Європейське не заперечує національного розвою. Національне О.Кониський ставив перед соціальним, вважаючи його локомотивом, який потягне за собою і економічні поліпшення життя людей. Натомість М.Драгоманов соціальний момент ставив над національним. Цим шляхом пізніше пішли українські соціал-демократи і опинилися дезорієнтованими в часах національної революції. Виходячи з тези про примат соціального, Михайло Петрович виставляв тезу про пошук союзників не серед національного табору – „своїх панів”, а соціально близьких верств російської і польської людності, яка на відміну від українців мала вироблену національну ідеологію, і яким були близькими цілі польської і російської еліти, думки про політичне панування над автохтонним українським населенням в Україні.

Догматизм М.Драгоманова не бачив позитиву у пошуці компромісів з людьми, які представляли конкретну економічну і громадську силу. Коли у 1873 р. О.Кониський давав гроші і організовував разом з С.Качалою спонсорів на заснування Наукового товариства ім.Т.Шевченка, М.Драгоманов зібрав 45 підписів киян проти „реакційної політики галицьких клерікалів” під проводом С.Качали. У Своїй автобіографії він писав: „З галицькими українофілами я не зійшовся, бо вони тоді були під впливом священика Качали, котрий з реакції проти старих рутенців, які так довго прислуговували партії австро-німецьких централістів, пристав до партії магнатсько-клерікальних федералів, як князь Ю.Чарторийський, Спілку цю я вважав зовсім дивовижною для приклонників Шевченка.”³³ А між тим саме ця спілка привела до можливо одного з найбільших успіхів української політики кінця ХІХ ст. – „Нової ери”, одним з чільних впроваджувачів якої був О.Кониський. Лев, Володислав і Адам Сапіги стали містком для переговорів між українською і польською стороною, що дозволило знайти польсько-українське порозуміння на межі 1880-х років.

О.Кониський відчув у колишніх нащадків зпольщеної української шляхти тих стратегічних союзників, які згадавши про своє українство, не лише підтримали українську справу, але й змогли з часом як В.Феодорович повернутися до українства. Тому автора духовного гімну України можна вважати предтечею політичного українства, попередником ідеї В.Липинського про політичний територіалізм, за яким треба вважати українцями усіх, хто живе на українській землі і визнає право  етнічних українців господарити на своїй землі.

Саме ця щаслива думка спонукала О.Кониського разом з В.Антоновичем та народовцями О.Барвінського шукати примирення з поляками Галичини і через них творити питому всеукраїнську політику, раз назавжди покінчивши з непевним і аморфним москвофільством. До О.Кониського народовці намагалися творити спілки з москвофілами, як національно близьким (етнічно спорідненим) елементом. І лише автор першої наукової монографії про життя Т.Шевченка розрубав гордіїв вузол, що вів у глухий кут національного сервілізму, пораженства, тримав українців у фарватері російської імперської політики. І апелював О.Кониський. як і чверть століття потому В.Липинський, не просто до поляків, просякнутих вшехпольською ідеолгією, а до людей крайовських симпатій, місцеву земельну аристократію з шляхетськими українським коріннями у далекому минулому.

Пошуки М.Драгоманова знайти симпатиків серед  поляків-демократів не увінчалися успіхом. Бо ці польські соціалісти були якраз одними з провідників ідей відродження „історичної Польщі”, а саме немилі М.Драгоманову земельні власники були сприятливим ґрунтом до української пропаганди. Але для Михайла Петровича – це були реакціонери, і він саму думку про такий союз відмітав на корню.

У лютневому 1989 р числі „Правди”, присвяченій Шевченковим роковинам О.Кониський, закликачи до історичного польсько-українського примирення писав: „Подай же руку козакові і серце чистеє подай і знову іменем Христовим возобновим наш давній рай... поляки повинні тямити, що робота сего раю може бути тілько на підвалинах повної реальної рівноправности, що від будущини русинів залежить будущина поляків”.³⁴

Творення власне української, а не рутенської москвофільської греко-католицької церкви в другій половині ХІХ ст. М.Драгоманов також цілковито не сприймав, розводячи у протилежні боки поняття науковий раціоналізм та справжній релігійний ідеалізм, що не суперечив науковим засадам суспільства. Він ніяк не хотів визнати національною уніатську церкву Західної України, вважаючи, що безґрунтовний штундизм це завдання в Україні зможе виконати краще.

Натомість О.Кониський в Наддніпрянщини працював передусім в середовищі дітей православного духівництва – бачачи саме у цій верстві органічну українську інтелігенцію, яка зможе пов’язати інтелектуальний провід з широкими народними масами.³⁵ Саме з священичого середовища Київщини і Правобережжя вийшли найбільшш вірні симпатики ідей О.Кониського, його найвірніші учні.  В Галичині Олександр Якович так само спирався на дітей греко-католицьких парохів. Власне уся народовська партія, можна казати, була своєрідною філією великих попівських родів Галичини, нотаблів західноукраїнського суспільства. Зі священиків походили головні „кониськівці” О.Барвінський, М.Грушевський, О.Лотоцький, С.Єфремов, В.Доманицький, Ф.Матушевський.

