Торік у видавництві «ПЕНМЕН» вийшла друком праця О. Охріменка «Повсякденне життя міст Англії XI-XIII ст.» Ця робота, написана в дусі західних підходів до історії, є піонерською в українській медієвістиці (принаймні якщо говоримо про дослідження середньовіччя західноєвропейського)[1]. Тим прикріше, що поряд з безсумнівними дослідницькими успіхами в загалом непоганій книжці міститься цілий ряд недоліків, часом доволі серйозних. Враховуючи той факт, що книжка на в українському інтелектуальному просторі книжок на цю тему та ще й доступними широкому загалу мовами майже не існує, автор рецензії дозволив собі приділити значно більше місця виправленню наявних у ній помилок, аби, зокрема, запобігти творенню нових історіографічних міфів.

Слід зазначити, що рецензована робота є дещо скороченою версією кандидатської дисертації дослідника. Авторові цих рядків добре відомо з власного досвіду, що інтенсивна праця над цією кваліфікаційною роботою не може не спричинитися до появи в тексті неочікуваних помилок. Проте цю ж таки роботу, внісши лише косметичні правки О. Охріменко вирішив опублікувати вже як наукову працю[2], вже не страждаючи від пов’язаного з необхідністю процедури захисту цейтноту: за власними словами, О. Охріменко «готував її до публікації»[3]. Тож поставимося до праці серйозно і розгорнемо врешті саму книжку. Почнемо з її сильних сторін.

Переваги книжки

Не викликає сумнівів, що Олександр Охріменко виконав величезний обсяг роботи, працюючи над текстом рецензованої книжки. Вражає багатством і різноплановістю список використаної літератури та джерел (хоч у самій книжці його можна оцінити лише за підрядковими посиланнями, оскільки прикінцевий перелік у ній відсутній – певно, щоб не переобтяжувати 200-сторінкову працю). Приваблює обрана дослідником методологія, заснована, згідно з авторською передмовою, на постулатах, викладених відомим французьким медієвістом Жаком Ле Гоффом (1924-2014). Дослідник вдало систематизує напрацювання попередників і робить низку власних цікавих спостережень, створюючи комплексний, цілісний та різнобічний опис життя міст Англії XI-XIII ст., що написаний барвистою мовою та легко читається. Основний висновок, якого доходить автор, - про індивідуалізм як про важливу рису соціуму англійського міста доби Високого Середньовіччя (с. 181)[4], - хоч навряд чи може вважатися цілком новаторським[5], однак не викликає і суттєвих заперечень. Вихід книжки Олександра Охріменка, безперечно, є знаменною подією на доволі бідній українській ниві досліджень західноєвропейського середньовіччя, що надихатиме наступних дослідників в Україні на подальші наукові звершення.

Недоліки

А проте в царині «деталей» книжка О. Охріменка рясніє численними хибами. Звісно, від того, що у пісні «Sumer is icumen in» (“Літо прийшло”), всупереч О. Охріменку, «пердить» не бик, а олень чи коза (с. 173)[6], а Адам де Фраксініс (а не Адам де Франсіній; Adam de Fraxinis) згаданий як лікар в абатстві Святої Марії в Йорку не в 1259, а в 1258 році (c. 149)[7], змінюється небагато. Але, по-перше, за певним порогом кількість таки переходить у якість; по-друге, як буде видно нижче, не всі авторові помилки є настільки «безневинними», нарешті, по-третє, - самого дослідника якраз і цікавлять не так абстрактні концепції, як конкретні подробиці життя англійських містян[8].

Тож погляньмо на ці самі подробиці і на те, що ж із ними не так. Для зручності викладу розділимо виявлені хиби на категорії. Розпочнемо, за заповітом Конфуція, з «виправлення імен».

Власні назви: Ровена, Вольтер, масони і всі-всі-всі

Написаний на багатому конкретному матеріалі, текст О. Охріменка рясніє різноманітними онімами – як відомими українському читачеві, так і не дуже. На жаль, з їхньою передачею дослідник мав доволі істотні проблеми. Не всі з них справедливо відносити на його карб, адже власне українська традиція передачі закордонних назв досі перебуває в стадії становлення; бракує навіть якісних словників географічних назв. Окремою і доволі складною темою є питання про правильну передачу назви твору, відомого як «Пані Сіріц»[9]. Деякі вади, втім, залишаються на совісті дослідника. Особливо ті, які виходять за межі власне ономастики.

