Цей матеріал є фрагментом монографії «PAST CONTINUOUS: Історична політика 1980-х – 2000-х рр. (Україна та сусіди)» (робоча назва), що готується у видавництві Лаурус

ПРЕЗИДЕНТ

Історія України після 1991    р. – це безперервний процес боротьби між гілками влади за перерозподіл повноважень. Після ухвалення парламентом Конституції України (1996) в країні утвердився умовний варіант президентсько-парламентської республіки. У 2005–2009 роках, після драматичних електоральних протестів 2004 року, відомих під назвою «Помаранчева революція», та внесення змін до Конституції (2004) можна говорити про появу парламентсько-президентської республіки. В 2010 р. Конституційний суд України під тиском В. Януковича та його політичних прибічників повернув президентсько-парламентську форму організації влади, до того ж значно розширив повноваження президента. У 2014    р. парламент формально повернув парламентсько-президентську республіку, проте відносини між гілками влади все ще визначаються політичною доцільністю, ситуативними союзами, а останнім часом – перебувають під сильним впливом «Заходу», передусім США.

Така динаміка відносин між гілками влади дещо ускладнює аналіз їхньої ролі в історичній політиці, проте доступний дослідникові матеріал все ж таки дозволяє робити певні оцінки та формулювати попередні висновки.

Президент є відносно самодостатньою і найбільш мобільною фігурою у сфері історичної політики. Йому підпорядковані бюрократичні структури, що дозволяють досить швидко  та реалізовувати рішення (або імітувати їхнє виконання). Підрозділи президентської вертикалі влади на місцях (міські, обласні, районні адміністрації) самостійної ролі зазвичай не відіграють (вони фактично є органами центральної виконавчої влади), проте від них безпосередньо залежить реалізація вказівок президента в регіонах. Формально укази та розпорядження президента обов`язкові до виконання всіма органами виконавчої влади. На практиці — «можливі варіанти».

В Адміністрації президента існують структурні підрозділи, які прямо чи опосередковано залучаються до формування й реалізації історичної політики. Передусім це Головний департамент з питань гуманітарної політики, Головний департамент інформаційної політики і Департамент державних нагород¹. Здебільшого вони виконують технічні функції, пов`язані з підготовкою та забезпеченням реалізації рішень президента. Аналітична робота і змістовне наповнення документів, що транслюють ці рішення покладається на Національний інститут стратегічних досліджень (НІСД)², в діяльності якого питання історичної політики актуалізуються відповідно до конкретних запитів та інтересів чергового президента.

В 2005 р. в інституті, судячи зі збільшення публікацій на тему історії починалась розробка певної стратегії, була підготовлена аналітична записка щодо концептуальних засад державної політики пам`яті<sup>3</sup>. Оскільки відповідна концепція так і не з`явилася, натомість історична політика розвивалася як результат взаємодії спонтанних інтересів різних суспільних сегментів та груп інтересу, можна припустити, що НІСД спіткала доля інших подібних аналітичних центрів: експертні рекомендації та пропозиції були не так робочими документами, як прикрасами на полицях урядовців.

Інструментом прямої дії у сфері історичної політики є укази і розпорядження президента (згідно з Конституцією – обов`язкові до виконання усіма органами влади), а також звернення та законoпроекти.

Укази та розпорядження мають здебільшого розпорядчий характер: вони визначають перелік комеморативних заходів і розподіляють обов’язки щодо їх реалізації між інститутами влади. Якщо взяти за приклад один із центральних об`єктів історичної політики після 1991р. – Голодомор, то в 1993-2015 звернення президентів до цієї теми виглядало таким чином: Л.    Кравчук видав один указ, присвячений 60-річчю трагедії, Л.    Кучма – два укази та одне розпорядження, В.    Ющенко – 15 указів, 2 розпорядження, одне звернення і 3 законопроекти, В.    Янукович – 1 указ (до 80-річчя трагедії), П.    Порошенко – 4 укази⁴ (за станом на листопад 2016)

В процесі розвитку інституту президентства був вироблений певний алгоритм продукування комеморативних указів, з`явилася певна регулярність: наприклад укази до чергової річниці проголошення незалежності чи укази до «круглих» дат найбільш важливих подій (Голодомор, перемога у Другій світовій війні).

Президент також може визначати історичну політику через підписання чи ветування законів, що прийняті парламентом, через підконтрольні йому фракції у Верховній Раді, через місцеві державні адміністрації (що виконують роль місцевих органів виконавчої влади), врешті, через прямі доручення органам виконавчої влади і підконтрольним йому міністерствам та відомствам⁵.

Особистість президента, його зацікавленість питаннями минулого та бажання чи небажання звертатися до них у зв’язку з поточними проблемами, значною мірою впливали на інтенсивність та алгоритми історичної політики.

