Українські історики зазвичай порівнюють різні виміри розвитку своєї дисципліни із ситуацією найближчих західних сусідів (передусім Польщі) або Росії. Значно менше сучасний стан освіти і науки (як і суспільства та країни в цілому) порівнюють із радянськими часами.

Якщо ж такі порівняння і здійснюються, то здебільшого на поверховому рівні, за допомогою риторичних фігур «визволення від ідеологічного диктату» та в рамках образу науки як «колективної  жертви» чужого комуністичного режиму. Щоправда, можна зустріти й не менш однобічні та спрощені формули про «втрачену велич» та «найкращу вищу освіту на планеті». Серйозного аналізу інституційних трансформацій історичної науки в Україні дотепер не запропоновано. Почасти саме через це мої замітки сформульовані свідомо провокативно як запрошення до давно потрібної дискусії. Тим більше, що вони є робочими тезами до одного із сюжетів дослідницького проєкту про розвиток інституцій науки в пострадянській Україні, що його автор цих рядків виконує спільно з Володимиром Маслійчуком (за підтримки Посольства Франції в Україні).

Радянська система була жорстко регламентованою, але таки залишила за істориками і можливість вибору кар’єрних та дослідницьких стратегій, і нагоду (нехай і нерівноправного) діалогу з ідеологізованою владою, що відвела історію особливу роль у вихованні радянської людини. У брежнєвському СРСР найглибші дослідники нерідко не допускалися до викладання (але могли мати своє ніші в структурі Академії наук). А ціною, нехай і обмеженої, творчої свободи могла бути заборона на закордонні відрядження (приклади Алєксандра Зіміна або Ярослава Дашкевича); нижчі, ніж у «правовірних» колег соціальні пільги; і навіть втрата роботи (особливо, коли доходило  до звинувачень в «буржуазному націоналізмі»).

Водночас, істфаки радянських університетів були одними з найпрестижніших факультетів. Зокрема, тому, що їхні випускники ставали бажаними працівниками партійних та державних органів. Вузівські викладачі належали до шанованих членів радянського «середнього класу», які мали змогу отримати житло, право на оплачувані наукові відрядження, довші відпустки.

Наприкінці 1980-х–початку 1990-х років соціальний престиж професії історика зазнав непоправних втрат. Саме збереження більшості структурних елементів піздньорадянської системи (від ВАКу до розміру «педагогічного навантаження») не тільки не призупинило катастрофічних темпів занепаду соціальної позиції гуманітаріїв, а й надало їм додаткової швидкості. Неготовність ані державної влади, ані університетської корпорації до серйозних структурних реформ вилилася у стрімку маргіналізацію історичного фаху на тлі практично миттєвої атрофії того, що можна назвати радянськими соціальними ліфтами або – механізмами, що дозволяли випускникам сільських шкіл робити повноцінну кар’єру в університеті.

Протягом двадцяти років після розпаду СРСР в історичній освіті України окреслилися кілька тривожних тенденцій, що їх я пропоную назвати інституційною де-модернізацією галузі. Що я маю на думці?

Сміховинні зарплати (наразі доцент українського університету заробляє на місяць в середньому до 2000 гривень, що в перерахунку не дотягує до 200 євро), нереальність отримання житла, необхідність (яка уже перетворилася на звичку) платити за «ВАКівські» публікації та участь в конференціях перетворили викладацьку кар’єру у щось на кшталт середньовічного «намісництва» – наукові ступені і викладацьку посаду треба дослівно викупити, а далі вже самотужки вирішувати, як заробляти. Але сама по собі університетська посада гідного і певного життя гарантувати не може.

Швидке обмеження комунікативних можливостей українських істориків, за іронією, припало на еру інтернета та інформаційних технологій. З розпадом СРСР перестала фунціонувати радянська система книгообміну та книжкової торгівлі. Поїздка до московського чи пітерського архіву стала для більшості українських аспірантів малореальною мрією. У парі із зміною фінансових можливостей прийшла регіоналізація тематик дисертацій, серед яких запанували фактично краєзнавчі теми. Практично всі українські університети дотепер не мають доступу до міжнародних електронних ресурсів. Та й запиту на ці ресурси практично немає, адже знайти потенційних читачів наукової періодики англійською чи польською мовами (не кажучи вже про французьку або німецьку) серед викладачів сучасного університету не так просто. За знання іноземних мов в Україні доплачують держслужбовцям, але не викладачам. Хоча публікації у найпрестижніших міжнародних журналах ніби прирівняли до ВАКовських, але системи заохочення для авторів, які публікуються за кордоном, не придумали (хоч у тій самій Польщі ще з 1991 року публікації за кордоном мають переваги перед публікаціями польською при визначенні рейтингу викладачів). Наукові ступені, здобуті в Гарварді чи Оксфорді, треба нострифікувати за абсурдною бюрократичною процедурою. Офіційними опонентами на захистах дисертацій в Україні можуть виступати російські науковці, але в жодному випадку – фахівці з країн ЄС або США.

