Спершу – кілька слів про пам’ять у первісному сенсі слова. Здається, у деяких дописувачів з нею проблеми: прочитавши чиюсь статтю, вони тут же витісняють із пам’яті (власної) незручні для них твердження автора й приписують йому те, чого він і не думав казати. Наприклад, М.Гаухман у статті «Бої за пам’ять...»  стверджує:

     «З обох статтей – і Касьянова, і Гриценка – випливає, що політику пам’яті визначає держава, уособлена президентом та урядом, а УІНП надає їм свої пропозиції. “Централістичний підхід” нехтує роллю місцевої влади (виконавчої та муніципальної), громадського життя та інформаційного простору». 

     З другим реченням у цій цитаті я цілковито згоден, бо ніколи не стверджував того, що приписано мені в першому реченні. Навпаки – моя головна претезнія до касьяновського визначення історичної пам’яті саме в тому й полягала, що він зводить її формування до наслідків цілеспрямованих дій влади. Що в реальній дійсності колективні уявлення про історичне минуле є мінливим наслідком дій різних сил і політики різних суб’єктів, у цьому я не лише цілком згоден з М.Гаухманом, а й уже сказав про це у своїй статті, більше того – нещодавно видав книжку про місцеву культуру памяті¹.

     Можу додати: не тільки місцева влада традиційно має в Україні свої політики пам’яті, а й різні політичні сили та структури громадянського суспільства не пасуть тут задніх. До луганських прикладів, наведених Гаухманом, можна додати полтавські (страсті навколо пам’ятника Мазепі),  львівські («Цвинтар орлят», пам’ятники Шухевичу та Бандері, сутички між політиками різних таборів на ювілеї І.Франка у 2011 р.), одеські (відновлення пам’ятника Катерині ІІ), харківські (випихання міською владою Меморіалу жертвам голодомору на околицю міста), чернівецькі (історія з не-встановленням  пам’ятника В.Івасюку коштом місцевих регіоналів) і так далі.

     А той, хто аналізує політику пам’яті не лише за «увагою медійників», добре знає, що вона рідко є «централістичною» навіть на найвищому рівні: для характеристики взаємин між президентами та урядами у практичній реалізації цієї політики терміни «ігнорування» чи навіть «саботаж» можна застосовувати з більшою частотою, аніж «співпраця» чи «слухняне виконання».

     Наступна цікава думка М.Гаухмана:

     «Найголовніша моя заввага полягає в тому, що дієвість того чи іншого політичного заходу визначається його оцінкою з боку громадськости та резонансом у медіях. Дії УІНП за керівництва Ігоря Юхновського та Володимира В’ятровича отримували й отримують позитивні чи неґативні оцінки від громадських діячів різного рівня та підхоплюються новинними сайтами й телебаченням».

     Чи це треба розуміти так, що «дії» Юхновського та В’ятровича завдяки згадкам у ЗМІ стали успішними, чи, може, навпаки? І які з їхніх дій були самостійними актами державної політики, а не пропозиціями чи проектами? Ані указів, ані законів вони не видають, бюджетних коштів не розподіляють, пам’ятників не будують² і не зносять (усупереч твердженням  Гаухмана), бо все це роблять інші – президент, парламент, уряд, місцеві органи влади, а інколи – просто «невідомі особи під покровом ночі», адже саме так починався «Ленінопад» наприкінці 2013 року.

     Але справа не в УІНП, який і був, і залишається для влади підсобною установою, у кращому разі – «КБ та дослідним майданчиком» для політичних ініціатив, а інколи – зручним «громовідводом», якщо ініціатива викликає гучний спротив.

     Справа – в оцінюванні дієвості політики пам’яті. Я наївно думав, начитавшись свого часу книжок з policy analysis, що результативність політики (effectiveness) визначається тим, наскільки вдалося виконати поставлене завдання, а дієвість (efficiency) – співвідношенням між користю від досягнутого результату та затратами і втратами (в т. ч. політичними, соціальними, репутаційними) унаслідок втілення прийнятого рішення³.

