Сергій Жук - українсько-американський історик, народився і провів своє дитинство в місті Ватутіне, Звенигородського району, Черкаської області. У 1976 році він приїхав до Дніпропетровська і вступив на історичний факультет Дніпропетровського державного університету. Закінчив факультет у 1981 році, а кандидатську роботу захистив з спеціальності «Історія США» в Інституті всесвітньої історії в Москві, у Академії наук СРСР уже в 1987 році. 1997 року він переїхав до США і в 2002 році захистив докторську дисертацію про імперську російську історію в університеті Джонcа Гопкінса. З 1997 року він викладає американську колоніальну історію, російську\українську\радянську історію в Джонс Гопкінс, Пенсильванському університеті і в університеті Коламбія. В його наукові інтереси входять культура споживання в Радянському Союзі, історія науки, релігія, народна культура і ідентичність в історії царської Росії, України і в Радянському Союзі. Його недавні публікації: «Рок-н-рол в ракетному місті: Захід, ідентичність та ідеологія в радянському місті Дніпропетровську, 1960-1985 (2010)» і «Втрачена реформація Росії: селяни, міленаризм і радикальні секти на півдні Росії і України, 1830-1917 (2004)1.
15 травня 2017 року
Наталія Борис: Скажіть, будь ласка, як ви бачите майбутнє українських досліджень в Європі і в США?
Сергій: Я не бачу оптимістичного майбутнього для українських студій. Коли я переїхав в США в 1997 році для вивчення історії України XIX-го століття і підготував свою докторську роботу (US Ph. D. dissertation) в Університеті Джонса Гопкінса про українських селян-євангелістів, що оскаржували панівну православну культуру Російської імперії, мій американський науковий керівник записав мою тематику як «Російська історія», а не «Історія України» в 2001 році. Крім того, оригінальна назва моєї дисертації і моєї книги «Втрачена реформація в Україні» була замінена на більш традиційну назву «Втрачена реформації Росії». Головний аргумент мого видавця полягав в тому, що люди на Заході поняття не мають що це таке Україна! І що ніхто не купить книжку з такою назвою. Це був типовий підхід до української історії в західній історіографії, як до дуже периферійної і історично незначної області в історії.
Тільки Помаранчева революція 2004 року та Майдан 2013-14 років викликали величезний інтерес і значне фінансування з українських студій на Заході. Ці знакові події підштовхнули академічні кар'єри багатьох талановитих фахівців з українських досліджень, у тому числі і моїх друзів, істориків Сергія Плохія та Сергія Єкельчика.
На жаль, провал реформ в постреволюційній Україні і подальше зростання корупції серед українських правлячих політичних еліт, які зрадили ідеї Майдану, привели останнім часом до втрати популярного і академічного інтересу до України на Заході. На сьогоднішній день, у новій глобальній ситуації з дискредитацією західних політичних інститутів, які використовуються путінським режимом, з адміністрацією Трампа, яка дрейфує в різні сторони, українські студії поступово відсунулись на задвірки світової академії. А це означає також, що Україна не отримає достатньої політичної підтримки і фінансування зменшиться. Ось чому я досить песимістично дивлюсь на майбутнє українських студій на Заході. Тільки поразка проросійських політичних партій і груп в Європі і в США зможуть знову проштовхнути західну академію в критичному напрямку, в якому буде підкреслена важлива роль України і українських студій в новому політичному світі.
Наталія: Як Ви бачите майбутнє українських студій в таких «маленьких» країнах як, наприклад, Швейцарія?
Сергій: Я насправді вірю в майбутнє українських досліджень у такій маленькій країні як Швейцарія. Перш за все, з історичної точки зору обидві країни Швейцарія і Україна мали подібну «прикордонну» ситуацію в розвитку європейської цивілізації. У середньовічні часи селяни-втікачі з інших європейських країн поселялись в швейцарських кантонах, боролися за свою незалежність, і урешті-решт об'єдналися в швейцарській конфедерації. Якоюсь мірою, історичний розвиток населення Швейцарії у ті часи нагадував українських козаків, що були також колишніми селянами-втікачами з різноманітних теренів. Можна також провести паралелі між бойовою культурою швейцарських поселенців і українських козаків, вони обоє були досвідченими бійцями, яких наймали або в Ватикані, або з другого боку: російська чи польська адміністрації.
