Як і багато хто, після захисту кандидатської дисертації я не втратив інтересу до теми, яку свого часу сам вигадав і запропонував науковому керівникові. Цікаво стежити за появою нових імен дослідників, які цікавляться політичними партіями доби Української революції 1917–1921років, та працями колег, із якими познайомився саме завдяки спільності інтересів. Власне, інакше й не може бути, якщо довелося на кілька років зануритися в тему і зжитися з нею.

Отож, одного дня 2019року, переглядаючи у Google Scholar публікації останніх років за звичними ключовими словами, я наштовхнувся на цілу низку статей про пресу політичних партій революційного часу. Ім’я їхньої авторки — Вікторії Георгієвської — нічого мені не казало. Із цього я зробив висновок, що ця проблематика потрапила до її поля зору за короткий час перед тим. Короткий пошук у ґуґлі показав, що колись вона була прес-секретаркою Комуністичної партії України, а у 2013–2014роках за квотою цієї партії входила до Національної ради телебачення й радіомовлення. Проте, після зміни політичної ситуації знайшла «запасний аеродром» як викладачка історії журналістики (у 2009 вона захистила була кандидатську дисертацію з соціальних комунікацій про рекламно-довідкову пресу у Східній Україні).

Читання публікацій дослідниці — а серед них не лише статті й виступи на конференціях, а й книжечка з історії партійної преси в Україні — подарувало мені чимало веселих і не дуже хвилин. Тоді ці тексти сприймалися як курйоз, тож я не став реалізувати задум написання рецензії-огляду. Прочитані статті були схожі на типовий наукоподібний спам для річних звітів про наукову роботу, хоча їхня кількість і наштовхувала на думку на підготовку до захисту докторської. Однак, у 2019 (як і тепер) жодна постійна докторська спецрада зі спеціальності 27.00.04 «Теорія та історія журналістики» в Україні не діяла. Та й тоненька «монографія» «Преса політичних партій України (кінець ХІХ – початок ХХI ст.): від витоків до сьогодення» (К.: Талком, 2018) скидалася радше на навчальний посібник із курсу «Історія журналістики», а не на цеглину під докторську. Крім маленького обсягу (у принципі, це не проблема) надто вже неймовірними для історика є її надширокі хронологічні межі — складно уявити спеціалізовану вчену раду з історичних наук, яка б прийняла до розгляду таку всеохопну роботу. Не може ж бути, щоб «історики журналістики» не переймалися обмеженнями, які є самоочевидними для істориків.

Я згадав про цей випадок, читаючи розповідь львівської журналістки Олесі Яремчук про її намагання захистити кандидатську про репортажі Йозефа Рота (допис у блозі на «Українській правді» від 15 квітня 2021, що став предметом бурхливого обговорення у соцмережах). Вирішивши перевірити, чи, бува, не друкувала Вікторія Георгієвська ще якісь статті про пресу політичних партій за останні два роки, я виявив, що розвиток подій набув ще цікавішого напрямку — 26 лютого 2020 вона захистила докторську дисертацію в разовій спецраді Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Д 26.001.34, утвореній відповідним наказом МОН України від 15 жовтня 2019. Мовчати вже не випадало, тож довелося повернутися до своїх позаторішніх нотаток.

Пропонований увазі читачів текст є рецензією-оглядом, а не офіційним відгуком, тож про формальні особливості публікацій, у яких п. Георгієвська висвітлювала результати свого дослідження, скажу лише побіжно. Курйозно виглядає те, що з 16 статей в українських «фахових виданнях» 10 (!) оприлюднено в одному журналі. Це —заснований Інститутом журналістики КНУ імені Тараса Шевченка (одне з місць роботи дисертантки) та кафедрою журналістики та філології Сумського державного університету журнал «Образ»^[1]. У ньому її публікації (короткі, обсягом у 5–6 сторінок) акуратно з’являлися практично в кожному черговому числі — у номерах 1, 2 і 3 за 2015, 1, 2, 3 і 4 за 2016, 2 і 3 за 2017, 2 за 2018. Остання її публікація в «Образі» (вип. 1 за 2020) не значиться в авторефераті, оскільки вийшла друком уже після подання дисертації на захист. Видання, вказані в авторефераті як «внесені до міжнародних наукометричних баз», за винятком двох конференційних збірників, є сумнівними платними журналами, які в науковому середовищі прийнято називати мурзилками. Серед них, зокрема, фігурує «Austrian Journal of Humanities and Social Sciences»^[2]та «Slovak International Science Journal»^[3](відвертий Soviet English у назві одразу зраджує походження останнього).

