Див. Частина 1

 

Історіографічні хиби: міф про вестмінстерський годинник 1288 р.

Частина хиб тексту дослідника виникає з його покладання на застарілу історіографію проблеми.

Так, навряд чи можна визнати за слушне те, що О. Охріменко, викладаючи своє бачення історії дитинства, досі відштовхується - хай навіть для того, аби вступити в дискусію – від поглядів Філіппа Ар’єса[171], адже побудови останнього вже давно були піддані грунтовній критиці[172]; більше того, сам «історик по неділях» сорок років тому і через двадцять років після першого видання своєї найвідомішої праці відверто визнав в інтерв’ю: «Я шкодую, що не був краще поінформованим щодо Середніх віків, про які моя книжка [з історії дитинства] оповідає надто мало. Це послужило мені уроком»[173].

О. Охріменко повторює також популярне твердження про встановлення механічного годинника у Вестмінстері в 1288 р., а також в інших англійських містах наприкінці XIII ст., що знайшло відображення і у пострадянській історичній літературі[174]. А між тим цю тезу аж ніяк не можна вважати достеменно встановленим фактом. Адже терміном "horologium" позначали годинники різних типів, не конче механічні[175]. У випадку ж з Вестмінстером сумнівів додає і той факт, що найраніші історичні згадки про 1288 рік як дату створення вестмінстерського механічного годинника зустрічаються в XVII ст., коли Джон Селден стверджував, ніби механічний годинник на Вестмінстері було встановлено на кошти, одержані від величезного штрафу, накладеного на королівського суддю Ральфа Хенгама. Насправді ж Вестмінстерську башту було збудовано лише в 1365–7 рр. (вірогідно, тоді ж було встановлено і сам годинник)[176]. Г. Дорн-ван Россум вважає, що terminus ante quem появи першого механічного годинника – приблизно 1330 рік[177].

З англійської історіографії XIX ст. до праці дослідника перекочували й помилкові твердження про Флоренса Вустерського як про автора хроніки початку XII ст.[178] та про наявність у «Двох книжках про природу речей» Александра Неккама згадки про розміщення квітів на підвіконнях будинків (с. 44)[179]. О. Охріменко також повторює стару історіографічну помилку, ототожнюючи Жоффруа Вансофа (Geoffrey of Vinsauf – дослівно «Жоффруа Убезпечений Від Вина») з Гальфрідом Англійським (Galfridus Anglicus)[180].

Іконографічні хиби: вказівний безіменний палець?

Сумнівним є потрактування дослідником низки іконографічних джерел. Так, навряд чи можна вважати доведеним (с. 167), що на мініатюрі, де зображено, як лучник поцілює стрілою в іншого вояка, змальовані діти чи навіть юнаки[181]. Незрозуміло, які «специфічно дитячі речі» (c. 167) вбачає Охріменко на іншій мініатюрі з того ж рукопису, де колисають дитину (хіба що дослідник позначив так саму колиску)[182]. Немає «стрільби та метання списів» в зазначеному місці манускрипту Harley 3487[183] (с. 117, прим. 5), як і «бою тварин» - на вказаному аркуші Harley 603[184] (с. 117, прим. 7) чи «п’яти великих дзвонів Лондона» - у Royal MS 14 C VII[185] (с. 89).

Не зовсім зрозуміло, яким чином «біблійні зображення із граючим на музичних інструментах [царем] Давидом показують, як змінюється статус музиканта в суспільстві – від «негідної справи» до майстерності, достойної похвали» (с. 117), адже надзвичайно потужний зв’язок між Давидом і музикою міцно «зашитий» в саму тканину біблійного тексту і присутній ледь не в кожній масштабній мистецькій розробці теми Давида, починаючи з найстарішого «Давидового циклу» в християнському мистецтві у IV ст. н.е. (двері базиліки св. Амвросія в Мілані) і включаючи «Золотий Псалтир» (Psalterium Aureum) IX століття, виготовлений у Санкт-Галленському монастирі[186] - або, беручи англійський матеріал, у т. зв. «Псалтирі Веспасіана»[187] VIII століття[188]. Дослідник намагається підкріпити свої слова авторитетом Жана-Клода Шмітта, але і той на зазначеній О. Охріменком сторінці справедливо зазначає, що «образ Давида-музиканта – річ цілком звичайна, особливо в ілюстраціях до псалмів»[189]. Заснований на прямих біблійних цитатах, цей мотив залишався звичним і в пізньосередньовічному та ранньомодерному образотворчому мистецтві Західної Європи[190].

На користь свого твердження про заміну вогнищ коминами О. Охріменко наводить ілюстрації (с. 43, прим. 4), але ж насправді на деяких з них зображено радше відкритий вогонь посеред кімнати[191]. На окрему увагу заслуговує наведений автором у цьому ж ряду вітраж з Лінкольнського собору[192]. Сюжет цього зображення явно не відповідає авторовому опису «зображення каміну та людей, які гріються біля вогню» (с. 43). Адже йдеться про доволі відомий у середньовічній іконографії сюжет – легенду про т.зв. «єврейського хлопчика з Буржа», якого за участь у євхаристії намагався спалити в печі рідний батько-юдей, та на заваді цьому стало заступництво Богоматері[193]. Варто підкреслити, що іконографічне зображення цього сюжету ґрунтується на текстах відповідних міраклів, де зазвичай містилося спеціальне пояснення, що батько хлопчика був склоробом і саме тому мав настільки велику піч з засувом, у якій можна було спалити людину[194], а отже, всупереч дослідникові, мова точно не йде про звичайний комин.

 

Дарма шукатимемо «місто з його типовими іконографічними ознаками» на зазначеному дослідником (с. 106, прим. 3) аркуші манускрипту MS Royal 1 D1[195]. Так само мало скидається на ціле місто іконографічне зображення будівлі на Ноєвому ковчезі[196]. Вимагає більш диференційованого підходу і пошук іконографічних мотивів міста в «Раю» (с. 106): з дослідником можна однозначно погодитися, якщо йдеться про Небесний Єрусалим[197], проте навряд чи – у випадку Едемського саду[198].

Так само сповненим помилок є трактування дослідником зображення «колеса життя» з музею Фіцвільяма[199]: дослідник бачить зліва внизу селянина замість малюка з ходунками, арбалет замість лука, неіснуючі книжки у верхній частині малюнка та, зрештою, випадково плутає ліву нижню частину зображення з правою (с. 83); натомість «одержимість злими духами», що її, на думку дослідника, зображено в правій нижній частині малюнка, насправді змальовує угоду з дияволом згідно з його агіографічною основою (легендою про Феофіла Аданського)[200].

 

Незрозуміло, чому дослідник стверджує, що у Книзі Буття англосаксонської доби відсутній іконографічний мотив праці Адама і Єви (с. 109): насправді мініатюрист зобразив Адама з лопатою та мішком (на одному з наступних аркушів Авель спостерігає, як копає його батько), а Єву – з прясельцем[201]. Неясно і те, чому історик очікував побачити цей мотив у Книзі Псалмів (там само).

Штучним виглядає витворення неоднозначності там, де її насправді немає: дослідник стверджує, що особа, зображена на маргіналіях хроніки Джона[204] Вустерського поряд з славнозвісним сюжетом про сон короля Генріха I, можливо, належить до містян: «можливо, це – лікар, науковець, який тлумачить ці сни, або радник короля» (с. 127-128). Насправді ж його особа давно відома і може легко бути встановлена з самого тексту джерела: це лікар короля Гримбальд, який є оповідачем цієї частини, переказуючи розповідь Генріха про його сон. Свідчить про це й фрагмент тексту коло ілюстрації (імовірно, виконаної самим автором): «Розповів це все, отже, майстерний лікар на ім’я Гримбальд у Вінчкомі; я особисто почув та записав…»[205]. Теорія ж О. Охріменка про те, що він-таки зображений на самому кораблі поряд з королем, не видається достатньо обгрунтованою[206].

Непереконливим є й тлумачення мініатюр рукопису Аристотелевих «Книг про природу» MS Harley 3487, яке подає дослідник. Передусім викликає заперечення засноване на цьому прикладі твердження дослідника, ніби «у наукових трактатах маргінальні мініатюри втратили зв’язок з текстом» (с. 168). Як показав Майкл Кемілл, «дитячі ігри» (с. 167) з’явилися в манускрипті зовсім не випадково: зображення двобою на мечах[207] віддзеркалює інтелектуальний бій, про яку йдеться у відповідному місці трактату[208], боротьба двох оголених чоловіків[209] – взаємодію двох протилежно спрямованих сил, що ілюструє відповідний розділ про рух[210]. Оголена ж людина поряд з особою, що сидить[211], імовірно, не позначає душу, як вважає дослідник[212], а натякає на механізми зорового сприйняття та запам’ятовування[213]. Розгляд зображень манускрипту у відриві від їхнього текстуального оточення не лише «розриває герменевтичне коло», а й призводить до цілком практичних труднощів з розумінням сенсу самих зображень: так, лише шляхом зіставлення з іншими мініатюрами дослідникові вдалося встановити, що зображення маленького чоловічка має позначати саме душу (c. 167) – натомість звернення до оточуючого тексту одразу мало б наштовхнути на цю думку, адже відповідними мініатюрами проілюстровані твори «Про душу» та «Про різницю між духом і душею»[214].

Одразу кілька заперечень викликає такий пасаж: «…для лікарів був характерний жест витягнутого пальця. Пояснення до цього знаходимо в Джона Гарланського [sic]. Він зазначає, що п’ять пальців називають «кавурник, вказівник, середній, медичний, мізинець». Медичний, пояснює вчений, – це той палець, яким медики вказують лікування» (с. 134-135). По-перше, «палець, яким медики вказують лікування», - це Охріменків переклад речення «Medicus dicitur quod illo medici imponunt medicinam» оригіналу[215], але ж, як підказує нам словник британської середньовічної латини, у сполученні з лікувальними засобами слово “imponunt” зазвичай перекладається як «наносять», а не «вказують»[216]. По-друге, навіть і у візуальних джерелах, наведених на підкріплення свого твердження дослідником (с. 134, прим. 7), «вказування» відбувається за допомогою не «медичного» (цебто безіменного[217]), а вказівного пальця, а в деяких з них[218] вказування пальцем не знаходимо взагалі. По-третє, якщо вважати, що жест витягнутого пальця – хай не безіменного, а вказівного – справді є якоюсь особливою іконографічною рисоюю лікарів, то все ж приписування такого загального жесту, як вказівки на щось вказівним пальцем, винятково соціокультурним обставинам вимагає, як видається, значної обережності[219].

Ідеологічні (?): русичі в англійських містах

Одним з дуже небагатьох закидів, який у бік О. Охріменка зробив автор єдиної до виходу цього матеріалу рецензії Ілля Левченко[220], стало вживання автором недоречного терміну «Русь-Україна». Справді, на с. 13 книжки О. Охріменка Володимира Мономаха названо «князем Русі-України».

Не вдаватимемося до дискусії, наскільки правомірно в сучасній праці повертатися до терміну, введеного в «мейнстримну» історіографію М. С. Грушевським у конкретних політичних обставинах з «націєтворчою» метою, хоча й відзначимо, що воно дещо відгонить ідеологізацією. Погляньмо натомість на те, як саме бачить зв’язки між Англією та «Руссю-Україною» дослідник. І тут у нас складається двійчасте враження.

З одного боку, оповідаючи про династійно-політичний аспект русько-англійських зв’язків, О. Охріменко явно «не витискає» з цього сюжету всього, що можна. Так, окрім шлюбу Гіти Вессекської та Володимира Мономаха тут доречно було б згадати також доволі аргументовану (найкраще – Норманом Інгемом[221]) теорію про те, що Агата, дружина Едуарда Вигнанця, сина короля Едмунда Залізнобокого, була дочкою великого князя київського Ярослава Володимировича (Мудрого)[222]. Навіть якщо відкидати цю версію[223], майже достеменно відомо, що після вигнання Едуарда і його брата Едмунда данським королем Канутом Великим у 1016 році принци-етелінги (тобто потенційні спадкоємці престолу) протягом певного часу[224] мешкали в Києві при дворі Ярослава Володимировича і що весілля між Едуардом і Агатою – ким би вона не була – відбулося, найімовірніше, саме там[225]. Не виключена й наявність інших зв’язків між родичами Гарольда Годвінссона та Руссю[226].

З іншого боку, переходячи до стосунків на рівні власне міст, дослідник висуває малоймовірне припущення з присмаком сенсаціоналізму, що має всі шанси перетворитися на новітній історіографічний міф (хай і суто національного штибу). На с. 131-132 читаємо: «Вважаємо за можливе припустити, що «прізвище» з англійських документів розвинутого середньовіччя «le Rus» може свідчити про такі відносини [між Англією та Руссю]. Ця частина імені трактується як своєрідне прізвисько – «рудий». Так само було трактоване й ім’я Анни Ярославівни, дружини французького короля Генріха I (1031-1060), відомої як «Russa» або «Rufa»».

Не зовсім зрозуміло, в чому саме полягає аргументація О. Охріменка[227] – що омонімічний збіг має свідчити про те, що кожен «рудий» є «потенційним русичем»? Проте без жодних прикладів, коли означення “le Rus” прикладалося б до бодай одного конкретного русича, таке твердження не має під собою жодної ваги. Дійсно, автори Вандомських анналів[228] та Сен-Мексанської хроніки[229] роблять одну й ту саму помилку: в обох на позначення Анни Ярославни фігурує зворот «uxorem Scy(i)thicam et Rufam» (замість «Russam»), що змушує припускати наявність спільного джерела, писець якого переплутав палеографічно схожі «s» та «f» або ж скористався тим фактом, що «russus», як і “rufus», може означати «рудий»[230]. З цього, однак, не має випливати, що за кожним «Русом» середньовічних джерел слід бачити потенційного русича. О. В. Назаренко, навіть привертаючи увагу до відомої пристрасті західноєвропейських середньовічних авторів до перекручення руських імен, не наводить жодних прикладів подібної плутанини, окрім «Вандомських анналів»[231]. Навіть серед схильних до «народної етимології» авторів Середньовіччя не знайшлося нікого, хто б намагався пов’язати між собою “rufus”/”russus” та назву “Russia” чи похідні від неї. Натомість «[le] Rous» - означення, відносно поширене в середньовічній Англії. Згідно з С. Кларк, воно є модифікацією французького «Leroux», що етимологічно справді сягає слів «рудий»/ «червоний». Слід, однак, зазначити, що в загальному слововжитку середньовічної Англії ці слова не перебували, залишаючись «зарезервованими» для відповідних антропонімів[232]. Відомим прикладом мешканця Англії доби середньовіччя з таким онімом є хроніст XV ст. Джон Рус (John Rous). В історії його роду, закоріненого в Ворикширі, зв’язки з Руссю не зафіксовані[233]. Те саме стосується аристократичної династії Русів з Вустерширу[234], і, певно, для всіх інших відомих носіїв цього антропоніму. Пор. також давній кембриджський рід le Rus без відомих зв’язків з Руссю, що «в перекладі» фігурував у джерелах як «Ruffus» або як «le Red[e]»[235].

Варто зазначити, що дослідник усе ж додає наприкінці застереження, що «ці розвідки потребують подальшого дослідження та детальної аргументації» (с. 132). Однак уже у висновках до розділу від цієї обережності вже не залишається й сліду, і «русичі» без жодних коментарів зазначені серед етносів, представники яких постійно проживали в англійських містах (с. 137)[236]; так само в абзаці, присвяченому функції англійських міст як «центрів міжетнічної комунікації», дослідник стверджує, що «лише галли (французи), норвежці та русичі [зі згаданих в описі зовнішньоторговельні зв’язки Лондона етносів]… є справді народами, які мали тісні контакти з Англією» (с. 128)[237].

Проблеми з хронологією. У Середньовіччі відпочивали дві третини року?

Залишається незрозумілим сенс ремарки дослідника «рік починався з весни, березня, підкреслюючи день весняного рівнодення. З приходом нормандців замінюється і форма календаря» (с. 113). Насправді офіційний початок року (не рахуючи експериментів Беди Достоповажного з імператорським індиктіоном, початок якого припадав на 24 вересня) протягом англосаксонської доби припадав на Різдво (25 грудня), і саме в нормандську добу його було перенесено на Благовіщення (25 березня), яке утримувало цей статус в Англії аж до 1752 року[238]. Якщо ж обмежуватися рамками власне рукописних календарів, то за римською традицією всі середньовічні календарі розпочиналися з січня, в тому числі й ті, на які посилається дослідник[239].

