Головні наративи історичної пам’яті

Історичну пам’ять можна вважати одним із вимірів колективної ідентичності, адже вона дає відповідь на важливе для самоокреслення будь-якої спільноти запитання про її витоки та подальшу долю, які, мовляв, багато чого пояснюють у нинішньому стані спільноти. Як ідентичність загалом, так і її історичний вимір зокрема може варіюватися – а отже, й окреслюватися – за трьома головними параметрами. По-перше, за ступенем пріоритетності (salience) щодо інших ідентичностей, що їх можуть мати члени розглядуваної спільноти, тобто важливістю їхньої належності до цієї спільноти порівняно з належністю до інших (скажімо, національної ідентичності порівняно з місцевою або з соціальною). По-друге, за змістом ідентичності, тобто значенням належності людини до цієї спільноти, сукупністю рис, що їх буцімто мають її члени. По-третє, за ступенем контроверсійності змісту й пріоритетів серед людей, що залічують себе до цієї спільноти. Якщо йдеться про історичний вимір якоїсь ідентичності, то зміст означає уявлення про минуле відповідної спільноти, тобто наголошування й ту чи іншу оцінку певних подій і процесів, а пріоритетність ідентичності порівняно з іншими – важливість сприйняття минулого в категоріях саме цієї спільноти, а не інших¹.

Практики творення та збереження історичної пам’яті, сукупність яких і є політикою пам’яті в широкому розумінні, охоплюють владу й опозицію, еліти й маси, публічну й приватну сфери. Крім державних ухвал та їх результатів їх виконання (монументів, музеїв, назв вулиць, офіційних свят, урочистих промов тощо), якими тлумачення політики пам’яті нерідко обмежують, до цієї сукупності належать також недержавні комеморативні акти й репрезентації минулого (від фільмів приватних виробників до написів на надгробках пересічних громадян). При цьому не лише елітні зразки впливають на уявлення та практики мас, а й маси обмежують дії влади та інших еліт, що здебільшого утримуються, принаймні в демократичних державах, від тих дій, які народ напевно не схвалить. Звичайно, не тільки між елітами й масами, а й між різними частинами елітної верстви та загалу населення можуть бути суттєві відмінності про зміст і пріоритетність історичної пам’яті й національної ідентичності загалом. Зокрема, в багатьох суспільствах вирізняються преференції окремих етнокультурних груп та позначених своєрідних історичним досвідом реґіонів.

Ці відмінності особливо виразні в Україні, різні частини якої тривалий час перебували під владою різних держав, унаслідок чого тепер ще й відрізняються етнічним, мовним та релігійним профілем населення. Відмінності в історичній пам’яті й національній ідентичності можна подати як переважну підтримку членами мовно-етнічних і реґіональних груп одного з двох головних (мета)наративів української історії та ідентичності, втілених у різноманітних публічних дискурсах². Наголошу, що йдеться саме про переважну підтримку наративів як наслідок їх панування у публічних і приватних дискурсах серед відповідних груп, а не іманентну відданість цим уявленням, яка робила б ці групи неподоланно ворожими одна одній. Щодо наративів, то вони справді принципово несумісні один з одним за багатьма постулатами, що явно висловлюються чи неявно втілюються в спертих на ці наративи дискурсах.

Один із цих наративів я називаю східнослов’янським або радянським, у першому випадку маючи на увазі пріоритет східнослов’янської єдності, а в другому – втілення головних його постулатів в офіційному радянському дискурсі, з якого їх нинішні адепти цього наративу головно й запозичили. Якщо говорити про ідентичність загалом, то цей наратив стверджує гармонійну двомовність українського суспільства, роль «руського» православ’я як традиційної релігії обох народів та, чи не головне, історію єдності України з Росією (чи, в періоди розділеності, боротьби за «возз’єднання»), а отже, непорушність братерства двох народів та партнерства й інтеґрації держав тепер і в майбутньому. Натомість націоналістичний або антирадянський наратив, для його найбільшим пріоритетом є саме національна ідентичність, уважає автентичними лише українську мову й «національні» церкви (тобто по суті відмовляє в леґітимності російській мові та Московському патріархатові), в минулому бачить передусім поневолення українського народу Росією та його боротьбу за незалежність, а для теперішнього й майбутнього пропонує інтеґрацію в Європу як захист від непозбутої російської загрози.

В історичному вимірі ідентичності східнослов’янський наратив продовжує дорадянське бачення «спільноруської» історії, трансформоване за радянських часів у спільну історію трьох братніх слов’янських народів під проводом російського. Зокрема, він уважає Київську Русь спільним набутком східних слов’ян, Переяславську угоду тлумачить як «возз’єднання» України з Росією, а Російську імперію та СРСР – як спільну державу росіян, українців та інших народів, Для націоналістичного наративу, заснованого на історичній схемі Михайла Грушевського³, Київська Русь є першою українською державою, Переяслав – військовим союзом козацької держави з московським царством, що його царі брутально порушили, а подальше перебування українців у державах, де панували росіяни, – поневоленням. Найяскравіше ця протилежність поглядів виявляється в тлумаченні двох подій української історії ХХ сторіччя, що набули великого ідеологічного й комеморативного значення в націоналістичному наративі й відтак стали фокусом також для його конкурента. Голодомор 1932-1933 років цей наратив уважає антиукраїнським геноцидом, найбільшим злочином радянського режиму проти українського народу. Натомість у східнослов’янському наративі Голодомор (частіше званий просто голодом, штучний характер якого більшість адептів цього наративу вже не заперечують) постає як спільна трагедія радянських народів, злочин сталінського режиму, а не російського імперіалізму. Так само вояків Української повстанської армії націоналістичний наратив тлумачить як борців за національне визволення, а східнослов’янський – як нацистських колаборантів, ворогів не лише Росії, а й самої України.