Певно, найбільш кумедним прикладом тут є такий: «Книга Страшного Суду…стверджує, що в Пікенхемі жила певна жінка, яку покохав чоловік із Віхеноку та одружився на ній» (с. 155-156). У цьому пасажі ніщо ніби не викликає заперечень… якщо лишень не знати, що «Віхенок» - це не топонім, а антропонім, що позначає тогочасного великого норфолкського землевласника. Таким чином, правильним перекладом буде не «чоловік з Віхеноку», а «чоловік Віхенока» (тобто той, що мешкає на його землі). Зазначимо, що в оригіналі цей уривок справді може становити складнощі (через відсутність граматичного позначення родового відмінку – «unus homo Wihenoc»), але лише у розрізненні між власне Віхеноком та підлеглим йому селянином[10], а не між людиною та неіснуючою місцевістю[11]; переклад же на сучасну англійську мову, на який і посилається дослідник, наводячи відповідну цитату (c. 156, прим. 1), не містить неоднозначностей для людини, що володіє сучасною англійською мовою: «a man of Wihenoc’s» явно вказує на присвійність (посесив), можливу лише в разі, якщо Віхенок – це людина.

Курйозним є й таке речення: «В XI ст. такий захист [тобто кам’яні мури] мали Йорк, Ботам Бар та інші» (с. 102). Треба думати, дослідник, побачивши в праці, на яку посилається, конструкцію «Bootham Bar, York has an eleventh-century core»[12], не розібрався в тому, що Бутем Бар – це не окремий населений пункт, а всього лише назва брами в тому-таки Йорку, а вжитий англійськими науковцями спосіб географічного означення (приблизний аналог нашого «Київ, Україна») часто зустрічається в англомовній літературі (хоча й у цьому випадку науковця могла б принаймні насторожити граматична форма однини в англійському реченні).

Повертаючись до власне мовних проблем, зазначимо, що у низці випадків запропонована автором транскрипція англійських власних назв відрізняється від загальноприйнятої. Це могло б не становити серйозної проблеми, якби йшлося лише про несуттєві різночитання у вимові чи написанні (як-от «Лічфільд» замість більш усталеного «Лічфілд» (Lichfield; с. 102), «Доугейт» замість «Даугейт» (Dowgate; с. 129) чи «Волінгфорд» замість «Воллінгфорд» (Wallingford; с. 147)), допустимі та відомі варіації в написанні («Норвіч»/«Норідж» (Norwich), “Пікенхем/Пікнем” (Pickenham), «Шафтсбері/Шефтсбері» (Shaftesbury)[13]; автор повсюдно віддає перевагу першим з наведених варіантів) або банальні хибодруки («Окфорд» замість «Оксфорд» (с. 32), «Саунтгемптон» замість «Саутгемптон» (там само), «Міддлескс» замість «Міддлсекс» (с. 119), «Ексетеа» замість «Ексетера»(с. 26), «кетський» замість «кентський» (с. 37, прим. 4)[14]). Проте в низці випадків внесені автором зміни істотно утруднюють самостійний пошук читачем подальшої інформації[15]. Так, річку «Мідвей» (с. 125) невтаємниченій людині логічно було б шукати за назвою «Midway»; між тим пошук за останньою може, безумовно, принести читачеві чимало інформації про відому тихоокеанську баталію 1942 року, але навряд чи – про річку Медвей (Medway), на якій стоїть місто Рочестер. І навпаки: з погляду сучасного читача, передача назви міста Reading як «Ридінг» (с. 55, 103), Ely як «Елі» (с. 74, 146), а Scarborough як «Скарбороу» (с. 27), можливо, навіть полегшить встановлення оригінальної географічної назви, проте ж усталеною вимовою і написанням цих населених пунктів є «Редінг», «Ілі» та «Скарборо» відповідно[16].

