2016 11 15 Onobl 2

За люб’язного дозволу видавця пропонуємо до прочитання невеликий фрагмент українського перекладу книги французького історика Еріка Онобля. Анотація та інформація про новинку представлені на сторінці «Ніка-Центр». У свою чергу публікуємо сюжет «Утопія як рушій історії». Нижче також поданий зміст книги, сподіваємось, вона знайде своїх читачів і критиків, відтак, очікуємо на майбутні рецензії та огляди. Редакція historians.in.ua.

Утопія як рушій історії

Гадаю, зрозуміти явище комун можливо за умови, якщо ми згадаємо, яке значення в історії відігравало поняття утопії. Протягом останніх кількох десятиліть такий підхід видавався проблематичним. Принаймні в інтелектуальній та ідеологічній атмосфері Франції за десять років після Травня 1968-го тема утопії подавалася в абсолютно негативному світлі, бо пов’язувалася з матрицею тоталітаризму. Скажімо, популярний часопис Le Magazine littéraire виходив із типовим на той час заголовком «Утопія – це ГУЛАГ», а історики трактували «історію СРСР від 1917 року до наших днів» саме як «утопію при владі»1. Запроторена до пекла, утопія, здавалося, остаточно зазнала краху на тлі тріумфу нових ідеалів сучасності: демократії та прав людини. Але, хоч би як це було парадоксально, зникнення радянської системи, «еталону» тоталітаризму, відновило запити на утопію. Безперечно, зникнення будь-якої альтернативи саме по собі нестерпне.

То що ж таке утопія – ідилічна мрія, кошмар чи творча ідея? Хоч які пропонувалися мінливі оцінки й інтерпретації, але утопію постійно пов’язували з уявним, що обмежувало можливості реального історичного дослідження. Теорії, вкраплені в історію людської думки, або виступи, з яких можна було вивести суть самої утопії, здавалися доволі віддаленими від реальних процесів історії. Напевно, вони могли б туди увійти лише завдяки своїм зовнішнім наслідкам, з яких складалися досвіди «конкретної утопії». Суперечливий аспект цього останнього вислову сам по собі вказує на труднощі, з якими стикається дослідник історії утопій.

Утім, ми вважаємо, що утопії можна збагнути лише тоді, коли вони розглядаються в зв’язку з конкретним часом, у відповідності до того, як їх сприймали сучасники, тобто у своїй історичності. Якщо цей бік питання був маловідомий і маловивчений, то лише тому, що утопія була усунута від написання історії починаючи з 1830–1848 років, коли усталився сенс цього поняття. Як показала Мішель Ріо-Сарсе, битва, що розгорнулася навколо визначення самого поняття тоді у Франції, тим самим підтвердила «реальність утопії»2. Але ця сама битва ствердила правила політичної та соціальної гри для сучасної епохи. Дотримання або перегляд цих правил відображають глибину спроб змінити суспільство, як це відбувалося у радянській Росії та Україні 1920-х років. Так, утопії, часто невидимі, попри все, є рушіями історії.

Сьогодні без особливих суперечок пов’язують утопізм початку XIX століття з постатями Оуена, Сен-Сімона та Фур’є. Проте свого часу вони не претендували на таке визначення. І якщо об’єктивно розглядати їхню творчість, вони «не змальовували уявних подорожей і не пропонували казкових урядів. Їхнє бачення ідеальних суспільств, те, що вони висували, подавалося скоріше як результат розвитку соціальних теорій, перевірених і науково обґрунтованих», як зазначав Броніслав Бачко3. Отже, важливо їх розуміти як мислителів політичної та соціальної реформи, як батьків-засновників суспільних наук.

На початку 1830-х років сенсімоністи стверджували, що «свобода полягає не в тому, що маєш можливість померти в злиднях, а в тому, що маєш можливість жити в умовах достатку та радості» й що завдання політики – покращити долю «найчисленнішого та найбіднішого класу». Незадоволені політичним курсом лібералів, вони вбачали зло в тенденції «потурати багатим на шкоду бідним» і ставили питання, «коли ж наші законодавці візьмуть до уваги долю нижчих класів?». Водночас соціальні хвороби, яким сенсімоністи намагалися знайти ліки, починають виявляти себе по-іншому. «Найчисленніший і найбідніший клас», нещастям якого громадська думка дозволяла собі співчувати, починає виступати в іншій ролі. Він теж реагує на очікування соціальних реформ ідеєю, якою буквально була просякнута перша половина XIX століття. Попервах траплялися окремі пролетарі, які ночами, після трудового дня, уривали час сну для навчання, гарячих суперечок про коаліцію, ба навіть конспірацію4. Але всі ці ідеї вперше виходять на яв у повстанні ліонських ткачів у 1831 році, паризьких повстаннях у 1832-му, 1834 році; тоді ж вибухали страйки у 1833-му, 1840-му, 1844–1846 роках… Організаційні здібності, які виказували робітники, вочевидь суперечили статусові політичних безправних підлітків, який за ними «природно» залишала громадськість.