     Якшо оцінювати за цими визнаними у світі критеріями, наприклад, політику В.Ющенка щодо демонтажу пам’ятників радянським діячам – організаторам Голодомору (а такі завдання він ставив у кількох указах), то виходить, що результативність її була нижче середньої (демонтували трошки пам’ятників у 2-3 областях Центральної України), а дієвість – майже нульова чи навіть негативна. Але якщо оцінювати її так, як постулює Гаухман, то дієвість політики демонтажу hits the roof – адже галасу в «інклюзивних» ЗМІ на кшталт газет «Сегодня» та «2000» тоді таки було чимало, як і сьогодні з подібного приводу в подібних медіях. 

     Гаухман виявив також, що я не розумію, що таке ритуал. Знову процитую, аби не викривити його думки:

     «Гриценко … не розділяє “ритуальні” та “нові” дії президентів України в царині історичної політики. День Перемоги має ритуальне значення для держави та суспільства. Він відзначається щороку в типовий спосіб. Саме тому святкування Дня Перемоги, як і менш масштабних державних свят, не є показником того, як певний президент ставиться до історичної політики. Він просто продовжує ритуал. Наявність ритуалізованих історичних свят указує на тяглість історичної політики за часів різних президентів, але не є визначальним для оцінки їхньої політики. Як на мене, визначальними для політики пам’яті є нові явища, привнесені (або скасовані) певним президентом чи урядом».

     Здається, М.Гаухман плутає ритуальність з афірмативністю. Ритуальні дії президентів (а також митрополитів, міністрів, іноземних дипломатів, мордоворотів з охорони та інших «дієвців») – то покладання квітів, висаджування кущів калини, виголошення/вислуховування ювілейних промов або новорічних телезвернень, але не підготовка, видання та виконання указів чи постанов.

     Указ президента – це нормативно-правовий акт, що встановлює нові норми та/або містить конкретні завдання, які мусять виконувати підлеглі. Президенти не видають щорічних указів про святкування «в типовий спосіб» Нового року чи інших встановлених законом державних свят, бо їх відзначають без всякого указу.

     Якщо президенти зрідка й видавали укази, наприклад, про відзначення у такому-то році Дня Незалежності чи Дня Соборності (як правило, до «круглих» річниць), то це тому, що хотіли добитись, аби у відповідному році урочистості відбувалися не так, як раніше. В подібних указах неодмінно є завдання, що виходять поза рамки раніше заведеного. Іншими словами, президентські укази завжди містять інноваційний складник. До моїх улюблених місць із указів В.Ющенка належить пункт одного з них, що починається словами: «Встановити традицію...»

     Гобсбаум і не мріяв про таке дослівне втілення його концепції.

     Водночас чимало президентських указів мають афірмативне спрямування – тобто ставлять за мету утвердження в суспільній свідомості вже раніше сформованих уявлень про минуле. Наприклад, серед майже 80 указів і розпоряджень Л.Кучми з політики пам’яті за 10 років його влади афірмативних було близько 30, тобто понад третину, а з понад півтораста указів В.Ющенка з політики пам’яті афірмативних, за моїми підрахунками, було до 70, тобто майже половина. Натомість указів, де йшлося про встановлення нових свят і пам’ятних днів, була жменька: Л.Кучма встановив День Соборності та День пам’яті жертв Голодомору й політичних репресій (і ще двічі переіменовував цей День), а В.Ющенко встановив День Свободи й розділив встановлений Кучмою День пам’яті на два окремих – пам’яті жертв Голодоморів та пам’яті жертв політичних репресій.

     Окрім афірмативних актів політики пам’яті, президенти видавали чимало таких, котрі, крім констатації значення якоїсь історичної події чи постаті,  включали також переосмислення її сенсу (значущості) та/або мали на меті  донесення до суспільства нового знання про цю подію чи постать (що  у Ющенка зазвичай формулювалося як «відновлення історичної правди/справедливості» або «утвердження в суспільній свідомості об’єктивної оцінки...»).

     Укази, що ініціювали чи просували зміни в усталених суспільних уявленнях про історичне минуле, назвімо інноваційними. Таких інноваційних указів у Л.Кучми я нарахував набагато менше, ніж афірмативних  – близько десяти, натомість у В.Ющенка їх було до півсотні.