Скидається також на те, що дослідникові не вповні відомий принцип літочислення за «роками царювання» (regnal years), адже він раз у раз припускається помилок у переведенні їх у систему літочислення від Різдва Христового – вочевидь, не враховуючи, що початок такого року не збігається з календарним Новим роком, а відраховується для доби розвинутого середньовіччя в Англії від дня коронації нового монарха[240]. Саме цим, імовірно, слід пояснити датування лондонської пожежі «першого року короля Стефана» 1135 р. замість 1136 р. (c. 39)[241].

Має всі шанси перетворитися на новітній історіографічний міф засноване на хибному аналізі даних середньовічних календарів твердження дослідника про те, що кількість неробочих днів протягом становила в середньому 231 день на рік (!). Це число виринуло з підрахунків О. Охріменком «червоних днів» середньовічних календарів, а отже, грунтується на імпліцитній тезі, ніби кожен святковий чи пам'ятний день мав бодай на папері вважатися вихідним[242]. Однак таке припущення ігнорує встановлений у добу Високого Середньовіччя поділ свят на "festa ferianda" – свят, у які праця безумовно заборонялася – та інших, менш значущих[243]. Насправді ж, як підрахував у середині XIV ст. автор постанов Лінкольнського собору, вихідні протягом року (з усіма неділями включно; суботи враховувалися невідомим автором як 0,5 вихідного дня) загалом тривали щонайбільше 133,5 днів[244]. А згідно з Волтером з Генлі, на якого в іншому місці посилається автор і який сам був маноріальним управителем (бейліфом), на неробочі дні «та інші перепони» припадало 8 тижнів на рік[245]. Ба навіть протестантський священник Вільям Гаррісон, палкий критик «папістського» календаря і його «надмірної» кількості свят, в останній третині XVI ст. оцінював кількість неробочих свят в Англії до Реформації лише у 95, не рахуючи неділь[246].

Термінологічні: «Королівська Копальня – карбуємо монети краще за інших!»

Дослідникові часом бракує знання усталеної термінології, що приводить його до необхідності (не завжди доречно) імпровізувати.

Наприклад, такий дослівний переклад назви трактату авторства Річарда Фітц-Найджела «Dialogus de Scaccario», як «Діалог про шахову дошку», не можна визнати за доречний, адже йдеться про Палату шахівниці, як називався в середньовічній Англії орган фінансового управління (про причини цього написано в першому розділі цього самого трактату[247]. Бракує навіть внутрішньої узгодженості: в іншому місці книги (с. 19) те саме джерело дослідник називає «Діалогом щодо фінансів». Аналогічно «Exchequer Rolls» - це радше «Казначейські сувої», ніж «Фінансові сувої»[248] (с. 130, 131); при цьому на с. 26 дослідник вживає саме термін «Казначейські сувої».

“Рівноденне коло” (circulus equinoctialis; ідеться - у зв’язку з хронометричними потребами - про небесний екватор) у дослідника перетворюється на «рівно дієве» (sic; с. 91).

Навряд чи можна вважати вдалим вживання дослідником варваризмів на позначення компонентів гуморальної теорії – «гумор» (хоч і залапкований), «холера», «сангвіній», «флегма» та «меланхолія» замість узвичаєних «рідина», «жовч», «кров», «слиз» і «чорна жовч» (с. 52). Якщо автор – цілком логічно – віддав перевагу більш знайомій читачам і літературній назві сорту вина «мальвазія» перед варваризмом «мелмсі» (Malmsey), то незрозуміло, чому він передав “vernage” як «вернаж», а не «вернача» (с. 56).

В іншому випадку, навпаки, О. Охріменко подає адекватний відповідник терміна українською мовою, але помиляється в його написанні мовою оригіналу: так, «слізник» – це «hood mould», а не «hood-mound» (с. 40, прим. 4), а військові гільдії, звісно ж, мають назву не «chihtengilds» (с. 146), а «cnihtengilds»[249]. Ба навіть широковживане у підрядкових бібліографічних посиланнях «ibidem» (“там само”) у дослідника перетворюється на «ibidum» (passim; наприклад, с. 149, прим. 2 і 3).

І хіба що посмішку здатне викликати у сучасного читача словосполучення «хартії та гранти на роботу» (с. 71)[250].

Певна річ, при перекладі термінології даються взнаки і вже відомі нам проблеми з транскрибуванням: так, передача «assize» як «азіза» (passim) замість «асиза» наводить на думку про мусульманське жіноче ім’я, а не середньовічний документ… А архітектурний термін «клересторія»/«клересторій» перетворився на «кліристорій» (с. 65).

Окрім перекладу, слід звертати увагу і на часовий проміжок побутування того чи того терміну. Наприклад, явним анахронізмом є вживання терміну «мер» для Англії XI ст., як це робить дослідник щодо Кембриджа (с. 146)[251].

Невиправданим видається використання слова «кахлі» для характеристики англійської середньовічної розваги, що полягала в киданні плитки на влучність (c. 116). Хоча керамічна плитка для облицювання підлоги на кінець доби розвинутого середньовіччя вже була відома, вона мала передусім декоративний характер, використовувалася в багатих садибах і часто прикрашалася складними та мистецьки довершеними візерунками[252], тож уявити її собі в ролі грального знаряддя доволі важко. Неоднозначність вжитого в джерелі слова «tegulis»[253] дозволяє припускати, що насправді йдеться про плитку, що використовувалася для покриття даху будівлі, що коштувала значно дешевше за ту, якою облицьовували підлогу[254].

Термінологічний різнобій несподівано чигає на Охріменка навіть там, де, здавалося б, маємо справу з «питомо українськими» термінами: так, Свято Воскресіння Христового у тексті дослідника фігурує то як «Великдень» (с. 116) , то як «Пасха» (с. 77), то взагалі як «Паска» (с. 85).

Ба навіть широковживане у підрядкових бібліографічних посиланнях «ibidem» (“там само”) у дослідника перетворюється на «ibidum» (passim; наприклад, с. 149, прим. 2 і 3).

І якщо переклад «Royal Exchange» як «Королівський Обмінник» викликає заперечення хіба лише недоречним розмовним стилем (краще все-таки «Королівський обмін»), то “Royal Mint” аж ніяк не відповідає «Королівській Копальні» (с. 141), адже йдеться про королівський монетний двір, чи то пак карбувальню[255].

Термін «епістолярій» навряд чи надається до використання для позначення якогось одного листа («настанови, як складати епістолярій» - с. 134).

Втім, деякі проблеми є радше наслідком відсутності усталеної традиції перекладу на українську мову взагалі. Приміром, як правильно перекладати з англійської мови назву міської посади «custode»[256]? Як «охоронець» (як це зробив на с. 71 дослідник), «кустос(д)» чи ще якось?

Брак загальних знань

Надзвичайно активно О. Охріменко користується «Magistri Johannis de Gallandia Dictionarius”, називаючи його автора «англійським науковцем Джоном Гарландським» (с. 121), який мимохідь буцімто оповідає про чимало цікавинок лондонського життя (зокрема, описує «крамниці лондонських торговців» (с. 61)) і взагалі захоплюється Лондоном (с. 59). Між тим «Джонові» значно більше пасує французьке наймення «Жан де Гарланд» (Jean de Garlande), адже в Англії він лише народився та навчався[257], невдовзі переїхавши до Французького королівства та ставши викладачем Паризького університету. Дивовижно, але дослідник примудрився не помітити давно відомого факту, що «Словник» насправді описує паризькі, а не лондонські реалії, хоча його легко можна було б встановити навіть з того видання словника, яким користувався Охріменко[258]. Камоенс, «Лузіади», Паганель[259]…

Будь-хто, знайомий з базовими фактами історії Англії, зрозуміє абсурдність твердження О. Охріменка, ніби англійські міста сплачували danegeld (“данські гроші”) «з часів «Книги Страшного Суду» (с. 19), адже сама назва цього збору вказує на його запровадження у період активних данських набігів (наприкінці X ст.) Після нормандського завоювання цей збір було лише поновлено, поставлено на щорічну основу (тоді ж він одержав ту саму назву, під якою відомий донині)[260].

Геть незрозуміло, звідки О. Охріменко взяв інформацію про те, що свідчення про лондонську пожежу 1135 р. є «першою задокументованою згадкою про пожежі в Лондоні» (с. 39, прим. 3); принаймні такий знавець лондонської історії, як Пітер Акройд, відзначає лондонські пожежі 60, 125, 764, 798, 852, 893, 961, 982, 1077, 1087, 1093, 1132 років[261].

Якщо йдеться не про хибодрук, то мусимо констатувати, що досліднику залишилося невідомим, що у XIII ст. в Англії не було королеви Матильди (с. 20) – всі монарші особи з таким ім’ям стосуються попереднього, XII століття[262]. Так само маємо зазначити, що Генріх II, усупереч дослідникові, не був королем – і навіть ще не народився – у 1090 році (с. 17, прим. 5); насправді повстання Конана в «Ровені» (Руані) придушував Генріх I, тоді ще принц[263].

Говорячи про іврит «у зв’язку з великою общиною євреїв у містах Англії XI-XIII ст.» (с. 133), не зайвим було б відзначити, що іврит був майже винятково писемною та сакральною мовою, натомість у повсякденному спілкуванні євреї, вочевидь, послуговувалися т. зв. «юдеофранцузькою» (впливу якої піддавалися навіть єврейські особисті імена)[264], а в деяких випадках, можливо, й англійською мовою[265].

З легкої руки О. Охріменка свята Схоластика, легендарна сестра Бенедикта Нурсійського, перетворилася на чоловіка («свято св. Схоластика», с. 85) [266]. І навпаки, відомий історик Джеймс Тейт (James Tait) з якогось дива змінив свою гендерну належність у зворотному напрямі: «Дж. Тейт висловила думку…» (с. 22).

О. Охріменко виказує нерозуміння соціальної історії Англії, апріорі називаючи особу, схарактеризовану як “draper”[267], «дрібним торгівцем» (с. 61), адже цим словом позначали в тому числі й гуртових торгівців тканинами й сукном, що часто мали значний економічний, соціальний і навіть політичний вплив. Зрештою, малоймовірно, щоб у дрібного торгівця брав великі суми в борг сам король[268]…

Очевидно невідповідним дійсності є також твердження дослідника, ніби слово «Альбіон», яким Річард з Воллінгфорда назвав свій астрономічний прилад, позначає лише Англію; насправді ще з римської доби так позначали цілий острів Велика Британія[269].

Так само не відповідає дійсності твердження, ніби мешканці Йорка в середині XIII ст. просили в короля надати «право суду присяжних у складі 36 осіб» (с. 23). Певно, так О. Охріменко інтерпретував згадку про те, що ці 36 осіб мають давати присягу, проте він дарма не звернув увагу на те, що в петиції містян ідеться передусім про можливість «захищати себе» (se defendere). Таким чином, зміст прохання йоркців полягає не в запровадженні суду присяжних (кількість членів якого з англосаксонської доби і досьогодні становить 12 осіб[270]), а в підтвердженні інституту т. зв. «компургації» (compurgatio, дослівно «спільне очищення»), що дає змогу підозрюваному захиститися від звинувачення шляхом клятви про свою невинуватість, даної разом з представниками місцевої еліти[271].

Без додаткових пояснень називати лотаринзьких купців (“Lorengs”)[272] вихідцями з «німецьких земель» (с. 132-133) також не уявляється правильним, надто ж з огляду на те, що власне німецькі купці, як зазначає в іншому місці сам О. Охріменко, фігурували в джерелах як «імператорські люди», купці «з алеманської Ганзи» або «і(е)стерлінги» (Easterlings; с. 128-129[273]).

Діаграми

Дослідник також не вміє читати стовпчикові діаграми, адже з такої діаграми в джерелі, на яке він посилається, зовсім не випливає, що «кількість залишків диких тварин у міському просторі Англії високого середньовіччя більша, ніж у помістях та замках» (с. 51), а випливає якраз протилежне: за часткою знайдених залишків дичини у загальній масі тваринних кісток англійські міста Високого Середньовіччя поступаються не лише «помістям та замкам», а навіть і селам (див. ілюстрацію)[274].

Логічні хиби

У тексті О. Охріменка неодноразово зустрічаються взаємовиключні твердження.

Так, справедливо відзначивши на с. 128, що вірш Фіц-Стефена, в якому згадуються «сабеї»[275], є анахронічним наслідуванням Вергілія, на с. 59 автор чомусь наводить тих-таки «сабеїв» як приклад «протиставлення народів способом харчування» - причому до «харчування» віднесено… ладан.

Інколи тези, що суперечать одна одній, з’являються навіть у сусідніх реченнях: у добу Високого Середньовіччя, яку сам дослідник традиційно визначає як XI-XIII століття, «кам’яне будівництво взяло гору», але при цьому «до кінця XV ст. будівництво з каменю не було поширеним явищем» (с. 40)[276]; у другій половині XIII ст. найбільшу платню, як випливає з наведених Охріменком цифр, одержували майстри-покрівельники, натомість «загалом на 1300 рік» вони одержують менше за інші категорії робітників (с. 39)[277].

Після розповіді Охріменка про багатоповерхові будинки з камінами та забудованими підвалами, що відрізняють в XI-XII століттях міські будівлі від маноріальних (с. 40-41), дещо дивним є посилання на «Англосаконську хроніку», у якій під 978 роком згадано будинок з «верхнім поверхом» (“upflor”) у королівському манорі Кaн (Calne)[278].

Важко зрозуміти, в чому полягає «парадоксальність» (с. 65) осмислення тіла церквою, якщо з тверджень самого дослідника випливає, що остання доволі послідовно намагалася його «присмирити» (с. 66).

Незрозуміло, яким чином може йтися про те, що «Роджен [sic] Ховеден під 1184 р., наводячи текст одного листа до Джона, єпископа Толедо, зазначає, що там такі ж люди за вірою» (с. 132), якщо лист подається анналістом як послання толедському єпископу від мусульманина Фарамелли з Кордови[279].

Кілька разів говориться про те, що Вільям Фіц-Стефен включав у міський простір ландшафтні об’єкти (с. 49, 96, 100-101), при цьому перша з цих згадок справляє враження такої, що містить у собі лакуну(“[С]адки довкола міських будинків викликають захоплення у Вільяма Фітц-Стефана, а разом із великими лісом, (sic) вони включені до міського простору”).

Ще в одному випадку взагалі не уявляється можливим зрозуміти, що мав на увазі дослідник: слово «єдність» на сторінці 46, до якого поставлене посилання на численні мініатюри (прим. 2), здається відірваним за змістом від речення, частиною якого воно нібито є; скидається на те, що якась частина речення просто загубилася під час редагування.

Просто невмотивовані та хибні твердження: вигадані цитати, Оксфорд на морі та все-все-все

Дивно бачити зроблений з факту надання містянам привілеїв щодо морської торгівлі висновок про те, що «правовий зміст поняття міського простору» включає в себе «морський берег» (с. 96), адже процитоване на доказ цього твердження джерело стосується (як зазначає й сам дослідник)… Оксфорда, який, як відомо, не має виходу до моря. Правиchristyльніше було б зазначити, що Високе Середньовіччя ще значною мірою зберігало успадкований від середньовіччя раннього персональний, екстериторіальний характер права.

Дарма, всупереч дослідникові (с. 90), шукатимемо бодай якогось опису водяного годинника в хроніці Джосліна з Браклонда – у ній присутня лише одинока згадка про його наявність[280].

Дивакуватий, не відповідний реальності вислів Александра Неккама про те, що для міцності споруди її стіни не мають бути паралельними одна одній, а повинні тяжіти до центру, чомусь подається дослідником ледь не як досягнення середньовічної інженерної думки (с. 35)[281].

Незрозуміло, яким чином дослідник дійшов висновку, що зодчі видатних соборів та звичайні мулярі, що працювали для звичайних містян, були одними й тими самими людьми; принаймні цього точно не дозволяє зробити наведений ним приклад (с. 36)[282].

