Див. І частину >>

Німецька пропаганда гнучко враховувала всі тонкощі українського життя, зокрема релігійного. Друкувалися публікації, де розкривалося святотатство євреїв, зокрема, заволодіння ними православними церквами разом з польськими можновладцями. Саме релігійний фактор Н. Кибалюк зазначає головною причиною народного обурення середини XVII ст., «коли український народ хапався за зброю», щоб «боронитись від жидів та їх спільників»¹. У статті згадуються антисемітські картини в церкві – «Збирання жидами податків», «Видавання жидом перед Великоднем ключів від церкви»². Розповідалося про музеї безбожництва в монастирях та церквах³. Подібні статті мали на меті привернути набожну частину населення до «нової влади». Частково сприяли цьому і практичні кроки влади – відкриття храмів. Після приходу нацистів зникли написи «Релігія – опіум для народу»⁴. Тому часто в статтях зазначалося, що «українське православне духовенство і віруючий український народ вдячні Німецькій Збройній Силі за те, що вони знову можуть спокійно молитися»⁵.

В контексті руйнівної дії єврейства особливо негативний вплив відзначався в економічному устрої держави. Особливістю таких публікацій на Рівненщині було те, що спеціалізацію напряму виконував сільськогосподарський журнал «Українский Хлібороб», хоча тема звучала на шпальтах усіх газет. Ми не погоджуємося з твердженням К. Курилишина, який зазначає, що «фахове спрямування журналу сприяло його незаполітизованості»⁶. Підтвердженням цього є виявлені нами публікації у поширенні антисемітизму, антибільшовизму та пропаганді німецького способу життя⁷. Так, 7 номерів із 10 (січень-жовтень 1942 р.) містили критику «жидо-большевицького» ладу та «жидів», а критика радянського ладу була притаманна всім номерам видання. Редактор журналу П. Колесник порівнював наслідки «жидо-большевицького режиму» зі «смерчом, який змів квітуче хліборобство та добутки українського народу»⁸, а Ф. Повар «Червону Москву з її жидо-московською комуною» називає найстрашнішим ворогом⁹.

Критика радянської моделі господарювання була настільки нищівною, що становище селян порівнювалося з кріпаками. Зазначалося, що «жидівсько-більшовицький» режим був гірший за царсько-московську державу, адже за царизму кріпак працював 2-3 дні, а за «московсько-жидівської комуни» – без перерви цілий тиждень, а під час роботи наглядав підпоручник «совєта» – «жид» зі зброєю в руках¹⁰. Примусова праця під наглядом «жидівських гайдуків» зображується і в інших статтях¹¹. У таких публікаціях українців порівнювали з «мученими тваринами, які повинні були тягнути жидівську балагулу»¹², писалося, що «жиди і комісари» наживалися коштом усього поневоленого народу¹³. Саме цим пояснювався найнижчий рівень життя українців серед європейців¹⁴.

Аналіз подібних публікацій зводиться до спрощених висновків: колективізацію придумали «жиди», а Сталін – колгоспи. У планах такого тандему українці виконували роль безправної робочої сили, яких змусили працювати задля збагачення «жидівсько-більшовицької влади».

У. Самчук, протиставляючи «жида» селянину, зазначає: «або ми бачимо чудово розбудовану систему збуту наших сільськогосподарських виробів, або й надалі залишаємось у переконанні, що нашому селянинові вистарчить якогось жидка, що кожного тижня буде встановлювати свої ціни»¹⁵. Автор ділить населення на «своїх» (українців) та «чужих» (євреї та поляки). Останні ж зазначаються «як збірники міжнародної, нам зовсім чужої наволочі, яка жила й багатіла вислідами нашої праці»…, «які все робили для того, щоб українці лишилися без своєї інтелігенції». Причинами такого ставлення, за твердженням М. Гона, є гетеростереотипи стосовно євреїв, що були зумовлені різним соціальним досвідом «своїх» і «чужих»¹⁶.

Зміст та форма критики попереднього режиму виявлялася і в надмірно позитивній гіперболізації минулого. Наводилися тези, як добре жилося без колгоспної системи, коли «Україна була країною медом і молоком текучою, а на Поділлю був хліб на кіллю й ковбасами хліб городили»¹⁷. Причому логіку пропаганди прослідкувати складно – називаючи працю в СРСР прокляттям, за Німеччини вона стала дорученням бога, яке кожна людина повинна виконувати¹⁸. Вказувалося, що любов до праці потрібно культивувати з дитинства¹⁹, а того, «хто спробує відмовитись від праці, треба розглядати як найманого «жидами» і більшовиками»²⁰.

В публікаціях висвітлювалися наміри змінити систему господарювання «жидо-комуни» на нову²¹, створити товариства «Сільський господар»²². Висвітлювалася допомога місцевому господарству. Від загальних фраз (відкриття промислових підприємств, розбудова нової індустрії)²³] наводилася конкретика (дарунок 15 000 німецьких баранів мериносів²⁴, 50 жеребців²⁵) тощо. Прикладом для українців у розбудові господарства ставилося німецьке село²⁶.

Ф. Рябчикова вказує, що в свідомості простого українського селянина визначальним було його економічне становище²⁷. Тому загравання з селом, обіцянки нового земельного ладу, що робив власником землі селянина, не могли не мати впливу на його психологію. Трактування в певному руслі колективізації, репресій та ін. послужило секретом успіху нацистської пропаганди, про що зазначає дослідник Д. Титаренко²⁸. П. Шадурський в «Українському Хліборобі» писав, що селянство України з великим ентузіазмом вітало «побідоносну» німецьку армію²⁹. Тому в цьому контексті можна погодитися з В. Лауер, яка зазначала, що така влада сприймалася спасителями та дослівно «посланцями Бога»³⁰. Зважаючи на те, яку частину складало сільське населення України, можна стверджувати на потенціалі такої пропаганди в початковий період окупації. Однак потрібно враховувати фактор часу. Адже, як зазначає Р. Конквест, впливаючи на селянство в перший час, згодом нацисти нарікали на апатію, тому антисемітські дії не отримали підтримку³¹.