     Окрім того, президенти видавали чимало указів консерваційного спрямування (про збереження, відновлення, «відродження» історичних пам’яток, про розвиток історико-культурних заповідників), а також інституційного (такі, що утворювали нові, реформували або ліквідовували чинні інституції у сфері культури пам’яті).

     За Гаухманом виходить, що дослідник має зосередити увагу лише на одній (далеко не найбільшій) групі указів, а всі інші ігнорувати як незначущі. Науковість та об’єктивність такого ексклюзивного підходу, м’яко кажучи, сумнівна. І то не лише з міркувань засадничих, а й практичних – справа в тім, що деякі укази важко однозначно віднести до однієї з груп. Наприклад, серед президентських указів (не лише у В.Ющенка) є такі, котрі, попри консерваційну зовнішність, фактично спрямовані на формування нової, нерадянської картини історичного минулого. Це укази про «відродження видатних пам’яток» (насправді – про відбудову пам’яток, знищених чи то за радянських часів, чи то у війнах – Успенського та Михайлівського соборів у Києві, Батуринської цитаделі, резиденції Хмельницького в Чигирині).

     Інший, ще менш очевидний випадок: у тексті указу № 1152/2008 «Про відзначення 65-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.» міститься завдання «забезпечити висвітлення за кордоном ...подвигу українського народу у Другій світовій війні».  Утверджує цей указ «типове, ритуальне» (тобто радянське) бачення війни, чи просуває нове, «націоналістично-ексклюзивне»?  Мені здається, що тут  В.Ющенко, як перед ним Л.Кучма, незграбно спробував інтегрувати деякі ключові позиції радянської історичної спадщини до національної історії, дещо «перефарбувавши» їх. 

     Ще одне варте обговорення твердження М.Гаухмана:

     «На відміну від Ющенка, Янукович самочинно не займався історичною політикою. Саме тому думка Касьянова, що Янукович робив вигляд, що “парит над схваткой”, здається мені слушною. Скасування через суд указів Ющенка про надання звання Героя України Шухевичу та Бандері, відмова від урочистого відзначення Дня Пам’яті жертв голодоморів, хоча саме відзначення тривало, свідчать, що Янукович робив крок назад, порівняно з Ющенком».

     Мені здається, що тут якась проблема з логікою. По-перше, слів «робив вигляд» щодо поведінки Януковича у Касьянова не було. По-друге, «крок назад» – це таки дія, і доволі рішуча, як на мене, а не «паренье» з  відмовою від «самочинної»  політики. Мабуть, Гаухман хотів сказати, що у Януковича не було ані власних ідей у сфері історичної пам’яті, ані такої особистої заангажованості в їх здійснення, як у його попередника. З цим я цілковито згоден (можу додати, що кількість виданих Януковичем указів з політики пам’яті – на порядок менша, ніж у Ющенка). Але ця обставина не має вирішального значення, коли йдеться про дії президента як інституції. В.Янукович брав на себе відповідальність за політику пам’яті, позаяк підписував (вводив у дію) підготовлені підлеглими укази й виголошував написані іншими промови⁴. Але ж так само робили і Кучма,  і Ющенко. Підготовка указів – це занадто відповідальна робота, щоб апарат міг довірити її самому президентові⁵. При цьому неможливо уявити, щоб президент підписав указ, із котримсь положенням якого він незгодний. 

     А малу кількість виданих указів Янукович компенсував їхньою багатослівністю та кількістю поставлених завдань («рекордним» за обсягом є, наприклад, кількасторінковий указ № 604/2012 «Про заходи у зв’язку з відзначенням 70-ї річниці визволення України від фашистських загарбників та 70-ї річниці Перемоги у Великій Вітч. війні 1941-1945 рр.» 

     Отже, Віктор Федорович якщо й «ширяв», то  дуже низенько. А деякі положення його указів, на мій погляд, були «заточені» під політичний PR самого президента. Наприклад, указ № 925/2011 «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії» (підготовлений, нагадаю, «завдяки зусиллям» очоленого В.Солдатенком УІНП, про що той з гордістю згадував у своєму звіті) містив завдання щодо «спорудження у м. Корюківка Меморіального комплексу пам’яті жителів населених пунктів України, знищених фашистськими окупантами».