Дії держави й еліт

У державній політиці за два десятиліття незалежності можна було бачити і поєднання в різних пропорціях елементів обох наративів, і зміни цих пропорцій зі змінами очільників держави чи ключових діячів у певних ділянках. Кожен із чотирьох президентів у своїх указах, заявах і самих появах на певних комеморативних акціях поєднував націоналістичні й радянські елементи, але Леонід Кравчук і особливо Віктор Ющенко надавали перевагу першим, а Леонід Кучма й Віктор Янукович – другим. Звісно, позиція президента не визначала всю політику держави, особливо за слабких Кравчука та Ющенка, котрі мусили миритися з плюралізмом комеморативних практик на місцевому рівні, перешкодити яким вони не мали змоги. Скажімо, Ющенкові ініціативи щодо спорудження пам’ятників жертвам Голодомору місцеві ради сходу й півдня, підконтрольні опозиційній до нього Партії реґіонів, більш чи менш явно саботували, а заклики до вшанування героїв національно-визвольного руху – виконували «з точністю до навпаки», демонтуючи пам’ятні знаки воякам УПА в Харкові та ставлячи їхнім жертвам у Сімферополі⁴. Натомість політично сильніші Кучма та Янукович намагалися плюралізм реґулювати й використовувати собі на користь. Кучма не лише сам відвідував у різних реґіонах церемонії з протилежним ідеологічним змістом (радянські на сході й антирадянські на заході), а й, як твердять деякі коментатори, змушував місцевих владців вшановувати те, що відповідало гаданим преференціям більшості місцевого населення. Приміром, 1998 року майже водночас у Львові святкували річницю проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, а в Дніпропетровську – ювілей українського радянського функціонера Володимира Щербицького, причому в обох випадках «ініціатива й ідея святкування виходила з центру й тільки реалізувалася в реґіонах»⁵. Хоча місцеві дії нерідко суперечили декларованій ідеологічній орієнтації центру, вони цілком відповідали його справжньому бажанню поділяти й панувати.

Водночас політика пам’яті відрізнялася не лише за реґіонами, й за суспільними ділянками, де відповідні еліти реалізували не так побажання більшості населелння, як власні ідеологічні пріоритети. Скажімо, в освіті держава за всіх президентів утілювала помірковану версію націоналістичного наративу, що його більшою чи меншою мірою поділяє більшість міністерських чиновників і особливо науковців, яким чиновники замовляють реалізацію своїх побажань. Зокрема, програми та підручники з історії зосереджувалася на етнічних українцях і наголошували їхню незалежницьку боротьбу, чи не в першу чергу проти росіян. Утім, цей наголос міг зазнати суттєвих змін у повсякденній освітній практиці, відповідно до поглядів учителів, їхнього начальства та більшості учнів і батьків. Не дивно, що найбільше відступали від офіційних приписів учителі східних областей, географічно та культурно близьких до Росії⁶. Натомість офіційний календар і монументальний ландшафт в той чи інший спосіб поєднували два наративи. Запроваджуючи нові свята з націоналістичного (та релігійного) канону, влада не поспішала скасовувати старі радянські: навіть свято Жовтневої революції 7 листопада проіснувало до 2000 року, а дводенне радянське святкування Дня солідарності трудящих збереглося досьогодні. Набір монументів лише варіювався залежно від реґіону, а й у реґіоні й навіть кожному великому місті поєднував у різних пропорціях радянських і анти- чи принамні нерадянських постатей. Водночас монументальне протистояння двох версій української історії та ідентичності трохи притлюмлюється завдяки дедалі поширенішим пам’ятникам позірно неідеологічним діячам і навіть літературним персонажам, котрі, однак, переважно належать до східнослов’янського наративу, традиційне панування якого зробило багато його аспектів звичними й неконтроверсійними для більшості громадян⁷.

Проте й у межах окремої ділянки політика могла з часом зазнати суттєвих змін унаслідок зміни відповідальних за цю ділянку урядовців, а отже, втілення ідеологічних уподобань нових керівників. Найяскравішим прикладом такої зміни стало виразне зміщення освітнього дискурсу в бік східнослов’янського наративу після призначення міністром освіти Дмитра Табачника, відомого неприязним ставленням до українського націоналізму та до Галичини як його осердя. Разом іх приведеними на керівні посади в міністерство однодумцями Табачник ініціював, серед іншого, зміни в підручниках історії, що замовчували деякі важливі для націоналістичного дискурсу події або робили їх тлумачення менш антагоністичним щодо Росії, а також вилучення з курсу української літератури одного з найвідоміших романів про Голодомор⁸.