Перший президент України Л. Кравчук, зайшов у президентський офіс безпосередньо з кабінетів ідеологічного апарату ЦК КПУ, йому навіть не треба було змінювати робочу адресу, бо цей офіс розташувався у тій самій будівлі. Л. Кравчук радше звично рухався у руслі політичної кон`юнктури, ніж формував її. Його можна вважати досить типовим представником ідеократії, політиком, що піднявся на вершини влади через структури ідеологічного забезпечення влади. Це наклало відбиток на всю його політичну кар`єру, зокрема і на його внесок в історичну політику. Варто пам’ятати, що Л. Кравчук прийшов до влади використовуючи гасла своїх нещодавніх опонентів з табору «націонал-демократів», тому його дії в сфері історичної політики мали, з одного боку інерційний характер (він опанував тему «відновлення історичної справедливості»), з іншого – їхній зміст та спрямованість визначалися необхідністю пристосування до нової ситуації, яка утворилася унаслідок здобуття незалежності. Тут йшлося про легітимацію його власної влади як президента новопосталої держави, що вимагало утвердження «нового» історичного міфу. Л.    Кравчук не став «винаходити велосипед»: у своїй історичній політиці він сперся на стандартний антикварний етнонаціональний міф «нації, що відроджується».

Найпоказовіший приклад: історія з Голодомором. Коли Л. Кравчук завідував ідеологічним відділом ЦК КПУ у кінці 1980-х, а саме тоді почався процес конструювання колективної\історичної пам`яті про Голодомор майбутній президент був запопадливим опонентом «націоналістичного міфу про штучний голод». На початку 1990-х, вже як чинний президент він активно сприяв відзначенню шістдесятої річниці трагедії на найвищому державному рівні. У вересні 1993    р. президент взяв участь в міжнародній науковій конференції «Голодомор в Україні 1932–1933    рр.: причини і наслідки» – його присутність стала символічним свідченням ставлення вищої влади до «відновленні історичної правди» про голод 1932–1933    рр.

На відкритті конференції Л. Кравчук заявив: «Я цілком погоджуюсь з тим, що це була спланована акція, що це був геноцид проти власного народу. Але тут я би не ставив крапку. Так, проти власного народу, але за директивами з іншого центру»⁶. За десять років до цього, на п`ятдесяті роковини голоду 1932–1933    рр. той таки Л.    Кравчук, щоправда, в іпостасі завідувача відділом пропаганди й агітації ЦК КПУ приймав активну участь у контр-пропагандистських акціях спрямованих проти «розв`язаної на Заході антирадянської кампанії з приводу так званого «50-річчя штучного голоду в Україні»⁷. Втім, про це намагалися не згадувати ані колишні дисиденти, що підтримували Кравчука, ані представники діаспори, проти чиїх «націоналістичних вигадок» він ще зовсім недавно так затято боровся. Політично важливим для них було не те, що він говорив і робив раніше, а те, що він говорив і робив зараз. Йому належало на тому, щоб якнайшвидше «забути» своє недавнє минуле і це позначалося на його діях стосовно «історичної пам’яті».

За примхою долі Л. Кравчук став учасником церемонії передачі йому, як першому президенту України, державних символів Української Народної Республіки (1918 – 1920). Цей ритуал мав символізувати правонаступність УНР і сучасної України та був одним з перших публічних дійств у сфері історичної політики сучасної України⁸. Пікантності цьому акту додала й та обставина, що символи УНР Л.  Кравчуку, учорашньому функціонерові КПУ передав очільник Організації українських націоналістів (мельниківців) М. Плав`юк.

За Л. Кравчука була здійснена спроба започаткувати видання багатотомної «Історії українського народу»⁹ – цей масштабний проект не відбувся через брак коштів – Україна переживала масштабну соціально-економічну кризу. За його часів Україна отримала базові державні символи, закорінені в історичному минулому: державний герб, прапор та гімн (їх затверджував парламент).

Л. Кравчук започаткував комеморації, пов`язані із депортацією кримських татар, його версію події можна вважати інклюзивною: президентським указом день 18 травня 1994 року було встановлено як День скорботи і пам`яті за жертвами серед кримських татар, вірмен, греків, «осіб інших національностей»¹⁰. При ньому ж розпочався масштабний проект «Реабілітовані історією», присвячений жертвам політичних репресій в радянській Україні¹¹.

Оцінюючи підсумки короткочасного перебування Л. Кравчука в президентському офісі можна впевнено твердити, що своєю публічною позицією і конкретними діями він посприяв початкові процесу «націоналізації» українського минулого та розвиткові національного/націоналістичного наративу пам’яті. Однак, як вже зазначалося, він не так формував порядок денний у цій сфері, як намагався підлаштовуватися до нього і використовувати його для власної легітимації.  

Конкурент Л.    Кравчука на виборах 1994 р. та його наступник на посаді президента Леонід Кучма як технократ ставився до питань інтерпретації та репрезентації минулого в політичному житті суто прагматично. З одного боку, він як і його попередник використовував їх для посилення власної легітимності, з іншого – намагався не допускати у цій сфері ексцесів і крайнощів, які могли провокувати суспільні конфлікти.

Саме за його правління, а він поки що єдиний президент України, що спромігся утриматися на посаді два терміни, сформувався базовий набір ритуальних комеморативних практик Голодомору, освячених державою (включно із Днем пам`яті жертв голодомору). За його часів розгорнулася робота з історичної реабілітації ОУН та УПА, хоч сам він здебільшого уникав цієї теми. За Л. Кучми було введено в обіг національну валюту, що була свого роду портретною галереєю знакових історичних персонажів. Він затвердив важливу для української національної свідомості державну комеморативну дату – День українського козацтва¹², загалом темі популяризації історії та розвитку козацтва у сучасній Україні присвячено сім його указів¹³.