«Жіночу» спеціалізацію виконував двотижневик «Українка». В статтях спростовувалася інформація про важке становище жінок у Німеччині та викривалася їх експлуатація в Радянському Союзі. Писалося, що жінки в СРСР виконували роботу чоловіків, понаднормово працювали для добробуту «зграї комуністів і жидів»³². Критикувалися передовики виробництва (Олексій Стаханов, Марія Демченко) – «жидівсько-комуністичний винахід» витискувань радянської жінки на користь паразитам – «жидам та комуністам»³³. Повідомлялося, що тисячі узбецьких дівчат в Ташкенті змушені виконувати норми чоловіків-гірняків на вугільних копальнях³⁴.

Нищення генофонду нації, руйнування здоров’я молоді за допомогою алкоголю в публікаціях пояснювалося ділом рук євреїв. Потяг до спиртного українців вбачався у діях власників алкогольних магазинів – євреїв та більшовиків. Спочатку це була «панщина з її жидівськими корчмами», далі – «царські монопольки», потім – «більшовики»³⁵. В «Листі з Самбірщини» «жидова» порівнюється з сараною, що ссала хлопську кров та розпивала народ по корчмах³⁶. Крім алкоголю, зазначалися й інші методи впливу на свідомість. Так, буцім-то завдяки гіпнозу євреї вчили молодь ненавидіти своїх батьків, країну та землю³⁷.

Меншою мірою стосувалася антисемітська пропаганда дітей, тим не менш, вона була. Перша сторінка «Школярика» була політизованою, зазначалося про війну, яку чекав український народ, а вже потім друкувалися казки та віршики³⁸. У вступній статті першого номеру журналу «Орленя» вказувалося на втрату інтелігентних та освічених людей на Україні в зв’язку з довголітньою неволею «під чоботом жидівсько-большевицьким»³⁹. Стаття «Великий Вождь» розповідала про боротьбу зі «світовим жидівством»⁴⁰. У рубриці «Що нового в світі» в листопаді 1941 р. повідомлялося, що на Волині після повалення «жидівсько-більшовицького» ладу запанувала тиша і спокій⁴¹. В карикатурі «Утікає большевик» після втечі більшовика «лишився на весь край одинокий лиш Айвай»⁴². В навчальному процесі використовувався журнал «Український Хлібороб»⁴³, з присутніми антисемітськими публікаціями. Таким чином, діти ставали об’єктом антисемітської пропаганди. Дитячі журнали нав’язували «антижидо-большевицьку» риторику у повчальній та висміюваній формі. Крім того, наявні випадки антисемітського виховання учнів вчителями шкіл.

Деструктивні процеси в розвитку культури пояснювалися засиллям жидо-большевицької літератури. Вона порівнювалася з вошами та гнидами, яких потрібно знищувати. Російська культура загалом та «жидівська лірика» зокрема спричинювала «хворобливе психічне викривлення людини», опоетизовані масони та анархізм Толстого методично підготовлювали грунт для приходу більшовизму⁴⁴. Зазначалося на відсутності в російській літературі працьовитих образів, а «хворобливо-амбітна, вічно невдоволена нація москвичів» складається з мрійників, ледарів і рабів. Кращих обставин для здійснення «жидівських» планів годі шукати⁴⁵. Лунали звинувачення у перекрученні історії України, коли її подавали історією дроворубів та водоносів. Відповідальність за денаціоналізацію покладалася на євреїв⁴⁶.

Краєзнавчий аспект теми рідко висвітлюється. Так, у часописі «Голос Сарненщини» існували спеціальні рубрики: «З місцевого життя», «Хроніка Сарненської округи»⁴⁷. Однак пропаганду «вічного жида» доволі складно було показати в конкретному населеному пункті, де населення орієнтувалося у міжнаціональних відносинах, що могло б спричинити зворотній ефект. Значно легше розкривати єврейські злочини в загальному масштабі, як із ідеологічної, так і з технічної сторони, дублюючи антисемітські «заготовки» з інших видань (така практика застосовувалася досить часто). Тому у «Волині» за весь час випуску газети з 238 номерів виявлено лише шість статей про населені пункти Рівненщини, де зазначалася негативна роль єврейства (Мізоч, Уїздці, Острів, Острожець, Андрушівка, Дроздова). Наприклад, у статті «Молодь села Мізоч» невідомий автор звинувачує «мізоцьких хохлів» за «безмірну любов до жидівства» з польських та більшовицьких часів⁴⁸. Одним з небагатьох видань, де подібні статті публікувалися місцевими авторами, був «Український Хлібороб». Однак періодичність виходу журналу була раз на місяць і в «рівненський період» вийшло лише 10 номерів. У журналі лунають звинувачення директора маслосоюзу в занепаді молочарства⁴⁹, а агроном Ю. Рудич пропонував застосовувати корів як тяглову силу, адже брак її спричиняли «московсько-жидівські окупанти»⁵⁰. Визнавалися євреї винними у зриві поставок молока для німецької армії. Повідомлялося, що з 25 сіл району Томахів (нині Гощанський р-н) молоко здало лише одне село. Решта здавалося для «жидів» в м. Рівне. Соромом називає здачу молокопродукції для «цих відвічних п’явок українського народу» автор Я. Лакпута⁵¹. В той же час відомо, що більшість євреїв м. Рівного (близько 17,5 тисяч) розстріляно в Сосонках [215, арк. 18⁵²] на початку листопада 1941 р. Решту з грудня 1941 р. почали переселювати в гетто (біля 5200 чол.), де вони не мали можливості і права займатися будь-якою господарською діяльністю (в тому числі приймати молоко від населення). За розпорядженням міської управи від 16 серпня 1941 р. євреям заборонено купувати будь-що на торгу⁵³, а від 7 березня 1942 року – бути власниками підприємств⁵⁴. Отже, березнева публікація Я. Лакпути – один з прикладів ідеологічної боротьби з євреями.