У політичних авторитетів ці повстання посилюють відчуття падіння в безодню. Небезпека полягала не так у самому бунті – армія, поліція та суди стояли на сторожі наявного порядку, – а більшою мірою в тому, що критика соціального ладу переходила від нижчих верств суспільства нагору до середнього класу. Отож паралельно з соціальними зіткненнями розгорталася запекла суперечка щодо інтерпретації зіткнень. Намагаючись віднести будь-які можливі альтернативи до категорії неможливого, треба було закласти засновки такого соціального порядку, який зможе й змусить приєднатися середній клас, що був на якийсь момент спокушений перспективами реформи. Треба було наголосити, як-от у офіційному Journal des Débats, на «відсутності будь-якого політичного характеру в повстанні ліонських робітників». Це замикало бідні класи в межах «соціального», в межах соціальних вимог, які відділялися від політики, зарезервованої за представниками середніх класів, прошарком «представлених». І щоб остаточно дискредитувати будь-яке альтернативне бачення, супротивники реформ далі накидалися на реформаторів. Сенсімоністів звинувачували у пресі, потім притягували до суду за «непокору законам, що захищають власність» і «образу суспільної моралі». Так, під тиском подій політична та соціальна реформи були проголошені неможливими й утопічними, крім того, аморальними та небезпечними. Інтелектуальні інвективи проти утопії не обмежилися лише критикою «цих марних і суперечливих утопій», а прагнули виявити джерела утопії, щоб майстерніше їх скомпрометувати. Рефлексія в цьому випадку рухалася від теперішнього в минуле, від Фур’є та Сен-Сімона до Руссо, Маблі та Мореллі. Вона реконструювала зв’язки в зворотному напрямку історії, від реформаторів XIX століття до анабаптистів, до Кампанелли, Мора та Платона. «Доктрини, що сьогодні загрожують власності, сім’ї, свободі й які являють собою хворобу нашої епохи, вже існували за інших часів».

Парадигму утопії запровадив Томас Мор у своєму творі 1516 року, в якому він презентував соціальну критику різноманітними художніми засобами. Чи був острів Утопія «добрим місцем» (eutopia) чи «не-місцем» (atopia)? Оскільки Мор не заперечував шлюбу та ієрархії статей, його ідеї не вважалися небезпечними в XIX столітті, отож вони перебували поза критикою моралістів. Платон, навпаки, був прикутий до ганебного стовпа. Його звинувачували в поширенні небезпечних утопій і підважені чинного ладу, адже він передбачав спільну власність на майно та жінок5. В утвердженні змісту «утопії» та її витоків перспективи були спотворені. Справді, посилаючись на Платона, раннє XIX століття відкидало утопію як «не-місце», щоб установити політичні та соціальні правила, які гарантують буржуазний лад: сім’я та власність закладають основи соціальної ієрархії; народ представлено елітою, яка лише одна здатна керувати суспільними справами. Будь-яке вивчення утопії було обмежене лише негативною та заперечною позицією. Надалі такий підхід розширився аж настільки, що притягнув до своїх лав прихильників суспільних змін. Про це засвідчив твір Енгельса «Розвиток соціалізму від утопії до науки» (1880). В еволюціоністській логіці трійця Оуен/Фур’є/Сен-Сімон виявила себе як стадія так званої революційної думки, стадія необхідна, однак уже віджила, подолана. З цього моменту утопія опиняється виключеною з актуальності «скасування» для того, щоб відійти в (перед)історію. Як наслідок, на початку XX століття такі прихильники масової дії, як Роза Люксембург або ж анархо-синдикалісти, виглядали немовби «утопістами» всередині західного робітничого руху.

Однак у царській імперії революція швидко вийшла за межі, визначені спершу самими революціонерами. Справді, в 1905-му і 1917 році мобілізація бідних класів набувала щоразу радикальнішого спрямування, що не стосувалося лише повалення царизму. Робітничі ради, які стихійно виникли під час революції 1905 року, засвідчили на практиці появу своєрідної оригінальної демократії, так званої прямої, а не представницької, коли депутат у будь-який момент може бути відкликаний своїми виборцями. Це була демократія нерозривно політична, соціальна та економічна, яка зароджувалася зсередини виробництва та промисловості й брала участь у всіх аспектах життя, починаючи з питань продовольства і завершуючи загальнонародними проблемами.