Проте державними органами, як сказано вище, політика пам’яті не обмежується. Говорячи про недержавні організації, треба особливо відзначити внесок мас-медій, котрі в сучасних суспільствах стали головним джерелом уявлення людей про давнє й навіть недавнє минуле. Загалом в українському медійному дискурсі переважали репрезентації минулого, сперті на східнослов’янський наратив. Цьому сприяла перш за все ринкова перевага тих російських та українських продуктів, що розраховані на споживання в обох країнах і, отже, взоровані головно на гадані уявлення та смаки російської авдиторії. Адже ця авдиторія не лише набагато чисельніша за українську, а й вибагливіша, менш готова приймати ідеологічні «відхилення», особливо в бік українського націоналізму, що його впродовж десятиліть тавровано в офіційному радянському дискурсі. Тому не лише на рівні інтерпретацій прибічники єдності двох народів поставали набагато привабливішими, ніж поборники української незалежності від Росії, а й у тематичному репертуарі пов’язаних з історією продуктів (фільмів, серіалів, концертів тощо), що впливали на горизонт історичних уявлень авдиторії, російське минуле посідало набагато більше місця, ніж українське. Втім, перевага східнослов’янського наративу характерна передусім для телебачення, де з огляду на величезний розмір авдиторії та високу вартість виробництва ринкові міркування відіграють найбільшу роль у виборі ідеологічного «вмісту» продуктів. Натомість у друкованих виданнях та інтернеті, де авдиторії менші й диверсифікованіші, можна побачити набагато більше ідеологічного плюралізму. На газетному ринку «змагання пам’ятей» відбувається переважно між різними виданнями, кожне з яких при цьому більш чи менш чітко дотримується одного з протиборних історичних наративів, відбиваючи й водночас підтримуючи преференції своєї авдиторії. А на інтернет-форумах і в соціальних мережах різні версії минулого щільно стикаються й активно дискутуються за участі мільйонів людей, здебільшого позбавлених глибоких історичних знань, але неабияк зацікавлених в утвердженні своєї позиції⁹.

Іншою важливою групою акторів у політиці пам’яті є церкви, релігійна та громадська діяльність яких спирається на певні уявлення про ідентичність їхньої пастви та всього суспільства, зокрема його минуле. Конфесійний поділ українського православ’я великою мірою збігається з ідеологічним та ідентифікаційним поділом політикуму й суспільства. Українська православна церква, підпорядкована Московському патріархатові (УПЦ), сповідує східнослов’янську версію ідентичності й історії, що відповідає уявленням більшості її пастви, переважно зосередженої в південно-східній половині країни, та політичних партій, що мають найбільшу підтримку саме на цій території. Останніми роками ця церква, зокрема її очільник патріарх Кірілл, стала активним пропаґандистом ідеї «русского мира», який буцімто охоплює всі території поширення російської мови й московського православ’я та становить понаднаціональну спільноту, ідентифікація з якою має переважати національну. Пропаґанді сприяє прихильність до цієї церкви нинішнього керівництва Укарїни на чолі з президентом Януковичем. УПЦ зберігає церковнослов’янську мову боголосужінь (а в проповідях надає перевагу російській) та вороже ставлення до українського незалежницького руху (зокрема, вона досі не скасувала анафеми гетьманові Іванові Мазепі, проголошеної московською церквою ще 1708 року після його виступу проти царя Пєтра І). Ба більше, частина її духовенста й вірян, головно на сході та півдні, відверто підтримує ідею державної єдності України та Росії¹⁰. Натомість так звані національні церкви – Київський патріархат, автокефальна православна та греко-католицька – наголошують національну ідентичність і, відповідно, співпрацюють із владою у вшануванні подій, що мають важливе значення для націоналістичного наративу, насамперед Голодомору. Водночас реґіональні преференції вірян і політикуму накладають відбиток на політику церков: зокрема, УПЦ на заході та в центрі не цурається української мови й не стоїть осторонь ініціатив на вшанування Голодомору. А Українська греко-католицька церква в Галичині поділяє прихильне ставлення переважної більшості вірян до Української повстанської армії та бере активну участь у громадських ініціативах на вшанування пам’яті її провідників і вояків (серед яких, до речі, було немало священиків цієї церкви).

Окремо треба згадати роль професійних істориків, котрі хоч і не відіграють – усупереч поширеній думці – провідної ролі в політиці пам’яті, проте творять певні оцінки, «факти» й, не менш важливо, мову для їх представлення, що за посередництва мас-медій та освіти суттєво впливають на уявлення інших еліт та мас. Переважну більшість українських академічних інститутів та університетів фінансує (хай і вочевидь незадовільно) держава, але науковці зазнають впливу не тільки державних директив, а й громадської думки, усталених у їхньому середовищі професійних стандартів і навіть принесених із-за кордону – головно з Заходу – концептуальних підходів, часом ще й підкріплених ґрантовими можливостями. Щоправда, в Україні тиск професійних стандартів украй низький (навіть очевидний плагіат здебільшого лишається цілком безкарним), а можливості запозичення західних підходів дуже обмежує бідність наукових бібліотек, що не можуть дозволити закордонних книжок і журналів (крім російських) та переважне незнання чужих мов (крім, знову ж таки, російської, якою через це більшість науковців споживає західну наукову продукцію, бо українських перекладів набагато менше)¹¹. Водночас громадський тиск та/чи власні націоналістичні переконання спонукають багатьох істориків захищати гадані інтереси своєї національної та/чи етнічної спільноти, захищаючи її від критичних репрезентацій тих чи тих непривабливих дій у минулому, особливо якщо вони виходять від авторів із тих країн, із якими Україна у відповідні часи конфліктувала. За висловом Андрія Портнова, такі громадсько заанґажовані науковці пишуть історію взаємин українців із сусідами насамперед «для домашнього вжитку», тобто маючи на меті сприяти утвердженню національної ідентичності, яку вони вважають усе ще загроженою, а не порозумінню з іншими народами шляхом однаково критичного погляду на дії усіх сторін¹².

