Наприкінці квітня Київ відвідав історик, викладач Женевського університету Ерік Онобль (Éric Aunoble). 26 квітня він прочитав лекцію в КПІ і перезентував переклад двох своїх досліджень в Будинку книги. Онобль є фахівцем з радянської історії, він написав дисертацію про комуни на території Ізюмського повіту Харківської губернії у 1919 р. Ці матеріли і лягли в основу прочитаної лекції.
Французький історик відзначив, що писав свою роботу в річищі соціальної історії. Він розповів, що коли починав дослідження, то у Франції переважав «шаблон тоталітаризму» (наслідок виходу «Чорної книги комунізму»). Тоді, в 1990-х, історію СРСР розглядали як одне явище під назвою "комунізм" з хронологічними рамками від 7 листопада 1917 р. до 25 грудня 1991 р. Більшість тогочасних істориків спиралися на підхід, який передбачав дослідження «від держави до суспільства». «Я хотів іти від суспільства до держави», – відзначив Онобль. Так і виникла ідея досліджувати комуни».
Дослідник вважає, що комуни в радянській державі – маргінальне явище. У них перебувало не більше 0,5% населення. Однак це «маргінальне явище» мало величезний резонанс і стало символом нового майбутнього ладу. Про комуни часто писали письменники (наприклад, Микола Хвильовий та Микола Куліш). З іншого боку, для тих, хто боровся проти більшовиків, комуни стали символом соціального кошмару: гасла «Долой коммуну!» і «Долой жидокоммуну» активно використовували ще й в роки Другої світової війни.
Французький історик зауважив, що справжні комуни того часу складалися із дуже бідних людей. Звичайно, існували й об’єднання інтелігентів та митців, однак їх було мало. Всього у 1919 р. на території України було створено 300 комун, до складу яких входило 10 тис. членів.
За словами Онобля, «члени комун – це люди, які для історії практично не існували». Це були найбідніші й найбезправніші жителі села, яким до 1917 р. не давали слова на зборах. Історик підкреслив, що «нам дуже важливо поглянути на будівництво радянської влади очима таких людей», для цього дослідник застосував мікроісторичний підхід.
«1919 рік – найстрашніший рік громадянської війни», – сказав Онобль. Найстрашнішим він був і для України. Найстрашнішим і водночас ключовим. Досліднику вдалося знайти в архіві документи про 33 комуни, що діяли в Ізюмському повіті з лютого по квітень 1919 р. Вони виникли відразу після повернення влади більшовиків на територію Ізюмщини. Чому їх створювали? З цього приводу лектор зазначив, що в частини більшовиків (насамперед «української» складової), були дуже популярними ідеї колективізації сільського господарства, що б дало можливість організувати краще забезпечення продовольством армії та міст. У той же час їх опоненти пропонували через «продрозкладку» просто викачувати продовольство (при цьому, Онобль зауважив, що саму «продрозкладку» не можна вважати радянським винаходом, адже царська влада почала робити подібне ще 1916 р., коли з’явилися значні проблеми із постачанням продовольства). Прихильники комун навесні 1919 р. наполягли на тому, що продрозкладка не буде ефективною, а от комуна – навпаки. У результаті було вирішено підтримувати створення колективних господарства на базі великих помість. Створення комун знайшло відгук серед найбіднішої частини населення. Дуже швидко на Ізюмщині виникло 33 таких об’єднання (найбільша складалася з 200 членів, найменша і – з 3). Однак створення колективних господарств не сподобалося більшій частині сільського населення. Для заможних господарів і тих, хто жив у відносному достатку (дослідник зауважив, що в тогочасних документах ще не використовували поділ на «куркулів», «середняків» і «незаможних») комунари були маргіналами, котрим дісталася панська земля, на яку вони не заслуговували. Онобль підкреслив, що по суті комунарський рух «це була боротьба найбідніших із патріархальним укладом на селі».
Саме через те, що комунам (а в очах заможних селян – групам маргіналів) дісталося багато панської землі, вони стали однією з больових точок аграрного питання у роки громадянської війни. Вперше найбідніші й найбезправніші отримали чимало землі і прав, й це багато кому не сподобалося. Саме тому відразу зі створенням комун почалися перші конфлікти комунарів із рештою селян, зокрема за вигони для худоби і т. п.
Комуни на Ізюмщині проіснували недовго. Вже в кінці травня 1919 р. війська Добровольчої армії А. Денікіна захопили ці території. Коли ж до повіту знову повернулася радянська влада, то для того, щоб не викликати заворушень серед більшої частини селянства (і заручитися його підтримкою), вирішили їх не відновлювати. Однак було замислено іншу форму – комітети незаможних селян, куди вступило чимало колишніх комунарів.
В той же день у «Будинку книги» відбулася презентація книги Онобля «Революція 1917 року: французький погляд» (К.: «Ніка-Центр», 2016, пер. А.Рєпи). Автор зауважив, що переклад своїх праць українською вважає за обов’язок: «моя дослідницька діяльність розпочиналася саме в Україні й триває понад 20 років. Я дуже хотів, що мою книгу про комуни могли прочитати люди, про предків яких я писав».