Водночас Л. Кучма підтримував  радянсько-ностальгічний варіант історичної пам`яті та відповідні ритуально-символічні практики. Зокрема, він видав дев`ять указів, вісім розпоряджень та підписав один закон¹⁴, які були присвячені річницям «Великої Вітчизняної війни 1941–1945». За нього та з його негласної підтримки були відзначені ювілеї В. Щербицького і Ленінського комуністичного союзу молоді України (ЛКСМУ), згідно з його указами і розпорядженнями на державному рівні було відзначене 60-тиліття возз`єднання українських земель¹⁵ 1939 року, отримав офіційний статус День захисника Вітчизни (23 лютого, дата з радянського календаря), запроваджено День партизанської слави (22 вересня), відзначена 60-та річниця організації «Молода гвардія».

Соціолог В.    Середа, що присвятила окреме дослідження дискурсивним практикам українських президентів, вважає, що Л.    Кучма дотримувався «подвійної стратегії»: з одного боку, він слідував канонам класичного національного наративу, з іншого – використовував ефект національної амнезії, «... конструював саме таку модель історичного минулого, що сприяла «консолідації нації» завдяки відмові від будь-яких ідеологічних екстрем: як крайньої лівої (комунізм), так і крайньої правої (етнічний націоналізм), а також замовчуванню конфліктних та контраверсійних подій»¹⁶. Можна досить впевнено стверджувати, що Л. Кучма у своїй прагматичній історичній політиці вправно слідував канонам стандартного національного наративу, але при цьому свідомо чи під тиском обставин інкорпорував до цього наративу елементи радянського. За Л.  Кучми на рівні державної політики переважала амбівалентна модель колективної\історичної пам`яті.

Так само він уникав конфліктних ситуацій в історичній політиці стосовно сусідів: він був активним учасником примирення з Польщею (у питанні українсько-польського конфлікту на Волині та у Галичині 1943–1944    рр.), і прибічником співпраці з Росією у царині «спільного минулого». Зокрема, він досить спокійно поставився до опору російських дипломатів ідеї визнання Організацією Об`єднаних націй голодомору 1932–1933 рр. в Україні актом геноциду. За його правління на державному рівні була відзначена 350-та річниця Переяславської угоди (1654) – щоправда, в останньому випадку святкувалося не «возз`єднання України з Росією», а річниця «козацької ради»¹⁷. У часи Л. Кучми пожвавилися наукові контакти між українськими та російськими істориками, була створена українсько-польська та українсько-російська комісії істориків.

Певна «амбівалентність» історичної політики Л.    Кучми іноді призводила до курйозів. Наприклад, 2001 року почесне найменування «імені князя Данила Галицького» отримала військова частина, що називалася 24-та механізована Самаро-Ульянівська Бердичівська Залізна ордену Жовтневої революції тричі орденів Червоного Прапора, орденів Суворова та Богдана Хмельницького дивізія...¹⁸

Наприкінці президентської кар`єри Л.    Кучма опублікував книгу, сама назва якої – «Україна - не Росія», достатньо чітко окреслювала його ставлення до репрезентації минулого: тут він відповідав формату, що був заданий самою ситуацією перебування на посаді голови суверенної держави.

За часів Л. Кучми остаточно сформувався (чи відновився) національний/націоналістичний наратив пам’яті як основа «державницької» концепції минулого України. Частково це було зумовлено самою логікою розвитку нової держави, частково — зусиллями різних агентів історичної політики, певною мірою — тією обставиною, що утилітарно-прагматичне ставлення самого Л. Кучми до питань «порозуміння з минулим» утримувало його від переходу на ідеологічні позиції та просування якогось одного наративу як домінантного. Він не заважав «націоналізації» минулого розвиватися «природнім шляхом», іноді підтримуючи її, але й не дозволяв радикального виштовхування радянсько-ностальгічного наративу. Зауважимо, що Л. Кучма більше переймався, як він вважав, більш важливими і серйозними речами, вибудовуванням системи балансів між владою і крупним капіталом, перерозподілом власності, стосункам з фінансово-промисловими групами, міжнародним відносинам і т. п.

Наступний президент, Віктор Ющенко подібно до Л. Кравчука вписується в образ представника ідеократії: він достатньо чітко постулював необхідність «духовного відродження» українців як передумови для розвитку в усіх інших царинах життя нації. В.    Ющенко увійшов у новітню історію України як «історичний президент» – у тому сенсі, що саме у період його правління історична політика досягла безпрецедентних для України інтенсивності та масштабів, а мобілізація державних інституцій на її реалізацію досягла апогею. Саме за В. Ющенка до реалізації історичної політики вперше були залучені такі «непрофільні» інститути як Міністерство закордонних справ, Служба безпеки України, Міністерство юстиції, Державний комітет телебачення та радіомовлення. Водночас було створено спеціалізований орган виконавчої влади – Український інститут національної пам`яті (2006), прийнято перший в історії України «меморіальний» закон<sup>19</sup>, який прямо проголошував право держави регулювати і регламентувати суспільну думку в сфері колективної\історичної пам`яті, було здійснені спроби запровадити адміністративну та кримінальну відповідальність за »неправильні» публічні інтерпретації  минулого. Загальна кількість указів, розпоряджень, доручень (включно з одним «меморіальним» законом) присвячених лише Голодомору у В. Ющенка подолала число сорок²⁰  – тут він абсолютний чемпіон серед усіх президентів.