Тому праці українських істориків здебільшого втілюють більш чи менш помірковану версію націоналістичного наративу, що виявляється й у виборі тем, і в інтерпретаціях подій та процесів. Утім, деякі науковці, особливо на сході та півдні, намагаються так чи інак поєднувати нові націоналістичні імперативи зі старими радянськими кліше, чому сприяє брак належного контролю за якістю публікованих текстів та їх активного громадського обговорення. Водночас невелика група істориків, що завдяки знанню чужих мов та участі в навчальних і стажувальних програмах за кордоном ознайомилися з західними концептуальними підходами й західним розумінням сучасних завдань історичної науки, більш чи менш рішуче відкидають беззастережну апологію «своїх» та пропонують натомість критичний погляд на контроверсійні питання українського минулого, зокрема роль Української повстанської армії у масовому вбивстві польського населення Волині в 1943 році, участь українців у здійсненні Голокосту та ін. Діяльності цих осіб і створених ними дослідницьких структур сприяє підтримка, хай і досить обмежена, з боку західних наукових фундацій, що фінансують намамперед ті проекти й публікації, що відповідають західним ідеологічним та концептуальним підходам. Цією диференційованою підтримкою, що певною мірою врівноважує націоналістично-консервативну орієнтацію та корупційну реалізацію державного «замовлення», зовнішні актори впливають на порядок денний української історичної науки та політику пам’яті загалом.

Це, звичайно, далеко не єдиний і не найбільший зовнішній вплив. Адже політики пам’яті стосувалися також деякі ухвали міжнародних організацій та явні чи залаштункові дії інших держав. Наприклад, Європейський парламент у лютому 2010 року офіційно засудив посмертне присвоєння  провідникові Організації українських націоналістів (ОУН) Степанові Бандері звання Героя України, що його здійснив незадовго до припинення президентських повноважень Віктор Ющенко. Резолюція стала наслідком ініціативи депутатів від Польщі, котра, своєю чергою, відбивала категоричне неприйняття Ющенкового кроку польською владою та суспільством, зокрема через причетність багатьох діячів ОУН та УПА до різанини  поляків на Волині¹³. Ще рішучіше проти цієї та інших дій українського «помаранчевого» керівництва, кваліфікованих як «переписування історії», виступали органи влади та залежні від них мас-медії Росії, котрі бачили в таких діях загрозу східнослов’янській спільності й, отже, російському домінуванню на пострадянському просторі. Російська влада тиснула на Україну не тільки через механізми двосторонніх стосунків, а й за допомогою міжнародних організацій, яким вона, зокрема, скаржилася на ґлорифікацію в Україні націоналістичних провідників, беззастережно подаючи їх як нацистських колаборантів. Одним із наслідків російського та європейського тиску стала обіцянка Віктора Януковича, зроблена під час візиту до Москви в березні 2010 року, скасувати укази попередника про присвоєння звання Героя Бандері та командувачеві УПА Романові Шухевичу, яку він зрештою виконав за допомогою підконтрольного йому суду¹⁴.

Уявлення мас

Переходячи на рівень мас, я говоритиму не про їхні власні практики творення й підтримання пам’яті й не про участь у практиках, що їх ініціюють і контролюють еліти, а про уявлення, що є джерелом перших практих і водночас, до певної міри, продуктом других. Головною рисою уявлень українського населення про минуле є разюча відмінність переважних уявлень у різних реґіональних та етнокультурних групах, у кожній із яких, звісно, теж є чималі розбіжності поглядів. Відповідно, різні групи мають дуже неоднакові побажання до політики влади й еліт у ділянці історії та ідентичності загалом. Почасти ці відмінності зумовлені різним історичним досвідом реґіонів – не лише двох або, інакше ділячи, чотирьох макрореґіонів, а й окремих частин кожного з них, як-от Галичини й Закарпаття на заході чи Донбасу та Слобожанщини на сході. Різний досвід водночас певною мірою пояснює різний мовно-етнічний склад їхнього населення (зокрема частку етнічних росіян і ступінь русифікації українців), що, своєю чергою, посилює міжреґіональні розбіжності. Проте оскільки уявлення мас формуються під упливом практик і дискурсів еліт, відмінності між уявленнями мешканців різних реґіонів є також наслідком різних орієнтацій відповідних реґіональних еліт. Треба пам’ятати, що ці орієнтації можуть різнитися не лише через різні уявлення самих еліт (котрі, зрештою, теж є мешканцями відповідних реґіонів, тобто продуктом їхнього історичного досвіду), а й через їхнє прагнення наголошувати міжреґіональні відмінності й використовувати їх для політичних потреб.