М.Драгоманов найпильнішу увагу українців звертав на знайомлення з російською літературою, бо ”Вестник Европи” для розвитку розумових здібностей, на його переконання, дає більше ніж „Основа”. О.Кониський виступав за усвідомлену відмову від сприняття російської літератури, як засобу цивілізації, бо разом з тими здобутками світової цивілізації в парі іде ментальне російщення українців. Хоч і мав рацію М.Драгоманов, що в російській мові існує більше духовних вартостей культури, ніж в українській, але й рацію О.Кониського ніяк не можна відкидати. В.Антонович ідейний союзник О.Кониського, радив українцям читати книжки в оригінальних європейських мовах. Щоб не ставати підневільним ретранслятором культурно-ментальних установок імперської свідомості росіян.

Олександр Кониський першим закликав до активного відвоювання свого культурного простору з російської займанщини, і цим заклав наріжний камінь дальшого політичного поступу українців, не менш значущого, ніж драгоманівське гасло вчитися у Європи, бути одночасно і українцем і космополітом. Головним завданням „Правди” О.Кониський, вважав, як писав О.Барвінський, „поборювати всякі змагання, котрі би спиняли свобідний розвиток українсько-руського народу на національно-народній основі, отже всяких об’єдинителів і обрусителів, як і тих, що намагаються польщити наш нарід, поборювати і тих, що космополітичними теоріями шкодять розповсюдженню народно-національної свідомості або захвалюванням „блага” і „общерусской” культури, т.зв. всеросійщини, пособляють признанню прапора деспотизму, гегемонії неволення життя, прибраного в ліберальну одежу”.³⁶

М.Драгоманов, на відміну від О.Кониського, фактично був прихильником терії про наднаціональну „русскую” культуру – надбання усіх слов’янських народів, і національні культури в середині її. Принаймні, розпочавши шлях до творення відрубної української культури М.Драгоманов рудиментарно залишався спадкоємцем попереднього покоління українофілів (М.Максимович, П.Куліш, М.Костомаров), які не наважувалися остаточно перекреслити російське в собі. Не випадково О.Барвінський називав М.Драгоманова все ще українофілом за своєю політичною сутністю. Така постановка у культурному питанні, цілком призводила М.Драгоманова до його тези про федералістичний устрій України в межах Російсьої імперії. Призводило його до заперечення постулату української самостійності. В чому, знову ж таки, він натрапляв на гостру суперечку з О.Кониським.

В питанні державної незалежності України М.Драгоманов і О.Кониський так само виступили двома гостро ворогуючими між собою антиподами. М.Драгоманов продовжував традиційну лінію кирило-мефодіївців, ратуючи за федералізацію російської імперії та в широкому сенсі за федерацію усієї Європи. О.Кониський був засадничим самостійником і на федерацію дивився лише як на проміжний засіб для досягнення незалежності. В принципі і у всесвітній федерації можна побачити елементи самостійництва, але нападки М.Драгоманова на „вузький націоналізм” О.Кониського, показують що Михайло Петрович малореалістично сподівався перейти до національної рівноправності в Європі поминаючи незалежницьку фазу. Важко зрозуміти чому він не бачив перспективи за українською державністю і не бачив гармонійного узгодження тези про європейську спілку і українську державу в ній.

Зрештою важко не побачити, що обидві візії українського поступу за М.Драгомановим і О.Кониським в купі дають ідеальне бачення українського шляху. Не взаємозаперечення. А взаємодоповнення узгоджувало обидві непримирені позиції. Проте про примирення між М.Драгомановим й О.Кониським ніколи не йшлося.

В одному обидва, О.Кониський і М.Драгоманов, були подібними. Вони були надзвичайно полум’яними натурами, сповідували громадський активізм. І обидва були надзвичайно нетерпимими до чужої думки. Тому й не любили один одного щиро й недзвозначно. Й однозначно несправедливо оцінювали громадські здобутки один одного. Сергій Єфремов згадував, що в О.Кониському йому імпонувала фанатична відданість українській справі. За що йому можна було простити усі помилки і хиби вибухового характеру. На відміну від принципового М.Драгоманова, О.Кониський був готовий іти на максимальні компроміси для досягнення політико-культурних дивідентів для української справи. Олександр Якович писав меморіали до царського уряду, над чим глузував М.Драгоманов. Між тим була в цій поставі О.Кониського „як на тодішні часи, доза громадянської мужности, і та невпокійливість вдачі, що примушує битись головою об мур, аби не сидіти нишком, склавши руки. А це було значно краще, ніж за тодішньою українофільською звичкою „ходячому серцем замирати: розпач і квієтизм українофільства більш українській справів зашкодили, ніж поривчасте. Але живе борсання Кониського”³⁷ Для молоді безкомпромісність М.Драгоманова імпонувала куди більше. Навіть С.Єфремов поступування М.Драгоманова подобалося більше за О.Кониського. Навіть дідич і землевласник Євген Чикаленко, був не „кониськівцем”, а „драгоманівцем” за політичними переконаннями.

О.Кониський заперечував величезний внесок М.Драгоманова в український визвольний рух, навіть відкидав його значення як визначної людини науки. „Драгоманов у науці тямить якраз стільки ж. Скільки й мій чобіт”,– казав Олександр Якович, посилаючися на думку колишнього адепта М.Драгоманова, Павла Житецького.³⁸  Відгуки друковані М.Драгоманова про О.Кониського були так само гострі і  перебільшено несправедливі. Велика індивідуальність часто не терплять поряд собою таку ж такі дужу індивідуальність, яка є антиподом у поглядах і методах громадської праці.