Після жовтня 1917 року «утопічні» практики соціальних перетворень відділяються від рад, які дуже швидко стали простими адміністративними органами нової влади. Термін «комуна» посідав дедалі важливіше місце й у якийсь момент став синонім комунізму. Так, комуни зародилися в селах у розпал громадянської війни, коли відступ антибільшовицьких військ розпалив вогонь соціальної революції: як ми побачимо, батраки, найбідніше селянство, а деколи й робітники-біженці об’єднувалися на звільненій землі, щоб жити й працювати згідно з комуністичними принципами.

Чи було це «природною» схильністю мужика? Казки й легенди свідчили про сподівання селянина на світ рівності, злагоди та достатку. Близько 1850 року німцеві Августу фон Гакстгаузену здавалося, що він збагнув підґрунтя цих вірувань: воно полягало в селянській общині (або «мирі»), звичайно, патріархальній, але незалежній і демократичній в її функціонуванні та солідарній аж до колективізму. Такий погляд про «природний» колективізм селян був підхоплений мало не в усіх типових описах Росії, який бачимо в романах Толстого; він став одним із загальних місць XIX століття.

Революціонер Олександр Герцен перетворив етнографічний факт на політичний аргумент. Розчарувавшись поразкою революції 1848 року на Заході, він почав обстоювати «русский социализм», «который идет от земли и крестьянского быта, [...] от общинного владенья и общинного управления» (1866)6. Повертаючи на користь революції тези консервативних слов’янофілів, він відкидав капіталістичне майбутнє, яке призначали для Росії «западники». Община, на думку Герцена, дозволить здійснити безпосередній перехід від царизму до соціалізму. Цей постулат, що лежав у підґрунті народницького руху, був майже одностайно засвоєний. Навіть Маркс остерігався заперечувати можливість такого самобутнього шляху розвитку. Трохи згодом, Драгоманов запропонує схожі міркування щодо України, обстоюючи можливість «рівності та спільного господарства», тепер уже на традиціях козацького «товариства»7.

Але коли царська імперія по-справжньому ввійшла в революцію, селянський колективізм не виправдав сподівань революціонерів. Більшість общинників була пройнята релігійними й часто реакційними настроями8. До того ж община не протиставила жодного серйозного опору поступові капіталізму після скасування кріпосного права в 1861 році. Навіть більше, вона розпалася. Пролетаризація й переселення селян спершу зачепили найбідніших. А після 1905 року ліберальні реформи Столипіна сприяли появі прошарку заможних селян, куркулів. Як наслідок, навіть соціал-революційна партія, спадкоємиця народництва, не вимагала нічого більшого, ніж розподіл великих паїв для індивідуального користування.

Мірою того як політичне уявне позбувалося ілюзій щодо общини, остання замінялася комуною, взятою з французької історії. Молоді радикали 1860–1870-х років, як-от «чайковці», читали Фур’є й мешкали комуною. В 1875 році Ткачов запропонував «поступове перетворення сучасної селянської общини […] на общину-комуну»9. Далі, після революції 1905 року, термін був популяризований анархістами. Однак улітку 1917 року за «державу-комуну» виступив Ленін, який уявляв процес «добровільного об’єднання комун у націю, добровільне злиття пролетарських комун»10. Якщо Леніна й розкритикували тодішні знані марксисти, однаково «комуна» від того моменту зосереджувала на собі весь революційний ідеал: це і окремі спроби, як-от Паризька комуна чи Петроградська комуна, і кінцева мета – «світова комуна». На початку літа 1918 року ідея комуни, що носилася в повітрі, формалізується в сільськогосподарській сфері. Народний комісаріат землеробства опублікував «Примерный устав трудовой сельскохозяйственной коммуны», а Рада народних комісарів виділила на її створення спеціальну допомогу в 10 мільйонів рублів11.