У пострадянській Україні таке використання почалося з перших років незалежності, коли еліти сходу й півдня стали налаштовувати мешканців своїх реґіонів проти політики українізації, яку буцімто проводив президент Леонід Кравчук, шкодячи мовному середовищу й ідентичності тих реґіонів, де переважала російська мова та культура¹⁵. Історична пам’ять стала важливим чинником реґіональної мобілізації півдня та сходу за президентства Віктора Ющенка, відповідно до тодішнього посилення ролі цього чинника в політиці центральної влади та виразного схиляння самого Ющенка до націоналістичного наративу української історії¹⁶. Своєю чергою, еліти західних областей удавалися до мобілізації своїх виборців за часів Леоніда Кучми та Віктора Януковича, мовно-культурна й історична політика яких, із погляду західних націоналістів, загрожувала українській ідентичності й навіть незалежності. Якщо говорити про історичний вимір ідентичності, то особливо сильний протест на заході викликали згадане позбавлення Бандери й Шухевича звання Героя України та Януковичеве публічне заперечення Ющенкової версії Голодомору як геноциду радянського режиму проти українського народу¹⁷.

Найбільшим наявним масивом інформації про пов’язані з історією  історичною пам’яттю уявлення є результати соціологічних опитувань про ставлення громадян України до історичних постатей та історичних свят, що посідають чільне місце в тому чи тому наративі. Є також деякі дані щодо ставлення до певних подій минулого та до нинішньої політики пам’яті. Заки наводити конкретні цифри, хочу вказати на три важливі риси виявлених опитуваннями масових уявлень. По-перше, за роки незалежності відмінності між макрореґіонами не лише збереглися, а навіть дещо посилилися, особливо після Помаранчевої революції та пов’язаної з нею мобілізації спершу однієї, а потім іншої частини країни. По-друге, найбільші відмінності стосуються тлумачення недавніх подій, зокрема радянського ладу та незалежницького руху, особливо під час Другої світової війни. Ці події не лише посідають важливе місце й дістають протиледні оцінки в публічних дискурсах, вони також лишили відбиток в особистій і/або родинній пам’яті більшості сучасних українців. По-третє, молоде покоління, хоч і зазнає впливу старших і тому почасти зберігає старі радянські уявлення, водночас більш схильне до змін у бік націоналістичного наративу минулого, зокрема завдяки його втіленню в освітньому дискурсі.

Ілюструвати ці тези почну з загального погляду на українську історію, що виявляє відповідність історичних уявлень одному з протиборних наративів. У грудні 2005 року Центр Разумкова запитав респондентів, із котрим із наведених тверджень щодо історії України, точніше, щодо часу її відліку вони згодні найбільшою мірою (див. табл. 1). Твердження націоналістичного наративу (поширене головно завдяки впливу праць Михайла Грушевського) про те, що «Україна – єдина спадкоємниця історії і культури Київської Русі», загалом вибрали 25% респондентів, однак на заході ця частка становила 46%, а на півдні – лише 10%. Значно більше – 44% – погодилися зі панівним за радянських часів постулатом східнослов’янського наративу, що «Історія України є невід’ємною частиною історії великого східнослов’янського народу, як і історія Росії і Білорусії», котра виявилася набагато популярнішою на півдні, ніж на заході (60 проти 17%). Серед інших можливих відповідей найпопулярнішими виявилися уявлення про те, що «теперішня історія України почалася в 1991 р. після проголошення незалежності» (7%) та що «теперішня історія Україна починається з Запорізької Січі» (5%). Перше з цих тверджень, хоч начебто й заперечує українськість давньої історії, більше відповідає націоналістичному наративові наголосом на проголошенні незалежності, тому його вподобали передусім мешканці заходу. Натомість наголошення ролі козацтва, хоч і спільне для обох наративів, неявно заперечує український характер Київської Русі, тому західняки погодилися з ним дещо меншою мірою, ніж східняки¹⁸.

Табл. 1. Погляди респондентів різних реґіонів на українську історію (опитування Центру Разумкова, грудень 2005; у відсотках)

Іншою ілюстрацією загального співвідношення прихильності до двох наративів української історії можуть бути відповіді респондентів двох важливих міст відповідно заходу й сходу країни – Львова й Донецька – на запитання про те, які свята вони відзначають. За даними опитування 2004 року в межах відомого проекту «Львів-Донецьк», донечани надавали безперечну перевагу звичним радянським святам – Дню перемоги, Міжнародному жіночому дню, Дню радянської армії (перейменованому за президентства Кучми на День захисника Вітчизни) та Дню солідарності трудящих. Кожне з цих свят відзначали, за їхніми власними твердженнями, переважна більшість респондентів. Водночас навіть найпопулярніше «червона дата» націоналістичного наративу – День незалежності України – була святом менш як для половини донецьких респондентів. Натомість у Львові найбільшу популярність мав саме День незалежності, а далі йшло інше нерадянське свято – запроваджений до радянських часів і відроджений після їх завершення День матері. Більшість виразно радянських свят львів’яни радше відкидали, хай і неоднаковою мірою, проте позірно ідеологічне 8 березня залишалося прийнятним для більшості респондентів. Ступені популярності цих та деяких інших важливих для того чи того наративу свят серед мешканців обох міст показано в табл. 2¹⁹.