Отож, повернуся до змісту і наперед перепрошую в читача, що подальший виклад скидатиметься на простий реєстр зроблених авторкою помилок і перекручень. Опублікувавши у 2012–2014 перші статті про пресу сучасних політичних партій (їх я не торкатимуся), п. Георгієвська відчула себе історикинею. Почала вона з написання оглядової статті «Преса політичних партій Херсонської губернії на початку ХХ століття». Цей довідковий бібліографічний огляд партійних газет півдня України має серйозні структурні вади, як-от відсутність вказівки на підконтрольність перерахованих газет РСДРП фракціям меншовиків або більшовиків чи констатації нерозділеності партійного осередку в конкретному місті в час видання газети, постійне порушення хронологічних рамок (згадки про видання, які почали виходити після падіння царату), подиву гідна неповнота (говорячи про єврейську партійну пресу, авторка згадує по одній бундівській і поалей-ціоністській газеті, однак не називає сіоністські тижневики «Кадіма» і «Еврейская мысль», а також територіалістську газету «Еврейский голос» — засновниками цих одеських видань були політичні організації партійного типу, хоч це й не зазначалося в їхніх заголовках). Поза тим, цей огляд може бути навіть корисним. Її аналогічний за темою огляд — стаття «Партійна преса на Східній Україні початку XX століття»^[4] — базується на опублікованих покажчиках і працях інших авторів і є суто компілятивним.

Але вершин фантазія п. Георгієвської досягає у статтях і розділі книжки, присвячених добі революції^[5].

Масу помилок містить уже перший її текст із цієї проблематики^[6]. Авторка приписує українським соціалістам-федералістам (УПСФ) прагнення домогтися «незалежної автономії Української республіки в складі федеративної Російської держави» (то незалежності чи автономії вони хотіли?), а також чомусь зараховує до лав цієї партії Михайла Грушевського (!) і Спиридона Черкасенка… Дослідниця вкрай спрощено подає позиції лівого крила Української соціал-демократичної робітничої партії (воно було відоме як незалежники, а ще пізніше стало основою Української комуністичної партії — УКП) як «орієнтацію на більшовицьку політику». Цього їй виявилося замало, тож п.Георгієвська ще й приписала їм газети «Харьковский пролетарий» (ліве крило УСДРП не мало видань із такою назвою і не друкувало газет російською мовою) та «Маяк» (м. Кременчук, такої газети взагалі не існувало). Дослідниця вважає заснування газети «Народна воля» винятково заслугою українських есерів. Ясна річ, УПСР мала вплив на це видання з перших днів його існування, однак воно аж ніяк не було її органом.

Із посиланням на Олександра Мукомелу авторка визначає «Киевскую мысль», «Одесский листок» та харківську «Русскую жизнь» як «монархічні видання». На жаль, я не маю під рукою посібника Мукомели «На зламі віків: українська журналістика на початку ХХ ст.», тож не знаю, чи ця більш ніж груба помилка лежить на його сумлінні, чи все ж таки це особиста творчість п. Георгієвської. Далі вона згадує про формування у квітні 1917 УПСР (повну назву подає правильно, а от скорочену помилково як «УПРСР»), приписуючи їй цілу низку видань, заснованих зовсім іншою партією — Партією соціалістів-революціонерів (ПСР, без додатку «українська», тобто мова про територіально українські осередки загальноросійської партії есерів). Додатково заплутує справу згадка в ряду заснованих загальноросійською ПСР органів газети «Конфедераліст», яку дійсно створила одна з фракцій усередині УПСР… Натомість згадку про видання польських, чеських і єврейських партій у її викладі рятує її лаконічність — авторка просто згадує про існування таких політичних сил і факт випуску ними власних газет.

З першої ж статті рецензентові пішла обертом голова, оскільки п. Георгієвська постійно перестрибувала з одного аспекту теми на інший, а деякі назви періодики наче навмисно наводила у формах, які не давали можливости пов’язати їх із якимись реальними виданнями. Наприклад, мені так і не вдалося зрозуміти, що вона має на увазі під «Литературным журналом» (назва російською), який начебто був органом ЦК УПСР у 1917році. Але, якщо голова читача ще не запаморочилася, перейдімо до наступної праці дослідниці.

