Полемічна стаття Олександра Гриценка закликала мене взятися за перо, тобто за мишку та клавіятуру. Нагадаю, що стаття Гриценка стала реакцією на статтю Георгія Касьянова про Український інститут національної пам’яті й мала на меті, по-перше, визначити методологічні засади дослідження комеморативної політики, а по-друге – застосувати їх до вивчення діяльности УІНП, коли його директором був Валерій Солдатенко, а Президентом України – Віктор Янукович.
Щоправда, наукові розважання Гриценка дещо підважує заголовок його статті: «Хроніки боротьби з національною пам’яттю». Це хто ж бореться із національною пам’яттю? Прямо Автор не називає цих борців. Якщо йдеться про УІНП за керівництва Солдатенка, то далі ми покажемо, що це зовсім не так.
Стаття Гриценка викликала в мене низку питань, які можна адресувати й статті Касьянова:
1) Хто суб’єкти історичної політики? З обох статтей – і Касьянова, і Гриценка – випливає, що політику пам’яті визначає держава, уособлена президентом та урядом, а УІНП надає їм свої пропозиції. «Централістичний підхід» нехтує роллю місцевої влади (виконавчої та муніципальної), громадського життя та інформаційного простору.
Приклад перший – спроба власної історичної політики від місцевої влади Луганської області за часів президентства Ющенка і Януковича. За Ющенка, Партія реґіонів контролювала місцеві ради. Тутешні «реґіонали» виступали з неґативними оцінками політики пам’яті Ющенка, були ініціяторами встановлення пам’ятника «жертвам ОУН-УПА» у центрі Луганська та відзначили 65-ту річницю «Молодої гвардії» (на противагу мітичній 65-й річниці створення УПА), поширюючи радянську версію історії молодогвардійців. Коли за Януковича, луганські «реґіонали» отримали крісла очільників місцевих адміністрацій, вони провели помпезне святкування 70-ї річниці «Молодої гвардії» (за участю прем’єр-міністра Миколи Азарова) та замовили зняти мультфільм про «молодогвардійців». Тоді навіть розроблялася інформаційно-освітня програма «Патріоти Луганщини», що з неї ставало незрозуміло, в якій країні ми живемо, оскільки Україна там не згадувалася. Зрештою, як саркастично завважила одна місцева комуністична газета: молодогвардійці стали героями, бо не були «патріотами Луганщини».
Найголовніша моя заввага полягає в тому, що дієвість того чи іншого політичного заходу визначається його оцінкою з боку громадськости та резонансом у медіях. Дії УІНП за керівництва Ігоря Юхновського та Володимира В’ятровича отримували й отримують позитивні чи неґативні оцінки від громадських діячів різного рівня та підхоплюються новинними сайтами й телебаченням.
Натомість УІНП за керівництва Солдатенка привертав до себе увагу медійників – на моїй пам’яті – лишень двічі, і то не сам інститут, а його директор. Уперше, коли Валерія Федоровича призначили на посаду, і журналісти нагадували, що він – член КПУ. І вдруге, після того, як в одному інтерв’ю історик заперечив геноцидний характер Голодомору 1932–1933 років. Більше журналісти та громадськість не цікавилися УІНП. Тож цей інститут був науково-дослідною установою, щоправда, у системі виконавчої влади.
Автор цих рядків двічі, восени 2012 і восени 2013 років, брав участь у конференціях цього інституту, і не побачив принципових відмінностей від університетських конференцій. Гриценко наводить приклади «політичних» кроків УІНП за керівництва Солдатенка, але якщо в новинах вони не відобразилися, значить ці кроки не мали громадського значення. Відтак тодішній УІНП ніяк не був «борцем із національною пам’яттю».
Додам, що сам Валерій Федорович спричинився до формування української історичної політики, задовго до свого керування УІНП і незалежно від того. Цей видатний історик у 1990–2000-х роках створив сучасне бачення Української революції 1917–1921 років.
Отже, комеморативна політика має багатьох суб’єктів, які суперничають і співпрацюють між собою. Серед цих суб’єктів держава має найбільший авторитет і найбільше ресурсів, але не має «монополії на пам’ять». УІНП може бути таким самим суб’єктом, як і решта, якщо уряд довіряє йому проводити політику пам’яті та/або відсторонюється від історичної політики, а громадськість підтримує ініціятиви інституту.