Табл. 2. Частка респондентів у Львові та Донецьку, що відзначають певні свята (проект «Львів-Донецьк», 2004; у відсотках)

Глибину розколу в українському суспільстві на ґрунті ставлення до минулого виразно демонструють відповіді респондентів на запитання Центру Разумкова (квітень 2010 року) про потребу примирення ветеранів військових формувань, що протистояли одне одному в роки Другої світової війни. Парадоксально, але проти примирення радянських ветеранів із їхніми головними тоді ворогами – вояками німецького вермахту – виступило менше респондентів, ніж проти примирення ветеранів Радянської Армії та УПА: 28 проти 33%²⁰. Хоча гітлерівських вояків упродовж повоєнних десятиліть зображувано в радянському дискурсі лише чорною барвою, несуперечливість зображення зробила їх для частини пострадянських українців меншим злом, ніж вояків УПА, радикальну зміну представлення яких багато хто сприйняв як зазіхання на правду та святощі, а самих упівців, відповідно – як непрощенних ворогів. Згадане посилення після Помаранчевої революції протистояння між політичними силами, що обстоюють інтереси тієї чи тієї частини України, разом із відповідним конфронтаційним наголосом у медіях, пояснює радикалізацію непримиренного ставлення великої частини громадян до тих співвітчизників, що колись стояли по інший бік барикад. У квітні 2003 року на запитання Центру Разумкова про найкращий шлях подолання взаємних образ між різними групами українців, які протягом ХХ століття не раз «масово знищували один одного», лише 20% респондентів відповіли: «Потрібно, щоб винні обов’язково були покарані, навіть через багато років», тоді як 65% вибрали протилежний варіант: «Потрібно примиритися і вважати, що не було ні правих, ні винних». Проте у квітні 2009 року частка прибічників непримиренного варіанту зросла до 36%, а прибічників примирення – впала до 46%²¹.

Відмінності між поглядами на недавню й давнішу історію добре ілюструють результати  опитування Київського міжнародного інституту соціології в лютому 2012 року щодо ставлення громадян України до постатей провідника ОУН Степана Бандери та козацького гетьмана Івана Мазепи (див. табл. 3)²². До обох діячів, що посідають важливе місце в націоналістичному наративі української історії, на заході ставляться набагато прихильніше, ніж на сході та півдні. Водночас у кожному реґіоні до Мазепи ставляться набагато краще, ніж до Бандери – тому, можна припустити, що про першого більшість людей дізнаються зі шкільних підручників та зображення на 10-гривневій банкноті, а про діяльність другого (чи радше його організації) багато хто має родинні спогади, доповнені радянською та пострадянською політично-медійною пропаґандою. Втім, навіть на заході, де родинна пам’ять радше прихильна до бандерівців, уславлюваного в підручниках і націоналістичних медіях Мазепу оцінюють іще позитивніше. Особливо великий розрив у ставленні до двох діячів демонструє центр, більшість мешканців якого прийняли пострадянський позитивний образ Мазепи, але зберегли усталене з радянських часів неґативне сприйняття Бандери.

Табл. 3. Ставлення респондентів до Степана Бандери та Івана Мазепи (опитування Київського міжнародного інституту соціології, лютий 2012; у відсотках; невизначені відповіді не показано)

Водночас до обох ций постатей вихована в незалежній Україні молодь ставиться краще, ніж старші покоління, настанови яких сформувалося за радянських часів. Хоч конфронтаційний Бандера і далі багатьох відштовхує, особливо в переважно російськомовних південно-східних областях, мешканці яких відкидають антиросійську орієнтацію, що її символом він став, для багатьох молодих українців він утілює передусім боротьбу за незалежність і національну гідність. Тому якщо серед респондентів віком понад 70 років про позитивне або радше позитивне ставлення до Бандери заявили лише 18%, то в когорті 40-49 років – 26%, а серед молоді 18-29 років – 33%. Щодо менш конфронтаційного Мазепи застережень менше, тому прихильність усіх когорт до нього вища, але молодих – особливо: серед найстарших респондентів її рішуче чи обережно задекларували 34%, серед людей середнього віку – 50%, а серед молоді – 57%. Як бачимо, принаймні щодо давнішої історії інституційне втілення націоналістичного наративу виявляється ефективним, тому зі зміною поколінь цей наратив має всі шанси здобути підтримку переважної більшості українських громадян – якщо, звичайно, «денаціоналізаційні» тенеденції останніх років в освітній ділянці не змінять пропоноване молоді тлумачення історії на протилежне.

Інші аспекти й наративи

Протистояння між прибічниками націоналістичного й східнослов’янського наративів, що наголошують відповідно історію етнічно української та східнослов’янської більшості населення, відвертає увагу обох «таборів» від історії та пам’яті інших етнокультурних груп українського суспільства. Внаслідок цього суспільство мало знає і мало дбає про минулі страждання меншин та їхні нинішні намагання зберегти пам’ять про них для себе й для світу. Наративи, котрі наголошують ці страждання, залишаються марґінальними в публічному дискурсі кожного реґіону України, хоч би який із двох головних наративів там переважав. На жаль, у нехтуванні меншинних внесків панівні історичні наративи – точніше, еліти, що ті наративи підтримують, – виявляють разючу подібність. Про історію та пам’ять нечисельних груп мало говорять політики й медії, шкільні підручники й наукові праці. Зокрема, ними майже не цікавляться соціологи, тому й уявлення загалу про ці аспекти минулого України практично не досліджуються й не обговорюються. Пов’язані з історією цих груп комеморативні ініціативи переважно виходять від їхніх громадських організацій або державних чи недержавних акторів їхніх «етнічних батьківщин». Влада й загал ці ініціативи зазвичай іґнорують, а часом навіть протидіють їх реалізації, вбачаючи в ній загрозу інтересам держави та відповідної більшості населення.