У праці «Активізація партійної преси національних меншин в Україні (1917–1919)»^[7]авторка припустилася низки нових помилок. Вона, наскільки розумію, не володіє польською, тож постійно пропускає діакритики («Wiadomości Wojskowe» записує як «Wiadomosci Wojskowe», «Głos Polski» як «Glos Polski», «Życie Polskie» як «Zycie Polskie» тощо) чи навіть літери («Dzienik» замість «Dziennik»). Назви грецько- і їдишомовних газет подає винятково в кириличній транскрипції, жодним чином це не обумовлюючи. Відсутність будь-якої системи у цьому кириличному трансліті робить її текст ще більш неакуратним і складним для читання. Під час ознайомлення з цією статтею стає очевидно, що авторка не лише не бачила газет, які «систематизує», а й не володіє їдишем навіть на початковому рівні. Вона подає написання назв відповідно до транслітерації, яку вживали різні автори в різний час від Моше Рафеса в написаній 1927 року для першого видання «Большой советской энциклопедии» статті «Бундовская печать» до авторів XXI ст.

Кострубате формулювання «партії єврейського спрямування» щодо єврейських партій у випадку людини, яка береться про них писати, у контексті сказаного вище також не дивує. Натомість вражає неакуратне ставлення до назв єврейських політичних сил. Для прикладу, згадуючи про газету «Еврейский социалист» (орган луганського осередку Соціалістичної єврейської робітничої партії — СЄРП) Георгієвська приписує його якійсь Єврейській соціал-демократичній партії. Читач може припустити, що йдеться про ЄСДРП (Поалей-Ціон), ідеологія якої була сплавом марксизму, сіонізму й автономізму, тоді як СЄРП була немарксистською антисіоністською автономістською соціалістичною партією і за визначенням не могла вживати щодо себе епітет «соціал-демократична».

Авторка постійно вказує про згадки окремих видань у «певних» або «деяких» джерелах, причому, судячи з апарату її посилань, під джерелами вона має на увазі праці істориків, довідники та покажчики. Це додатково підтверджує, що вона не опрацьовувала згаданих видань de visu. Власне, вона й сама в цьому зізнається, додаючи, що їй було «особливо важко знайти інформацію про єврейську періодику». Звісно важко, якщо джерелами інформації для авторки є один покажчик 90-річної давності, нехай і зразковий за якістю, одна довідка про єврейські газети у фонді юдаїки Інституту рукопису Національної бібліотеки імені В.І. Вернадського з сайту книгозбірні та згадки газет у кількох публікаціях науковців. Ясна річ, легше послатися на «відсутність як електронних, так і паперових каталогів; брак перекладачів і фахівців, які б могли прочитати відомості, скажімо, на івриті чи ідиш (sic! авторка вживає саме таке написання) тощо». Фахівців, які читають івритом та їдишем, в Україні дійсно небагато, але для тих, хто справді хоче систематизувати інформацію про партійну пресу єврейськими мовами, знайти їх — чи самій вивчити ці мови бодай на базовому рівні, якщо вже закортіло взятися за таку тему — не проблема. Як і не проблема просто завітати до відділу фонду юдаїки у НБУВ і ознайомитися з його фондами замість переказувати їхню загальну характеристику з бібліотечного сайту (нагадаю, що статтю цю п. Георгієвська писала більш ніж за два роки до локдауну). Якби авторка завдала собі праці це зробити, вона навряд чи припустилася б такої помилки, як згадка про «тривале існування» в Одесі газети «Unzer/Undzer leben/lebn»^[8]«приблизно з 1906 р.». Ця газета дійсно видавалася з 1907, але у Варшаві, тоді як в Одесі видання з такою назвою не існувало до 1917 року. Далі п. Георгієвська некритично переказує з кіусівської «The Encyclopedia of Ukraine» згадку про редагування Соломоном Ґольдельманом газети з такою назвою у 1918 як начебто органу Поалей-Ціон. Проте: а) це видання не було органом Поалей-Ціон; б) воно припинило виходити ще в 1917; в) органом Поалей-Ціон у 1918 була одеська газета «Dos naye lebn», але Ґольдельман не був її редактором, а лише одним із авторів. Повтор п. Георгієвською згадки Володимира Устименка про обрання членом Генерального (він не називався Верховним…) суду УНР «лідера територіалістів Арнольда Марголіна», яке вона ставить у зв’язок із активністю єврейських партій «у межах усіх територій Наддніпрянщини», просто додається до десятків чи сотень її фактичних помилок^[9]. Будь-який фахівець із політичної історії доби Української революції чи людина, яка просто засвоїла шкільний курс історії України, чудово пам’ятає, що Марголін став членом Генерального суду не як помітний територіаліст (у 1918, коли відбулося це призначення, він не брав участі в територіалістському русі, не кажучи вже про лідерство), а як представник УПСФ.