2) Яку історичну політику має Україна? Політичні ритуали, ексклюзивний, інклюзивний і амбівалентний підходи. У свої статті Гриценко намагається спростувати концептуальні побудови Касьянова щодо стратегій історичної політики Ющенка і Януковича. Згідно з Гриценком, Касьянов не може називати Ющенка прибічного ексклюзивного підходу через те, що той підписував укази про відзначення річниць Дня Перемоги та ювілею Шолом-Алейхема. Так само, за Гриценком, неможна казати, що Янукович одсторонювався від історичної політики, бо той теж підписував укази про відзначення Дня Перемоги.
Гриценко не правий у тому, що не розділяє «ритуальні» та «нові» дії президентів України в царині історичної політики. День Перемоги має ритуальне значення для держави та суспільства. Він відзначається щороку в типовий спосіб. Саме тому святкування Дня Перемоги, як і менш масштабних державних свят, не є показником того, як певний президент ставиться до історичної політики. Він просто продовжує ритуал. Наявність ритуалізованих історичних свят указує на тяглість історичної політики за часів різних президентів, але не є визначальним для оцінки їхньої політики. Як на мене, визначальними для політики пам’яті є нові явища, привнесені (або скасовані) певним президентом чи урядом. Однак, ніде правди діти, «традиційні» державні свята унеможливлюють слідування якійсь «чистій» моделі національної пам’яті.
Тяжіння до ексклюзивности в політиці Ющенка виявлялося в тому, що його промови, дотичні до теми українського інтеґрального націоналізму, та укази з наданням звання Героя України Романові Шухевичу та Степанові Бандери свідчили про прагнення творити національну пам’ять на підставі піднесення національно-визвольної боротьби. Якщо згадати Ющенкову увагу до битви під Крутами, то побачимо, що ексклюзивність його комеморативної політики полягала в тому, що вона приписувала сучасній Україні походження від українських державних і збройних формувань часів Української (або Великої російської) революції та Другої світової війни. Цей підхід відкидає радянський період (якщо не йдеться про масовий державний терор), місце неукраїнських етнічних груп і веде до забуття, що українська історія ХХ століття аж ніяк не була винятково боротьбою за незалежність і державність. На додачу згадаю «Концепцію державної мовної політики» 2010 року, розроблену в останні місяці Ющенкового президентства, що являє собою типовий приклад «лінгвістичного націоналізму» з ХІХ століття.
Окремо відзначимо центральне місце пам’яті про Голод-геноцид 1932–1933 року в Ющенковій політиці. Своє бачення «дискурсу голодомору» Георгій Касьянов виклав у книжці «Danse macabre: голод 1932–1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980 – початок 2000-х)» (Київ, 2010), низці статтей і публічних виступів. Для Касьянова «дискурс голодомору» є ексклюзивним, бо в ньому йдеться про сплановане нищення українців «зовнішнім ворогом». Однак, як показав Андрій Портнов у своїх рецензіях на «Danse macabre» (Ab Imperio, 2011, № 2; Критика, 2012, № 9–10), Касьянов не проаналізував дискурсивні конфлікти між «дискурсом голодомору» та іншими поглядами на радянську історію.
Категоричність «дискурсу голодомору», як й інших слів і справ Ющенка щодо української пам’яті, була зумовлена наявністю інших, насамперед – пострадянсько-ностальгічних, інтерпретацій історичної пам’яті. Як на мене, можливе й інклюзивне розуміння Голоду-геноциду: геноцидний характер події пояснюється поєднанням голодомору, згортанням українізації та початком політичних репресій, а ці процеси охоплювали всю територію України та призводили до страждань і смертей представників усіх етнічних груп.
Отже, Голод-геноцид був центральною подією в ексклюзивній версії національної пам’яті від Ющенка і його прибічників. Але ця подія за своєю масштабністю та значенням може бути осмисленою відповідно до різних інтерпретацій.
Підсумовуючи наслідки президентства В. Ющенка для історичної культури українського суспільства, наведу власну оптимістичну думку. Його активна історична політика спричинилася не тільки до «боїв за пам’ять». А мала й плідний результат – зростання громадського зацікавлення минулим, що уможливило конкуренцію різних бачень української історії.