У загальнонаціональному масштабі найвідомішим з усіх, так би мовити, альтернативних наративів є, безперечно, єврейський, що надає виняткового значення Голокостові. Власне кажучи, завдяки комеморативній активності єврейських організацій України, Ізраїлю й західних країн та їхньому впливові на українські владні й інтелектуальні кола цей наратив уже переходить етнічні межі та стає частиною мейнстримової історії України, як став у багатьох західних країнах, а останніми роками й посткомуністичних. Водночас зовнішні намагання спонукати українців зробити Голокост центральною подією своєї історії, визнавши участь українських націоналістичних формувань і частини населення в нацистському знищенні євреїв, наражаються на спротив деяких націоналістичних політиків та інтелектуалів²³. Певну протидію зовнішньому тискові можна було бачити й у зв’язку з зусиллями польської влади й еліт на вшанування пам’яті жертв волинської трагедії 1943 року, передусім завдяки наполяганню поляків на визнанні українцями спланованого характеру вбивства польського населення. Проте на загальнонаціональному рівні ця проблема має набагато менший резонанс, переважно обмежуючись інтелектуальними колами²⁴. Не набагато відомішим є кримськотатарський наратив, центральною подією якого є депортація 1944 року. Поза Кримом він утілюється лише раз на рік, у день роковин депортації, коли кримськотатарські організації проводять на півострові масові акції, що їх загальнонаціональні медії не вважають за можливе іґнорувати з огляду на незвичайну масовість і потенційну конфронтаційність. Решту часу пам’ять про депортацію обмежується кримським суспільством, де зусилля на його втілення викликають опір значної частини східнослов’янської більшості, яка все ще не готова визнати криських татар його повноцінною частиною, а саму депортацію – безперечним злочином²⁵. Ще менше уваги звертають мейнстримові еліти й, отже, більшість населення на трагічне минуле інших меншинних груп, зокрема нацистський геноцид ромів, котрі й нині залишаються чи не найупослідженішою частиною українського суспільства²⁶.

Даний текст є розширеним варіантом доповіді, виголошеної Автором на семінарі у рамках міжнародного проекту «Діалоги пам’яті: Литва, Польща, Росія, Україна» у Варшаві.