     Нагадаю: Меморіал жертвам Корюківської трагедії  з «вічним вогнем» там уже існував із 1977 р., поруч із ранішими, встановленими у 1967, 1969 та 1973 рр. «пам’ятними знаками на братських могилах жертв фашизму, партизанів та членів їх родин, ... радянських полонених, партизанів та старого більшовика В.Стельмаха, розстріляних у 1941 та 1943, ...червоноармівйців, які полягли в бою з бандитами у 1921, борця за Радянську владу О.Гарнієра, що загинув 1921, комісара Корюківського партизанського загону І.Рудого, загиблого в 1942...»⁶ та ін. Чи була потреба в іще одному, іще грандіознішому Корюківському меморіалі? Гадаю, була – у самого Януковича⁷. Потрібно було, щоб новий, «ненаціоналістичний» президент спорудив і особисто відкрив величний «неексклюзивний» меморіал всеукраїнського значення, удруге (після відкриття поремонтованого канівського музею Шевченка) втерши носа  «Ющенку та його прибічникам».  Не встиг...

     Моя остання цитата з Гаухмана змістом не так несподівана, як «послідовна»: «Тяжіння до ексклюзивности в політиці Ющенка виявлялося в тому, що його промови, дотичні до теми українського інтеґрального націоналізму, та укази з наданням звання Героя України Романові Шухевичу та Степанові Бандері свідчили про прагнення творити національну пам’ять на підставі піднесення національно-визвольної боротьби». 

     Новими (в порівнянні зі статтею Г.Касьянова, скажімо) тут є хіба що слова «тяжіння» та «прагнення». Приємно здогадуватися, що моя стаття посприяла цій зміні. Якщо раніше Ющенка просто звинувачували в анахронічному трайбалізмі та націоналістичній ексклюзивності, то тепер - лише в тяжінні й прагненні до цих гріхів. І факти наводяться, що мають такі прагнення й тяжіння засвідчувати. Що ж, проти фактів не попреш. А тому дозволю собі запитати: про яке тяжіння і які прагнення свідчать інші факти – наприклад, промови Ющенка в День Перемоги (коли він марно закликав до примирення ветеранів Червоної Армії та УПА) та його укази про надання звання Героя України Олексі Бересту, Кузьмі Дерев’янку, Тетяні Маркус, Анатолію Шапіро?⁸ 

     Із висловлених М.Гаухманом міркувань та аргументів випливає, що укази про Бандеру та Шухевича – дуже важливі й показові, вони переконливо свідчать про Ющенкову націоналістичну ідеологію й ексклюзивну нетерпимість, натомість аналогічні за типом укази про Дерев’янка, Маркус та Шапіро – непоказові,  порожньо-ритуальні, ніяких поглядів не відбивають й ні про що істотне не свідчать.   Хіба не так?

     Кожен має право на власну позицію та її публічне обстоювання. Але не треба свою ідеологічну упередженість видавати за наукову об’єктивність.  Утім, цю типову ситуацію давно описав Кліффорд Гірц: «У мене – соціальна філософія, у вас – політичні погляди, а у них – ідеологія».

     Безперечно, в тому химерному, еклектичному й суперечливому коктейлі, що ним були погляди на історичне минуле (чи то пак ідеологія) президента В.Ющенка, легко помітити елементи націоналізму, і то доволі старомодного, роматнично-козакофільського. Але також нескладно помітити там інші елементи, від  проєвропейського лібералізму – до радянських атавізмів.

     Вочевидь, стратегічною метою політики пам’яті В.Ющенка було підваження в суспільній свідомості радянської версії історичного минулого України й утвердження національної версії. На підтримку такого висновку наведу власні дані про розподіл усього масиву актів політики пам’яті трьох президентівУкраїни за ідеологічним (чи світоглядним) спрямуванням.

     Отже, навіть така несофістикована статистика засвідчує зміни пріорітетів та рівня активності при змінах президентів. Але вона засвідчує й інше: жоден із президентів не став повністю відкидати якусь із двох головних версій українського минулого, а тим більше не відмовився від чималого middle ground між цими версіями-конкурентами, що складається головним чином із культурної (в ширшому сенсі) спадщини України ХІХ – ХХ ст. 