Фактично саме історична політка стала чи не найголовнішим доменом діяльності В. Ющенка, де відбувалися найбурхливіші зрушення. Цікаво, що ідейні\ідеологічні і морально-етичні мотиви були нерозривно пов’язані з утилітарними. Інструменталізація В. Ющенком колективної\історичної пам`яті цілком вписувалася у загальну лінію протистояння з політичними опонентами і нерідко використовувалися ним для їхньої моральної та політичної дискредитації або для тиску на них (наприклад, у питанні кваліфікації Голодомору 1932–1933 рр. як геноциду українців). Опозиція і зрадливі союзники відплачували йому тією ж монетою. Зусилля у царині історичної політики тісно перепліталися з поточними завданнями боротьби за розподіл влади.

У 2009 р. під час виступу на мітингу, присвяченому 18-й річниці незалежності України, В. Ющенко запропонував три пункти плану виходу з чергової (точніше, перманентної) внутрішньополітичної кризи, спровокованої боротьбою між гілками влади. Перший пункт був такий: «Продовжити курс на відродження, відновлення власної історичної пам`яті»<sup>21</sup>. Всі пропозиції В. Ющенка щодо виходу з політичної кризи 2006–2007 рр. обов`язково містили пункти, що стосувалися історичної політики²². Можна впевнено твердити, що саме за часів В. Ющенка остаточно сформувалися всі основні моделі зловживання минулим задля поточних політичних інтересів — спільний внесок було зроблено «історичним президентом» та його опонентами.

За В. Ющенка остаточно утвердився канонічний варіант колективної\історичної пам`яті про голод 1932–1933 рр. як про Голодомор – масовий голод, цілеспрямовано організований Москвою з метою знищення українського селянства, як головного носія української національної ідентичності й опори української незалежності\державності.

За нього спостерігались найбільш інтенсивні дії щодо конструювання знакових сегментів колективної\історичної пам`яті, що вписуються в загальну лінію «винайдення традиції» у рамках національного\націоналістичного ексклюзивного наративу пам`яті: перемога «українців над московитами» у Конотопській битві (1659), «геноцид українців» в Батурині (1708), бій під Крутами (1918), Українська революція 1917–1921 років, Голодомор 1932–1933, Організація українських націоналістів (ОУН), Українська повстанська армія (УПА). В.    Ющенко доклав чималих зусиль задля створення та підвищення статусу нових місць пам`яті (національний музей «Меморіал пам`яті жертв голодоморів в Україні»²³, Гетьманська столиця в Батурині, історико-культурний заповідник в Глухові, національний історико-культурний заповідник «Биківнянські могили»).

В. Ющенко був першим президентом, що здійснив спробу на системному рівні здійснити «декомунізацію» символічного простору, принаймні у двох його указах містяться прямі вказівки щодо демонтажу пам`ятників усунення топоніміки, пов`язаної з «комуністичним тоталітарним режимом».

Саме за нього різко активізувався зовнішній вектор історичної політики. По-перше, у зв`язку з його прагненням добитися визнання голоду 1932–1933 рр. геноцидом українського народу на рівні міжнародних організацій (ООН, Європарламент). По-друге, через його бажання збагатити національний пантеон досить суперечливими історичними фігурами (Р. Шухевич, С. Бандера), які явно не викликали захоплення в Ізраїлі, Польщі, Європарламенті, не кажучи вже про Росію, політичне керівництво якої в цей час розгорнуло справжню «війну пам`ятей» зі своїми європейськими сусідами. По-третє, й тому, що саме з середини «нульових» спостерігається інтенсивна інтернаціоналізація міжнародних конфліктів, пов’язаних з історичною політикою.

Підсумовуючи своє президентство, що завершилося досить промовистим фіаско на виборах 2010 року, коли «історичний президент» намагався вдруге очолити головний офіс країни (5,45% голосів), В. Ющенко заявив: «Мені приємно, що нація нарешті довідалася про справжню мету визвольної війни Богдана Хмельницького, про перемогу Виговського під Конотопом, про гетьмана Івана Мазепу, про Пилипа Орлика, про Українську й Західно-Українську народні республіки, про державу гетьмана Скоропадського, про Голодомор, про сталінські репресії, про подвиги Української повстанської армії»²⁴. Можна припустити, що все перелічене «нація знала» і до В. Ющенка, оскільки усі згадані персонажі, факти і події вже містилися у шкільному курсі історії, проте слід визнати, що саме він значно розширив тематичний простір історичної політики і серйозно радикалізував ті компоненти наративу пам`яті, які не мали чітко артикульованого ідеологічного навантаження в публічному дискурсі. Практично всі базові компоненти національного міфу були створені або відтворені до В. Ющенка, його видатна роль полягала у масштабній політичній інструменталізації цього міфу та радикалізації українського етносимволізму.