Наталія: Для багатьох країн, особливо в Європі, українська історія означає частину російської історії. Що повинні, на вашу думку, українські історики зробити аби Україна і українська історія стали відомими у світі?
Сергій: Найбільш важливе завдання українських істориків - показати по суті, як суто національні або регіональні особливості української історії були пов'язані з більш великими і універсальними темами світової історії. Я вже згадав тему українського козацтва, яке може бути пов'язане з темою «соціального бандитизму» ранньої сучасної історії з елементами нарративу про піратство, колонізацією і т.д. Стара американська історіографічна теорія фронтиру, або в нашому разі концепція «динамічного рухливого кордону» (moving frontier) може бути також застосована на прикладі української історії, показуючи роль різних культурних і релігійних елементів: православні, католицькі, протестантські християни, іудеї і мусульмани, усі вони брали участь у побудові культурного діалогу в Україні, або, використовуючи вираз Сергія Плохія, були «брамою Європи» в Росії та в Російській імперії. Ще один серйозний аспект проблеми, який потрібно підкреслити, це відмінність української цивілізації (що більше інклюзивна і соціальна) від російської (що більше ізольована, ксенофобська і державницька).
Наталія: Які аспекти української історії, на Вашу думку, є новими перспективними тенденціями в сучасній історіографії?
Сергій: Їх багато насправді. Я би запропонував кілька найцікавіших (як на мою думку) тенденцій: зв'язок між культурним споживанням та формуванням особистості (я присвятив цілу книгу цій темі), продукція знань та політика знань (я використовував ці концепції в моїй історії про російських і українських американістів), і, нарешті, місцева історія через призму вивчення всього суспільства / держави тощо. Я планую розпочати незабаром вивчення історії невеликого українського міста Ватутіно (Звенигородського району Черкаської області), як культурного мікрокосмосу Центральної України під час її перетворення з радянського на пострадянське місто.
Наталія: Цей рік, 2017, це річниця (100-річчя) «Жовтневої революції» з її переосмисленням і присвяченій їй конференціям і книгам. Складається таке враження, що ця подія притягує і зачаровує істориків, особливо на Заході. У той же час історія періоду Брежнєва досі не досліджується як західними, так і українськими істориками. Чому історики не люблять цей період? Що з цим не так?
Сергій: Читацька аудиторія зазвичай любить пригоди, насильство, війни, революції та кровопролиття. У брежнєвському періоді (1964-1982) бракує всього цього. Крім того, з часів перебудови Горбачова історики повторюють один і той же концептуальний стереотип, підкреслюючи, що цей період не має історичного значення, що це був «лише» період «застою». Але це неправда. Як і інші періоди історії, брежнєвська епоха має своє власне насильство, пригоди, війни та революції (наприклад, радянська споживча революція). Соціалістичне споживання стало метою офіційної комуністичної політики під час брежнєвської епохи. Більш того, у цей період тягнеться коріння усіх пострадянських політичних еліт (включаючи українських політиків).
Мало того, нинішня масова політична корупція на пострадянському геополітичному просторі пов'язана з культурним споживанням брежнєвської епохи (1964-1982). У цей період пізнього соціалізму в СРСР мільйони радянських молодих людей, лояльні члени комсомолу, закохалися у захопливий звук музики Бітлз і важкого року Діп Перпл (Deep Purple). Навіть десять років після розпаду Радянського Союзу на пострадянському просторі і досить правлять колишні радянські фанати року, представники так званого «покоління Діп Перпл» (“Deep Purple generation”), а саме нові пострадянські політики, такі як прем’єр-міністр Російської федерації Дмитро Медведєв, Юлія Тимошенко, колишній президент Грузії Михайло Саакашвілі.