Далі історик розповів про те, як французька історіографія і французьке суспільство сприймали і сприймають революцію 1917 р. За словами Онобля, у 1917 р. Лютнева революція сприймалася загалом схвально, бо в ній хотіли бачити «Велику французьку революцію росіян». Однак згодом, зі зміною ситуації, французька преса почала писати негатив. Негативне бачення революції 1917 р. зберігалося до початку Другої світової війни.
Перші свідчення про революцію «приніс» у Францію анархіст Петро Аршинов, котрий написав «Історію Махновського руху». Ще одним джерелом, стали мемуари самого Нестора Махна. Наприкінці 1920-х у Франції вийшла книга Льва Троцького «Історія російської революції», в 1930-х праця Віктора Сержа (Віктора Кибальчича – В.Н.). Книга Троцького вийшла у великому видавництві, книга Сержа – ні. Однак жодна з цих книг практично ніяк не рекламувалася: два найвідоміших тогочасних періодичних видання – часопис «Огляд двох світів» («Revue des Deux Mondes») та газета «Юманіте» («L'Humanité») – на своїх сторінках не згадали про вихід цих робіт.
З моменту закінчення Другої світової війни (а особливо за часів президента де Ґолля) і до розпаду СРСР у Франції переважала позитивна оцінка подій 1917 р., їх розглядали як віддзеркалення Великої Французької революції. Тому «революція в Росії оцінювалася не як подія сама по собі, а як відправний момент створення великої держави – союзника Франції на міжнародній арені».
Власне самі революційні події довго не цікавили французьких істориків. Лише наприкінці 1960-х років ситуація дещо змінилася. У тогочасній Франції був розрив між широкою суспільною думкою (1917 р. – відправна точка створення могутнього союзника Франції) та працями окремих істориків, які не мали широкого впливу на суспільну думку. Не зважаючи на роботи Марка Ферро (Marc Ferro), значної уваги революційним подіям не приділяли. Така тенденція існувала до 1991 р.
У 1995 р. вийшла книга Франсуа Фюре (François Furet) «Минуле однієї ілюзії». В 1997 р. під редакцією Стефана Куртуа (Stéphane Courtois) вийшла книга «Чорна книга комунізму». Вона здійснила переворот у баченні революції 1917 р. У результаті «Чорна книга» стала «першим виданням, котре адресувалося широкій широкій публіці й було основним джерелом інформації про 1917 рік».
При цьому пан Ерік відзначив, що у Франції розвиток історичної думки про СРСР залежав від політичної ситуації. Тому не дивно, що розпад соцтабору спричинив певну переорієнтацію досліджень низки істориків. Онобль підкреслив, що нерідко критика СРСР і комунізму – це намагання частини французьких інтелектуалів «звести рахунки зі своїм власним минулим» (Фюре, Куртуа). Історик зауважив, що після 1991 р. вийшло, що люди, які «за однієї ситуації були «визначальниками думок», не втратили своїх позицій за інших обставин». У них збереглася та функція, яку можна назвати «як вчити історію». При цьому Онобль зауважив, що ніяк їм не дорікає, а лише констатує ситуацію, яка існувала і існує у Франції стосовно вивчення історії СРСР.
Крім Куртуа, французький історик згадав і про інших авторів, які пишуть, використовуючи «тоталітаристський» підхід. Так, автор одного із розділів «Чорної книги комунізму» Ніколя Верт (Nicolas Werth) розглянув революцію з точки зору жорстокості подій («Чорна книга» вийшла, коли ще не було докладних досліджень про 1917–1921 рр.). «Його думка до написання цього розділу була цікавішою», – відзначив Онобль. Так, у «Чорній книзі» Верт написав, що в репресивні органи радянської влади йшли працювати маргінали. Однак це було не так. «Тут ми маємо подібні кліше з рухом санкюлотів 1793 р., революцією 1848 р., Паризькою комуною. Ще на початку1990-х Верт писав про методи набору до органів по-іншому, зокрема він відзначав, що частина членів робітничих комітетів пішли в репресивні органи бо хотіли продовжувати займатися революційною справою, яка була в їх очах «справедливою, або ж просто шукали нові засоби до існування через закриття заводів», – сказав історик.
Наостанок Онобль також додав, що у Франції вже почався відхід від «тоталітаристського» дискурсу при вивченні СРСР, що був популярним з 1990-х, і багато авторів вивчають радянську історію не лише за тим підходом, який був у «Чорній книзі комунізму». У цьому контексті варто згадати збірник «Століття комунізмів» («Le Siècle des communismes»), що вийшла в 2000-му році.
Після цього слово взяв професор Станіслав Кульчицький, який був запрошений на презентацію книги. Історик відзначив, що вже сам вихід українською мовою книги французького дослідника є важливою подією в науковому житті, адже всі добре знають в якому стані у нас перебуває перекладацька і видавнича справа. Кульчицький заявив, що книга Онобля «надихнула його на полеміку й певні висновки». Власне головна увага була зосереджена на оцінці і ролі «Чорної книги комунізму».