Восени 2018 року п. Георгієвська виступила на конференції у Вінниці з доповіддю про партійну пресу укапістів^[10]. У тексті цієї «студії» прекрасно все починаючи з назви — вказані хронологічні рамки виглядають вкрай дивно для аналізу преси політичної сили, що існувала під вказаною назвою з 1920 до 1925. Більше за те, розкол в УСДРП, унаслідок якого утворилося крило «незалежників» (тобто майбутніх укапістів), стався на початку 1919.

Курйозно виглядає наведений авторкою список «дослідників УКП» — «І. Майстренко, М. Стахів, С. Гірік, Ю. Дірявка». Ані Матвій Стахів (коли йдеться про класиків історіографії), ані я (як сучасний дослідник) укапістами не займалися взагалі, а Іван Майстренко писав про них у спогадах «Історія мого покоління», а не у своїх наукових працях. Із працею Юрія Дірявки п. Георгієвська чомусь знайома лише за авторефератом (невже було так складно погортати його дисертацію у відділі дисертацій НБУВ чи в УкрІНТЕІ, не кажучи про можливість сконтактувати з цим науковцем у соцмережах?), а решту інформації бере з Вікіпедії. Наскільки розумію, з присвяченими історії укапістів працями лондонського дослідника Крістофера Форда вона не знайома через банальне незнання англійської.

У Вікіпедії інформацію про УКП подано коротко, але в цілому коректно — я навмисне перевірив версію статті, що відображалася у 2018році. Це примушує ще більше здивуватися протиріччю між наведеними в одному абзаці метою («з’ясувати проблемно-тематичні особливості преси, що видавалася в Україні під егідою Української комуністичної партії (УКП, популярна назва — «укапісти») у 1918–1920 рр.») та «об’єктом» («преса УКП (боротьбистів) зазначеного періоду, зокрема такі газети, як «Червоний стяг» (Київ, 1919–1920 [Sic! Так у п. Георгієвської, насправді згадане видання припинило виходити після втрати червоними Києва 31серпня 1919року]), «Боротьбист» (Полтава, 1919) та ін.»). Навіть ґрунтуючись винятково на Вікіпедії складно переплутати Українську комуністичну партію (колишнє ліве крило УСДРП) та Українську комуністичну партію (боротьбистів) (колишню ліву течію всередині УПСР, що в серпні 1919 поглинула крихітний уламок лівого крила УСДРП). Обидві ці політичні сили були напрямами українського націонал-комунізму, проте вони представляли різні соціалістичні традиції — народницьку у випадку боротьбистів і марксистську у випадку укапістів, — а пік їхньої діяльності припадає на різні роки.

Саме через плутанину між цими двома партіями п. Георгієвська безапеляційно (і помилково) заявляє:

«У деяких статтях (енциклопедичних, довідкових, навчальних, наукових) зрідка згадується преса укапістів. Передусім це стосується київської газети «Червоний прапор» (останні його номери видавалися в Харкові, що п. Георгієвська не згадує. — С.Г.), а також «губернських газет у Вінниці й Харкові». Насправді, існувало набагато більше видань УКП, про що свідчать каталоги й фонди газетного відділу Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. Таким чином можна знайти інформацію про періодичні видання 1919–1920 р., що супроводжували інформаційно-пропагандистські кампанії УКП (боротьбистів): бюлетень Центрального комітету партії «Боротьба» (Київ, 1919), орган Правобережного бюро ЦК УКП (боротьбистів) «Боротьба» (Київ, 1919 – 1920), «Бюлетень газети «Пролетарська правда» як орган парткому Харківщини УКП (боротьбистів) (Харків, 1920, 10 січня), орган Прилуцького райкому УКП «Боротьбист» (Прилуки, 1920), видання літературного відділу Катеринославського губкому УКП (боротьбистів) «Боротьба / Український пролетар» (Катеринослав, 1919–1920) і т.д.»