Виконували антисемітську функцію офіційні розпорядження влади та оголошення. Часто їх роз’яснення повторювалися зі змінами або без них. Наприклад, заборона рейхскомісара України євреям бути керівниками підприємств від 7 березня 1942 р. в «Українському Хліборобі» [371⁵⁵] з деякими змінами повторюється в наступному номері [353⁵⁶] та публікується і інших виданнях, зокрема у «Волині»⁵⁷;⁵⁸.

Український хлібороб. 1942. № 8.

Обмежуючи права євреїв, антисемітські розпорядження створювали ефект «нижчого сорту» серед іншого населення. Заходи дискримінації євреїв стосувалися позначення їх «зіркою Давида»⁵⁹, пересування у визначений час 60, регламентації життя в гетто⁶¹, заборони одружень з неєвреями⁶², відправки посилок поштою⁶³, дискримінації в трудовій сфері⁶⁴. Були й заборони населенню підтримувати євреїв. «Костопільські вісті» застерігали громадян Костопільської округи смертною карою за переховування «жидів» та надану їм допомогу⁶⁵. Були й розпорядження, які не мали антисемітського наповнення, але неопосередковано стосувалися євреїв. Так, указ рейхскомісара застосовував смертну кару за переховування полонених, злочинців та бандитів, що могло відіграти вирішальну роль у порятунку переслідуваних євреїв⁶⁶.

Костопільські вісті. 1941. № 14.

Крім владних наказів, антисемітська складова була наявна в рекламних оголошеннях. В одному з них повідомлялося про магазин квітів та городнього насіння в Рівному, де зазначалося: «Нехай не буде на весні ні одного кавалочка землі, який не був би засіяним. Таким чином допоможемо нашим визволителям – Німцям остаточно поконати жидо-більшовицьких галапасів»⁶⁷. На тій же сторінці вміщено «ласкаве прохання» жертвувати книги для бібліотеки товариства «Сільський господар», поскільки «жидо-московські зайди» знищили таку літературу⁶⁸.

Костопільські вісті. 1942. № 34.

Дискредитація євреїв досягалася різноманітними методами, зокрема, дегуманізацією. «Костопільські вісті» зазначали «вдале порівняння» євреїв у звенигородській газеті «Рідне слово» та старокостянтинівській «Нове життя», де в обличчі «пархатого жида» немає жодної риси людяності, на ньому зображено кровожадність, лицемірство, безмежну брехливість, паразитизм, тобто здатність до найнеймовірніших злочинів. «Обличчя жида – це справжнє обличчя большевизму», а сам більшовизм – «це огидна, звиродніла жидівська потвора», що ненавидить все прогресивне, людське, і знищує все живе і мертве⁶⁹. Крім фізичних ознак, подавалися внутрішні характеристики. Описуючи експансивність, «з лихорадочними рухами й очима жидів», М. Шаповал відзначав жадібність та паразитичність – «вони ніколи не стануть свинопасами, трубочистами, двірниками, хліборобами, а обов’язково посередниками, адже спекуляції – це їхнє ремесло»⁷⁰.

В такому ж напрямі наводяться порівняння євреїв з тваринним світом – паразитами⁷¹, комахами та тваринами – «жидівські п’явки»⁷², шешель, що «живе тільки для того, щоб руйнувати та знищувати світ»⁷³, «гієни міжнародного жидівства»⁷⁴, «орли-падлоїди»⁷⁵. В «Листі з Самбірщини» «жидова» порівнюється з сараною⁷⁶, а У. Самчук в репортажі «Кремінчук» назвав євреїв «жидівські шимпанзе»⁷⁷. Серед неординарних висловів – «жидо-більшовицькі галапаси». В статті «Боротьба з галапасами у курей» вказується, що «галапаси жирують на тілі курки, а вночі висисають кров», а є такі, що нападають на ноги та «викликають на них згрублення»⁷⁸. В публікації «Костопільських вістей» лунало: «Геть зі шкідниками, геть з паразитами»⁷⁹. Застосування подібних висловів, за твердженням М. Гона, є не тільки своєрідним змаганням у вправності дошкулити євреям, а й засобом позбавлення їх людської гідності⁸⁰. Загалом, уподібнення жертв з тваринним світом діяло на психологію вбивць. За висловом М. Феллера, легше вбити того, хто не є людиною⁸¹.

Лінія «жидо-більшовизму» простежується і в анекдотах та віршах. В одному із дотепів з представників «того світу» лише Мойсею вдалося прижитися в Радянському Союзі (святим Луці та Іллі це не вдалося), адже там керують його родичі⁸². У віршах розкривалися злочини Сталіна та «жидів», які «вигнали українців з хати та стали панувати», «а жидам дав ордени, щоб нас мучили вони»⁸³. Подібні вірші присилали для друку у редакцію «Волинь» читачі зі східних регіонів рейхскомісаріату. Зокрема, Д. Ковальський з Миколаєва писав: «… над нами жиди кляті гірш катів знущались, наживалися з селянства, в шовки одягались. За це вони найбіднішим класом називались»…⁸⁴.

Український хлібороб. 1942. № 2.

Візуалізації антисемітизму надавали карикатури. Як і краєзнавчий напрям, вони не набули особливого поширення, і на прикладі часопису «Волинь» їх виявлено дев’ять⁸⁵. Їх можна поділити на антирадянські, антисемітські та змішані. Перша група критикувала лад СРСР. Інколи в них можна було побачити натяк на єврейство. В одній з таких карикатур Сталіна зображено з великими носом і очима. Зі зброєю в руках він змушує радянського солдата йти «на смерть», під ногами якого зображено людські черепи⁸⁶.