Ми не можемо погодитися з думкою Охріменка, ніби мотив «раю без праці» в «Країні Кокань» відбиває зміну ставлення до праці в добу Високого Середньовіччя (с. 111). Як зазначив М. ван дер Лінден[283], літературно–фольклорні утопії на кшталт Кокані відомі навіть у тогочасному Китаї, у якому, як відомо, віддавна панувала зовсім інша, конфуціанська трудова етика. Можливо, ми маємо справу з певним колективним уявленням чи то пак архетипом, притаманним усім архаїчним суспільствам, або ж ідеться всього лише про "мандрівний сюжет" у літературі, за яким необов’язково стоїть референт у вигляді якоїсь закоріненої в ментальності настанови[284].

«Так, уже в 1086 р. «Книга Страшного Суду» стверджує, що мер міста Кембриджа має спорядити рицаря конем і зброєю», - пише дослідник (с. 146). Насправді ж у зацитованому О. Охріменком джерелі йдеться лише про те, що «законники» (lawmen, lagemanni) Кембриджа, подібно до королівських тенів (king’s thegns), повинні були мати при собі військове спорядження в порядку т. зв. геріоту (heriot), тобто зі сплатою за нього певної посмертної суми (death-duty; у цьому випадку - восьми фунтів)[285].

Не можна погодитися з О. Охріменком, що «за церковним каноном XIII ст. є чотири випадки неправомірності укладання шлюбу: відсутність свідків, не було тричі проголошено священиком про одруження, прихованість церемонії, одруження незнайомих осіб» (с.165), якщо «неправомірністю» розуміти нікчемність правочину. Насправді ж, хоча церква дійсно намагалася боротися з таємними шлюбами та накладала за них єпитимії, єдиною обов’язковою процедурою для визнання шлюбу чинним, згідно з канонічним правом і практикою його застосування церковними судами, була недвозначно висловлена згода обох сторін, навіть якщо це відбулося в цілком приватній обстановці[286].

Не може слугувати підкріпленням тези дослідника про роль медиків у судовому процесі в середньовічній Англії випадок з залученням у якості свідка Вільяма Хірурга (с. 151), адже з тексту першоджерела випливає, що він свідчив як «сусід» (neighbour), а не через свій фах[287].

Неадекватним і вирваним з контексту є розуміння дослідником трактату Аделарда Батського в дусі «людина без їжі божеволіє». Насправді ж народженому в Англії інтелектуалові йшлося про те, що розум мусить піддавати тіло руйнівній силі їжі, аби зберегти його від виснаження; цей деструктивний вплив харчування, однак, зрештою спричиняє порушення первинної гармонії між розумом і тілом і їхнє відокремлення один від одного, тобто фізичну смерть особи[288].

Багато запитань викликає такий пасаж у праці дослідника: «Після захоплення Ірландії Генріхом ІІ англійські міщани знайомляться з новим напоєм – «ірландським вином» – медовий напій, витриманий у дерев’яних бочках, що по-місцевому називається «віс-біта» (віскі)» (с. 57). Чи хоче автор цим сказати, що (незалапковане) віскі – це медовий напій? Звернення до використаного дослідником джерела[289] показує, що єдине, що нам відомо достеменно – те, що у Високому Середньовіччі обкладався податком якийсь ірландський напій, що в документах фігурує як «вино». Це міг бути як медовий напій, так і ель. Малоймовірно (хоч і не виключено), що йдеться про віскі. Першим недвозначним свідченням про віскі натомість вважається згадка про «солод для aqua vitae” у Шотландії 1494 року[290]. Крім того, назва «uisce beatha», якого б напою вона не стосувалася, тогочасними ірландцями мала вимовлятися ближче до «у(і)шке бе(а)ха» (через подальші трансформації цієї назви й виникла у XVIII столітті лексема «whisk(e)y»[291]), ніж до зазначеного дослідником «віс-біта», яке більше скидається на спробу прочитати ірландські слова на англійський манер[292].

Для доходження висновку про те, що «для кожного власника така річ [особиста печатка] мала певне символічне значення, підбиралася за власними уподобаннями та мотивацією» (с. 176) розгляду кількох окремих печаток різних і ніяк не пов’язаних між собою осіб, як видається, явно замало. Справжню індивідуальність могло б демонструвати розмаїття печаток усередині роду, цеху тощо[293].

Незрозуміло, яким чином О. Охріменко міг видобути інформацію з хроніки Джона Вустерського інформацію про те, що Лондонський синод 1125 р. заборонив шлюби до четвертого коліна включно (с. 164), якщо у виданні, на яке він посилається, на місці цифри, що мала би позначати кількість колін, стоїть пропуск[294]. Можна лише здогадуватися, чому з цілої присвяченої дитинству книжки Ар’єса Охріменко на доведення своєї про «відсутність визнання [згідно з Ар’єсом і його послідовниками] важливості дитини в суспільстві середніх віків» послався саме на сторінку 17 російського видання (с. 166, прим. 4), на якій про це не йдеться.

Неясно, чому сліпе керування Долею людським життям дослідник вважає за наділення її новим змістом порівняно з античними часами (с. 83), адже вже в II ст. до н.е. давньоримський трагік Марк Пакувій говорить про сліпу Фортуну як про locus communis[295].

Не заснованим на джерельних повідомленнях є й інший абзац: «У давньофранцузькому фабліо XII ст. «Путани та розпусниці» критикується увесь суспільний тричленний стрій, і особливо ті, що моляться. Оскільки тим дісталася любов під час створення світу, яку мають дарувати повії» (с. 152). Привертає до себе увагу, що цей текст не супроводжується жодним посиланням на історичне чи історіографічне джерело. Звернення до названого фабліо дає несподіваний результат уже на першому ж етапі: у самій назві «Des putains et des lecheors» останнє слово явно позначає не «розпусниць»[296]. Ба більше: у цьому віршованому творі немає критики духовенства! Навпаки, порівняно зі скупими рицарями їх виставлено в позитивному світлі, адже вони не шкодують грошей на своїх улюблениць. Останні рядки твору засвідчують це з повною ясністю[297].

Так само вводить в оману характеристика порушень «Асизи про хліб та пиво», що регулювала співвідношення їх ціни та якості[298], як «крадіжки хліба та пива» (с. 54).

У дослідника відчувається потяг до невиправданого вживання префіксу «най-»: так само він назвав збірку кулінарних рецептів англо-нормандською мовою кінця XIII ст. найдавнішою не лише в Англії, а й у цілій Західній Європі, а також присвоїв їй ранг цілого кулінарного трактату (с. 57), хоча її видавці прямо зазначили про існування сучасних їй французької, данської та латиномовної збірок, а також дещо ранішої (перша половина XIII ст.) північноєвропейської та не вбачали в ній щось більше за зібрання окремих рецептів[299].

Згадка про те, що «син англійського короля Генріха II Плантагенета відмовлявся пити вино, бо то напій із континенту» (с. 59), у Вальтера Мапа, всупереч дослідникові, відсутня взагалі[300].

Викликає подив і твердження, ніби годинник Річарда Воллінгфорда мав хвилинну стрілку[301]; аби його спростувати, досить поглянути на схематичне зображення цього приладу, виконане Дж. Нортом[302].

Якщо найранішою згадкою про рицарські турніри в Англії, як виглядає за О. Охріменком, є повідомлення Річарда Ховедена про відповідний указ Річарда Левове Серце від 1194 року, а самі англійські турніри «походять з континентальних традицій нормандської династії», тоді що саме, згідно з хроністом Вільямом з Ньюбурга, король Стефан не міг припинити, а Генріх II - забороняв?[303] Дещо анахронічним виглядає і твердження Охріменка, ніби турніри зазвичай проводилися в містах (с. 120). Адже в тій самій «спеціальній хартії Річарда Левове Серце», яку згадує дослідник, зазначено п’ять можливих місць проведення дозволених королем турнірів, і жодне з них не знаходилось у місті[304]. Так само, крім санкціонованих королем, проводилися й напів- чи нелегальні турніри[305].

О. С. Охріменко висунув припущення, що заборона на недільну працю була пов’язана не так з загальними приписами щодо роботи в святкові дні, як зі ставленням церкви до діяльності, що приносить прибуток (с. 111). Однак в «Анналах» Роджера Ховеденського мірошник, який намагався молоти борошно в неділю, не «стік кров'ю», всупереч О.Охріменкові (с. 110), натомість потужний кривавий потік полився з самого борошна[306]. Вочевидь, це натяк на те, що виготовлення хліба в «Господній день» є наругою над таїнством євхаристії. Звертає на себе увагу, що діям, пов’язаним з виготовлення хліба в неділю, Роджер Ховеденський присвятив ще три оповідки[307], що спонукає нас дійти дещо відмінних від Охріменкових висновків: до певної міри сакральний характер мала радше сама діяльність, пов’язана з виготовленням хліба, незалежно від її мотивації[308].

З великою осторогою слід ставитися і до спроб механічно екстраполювати на англійські міста статус італійських морських республік, як це робить дослідник, доводячи через зображення корогв на мініатюрі морського бою 1241 року між Пізою та Генуєю з «Великої хроніки» Матвія Паризького[309], що «прапори могло[310] мати кожне місто» (с. 135); можливо, саме тому назви цих міст у тексті й не зазначено.

Сумнівне потрактування дослідником зображення сну короля Генріха II (див. вище) стало фактично єдиною підставою для припущення дослідника, ніби вже в той час розпочалося розхитування хрестоматійної "тричленної" схеми суспільства “oratores” – "bellatores" – “laboratores”[311]. Насправді ж ховати                                   тричастинну схему вже в добу високого середньовіччя явно зарано. Навіть Іоанн Солсберійський у «Полікратику» не так "доповнив" (с. 128[312]) її купцями та ремісниками, як інтегрував їх до традиційної схеми шляхом віднесення нових груп до "ніг" суспільства разом з селянами, анітрохи не змінивши її структури[313]. Ще й на початку XIII с. чернець Вільям з Ремсі у своїй глосі до "Пісні пісень" явно перебуває під диктатом тричастинної схеми, здійснюючи поділ суспільства за тріадами (хоча числівник "три" при цьому й не називається): клерики, воїтелі та селяни ("clerici, militia, coloni"); цнотливі, витримані [ті, що утримуються від статевих зносин] та одружені (“virgini, continenti et conjugati”); активні діячі, споглядачі та прелати (“activi, contemplativi et prelati”)[314]. Недарма такий корифей соціальної історії середньовічної Англії, як Родні Гілтон, у своїй передостанній статті стверджував, що тричастинний поділ зберігався аж до самого кінця середньовічного періоду[315].

Ми не можемо погодитися і з думкою Охріменка, ніби мотив «раю без праці» в «Країні Кокань» відбиває зміну ставлення до праці в добу Високого Середньовіччя (с. 111). Як зазначив М. ван дер Лінден[316], літературно–фольклорні утопії на кшталт Кокані відомі навіть у тогочасному Китаї, у якому, як відомо, віддавна панувала зовсім інша, конфуціанська трудова етика. Можливо, ми маємо справу з певним колективним уявленням чи то пак архетипом, притаманним усім архаїчним суспільствам, або ж ідеться всього лише про "мандрівний сюжет" у літературі, за яким необов’язково стоїть референт у вигляді якоїсь закоріненої в ментальності настанови[317].

Неадекватним і вирваним з контексту є розуміння дослідником трактату Аделарда Батського в дусі «людина без їжі божеволіє». Насправді ж народженому в Англії інтелектуалові йшлося про те, що розум мусить піддавати тіло руйнівній силі їжі, аби зберегти його від виснаження; цей деструктивний вплив харчування, однак, зрештою спричиняє порушення первинної гармонії між розумом і тілом і їхнє відокремлення один від одного, тобто фізичну смерть особи[318]. Так само є певною примітивізацією є твердження дослідника, ніби лис Ренар у байці «Про Лиса та Вовка» «втратив розум через голод», адже при уважному читанні впадає в око прагнення автора конструювати наративну реальність через цілком релігійне уявлення про сім смертних гріхів: навіть попри вельми реальні голод і спрагу, сам Ренар звинувачує в своєму необачному вчинкові не їх, а власні жадобу та черевоугодництво[319].

Помилки в посиланнях та покажчику: «корпус Крісті» і «Орган, одмен Лодона»

Неодноразово зустрічаються помилки і в посиланнях, які надає дослідник, що може ускладнити, а часом і унеможливити віднайдення джерела. Вище ми вже розглядали нихку помилок у посиланнях на першоджерела, викликаних інтерференцією джерел історіографічних.

Не такими небезпечними, та все ж прикрими є хибодруки на кшталт “Liber Ablus” замість «Liber Albus» (с. 42, прим. 1; с. 43, прим. 2; с. 133, прим. 2), «Liber Custimarum» замість «Liber Custumarum» (с. 133, прим. 1), “Opscula” замість «Opuscula» в єдиному посиланні на Едмера Кентерберійського (с. 72, прим. 3) тощо. Часом запитання викликає навіть оформлення посилання – так, у розповіді дослідника про блазнів присутнє дивне посилання формату «BL. – Royal MS 13 B V. - roll» (с. 119, прим. 1)[321].

Як ми вже бачили, автор припускається помилок і з зазначенням сторінок друкованих видань. Тут додамо такий приклад: О. Охріменко подає інформацію про «грізний та чисельний» корпус лондонців, який в 1145 р. брав для короля Стефана замок Фарінгдон, з посиланням на с. 414 видання хроніки Генрі з Гантінгдона (с. 146, прим. 4)[322]. Натомість насправді ця інформація міститься на с. 283 зазначеного видання. в О. Охріменка помилково зазначено с. 414 як і рік взяття – 1145 замість 1144. Можливо, для розуміння природи цієї помилки має значення той факт, що на сторінках 413-414 зазначеного видання міститься опис облоги Фарінгдона анонімного автора вміщених у тому самому томі «Діянь Стефана», у якому, однак, немає згадок ані про «грізність» війська, ані про те, що воно складалося з лондонців. Так само дарма шукатимемо свідчень про пиятику англійців на с. 87 публікації «Діалогу про шахівницю», на яку послався дослідник[323].

Залишає бажати кращого навіть перелік умовних скорочень (с. 183-184). Так, у ньому немає абревіатури “ALS”, що унеможливлює ідентифікацію одного з використаних дослідником джерел (с. 134, прим. 7)[324], натомість у списку міститься абревіатура “NLoM” для Національної бібліотеки медицини в США, посилання на документи якої в тексті книги повністю відсутні. All Souls College – це не «Коледж Всіх Святих» (це було б All Saints’ College), якого немає в складі Оксфордського університету (с. 183), а «Коледж Усіх Душ» чи то пак «Коледж Душ Усіх Спочилих Вірних» (College of the Souls of All the Faithful Departed). Ба навіть Тіло Христове (Corpus Christi) перетворилося на якийсь «корпус Крісті» («Corpus Christy») (с. 183). Назва бібліотеки Святої Женев’єви в Парижі, певна річ, пишеться як «Bibliothèque Sainte-Geneviève», а не «Bibliotheque Seinte-Genevieve» (с. 183).

На окремий розгляд заслуговує покажчик. Є підстави припускати, що методика його укладання здебільшого звелася до комп’ютерного, механічного пошуку всіх згадок того чи того оніму в тексті з мінімальним «контролем якості» з боку людського інтелекту. Серед іншого, це призвело до певних хиб: так, у покажчику відсутня вказівка на присутність згадки про Оксфорд на с. 32 – припускаю, лише через те, що на відповідній сторінці назву міста написано з хибо друком – «Окфорд»; певно, з цієї ж причини під гаслом «Барі Сент-Едмундс» відсутня вказівка на с. 146, де цю назву подано просто як «Барі»[325], а для «Глочестера» - на с. 17, де цю назву подано як «Глостер». При цьому деякі названі в тексті міста й містечка в покажчику відсутні взагалі, як-от вищезгадані «Вітбай» (Вітбі) та «Бафорт» (Берфорд) а чи Ліндісфарн (с. 83), інші на шляху до покажчика зазнали (додаткового) спотворення: «Сенс» (Санс, Sens; с. 36) тексту в покажчику перетворився на «Сентс» («Вільям з Сентсу»), «Саунтгемптон» (Саутгемптон, Southampton; с. 32) дослідника - на «Саунтгептон» видавця, «Іністіодж» - на «Іністіондж» (Ініштіг, Inistioge; с. 54), «Варкворт» (Воркворт, Warkworth) – на «Варкворд», «Сент-Олбанс» – на «Сонт-Олбанс» («Роберт Масон, будівельник з Сонт-Олбансу», с. 191). «Фарінгдон» тексту (с. 146) стає «Фарінгтоном» покажчика, «Гіта Вессекська» (с. 13) - «Гітою Вессенською», «Вільям Грейндорж» (с. 176) – «Вільямом Герйндоржем», король Гарольд II Ґодвінсон (с. 13) після трансформації фігурує в покажчику як «Гарольд II Г’одвінгсон» (sic); а олдермен Лондона Оргар ле Прюд (с. 140) потрапив до нього як… «Орган ле Прюд, одмен Лодона»!