У такій ситуації в країні практично відсутні міжрегіональні обміни. Відмова від радянської практики розподілу випускників призвела до міцної прив’язки місця закінчення університету до майбутнього місця захисту дисертації і місця роботи. У старих університетських центрах серед молодих викладачів нині практично немає випускників інших ВНЗ. Від’їзд з міста та рідного університету починає дорівнювати кар’єрному самогубству, особливо, якщо людина залишає власне житло. Певний обмін кадрами відбувається хіба що в Києві, але відбувається він за вельми небезпечною логікою: столиця висмоктує з країни все, що тільки може.

Водночас деякі істфаки потроху перетворюються на своєрідні сімейні підряди, коли на одному факультеті чоловік, дружина, а нерідко й діти очолюють різні кафедри. Найвідвертіший  непотизм, неможливий за радянських часів, уже стає фірмовою ознакою пострадянського університету. Тут варто наголосити, що падіння соціального престижу істфаків аж ніяк не зменшила їхньої кількості. Навпаки! Якщо 1990 року в Українській РСР існував 21 історичний факультет (з них 11 – у педінститутах), то наразі ця цифра мала не подвоїлася. Так сталося аж ніяк не тому, що країні бракує істориків! А тому, що на ринку праці цінується наявність будь-якої вищої освіти (абсолютна більшість випускників, і не тільки істфаків, уже давно не працюють за спеціальністю). Іншими словами, зростання кількості спричинило просто катастрофічне падіння якості. А також цинічне усвідомлення університетським керівництвом, що вони навіть не мусять орієнтуватися на підготовку науковців.

Банальна бідність університетів, їх жорстке підпорядкування Міністерству освіти, відсутність реальної автономії призводять не лише до розпачливого технологічного відставання, але й до унеможливлення ситуації, за якої ВНЗ конкурували б і за викладачів, і за студентів, одночасно даючи і першим, і другим можливість брати участь в академічних обмінах та дослідницьких проектах як за кордоном, так і в межах України.

Навіть позірна модернізація у вигляді помітної акселерації наукових кадрів – поширенні практики захисту докторських дисертацій у віці 35–45 років (що за радянських часів було рідкісним винятком із правил) – насправді вельми часто свідчить про повний занепад академічних стандартів, процвітання плагіату та байдуже ставлення до нього з боку тих, хто по ідеї мав би пильнувати стандарти науки.

На чому ж тримається настільки неадекватна, суперечлива і просто хвороблива система вищої гуманітарної освіти? Чому вже котрий рік поспіль ми виявиляємося свідками послідовної деградації галузі під заспокійливі просторікування про «європеїзацію» та Болонський процес? Незацікавленість у структурних реформах «верхів» української освітньої бюрократії не менш очевидна, ніж пасивність, роз’єднаність та дезорієнтація «низів» гуманітарного айсберга. Останньому сприяє і те, що для найактивніших, найвимогливіших і найздібніших система передбачила клапани, яких за радянських часів просто не існувало.

Перший такий клапан – можливість самореалізації в професіях, де за останні роки відсоток дипломованих істориків стабільно високий – журналістика, політика, бізнес. Другий клапан – можливість робити наукову кар’єру за кордоном. Для перпективного випусника столичного ВНЗ, який не має житла в Києві, вибір шляху фактично обмежується цими двома моделями. При чому, якщо на самому початку чи навіть в середині 1990-х система офіційних наукових інститутів трохи пом’якшилася і запропонувала досить високі посади ряду перспективних або раніше репресованих дослідників, то на початок 2000-х вона повернула собі колишню самоупевненість. Як наслідок, замість «позитивної дискримінації» молодих фахівців із здобутими за кордоном науковими ступенями та міжнародними зв’язками, сміливці, що вирішили повернутися в Україну, стикаються з прямою дискримінацією та розмаїтими перепонами для професійного зростання. Наразі захист докторської за межами України майже напевно означає, що здобувач «західного» диплому не повернеться працювати на батьківщину, а, якщо таки повернеться, то не зможе знайти гідного місця в системі історичної освіти. Ба більше, виїзд на довгострокову стипендію за кордон зазвичай означає розрив зв’язків із українським науковим середовищем, припинення публікацій в Україні через несумісність двох систем координат.

Тим часом, приблизно десятьом історикам (які здебільшого зробили стрімку кар’єру у першій половині 1990-х на хвилі відкриття архівів і кордонів, які першими скористалися грантовими програмами та захистили докторські дисертації до кінця 1990-х), вдалося інтегруватися до світової наукової спільноти в ролі тамтешніх представників України. В Україні ж вони посіли упривілейоване місце ретрансляторів основних західних підходів (як правило, поєднуючи цю роль із досить високими професорськими позиціями в офіційній ієрархії). Утім посутньо змінити загальну картину історичної освіти в Україні їм поки що не вдалося. Для опису ситуації, що склалася, добре надається спостереження  Боріса Дубіна щодо російського гуманітарного простору: замість академічного середовища сформувалися «команди чи тусовки», замість наукової конкуренції – «тепличні площадки для самодемонстрації». Зупинити процеси де-модернізації історичної освіту їм не до снаги.

Російськомовна версія тексту була опублікована на сайті Ab Imperio у травні 2011 року