Змішані карикатури акцентували увагу на двоєдиності радянської влади та євреїв. Одна з них присвячена 24-річчю панування «москалів та жидів»⁸⁷. На шибениці з написом СССР зображено 3 істоти з п’ятикутними та шестикутними зірками. На одній зазначено «комуна», на іншому – «НКВД». Третя істота мала ноги та хвіст. У всіх великі носи та вирячкуваті очі. Інша карикатура – «Так було! Так є!» – складається з двох малюнків. На першому («Так було!») зображено єврея-чекіста, що розстрілює людей (очевидно українців у тюрмах) та написом про країну «соціялістичного щастя», в якій українських селян, робітників і службовців гріло не тільки «сонце сталінської конституції», але вогонь з наганів чекістів і енкаведистів». На іншому – «Так є!» – зазначалося про кінець «жидо-більшовицького» панування Сталіна та Кагановича і зображувалася гідра з п’яти- та шестикутними зірками, якій відрубує кінцівки «збройна рука Німеччини»⁸⁸. Карикатура була своєрідним доказом доцільності знищення рівненських євреїв, адже надрукована відразу після акції в Сосонках 9 листопада 1941 року.

Найбільше було суто єврейських карикатур. В них зображувалася любов до наживи та грошей⁸⁹, підступність та жорстокість⁹⁰, контроль над світом 91. Серед неопублікованих з видавництва «Волинь» – образ товстого єврея на бочці з написом: «Я на бочці сижу, в бочці лимоняда. Я нікому не продам, спекульнути нада!⁹².

Апогеєм антисемітської пропаганди стали заклики до знищення. Однак слід розрізняти заклики до знищення «жидо-більшовицької влади» та «жидів». У першому випадку – це встановлення німецької влади, що не завжди означало фізичне винищення євреїв. Вони зустрічаються в більшості публікацій, виступах посадовців вищого та місцевого рівня. Так, Костопільський гебітскомісар Ленерт заявив, що знищення «жидівського більшовизму» є «першою конечністю» при відбудові нової Європи⁹³.

Радикальних закликів знищувати євреїв у пресі Рівненщини виявлено набагато. Зазвичай вони не підписувалися і друкувалися коли вже практично єврейське питання на Рівненщині було вирішене. Зокрема, М. Трилин пише, що євреїв слід стерти з лиця землі, «таких треба нищити, безоглядно, свідомо… до них не може бути жодного милосердя»⁹⁴. В інших публікаціях звучить – «знищити цю страшну потвору»⁹⁵.

Жодне видання Рівненщини не афішувало фактів масових розстрілів. М. Михайлюк пояснює це намаганням нацистів уникнути паніки серед місцевого населення та не викликати обурення з боку міжнародної спільноти⁹⁶]. Однак, інколи траплялися епізодичні факти щодо їх репресій. У «Волині» містилася інформація про розстріл засуджених Рівненської тюрми та покарання, яке понесли за це євреї як поплічники НКВС⁹⁷. Також газета писала про покарання «одного переплетника» та єврейки в’язницею за те, що сфальшував для неї документи⁹⁸.

Загалом, лідером антисемітських публікацій на Рівненщині був часопис «Волинь». За весь період існування з 1 вересня 1941 р. по 7 січня 1944 р. вийшло 238 номерів (233+5 спецвипусків – номерів «а»), в яких нами виявлено 318 публікацій антисемітського спрямування, що склало 1,34 статті на номер. До них віднесено статті, спогади, новини, карикатури, оголошення, постанови влади тощо – все, що несло антисемітську складову та характеризувало євреїв з негативного боку. Найінтенсивніше наповнення часопису антисемітським матеріалом відбувалося в другій половині 1941 р. Успіхи німецької армії, ейфорія від «визволення» сприяли висвітленню ідей націонал-соціалістів більшою мірою. Тому в цей період жоден номер не виходив без критики «жидівства» та «жидо-большевизму», що складало 2,125 публікації за один номер. В 1942 р. спостерігається зниження антисемітської активності (1,35 статті на номер), а в 1943 р. – зменшується ще більше (1,05 статті на номер). Ще 5 антисемітських публікацій присутні в останньому номері видання 7 січня 1944 року.

У 47 номерах «Волині» антисемітизму не виявлено, тобто кількість номерів з антисемітською складовою становила понад 80,25 %. Такі показники є схожими з іншими виданнями рейхскомісаріату «Україна», зокрема з київською газетою «Нове українське слово». За підрахунками М. Коваля, у ній такий відсоток становив 82,3% (з 700 номерів 576 містили антисемітські публікації)⁹⁹. Водночас за типологією публікацій «Волинь» контрастує з виданнями інших регіонів. Наприклад, в газеті «Bucovina» (Буковина), за підрахунками О. Суровцева, з 177 публікацій, спрямованих проти євреїв, 110 становили розпорядженя румунської влади¹⁰⁰. Натомість у «Волині» такий показник не дотягував і 2% (всього 6 розпоряджень). Авторство складали майже 29% всіх публікацій, хоча якщо враховувати, що повідомлення, новини, роз’яснення владних розпоряджень не підписувалися, то такий показник буде вищий. Більшість антисемітських статей публікувалися на 2 сторінці.

Простежується «спеціалізація» видань Рівненщини. Висвітлення економічних проблем, господарський занепад «жидо-большевиками» було прерогативою журналу «Український Хлібороб», тяжке становище жінок за попередньої влади – жіночий двотижневик «Українка». «Інформаційна служба для краєвого правління в Генеральній окрузі Волині та Поділля» основну увагу зосереджувала на загальнонацистських темах – пропаганді нацистського способу життя, переконанню українців допомагати «визволителям» в боротьбі проти «жидо-большевицької» держави, робився акцент їхати на роботи в Німеччину. У висміюваній формі до антисемітизму привчали дітей, хоча дитячі журнали «Орленя», «Українська дитина», «Школярик» з-поміж інших видань найменш долучилися до критики «жидо-большевизму». Найбільш поширені видання – «Волинь», «Костопільські вісті», «Голос Сарненщини» не були спеціалізованими на окремих темах, а друкували найрізноманітнішу інформацію, а від інших їх відрізняло те, що друкували всі нормативні владні акти, що стосувалися євреїв.