Заручником взаємин О.Кониського – М.Драгоманова став Іван Франко. На нього для О.Кониського лягла раз і назавжди незатерта тінь соратника М.Драгоманова. Тому О.Кониський відкидав й таланти І.Франка, низько відгукувався про моральні якості Івана Яковича, різко негативно ставився до нього як до людини, вказуючи на постійні Франкові хитання (а хитання ці були і протягом усього життя, ніде прапвди діти). Зрештою, це зашкодило й загальноукраїнській справі, бо О.Кониський завжди різко  був проти усіляких можливостей зайняти І.Франком кафедри у львівським університеті, здобуттю докторату³⁹, співробітництву в НТШ та його виданнях. До М.Грушевського О.Кониський з приводу пропозиції майбутньог голови НТШ спертися у політичній діяльності на радикалів й І.Франка зокрема писав: „Знаєте мою думку про потребу опозиції – розумно-реальної, але ж з ким її робити? Чи не з Шумилом [Павликом]  або з Рижим [Франком], з людьми, у котрих і на макове зерно нема щирости?”⁴⁰ Коли М.Грушевський просив поради О.Кониського з приводу кандидатури І.Франка на очолення лівої партійної сили, останній відповідав: „Може б Рижий  навзаводи побіг би до сего, але я єму ні в чому не йму віри. Сила фактів довела, що се людина цілком не моральна, завсегди здатна зрадити, „предать и продать”, і ніколи, ніколи він ліпший не стане, бо така вже атмосфера навкруги.”⁴¹

Лише М.Грушевський зміг виправити цю несправедливість по вдношенню до І.Франка, влаштуванням на працю в НТШ посприяв більш енергійній участі Каменяра в науковій і культурній праці. Цікаво, що саме І.Франко, попри обопільний скепсис один до одного у 1880-1890-х роках, написав про О.Кониського першу біографічну книжечку. І в цьому факті також можна побачити „руку” М.Грушевського, який в 1909 р. активно працював у львівській „Просвіті”. М.Грушевський скореговував погляд І.Франка на значення М.Драгоманова в історії української політики під кутом зору критики його космополітизму та поціновування загальноросійських цінностей. Під впливом М.Грушевського відбулася й ревізія поглядів І.Франка на О.Кониського. В останньому Іван Якович бачив „ не [той] авторитет, що своєю силою пригнітав молодших і слабших, як чинив Драгоманов. Це був гарцівник рухливий і легкоуозброєний, що вказує нові терени до здобування, хоч сам і не здобуває їх”.⁴²

Олександр Кониський був першим по-справжньому українським соборником. Його, поруч з П.Кулішем, М.Драгомановм і І.Нечуєм-Левицьким називають серед головних культурних об’єднувачів підросійської і підавстрійської Україн.⁴³ Але саме О.Кониському належиться основна заслуга в цьому поєднанні, бо він став головним речником ідеї „Галичина – український П’ємонт”. Він стояв у колиски формування в Галичині ембріонів спільної всеукраїнськї культури: об’єднаної літературної мови, спільної художньої літератури, єдиної національної науки, синхронізованої суспільно-політичної діяльності на міжнародній арені. Михайло Грушевський писав: „Для нав’язання спільності між сими двома частинами України-Руси, роз’ятими кордонами його діяльність була найбільша; а на зміцнення українського руху в Росії се мало превелике значення”.⁴⁴

О.Кониський найбільше з усіх наддніпрянських українців зрозумів громадські переваги конституційного ладу Австро-Угорщини і прозорливо запропонував перенести всеукраїнську політичну діяльність на галицький ґрунт. Політика „нової ери”, промотором якої був з підросійського боку О.Кониський була тою точкою біфуркації (точки неповернення) (промова Ю.Романчука в Галицькому сеймі в 1890 р.)  для України, яка остаточно розірвала з проросійським вектором української політики з проросійством і почала відлік незалежного українського часу.

Першу поїздку в Галичину О.Кониський здійснив у 1866 р., а від 1884 року їздить за Збруч вже щороку. За доносами москвофілів проти О.Кониського у 1885 р. розпочалося судова розправа, яка тяглася 16 місяців. У 1888-1889 роках Олександр Якович настало перебирається до Львова, де редагує „Правду”. О.Кониський для галичан був найпопулярнішим і найвідомішим наддніпрянцем, значення якого для відродження України порівнювали зі значенням Т.Шевченка.

Олександр Кониський став організатором національної української науки. До нього наші вчені лише вряди годи дозволяли собі бути українськими науковцями, більшу частину життя присвячуючи себе великодержавним російській, польській, австрійській наукам. Навіть ідеологи українського руху, професори-історики М.Максимович та М.Костомаров були дуалістами: водночас українськимий російськими істориками. Не оминула ця доля навіть В.Антоновича, що писав лише російською мовою свої наукові праці. Вододіл між російською і українськими науками, не будучи дипломованим науковцем, поставив саме О.Кониський. Власне Олександр Якович і освти повної середньої не мав, лише вчився у Ніженській початковій школі (1844-1845), потім у Чернігівській гімназії, з якої в тринадцятирічному віці його виперли за писання українських віршів. Але все ж мав рацію Марко Антонович, який долучає О.Кониського до київської академічної традиції. І не лише тому, що той мав відношення до НТШ, але й тому, що став провідним істориком української літератури і першорядним шевченкознавцем.⁴⁵

О.Кониський найбільше з інших діячів переймався проблемами українсьої освіти. Був причетним ще до недільних шкіл. Сам читав історію в п’яти недільних школах Полтави, одна з яких була вечірня для дорослих. Пише для цих шкіл підручники – „Українські прописи” та „Щотницю”. Розуміючи значення української освіти, він був одним з найактивніших борців за національну школу, місятчі в різних періодиках статті на цю тему. Зокрема, можна згадати його публікацію 1881 року в російському журналі „Семья и школа”. На початку 1880-х виходить друком і його підручник з граматики.