Попри цілком очевидну тенденцію до зміцнення ексклюзивної моделі пам’яті на основі національного\націоналістичного наративу, В. Ющенко не наважився зазіхнути на центральний історичний міф радянсько-ностальгічного наративу пам`яті: «Велику Вітчизняну війну». Навіть більше, він робив не дуже успішні спроби знайти модель примирення ветеранів УПА та Червоної Армії. Проте, саме за В. Ющенка зросла конфліктність історичної політики. Конфлікт розвивався не лише в рамках суперництва радянсько-ностальгічного і національно\націоналістичного наративів пам`яті. Версія національного\націоналістичного наративу пам`яті, яку впроваджував В. Ющенко, викликала критику і невдоволення його політичних союзників з ліберального табору. Антикварні уявлення президента і частини його оточення про національну ідентичність, що апелювали до культурницького націоналізму зразка другої половини дев`ятнадцятого – початку двадцятого століття, серйозно суперечили реальності початку двадцять першого століття. Вони стали предметом маніпулятивного використання  політичними опонентами В. Ющенка як в Україні, так і у сусідній Росії, а також об`єктом роздратування й несприйняття з боку союзників з-поміж ліберальної інтелігенції. Надмірний вплив певних сегментів діаспори, прямо чи опосередковано пов`язаних з ідеологією ОУН (б) і доморощених націоналістів з-поміж союзників В. Ющенка лише посилював згадану антикварність та «ухил» у дев`ятнадцяте століття.

Його наступник, Віктор Янукович повернувся до випробуваної ще Л. Кучмою лінії поведінки, яка полягала в тому, щоб особисто уникати ідеологічно гострих тем,  а за необхідності закликати до плюралізму думок. 14 травня 2010 року у виступі на засіданні Громадської гуманітарної ради при Президенті України він заявив, що необхідно досягти взаєморозуміння стосовно історичних фігур, що викликають суперечнки у суспільстві і висловився за «поступовість і делікатність» у вирішенні таких питань²⁵. Зауважимо, що як і для технократа Л. Кучми, для клептократа В. Януковича питання історичної політики мали другорядне значення²⁶. Його підхід до них був обумовлений або потребами суспільної легітимізації його влади, або коливаннями політичної кон`юнктури. Утім, на відміну від Л. Кучми В. Янукович не надто турбувався нейтралізацією конфліктного потенціалу історичної політики, навіть більше – за його часів спостерігається досить інтенсивне використання питань минулого саме для загострення проблем сьогодення у внутрішній політиці: щоправда, не так самим президентом (його цікавив фізичний, а не символічний капітал), як його ідеологічними клевретами.

В. Янукович цілком вправно експлуатував стандартний національний наратив пам`яті для підтримання своєї легітимності як президента України. Зокрема, він не став зазіхати на головний сакральний символ колективної\історичної пам`яті – Голодомор. Найбільш різким його рухом у цій темі стала публічна відмова від просування тези про Голодомор як геноцид українців. 27 квітня 2010 р., під час виступу на сесії Парламентської асамблеї Ради Європи у Стразбурзі В.    Янукович заявив, що «визнавати Голодомор як факт геноциду щодо того чи іншого народу буде неправильно, несправедливо»²⁷.

Відхід від «геноцидної» версії Голодомору був необхідним для В. Януковича символічним жестом, що знімав напруження в одному з аспектів відносин з Росією. Всі інші компоненти відповідного історичного міфу і пов`язаних з ним ідеологічних практик залишилися незмінними. Обов`язковий візит до Меморіалу пам`яті жертв голодоморів в Україні, запроваджений особисто В. Ющенком, залишився частиною протокольних заходів для лідерів іноземних держав поряд із покладенням вінків до Вічного вогню і пам`ятника Невідомому солдату на Алеї Слави (символу і місця радянських комеморативних практик). У цьому сенсі символічно показовим став візит до Києва президента РФ Д. Медведєва 17 травня 2010 р. – він відвідав Меморіал пам`яті жертв Голодоморів в Україні, саме той, на відкриття якого він демонстративно відмовився приїхати на запрошення В.    Ющенка.

26 листопада 2010 р. в День пам`яті жертв Голодомору на сайті президента з`явилося звернення, в якому В. Янукович назвав голод 1932–1933 років «Армагедоном», виступив проти спекуляцій навколо кількості загиблих і закликав говорити «правду і тільки правду»²⁸. Наступного дня він в компанії із прем`єр-міністром М. Азаровим взяв участь у траурних заходах біля Меморіалу пам`яті жертв Голодоморів в Україні.

Подібно до Л. Кучми, В. Янукович уникав оціночних висловлювань на тему ОУН і УПА й віддав її на відкуп ідеологічним спікерам Партії регіонів, які активно послуговувалася жупелом націоналізму задля дискредитації політичних опонентів. Саме за В.    Януковича, який офіційно виступав за «єдину Україну», активізувалися публічні конфлікти між носіями двох наративів ексклюзивної моделі колективної\історичної пам`яті: національного\націоналістичного і радянсько-ностальгічного. Подібно до своїх попередників, В. Янукович підтримував центральний історичний міф радянського часу (Велика Вітчизняна війна) – він підписав сім указів, що безпосередньо стосувалися різних дат, пов`язаних з цією подією²⁹. За його правління активізувалося міф про війну в його радянському варіанті. В. Янукович старанно «виконував обов`язки» у сфері винайдення\формування традиції, регулярно відзначаючи своїми указами річниці незалежності України та прийняття Конституції.