Спільними рисами видань було те, що вони передруковували статті як між собою, так і статті з інших регіонів. Наприклад, статтю «Український селянин про «Селянський рай»¹⁰¹ «Волинь» передрукувала з «Нової України» (Харків) під назвою «Що дала мені совєтська влада». «Костопільські вісті»¹⁰² брали матеріал із звенигородської газети «Рідне слово» та старокостянтинівської «Нове життя». Використовувалися статті іноземних видань: «Жиди – механізм більшовизму» у «Вістях для українських селян» – передрук з «Алькацару»¹⁰³, а «Англія воює за жидів» у «Волині» – з «Фелькішер Беобахтер»¹⁰⁴.

Також слід розрізняти ступінь антисемітської налаштованості авторів. Так, стримані звинувачення в потуранні більшовизму У. Самчука відрізнялися від радикальних, махрових випадів у злочинах «жидо-комуни» Н. Кибалюка. В понад півтора десятках передовиць, репортажів та фейлетонах редактор часопису «Волинь» (вересень 1941 р. – березень 1942 р.) У. Самчук критикує «жидо-большевизм». Однак порівнюючи його з Н. Кибалюком, який закликав знищувати євреїв, Самчукова критика бліднішає, виглядає поміркованішою, не такою агресивно-наступальною¹⁰⁵.

Дослідники, що вивчають антисемітизм, зазначають, що об’єктивно оцінити ступінь впливу таких публікацій на читача досить складно¹⁰⁶. Поширеною є думка, що це неможливо, адже немає такої методики. Існують різні, часто протилежні погляди. Радянські дані (звіти партизанів на Рівненщині в 1944 р.) зазначали, що населення сприймає німецьку пропаганду іронічно, газету виписують «не для чтения, а для курения»¹⁰⁷. Сучасний дослідник М.  Андрійчук робить висновок, що із конкретної поведінки українського населення Західної Волині великого впливу на населення подібні публікації не мали¹⁰⁸. Водночас дослідниця волинської преси Ф. Рябчикова дійшла висновку, що після ознайомлення з антисемітськими матеріалами населення все рідше намагалося надавати допомогу своїм сусідам-євреям, що в деяких випадках ставало вирішальним у долі останніх¹⁰⁹. Такої ж думки на прикладі окупованої території СРСР дотримується і І. Альтман¹¹⁰.

На Рівненщині слід говорити про незначну ефективність таких матеріалів, однак слід зазначити на «експорт» антисемітизму (передовсім видавництвом «Волинь») регіону. У листах читачів зі східних територій України (Кіровоград, Миколаїв) звучали звернення опублікувати антисемітські твори, причому кількість виявлених таких прохань перевищує місцевих дописувачів. Більшість авторів просили публікуватися під псевдонімами, адже існувала можливість розправи після повернення колишньої влади. Т. Димов (Миколаївська обл.) твір «Село» просив опублікувати під прізвищем М. Хвощ¹¹¹, протоієрей з м. Кіровограда Ф. Хороший статтю «Релігія і наука» – під псевдонімом Костенко¹¹², а викладач з Кіровограда І. Рябко під псевдонімом Іван Українець написав твір «Панування жидів на Україні»¹¹³ тощо.

Слід відзначити, що наслідки антисемітської пропаганди зачепили не лише жертв Голокосту. Згубність «жидо-большевизму» відчули на собі й представники інших національностей, адже антиєврейська риторика ставала вдалим інструментом для дискредитації опонентів-неєвреїв. Після наклепу про єврейське походження завідуючого каменедробильні в Корці для уникнення скандалу він був змушений переїхати в інший район, хоча за національністю був росіянин¹¹⁴. Після знищення євреїв області при наборі на роботу з квітня 1943 р. потенційні робітники мусили доводити свої «арійські корені», заповнюючи анкету, де мали підписатися: «Мені відомо, що я не належу до жидівської раси»¹¹⁵.

Після завершення війни продовжували діяти антиєврейські стереотипи, яких притримувалася окрема частина населення. В містах України органи НКВС УРСР стали фіксувати антисемітські прояви, причини яких вбачалися у пропаганді під час окупації¹¹⁶. Таким чином, наслідки поширення ідей антисемітизму визначаються дискримінацією євреїв не лише в період окупації, а й у мирний післявоєнний час.

Отже, для пропаганди антисемітизму на окупованих територіях СРСР використано концепцію «жидо-большевизму», що перекладала на євреїв тагяр злочинів радянської влади і таким чином виправдовувала їх знищення.

Аналіз періодичних видань Рівненщини окупаційного періоду засвідчує їх чітку антирадянську та антиєврейську спрямованість. Антисемітські матеріали у руслі «жидо-большевизму» публікувалися з метою розпалювання міжнаціональної ворожнечі та залучення місцевого населення в антиєврейських акціях. Часто публікувалися заздалегідь підготовлені пропагандистами матеріали, однак багато антисемітських публікацій мали місцеве авторство. Таким чином ЗМІ стали трансляторами пронацистських ідей, в яких винищення євреїв діставало виправдання та обґрунтування. Адаптованість «жидо-большевицької» теорії до територій СРСР свідчила про спланованість, методичний підхід та продуманість німецьких заходів.