1. Abdelal, R., Herrera, Y. M., Johnston, A. I. and McDermott, R., “Identity as a variable”, Perspectives on Politics, vol. 4, no. 4 (2007), pp. 695 -711; Kulyk, V., “The media, history and identity: competing narratives of the past in the Ukrainian popular press”, National Identities, vol. 13, no. 3 (2011), pp. 287-303.
2. Метанаратив – це «глобальна чи підсумкова наративна культурна схема, що впорядковує та пояснює знання й досвід» (Stephen, J. and McCallum, R., Retelling Stories, Framing Culture: Traditional Stories and Metanarratives in Children’s Literature, New York: Garland, 1998, p. 6). Втім, такі схеми зазвичай називають просто наративами – так само, як і побудовані на них окремі наративні тексти. Кажучи про два головних наративи історії України, я, звісно, маю на увазі метанаративи.
3. Про історичну схему (наратив) Грушевського та російський імперський і радянський наративи, яким вона протистояла, див.: Плохій С.,  Великий переділ: незвичайна історія Михайла Грушевського, Київ, Критика, 2011 (зокрема висновки на с. 407-412).
4. Zhurzhenko, T. “‘Capital of despair’: Holodomor memory and political conflicts in Kharkiv after the Orange Revolution”, East European Politics and Societies, vol. 25, no. 3 (2011), pp. 610-625; Портнов А., Упражнения с историей по-украински, Москва: ОГИ, Полит.Ру, Мемориал, 2010, с. 91-93.
5. Портнов, Упражнения с историей по-украински, с. 44.
6. Janmaat, J. G., Nation-Building in Post-Soviet Ukraine: Educational Policy and the Response of the Russian-Speaking Population, Amsterdam: University of Amsterdam, 2000, pp. 85-100; Портнов, Упражнения с историей по-украински, с. 128-161; Rodgers, P., “Compliance or contradiction? Teaching ‘history’ in the ‘new’ Ukraine. A view from Ukraine’s eastern borderlands”, Europe-Asia Studies, vol. 59, no. 3 (2007), pp. 503–519.
7. Портнов, Упражнения с историей по-украински, с. 41-48.
8. Chopivsky, A., ‘Turning Ukraine into a nation without identity’, Radio Free Europe/ Radio Liberty, 25 лютого 2011, http://www.rferl.org/content/ukrainian_commentary/2320473.html; «Роман про Голодомор викинули зі шкільної програми», ТСН, 1 лютого 2011, http://tsn.ua/ukrayina/roman-pro-golodomor-vikinuli-zi-shkilnoyi-programi.html (обидва відвідано 4 червня 2012).
9. Кулик, Дискурс українських медій, с. 296-312; Kulyk, “The media, history and identity”, pp. 294-302; Kulyk, V., “War of memories in the Ukrainian media: Diversity of identities, political confrontation, and production technologies”, in: J. Fedor, E. Rutten and V. Zvereva (eds.), Old Conflicts & the New Media: Commemorating the Socialist Experience Online (London: Routledge, forthcoming).
10. Мороз, В., “Віктор Єленський: ‘Перед кожними виборами влада починає гру з церквою’”, Релігійно-інформаційна служба України, 14 лютого 2012, http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/interview/46825/; Грабовський С., “‘Політичне православ’я’ чи звичайне чорносотенство”, Український тиждень, 21 лютого 2012, http://tyzhden.ua/Columns/50/42832 (обидва відвідано 6 червня 2012).
11. Портнов, Упражнения с историей по-украински, с. 115-127; Портнов, А., “Де-модернізація історичної освіти в Україні. Тези до дискусії”, historians.in.ua, 26 листопада 2011, http://historians.in.ua/index.php/institutsiji-istorichnoji-nauki-v-ukrajini/38-andri-portnov-de-modernizatsiya-istorichnoji-osviti-v-ukrajini-tezi-do-diskusiji (відвідано 30 грудня 2011).
12. Портнов, А., “История для домашнего употребления”, Уроки истории. ХХ век, 26 березня 2012, http://urokiistorii.ru/blogs/andrei-portnov/3149 (відвідано 3 квітня 2012).
13. «Європарламент: Україна повинна переглянути роль Бандери, якщо хоче до ЄС”, ТСН, 13 березня 2010, http://tsn.ua/ukrayina/yevroparlament-ukrayina-povinna-pereglyanuti-rol-banderi-yakshcho-hoche-do-yes.html (відвідано 6 червня 2012).
14. “Янукович відбере у Бандери звання Героя до 9 травня”, ТСН, 5 березня 2010, http://tsn.ua/ukrayina/yanukovich-vidbere-u-banderi-zvannya-geroya-do-9-travnya.html; “Суд залишив Бандеру і Шухевича без звання Героя”, Українська правда, 2 серпня 2011, http://www.pravda.com.ua/news/2011/08/2/6442628/ (обидва відвідано 6 червня 2012).
15. Arel, D. “Ukraine: The temptation of the nationalizing state”, in V. Tismaneaun (ed.), Political Culture and Civil Society in Russia and the New States of Eurasia, Armonk and London: M.E.Sharpe, 1995, pp. 157-188; Кулик, В. Український націоналізм у незалежній Україні, Київ: Центр досліджень національної безпеки при Національному університеті «Києво-Могилянська академія», 1999, с. 27-46.
16. Портнов, Упражнения с историей по-украински, с. 79-101.
17. Див., наприклад: «Львівська міськрада виступила на захист Тимошенко і Бандери», Українська правда, 8 серпня 2011, http://www.pravda.com.ua/news/2011/08/8/6469485/ (відвідано 8 червня 2012).
18. З яким твердженням щодо історії України Ви згодні найбільшою мірою?, http://www.uceps.org/ukr/poll.php?poll_id=285 (відвідано 26 лютого 2012).
19. Sereda, V. “Regional historical identities and memory”, у вид.: Я. Грицак, А. Портнов та В. Сусак (ред.), Львів-Донецьк: соціяльні ідентичності в сучасній Україні (Україна модерна, спеціяльний випуск), Київ-Львів: Критика, 2007, с. 160-209 (тут 174, 178-179).
20. Як Ви ставитеся до ініціативи примирення ветеранів радянської та німецької армій?, http://www.uceps.org/ukr/poll.php?poll_id=551; Як Ви ставитеся до ініціативи примирення ветеранів ОУН-УПА та Радянської армії?  http://www.uceps.org/ukr/poll.php?poll_id=550 (відвідано 26 лютого 2012).
21. Протягом XX ст. в історії України було багато подій, коли українці масово знищували один одного: це І і ІІ світові війни, громадянські війни, політичні репресії. Який з наведених шляхів рішення взаємних образ є кращим? (динаміка, 2003-2009), http://www.uceps.org/ukr/poll.php?poll_id=454 (відвідано 26 лютого 2012).
22. Опитування проведено на замовлення автора за фінансової підтримки Наукового товариства імені Шевченка в США (з фонду ім. Наталії Данильченко). Подані показники обчислено за ориґінальним масивом результатів.
23. Майна, Н., «Юрій Рубан vs Андрій Портнов: Ратувати за євроінтерграцію і водночас вивішувати червоні прапори нелогічно», Главред, 19 липня 2011, http://www.glavred.info/archive/2011/07/19/102946-6.html (відвідано 8 червня 2012); Гирич, І.. “Тріюмфи сильних”, Критика, ч. 12 (2006), с. 26-28.
24. Солодько, П., “Володимир В’ятрович: ‘Волинська трагедія – частина польсько-української війни’”, Історична правда, 12 липня 2011 (відвідано 8 червня 2012); Портнов, “История для домашнего употребления”.
25. Uehling, G., Beyond Memory: The Crimean Tatar’s Deportation and Return, New York: Palgrave Macmillan, 2004; Brown, J. Memory and the Crimea, http://timescape.mml.cam.ac.uk/users/jab248/ (відвідано 8 червня 2012); Беліцер, Н., Герасимчук, С., «Україна», в Сірко В. (ред.), Ефективні інституційні відповіді для подолання нетолерантності та екстремізму в Чорноморському регіоні, Київ: К.І.С., 209, с. 109-119.
26. Беліцер, Н., Герасимчук, С., «Україна», с. 98-103.