Перша некоронована українська академія наук НТШ було дітищем передусім О.Кониського. На НТШ він дав своїх 1000 руб. та ще й організував з Д.Пільчиковим збір 7 тисяч. 9 тисяч дала Є.Милорадович, 6 – М.Жученко. На ці гроші передусім була куплена у 1873 р. друкарня, що дало змогу бути товариству незалежним у друкарсько-видавничих справах. О.Кониський саме себе вважав головним фундатором НТШ, а до Товариства ставився як до всеукраїнськрої інституції, до якої наддніпрянські українці мають абсолютно рівноправний стосунок.  Й перетворення НТШ з літературного на наукове товариство теж справа рук О.Кониського. Це він вперше подав думку реорганізувати НТШ у непідписаній статті в „Правді” ще у 1889 р. (ІІ, с.307-308). Про НТШ О.Кониський писав, що воно „завжди було мені незвичайно дорогим, як дорогий батьковому серцю найлюбіший син.”⁴⁶ І правдивості цих слів неможливо сумніватися. Для НТШ О.Кониський пожертвував свою бібліотеку і архів, відкрив стипендію і заповів частину грошей. НТШ для О.Кониськогоь – символ незалежної культури, першопочаток державного усамостійнення України.

О.Кониський став головним редактором перших томів „Записок НТШ” та був єдиним з підросійських українців (не рахуємо М.Грушевського, який з 1894 р. жив у Львові). який в кожному числі містив свої розправи, рецензії, історико-літературні матеріали. В „ЗНТШ” вийшов журнальній варіант його знакової літературознавчої праці „Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя” у двох томах (1898-1901). В.Антонович за увесь час існування „Записок” надрукував лише оду маленьку заміточку – в Місцелянеа. Нічого не надрукували інші світочі української наук, такі як В.Науменко, І.Лучицький, П.Житецький, А.Кримський та ін. О.Кониського брала розпач, коли до першого тому „Записок” з шістнадцяти обіцяних статей, написали свої праці лише двоє – Тадей Рильський і М.Грушевський.⁴⁷

О.Кониський протягом останніх шести років свого життя агітував, упрошував, закликав, присоромлював, нагадував про національну відповідальність, робив зауваження щодо мови, аби лише забезпечити видання НТШ автурою з Великої України та друкувати у „Записках” науково якісний продукт. На його заклик до „Записок” та інших періодиків Товариства почали писати М.Дикарів, С.Єфремов, О.Лотоцький, В.Доманицький. Вже нова генерація українських діячів відгукнулася на поклик О.Кониського до праці.

Окрема тема діяльності видатного громадянина – взаємини з М.Грушевським. Як правило усі лаври обрання Михайла Сергійовича на кафедру української історії львівського університету дістаються Володимиру Антоновичу, проте не менших зусиль практичних для цього з громадського боку зробив передусім О.Кониський. Саме він перебував у постійному контакті з О.Барвінським, і здійснював безпосередні перемовини між київської громадою і галицькими народовцями.

І М.Грушевського і О.Барвінського О.Кониський вважав своїми духовними учнями (його семеро власних діти української справою зовсім не цікавилися і були типовими російськими обивателями). В листі до М.Дикаріва щодо цього Олександр Якович писав: „Я не хвастаючись вкажу хоч на двох своїх годованців (звісно,– не освітою – годованців моїх духом. Патріотизмом і простованням) – обох їх Ви відаєте: – се Барвінський і Грушівський: дай їм, Боже, здоров’я доброго, да віку довгого.”⁴⁸

О.Кониський був одним з головних діючих персонажів офіційного відзначення захисту магістерської дисертації М.Грушевського в київському університеті. Сергій Єфремов залишив у своїх спогадах найхудожніший опис промови Олександра Яковича на цьому всеукраїнському святі. Він радів не менше, а може й більше за виновника урочистостей. „Кониський почав з того,– згадував С.Єфремов,– що сьогодні в університетській залі на диспуті він уявно бачив дві постаті – геніального співця України Шевченка та його коронованого ворога Миколу І, заступників двох непримирених світів, ворогів до останніх фібр своїх. Здавалося, що подужав був у борні могучий самодержець. Але в той час, коли декан факультету в своїй промові згадав ім’я Шевченка (диспутант – член НТШ)..., - ніби привиділось, як здригнулось і затіпалось на портреті обличчя нездоланного самодержця, як перекривились з остраху бундючні самовпевнені риси. Правда, втілена в справжній, непідкупній науці, - найбільша погроза для тиранії та деспотства. І од цього промовець переступив до майбутньої місії нашого висланця на захід – правдою в науці будувати і правду в житті, яка кінець-кінцем розвалить мури самодержавних ієрехонів і прилине до нас шевченківською мрією – надією про те, що „незрячі прозрять, а сліпі мов сарна з гаю помандрують”. „Дебрь-пустиня” прокинеться, вона вже прокидається, і доказ цього промовець бачить у сьогоднішньому святі, яке зібрало численних заступників з усіх кутків України, з усіх шарів її людности, всякого виду і стану. Чимось пророчим бриніли для мене слова старого сліпого діда, що натхненно говорив про повну перемогу української ідеї над супротивними заходами.”⁴⁹