Драматичне закінчення президентської біографії В. Януковича було відзначено у сфері історичної політики анекдотом у стилі чорного гумору. Останній «комеморативний» указ В. Януковича був підписаний 13 лютого 2014 р. Він присвячений 60-річчю входження Криму до складу України…³⁰

Спрямованість історичної політики від Л. Кучми до В. Януковича в контексті взаємодії національного/націоналістичного наративу і радянсько-ностальгічного можна проаналізувати на основі даних київського культуролога Олександра Гриценка. Він підрахував кількість указів трьох українських президентів відповідно до наративів пам`яті, які вони просували. Вийшла така картина³¹:

Петро Порошенко, який прийшов до влади унаслідок подій листопада 2013 – лютого 2014    рр. що отримали назву «революції гідності», до певної міри успадкував модель історичної політики, що склалася у часи В. Ющенка. Втім, на відміну від В. Ющенка, він не стільки формує цю політику, скільки намагається слідувати і відповідати запитам тих сегментів суспільства і політикуму, для яких ексклюзивна національна\націоналістична модель історичної пам`яті є не лише ідеологічним і моральним підґрунтям, але й важливим інструментом політичної мобілізації як у внутрішньополітичній боротьбі, так і у протистоянні зовнішній агресії. Саме за П. Порошенко розгорнулася «декомунізація», яка супроводжується експансією націоналістичного наративу на Центральну Україну. Звичайно, усвідомлена необхідність порозуміння з правицею не виключає певного особистого ставлення до проблем минулого та їх актуалізації у сучасності, втім варто пам`ятати про те, що П. Порошенко, якщо судити з його політичної та бізнес біографії – це прагматик, політик з бізнес-інтересами і бізнесмен з політичними амбіціями.

Політична ситуація (анексія Криму Росією, війна на сході країни, постійна загроза цілісності й суверенітету та потенційна загроза відновлення системної опозиції) підштовхує його до того варіанту історичної політики, який має найвищий політичний мобілізаційний потенціал. Можливо тому П. Порошенко в багатьох аспектах став продовжувачем «справи Ющенка». Він поспіхом підписав усі «меморіальні закони», попри те, що вони викликали серйозну критику навіть з боку його політичних союзників. Один з цих законів (про правовий статус учасників боротьби за незалежність України в ХХ столітті) був реалізацією програми, закладеної ще відповідним указом В. Ющенка і розробленої за найактивнішої участі націоналістичної партії Всеукраїнське об`єднання «Свобода».

П. Порошенко однозначно висловився на підтримку «декомунізації» і навіть сам безпосередньо до неї долучився: вже на початку президентства своїм указом вилучив із назв військових частин України усі радянські атрибути (головним чином назви орденів, якими ці частини були нагороджені у радянський час)³². Він «перепрофілював» назву центральної комеморативної дат: наявна в указах усіх його попередників «перемога у Великій Вітчизняній війні» зникла, а її місце зайняла «перемога над нацизмом у Другій світовій війні»³³ – таким чином з офіційного символічного простору зникла мабуть що найзнаковіша формула радянської епохи. Тема була продовжена указом про День захисника України: з 2014 року він став відзначатися 14 жовтня. Таким чином з календаря пам`ятних дат було вилучене «радянське» свято День захисника Вітчизни – 23 лютого, запроваджене Л. Кучмою в 1999 році. Замість нього була запроваджена пам`ятна дата 14 жовтня, що відсилає одразу до трьох смислових рамок: свята Покрови святої Богородиці, історії козацтва і символічної дати створення Української Повстанської Армії (1942).

Президент брав участь у формуванні комеморативних практик, що стосувалися вже новітньої історії України: його указами була відзначена 25-та річниця студентської «революції на граніті» (жовтень 1990 р.), така сама річниця створення Народного Руху України, сорокова річниця створення Української Гельсинської групи, затверджено орден «Героїв Небесної Сотні» та впроваджений пам`ятний День Героїв Небесної Сотні (20 лютого), закладено музей, присвячений «Революції гідності».

П. Порошенко не забув і про більш віддалену історію: відповідно до його указів була відзначена стоп`ятидесята річниця «першого публічного виконання національного гімну України» і двохсота – автора гімну<sup>34</sup>, сота річниця «перемоги Українських Січових Стрільців на горі Маківка»<sup>35</sup> та тисячоліття з дня смерті князя Володимира Великого<sup>36</sup> – останні дві дати прямо адресовані нагальній проблемі: організації ідеологічного опору в інформаційній війні з Росією. У першому випадку пам`ять про військову перемогу «українців над росіянами» продовжувала політичну лінію, закладену указами В. Ющенка («перемога під Конотопом» 1659 р., «трагедія Батурина» 1708 р.). У другому – відповідь на спробу політичного керівництва Росії привласнити знакового для України персонажа, дата смерті якого відзначалася у сусідній країні.