Звісно, крім центрального органу УКП і друкованих органів двох губкомів існували й інші видання, пов’язані з УКП. Наприклад, зв’язок із цією партією у 1920році декларувала Винниченкова віденська «Нова доба» (щоправда, материкові укапісти від цього зв’язку відхрещувалися), а в 1924, за кілька місяців до ліквідації партії, «ліквідаторська» група у її складі почала друкувати «Бюлетень Центрального бюро лівої фракції УКП». Але замість згадати про ці газети авторка просто приписує укапістам боротьбистські видання, які виходили до перейменування УСДРП(н.) на УКП. Робить вона це з претензією на «відкриття» у каталогах та фондах газетного відділу НБУВ, однак боротьбистську періодику (без помилок, саме як боротьбистську) проаналізовано й систематизовано задовго до неї в кандидатській дисертації Олени Любовець (1993) та моїй (2015; додам, що мою дисертацію розміщено у вільному доступі, причому пресі боротьбистів у ній присвячено окремий підрозділ). Кумедні формулювання у висновках («Вважається, що УКП виникла як відгалуження лівого крила незалежних соціалістів-демократів (це зокрема простежується в газеті “Червоний стяг”))» також зумовлено цією плутаниною. Справа в тому, що «Червоний стяг» був органом УСДРП (незалежних лівих) — невеличкої фракції, що відокремилася від УСДРП (незалежних) у квітні 1919 і була поглинута боротьбистами 6 серпня того ж року (відтоді й до кінця серпня «Червоний стяг», відповідно, був одним із органів УКП(б)). Усе це відбулося за півроку до перейменування УСДРП (незалежних) на УКП.

Я розумію, що п. Георгієвська позиціонує себе не як дослідниця історії політичних партій, а як «пресознавиця». Та навіть із поправкою на це, навряд чи людина, яка займається історією преси політичних партій, може з чистим сумлінням плутати чи то самі партії, чи їхні пресові органи. Історія преси усе ж таки єісторієюі вимагає історичного підходу, уважності до фактів, розуміння методології праці з джерелами. Якщо взяти приклад із іншої науки, допущена дослідницею плутанина між УКП і УКП(б) через подібні назви принципово не відрізняється, скажімо, від плутанини між саламандрами і ящірками через зовнішню схожість. Це можна пробачити ненауковцю (у Чапековій «Війні з саламандрами» саламандр неодноразово названо ящірками, але на те він і літератор), однак подібний фейл у дослідженні біолога чи навіть шкільному рефераті неможливо уявити. Нічого страшного, якщо їх переплутає випадкова людина, але ж випадкова людина не називає себе фахівцем і не захищає докторську про предмети, які переплутала…

Того ж 2018року п. Георгієвська надрукувала статтю «Партійна преса українських боротьбистів (1917–1920)»^[11], а на початку 2020 опублікувала своєрідне її продовження — статтю «Преса Української комуністичної партії (боротьбистів)»^[12]. На початку першого з названих текстів авторка пояснює актуальність дослідження твердженням: «Тривалий час в історичних дослідженнях перевага надавалася більшовицьким партіям (зокрема РСДРП, РСДРП(б), КП(б)У)». Шкільного курсу історії України достатньо, щоб зрозуміти, що РСДРП, РСДРП(б) і РКП(б) (до речі, чому останню не згадано в переліку?) — це назви однієї партії, що використовувалися в різний час, а КП(б)У мала статус обласної організації у складі РКП(б)^[13]. Продовжуючи тему, п. Георгієвська додає, що «Лише в останні десятиліття зросло зацікавлення істориків, політологів, журналістикознавців до організаційних, ідеологічних, видавничо-комунікативних стратегій українських партій початку ХХ ст.» (судячи з подальшого викладу, вона не розуміє, що добу Української революції 1917–1921 в історіографії виділяють окремо, а «початком ХХ ст.» називають лише час до 1914 або — залежно від позиції історика — до 1917).

Можна залишити за дужками означення лівих українських есерів (тобто боротьбистів) як просто «лівих есерів»у подальшому викладі. Авторка, вочевидь, не в курсі, що в цей самий час в Україні діяли і просто ліві есери, без позначки «українські», які взагалі не були організаційно пов’язаними з лівими українськими есерами, тож у згадках про ліве крило УПСР слово «українські» додавати необхідно, причому після прикметника «ліві», а не перед ним^[14]. Ця її непоінформованість призводить до чергового курйозу:

«Подальші державно-політичні події на українських землях і розкол УПРС (Sic!) вплинули на розмежування пресових органів. Праві есери видавали журнал «Трудова республіка» і газету «Трудова громада». Ліве крило об’єдналося навколо нових газет із спільною назвою «Борьба» (більшість текстів надруковано російською мовою). Хоча в лавах нової партійної фракції лишалися люди з гострими перами, але на сторінках преси боротьбистів відсутні відомі імена, авторитетна публіцистика. […]. Газета «Борьба» як орган Київського міського комітету УПЛСР (у назву партії додано ще один фрагмент— лівих) виходила у 1919–1920 рр.»