Як це не парадоксально, розрядка 70-х років і період послаблення міжнародної напруженості під час холодної війни призвели до припливу західних культурних продуктів таких як поп- музика та художні фільми до Радянського Союзу. В результаті радянські ідеологи, в тому числі комсомольські, намагалися контролювати радянське споживання цих культурних продуктів з капіталістичного Заходу, використовуючи західну популярну музику та відео в нових «соціалістичних» формах дозвілля та культурного споживання. Однією з багатьох таких форм ідеологічного контролю було створення «комсомольських дискотек» (або дискоклубів), де радянська молодь могли танцювати під «ідеологічно дозволені» радянські та західні музичні мелодії. У 1980-х роках була організована система комсомольських відеосалонів, яка управляла західним споживанням радянської молоді. Як це не дивно, цей комсомольський рух «радянських дискоклубів та відео салонів» відкрив нову культурно-економічну практику серед активістів цього руху, що став прибутковим бізнесом для його організаторів. Сучасники назвали цих організаторів «диско-мафією» у промислових містах Східної України. Багато лідерів пострадянської України, такі як президент України Петро Порошенко та Юлія Тимошенко, розпочали свою ділову діяльність, відтворюючи західну музику та відео та організовуючи успішні «відео салони» у Києві та Дніпропетровську.
До кінця перебудови у 1991 році, в промислових провінційних містах Східної України виникло понад 100 комсомольських «підприємств». Лише деякі з них пережили жорстоке пострадянське змагання у 90-х роках та створили «нові бізнес-корпорації», такі як «Газова імперія» Юлії Тимошенко, Приватбанк Ігоря Коломойського та Сергія Тігіпка, «Торговельна корпорація» Олександра Балашова та «Люкс» Рината Ахметова. Переважна більшість цих пострадянських бізнесів (дев'ять з десяти) були організовані або безпосередньо пов'язані з диско-мафією: мережею ентузіастів рок-музики, нелегальними ринками, комсомольськими ідеологами, артистами та представниками радянських туристичних агентств. Таким чином, споживання західних культурних продуктів, таких як музика та відео в кінці 1970-х і на початку 1980-х років, сприяло капіталістичному підприємництву в пострадянській Україні.
Деякі сучасники відзначили, як ділова активність цих нових комсомольських «підприємців» у 80-х роках сприяла формування регіональної ідентичності Східної України. Багато хто з цих "підприємців", які не були етнічними українцями, стали активними учасниками українського незалежного руху в 1988-1991 роках, намагаючись захистити свої регіональні бізнесові інтереси, а не свої національні погляди. У 90-х роках колишні члени радянської диско-мафії та їх колишні ідеологічні наглядачі стали невід'ємною частиною ділового та політичного життя незалежної України. У сучасній Україні колишні активні учасники радянської «диско-мафії» та «комсомольського бізнесу» такі як Тимошенко, Турчинов, Ахметов та Коломойський, стали лідерами олігархічних кланів, які керують українським пострадянським простором, в той же час протидіючи розширенню клану КДБ з Москви.
Наталія: Чому ви стали фахівцем періоду Брежнєва?
Сергій: Тому, що я жив в цей період, моя особистість була сформована саме в цей час. Більш того, коли я почав викладати радянську історію в США в 1998 році в Університеті Джонса Гопкінса, я зрозумів, що у моїх американських студентів немає хороших підручників, що охоплюють брежнєвський період. Усі американські історичні книги про російську та радянську історію ігнорують брежнєвську епоху. Тому я почав писати про цей період для моїх американських студентів. На теперішній час я написав принаймні три книги англійською мовою, що стосуються цього періоду (одна книга про Дніпропетровськ і дві книги про радянських американістів).
Наталія: Ви декілька разів стверджували, що ви були лояльною радянською людиною наприкінці 80-х років. Що трапилося в Вашому житті, що ви «стали» українцем? Я також посилаюся на вашу статтю в Ab Imperio « Український Майдан як остання антирадянська революція, або методологічні небезпеки радянської ностальгії » (зауваження американського українського історика зсередини російських досліджень в США) ?2
Сергій: Фактично, я завжди дистанціював себе від радянської політичної системи, починаючи з юності. Я слухав англо-американську рок-музику, читав західну літературу, дивився західні фільми, ідеалізував «уявний Захід», але про все це мовчав. Перший раз, коли я відчув себе більше «українським» ніж «радянським», сталося 1986 року під час Чорнобильської катастрофи.