1. Кибалюк Н. Шляхом прочан. V. Козацькі могили під Берестечком // Волинь. – 1943. – № 72 (102). – 16 вересня. – С. 3.
2. Там само.
3. Сталін і релігія // Волинь. – 1943. – № 34 (164). – 6 травня. – С. 3.
4. Михальчук Р. Антисемітизм легальної преси Рівненщини (1941-1943 рр.): євреї в історії України / Р. Михальчук // Слов’янський вісник: збірник наукових праць. Серія «Історичні та політичні науки» / Рівненський державний гуманітарний університет, Рівненський інститут слов’янознавства Київського славістичного університету. Вип. 15 – Рівне, 2013. – С. 50.
5. Сталін і релігія // Волинь. – 1943. – № 34 (164). – 6 травня. – С. 3.
6. Курилишин К. Українська легальна преса періоду німецької окупації (1939–1944). Історико-бібліографічне дослідження. У 2-х томах. – Л.: Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника, 2007.Т. 2: Н-Я – С. 453.
7. Михальчук Р., Луценко М. Журнал «Український Хлібороб» та концепт «жидо-большевизму» на його сторінках у рівненський період видання (січень-жовтень 1942 року) // Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі. Науковий часопис. – № 1 (11). – 2012. – С. 51.
8. Колесник П. На шляху до відродження українського хліборобства // Український хлібороб. – 1942. – № 2. – Лютий. – С. 1-2.
9. Держархів Рівненської області, ф. Р-67, оп. 1, спр. 3. Переписка до журналу «Український Хлібороб» завідувача обласним земельним відділом та редакційної колегії. 1941 р. – арк. 3.
10. Воскресення // Український хлібороб. – 1942. – № 4. – Квітень. – С. 1-2.
11. Два роки війни і два роки успіхів // Волинь. – 1943. – № 48 (178). – 24 червня. – С. 2
12. Два роки війни і два роки успіхів // Волинь. – 1943. – № 48 (178). – 24 червня. – С. 2.
13. Гіркий то сміх // Українка. – 1942. – № 13. – 9 липня. – С. 8.
14. Руїнники людства // Волинь. – 1943. – № 15 (145). – 25 лютого. – С. 3.
15. Самчук У. Більше ініціативи / У. Самчук // Волинь. – 1941. – № 6. – 5 жовтня. – С. 1.
16. Гон М. Деперсоніфікація жертв: образ євреїв на шпальтах газети «Волинь» (1941-1943) // Наукові записки. Збірник. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. – К., Вип. 31, 2006. – С. 114.
17. Якою дорогою // Український хлібороб. – 1942. – № 3. – Березень. – С. 4.
18. Відозва про обов’язкову працю української молоді 1923-1925 року народження // Волинь. – 1943.– № 35 (165). – 9 травня. – С. 4.
19. Держархів Рівненської області, ф.Р.-22, оп. 1, спр. 29. Видання «Информационої служби» Волині і Поділля. 1943. – арк. 9.
20. Без права вибору. Збірка розповідей, присвячена жителям Рівненщини, постраждалим від нацистського режиму в роки Другої світової війни (укладач С. Ситай). – Рівне: видавець О.Зень, Рівне, 2012. – С. 28.
21. Рада обл. господарського т-ва «Сільський господар». Заклик до всечесного українського духовенства, радонових і повітових агрономів учителів та всіх громадян рівненської області – в справі допомоги переведення в життя плану діяльності сільських т-в «Сільський господар» по селах // Український хлібороб. – 1942. – № 3. – Березень. – С. 3.
22. Колесник П. На шляху до відродження українського хліборобства // Український хлібороб. – 1942. – № 2. – Лютий. – С. 1-2.
23. Держархів Рівненської області, ф.Р.-22, оп. 1, спр. 29. Видання «Информационої служби» Волині і Поділля. 1943. – арк. 5.
24. 15.000 німецьких баранів мериносів для розвитку української годівлі овець. Перебрання першого транспорту в Ковлі // Український Хлібороб. – 1942. – № 9. – вересень. – С. 11.
25. Шене. Заклик Український Хліборобе! // Український Хлібороб. – 1942. – № 6. – Червень. – С. 2.
26. Храпливий Є. Нова організація німецького села // Український хлібороб. – 1942.– № 1. – Січень. – С. 12-14; № 2. – Лютий. – С. 5-6; № 4. – Квітень – С. 32 – кінцева обгортка.
27. Рябчикова Ф. Антисемітська пропаганда на сторінках газети «Ковельські вісті» // Минуле і сучасне Волині і Полісся. Ковель і ковельчани в історії України і Волині. Матеріали XII Всеукраїнської наукової історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 12-й річниці Незалежності України і 485-й річниці наданню Ковелю Магдебурзького права. Збірник наукових праць. У 2-х частинах. Ч. 1. – Луцьк, 2003.
28. Титаренко Д. «Німецька пропаганда в Україні мусить здійснюватися…»: цілі нацистської пропаганди в Україні у світлі німецьких документів // Гілея: науковий вісник: Збірник наукових праць. – К., 2010. Випуск 36. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Gileya/2010_36/Gileya36/P21_doc.pdf
29. Шадурський П. Чому ті самі колгоспи? // Український хлібороб. – 1942. – № 2. – Лютий. – С. 2-3.
30. Лауер В. Творення нацистської імперії та Голокост в Україні / Пер. з англ. С. Коломійця, Є. Ровного. – К.: Зовнішторвидав України; Український центр вивчення історії Голокосту, 2010. – С. 59.
31. Лисенко О. Деякі методологічні аспекти дослідження національної політики сталінського й гітлерівського режимів у період Другої світової війни // Друга світова війна і доля народів України: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. – К.: Сфера, 2005. – С. 15.
32. Іванович О. Мрія Демченко – чергове шахрайство // Українка. – 1942. – № 17. – 3 вересня. – С. 3.
33. Там само.
34. Совєтська жінка в гірничій справі // Вісті для українських селян. – 1943. – № 23. – 16 серпня. – С. 1.
35. Схаменіться люди, бо лихо вам буде // Українка. – 1942. – № 21. – 5 листопада. – С. 7.