«Трудова республіка» і «Трудова громада» були органами правого крила УПСР чи, як воно себе називало, «центральної течії», якщо вважати правим крилом групу газети «Конфедераліст», яка на час утворення лівого крила вже не існувала. Тільки от «навколо газет зі спільною назвою “Борьба” (більшість текстів надруковано російською мовою)» об’єдналося зовсім не ліве крило УПСР, відоме як боротьбисти, а частина лівого крила територіально українських організацій загальноросійської ПСР. І саме тому ця частина відома як борьбисти (на противагу до боротьбистів), і саме борьбисти, а не боротьбисти, називалися УПЛСР. І більшість текстів російською мовою вони друкували саме тому, що «політичний родовід» їхньої партії виходив із загальноросійської партії есерів. Коли людина, читаючи пресуборьбистів, пише, що «на сторінках преси боротьбистів відсутні відомі (читати — «відомі їй». — С.Г.) імена», стає сумно. Колишні лідери борьбистів реалізовувалися після завершення революції в Росії, а не в Україні. Хтось — як науковці й господарники (Євген Терлецький), хтось — як літератор (Сергій Мстиславський). Але й українським фахівцям їхні імена більш ніж знайомі. Довільна заміна додатку «меншості» на «меншовиків» біля назви УПЛСР є просто черговим свідченням неакуратності авторки, бо ж вона мала ще зі школи винести знання про те, яка ж саме партія (і тільки вона) використовувала назву «меншовики»… Весь подальший виклад у статті присвячено саме борьбистській, а не боротьбистській, пресі.

Звісно, нефахівцю легко розгубитися, зустрівши схожі назви політичних партій столітньої давності. Але бажання писати про пресу цих партій повинно передбачати прагнення спершу розібратися в історії їхніх розколів і перейменувань (тим паче, що ці процеси вже досліджувалися). Та й хіба відсутність знайомих із преси УПСР 1917–1918 імен у пресі УПЛСР (борьбистів) 1919–1920 і російська мова видань останньої не наштовхнули авторку на думку, що УПЛСР є просто зовсім іншою політичною силою?

Слова авторки про те, що окремі згадані нею видання «не збереглися в НБУВ у достатній кількості» додатково підкреслюють обмеженість її джерельної бази. Дослідниці історії преси варто б було знати, що багато відсутніх у фондах НБУВ газет є в Державній науковій архівній бібліотеці та в обласних архівах. Наприклад, у НБУВ можна знайти лише кілька номерів житомирської боротьбистської «Пролєтарської боротьби», тоді як у Державному архіві Житомирської області зберігся практично повний комплект цієї газети. Крім того, окремі номери можна відшукати й у фондах відповідних партій у Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГОУ), а крім них іще й чернетки статей до цих газет, суми асигнувань на їхній друк, інформацію про наклад поосібних видань. Але навіщо все це людині, яка захищає докторську з «Теорії та історії журналістики»?

У статті про пресу УКП(б) 2020 року^[15]ця плутанина вже відсутня, проте авторка штучно обмежує розгляд винятково виданнями, що вийшли друком після 6 серпня 1919року і перейменування УПСР(комуністів-боротьбистів) на УКП(б) внаслідок поглинання ними крихітної УСДРП(н.-л.). Ясна річ, жодних змін у спрямуванні чи змісті київської газети «Боротьба» (головного органу ЦК партії) 6 серпня 1919 не відбулося, імена авторів залишилися тими ж, що й у липні, рубрики газети тими ж, співпраця з більшовиками в Раднаркомі й ВУЦВК такою ж. Авторка переказує зміст окремих публікацій окремих видань, припускаючись прикрих помилок (як-от називання органу УКП «Червоний прапор» органом УКП(б) та згадка про члена ЦК УКП(б) Василя Чумака як одного з його редакторів поряд із дійсними редакторами Андрієм Річицьким і Михайлом Авдієнком). Дивує зосередження авторки винятково на газетах, немовби журнали не є пресою. А як же російськомовний журнал закордонного бюро УКП(б) «Украинский коммунист», єдине число якого вийшло в Москві в листопаді 1919? Мені відомі принаймні 10 його примірників у російських та українських бібліотеках та ще один у моїй приватній колекції, тож нічого надскладного в його пошуку немає, тим паче, що станом на час написання роботи п. Георгієвської примірник цього журналу з фондів Російської національної бібліотеки уже понад п’ять років був викладений у вільний доступ. Ба більше, у фонді УКП(б) у ЦДАГОУ (ф.43) є й підготовчі матеріали до цього журналу, і підготовлені до друку рукописи до його невиданого другого номера. Суто історичні огріхи авторки, як-от твердження про розстріл (?) Олександра Шумського (насправді помер 1946 року в потязі, вийшовши з тюремної лікарні в Саратові; найімовірніше був отруєний оперативною групою під керівництвом Павла Судоплатова) чи прив’язка арешту лідерів боротьбистів до справи «Української військової організації» 1933 (серед десятків заарештованих за цією справою дійсно було четверо колишніх боротьбистів, але нікого з тих, чиї імена згадує п. Георгієвська) можна навіть не враховувати.