На відміну від Ющенка, Янукович самочинно не займався історичною політикою. Саме тому думка Касьянова, що Янукович робив вигляд, що «парит над схваткой», здається мені слушною. Скасування через суд указів Ющенка про надання звання Героя України Шухевичу та Бандері, відмова від урочистого відзначення Дня Пам’яті жертв голодоморів, хоча саме відзначення тривало, свідчать про те, що Янукович робив крок назад, порівняно з Ющенком. Історична політика Януковича наближалася до амбівалентної політики Леоніда Кучми. Але тільки наближалася. Адже «бої за історію», розпочаті за часів Ющенка, не вщухли, і тому стали можливими описані вище дії луганських політиків та урядників, а також аналогічні кроки представників керівництва Партії реґіонів.
Кроком назад політика Януковича була й тому, що за його правління була розформована «нарада з моніторингу шкільних підручників з історії України» на чолі з Наталею Яковенко. Ця комісія діяла при Українському інституті національної пам’яті та обстоювала інклюзивне бачення української історії в її педагогічному вимірі. Бодай це контрастувало із загальним напрямом політики Ющенка. Тож інклюзивна українська історія не була потрібна жодному українському президентові та уряду. Може, на нашому віці стануться зміни?
3) Чим є Український інститут національної пам’яті? УІНП, незалежно від наявного проводу та наданих повноважень, важко однозначно віднести або до вертикалі виконавчої влади, або до світу академічної науки, або до окремого сегменту української громадськости. Власне, УІНП належить до всіх трьох царин. Відмінності між трьома добами в історії цього інституту визначаються тим, якою мірою він був і залишається органом виконавчої влади, науково-дослідною установою та громадським осередком.
Перший період, УІНП за Юхновського, мені складно охарактеризувати. Це був час амбітних проєктів. Первинно УІНП утримував (чи мав утримувати) кілька музеїв. Однак інститут так і не був остаточно сформований. Напевно, він був, більшою мірою, середовищем авторитетної громадськости, позаяк не встиг повноцінно набути інших функцій. УІНП за Солдатенка, як ішлося вище, був передусім науково-дослідницьким інститутом.
Теперішнє керівництво УІНП, як мені здається, намагається утілити великі задуми часів Ющенка – і зробити інститут провідною установою, яка розробляє та реалізує державну політику пам’яті. Наразі УІНП претендує і на роль органа виконавчої влади рівня урядового відомства, і на роль науково-дослідницького інституту, і на роль впливової громадської сили.
Керівництво інституту знайшло оригінальний спосіб подолати дихотомію «чиновник–експерт». Ця суперечність полягає в тому, що експерт розробляє для чиновника певні заходи, але обирає (або не обирає) та реалізує (або не реалізує) їх чиновник. У такому разі експерт ризикує або уподібнитися до «птаха говоруна», який пропонує та критикує, але виявляється непотрібним для чиновника зі своєю «правдою» або «версією»; або перетворюється на підлабузника, який говорить чиновнику те, що він хоче почути та може втілити, і тоді експерт бачить свої слова в дії, але втрачає авторитет експерта.
УІНП пішов навпростець: два стало одним. Користуючись підтримкою нового уряду та пореволюційної громадськости, керівництво домоглося надання інститутові статусу «центрального органу виконавчої влади». Звідси випливає, що співробітники УІНП є водночас і чиновниками, і науковцями (експертами). Вони самі пропонують і самі втілюють. Відтак органи виконавчої влади та місцевого самоврядування не можуть іґнорувати рішення УІНП: бо ж центральний орган виконавчої влади.
До чого призводить чудернацьке суміщення статусів «чиновника» й «експерта»? Чи означатиме це одночасне невиконання обидвох функцій?
На практиці ми вже побачили результати цього суміщення: 1) розробку сумнівних «декомунізаційних» законів (див. обговорення на сайті «Критика» навесні 2015 року); 2) початок непрогнозованої кампанії з перейменування вулиць і населених пунктів; 3) поширення без арґументації ідеї про деколонізацію України, начебто можна відмотати історію на двісті-триста років назад; 4) поява «блискучої» ідеї «покращити» скульптуру Батьківщини-Мати у спосіб заміни радянського серпу й молота українським тризубом, але зараз вирішили обмежитися тільки зняттям радянського гербу.
Як бачимо, державна і громадська підтримка, за нестачі опонентів, відкривають чиновникам-експертам із керівництва УІНП простір для будь-яких далекосяжних кроків у «боях за пам’ять» – за ексклюзивну та конфліктну пам’ять.