36. Держархів Рівненської області, ф.Р-280, оп. 1, спр. 2. Матераилы для печатання на страницах газеты «Волынь». Крайние даты: 1941-1942. – арк. 54.
37. Два роки війни і два роки успіхів // Волинь. – 1943. – № 48 (178). – 24 червня. – С. 2.
38. Шайкан В. Колабораціонізм на території рейхскомісаріату «Україна» і військової зони окупації в роки Другої світової війни. – Кривий Ріг: Мінерал, 2005. – С. 323.
39. Любі дітки! // Орленя. – 1942. – № 1. – Жовтень. – С. 2.
40. Великий вождь // Орленя. – 1942. – № 5 (8). – Травень. – С. 2.
41. Що нового в світі? // Орленя. – 1942. – № 2. – Листопад. – С. 20.
42. Утікає большевик! (карикатура) // Орленя. – 1941. – № 2. – Листопад. – С. 28.
43. Держархів Рівненської області, ф. Р-253, оп. 1,  спр. 1. Классный журнал III класса на 1941/1942 навчальний рік с. Мншина Гощанского района ім. Богдана Хмельницького. Начато 1941. – Окончено 1942. – арк. 43.
44. Кибалюк Н. Большевизм і Москва  // Волинь. – 1942. – № 91 (119). – 22 листопада. – С. 4.
45. Там само.
46. Большевизм і українська нація // Волинь. – 1941. – № 17. – 20 листопада. – С. 2.
47. Писцьо В. «Голос Сарненщини» – легальний пресовий орган періоду окупації / В. Писцьо // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Наукові записки Рівненського Державного Гуманітарного Університету: Збірник наукових праць. – Рівне: РДГУ, 2009. – Випуск 16. – С. 217.
48. Молодь села Мізоч // Волинь. – 1941. – № 13. – 6 листопада. – С. 2
49. Воробець Ф. Кооперативне молочарство – шлях до виплекання молочної худоби української раси // Український хлібороб. – 1942. – № 3. – Березень. – С. 30-31.
50. Рудич Ю. Використання корів як тяглової сили // Український хлібороб. – 1942. – № 4. – Квітень. – С. 5.
51. Лакпута Я. Під увагу доставцям молока // Український хлібороб. – 1942. – № 3. – Березень. – С. 29.
52. Держархів Рівненської області, ф. Р-534, оп. 1, спр. 3. Матеріали про злодіяння німецько-фашистських загарбників (акти комісій по розслідуванню злочинів і розповіді свідків, записані І.Дубовським). Крайні дати: 1941-1944. – арк. 118.
53. Держархів Рівненської області, ф. Р-33, оп. 1, спр.2. Накази та розпорядження голови управи. 15 липня 1941 р. – 4 березня 1942 р. – арк. 13.
54. Новий лад у ділянці ремесла в Україні // Волинь. – 1942. – № 25 (53). – 29 березня. – С. 2.
55. Ремесло. Новий устрій ремесла в Україні // Український хлібороб. – 1942. – № 4. – Квітень. – С. 28.
56. Оголошення // Волинь. – 1941. – № 8. – 19 жовтня. – С. 4.
57. Новий лад у ділянці ремесла в Україні // Волинь. – 1942. – № 25 (53). – 29 березня. – С. 2.
58. Упорядкування ремесла в Україні // Волинь. – 1942. – Ч. 39 (67). – 24 травня. – С. 1.
59. Оголошення // Волинь. – 1941. – № 4. – 21 вересня. – С. 4.
60. Оголошення // Волинь. – 1941. – № 8. – 19 жовтня. – С. 4.
61. Нові розпорядження для жидів // Костопільські вісті. – 1941. – №. 14. – С. 4.
62. Новітнє подружнє право в Україні // Українка. – 1942. – № 11. – 11 червня. – С. 2.
63. Повідомлення генерального поштового комісара України В. З. // Волинь. – 1941. – № 6-а. – 8 жовтня. – С. 2.
64. Розпорядження відносно урегулювання умов праці і платні // Волинь. – 1941. – № 5. – 28 вересня. – С. 4.
65. Громадяни Костопільської округи! (заклик) // Костопільські вісті. – 1942. – № 34 (58). – 30 серпня. – С. 4.
66. Оголошення // Волинь. – 1942. – № 52 (80). – 9 липня. – С. 1.
67. Вегрихт Й. Українські хлібороби (оголошення) // Український хлібороб. – 1942. – № 2. – Лютий. – Кінцева обкладинка.
68. Управа обласного господарського т-ва «Сільський господар» в Рівному. Оголошення // Український хлібороб. – 1942. – № 2. – Лютий. – Кінцева обкладинка.
69. Справжнє обличчя большевизму // Костопільські вісті. – 1942. – № 46 (70). – 29 листопада. – С. 2.
70. Жиди та боротьба за волю України // Волинь. – 1941. – № 19. – 27 листопада. – С. 2.
71. Помагаев В. Націонал-екстремізм: терор і геноцид // Діалог. – 1993. – № 5. – грудень. – С. 4-5.
72. Жидо-большевицька кузня брехень // Костопільські вісті. – 1943. – № 47 (121). – 28 листопада. – С. 2.
73. Справжнє обличчя большевизму // Костопільські вісті. – 1942. – № 46 (70). – 29 листопада. – С. 2.
74. Жидівський план голодової диктатури // Голос Сарненщини. – 1943. – № 17 (84). – 30 травня. – С. 2.
75. Як вони залили Європу. Жидівська мандрівка // Волинь. – 1943. – № 60 (190). – 5 серпня. – С. 3.
76. Держархів Рівненської області, ф. Р-280, оп. 1, спр. 2. Матераилы для печатання на страницах газеты «Волынь». Крайние даты: 1941-1942. – арк. 54.
77. Самчук У. Кремінчук // Волинь. – 1942. – № 71. – 13 вересня. – С. 3.
78. Боротьба з галапасами у курей // Український хлібороб. – 1942. – №. 4. – Квітень. – С. 22.
79. Помагаев В. Націонал-екстремізм: терор і геноцид // Діалог. – 1993. – № 5. – грудень. – С. 4-5.
80. Гон М. Деперсоніфікація жертв: образ євреїв на шпальтах газети «Волинь» (1941-1943) // Наукові записки. Збірник. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. – К., Вип. 31, 2006. – С. 119.
81. Феллер М. Пошуки, спогади, роздуми єврея, який пам’ятає своїх дідів, про україно-єврейські взаємини, особливо про нелюдське і людяне в них. – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 1998. – С. 24-25.
82. Гіркий то сміх // Українка. – 1942. – № 13. – 9 липня. – С. 8.
83. Мазур І. Кремлівський шкуродер (вірш) // Український хлібороб. – 1942. – № 8. –Серпень. – С. 16.