Захист моєї кандидатської дисертації збігся з початком перебудови, останнього хронологічного періоду в історії Радянського Союзу, з періодом реформ Горбачова. Для мене особисто, цей період з самого початку був безпосередньо пов'язаний з трагедією Чорнобильської катастрофи в Україні, яка торкнулася не тільки моєї країни, але й мого життя. Мої московські колеги планували обговорення остаточного проекту моєї дисертації на секторі історії США та Канади (Інститут всесвітньої історії) у травні-червні 1986 року. Але ці плани були перервані Чорнобильською катастрофою. Ця аварія сталася 26 квітня 1986 року. Радянське керівництво намагалося приховати цю катастрофу, але одночасно відправило тисячі радянських регулярних військ та «армійських резервістів» щоб зупинити цю катастрофу та закрити зону навколо Чорнобильської АЕС. 2 травня міліціонер постукав у двері моєї квартири в Дніпропетровську та дав мені спеціальний ордер, що вимагав моєї обов'язкової військової служби в Чорнобильській зоні на три місяці. Під час навчання на кафедрі історії в Дніпропетровському університеті в 1976-81 роках в мене були обов'язкові заняття з військової підготовки (подібно до американських класів коледжу ROTC). Тому, закінчивши в 1981 році університет, я провів три місяці у військових таборах, і в результаті мені було присвоєно звання офіцера (лейтенанта) радянської армії і мене автоматично поставили на «армійський резерв». Тому в 1986 році я покинув свою дружину та мого дворічного сина у Дніпропетровську і з іншими резервістами провів три місяці у військових таборах поблизу Чорнобиля як офіцер відповідальний за загін регулярних військ. У цей період військової служби мені прийшлось стикнутися з реаліями радянської політичної системи, яка направила мене, які і тисячі людей, до небезпечної «Чорнобильської зони», не надаючи їм жодного захисту від радіації. Уперше у своєму житті я усвідомив справжню фізичну небезпеку та антилюдяний характер радянської системи (особливо після конфіденційної розмови з моїм військовим лікарем, він мені не рекомендував мати більше дітей через високу дозу випромінювання, яку міг би отримати під час моєї військової служби).
Унаслідок цієї вимушеної перерви мені довелося відкласти обговорення моєї дисертації в Москві. Зрештою, це було обговорено та схвалено в жовтні 1986 року. Отже, замість того, щоб захищати мою дисертацію наприкінці 1986 року, я захистився лише в травні 1987 року в Інституті всесвітньої історії АН СРСР в Москві. Після захисту моєї дисертації в Москві я повернувся до Дніпропетровського університету як викладач кафедри всесвітньої історії. Але мій досвід Чорнобиля влітку 1986 року змінив ціле сприйняття моїх відносин з Москвою та мій радянський досвід. З того часу я зрозумів, що, незважаючи на мої добрі відносини зі своїми старими колегами з Москви, я почав ментально дистанціюватися від столиці імперії, від центру радянської політичної влади.
Другого разу, коли я відчував себе більш українцем, ніж росіянином (незважаючи на моє російське культурне/етнічне походження), це був період після Майдану та відкритої російської війни проти України. На Майдані були мої друзі та мої колишні студенти з Дніпропетровського національного університету. Деякі з них були поранені чи вбиті у 2014-15 роках. З цього часу моє культурне дистанціювання від путінської Росії досягло свого піку. Більш того, за цей час я зіткнувся з відкритою демонстрацією суто імперської російської поведінки моїх колишніх російських колег. Я навіть перестав сперечатися і просто намагався відсторонитись від них.
Наталія: Майже скрізь у Європі відбувся розкол серед російської та української громади, а також серед істориків. Обидві громади та історики були змушені вибрати свою сторону: проукраїнську чи проросійську. Чи це те саме трапилося і в США? Між американськими русистами та про-українцями? Чи можливий діалог?
Сергій: Так, такий самий розкол відбувся і в США. Я думаю що діалог має бути відкритим, але я не знаю чи це можливо зараз, особливо коли пролилося скільки крові і загинули люди. Моє власне дослідження радянської історії – це також спроба знайти компроміс і розпочати цей діалог. Але це так важко ...
1. Детальна біографія Сергія Жука (англійською) https://cms.bsu.edu/-/media/www/departmentalcontent/history/vita/zhuk%20cv.pdf?la=en
2. Zhuk, S. I. "Ukrainian Maidan as the Last Anti-Soviet Revolution, or the Methodological Dangers of Soviet Nostalgia (Notes of an American Ukrainian Historian from Inside the Field of Russian Studies in the United States)." Ab Imperio, vol. 2014 no. 3, 2014, pp. 195-208. Project MUSE, doi:10.1353/imp.2014.0062