     Готового, «канонічного» варіанту національної версії українського минулого у В.Ющенка, як видно, не було (недарма починав він у 2005 році з «відродження Хортиці» та надання звання героя О.Бересту, і лише в останні дні президентства зважився на «героїзацію» С.Бандери).Не було й наміру «ексклюзивно» витісняти із суспільної пам’яті все «чуже, неукраїнське».  Я вже казав, що ексклюзивна в буквальному сенсі політика пам’яті в сучасному світі і практично неможлива, і позбавлена сенсу (як і політика цілком інклюзивна). 

     Метою і змістом політики Ющенка щодо радянської спадщини було, на мій погляд, не відкидання всього радянського періоду як окупації й гуманітарної катастрофи (що, до речі, пропонував І.Юхновський⁹), а «розкриття очей» суспільству на злочини радянського режиму із наступним усенародним засудженням цих злочинів. А мало не всю решту української радянської спадщини – від Олекси Береста з його прапором над Рейхстагом до Олеся Гончара з його «Прапороносцями» – слід було трішки «перефарбувати» в національні кольори, і так зберігати далі. Схожі «процедури українізації» пропонувалися й щодо таких всесвітньо відомих земляків, як Гоголь та Шолом-Алейхем (це видно при уважному прочитанні президентських «ювілейних» указів та промов, їм присвячених).

     Чи була цілісною й послідовною будована Ющенком візія українського минулого, в якій сусідили герої Шухевич і Шапіро,  Гончар і Стус, Масельський і Чорновіл?  Ні, вона була суперечливою, наївною, а головне – в кінцевому рахунку нездійсненною через несприйняття її надто багатьма в Україні. Мені часом здається, що й сам Ющенко це розумів, та все ж вірив у свою  правоту, тож діяв за заповітом С.Беккета: Try again. Fail again. Fail better.

     Сьогодні цим уже займаються інші.

¹ Гриценко О. Пам’ять місцевого виробництва. Трансформація символічного простору та історичної пам’яті в малих містах України. – Київ: «К.І.С.», 2014.

² Формально-посередницьку роль УІНП у спорудження Меморіалу пам’яті жертв Голодомору навряд чи варто сприймати всерйоз.

³ Є й інші критерії оцінювання, але мій допис – не брошура з аналізу політики.

⁴ До речі, урочисте відзначення Дня пам’яті жертв Голодоморів  він не скасовував – навпаки, щоразу в цей день покладав квіти до Меморіалу.

⁵ Just kidding. Але стенограми імпровізованих  виступів Ющенка, на мій погляд, підтверджують слушність цієї думки.

⁶ Корюківка. – у кн.: Чернігівщина. Енциклоп. довідник. – К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990 – С. 348.

⁷ Подібної ж думки про це й О.Лисенко: «...влада перетворила зведення меморіалу на піар-акцію, переклала всі фінансово-матеріальні проблеми на Чернігівську ОДА, задум до логічного завершення не довела й помпезно відкрила напівготовий пам’ятник» (Лисенко О.Є. Подолання «міфу війни» або від якої спадщини ми відмовляємося: науковий дискурс, політика памяті та сучасні виклики (з приводу 70-річчя перемоги над нацизмом і фашизмом) // УІЖ, № 2, 2015 – С. 4-21 – С. 13).

Тут можна зауважити, що у листопаді 2008 року Меморіал пам’яті жертв Голодоморів у Києві також відкрили недобудованим, а запроектованого приміщення для музею там нема й досі.

⁸ Звертаю увагу читача: всі ці імена асоціюються з подіями часів минулої війни, що увійшли до традиційної міфології «Великої Вітчизняної»:  встановлення прапора над Рейхстагом, капітуляція Японії, радянське підпілля в окупованому Києві, визволення концтабору «Аушвіц».

⁹ Ігор Юхновський. Про ідеологію і політику Українського інституту національної пам’яті // Дзеркало тижня, 26.10.2007 – Режим доступу:

gazeta.dt.ua/SOCIETY/pro_ideologiyu_i_politiku_ukrayinskogo_institutu_natsionalnoyi_pamyati.html