«Пан Онобль сприймає «Чорну книгу комунізму» як те, з чим треба боротися. Я теж вважаю, що про комунізм треба писати не лише так, як написано у «Чорній книзі», але й по-іншому. Адже всі шість авторів цієї роботи зосередилися лише на репресіях, а комунізм – це значно ширше, це не лише репресії», – сказав Кульчицький.
Український історик відзначив, що слід написати ще одну «Чорну книгу комунізму», але вже про інші аспекти, зокрема, як комунізм впливає на тих людей, що вижили. Адже, як сказав Кульчицький, «ми всі інфіковані комунізмом»: і старше покоління, і два наступні, які мають звичку дивитися на державу як «на щось, що має все забезпечити: безпеку, їжу, розваги і т.д.». Також Кульчицький зазначив: цивілізація заснована на приватній власності, а комунізм – на її запереченні. При цьому «не можна ліквідувати приватну власність, але можна ліквідувати власника». Історик підкреслив, що СРСР поневолила суспільство через поєднання політичної та економічної диктатури (як аргумент навів різницю між двома Кореями, приклад східних і західних німців, а також українців: у нас багато людей голосувало і продовжують голосувати за популістів).
За словами Кульчицького, «ленінський комунізм вбив марксівський комунізм ще в 1914–1918 рр.». Саме від квітневих тез 1917 р. остаточно можна говорити про ленінізм, а не марксизм. Цю «ленінську» формулу запозичили згодом Китай, Куба, КНДР. За цією схемою «люди нагорі ніяк не підзвітні людям унизу».
Кульчицький зауважив, що нема окремо Лютневої та Жовтневої революції. Була одна революція, яка мала два перевороти: невдалий корниловський і вдалий більшовицький. А сама революція закінчилася із розгоном Установчих зборів. Також український історик пообіцяв обов’язково написати в Українському історичному журналі рецензію на книгу пана Онобля.
Після закінчення виступу Кульчицького Онобль зробив кілька зауважень, насамперед прокоментував слова українського історика про поєднання економічної та політичної диктатури та їхній зв’язок.
«Я ріс у Франції 1970-х, коли там при владі був дуже консервативний уряд. Він контролював 50-60% того, що було в економіці. З цієї точки зору, незалежно від того, яким був уряд в 1970–1990-х, послаблення економічного контролю не залежало від політичного режиму. Коли у Франції уряд контролював більш як 50% економічних процесів, то це не були роки якогось терору». Тому, на думку французького історика, не можна говорити про прямий взаємозв’язок між контролем над економікою і посиленням репресіями влади щодо суспільства.
«Про подібні речі треба думати більше в ретроспективному ключі й не зводити їх до комуністичного режиму в його сталінському варіанті. Моє дослідження і дослідження багатьох інших авторів, доводять, що люди, які робили революцію в 1917 р. – вони нічого не чекали від держави. Ці люди самі шукали нові форми та нові інституції», – зауважив історик.
При цьому Онобль відзначив, що не відкидає проблеми взаємодії партія-ради, партія-держава, проте треба і не забувати показувати, що «революційний процес мав свою логіку і тому треба досліджувати, як і чому відбувався перехід від однієї форми до іншої».
«Деякі речі зрозуміти надзвичайно складно. Я от побачив, що на початку революції не було чіткого розуміння щодо діяльності, співвідношення і взаємодії партії, рад, комун і т.п. Не було ніякого «тоталітарного плану Леніна». Багато вимог ішло знизу. У тогочасних документах комунари вважали себе комуністами. Вони самі плутали структури партії і держави. Ці люди вимагали собі партійні квитки. Це може видатися наївним, але це була думка з середовища найбідніших і найбезправніших груп населення», – сказав Онобль.
Після закінчення лекції французький історик відповів на низку запитань, від аудиторії. Питання були як на тему його наукових інтересів, так і по сучасних подій (президентські вибори у Франції; чому так багато русофілів у Франції?; було й запитання про декомунізацію в Україні). Не обійшлося і без прикрих моментів: один із слухачів поставив запитання про «20 років єврейської державності в СРСР» в 1937 р.
Наостанок зауважу, що вітчизняній гуманітаристиці не вистачає подібних заходів, які 26 квітня відбулися в КПІ та «Будинку книгу». Відсутність майданчиків для дискусій між вітчизняними і зарубіжними істориками суттєво позначається на рівні розвитку науки, призводячи до «консервації» підходів і методів, відсутності взаємообміну ідеями та думками. Окрема проблема – незнання мов та відсутність перекладів наукових праць або вихід їх із значним запізненням. Книзі Еріка Онобля пощастило бути перекладеною українською майже відразу після її виходу у Франції. Багато досліджень ще чекають на переклад. Роками або й десятиліттями.
Фото та обкладика: Вадим Назаренко, http://www.sociology.kpi.ua/seminars-2017
http://www.historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/2053-erik-onobl-utopiia-iak-rushii-istorii