Як один з найпослідовніших творців культу Тараса Шевченка в обидвох частинах України О.Кониський одночасно став творцем культу й М.Грушевського, хоч той лише розпочинав науково-громадську працю і ніби такого культу ще зовсім не заслуговував. Саме О.Кониський прорік його значення для українського відродження. Назву своїй книзі „Т.Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя” випадковою ніяк не назовеш. Про те що Шевченко мав ще друге прізвище зафіксоване в метриці – Грушевський мало хто знав і знає. Проте з цього збігу О.Кониський робив історіософську метафору. В М.Грушевському О.Кониський бачив продовження справи Т.Шевченка. Саме М.Грушевський на думку його вчителя мусить стати для українців Т.Шевченком ХХ ст. Так власне і сталося. Пророцтво О.Кониського збулося. 19 квітня 1894 р. з приводу вістки про обрання Грушевського професором до Львова О.Кониський писав М.Дикаріву: „Порадійте нашій вельми важній новині: на кафедру історії у Львові – цісар 9 квітня затвердив звичайним професором Грушівського. Особисто для мене – се невимовно велика радість! От се той момент, з якого почнеться історія нашої національної освіти і культури! Праця моя не погибла і дожив таки я до сего сподіваного часу! Дождався плодів з того, що року 1889 посіяв!”⁵⁰ У травні місяці цього ж року О.Кониський знову вертається до цієї ж думки: „Факт основання кафедри і настанова Грушівського професором єсть вінець нашої 30-літньої праці і перший ступінь, з якого почнеться нова історія нашої культури і науки”.⁵¹

М.Грушевський їхав в Галичину вірним прихильником політичної лінії О.Кониського – В.Антоновича, союзу наддніпрянських українців з народовцями під кермою О.Барвінського та поборення радикалів М.Драгоманова та його спільників – І.Франка й М.Павлика. Негативізм до політики М.Драгоманова в Західній Україні і до москвофільського космополітизму останнього М.Грушевський зберігав майже до передреволюційних часів. Він не лише плямував національний нігілізм М.Драгоманова. але навертав до критики вчителя й Івана Франка⁵². Під впливом голови НТШ Іван Якович став народовцем– націонал-демократом. Отже у відношеннях до політичної спадщини М.Драгоманова Михайло Грушевський залишався вірним кониськівцем, принаймні до 1914 р. На початках своєї львівської діяльності у 1894-1895 роках М.Грушевський тримав лінію на союз з О.Барвінським, але реалії життя раз-у-раз підказували змінити лінію поведінки, зробити крок вліво, залучивши на свій бік рухливішу і активнішу молодь.

О.Кониський зберігав піїтет до М.Грушевського до кінця життя. Михайло Сергійович же образився на свого вчителя за оборону О.Барвінського в конфлікті останнього з М.Грушевським у зв’язку зі стратегією всеукраїнської політики та становищем в середині НТШ. І сталося це, судячи за листами О.Кониського до М.Грушевського, не у другій полвині 1895 р., як вважав М.Антонович,⁵³ а вже ближче до середини наступного 1896 року. О.Кониський залишився вірним політиці „нової ери” до кінця. Вважав за потрібне триматися й далі спілки з поляками та не йти на союз з Радикальною партією уособленою іменами драгоманівців І.Франка і М.Павлика. Натомість М.Грушевський вважав політику польсько-українського союзу 1890 р. угодовою і шкідливою для українців не менше, ніж союз з москвофілами. Майбутній голова НТШ взяв курс на порозуміння з поміркованими радикалами та творення нового партійного утворення народовців – радикалів, майбутню національно-демократичну партію.

М.Грушевський закидав О.Кониському, що той дивитися на конфлікт в середовищі народовців очима О.Барвінського. На що О.Кониський відповідав: „Мій „суб’єктивізм” дає мені спромогу на політику Барвінського дивитись власними очима і ширше, і безсторонніше, ніж дивляться „об’єктивісти”, що кажуть: „все що зробив Барвінський, не варто нічого”. Я до діяльності Барвінського відношуся безстороннійш, ніж Ви і не можу згодитися з Вами, що „нова ера” така ж шкідлива, як і москалефільство. Що доброго зробив  Барвінський (реформа Товариства, субсідії Товариству; кафедра, „Дністер” і таке інше) – те і Ви, і я мусимо признати добрим, а що лихого (католицьке віча, промова за шкільну реформу) – те я гуджу і ганьбив і перед Вами, і в листах до його.”⁵⁴ Важко відмовити О,Кониському в правдивості  його слів відносно О.Барвінського. Інша річ, що у боротьбі за правильність саме своєї політичної лінії і О.Барвінський і М.Грушевський почали переходити на особистості і допускати випади, продиктовані хвилинними образами, далекими від об’єктивного ставлення до недавніх подій минулого.