Додаткові помилки з’явилися, можливо, в процесі верстання книжки, адже деякі оніми перебувають насправді не на зазначених у покажчику сторінках, а на сусідніх (як-от той-таки «Іністіодж», який покажчиком віднесений до с. 55 замість 54).

Цікаво також, що ексетерського єпископа Пітера Квівела (с. 149) в покажчику названо… священиком[326].

Замість післямови

Слід підкреслити, що попри всі зазначені вище хиби праця О. Охріменка залишається новаторською та піонерською та в цілому добре написаною. Сподіваємося, що в майбутньому дослідники України продовжуватимуть рух второваною О. Охріменком стежкою.

Та в чому ж причина наявності стількох помилок у межах усього лише однієї праці? Насправді ці причини – від браку видавничої культури до недостатності мовної підготовки науковців в Україні – вже настільки широко обговорювалися в українському інтелектуальному просторі, що, здається, можна просто копіювати міркування рецензентів з однієї критичної статті до іншої без втрати смислу. Тож завершу кількома розважаннями про фактор, якому, на мою думку, не завжди приділяється достатня увага.

Не таємниця, що науковим, а отже, таким, що надає право на присвоєння ступеню кандидата наук, у нас вважається лише дослідження, яке відповідає критеріям актуальності та наукової новизни.

Вимога доведення актуальності проблематики обраного дисертаційного дослідження дотично до історії видається рецензентові не лише безглуздою, а й небезпечною. Адже тим самим фактично заохочується інструменталізація історіичної науки та стверджується «дидактичний» напрям історіографії («історія як учителька життя») на противагу суто академічному. У розрізі історії всесвітньої небезпека посилюється, ще більше, адже для відповідних тем дослідження доведення актуальності, на жаль, часто здійснюється через «додумування» неіснуючих зв’язків чи паралелей з історією України… Можливо, саме через “зв’язок з Україною" було включено до книжки сумнівну інформацію про русичів - для чого ще акцентувати увагу саме на зв’язках між Англією та Київською Руссю в праці, присвяченій англійському повсякденню? У цьому розрізі цікаво поглянути на щире зізнання укладача покажчика до видання: «До покажчика не увійшли назви країн… Однак відзначено Русь-Україну, що може становити певний інтерес у читача» (с. 186).

Менш контраверсійним, здавалося б, є критерій наявності наукової новизни. Але саме він водночас спонукає дослідників і особливо дисертантів штучно дошукуватися «нових» висновків - навіть там, де джерела не дають для цього достатніх підстав. А покликаний до життя культом новизни дух нещадної боротьби з плагіатом призводить до ситуації, коли сповнена очевидно хибними, але цілком же й «авторськими» твердженнями праця «виграє» у справді фундаментальної та надійної книжки, де дослідник запозичив один абзац без належного посилання…

Вище ми зауважували, що дослідник міг би уникнути багатьох помилок, якби звертався до оригінальних текстів замість перекладів і не виявляв часом надмірної довіри до науковців попередніх поколінь. Це справді так. Але справедливе й інше твердження: принаймні не меншу кількість вад можна було б усунути, якби О. Охріменко, навпаки, сперся на вже існуючі доволі якісні переклади джерел та історіографічну традицію замість того, щоб намагатися «вигадувати велосипед». А проте саме такого «вигадування» (і добре, якщо «велосипеда») часом вимагає некритичне додержання принципу наукової новизни[327].

---

 

[170] У російськомовній версії – «песни, веселье, бал» (Страна Кокейн // Артур Лесли Мортон. Английская утопия / Пер. с англ. О. В. Волкова, ред. и вст. ст. В. Ф. Семенова. – Москва: Иностранная литература, 1956. - С. 264); в оригіналі ж ідеться просто про «веселощі, радощі, захват» (“game, ioi, and gle”; АФ, с. 16, рядок 43).

[171] Филипп Арьес. Ребенок и семейная жизнь при Старом порядке / Пер. с франц. Я. Ю. Старцева при участии В. А. Бабинцева. – Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 1999 (перше видання – 1960).

[172] Danièle Alexandre Bidon, Didier Lett. Children in the Middle Ages: Fifth - Fifteenth Centuries / Trans. by Jody Gladding. – Notre Dame, Indiana: Notre Dame Press, 1999. – P. 1-3. Часом кажуть, що останній цвях у домовину Ар’єсових теорій забив Ніколас Орм (Nicholas Orme. Medieval Children. New Haven – London: Yale University Press, 2001).

[173] L'enfant à travers les siècles // L’Histoire. – Mensuel 19 (janvier 1980). – P. 86.

[174] Див., зокрема: А. Л. Ястребицкая. Средневековая культура и город в новой исторической науке. – Москва: Интерпракс, 1995. – С. 236; Д.Э. Харитонович. Горожанин и время // Город в средневековой цивилизации Западной Европы. – Т. 3. Человек внутри городских стен: повседневность и коллизии городской жизни. – Москва: Наука, 2000. – C. 274.

[175] Наприкінці XIV ст. Чосер навіть протиставляє механічний "clokke" та "horlogge" монастиря – Chaucer Geoffrey. The Nun's Priest's Tale. – Line 88.

[176] Див.: Brown R. A. King Edward's Clocks / R. A. Brown // The Antiquaries Journal. – Vol. 39 (1959). – Nos. 3–4. – P. 283–284); R. P. Howgrave-Graham. Some Clocks and Jacks, with Notes on the History of Horology // Archaeologia. – Vol. 77 (1928). - P. 268-269; Paul Brand. Hengham, Ralph // Oxford Dictionary of National Biography / Ed. by H. C. G. Matthew and Brian Harrison. – Volume 26: Haycock – Hichens. – Oxford: Oxford University Press, 2004. – P. 350 (“The story that the fine went to pay for a clock tower in Westminster has no contemporary warrant”). Красномовно обійшов повною мовчанкою історію 1288 року Сиріл Бісон: C.F.C. Beeson. English Church Clocks 1280-1850: Their History and Classification. – Ashford: Brant Wright Associates Ltd., 1977. Але пор.: John North. Op. cit. – P. 166–167.

[177] Gerhard Dohrn-van Rossum. History of the Hour: Clocks and Modern Temporal Orders / Trans. by Thomas Dunlap. – Chicago-London: The University of Chicago Press, 1996. – P. 52.

[178] Див. прим. 204 нижче.

[179] Подібна згадка міститься натомість у трактаті «De Utensilibus», де Неккам рекомендує підвішувати на вікнах ззовні різні рослини для очищення повітря в будинкові: The Treatise “De Utensilibus” of Alexander Neckam // A volume of vocabularies… - P. 109-110. Слід відзначити, що О. Охріменко, очевидно, запідозривши щось не те, «зняв» з себе відповідальність, зазначивши в примітці (с. 44, прим. 3), що дає посилання на Александра Неккама за книжкою 1861 року «Our English home: its early history and progress, with notes on the introduction of domestic inventions», і що в цій останній, у свою чергу, воно зазначене «без уточнення сторінки чи розділу».

[180] Як вважають сучасні дослідники, перший походить з Нормандії, другий – з англійського містечка Еверслі. James J. Murphy. Rhetoric in the Middle Ages: A History of Rhetorical Theory from St. Augustine to the Renaissance. – Berkeley – Los Angeles – London: University of California Press, 1974. - P. 169-170, n. 74.

[181] British Library. – Harley MS 3487. – F. 140v (у дослідника помилково «140r»). Навіть відносно малий розмір фігур навряд чи може вважатися остаточним доказом, адже, як стверджує Мішель Пастуро, він може позначати і нижчий соціальний статус зображуваної особи, а не її менший вік (Michel Pastoureau. Emblems of Youth: Young People in Medieval imagery // A History of Young People in the West / Edited by Giovanni Levi and Jean-Claude Schmitt. – Volume 1: Ancient and Medieval Rites of Passage. Trans. by Camille Naish. – Cambridge, Massachusetts: The Belknap Press, 1997. – P. 230).

[182] British Library. – MS Harley 3487. – F. 121v (у дослідника помилково “22v”).

[183] British Library. – MS Harley 3487. – F. 4r.

[184] British Library. – MS Harley 603. – F. 17r.

[185] British Library MS Royal 14 C VII – F. 139v (у дослідника помилково зазначено «MS Royal 13 C VII»).

[186] Erich Zenger. David as Musician and Poet: Plotted and Painted // Biblical Studies/Cultural Studies: The Third Sheffield Colloquium / Ed. by J. Cheryl Exum and Stephen D. Moore. (=Journal for the Study of Old Testament Supplement Series 266; Gender, Culture, Theory 7.) – Sheffield: Sheffield Academic Press, 1998. - P. 263-298.

[187] Певна річ, мова не йде про те, що римський імператор-язичник володів книгою псалмів, а про те, що ця пам’ятка зберігалася в особистій колекції антиквара Роберта Коттона в книжковій шафі під статуєю Веспасіана. При передачі рукопису до Британського музею (нині він зберігається в Британській бібліотеці) псалтир одержав відповідний інвентарний шифр і умовну назву.

[188] Nicolas Bell. Music in Medieval Manuscripts. – Toronto: University of Toronto Press, 2001. - P. 6, 49.

[189] Жан-Клод Шмітт. Сенс жесту на середньовічному Заході. – Харків: Око, 2002. – С. 473. Справді ж новаторським, як відзначає Шмітт, було візуальне поміщення Давида поряд з акторами та жонглерами, проте тут-таки він зазначає, що аналоги такого зображення (що походить, імовірно, з Реймса, хоч зберігається нині в Кембриджі) йому невідомі (Там само. – С. 471-474).

[190] David and Music // Old Testament Figures in Art / Chiara de Capoa; ed. by Stefano Zuffi; trans. by Thomas Michael Hartmann. – Los Angeles: Getty Publications, 2003. – P. 215-220.

[191] Bodleian Library. – MS Bodley 614. – F. 4r; St. Albans Psalter, p. 4 (http://www.abdn.ac.uk/stalbanspsalter/english/commentary/page004.shtml); Trinity College MS B.11.4. – F.ii (у дослідника помилково «f.i»).

[192] Corpus Vitrearum Medii Aevi. - №002138.

[193] Carlee A. Bradbury. Picturing Maternal Anxiety in the Miracle of the Jew of Bourges // Medieval Feminist Forum: Journal of the Society for Medieval Feminist Scholarship. - Volume 47. – No. 2 (Winter 2011). - P. 33-56 (згадка про лінкольнський вітраж – p. 54, n. 14).

[194] Ibid. - P. 48.

[195] British Library. – MS Royal 1 D 1. – F. 5r (https://www.bl.uk/catalogues/illuminatedmanuscripts/ILLUMINBig.ASP?size=big&IllID=43129)

[196] British Library. MS Burney 3. – F. 5v (https://www.bl.uk/catalogues/illuminatedmanuscripts/ILLUMINBig.ASP?size=big&IllID=3242); British Library. – MS Junius 11. – F. 66 (https://digital.bodleian.ox.ac.uk/inquire/Discover/Search/#/?p=c+0,t+,rsrs+0,rsps+10,fa+,so+ox%3Asort%5Easc,scids+,pid+d5e3a9fc-abaa-4649-ae48-be207ce8da15,vi+53b2da14-a0cf-4bb0-ab2e-15445256f4d2). Ця будівля, вочевидь, має репрезентувати Церкву, адже середньовічна екзегетика поєднувала образи Ноєвого ковчега, Ковчега Заповіту та Церкви (Andreina Contessa. Noah’s Ark and the Ark of Covenant in Spanish and Sephardic Medieval Manuscripts // Between Judaism and Christianity. Art Historical Essays in Honor of Elisheva (Elisabeth) Revel-Neher / Ed. by Katrin Kogman-Appel and Mati Meyer. (The Medieval Mediterranean: Peoples, Economies and Cultures, 400-1500. Ed. by Hugh Kennedy. – Volume 81.) – Leiden: Brill, 2008. - P. 171-176). Натомість остання мініатюра (бл. 1000 р.) цікава тим, що вона є одним з найперших у західноєвропейській іконографічній традиції зображень ковчега як човна, а не скрині (Maria Teresa Lezzi. L'arche de Noé en forme de bateau : naissance d'une tradition iconographique // Cahiers de civilization médiévale. – Tome 37. – No. 148 (octobre-décembre 1994). - P. 302-305, 319-321).

[197] Bodleian Library. – MS Ashmole 753. – F. 37r.

[198] Нагадаємо, що перше місто, згідно з Біблією, було збудовано вже після вигнання з Едему, причому братовбивцею Каїном (Бут 4:17). У наведеній дослідником на підкріплення своєї тези англосаксонській мініатюрі Едемського саду (Bodleian Library. - MS Junius 11. – P. 45) «від міста» хіба лише мури, проте їх варто пов’язати радше з пізнішим маріологічним мотивом вертограду (hortus conclusus), що невимушено сполучився з Едемським садом, та, відповідно, з монастирськими клуатрами, ніж власне з містом (Jean Delumeau. History of Paradise: The Garden of Eden in Myth and Tradition / Trans. by Matthew O’Connell. – Champaign, Illinois: University of Illinois Press, 2000. – P. 121-126). Відгородженість райського саду від навколишнього простору фізичною оболонкою спостерігається вже на етимологічному рівні (грецьке παράδεισος, яким позначалися всі згадувані в Септуагінті сади, походить від мідійського «paridaeza» - “відгороджене місце”, де «pari» - “довкола”, «daeza» - “стіна” ), що посилювалося реальним побутуванням садів у просторі суспільств античної доби (Jan N. Bremmer. Paradise: from Persia, via Greece, into the Septuagint // Paradise Interpreted: Representations of Biblical Paradise in Judaism and Christianity / Ed. by Gerard P. Luttikhuizen. (Themes in Biblical Narrative. – Volume 2.) - Leiden: Brill, 1999. – P. 1-20); вона збереглася й у латинському «hortus”, староанглійському “geard” і, посутньо, сучасному англійському «garden» (Anne van Erp-Houtepen. The etymological origin of the garden // Journal of Garden History. – Vol. 6 (1986). – No. 3. – P. 227-231). Крім того, ілюстратори цього манускрипту взагалі мали потяг до використання архітектурних елементів як рамки для своїх мініатюр (Herbert R. Broderick. Some Attitudes toward the Frame in Anglo-Saxon Manuscripts of the Tenth and Eleventh Centuries // Artibus et Historiae. – Vol. 3 (1982). – No. 5. – P. 38-40). У контексті нашої теми варто також відзначити, що в рядках 784-5 поеми “Genesis”, ілюстрацією до якої і слугує розглядувана мініатюра, прямо зазначено, що Адам і Єва не мали жодних житлових споруд (sælða) в Едемському саді (næfdon on þam lande þa giet // sælða gesetena): Genesis B // Longman Anthology of Old English, Old Icelandic, and Anglo-Norman Literatures / Ed. by Richard North, Joe Allard and Patricia Gillies. – London – New York: Routledge, 2011. – P. 371 (білінгвальне видання).

[199] Cambridge, Fitzwilliam Museum. – MS 330. – No. 4.

[200] Elizabeth Sears. The Ages of Man: Medieval Interpretations of the Life Cycle. – Princeton: Princeton University Press, 1986. – P. 145-146.

[201] British Library. – MS Junius 11. – P. 45, 49.

[202] British Library. – Royal MS 1 D X. – F. 74v

[203] British Library. – MS Burney 3. – F. 392r.

[204] У дослідника автором хроніки замість Джона помилково вказано Флоренса (також з Вустера), який, як вважалося раніше, вів записи до своєї смерті в 1118 р. (The chronicle of Florence of Worcester with the two continuations / Trans. By T. Forester. – London: Henry G. Bohn, 1854. – P. VI–VII); сучасні ж історики вважають, що навіть і для періоду до 1118 р. головним хроністом був Джон (Williams A. The English and the Norman Conquest / A. Williams. – Woodbridge: Boydell&Brewer, 1995. – P. 169, n. 81.) У кожному разі сон Генріха, як зазначає на тій-таки сторінці сам дослідник, міститься в хроніці під 1130 р. (The Chronicle of John of Worcester, 1118-1140 / Ed. by J. R. H. Weaver. (Anecdota Oxoniensia. Medieval and modern series. – Volume 13.) – Oxford: Clarendon Press, 1908. - P. 32-33.)