1. Якщо згадати назву книжки Михайла Геллера та Олександра Некріча.
2. Крім роботи Мішель Ріо-Сарсе, ми також використовували публікації семінарів бібліотеки «Арсенал» про утопії. Див.: Michèle Riot-Sarcey, Le rèel de l’utopie; essai sur le politique au XIXe siècle, Albin Michel, « Bibliothèque Histoire », Paris, 1998.
3. Bronislaw Baczko, Lumières de l’utopie; Paris, Payot, 1978.
4. Див.: Jacques Rancière, La Nuit des prolètaires. Archives du rêve ouvrier, Fayard, 1981 (перевид. Hachette Pluriel, 1997, 2012).
5. Його проект «Політеї» (оригінальна назва твору, змінена в подальшому перекладачами на «Республіку») мала на меті скасувати відмінності (а не нерівності) настільки, наскільки ті несуть у зародку корупцію та конфлікти. Отож його соціальний і статевий егалітаризм відсилає не до бідних чи до жінок, а до необхідної єдності поліса.
6. «Колокол», 1866–1867, цит. за: Утопический социализм в России: Хрестоматия / под общ. ред. А.И. Володина – М.: Изд-во полит. лит-ры, 1982. – С. 414.
7. Драгоманів М. Нарис української соціалістичної програми: (переднє слово до «Громади») [1878]. – К.: Серп і молот; [Дpук. Укp. Центp. Ради], 1918. – С. 42.
8. Гордеева И.А. «Забытые люди»: История российского коммунитарного движения. – М.: АИРО-ХХ, 2003.
9. Ткачев П.Н. Набат (программа журнала) в 1875 г. // Утопический социализм в России: Хрестоматия. – Там само. – С. 383–384.
10. Ленін В.І. Держава і революція, in O.C., p. 328.
11. Гришаев В.В. Сельскохозяйственные коммуны Советской России 1917–1929. – М.: Мысль, 1976. – C. 32, 47, 49, 53. Жигур Я. Организация коммунистических хозяйств в земледелии. – М.: Изд-во Всероссийского Центрального Исполнительного Комитета Советов Р., С. и К. депутатов, 1918. – С. 80 і далі.

Онобль, Ерік. Революція 1917 року: французький погляд. 100 років тлумачень і репрезентацій; пер. з фр. А. Рєпа. – К.: Ніка-Центр, 2016. – 248 с.

ЗМІСТ

Передмова до українського видання...............................................7

КОМУНАРСЬКІ РЕВОЛЮЦІЇ 1919 РОКУ В УКРАЇНІ

Вступ.............................................................................................13
Утопія як рушій історії...................................................................15
Діяльність Тимчасового робітничо-селянського уряду України.....21
    Навіщо вступати в комуни?........................................................21
    Створення адміністрації.............................................................24
    Діяльність членів земвідділу.......................................................29
Світ комунарів...............................................................................34
    Начерк соціального портрету.....................................................34
    Фрагменти дискурсу...................................................................42
    До прямої та егалітарної демократії?..........................................50
    Пролетарська диктатура на селі.................................................62
Висновки.......................................................................................71
    Комуністична воля та національна свідомість............................71
    Від общини до комуни................................................................75
    Випадок Махна..........................................................................83

РЕВОЛЮЦІЯ 1917 РОКУ: сто років дискусій у Франції

Вступ: 1917–2017 роки..................................................................95
Хронологічна згадка...................................................................100
    23–28 лютого 1917 року: Лютнева революція...........................100
    Лютий–жовтень 1917 року: багатовладдя і нестабільність........100
    Жовтень 1917 року: більшовики захоплюють владу.................101
    1918–1920 роки: громадянська війна.......................................101
    1921 рік: Знекровлене осердя світової революції.......................102
1917–1939: невідома революція...................................................103
    Швидка реакція з домішкою неприязні....................................103
    Перші відгуки...........................................................................108
    Фіксування інтерпретацій.........................................................114
    Від правих до лівих...................................................................115
    Від 25 жовтня до 14 липня.........................................................118
    Революціонери, історики революції..........................................120
    Вплив французьких комуністів.................................................124
    Музи та революції.....................................................................129
Після 1945 року: назустріч холодній війні....................................137
    Апогей сталінізму по-французьки.............................................138
    Обережний університет..............................................................141
    Приглушені дисидентські голоси...............................................145
    Антикомуністичні мережі..........................................................148
    Приручена революція...............................................................154
Доба Травня-68: втрачена нагода.................................................160
   Історіографічне відновлення......................................................160
    Назустріч соціальній історії......................................................166
    Кінець комуністичного домінування.........................................171
    Випробування 1968 року...........................................................175
    Революція і поп-культура..........................................................180
    Зміна громадської думки...........................................................182
Після 1991 року: від історії «злочину» до історії жертв..................187
    Солженіцин проти Леніна..........................................................188
    Від «Ілюзії» до «Чорної книги».................................................198
    Доба жертв.................................................................................206
    Знову віднайти дієвців історії.....................................................217
Висновок.......................................................................................224
Бібліографія..................................................................................231
    Історичні праці...........................................................................231
    Нариси.......................................................................................236
    Історичні твори, які не перекладені французькою......................237
    Мемуари, спогади, свідчення......................................................237
    Твори російської та радянської літератури..................................238
    Твори популярної культури........................................................239
Іменний покажчик.........................................................................241
Про автора.....................................................................................247

 Книга на сайті видавництва