Болючі конфлікти М.Грушевського з О.Барвінським спричинили охолодження взаємин першого з О.Кониським. І знову ж таки мав рацію М.Антонович, коли писав, що некролог на Олександра Яковича М.Грушевського міг бути сердечнішим, коли б писався на п’ять років раніше.⁵⁵

Крім М.Грушевського, О.Кониський залишив після себе низку інших визначних громадських діячів, зорганізованих спочатку у видавництві „Вік”. Його правою і лівою рукою в молодій громаді були О.Лотоцький і С.Єфремов, люди беззавітно віддані українській ідеї. що віддали все життя національному відродженню українського народу. Цікаво, що кожен з цих „годованців” О.Кониського успадкував одну з іпостасей таланту свого вчителя. Сергій Єфремов став провідним публіцистом, головним речником громадського життя, „совістю нації” (данина О.Кониському –полум’яному публіцисту”Правди”, „Зорі” та ін. журналів та газет). О.Лотоцький відбувся як провідний очільник петербурзької української громади, „посол” України в українській столиці, посередник всіх видавничих проектів, які проводив через цензуру, як ключова фігура у скасуванні Емського указу 1876 р. (О.Кониський постійно воював з цим указом упродовж всього життя та боровся постійно з цензурними перепонами). Василь Доманицький продовжив справу О.Кониського в діялнці шевченкознавства і видав 1907 р. перший науково-критичний „Кобзар” Т.Шевченка, про що завжди мріяв О.Кониський. С.Єфремов теж продовжував шевченкознавську працю вчителя, у середині 1920-х під його редакцією вийшло листування і щоденник Т.Шевченко. Він мав стати головним редактором повного зібрання праць Т.Шевченка, яке заборонили більшовики – новітні чорносотенці-великодержавники ХХ століття. Володимир Дурдуківський став найвизначнішим педагогом, директором Першої української гімназії ім. Т.Шевченка на Наддніпрянщини, чим продовжив заповіт О.Кониського про творення власної національної школи. Федір Матушевський став редактором першої щоденної газети Великої України „Рада”, рупора української ідеї, який також мріяв створити свого часу О.Кониський.

Ще один гурт був близьким до О.Кониського – товариство тарасівців – перша самостійницька протопартія Наддніпрянської України: Микола Міхновський, Володимир Шемет, Віталій Боровик, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Мусій Кононенко, Євген Тимченко, Олександр Черняхівський, Іван Стешенко. Їх часто можна було здибати в гостинній оселі О.Кониського на Бібіковському бульварі. Парафрази думок О.Кониського вчуваються у „Самостійній Україні” М.Міхновського, у полеміці Б.Грінченка з М.Драгомановим (Вартового) „Листи з Наддніпрянської України”, у ідейному креді тарасівців, друкованому у львівській „Правді” 1893 р.

Хіба це лише збіг, радше логіка подій, продовження справи, яку розпочав своєю щоденною мозольною працея невгомонний Перебендя. Він без надії сподівався, вірячи у перемогу ідеї українського відродження. Сумнівався у своїй спроможності до цього надихнути своїх сучасників:

„Коли б я здужав розбудить
Братів із тьми на світ підняти,
Коли б умів їх врозуміть
Як тяжко стогне наша мати!

Та ба! Не дав Господь мені
Душі могучої пророка,
Словес його не дав мені,
Не дав всчевидючого ока!”

Все ж здужав О.Кониський і „розбудить братів” і підняти їх „із тьми” і став для України тим могутнім пророком, який провістив постання української держави.

Ігор Гирич – кандидат історичних наук, завідувач Відділу джерел з історії України ХІХ – початку ХХ ст. Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАНУ.

Першопочатково стаття була надрукована у виданні: Гирич І.Б. Між наукою і політикою. Історіографічні студії про вчених-концептуалістів. Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2012. С. 53-84