[205] «Erat itaque iste medicinae artis peritus, Grimbaldus nomine, qui apud Wincelcumb, me presente et audiente, narravit haec omnia…» (Ibid. - P. 33). Слушним видається припущення, що це є віддзеркаленням ширшої середньовічної тенденції довіри до усного свідчення та особи свідка; його фізичне «введення» в рукопис має слугувати підвищенню довіри до описуваних у ньому подій (Michael Camille. Seeing and Reading: Some Visual Implications of Medieval Literacy and Illiteracy // Art History. – Volume 8. – Number 1 (March 1985). – P. 27; Judith Collard. Henry I’s dream in John of Worcester’s Chronicle (Oxford, Corpus Christi College, MS 157) and the illustration of twelfth-century English chronicles // Journal of Medieval History. – Volume 36 (2010). – Issue 2. - P. 117-118).

[206] Ба більше: на с. 76, розглядаючи той самий сюжет, Охріменко твердить, що «як бачимо, в суспільну ієрархію трьох станів… яка проявлена в цій візуалізації сну Генріха I, міщани не увійшли»!

[207] British Library. – MS Harley 3487. – F. 4r.

[208] Michael Camille. Illustrations in Harley MS 3487 and the Perception of Aristotle’s “Libri naturales” in Thirteenth-Century England // England in the Thirteenth Century: Proceeding of the 1984 Harlaxton Symposium. – Grantham: Harlaxton College, 1985. – P. 34, n. 15.

[209] British Library. – MS Harley 3487. – F. 34r.

[210] Ibid. – P. 37.

[211] British Library. – MS Harley 3487. – F. 197r.

[212] Охріменко керується при цьому тим, що фігура є оголеною, а її руки складені так само, як і на інших мініатюрах цього манускрипту, що позначають душі, хоч і зазначає, що в цьому випадку оголена особа «такого ж розміру, як і людина, що намальована поруч» (с. 167).

[213] Michael Camille. Op. cit. – P. 39 (в посиланні на ілюстративній вклейці (малюнок 12) помилково зазначено аркуш 147 замість 197r); Ejusdem.The Book of Signs: Writing and visual difference in Gothic manuscript illumination // Word & Image: A Journal of Verbal/Visual Enquiry. – Volume 1 (1985). – Issue 2. – P. 138. Власне, ця ілюстрована буквиця, з якої в манускрипті починається Арістотелів трактат «Про пам’ять», створена за зразком типового іконографічного сюжету до псалма 52, де цар Давид дивиться на голого блазня-безумця (Michael Camille. Illustrations in Harley MS 3487… - P. 38-9); зокрема, як зазначає Кемілл, ілюстраторові рукопису Харлі належить авторство такого ініціалу в Псалтирі з глосами Петра Ломбардського, що зберігається в бібліотеці Деремського собору (Durham Cathedral Library. - MS A.II.10. - F. 122v).

[214] British Library. – MS Harley 3487. – F. 191r, 202r (відзначу, що, на мою думку, в другому випадку змальовано не одну душу, як у дослідника, і не дві душі, як зазначено в Кемілла (Michael Camille. Illustrations in Harley MS 3487… - P. 44) і слідом за ним – в описі на сайті Британської бібліотеки (http://www.bl.uk/manuscripts/FullDisplay.aspx?ref=Harley_MS_3487), а дух і душу разом, адже проілюстрований цією мініатюрою трактат «Про різницю між духом і душею», природно, стосується їх обох). Принагідно зазначимо також, що не завадило б детальніше пояснення того, чому іконографічне зображення душі як маленької людини, що вилітає з тіла, має відсилати саме до дитини: хоча такий погляд, безперечно, має під собою підстави (Carol Zaleski. Otherworld Journeys: Accounts of Near-Death Experience in Medieval and Modern Times. – Oxford: Oxford University Press, 1987. – P. 50-52; Danièle Alexandre Bidon, Didier Lett. Children in the Middle Ages: Fifth - Fifteenth Centuries / Trans. by Jody Gladding. – Notre Dame, Indiana: Notre Dame Press, 1999. – P. 22), поширеною в історіографії є й характеристика зображуваної фігури як «маленької людини», «гомункула», що не конче має на увазі вікову характеристику (Meyer Schapiro. "Muscipula Diaboli," The Symbolism of the Mérode Altarpiece // The Art Bulletin. - Vol. 27. - No. 3 (September 1945) – P. 183 («tiny soul-homunculus»); Jan N. Bremmer. The Wandering Soul in Western European Folk Tradition // Ejusdem. The Early Greek Concept of the Soul. – Princeton: Princeton University Press, 1983. – P. 132; Michael Camille. The image and the self: unwriting late medieval bodies // Framing Medieval Bodies. / Ed. by Sarah Kay and Miri Rubin. – Manchester: Manchester University Press, 1994. – P. 70; віра в те, що душа має форму саме маленького чоловіка, що живе в зіниці ока, серці чи в іншому органі, зустрічається в багатьох культурах: Eugène Monseur. L’âme pupilline // Revue de l'histoire des religions. – Tome 51 (1905). – P. 1-23; Ejusdem. L’âme poucet // Revue de l'histoire des religions. – Tome 51 (1905). – P. 361-375). Відзначимо, що аналогічної дослідниковій думки дотримується той самий Філіпп Ар’єс (Филипп Арьес. Ребенок и семейная жизнь при Старом порядке / Пер. с франц. Я. Ю. Старцева при участии В. А. Бабинцева. – Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 1999. - С. 46-47, 133), на експліцитній полеміці з яким, за задумом автора (с. 166), мав би ґрунтуватися увесь присвячений дитинству підрозділ книжки (причому, за Ар’єсом, традиція зображувати душу у вигляді дитини виникла саме в середньовіччі).

[215] The Dictionarius of John de Garlande… - P. 121 (в Охріменка помилково зазначено с. 129).

[216] Imponere (значення 6) // Dictionary of Medieval Latin Compiled from British Sources (DMLBS). – Електронний ресурс. – Режим доступу: https://logeion.uchicago.edu/imponere (перевірено 30.08.2020)

[217] Зазначимо, що в детальному двотомному дослідженні Франсуа Гарньє (див. прим. 219 нижче) щодо жестикуляції на середньовічних мініатюрах жести безіменним пальцем не фігурують узагалі. Чому цей палець і справді називався «медичним» - достеменно невідомо. Не виключено, що в цьому випадку Жан де Гарланд недалекий від істини: J. Hilton Turner. Roman Elementary Mathematics: The Operations // The Classical Journal. - Vol. 47. - No. 2 (November 1951). – P. 107, n. 18; принаймні Пліній Старший у «Природничій історії», оповідаючи про один з видів ліків, вказує, що його втирають «медичним пальцем» (“Naturalis Historia”, книга XXX, розділ 34); у подібному ж контексті він згадується і в творі «Про ліки» Марцелла Емпірика (Max Niedermann. Sprachliche Bemerkungen zu Marcellus Empiricus de medicamentis // Festgabe Hugo Blümer 9. August 1914. – Zürich: Berichthaus, 1914. – S. 329-330); див. також інший приклад з англійського середньовіччя: The Early South-English Legendary, or Lives of Saints / Ed. by Carl Horstmann. (EETS Original Series. – Vol. 87.) – London: Early English Texts Society, 1887. - P. 308, lines 311-312. Альтернативна версія виводить цю назву не від медицини, а від магії: László A. Magyar. "Digitus Medicinalis” — the Etymology of the Name // Actes du XXXIIe Congres International d` Histoire de la Medecine: Anvers, 3. - 7. septembre 1990. – Bruxelles: Societas Belgica Historiae Medicinae, 1991. – P. 175-179.

[218] Oxford, All Souls College. - MS 79. – F. 131r; British Library. – MS Sloane 2435. – F. 34v; Oxford, All Souls College. - MS 71. – F. 6r; Cambridge, St. John's College 99 (D.24). – F. 23r; Cambridge, St. John's College 99 (D.24). – F. 113r.

[219] Зрештою, й досі зберігає чинність загальна теза, висловлена понад століття тому дослідником історії мистецтва Йоханом Якобом Тікканеном: «Найглибшою причиною в основі цього жесту [руху вказівним пальцем] як імпульсивного відруху - тобто коли не йдеться про привертання уваги - є, певна річ, просто направлення уваги, сконцентроване саме в цьому [конкретному просторовому] напрямку; тому й погляд у таких випадках здебільшого спрямований у той самий бік» («Der tiefste Grund zu dem Zeigen als impulsiver Ausdrucksbewegung, d. h. [=das heißt] wo es sich nicht um ein Aufmerksammachen handelt, ist gewiss einfach die in dieser Richtung konzentrierte Aufmerksamkeit, weshalb ja auch der Blick in solchen Fällen zumeist derselben Richtung folgt”; Johan Jakob Tikkanen. Zwei Gebärden mit dem Zeigefinger // Acta Societatis Scientiarum Fennicae. –Tomus XLIII (1913-1914). – No. 2. - P. 74-75). Серед прикладів, покликаних ілюструвати цю тезу, Тікканен наводить у тому числі й пов’язані з лікарями, що вказують на скляні колби з обстежуваною сечею (Ibid. - Abbildung 106 та Bibliothèque nationale de France. - MS Latin 9474. - F. 173v http://gallica.bnf.fr/ark:/12148/btv1b52500984v/f355.item.zoom). Втім, згідно з Франсуа Гарньє, вказівний палець на середньовічних мініатюрах, окрім простого привертання уваги (наприклад, до хворої частини тіла), міг розташовуватися лікарем вертикально під час надання хворому вказівок (François Garnier. Le langage de l’image au Moyen Âge. - T. I: Signification et symbolique. – Paris: Le leopard d’or, 1982. – P. 181-183, fig. A (=зображення 95 у вставці наприкінці книжки); T. II: Grammaire de gestes. - Paris: Le Léopard d’or, 2003. – P. 108-111, fig. 133 (D 133 згідно з прийнятою в книзі системою посилань); p. 118-120, fig. 159 (D 159)).

[220] Див. прим. 1 вище.

[221] Norman W. Ingham. Has a Missing Daughter of Iaroslav Mudryi Been Found? // Russian History/Histoire Russe. – Vol. 25. – No. 3 (Fall 1998). – P. 231-270. Якщо ця версія відповідає дійсності, то онукою Ярослава Мудрого виявляється єдина в історії канонізована монарша особа Шотландії – Маргарита, дружина короля Малькольма III (Леонтій Войтович. Кров Рюриковичів у жилах шотландських королів // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця ХVIII ст.). – Вип. 7 (2007). – С. 94-101).

[222] За іншою, значно менш вірогідною версією, - його сестрою по батькові: Дэй Н.М. В «поисках» Агаты: киевская княжна – королева Англии? // Софійські читання. Матеріали V міжнародної науково-практичної конференції «Духовний потенціал та історичний контекст християнського мистецтва» (Київ, 28 – 29 травня 2009 р.). – С. 236 – 256; цю статтю згодом републіковано окремим виданням (К.: Горобец, 2011).

[223] Один з найкращих оглядів усіх основних існуючих теорій (поряд з висуванням власної нової) щодо походження Агати і аргументів на їхню користь див. у: Ian S. R. Mladjov. Reconsidering Agatha, Wife of Eadward the Exile // The Plantagenet Connection. – Vol. 11 (2003). – P. 1-85.

[224] Хоч думки дослідників різняться з приводу того, коли саме брати потрапили на територію Русі і як довго там перебували: Norman Ingham. Op. cit. – P. 234-240.

[225] Для повноти викладу скажемо також, що у кризі 1066 р. (про що часто забувають) окрім Вільгельма Завойовника та Гарольда Годвінсона, був ще один претендент на англійську корону – норвезький монарх Гаральд Гардрада, який загинув у битві з військами Гарольда Годвінсона під Стамфордбриджем. Його дружиною, а отже, потенційною королевою Англії була донька Ярослава Мудрого Єлизавета (Ellisif, Elisabeth); втім, деякі джерела називають дружиною Гаральда в цей час Тору Торбергсдоттір – можливо, наложницю короля (Джаксон Т. Н. Елизавета Ярославна, королева норвежская // Восточная Европа в исторической ретроспективе: К 80-летию В.Т. Пашуто. – Москва: Языки русской культуры, 1999. - С. 63-71). Крім того, якщо практикувати «територіальний підхід» до історії України, включаючи до неї, слідом за Омеляном Пріцаком, усі політії й етноси, що існували на території сучасної України протягом історичного часу (Round-Table Discussion // Rethinking Ukrainian History: Papers and discussions from the Ukrainian Historical Conference held at the University of Western Ontario, London, in May 1978 / Ed. by Ivan L. Rudnytsky with assistance of John-Paul Himka. (The Canadian library in Ukrainian studies / Ed. by Bohdan Bociurkiw, George S. N. Luckyj, Manoly R. Lupul, Ivan L. Rudnytsky.) – Edmonton: The Canadian Institute of Ukrainian Studies; The University of Alberta, 1981. – P. 235), то можна також зауважити вірогідну наявність у Криму та Північному Причорномор’ї колонії вигнанців з Англійського королівства після норманського завоювання (Jonathan Shepard. Another New England? Anglo-Saxon Settlement on the Black Sea // Byzantine Studies/Etudes Byzantines. – Vol. I (1974). – No. 1. – P. 18-39; див. також сучасні розважання історикині Кейтлін Грін над цією темою: Caitlin Green. The medieval New England: a forgotten Anglo-Saxon colony on the north-eastern Black Sea coast (https://www.caitlingreen.org/2015/05/, 19.05.2015).

[226] Marek Skarbek-Kozietulski. What was the true identity of Magnus, Count of Wroclaw? // Academia.edu, 26.11.2010. – P. 1-7. – Електронний ресурс.- Режим доступу: https://www.academia.edu/10661381/What_was_the_true_identity_of_Magnus_Count_of_Wroclaw (перевірено 24.08.2020)

[227] Власне, насправді це припущення висловив А. Кулік, проте дослідник не називає тут свого попередника, хоч і посилається на його статтю.

[228] Annales Vindocinenses // Recueil d'annales angevines et vendômoises / Publié par Louis Halphen. (Collection de textes pour servir a l’ét ude et a l’enseignement de l’histoire.) – Paris: Alphonse Picard et fils, 1903. – P. 62.

[229] Ex Chronico S. Maxentii, quod vulgo dicitur Malleacense // Recueil des historiens des Gaules et de la France. Nouvelle édition publié sous la direction de M. Léopold Delisle). - Tome 11. – Paris: Victor Palmé, 1876. - P. 219. – Section A.

[230] Аналогічна проблема виникла у ранньомодерну добу: французькі автори й перекладачі часом сприймали уродженку території сучасної України, дружину османського султана Сулеймана I Гюррем-султан як «руду» (la Rousse; Charles Ancillon. Histoire De La Vie De Soliman Second Empereur Des Turcs. – Wesel: Jacobus van Wesel, 1706. – P. 148; Histoire de l’Empire Ottoman / Traduite de l’italien de Sagredo par Monsieur Laurent. – T. 4. – Paris: François Barois, 1724. – P. 2-3), вочевидь, хибно інтерпретуючи італійське слово «rossa» з дипломатичних реляцій, яке насправді вказувало не на колір волосся, а на руське походження султани. У цьому випадку, втім, помилка могла бути не настільки «безневинною», адже, за Йозефом фон Гаммером-Пургшталем, водночас часто висувалася теза про французьке походження Гюррем-султан (Joseph von Hammer. Geschichte des osmanischen Reichs, grossentheils aus bisher unbenützten Handschriften und Archiven. – Dritter Band: vom Regierungsantritte Suleiman des Ersten bis zum Tode Selim’s II 1520-1574. – Pest: C. A. Hartleben’s Verlage, 1828. – S. 283, 317).