На цьому, певно, поставлю крапку — огляд статей і розділів книжки та дисертації п. Георгієвської про сучасну партійну пресу нічого не додасть до цього огляду і взагалі навряд чи буде цікавим історикам. А її тексти про публіцистику Грушевського чи західноукраїнську пресу потребуватимуть ще кількох сторінок простого реєстру помилок у фактажі. Додам лише, що єдина її англомовна стаття «Content Emphasis in Modern Party Press» є прикладом ґуґл-транслейту — англомовний читач її тексту просто не зрозуміє.

Наостанок я вирішив поглянути на відгуки опонентів докторської дисертації п. Георгієвської. Зауваження, висловлені Юрієм Бідзілею (Ужгородський національний університет) і Юрієм Колісником (Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького) є дуже м’якими й обходять увагою принципові хиби роботи. Натомість відгук Олега Богуславського, хоч і оформлений як у цілому позитивний і з рекомендацією до захисту, містить зауваження, достатні для відхилення роботи. Уже перший відзначений п. Богуславським недолік множить на нуль «наукову новизну» роботи п. Георгієвської — опонент обґрунтовано «сумнівається» (тобто просто не вірить), що авторкою вперше «систематизовано й описано періодичні видання різних політичних партій, що видавалися на українських землях», пояснює, які саме праці бібліографів і істориків преси вона не врахувала, і звертає увагу на неможливість включення огляду міжвоєнної західноукраїнської періодики до розділу про пресу УРСР. Олег Богуславський резонно дивується з приводу принципового неврахування дисертанткою видань, не пов’язаних із Комуністичною партією Західної України, тобто більшості(!) західноукраїнської партійної преси цієї епохи, та відзначає відсутність локалізації «введених до наукового обігу» п. Георгієвською видань на місцевості і вказівок на часові межі їхнього виходу. Таке «введення в науковий обіг» жодним «введенням у науковий обіг» не є, бо результатами такого «дослідження» неможливо користуватися. Після подібних зауважень слова опонента про їхнє «невпливання» на «загальну позитивну оцінку» виглядають м’яко кажучи дивно.

На початку свого огляду я схарактеризував розглянуті публікації п. Георгієвської як наукоподібний спам. Інші колеги подібні тексти визначають як імітацію науки. То чи варто на нього реагувати рецензіями, чи краще просто не зважати? Думаю, таки варто. Потік спаму зростає, заповнюючи бібліотеки й академічні депозитарії. Помітити в ньому реальні роботи все більш складно. Захищаються сотні й сотні дисертацій, в основі яких лежить винятково імітаційний спам, і це є не меншою проблемою, ніж епідемія плагіату. Існують ініціативні групи, які боряться з плагіатом, та їхні інструменти безсилі проти формально чистих від крадіжок робіт із нульовим змістом. Поява маси подібного спаму у вигляді статей у «фахових» виданнях та захищених дисертацій неминуче призводить до девальвації наукових ступенів і руйнує й без того ненайвищий авторитет української науки у світі.

Те, що дисертації й наукові видання в одних галузях (природничі науки, математика, історія й археологія, мистецтвознавство, лінгвістика й деякі спеціальності в літературознавстві) більш-менш вільні від імітації, а в інших (педагогіка, психологія, соціальні комунікації, державне управління, економіка) просякнуті ним «трохи більше ніж повністю», не рятує. Корабель довіри до науки тоне (симптомом чого є і ця історія, і кейси Катерини Кириленко та Іллі Киви), а значить під загрозою всі.

Тож поки корабель хоч і опинився під поверхнею, але ще не досяг дна, говорити треба.

^[1]https://obraz.sumdu.edu.ua/, виходить тричі на рік, в окремі роки, як-от 2016, усупереч заявленій періодичності, видано по чотири числа. Цей журнал мав номінацію «Мурзилка року» Антипремії «Академічна негідність року — 2020»,однак програв виданню «Економіка України» (див. Лисенко Л. Українські науковці визначили «академічних негідників» року// Дзеркало тижня. 2021. 13 травня. https://zn.ua/ukr/UKRAINE/naukova-spilnota-viznachila-peremozhtsiv-vidznaki-akademichna-nehidnist-roku.html.