1. Син України: Володимир Боніфатійович Антонович / упор. В.Короткий, В.Ульяновський. У 3-х томах.-Т.1-2.-К.1997;  Ульяновський В. Син України (Володимир Антонович: громадянин, учений, людина) // Антонович В.Б. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори.-К., 1995.-С.5-76; Ульяновський В.І., Короткий В.А. Володимир Антонович: образ на тлі епохи.-К., 1997.
2. 2 Мисюра О.О. Олександр Кониський у громадсько-політичному і культурно-освітньому житті України (друга половина XIX ст.): Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 [Електронний ресурс] / О.О. Мисюра; Харк. нац. ун-т ім. В.Н.Каразіна. — Х., 2005. — 19 с. ; Дяченко О.В. Олександр Якович Кониський і процес українського націотворення другої половини XIX століття: автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 [Електронний ресурс] / О.В. Дяченко; Дніпропетр. нац. ун-т. — Д., 2008. — 20 с. ;Камишова Т.М. Етико-естетичний ідеал у творчості Олександра Кониського: автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.01 [Електронний ресурс] / Т.М. Камишова; Дніпропетр. нац. ун-т ім. О.Гончара. — К., 2008. — 19 с.
3. Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори.– К., 1990.
4. Грушевський М. Олександр Кониський. 18 (30). УІІІ.1836–29.ХІ.(11.Х). 1900 // Хроніка українсько-руського НТШ.-1901.-Вип.1.-Ч.5.-С.28.
5. Грушевський М- О.Кониський // Село. – 1910. – № 47– С.5; Його ж. Пам’яті О.Кониського // ЗНТШ. – 1901. – Т. 39.– С.1-14; Про 25-літній ювілей вчителя М.Грушевський написав одну з перших своїх публіцистичних статей. Див.: Грушевський М. 25-літні роковини літературної діяльності О.Я.Кониського // Зоря. – 1885. – Роч.5. – С. 24. Єфремов С. Останні години життя, смерть і похорон О.Кониського // ЛНВ. – 1901. – Т. 13. – Ч. 2.– С.51-54; Його ж. Трудівник передрозсвітньої доби: На 10-ті роковини смерті О.Кониського // Рада. – 1910. – 30 ноября (13 грудня); Доманицький В. Библиографический указатель сочинений А.Я.Конисского // КС. – 1901. – № 1.– С.131-151; Матушевський-Єфремов. А.Я.Конисский // КС. – 1901. - № 1.– С.125-130.
6. Франко І. Про життя і діяльність Олександра Кониського // Мозаїка із творів, що не ввійшли до зібрання творів у 50 томах.-Львів, 2001.-С.122-147.
7. Возняк М. О.Кониський і перші томи «Записок» (листи до М.Дикарева) // ЗНТШ. – 1929. – Т. 150. – С.339-390; Студинський К. Звязки Кониського з Галичиною в роки 1862-1866 / ЗНТШ. – 1929. – Т. CL. – С.271-338; Студинський К. Галичина і Україна в листуванні 1862-1884 рр.: У 2-х т. – К., 1931.
8. Возняк М. Драгоманов у відновленій «Правді» // За сто літ. – 1930. – Кн. 6. – С.229-230; Його ж. З життя чернігівської громади в 1861-1863. Листи Л.Глібова і Семена Носа до О.Кониського // Україна. – 1927. – Кн. 6.–С.104-124; Його ж. З років заслання Петра Єфименка на Архангельщину // За сто літ. – 1928. – Кн. 2.– С.110-121; Його ж. Листування Костомарова з Кониським // Україна. – 1925. – Кн. 3.– С.72-77; Його ж. З письменницької спадщини Василя Мови (Лиманського) // За сто літ. – 1927. – Кн. 3. – С.17-45; Його ж. Ів. Белей і Ол. Кониський. До звязків Галичини з Наддніпрянщиною в 80-х рр. ХІХ в. – Львів, 1928. – 45 с.; Його ж. Листування Панька Куліша з О.Кониським // Нова Україна. – 1923. – № 10. – С.139-148; № 11. – С.154-162; Його ж. Тринадцять листів І.Франка до О.Кониського // Життя і революція. – 1927.; № 4. – С.84-98; № 5. – С.233-242.
9. Антонович М. Дві замітки до життєпису О.Кониського // УІ. – 1971. - № 1-2 (29-30).– С.89-94; Його ж. Неопублікований лист О.Я.Кониського // УІ. – 1965. - № 1-2 (5-6).–С.72-75; Його ж. Олександер Кониський // 125 років київської української академічної традиції (1861-1986). – Нью-Йорк, 1993.– С.181-194; Його ж. О.Кониський і М.Грушевський // УІ. – 1984. - № 1-4 (81-84).  – С.48-63; Його ж. П.О.Куліш та О.Я.Кониський // УІ. – 1970. - № 1-3 (25-27).– С.38-52.
10. Листи до О.Кониського // Листування Михайла Грушевського.– Т.1.– К.-Н.-Й.-Париж-Львів-Торонто, 1997.– С.53-71,289-294; Листи Олександра Кониського // Листування Михайла Грушевського. –Т.3. – К.-Н.-Й.-Париж, Львів-Торонто. –С68-178, 478-525.
11. Кальницький М.. Панькова С. Житловий будинок серед 19 – поч. 20 ст., в якому проживав Кониський О.Я. // Звід пам’яток історії та культури України Київ.– Кн.І, ч.ІІ.–М-С.– К., 2004.– С.1112-1113.
12. Єфремов С. Про дні минулі// Молода нація.-2003.-№2(27).-С.131-132, 135.
13. Лотоцький О. Сторінки минулого.-Ч.І.-Варшава, 1932.-С.175-176.
14. Грушевський М. Олександр Кониський. 18 (30). УІІІ.1836 – 29.ХІ. (11.ХІІ).1900 // Хроніка українсько-руської НТШ.– 1901. – Вип.1.– Ч.5.– С.28.
15. Відділ рукописів і текстології Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАНУ. – Ф.77.– №29.