[231] Древняя Русь в свете зарубежных источников: Хрестоматия / Под ред. Т. Н. Джаксон, И. Г. Коноваловой и А. В. Подосинова – Том IV: Западноевропейские источники / Составление, перевод и комментарий А. В. Назаренко. – Москва: Русский фонд содействия образованию и науке, 2010. - С. 102. Жодних вказівок на це не подибуємо і в детальній розвідці про побутування в Західній Європі назви «Русь»: Назаренко А.В. Имя «Русь» в древнейшей западноевропейской языковой традиции (IX – XII века) // Его же. Древняя Русь на международных путях: Междисциплинарные очерки культурных, торговых, политических связей IX – XII веков. (Studia historica.) – Москва: Языки русской культуры, 2001. – С. 11-50. Александр Кулік, на якого посилається дослідник, обережно натякає, що таким випадком міг би бути єврей Ysaac Ruffus, згаданий в документах англійської королівської скарбниці під 1180-1 р. (Alexander Kulik. Jews from Rus’ in Medieval England // Jewish Quarterly Review. – Vol. 102 (2012). – No. 3. – P. 377, n. 17), але це припущення мусить залишитися гіпотетичним, адже, по-перше, «руді євреї» (де руде волосся – ознака негативних моральних рис) – це окремий мотив в образотворчому мистецтві та літературі Середньовіччя (Andrew Colin Gow. The Red Jews: Antisemitism in an Apocalyptic Age, 1200 – 1600. (Studies in Medieval and Reformation Traditions. – Volume 55.) – Leiden-New York-Köln: E. J. Brill, 1995. – P. 66-69); по-друге, можливе й рочестерське (Roffensis) походження Ісаака, чого не виключає сам А. Кулік (loc. cit.). Відзначимо також, що Охріменкове посилання на О. В. Назаренка (с. 132, прим. 1) повністю збігається з посиланням, наведеним у статті А. Куліка (loc. cit.) – аж до не характерного для О. Охріменка «подвоєння» нумерації сторінок, коли спершу подаються перша й остання сторінки цитованого розділу книжки, а потім – вказівка на сторінку, з якої взято конкретну тезу («С. 259-407, 353»).

[232] Clark, Cecily. L’anthroponymie anglaise du Moyen Age // Eadem. Op. cit. - P. 89.

[233] Nicholas Orme. Rous, John (c. 1420-1492) // Oxford Dictionary of National Biography: From the earliest times to the year 2000 / Ed. by H. C. G. Matthew and Brian Harrison. – Vol. 47: Rippon – Rowe. – Oxford: Oxford University Press, 2004. - P. 953-954. При цьому сам Рус, його сучасники й наступники були цілком свідомі етимології прізвища: так, в одному зі списків опису англійських старожитностей Джона Леланда його названо «Joannes Rossus, si mavis Rufus, quem patria lingua Rowse vocant” (“Джон Росс («червоний»), чи радше Руфус («рудий»), якого рідною мовою звуть Рус»; Joannis Rossi antiquarii Warwicensis Historia Regum Angliae. Editio Secunda / Ed. by T. Hearne. – Oxford: Sheldonian Theatre, 1745. – P. XXIV.) У рядках самого Руса важко не помітити нотку гордості, коли він ніби між іншим називає «Русом» короля Англії Вільгельма II Рудого (“rex Willielmus Rous, sive Rufus”; Ibid. – P. 111.)

[234] Sean Kelsey. Rous family (per. 1506-1729) //Oxford Dictionary of National Biography... – P. 947-950.

[235] H. P. Stokes. Outside Trumpington Gates Before Peterhouse Was Foundс. ed: A Chapter in the Intimate History of Medieval Cambridge. (Cambridge Antiquarian Society. Octavo Publications. – No. XLIV.) – Cambridge: Cambridge Antiquarian Society, 1908. – P. 35-43.

[236] Можливо, це «посилююче» речення слід віднести на карб видавця?..

[237] На окрему увагу заслуговує питання, якою мірою до «міжетнічної комунікації» можна взагалі зараховувати суто торгівельні зносини між двома політіями (особливо якщо вони проводяться через посередництво представників «третього» етносу), але його вирішення явно виходить за рамки цієї рецензії.

[238] A Handbook of Dates for Students of British History. New edition / Ed. by C. R. Cheney, rev. by Michael Jones. – Cambridge: Cambridge University Press, 2000. – P. 3, 8-14. «Підкреслення дня весняного рівнодення», як формулює Охріменко, ніби має натякати на дохристиянське коріння цього «весняного Нового року», проте, згідно з Рональдом Гаттоном, у джерелах нема жодних згадок про відзначення цього дня давніми мешканцями Британських островів, а його вшанування у сучасних неоязичницьких колах є винаходом XX століття (Ronald Hutton. The Pagan Religions of the Ancient British Isles: Their Nature and Legacy. – Oxford: Blackwell, 1993. - P. 143, 176-177, 183, 334, 337).

[239] British Library. – Cotton MS Galba A XVIII. – F. 3r; British Library. – Cotton MS Julius A VI. – F. 3r.

[240] Appendix A: English Regnal Years // The Companion to British History. Second edition / Compiled by Charles Arnold-Baker. – London – New York: Routledge, 2001. - P. 1351.

[241] Хоча точнішого зазначення дати в цитованому дослідником джерелі (Munimenta Gildhallae Londoniensis… - Vol. I. - P. 328) немає, 1135 р. стає вкрай малоймовірним, якщо врахувати, що перший рік правління Стефана відраховується від 22 грудня 1135 р. (English Regnal Years… - P. 1351). У сумнівних випадках вартувало б подавати датування у форматі «1135/6 р.», прийнятому в історіографії. Див. також с. 131, де дослідник правильно «розтягує» 27-ий рік правління Генріха II на частини двох календарних років. (помилково, однак, зазначаючи їх як «1181-1182 рр.» замість 1180-1181 рр.) Натомість інший казначейський сувій на с. 130 Охріменко датує просто 1166 р., але з іншої причини (див. нижче). Пор. також с. 146, де дослідник, навпаки, датує похід короля Стефана на замок Фарінгдон 1145 роком замість правильного 1144-го (див. примітку 322 нижче).

[242] Дослідник дарма не дослухався до висловленої ще 80 років тому думки про те, що середньовічні календарі, що не супроводжуються детальними вказівками щодо характеру їх святкування, становлять лише обмежену цінність для спроби встановлення реальної кількості робочих і неробочих днів упродовж року: Edith Cooperrider Rodgers. Discussion of Holidays in the Later Middle Ages. – New York: Columbia University Press, 1940 (repr. New York: AMS Press, 1967). – P. 14.

[243] Детальніше див.: Harvey B. Work and Festa Ferianda in Medieval England / B. Harvey // Journal of Ecclesiastical History. – Vol. 23. – Issue 4 (October 1972). – P. 289–308.

[244] За умови, що жодне з неробочих свят, окрім Великодня та П'ятдесятниці, не припадає на недільний день (Cheney C. R. Rules for the Observance of Feast-Days in Medieval England / C. R. Cheney // Bulletin of the Historical Research. – Vol. XXXIV. – No. 90 (November 1961). – P. 147). Джерельний матеріал у вигляді 15 місцевих церковних постанов XIII–XV ст., що містили списки "festa ferianda", було зібрано у 1961 році К. Р. Чейні, який, однак, не здійснив його кількісного аналізу (Cheney C. R. Rules for the Observance... – P. 117–147). Результати цього останнього див. у: Чередніченко О.В. Повсякденне життя англійського пізньосередньовічного міста : дис. … канд. іст. наук : 07.00.02 / Київський національний університет імені Тараса Шевченка МОН України. – Київ, 2017. – С. 310-311. До цієї таблиці можна додати також свідчення «Summa de penitentia» Томаса з Чобема (Chobham) початку XIII ст., у якому згаданий перелік з 33 неробочих святкових днів, згодом розширений до 48 (Cheney C. R. Op. cit. – P. 119-120). Пор.: David M. Palliser. Civic Mentality and Environment in Tudor York // Northern History. – Vol. 18 (1982). - P. 84 (передруковано зі збереженням оригінальної пагінації як статтю під номером 10 у: David M. Palliser. Towns and Local Communities in Medieval and Early Modern England. (Variorum collected studies series). – Aldershot: Ashgate, 2006), де середню тривалість робочого року в пізньосередньовічній Європі оцінено у 200 днів.

[245] Walter of Henley’s Husbandry, together with an Anonymous Husbandry, Seneschaucie and Robert Grossetest’s Rules / Ed. by Elizabeth Lamond, introduction by W. Cunningham. – London: Longman’s, Green, and Co.: 1890. - P. 8-9. Волтер залишає непроясненим питання про те, чи включають у себе ці 8 тижнів недільні дні, але Роберт Гроссетест у своєму перекладі його трактату однозначно стверджує, що ці останні слід відняти додатково, експліцитно проголошуючи остаточну тривалість робочого року в 264 дні (Ibid. - P. 45.)

[246] The Description of England by William Harrison / Ed. by Georges Edelen. (Folger Documents of Tudor and Stuart Civilization.) – Ithaca, NY: Cornell University Press (for Folger Shakespeare Library), 1968. - P. 36.

[247] Dialogus de Scaccario (The Course of the Exchequer) / Ed. and trans. by Charles Johnson with corrections by F. E. L. Carter and D. E. Greenway. - P. 6-7.

[248] «Фінансовими сувоями»-бо є, приміром, і документи, відомі як «Pipe Rolls».

[249] Ця помилка тим більше незрозуміла, що від «cniht» походить і сучасне англ. «knight» (пор. нім. «Knecht»; Knight (noun) // Online Etymology Dictionary. Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.etymonline.com/word/knight (перевірено 09.09.2019)); залишається сподіватися на те, що тут має місце хибодрук (як відомо, клавіші «h» та «n» знаходяться поряд). Вартує також уваги, що дослідник посилається тут на сторінки 14, 29 і 31-32 праці Джеймса Тейта (James Tait. The Medieval English Borough…), на яких немає жодних згадок про військові гільдії. Про природу цієї помилки можна здогадуватися, відкривши статтю Джона Кемпбелла у «Кембриджській міській історії Британії (John Campbell. Op. cit. – P. 64): на цій сторінці є два посилання на працю Джеймса Тейта, з яких посилання 71 точно збігається з тим, яке наводить у своїй монографії О. Охріменко (при цьому останній, схоже, не зрозумів вказівку Кемпбелла «and pp. 31-32 above» (“та с. 31-32 вище”, тобто в тексті самої «Кембриджської міської історії Британії»), так само приписавши їх Тейту), а посилання 75 дає правильний перелік сторінок праці Тейта, на яких подано інформацію про військові гільдії (а саме 12, 81 і 119-122).

[250] Воно відсутнє і в джерелі, на яке посилається дослідник (Liber Custumarum… - P. lxviii). Можна лише припустити, що воно навіяне словосполученням «charter granted» («хартія, дарована…»), яке напрочуд часто вживається в зазначеному у виданні.

[251] І це попри те, що, як зазначено на тій самій сторінці використаної О.Охріменком книжки, на яку присутнє посилання в книжці, перший мер у Кембриджі з’явився щойно на межі XII-XIII століть (John Campbell. Power and authority… - P. 64). Ба навіть сам дослідник на с. 139 стверджує: «Уперше посада мера згадується в Лондоні під 1189 р.» Геріот же в Кембриджі 1086 р. стягувався шерифом Кембриджширу на ім’я Піко (Picot): Sally Harvey. Op. cit. – P. 245, 248.

[252] John Cherry. Pottery and Tile // English Medieval Industries: Craftsmen, Techniques, Products / Ed. by John Blair and Nigel Ramsay. – London – Rio Grande: The Hambledon Press, 1991. - P. 197-200.

[253] Calendar of Letter-Books Preserved among the Archives of the Corporation of the City of London at the Guildhall. – Letter-Book B: circa A.D. 1275 – 1312 / Ed. by Reginald R. Sharpe. – London: Her Majesty’s Stationery Office, 1900. - P. 256.

[254] John Cherry. Op. cit. – P. 193.

[255] Можна припустити, що дослідник переплутав слова «mint» і «mine» (“шахта», «копальня”).

[256] Liber Custumarum… - P. 101-102.

[257] В іншому творі учений так писав про себе: «Anglia cui mater fuerat, cui Gallia nutrix; // Matri nutricem prefero mente meam» (“Якому матір’ю була Англія, годувальницею ж – Франція; // В душі віддаю перевагу моїй годувальниці перед матір’ю”). Liber Tertius // Johannis de Garlandia De Triumphis Ecclesiae Libri Octo. A Latin Poem of the Thirteenth Century / Ed. by Thomas Wright. – London: J. B. Nichols and Sons, 1856. – P. 59. Цілком погоджуємося з Луїсом Пейтоу, який емендує «marte» цього видання на «mente» (The Life and Works of John of Garland // “Morale Scolarium” of John of Garland (Johannes de Garlandia) / Ed. by Louis John Paetow. (Memoirs of the University of California. – Vol. 4. – No. 2 = History. – Vol. 1. – No. 2.) – Berkeley: University of California Press, 1927. – P. 85, n. 22).

[258] В англійському виданні під редагуванням Райта у примітці 1 на с. 120 (де саме розпочинається текст словника) подано коротку біографічну довідку про його автора, а на с. 122 сам Іоанн прямо заявляє, що спершу опише речі, які “помітив, ідучи Парижем” (eundo per civitatem Parisius denotavi); так само майже всі подальші топографічні згадки, що раз у раз зустрічаються в тексті словника, стосуються Парижа (passim); одного разу згадується Тулуза (Tholose; A Volume of Vocabularies... – P. 130), свідком облоги якої Жан де Гарланд був у 1218 році та в університеті якої згодом теж викладатиме. Усі коментарі до словника, у яких зазначаються вернакулярні відповідники вживаних ним латинських слів, стосуються лише французької (Gallice) мови. Лише однієї згадки в цілому тексті (поряд з іншими етносами) удостоїлися англійці (loc. cit.), Лондон натомість - жодного (!). Єдина ж згадка «Англії» (Anglie) могла б сама по собі бути підказкою, адже в примітці до неї укладач видання зазначив, що у французькому манускрипті на цьому місці вставлено «Gallie», і лише в англійському рукописі було здійснено заміну (Ibid. – P. 123, n. 5). Навіть епонімна для автора словника назва місцевості «Гарланд», назва якої звучить «по-англійському», насправді знаходилася в Парижі, про що знову ж деінде оповідав сам автор (“Parisius vici cum sit Garlandia nomen, // Agnomen florens contulit illa mihi” - “Паризька вулиця, назва якої – Гарланд, // Квітуче прізвище дарувала вона мені”; The “Dictionarius” of John de Garlande and the Author’s Commentary… - P. 3). Нині це паризька рю Галанд неподалік від Сорбонни (rue Galande; Galande // Dictionnaire administratif de rues de Paris et de ses monuments / Par Felix Lazare et Louis Lazare. - Paris: Felix Lazare, 1844. - – P. 243); як уже здогадався уважний читач, саме з цим пов’язане написання «Johannis de Gallandia» в латиномовній назві словника (хоч це лише один з численних варіантів написання імені). Зрештою, згадаємо, що в написі наприкінці дублінського списку словника прямо зазначено його паризьке походження (La Chanson de la Croisade…, loc. cit.).

[259] Або інші три слова – «Словник двох міст».

[260] J. A. Green. The last century of Danegeld // The English Historical Review. – Vol. 96. – No. 379 (April 1981). – P. 241-242. О. Охріменко не зазначає також, що danegeld востаннє брали за часів Генріха II (Ibid. - P. 251-258), створюючи враження, що «данські гроші» збереглися щонайменше до кінця розвинутого середньовіччя. Певна річ, тверджень про те, що danegeld став новацією норманів, не знайдемо і в праці, на яку посилається дослідник (Carl Stephenson. Borough and Town: A Study of Urban Origins in England. – Cambridge, Massachusets: The Mediaeval Academy of America, 1933.)

[261] Акройд Питер. Лондон: Биография / Пер. с англ. В. Бабкова, Л. Мотылева. – М.: Издательство Ольги Морозовой, 2005. – С. 252. Зауважимо також, що в перекладі дослідника масштаб пожеж дещо применшується: так, за короля Стефана горіла не «велика», а «більша» (major) чи навіть «величезна» (maxima) частина міста; при цьому “major” дослідник чомусь усупереч граматиці та здоровому глузду відніс не до «pars civitatis», а до попереднього «temporibus antiquis», що вилилося в неоковирну конструкцію «за часів більше, ніж старих».