^[2]Видавець цього «австрійського» журналу має офіс у Чехії і видає 12 журналів із прикметниками «European» або «Austrian» у назві. Головний редактор і більшість членів редколегії — російські дослідники. Крім них у складі редколегії присутні кілька імен із Казахстану, Узбекистану, Киргизстану, України і Грузії, а також один дослідник із Сербії. Вказані імена членів редколегії з Угорщини (одна особа) й Польщі (одна особа) не містять інформації про афіліацію, а пошук за іменами не знаходить ані їхніх профайлів на сайтах академічних установ, ані наукових публікацій. Більшість опублікованих статей є російськомовними, англійською оформлено лише назву й анотації. Усі тексти мають обсяг 2–3 сторінки. Журнал публікує їх винятково на платній основі.

^[3]Редколегія цього журналу виглядає ще більш дивно. Пошук за іменами і вказаною біля них афіліацією неминуче виводить на сторінку згаданого журналу, причому імена осіб із Чехії та Словаччини чомусь подано в польській формі. Жодного академічного профайлу головного редактора теж знайти не вдалося. Серед авторів винятково особи з пострадянських країн. Видання публікує статті лише на платній основі, приймаючи оплату в рублях та гривнях через систему «Interkassa».

^[4]Образ. 2015. Вип. 2. С. 75–81.

^[5]Текст статей здебільшого збігається з текстами відповідних розділів книжки та дисертації, тож усі понижчі зауваження адресовано як першим, так і останнім.

^[6]Георгієвська В. Українська журналістика в умовах багатопартійності (1917–1918 рр.) // Образ. 2015. Вип. 1. С. 90–97.

^[7]Образ. 2017. Вип. 3. С. 39–46. Для історика політичних партій статті такого обсягу було б недостатньо навіть для опису преси однієї довільно обраної політичної сили етнічних меншин, а п.Георгієвська намагається увібгати в нього всі партії і групи, а до того ж згадує про численні непартійні газети (зокрема у випадку польських видань).

^[8]Вживаю латинський трансліт за правилами YIVO. Зазначу, що в різний час у назві цього видання вживалися обидва фонетичні варіанти слова «undzer»/«наше».

^[9]Володимир Устименко згадав це призначення серед інших фактів участі членів єврейських партій в органах влади УНР, не наголошуючи перед цим на активності єврейських партій у колишній підросійській Україні.

^[10]Георгієвська В. Партійна преса укапістів (1918–1920) // Сучасний мас-медійний простір: реалії та перспективи розвитку: матеріали ІІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції (25 жовтня 2018 р.)/ Наук. ред. В.М. Каленич]. Вінниця, 2018. С. 21–24.

^[11]Образ. 2018. Вип. 2. С. 78–84. Залишається загадкою, як п. Георгієвська змогла в червні 2018 (дата надходження статті до редакції — 15.06.2018) написати статтю з коректними хронологічними рамками існування партії боротьбистів (насправді у статті, у тему якої винесено назву «боротьбисти», вона писала про борьбистів, але про це нижче) та без плутанини між ними й укапістами, а уже в жовтні на конференції у Вінниці їх переплутати.

^[12]Молодий вчений. 2020. №9.1 (85.1). С. 12–16. В авторефераті ця стаття не фігурує, імовірно, вона вийшла друком після подання дисертації до захисту. При цьому інша стаття п. Георгієвської в цьому ж журналі («Газета “під вибори”: історія і реальність»), опублікована 2018 року, значиться в розділі «Статті у виданнях, внесених до міжнародних наукометричних баз». Журнал «Молодий вчений» друкує статті на платній основі, розцінки за публікацію вказано на сайті.

^[13]За винятком трьох місяців від її заснування на Таганрозькій нараді у квітні 1918 до Першого з’їзду в липні того ж року. Упродовж цього короткого періоду вона формально вважалася самостійною партією.

^[14]«Ліві українські есери» — це ліве крило УПСР, а «українські ліві есери» — це УПЛСР.

^[15]Георгієвська В. Преса Української комуністичної партії (боротьбистів) // Молодий вчений. 2020. №9.1 (85.1). С. 12–16. Як я згадав вище, інформацію про пресу боротьбистів насправді було описано й систематизовано задовго до неї.