16. Кононенко М. Спогади / упоряд. П.Ротача.– Полтава, 1998.– С.122.
17. Франко І. Олександр Якович Кониський. 18 серпня 1836-12 грудня 1900 // ЛНВ.-1901.-Січень.-С.16-17.
18. Возняк М. О.Кониський і перші томи „Записок”. (З додатком його листів до М.Дикаріва). // ЗНТШ.-Т.СL.-Львів, 1929.-С.383.
19. Студинський К. Зв’язки О.Кониського з Галичиною в рр. 1862-1863 // ЗНТШ.-СL.-Львів, 1929.-С.322.
20. Лотоцький О. Сторінки минулого.-Варшава, 1932.-Т.1.-С.175
21. Єфремов С. Про дні минулі // Молода нація.-№2(27).-C.132.
22. Барвінський О. Спомини з мого життя.-Т.2.-Ч.ІІІ і ІV.-Нью-Йорк-К., 2009.-С.93
23. Антонович М. П.О.Куліш і О.Я.Кониський (їх взаємини за 1860-х років) // Український історик.-1970.– Ч.1-3.–С.39. („...Найбільше нам не сподобалось те, що Куліш балакав з нами по-російському незважаючи на те, що я і Пільчиков декілька разів починали розмову по-українські”. Цікаво, що сам Пільчиков за спогадами Є.Чикаленка був переважно російськомовною людиною. Не лише в побуті, але й у громадській роботі
24. Цит. за : Студинський К. Зв’язки О.Кониського...-С.327.
25. Студинський К. Зв’язки О.Кониського з Галичиною...-С.330.
26. „Кулиш выразился о нем [Драгоманове], как о политике. Я рассмеялся. Драгоманов – политик. Более наивно и с меньшим пониманием своего положения трудно действовать…Нет, [Драгоманову нужно было поучиться] у своего приятеля – Антоновича. Вот политик, так политик… Кулиш согласился со мной, что Драгоманов не политик.» (Кістяківський О. Щоденник.-К., 1994.-Т.1 (1874-1879).-С.98-99.)
27. Чикаленко Є. Спогади (1861-1907).-К.-Нью-Йорк, 1955.-С.244.
28. Славинський М. Спогади // Син України. В.Б.Антонович.-К., 1997.-Т.2.-С.222.
29. Листування М.Грушевського.– Т.3.-К.-Нью-Йорк-Париж-Львів-Торонто, 2006.– С.99 (лист від 4.ІІ.1895)
30. Барвінський О. Спомини з мого життя.– Т.ІІ.–Ч.ІІІ-ІУ.– Нью-Йорк–К., 2009. – С.93.
31. П.Куліш у розмові з О.Кістяківським про це казав: „Драгоманов, не находя ни одного сословия, проникнутого малороссийскою идеею. Думал в молодежи создать эту среду. Наивный человек. Хотел найти устой для такой громадной идеи в среде самой неустойчивой, непостоянной, видоизменяющейся. Не выработанной, способной ко всяким увлечениям». (Кістяківський О. Щоденник.–К., 1994.-Т.1 (1874-1879). – С.98-99)
32. Драгоманов М. Автобіографія // Самі про себе.– Нью-Йорк, 1989.-С.128-129.
33. Драгоманов М. Автобіографія // Самі про себе. – Нью-Йорк, 1989. –С.128.
34. Цит. за: Барвінський О. Спомини з мого життя...– С.73
35. М.Кононенко написав у спогадах, що "О.Кониський „особливу увагу звертав на молодь з духовенства, бо це ті майбутні люди, які безпосередньо матимуть справу з селом, з простими людьми, з „масами”. І якщо в душах їх та в їх головах будуть добрі почуття та світлі і розумні думки, то і вся наша національна справа буде швидше завойовувати належне їй місце.” (Кононенко М. Спогади / упоряд. П.Ротача.– Полтава, 1989.– С.119)
36. Барвінський О. Спомини з мого життя...-С.93.
37. Єфремов С. Про дні минулі // Молода нація. – 2003.–№ 2 (27). –С.134-135.
38. Там само.– С.133.
39. О.Барвінський відмовився на політичному рівні домовлятися з поляками про підтримку кандидатури І.Франка. Це була не лише позиція самого О.Барвінського, а його спільне становище з О.Кониським
40. Листування Михайла Грушевського.–Т.3.–К.-Нью-Йорк-Париж-Львів-Торонто, 2006.– С.86 (лист від 4.ХІІ.1894)
41. Там само.– С.92 (лист від 24.ХІІ.1894)
42. Цит. за: Антонович М. О.Кониський і М.Грушевський // Український історик.– 1984.– Ч.1-4.– С.62.
43. [Франко І.] Олександр Яковлевич Кониський. 18 серпня 1836 – 12 грудня 1900. // ЛНВ.– 1901.–Січень.–С.16-17
44. Грушевський М. Олександр Кониський. 18 (30).УІІІ.1836-29.ХІ (11.ХІІ).1900 // Хроніка українсько-руського НТШ.– 1901.– Вип.1.– Ч.5.– С.28.
45. Антонович М. Олександр Кониський // 125 років Київської української академічної традиції (1861-1986).— Нью-Йорк, 1993.– С.181.
46. Кониський О. До життєпису М.О.Дикарєва // ЛНВ.– 1900.– VІІ.– С.83.
47. Там само.– С.83
48. Возняк М. О.Кониський і перші томи „Записок”. (Здодатком його листів до М.Дикарева) // ЗНТШ.–Т.СL.–Львів, 1929.–С.382 (лист з 1895 р.)
49. Єфремов С. Про дні минулі// Молода нація.-2003.– №2(27).– C.148-149.
50. Возняк М. О.Кониський і перші томи „Записок”...– С.375.
51. Там само. – С.376.
52. Докладніше про це див.: Гирич І. 138. Михайло Грушевський та Іван Франко: громадське і приватне // Франкознавчі студії: Збірник наукових праць.- Випуск 4.- Дрогобич: „Коло”, 2007.- С.603-612.
53. Антонович М. О.Кониський і М.Грушевський // Український історик.– 1984.–Ч.1-4.– С.61
54. Листування Михайла Грушевського.– Т.3...–С.175 (лист від 30 липня- 2 серпня 1898 р.)
55. Антонович М. О.Кониський і М.Грушевський...– С.60.