За три роки президентства П. Порошенко встиг видати більше трьох десятків «комеморативних» указів. Його публічні виступи з питань минулого досить виразно відтворюють основи етнонаціонального міфу, актуалізовані війною на Донбасі та новим етапом інструменталізації минулого з метою політичної мобілізації і відволікання від соціально-економічних проблем.

З такими темпами він має шанси перевершити В. Ющенка за ступенем активності у сфері історичної політики, чому сприяє одночасно і політична ситуація в країні, і зовнішні обставини, що вимагають ідеологічної мобілізації, активного використання історії у пропаганді.

Неважко помітити, що всі президенти у розробці й реалізації історичної політики безумовно визнавали верховенство національного\націоналістичного наративу колективної\історичної пам`яті –  він легітимував політичні підвалини їхнього існування як президентів. Проблемним моментом був вибір моделі. Якщо говорити про тенденції, то Л. Кравчук і Л. Кучма внаслідок різних причин більше схилялися до амбівалентної моделі, В. Ющенко – до ексклюзивної з наголосом на антикварному національному\націоналістичному наративі пам`яті зразка дев`ятнадцятого століття. Попри інерційне відтворення практик і ритуалів радянсько-ностальгічної моделі пам`яті, основою його історичної політики був етнонаціональний наратив.

В. Янукович розташував стільці у свій осіб: у публічних зверненнях до минулого він демонстрував прихильність до амбівалентної моделі, в той час як його ідеологічне лобі в публічній політиці просувало ексклюзивну модель, засновану на радянсько-патріотичному наративі пам`яті. Можна сказати, що історична політика часів В. Януковича мала виразні риси цинічного прагматизму.

П. Порошенко виявився найактивнішим промоутером ексклюзивної моделі національного\націоналістичного наративу. Стихійна «декомунізація», яка розгорнулася у піковий момент «революції гідності» за його сприяння стала справою державних інституцій. Відбувалося інтенсивне витіснення з простору історичної пам`яті символів і тропів радянсько-ностальгічного наративу та їхнє заміщення символікою і риторикою національного\націоналістичного. Як зауважувалося, така політика була зумовлена не так особистими уподобаннями чи переконаннями  президента, як суто прагматичними міркуваннями, пов’язаними з війною та необхідністю утримувати прихильність правих, які відіграли велику символічну і практичну роль в організації початкового збройного опору поширенню сепаратизму і зовнішній агресії. Важливою відмінністю історичної політики цього періоду від часів В. Ющенка є те, що у суспільстві відсутні організовані опозиційні групи, які могли б інструменталізувати крайнощі «порозуміння з минулим» для досягнення власних політичних цілей: Комуністична партія заборонена, Партія регіонів розвалилася. Утім, можна припустити, що всі явні і приховані помилки П. Порошенка будуть використані проти нього «у потрібний час у потрібному місці».