[262] При цьому аж ніяк не зайвим було б уточнити, що конкретно у випадку, який має на увазі дослідник (заснування перших у Лондоні громадських вбиралень), йдеться не про дружину короля Стефана I Блуаського і не про її більш відому тезку - конкурентку Стефана в боротьбі за англійський трон, «імператрицю Мод» (Empress Maude), а про Матильду Шотландську - дружину короля Генріха I (Lois L. Huneycutt. Matilda of Scotland: A Study in Medieval Queenship. – Woodbridge: The Boydell Press, 2003. - P. 114).

[263] Оскільки перед тим дослідник предметно веде мову про правління Генріха II, можливість хибодруку, на жаль, виключається. Знову ж зауважимо симптоматичну помилку в посиланні: насправді у перекладному чотиритомному виданні хроніки Ордеріка Віталія під редакцією Томаса Форестера інформація про заколот Конана міститься не на сторінках 220-227 четвертого тому, а на сторінках 499-502 – другого. Уважний читач не здивується, якщо дізнається, що саме сторінки 220-227 – але, певна річ, іншого видання, під редакцією Марджорі Чібнелл (див. прим. 57) – подано в «Кембриджській міській історії Британії» (James Campbell. Op. cit. – P. 68, n. 104)…

[264] Серед дослідників досі точаться гострі дискусії, чи слід говорити про окремий юдеофранцузький діалект, про окремі говірки (як-от нормандський варіант, яким мали спілкуватися представники першої організованої громади англійських євреїв, що прибули за Вільгельма Завойовника з Руана; Joe Hillaby, Caroline Hillaby. The Palgrave Dictionary of Medieval Anglo-Jewish History. – Basingstoke: Palgrave Macmillan, 2013. – P. 1) чи навіть лише про вкраплення окремих єврейських слів у загалом «чисту» французьку мову (Languages Used by Jews // Medieval Jewish Civilization: An Encyclopedia / Ed. by Norman Roth. – London – New York: Routledge, 2003. - P. 393). Відомі навіть переклади окремих текстів релігійного характеру на юдеофранцузьку (Joe Hillaby, Caroline Hillaby. Op. cit. – P. 194).

[265] Joe Hillaby, Caroline Hillaby. Op. cit. - P. 195.

[266] При цьому дослідник подав неправильне посилання на перший том латиномовного видання хроніки Матвія Паризького (с. 85, прим. 1). Його не зупинило навіть те, що вже назва тому задає хронологічну рамку «від сотворіння світу до 1066 р. від Р.Х.» (“The Creation to A.D. 1066”), тоді як цитований ним уривок стосується правління Генріха III. При цьому подані дослідником сторінки точно збігаються з тими, на яких перебуває відповідний фрагмент в англомовному перекладі частини хроніки (Matthew Paris’s English History from the year 1235 to 1273 / Trans. by J. A. Giles. – Vol. I. – London: Henry G. Bohn, 1852. - P. 10-11.)

[267] The National Archives. – Ancient Petitions. – SC 8. -№ 8/200/9981 (у дослідника помилково зазначено № 8/200/9484).

[268] Ibid.

[269] У значенні «Англія» це слово подеколи фігурує, наприклад, в Ордеріка Віталія (Orderici Vitalis Historiae Ecclesiasticae libri tridecem… - Tome 2. – P. 156, 182, 216, 261, 377), який, хоч англієць з роду, мав дивитися на Англію через Ла-Манш, але зазвичай не в англійських авторів, що перебували у власне Англії. Крім того, як вказує Джон Норт, у Річарда могли бути й інші причини назвати таким чином свій астрономічний прилад - передовсім через співзвучність зі святим Альбаном, покровителем Сент-Олбанса, у якому було виготовлено «альбіон» (John North. Op. cit. – P. 64). За «офіційною» ж версією хроніста Сент-Олбанського абатства Томаса Волсінгема, назва означає всього лише «все через одне» («totum per unum» - “al bi on”, тобто «all by one»); Gesta Abbatum Monasterii Sancti Albani a Thoma Walsingham / Ed. by Henry Thomas Riley. - Vol. II: A.D. 1290 – 1349. – London: Longmans et al., 1867. - P. 207). Найімовірніше, цю тезу дослідник запозичив у: Д. Э. Харитонович. Указ. соч. – С. 274.

[270] Прагнення встановити кількість присяжних саме в 12 осіб виявляє разючу живучість від самих початків існування цього інституту (в Англії - ще від часів кодексу короля Етельреда II 997 року, але так само і деінде - Robert von Moschzisker. The Historic Origin of Trial by Jury // University of Pennsylvania Law Review and American Law Register. - Volume 70. – No. 1 (November 1921). – P. 2, 8-11). Про походження самого інституту суду присяжних в Англії див.: Ralph V. Turner. The Origins of the Medieval English Jury: Frankish, English, or Scandinavian? // Journal of British Studies. – Vol. 7. - No. 2 (May 1968). – P. 1-10.

[271] The National Archives. – Ancient Petitions. – SC 8. - № 269/13435. Про інститут компургації в Англії детальніше див.: R. H. Helmholz. The Law of Compurgation // Ejusdem. The ius commune in England: Four Studies. - Oxford: Oxford Universty Press, 2001. – P. 82-134. Пор. Статути Великого князівства Литовського, де компургацію зазвичай позначають словом «отприсегнутися»: наприклад, в артикулі 36 розділу 11 Третього Литовського Статуту 1588 року «за позвомъ врядникъ того пана [звинуваченого в переховуванні злочинців] самътретей [тобто разом з іще двома співприсяжниками] с поддаными пана своего отприсегнутися и тымъ именье пана своего очыстити повиненъ будеть» [Статут ВКЛ 1588 года. Розделъ дванадъцатый // Fontes historiae Magnae Duсati Lithuaniae. Електронний ресурс. – Режим доступу: http://starbel.by/statut/statut1588_12.htm (перевірено 04.09.2019)]

[272] Liber Custumarum // Munimenta Gildhallae Londoniensis… - Vol. II. – Part I. – London: Longman et al., 1860. - P. XXXVI-XXXVII, 61 (в О.Охріменка помилково зазначено сторінку 63).

[273] Цебто «східняки». У праці ж О. Охріменка подано помилкову – мабуть, через хибодрук – транскрипцію “easterlings” як «естергінги» (с. 129) замість середньоанглійського «естерлінги» чи осучасненого «істерлінги». У своєму інтерв’ю дослідник зазначив, що наукове натхнення черпає не з наукових, а з художніх творів (Олександр Охріменко: «З «довгими тривалостями» у мене не склалося»…). Серед них цілком міг би виявитися «Володар перснів» фахівця з середньовічної літератури професора Дж. Р. Р. Толкіна, у тексті якого під назвою «Easterlings» виступають дикі кочовики зі східного Середзем’я (Middle-earth – термін, запозичений з англосаксонської поезії) – взоровані, як часто вважають, на войовничих гунів, якими вони постають у творах ранньосередньовічних авторів, зокрема, в «Гетиці» Йордана (Sandra Ballif Straubhaar. Easterlings // J.R.R. Tolkien Encyclopedia: Scholarship and Critical Assessment / Ed. by Michael D.C. Drout. – London – New York: Routledge, 2007. - P. 140-141; при цьому в енциклопедії не згадано використання означника «easterlings» у «реальному» англійському середньовіччі).

[274] Naomi Jane Sykes. The Impact of the Normans on Hunting Practices in England // Food in Medieval England: Diet and Nutrition / Ed. by C. M. Woolgar, D. Serjeantson, T. Waldron. (Medieval History and Archaeology / Ed. by John Blair and Helena Hamerow.) – Oxford: Oxford University Press, 2006. – Р. 164 (у дослідника помилково зазначено сторінку 163).

[275] Етнос, представники якого мешкали в античну добу на південному заході Аравійського півострова (територія сучасного Ємену).

[276] Суперечність пояснюється просто: в джерелі, на яке посилається дослідник, про XV століття насправді йдеться стосовно цегли, а не каменю (Geoff Egan. The Medieval Household: Daily Living c.1150 – c. 1450. (Medieval Finds in Excavations in London. – Vol. 6.) – London: The Stationery Office, 1998. – P. 34).

[277] Цей приклад, втім, оголює складнішу методологічну проблему. Кількісні дані для цієї доби є фрагментарними, що яскраво видно і з діахронної таблиці показників заробітної платні, на яку посилається дослідник (James E. Thorold Rogers. A History of Agriculture and Prices in England. – Vol. 1: 1259-1400. – Oxford, 1866 (у дослідника помилково «1886»). – P. 315-316): вона зяє прогалинами. Беручи до уваги ще й постійні коливання цін, як саме слід підходити до проблеми «ранжирування» професій та визначення «середньої» суми?

[278] The Peterborough Manuscript (E), 978 // The Anglo-Saxon Chronicle / Trans. and ed. by Michael J. Swanton. – London: J.M. Dent, 1996. - P. 123, n. 10, 11.

[279] The Annals of Roger de Hoveden… - Vol. II: A.D. 1181 to A.D. 1201. – London: H. G. Bohn, 1853. - P. 43-45.

[280] Cronica, by Joceline de Braklonde // Memorials of St. Edmund’s Abbey / Ed. by Thomas Arnold (у дослідника тут помилки в написанні – «St. Admundes» та “Anold”; с. 90-91, прим. 3). (Rerum Britannicarum Medii Aevi Scriptores.) – Vol. I. – London: HMSO, 1890. – P. 306.

[281] Відзначимо, що О. Охріменко неправильно зазначив сторінку видання – насправді йдеться про с. 282, а не с. 253. Аналогічну теорію Александр Неккам висловлював і в своєму трактаті «De utensilibus» (“Про корисні речі»): The Treatise of Utensils of Alexander Neckam // A volume of vocabularies… - P. 109.

[282] О. Охріменко посилається на судовий позов Мод ле Бер, у якому, серед іншого, фігурують і мулярі, що працюють лише за надмірну платню. Та всупереч дослідникові, Мод навіть до суду позивається не на них, а на їхнього господаря, ноттінгемського констебля Генрі Путреля; як правильно відзначив сам О. Охріменко, у позові не згадуються навіть їхні імена (The National Archives. – Ancient Petitions. – SC 8. - №322/E541). Принагідно знову відзначимо «операцію зі зміни статі», адже «Мод» (Maud) у тексті дослідника вживається разом з займенником «його».

[283] Van der Linden M. Studying Attitudes to Work Worldwide, 1500–1650 : Concepts, Sources, and Problems of Interpretation / M. van der Linden // International Review of Social History. – 2011. – Vol. 56 (Special Issue). – P. 33.

[284] A fortiori з осторогою слід ставитися до спроб рекоструювати за «Країною Кокань» якусь «мораль простолюду»: вірогідним видається припущення К. Ліс і Г. Солі, що такі твори, створювані та поширювані представниками культурних еліт, радше формували образ нижчих прошарків населення яко гідних осуду нероб, ніж віддзеркалювали суспільні ідеали цих останніх (Lis C., Soly H. Worthy Efforts: Attitudes to Work and Workers in Pre-Industrial Europe. (Studies in Global Social History. – Volume 10.) – Leiden: Brill, 2012. – P. 425, 551).

[285] John Campbell. Power and authority… - P. 64; Sally Harvey. Domesday: Book of Judgement. – Oxford: Oxford University Press, 2014. - P. 248; David Roffe. Decoding Domesday. – Woodbridge: The Boydell Press, 2007. - P. 121.

[286] R. H. Helmholz. Marriage Litigation in Medieval England. (Cambridge Studies in English Legal History / Ed. by D. E. C. Yale.) – Cambridge: Cambridge University Press, 1974. – P. 27-47.

[287] Calendar of Coroners Rolls [не «Coroner’s Roll», як у О. Охріменка] of the City of London, A.D. 1300 - 1378 / Ed. by Reginald R. Sharpe. – London: Richard Clay and Sons, 1913. – P. 3-4. Оскільки йдеться про коронерські сувої, автор дарма ані словом не згадав про сам інститут коронерів, що зберігся в Англії та Вельсі дотепер; саме в їхні обов’язки входило визначення характеру смерті в підозрілих випадках (ibid. - P. VIII – XXVIII.) При цьому майже в кожному записі коронерських сувоїв міститься вказівка на процедуру огляду тіла («the corpse was viewed») без згадки про участь у цьому процесі лікарів (Ibidem, passim). Фей Гетц, на яку часто посилається О. Охріменко, так само стверджує, що участь фахового медика в коронерському розслідуванні була великою рідкістю (Faye Getz. Medicine in the English Middle Ages. – Princeton: Princeton University Press, 1998. - P. 75).

[288] Adelard of Bath. Questiones Naturales // Dode ve-nechdi (Uncle and Nephew), the work of Berachya Hanakdan / Ed. and trans. by Herman Gollancz. – Oxford: Oxford University Press, 1920. - P. 132-135. Аделард Батський неодноразово говорить про вплив їжі на людину, однк повсюдно він заторкує тіло, а не розум (ibid., passim).

[289] James Comer. Distilled beverages // The Cambridge World History of Food / Ed. by Kenneth F. Kiple and Kriemhild Coneè Ornelas. – Vol. 1. – Cambridge: Cambridge University Press, 2000 (у дослідника помилково «2008»). – Vol. 1. – P. 656.

[290] Kevin R. Kosar. Whiskey: A Global History. (The Edible Series / Ed. by Andrew F. Smith). – London: Reaktion Books, 2010. – P. 39.

[291] Ibid. – P. 33.

[292] У кожному разі це словосполучення, що дослівно означає «вода життя», є не так «питомою назвою», як калькою з латинського «aqua vitae» (Heinrich Wagner. Studies in Early Celtic Traditions // Ériu. – Vol. 26 (1975). – P. 23, n. 43); пор. лексеми на кшталт «оковита» на позначення горілки в слов’янських мовах, що походять від того самого словосполучення (Оковита (А. М. Шамота) // Етимологічний словник української мови. – Том 4: Н – П. – Київ: Наукова думка, 2003. – С. 171). Ба більше, хоча в сучасній літературі часто зазначають, що вперше «uisce beatha» вперше було вжито в «Анналах Клонмакнойса» під 1405 роком (Kevin R. Kosar. Op. cit. – P. 34), ми не можемо бути в цьому впевненими, адже до наших часів зберігся лише виконаний у XVII столітті англомовний переклад цього гельськомовного джерела. У єдиному на сьогодні виданні зазначеного перекладу цей напій позначено латинською назвою «aqua vitae» (The Annals of Clonmacnoise; being annals of Ireland, from the earliest period to A. D. 1408. Translated into English A. D. 1627 by Conell Mageoghagan / Ed. by Dennis Murphy. – Dublin: University Press (for the Royal Society of Antiquaries of Ireland), 1896. – P. 325), хоча з огляду на недосконалість видання та наявність кількох списків перекладу (Sarah Sanderlin. The Manuscripts of the Annals of Clonmacnois // Proceedings of the Royal Irish Academy. – Section C: Archaeology, Celtic Studies, History, Linguistics, Literature. – Vol. 82 (1982). –– P. 111-123) не можна виключати присутності «uisce beatha» бодай в одному зі збережених рукописів.

[293] Втім, не можемо закидати О. Охріменкові недостатнє опрацювання сфрагістичних джерел, адже сигілографія англійського середньовічного міста й досі передбуває в стані становлення (P. D. A. Harvey, Andrew McGuinness. A Guide to British Medieval Seals. – London: British Library and Public Record Office, 1996. – P. 26, 78-79).

[294] The Chronicle of Florence of Worcester… – P. 240. Згідно з приміткою в новішому виданні, цей пропуск наявний в обох найраніших списках хроніки, натомість у пізніших зазначено, що заборона на кровноспоріднений шлюб поширювалася до сьомого коліна (The Chronicle of John of Worcester 1118-1140, being a continuation of the “Chronicon ex Chronicis” of Florence of Worcester. (Anecdota Oxoniensia.) / Ed. by J. R. H. Weaver. - Oxford: Clarendon Press, 1908. – P. 21, n. 1); додамо від себе, що це свідчення пізніших списків справді відповідає дійсності (Concilia Magnae Britanniae et Hiberniae. / Ed. by David Wilkins. - Volume I. – London: R. Gosling et al., 1737. - P. 408.) Таким чином, хід процесу «утвердження [церковного] шлюбу як священного непорушного союзу» (с. 164) у викладі О. Охріменка виявляється перевернутим з ніг на голову. Адже всупереч його твердженню, Четвертий Латеранський собор 1215 р., встановивши заборонену ступінь спорідненості в чотири коліна, не лише не йшов за вже ухваленими в Лондоні змінами, а й, навпаки, істотно пом’якшив чинні на той час (повсюдно, не лише в Англії!) норми канонічного права, наблизивши їх цим самим до потреб реального життя (Adhemar Esmein. Le mariage en droit canonique. – Tome I. – Paris: L. Larose et Forcel, 1891. - P. 348-355).