84. Держархів Рівненської області, ф. Р-280, оп. 1, спр. 2. Матераилы для печатання на страницах газеты «Волынь». Крайние даты: 1941-1942. – арк. 47.
85. Михальчук Р. «Жидо-більшовизм» в пропаганді нацистів: аналіз публікацій легальної преси Рівненщини (1941-1944 рр.) // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. – № 21 (256). – Луганськ: Елтон-2, 2012. – С. 63.
86. Сталін прирікає мільйони людей на смерть від німецьких снарядів, інші мільйони – на смерть від нестатків і недоїдання» (карикатура) // Вісті для українських селян. – 1943. – № 23. – 16 серпня. – С. 2.
87. В 24-ту річницю великої жовтневої соціалістичної революції (стаття-карикатура) // Волинь. – 1941. – № 14. – 9 листопада. – С. 3.
88. Так було! Так є! (карикатура) // Волинь. – 1941. – № 14. – 9 листопада. – С. 3.
89. Коли в цілому світі ллється кров, жиди набивають собі грішми кишені (карикатура) // Волинь. – 1944. – № 2 (233). – 7 січня. – С. 4.
90. Він стягає йому шкіру через вуха (карикатура) // Волинь. – 1943.– № 57 (187). – 25 липня. – С. 4;  Різник Британії (карикатура) // Волинь. – 1943. – № 59 (189). – 1 серпня. – С. 4.
91. Жидівський контрольний «орган» (карикатура) // Волинь. – 1943. – № 58 (158). – 29 липня. – С. 4.
92. Держархів Рівненської області, ф. Р-280, оп. 1, спр. 20. Рисунки для издательства «Волынь». 1943. – арк. 14.
93. Один рік Гебітскомісаріату в Костополі // Костопільські вісті. – 1942. – № 35 (59). – 6 вересня. – С. 4.
94. Бандитизм – болячка наших днів // Костопільські вісті. – 1942. – № 46 (70). – 29 листопада. – С. 1.
95. Народи Європи в боротьбі // Волинь. – 1943. – № 12 (142). – 14 лютого. – С. 4.
96. Михайлюк М. Агітаційно-пропагандистська діяльність органів німецької окупаційної влади серед населення України у 1941-1944 рр. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук: 07.00.01. К., 2006. – С. 121.
97. Даушків С. Для наступних поколінь (продовж.) // Волинь. – 1942. – № 16 (44). – 26 лютого. – С. 3.
98. Гон М. Голокост на Рівненщині (Документи і матеріали) / упоряд. М. Гон /. – Дніпропетровськ: Центр «Ткума»; Запоріжжя: Прем’єр, 2004. – С. 43.
99. Коваль М. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939-1945 рр.) / Україна крізь віки.– К., Видавничий дім «Альтернативи», 1999. – С. 165.
100. Суровцев О. Голокост у північній Буковині та Хотинщині в роки Другої світової війни. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук: 07.00.01. Чернівці, 2006 – С. 20.
101. Український селянин про «Селянський рай» // Волинь. – 1942. – № 42 (70). – 4 червня. – С. 2.
102. Справжнє обличчя большевизму // Костопільські вісті. – 1942. – № 46 (70). – 29 листопада. – С. 2.
103. Жиди – механізм більшовизму // Вісті для українських селян. – 1943. – № 23. – 16 серпня. – С. 1.
104. Михайлюк М. Агітаційно-пропагандистська діяльність органів німецької окупаційної влади серед населення України у 1941-1944 рр. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук: 07.00.01. К., 2006. – С. 120.
105. Михальчук Р. Большевизм, «жидо-большевизм» и «жиды» в публикациях Уласа Самчука (1941-1943 гг.) // Эділеттін гылымы енбектері – Научные труды Эділет. Алмата. – 2013. – № 1 (43). – С. 212.
106. Сучкова О., Солдатова В. Антисемітська пропаганда на сторінках окупаційної преси міст Сталіно, Бахмута, Горлівки, та Костянтинівки (1941-1943 рр.) – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Iipd/2008_1_2/suchkova%20soldatova.htm
107. Держархів Рівненської області, ф. П-1. оп. 1, спр. 4 а. Коробка 1. Доклад командира и комиссара соединения № 1 партизанских отрядов Ровенской области о боевой деятельности и партийно-политической работе г. Ровно. Начато 10 апреля 1944 г. – Окончено 10 апреля 1944 г. – арк. 9.
108. Андрійчук М. Україно-єврейські взаємини на Західній Волині напередодні та в роки Другої світової війни // Друга світова війні і доля народів України: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. – К.: Сфера, 2005. – С. 70.
109. Рябчикова Ф. Світове єврейство як об’єкт антисемітської пропаганди у Волинській пресі (1941-1944) / Ф. Рябчикова // Єврейському народові. Матеріали міжнародної наукової історико-краєзнавчої конференції, присвяченої україно-єврейським взаєминам на Дубенщині. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2006. – С. 138.
110. Альтман И. Холокост и пресса на оккупированной территории СССР / И. Альтман // Тень Холокоста. Материалы II международного симпозиума «Уроки Холокоста и современная Россия». – М.: Фонд «Холокост», 1998. – С. 40.
111. Держархів Рівненської області, ф. Р-280, оп. 1, спр. 2. Матераилы для печатання на страницах газеты «Волынь». Крайние даты: 1941-1942. – арк. 6.
112. Держархів Рівненської області, ф. Р-280, оп. 1, спр. 2. Матераилы для печатання на страницах газеты «Волынь». Крайние даты: 1941-1942. – арк. 32.
113. Держархів Рівненської області, ф. Р-280, оп. 1, спр. 18. Автобиография националиста Рябко Ивана Яковлевича. Крайние даты: 1942-1943. – арк. 2-5.
114. ДАРО, ф.Р-2771, оп. 2, спр. 1193. Зажицкого Флориана Людвиговича по ст. 54-10-II по подозрению в сострудничестве с немецкими оккупантами. Начато 15 января 1945 г. – Окончено 26 ноября 1945 г. – арк. 14 зв.-15.
115. ДАРО, ф. П-1, оп. 1, спр. 3 а. Майор Тимофеев. Записки 1943-1944 гг. – арк. 1.
116. ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 23, спр. 1363. Специальное сообщение об антисемитских проявлениях на Украине. Почато 13.IX.1944 р. – Закончено 28.X.1944 р. – арк. 1-2.