1. Структура Адміністрації Президента, http://www.president.gov.ua/administration/apu-structure (Режим доступу 24 грудня 2015    р.).
2. Офіційний сайт інституту: http://www.niss.gov.ua/.
3. Симоненко І. Концептуальні засади державної політики пам’яті. Аналітична записка, http://www.niss.gov.ua/articles/269/ (Режим доступу 24 лютого 2016    р.).
4. Підраховано за: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/main  (Режим доступу 20 березня 2017)
5. За Конституцією Президент вносить на затвердження Парламенту кандидатуру голови СБУ, призначає половину складу Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, призначає послів та голів місцевих адміністрацій. У часи В.    Ющенка саме СБУ і Міністерство іноземних справ були активними промоутерами його історичної політики.
6. Леонід Кравчук (Президент України) Ми не маємо права знехтувати уроками минулого! Голодомор 1932–1933 рр. в Україні: причини і наслідки. Міжнародна наукова конференція. Київ, 9–10 вересня 1993 р. Матеріали. К., 1995, С. 10.
7. Докладніше див.: Литвин В. Украина: политика, политики, власть. На фоне политического портрета Л.    Кравчука. К., 1997, С. 98 – 101.
8. http://www.istpravda.com.ua/videos/2012/01/22/69657/ – фрагмент видео з цієї події (режим доступу 28 грудня 2015    р.).
9. Симоненко Р. Г. До концепції багатотомної «Історії українського народу» (міжнаціональний та міжнародний аспекти). Київ: Інститут історії України АН України, 1993.
10. Указ Президента України «Про заходи щодо вшанування пам'яті жертв депортації з Криму», №165/94, від 14.04.1994, http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/165/94 (режим доступу 9 січня 2016    р.).
11. Див.: http://www.reabit.org.ua/.
12. Указ Президента України «Про день Українського козацтва», 7.08.1999, №966/99, http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/966/99 (режим доступу 9 січня 2016    р.).
13. Підраховано за: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/main (режим доступу 10 січня 2016    р.).
14. Підраховано за: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/main/1451063892868621/page2 (Режим доступу 26 грудня 2015    р.).
15. 17 вересня як дата «возз'єднання» (1939) – дата з радянського календаря. Національний\націоналістичний наратив культивує іншу дату «возз'єднання» – 22 січня 1919 року – день проголошення акту злуки Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою. Той таки Л.    Кучма впровадив комеморативну дату День соборності, присвячену цій події.
16. Середа В. Особенности репрезентации национально-исторических идентичностей в официальном дискурсе президентов Украины и России, Социология: теория, методы, маркетинг. 2006, №3, С. 93.
17. Указ Президента України «Про відзначення 350-річчя Переяславської козацької ради», 13 березня 2002 р. http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/238/2002 (режим доступу 26 грудня 2015    р.).
18. Указ Президента України «Про присвоєння почесного найменування «імені князя Данила Галицького» 24 механізованій Самаро-Ульянівській Бердичівській Залізній ордена Жовтневої Революції тричі орденів Червоного Прапора, орденів Суворова і Богдана Хмельницького дивізії, http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/268/2001 (режим доступу 7 січня 2001    р.).
19. Закон України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/376-16 (режим доступу 28 грудня 2015 р.).
20. Тут не враховані документи, присвячені персоналіям і “регулярним» датам (наприклад, річниці незалежності).
21. В. Ющенко повідомив про свій план із відродження України, http://www.rbc.ua/ukr/news/v_yushchenko_soobshchil_o_svoem_plane_vozrozhdeniya_ukrainy__1251100605 (режим     доступу 9 січня 2016    р.).
22. Див. докладніше: Касьянов Г. Danse macabre: голод 1932 – 1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті – початок 2000-х). Київ, Наш час, 2010, С. 59 – 68.
23. З липня 2015 р. називається Національний музей “Меморіальний музей жертв голодомору».
24. Ющенко перерахував свої досягнення на посаді    президента, 17.10.2009, http://tsn.ua/ukrayina/yushchenko-pererahuvav-svoyi-dosyagnennya-na-posadi-prezidenta.html     (Режим доступу 1 січня 2016    р.).
25. Янукович назвал «наибольший деструктив» в Украине, www.unian.net/rus/news/news-376684.html.
26. В. Янукович взагалі не любив “гуманітарні теми» й досить часто опинявся у комічних ситуацях у зв'язку з необхідністю висловлюватись з цих питань. Найбільш відомі його обмовки пов'язані саме з такими сюжетами. Від нього Україна дізналася про поетесу «Анну Ахметову» про «російського поета» А. Чехова, а західні українці були приголомшені заявою про те, що вони – “геноцид нації» (В. Янукович мав на увазі “генофонд»). Безпосереднє спілкування з історичною пам'яттю позначилося, серед іншого, одним із найбільш кумедних епізодів у президентській біографії В. Януковича, коли у травні 2010 року на церемонії в меморіалі Слави у Києві на нього впав масивний вінок.
27. Янукович сказав депутатам ПАСЕ, що Голодомор – не геноцид http://eunews.unian.net/ukr/detail/193461 (Режим доступу 30 квітня 2012    р.).
28. http://www.president.gov.ua/news/18809.html
29. Підраховано за: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/main/1453141165681673/page (режим доступу 18 січня 2016    р.).
30. Указ Президента України «Про відзначення 60-ї річниці входження Криму до складу України» від 13.02.2014, http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/73/2014, (Режим доступу 19 січня 2016    р.).
31. Гриценко О. Про державу та медійників, ритуали та інновації, про героя України Шапіро, ширяння Януковича та візії Ющенка, http://historians.in.ua/index.php/en/istoriya-i-pamyat-vazhki-pitannya/1812-oleksandr-hrytsenko-pro-derzhavu-ta-mediinykiv-rytualy-ta-innovatsii-pro-heroia-ukrainy-shapiro-shyriannia-yanukovycha-ta-vizii-yushchenka (Режим доступу 28 липня 2016    р.).
32. Указ Президента України від 18.11.2015 № 646/2015 «Про внесення змін до Указу Президента України від 30 жовтня 2000 року № 1173», http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/646/2015/paran38#n38 (режим доступу 9 січня 2016    р.).
33. Указ Президента України «Про встановлення відзнаки Президента України - ювілейної медалі ««70 років Перемоги над нацизмом»» від 29.04.2015 № 249/2015, http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/249/2015     (режим доступу 9 січня 2016); Указ Президента «Про заходи з відзначення у 2015 році 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі та 70-ї річниці завершення Другої світової війни» від 24.03.2015 № 169/2015, http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/169/2015 (режим доступу 9 січня 2016    р.).
34. Указ Президента України «Про відзначення 200-річчя від дня народження Михайла Вербицького та 150-ї річниці першого публічного виконання національного гімну» від 12.01.2015, №6/2015, http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/6/2015 (Режим доступу 18 січня 2016    р.).
35. Указ Президента України «Про заходи з відзначення діяльності Українських Січових Стрільців та 100-річчя їх перемоги на горі Маківка» від 21.04.2015 № 228/2015, http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/228/2015 (режим доступу 9 січня 2015    р.). Навесні-влітку 1915 року підрозділи Українських січових стрільців (УСС), що входили до складу австро-угорської армії відмітилися у кровопролитних боях проти російської армії за контроль над стратегічно важливою висотою  гора Маківка. У 1920-ті - 30-ті роки Організація українських націоналістів поклала початок традиції шанування українців що загинули у тих боях.
36. Указ Президента України «Про вшанування пам'яті князя Київського Володимира Великого - творця середньовічної європейської держави України-Русі» від 25.02.2015 № 107/2015, http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/107/2015 (Режим доступу 9 січня 2016    р.).