[295] “Fortunam insanam esse et caecam et brutam perhibent philosophi… Caecam ob eam rem esse iterant, quia nil cernat quo sese adplicet” (Marcus Pacuvius. Ex incertis fabulis, fragm. XIV // Scaenicae Romanorum poesis fragmenta tertiis curis / Hrsg. von Otto Ribbeck. - Volumen I: Tragicorum Fragmenta. – Leipzig: B.G. Teubner, 1897. – S. 144).

^[296] Бодай через вживання чоловічої форми «lecheors» на противагу жіночій «lecheuses». Більшість дослідників сходяться на тому, що під «lecheors» тут слід розуміти жонглерів чи менестрелів, але див. також: Philippe Ménard. Une nouvelle version du dit “Des putains et des lecheors” // Zeitschrift für romanische Philologie. – Band 113. – Heft 1 (Januar 1997). - S. 36-37, Anm. 20.

[297] «Якщо моє фабліо говорить правду, то // За цією заповіддю клірики спасуться, // А рицарі будуть засуджені» («Se mes fabliax dit voir, donc sont // Par cest conmant li clerc sauvé, // Et li chevalier sont dampné»; текст манускрипту B за: Des putains et des lecheors // Anecdota literaria… - P. 65). Можна погодитися з Філіппом Менаром, що варіант манускрипту G “de cest commant” є більш точним (Philippe Ménard. Op. cit. – S. 38, Anm. 85). У цьому манускрипті акценти розставлено навіть сильніше, адже засудженню піддаються уже всі («tuit») рицарі (Ibid. – Seite 35, Zeile 86). Та навіть і цю «антирицарську» поставу не слід сприймати надто серйозно з огляду на явно іронічний характер твору, що мав на меті радше переконати аристократичну аудиторію в необхідності бути щедрою до своїх співців та жонглерів - надто ж якщо приймемо думку, що саме вони приховуються під означником «lecheors» (Richard E. F. Straub. “Des Putains et des Lecheors”: La version oubliée du manuscrit G // Vox Romanica. – Band 52 (1993). – S. 172-173). Зазначимо також, що це фабліо датують XIII століттям, а не XII (про що свідчить уже сам факт його публікації в третьому томі «Recueil général et complet des fabliaux des XIIIe et XIVe siècles»).

[298] Alan S. C. Ross. The Assize of Bread // The Economic History Review. – Vol. 9 (1956). – No. 2. – P. 332-342. 

[299] Constance B. Hieatt, Robin F. Jones. Two Anglo-Norman Culinary Collections Edited from British Library Manuscripts Additional 32085 and Royal 12.C.xii // Speculum. – Volume 61. – Issue 4 (October 1986). - P. 859, n. 1.

[300] На зазначеній О. Охріменком сторінці натомість міститься переказ про царя Аполлоніда (невідомого з жодних інших джерел), який стверджував, що йому і його наближеним цілком достатньо води замість вина, бо ж «Нечувано у віках, щоб вино перемагало воду» (Inauditum est a seculo quod vinum aqua superaret; Gualteri Mapes. De Nugis Curialium Distinctiones Quinque / Ed. by T. Wright. – Liber V, Pars II. - London: Camden Society, 1850. – P. 197). У вуста ж французького короля Людовіка Товстого Вальтер Мап вкладає такий вислів: «У нас у Франції нема нічого окрім вина, хліба та веселощів» (“Nos in Francia nihil habemus nisi panem et vinum et gaudium”; Ibid. – Liber V, Pars V. – P. 216).

[301] Хвилинна стрілка, згідно з Дейвідом Лендісом, вперше фіксується в джерелах щойно в 1475-6 рр. на годиннику в Римі (David Saul Landes. Revolution in Time. Revised and enlarged edition. – Cambridge, Mass.: The Belknap Press, 2000. – P. 452, n. 1).

[302] John North. God’s Clockmaker: Richard of Wallingford and the Invention of Time. – London-NewYork: Hambledon Continuum, 2005.Ibid. – P. 61, fig. 11. Однак астрономічні інструменти Річарда Воллінгфорда, що являли собою циферблат його годинника, все ж дозволяли досвідченому астрономові визначати час з точністю до хвилин (Ibid. – P. 60-67).

[303] Коментуючи постанову короля Річарда про турніри, Вільям стверджує таке: “Справді-бо, відомо, що раніше подібних військових змагань мужів (без жодної ворожості, для самого лише тренування та демонстрації сил!) в Англії не було, окрім як у дні короля Стефана, через недостойну слабкість якого сили загального примусу не існувало. За часів же попередніх королів (а також наступника Стефана Генріха II), коли турніри в Англії було повністю заборонено, ті, хто, жадаючи слави зброї, бажали, бува, повправлятися, їздили за цим за море, на край земель». Синонімічними іменниками та дієсловами тут передано латинські однокорінні слова «exercere» та «exercitium» («Sane hujusmodi, nullo interveniente odio, sed pro solo exercitio atque ostentatione virium concertatio militaris nunquam in Anglia fuisse noscitur nisi in diebus regis Stephani, cum per ejus indecentem mollitiem nullus esset publicae vigor disciplinae. Porro temporibus regum priorum, Henrici quoque secundi qui Stephano successit, tironum exercitiis in Anglia prorsus inhibitis, qui forte armorum affectantes gloriam exerceri volebant, transfretantes exercebantur in terrarium confiniis”). The “Historia Rerum Anglicarum” of William of Newburgh, lib. V (A.D. 1194 to 1198), cap. IV // Chronicles of the Reigns of Stephen I, Henry II and Richard I / Ed. by Richard Howlett. (Rerum Britannicarum medii aevi scriptores.) – London: Longman&Co et al., 1885. – P. 422. Див. також інші свідчення про турніри в Англії в «дорічардівську» добу: Juliet R. V. Barker. The Tournament in England 1100-1400. – Woodbridge: The Boydell Press, 1986. - P. 7-10.

[304] Breve Regis ad archiepisopum Cantuarensis missum, de concessione torneamenta in Anglia (A.D. 1194, 5) // Foedera, Conventiones, et cujucunque generis Acta Publica / Ed. by Thomas Ryder, rev. by Adam Clarke, Fred. Holbrooke. – Vol. I. – Part I. – London, 1816. – P. 65. Науковці пишуть про «урбанізацію» турнірів (Juliet Vale. Violence and the Tournament // Violence in Medieval Society / Ed. by Richard W. Kaeuper. – Woodbridge: The Boydell Press, 2000. - P. 154-156) або ж їхнє «поступове переміщення» з відкритої сільської місцевості до затисненого міського простору (Juliet R. V. Barker. Op. cit. – P. 99), що завершилося, вочевидь, уже в пізньосередньовічну добу.

[305] Ibid. – P. 62-65.

[306] The Annals of Roger de Hoveden… - Vol. II. – P. 529.

[307] Ibid. – P. 529-530.

[308] Не заперечуючи того, що в очах церкви одержання прибутку могло виступати "обтяжувальною обставиною", зазначимо, що принаймні в Англії доби Пізнього Середньовіччя кореляція між прибутковістю ("негідністю") діяльності та суворістю заборони на неї вже не простежується. Адже в пізньосередньовічний період, з одного боку, навіть надання медичної допомоги в неділю піддавалося обмеженням (D’Arcy Power. A Precept of the Archbishop of Canterbury Forbidding Barbers to Carry on Their Trade on Sundays // Lancet. – Volume 173. – Issue 4456 (23 January 1909). – PP. 262–263); з іншого ж – автор одного з найвідоміших посібників для церковних проповідників “Memoriale Presbiterorum” чимало уваги приділяє комерційній діяльності, до якої ставиться дуже підозріло та прохолодно, проте взагалі не згадує про заборонену численними церковними синодами та соборами недільну торгівлю (Haren M. Sin and Society in Fourteenth–century England: A Study of the Memoriale Presbiterorum / M. Haren. – Oxford: Clarendon Press, 2000. – P. 170, 174 (fn. 48)), натомість критикує селян, які працюють у святкові дні (Ibid. – P. 147). На нашу ж думку, зміну ставлення до недільної праці селян, якщо вона мала місце, слід пов'язувати з послабленням маноріальної залежності селян: якщо у добу Високого Середньовіччя селянин працював у неділю, імовірно, з примусу маноріальних управителів і на території домену, то вже в середині XIV ст., з комутацією відробіткової ренти, він цілком міг робити це з власної ініціативи і на земельній ділянці, що перебувала в його володінні (та ж "Пам’ятка пресвітерів” спрямовує вогонь критики і на маноріальних управителів, проте за інші порушення: Ibid. – P. 125-142).

[309] Cambridge, Corpus Christi College. – Parker MS 16. – F. 146.

[310] В тексті «могли» - певно, хибодрук.

[311] Якщо це припущення правильне, воно підважує тезу Жоржа Дюбі, згідно з якою Англія була єдиною європейською країною, де ідея про тричленний поділ суспільства в першій половині XII ст. не піддавалася жодному сумніву. – Duby G. The Three Orders: The Feudal Society Imagined / Trans. by A. Goldhammer. – Chicago: The University of Chicago Press, 1981. – P. 287–288. У цьому зв’язку зауважимо з подивом твердження попереднього рецензента (див. прим. 1 вище): «Хоча книжка про Середні віки, в ній не згадано ані про «феодалізм», ані про тричленну структуру суспільства».

[312] З посиланням на: Карліна О. Три суспільні стани і проблема міста в середні віки // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія "Історія". – 2011. – Вип. 106. – С. 31, де справді міститься таке твердження.

[313] Liber VI, caput 20: Qui sint pedes rei publicae et de cura eis impendenda // Ioannis Saresberiensis episcopi Carnotensis Policratici / Ed. by Clemens C. I. Webb. –– Vol. 2. – Oxford: Clarendon Press, 1909. – P. 618-619.

[314] Leclercq J. Les Distinctiones super Cantica de Guillaume de Ramsey [De distinctionibus magistri Wilhelmi monachi Ramesiensis super Cantica Canticorum] // Sacris Erudiri. – Vol. 10 (1958). – P. 345.

[315] Hilton R. H. Status and Class in the Medieval Town / R. H. Hilton // The Church in the Medieval Town / Ed. by T. R. Slater and G. Rosser. – Aldershot: Ashgate, 1998. – P. 9–10. Але див. також: Чередніченко О. В. Зазн. праця. – С. 167-169.

[316] Van der Linden M. Studying Attitudes to Work Worldwide, 1500–1650 : Concepts, Sources, and Problems of Interpretation / M. van der Linden // International Review of Social History. – 2011. – Vol. 56 (Special Issue). – P. 33.

[317] A fortiori з осторогою слід ставитися до спроб рекоструювати за «Країною Кокань» якусь «мораль простолюду»: вірогідним видається припущення К. Ліс і Г. Солі, що такі твори, створювані та поширювані представниками культурних еліт, радше формували образ нижчих прошарків населення яко гідних осуду нероб, ніж віддзеркалювали суспільні ідеали цих останніх (Lis C., Soly H. Worthy Efforts: Attitudes to Work and Workers in Pre-Industrial Europe. (Studies in Global Social History. – Volume 10.) – Leiden: Brill, 2012. – P. 425, 551).

[318] Adelard of Bath. Questiones Naturales // Dode ve-nechdi (Uncle and Nephew), the work of Berachya Hanakdan / Ed. and trans. by Herman Gollancz. – Oxford: Oxford University Press, 1920. - P. 132-135. Аделард Батський неодноразово говорить про вплив їжі на людину, однк повсюдно він заторкує тіло, а не розум (ibid., passim).

[319] АФ, с. 86, рядки 89-106.

[320] William Millar. Plastering: Plain and Decorative. – London: B. T. Batsford, 1897. – P. 14, 24-25, 35.

[321] Мабуть, ідеться про British Library. – Royal MS 14 B V. – Membrane 1, де зображено людину на ходулях. Посилання на цю мініатюру присутнє в книжці, яка фігурує в тій самій примітці (Даркевич В. П. Светская праздничная жизнь Средневековья ІХ-ХVІ вв. Изд. 2-е, доп. – Москва: Индрик, 2006. – С. 405, рис. 42). Зрозуміло, що дослідник не міг подати номер аркуша з огляду на те, що цей манускрипт зберігається як не поділений на аркуші сувій, проте чи треба було замість «сувій» писати англійське «roll»? І чому не скористатися наявним поділом рукопису на мембрани? Пор. цілком коректне посилання на цей самий рукопис на с. 119-120, прим. 6 (тобто коректне за формою, але не за змістом, адже на мембрані 5 манускрипту Royal 14 B V сцени полювання насправді немає).

[322] The Chronicle of Henry of Huntingdon / Trans. and ed. by Thomas Forester. – London: Henry G. Bohn, 1853. - P. 283, натомість в О. Охріменка помилково зазначено с. 414, як і рік взяття – 1145 замість 1144. Можливо, для розуміння природи цієї помилки має значення той факт, що на сторінках 413-414 зазначеного видання міститься опис облоги Фарінгдона анонімного автора вміщених у тому самому томі «Діянь Стефана», у якому, однак, немає згадок ані про «грізність» війська, ані про те, що воно складалося з лондонців.

[323] Dialogus de Scaccario [Dialogue concerning the Exchequer]// Select Historical Documents of the Middle Ages/ Ed. by E.F. Henderson. – London and New York, G. Bell & Sons, 1892 (цей пасаж ми знайдемо натомість на с. 96). А проте у виданні: Dialogus de Scaccario by Richard, Son of Nigel / Ed. and trans. by Charles Johnson. (Nelson’s Medieval Classics.) – London: Nelson, 1950 шуканий фрагмент перебуває саме на сторінці 87. Це знову ж змушує припускати існування якогось «посередника» у вигляді історіографічного джерела (пор. прим. 44 і 49 у цій рецензії), можливо, спорідненого з Wilfred Lewis Warren. Henry II. – Berkeley – Los Angeles: University of California Press, 1973. – P. 355 (де формулювання відрізняється від дослідникового, проте теж є згадка про багатство та пиятику і посилання на с. 87 за виданням Нельсона).

[324] Втім, насправді маємо справу з хибодруком, адже в реальності зазначений манускрипт “ALS. MS 0079” перебуває у тому ж оксфордському коледжі Всіх Душ (All Souls College), що і його “сусід” по примітці з трилітерною абревіатурою, «ASC. MS0071». Однак цей факт навряд чи можна вважати очевидним…

[325] Звісно, не можемо не зазначити, що хоч скорочена форма назви і в цьому випадку є цілком прийнятною та вживаною, у варіанті «Барі» (на противагу коректному «Бері» (Bury)) вона викликає асоціацію радше з «однойменним» містом у Південній Італії (Bari), ніж зі своїм корелятом на мапі Великої Британії.

[326] Нарешті, в тексті трапляється й чимало «незначущих» хибодруків (на що вказував ще Ілля Левченко в своїй рецензії – див. прим. 1 вище), які могла б усунути проста коректура: «побідний» замість «подібний» (с. 114, 167), «особливливої» (с. 147) тощо; навіть у назві підзаголовку подибуємо соціальну «пиналежність» (с. 75; хоча в кожному разі грамотніше було б просто «належність»). Втім, і тут в окремих випадках може бути важливою навіть одна літера, адже «борг 91 гасконцю» (с. 129) - зовсім не те саме, що борг 91 гасконця, як було насправді (на щастя, в цьому випадку завдяки контексту з’ясувати, хто ж був кредитором, а хто – боржником, доволі легко; крім того, згадка про цей сюжет присутня і на с. 57).

[327] Справді, що робити гіпотетичному дисертантові, який, виконавши величезний обсяг роботи, раптом виявив, що його висновки збігаються з раніше виданою працею іншого маловідомого дослідника?