Певно, найприкрішим тут є не той факт, що деякі топоніми наведено не у відповідності з усталеними нормами, а те, що авторське написання, як видається, послідовно не улягає жодному принципу – ані транслітераційному, ані транскрипційному[17]. Трапляються навіть химерні «гібриди», в яких застосовано обидва підходи в межах одного слова – найяскравішим прикладом тут є «Брідгнорс» замість Бриджнорта (Bridgenorth; c. 102). Більше того, навіть один і той самий топонім у різних місцях книжки може виглядати зовсім по-різному: так, назву міста Worcester на с. 95 подано у незграбній формі «Ворчестер», але при цьому хроністи Флоренс і Джон з того ж поселення фігурують з коректним додатком «Вустерський» (с. 40, 75, 127)[18], а інший хроніст Роджер з містечка під назвою Howden (нині Hoveden) у перекладі стає то «Ховеденським» (згідно зі східнослов’янською історіографічною традицією; с. 66, 74, 120, 177), то чомусь «Ховендонським» (с. 83, 87, 110); «Егремонт» (Egremont) сторінки 71 – це водночас «Егремонд» сторінки 54; «Редкліфф» (Redcliff) сторінки 100 – «Редкліф» сторінки 98; «Шрюсбері» (Shrewsbury) (с. 25, 54, 156) ж на сторінці 95 назване «Шрусбері», а на сторінці 23 – навіть «Штрусбері». Трохи легше впізнати французький Санс (Sens) в Охріменковому «Сенсі» (с. 36). Так само потребує певних інтелектуальних зусиль здогад про те, що під «Кулкенном» мається на увазі Кілкенні (Kilkenny, с. 54)[19]. Волсалл (Walsall) з якогось дива стає “Васаллом” (с. 54), Берфорд (Burford) – “Бафортом” (с. 16), Мелком-Регіс (Melcombe Regis) – “Мелкольм-Регісом” (с. 99), Бреклонд (Braklond, Brakelonde) – «Бракелонелем» (с. 90), а Ньюкасл-апон-Тайн (Newcastle upon Tyne) – “Ньюкаслом-он-Тін» (с. 54; краще вже було залишити достатньо відомий українському читачеві скорочений варіант «Ньюкасл», як на с. 51 та в покажчику). Бері-Сент-Едмундс[20] (Bury St Edmunds) перетворився на «Барі Сент-Едмундс». Якщо «українізацію»[21] Нью-Шорема, що став у викладі дослідника «Новим Шерехемом» (c. 99), ще можна якось пояснити тим, що сучасне місто називається просто Шорем (Shoreham) або Шорем-бай-Сі (Shoreham-by-Sea), то мета аналогічної зміни у випадку з Грейт-Ярмутом (Great Yarmouth), що перетворився на «Великий Ярмут» (с. 96, 102) залишається незрозумілою[22]. Та навіть якщо так, і сучасний український правопис вимагає зберігати подвоєння у власних назвах іншомовного походження, тож «Сафолк» замість «Саффолк» (Suffolk; с. 95) є недоречним. Подеколи дослідник сліпо йде за топонімікою першоджерела, не співставляючи його з реаліями на мапі; так, «Birmudsee» з підпису на «Подорожній карті» Матвія Паризького ретранслюється у «Бермудсі» Охріменка замість правильного «Бермондсі»/«Бермондзі» (Bermondsey; c. 124).

У найбільш кричущих випадках обрана автором стратегія транскрибування взагалі унеможливлює співвіднесення назви в тексті з реальним географічним відповідником на місцевості. Так, аж чотири рази в книжці згадано загадкову «Ровену» (с.17, 129, 130, 134), що, звісно, викликає в пам’яті образ середньовічної Англії, але радше в її романтизовано-белетризованому вигляді (мова, звісно, про персонажа відомого історичного роману Вальтера Скотта «Айвенго» - чи то пак «Ивангое», як писали в перших російських перекладах). І лише звернення до оригіналів використаних дослідником джерел дає змогу встановити, що в кожному з цих випадків мова йде не про що інше, як про… відоме нормандське місто Руан (Rouen)!

Часом дослідник сприймає за власні назви та залишає без перекладу те, що насправді є назвою загальною. І якщо залишений без перекладу «Мінстер» (Minster; с. 152) ще можна сяк-так пояснити побутуванням цього слова в англомовному узусі як загальникового позначення певної категорії англійських церковних споруд (хоча українська традиція все ж каже в такому випадку про «собор»), то вже “Стьюс” (с. 152 і прим. 2 на с. 153) на позначення саутворкських лазень (stews) точно не випадає вважати допустимим.

Складніше робити однозначні висновки стосовно роботи з антропонімами, адже у фаховому середовищі й досі точаться дискусії з приводу самих принципів їх правильної передачі («чи слід взоруватися на сучасну вимову та написання а чи на розповсюджені в конкретний історичний період [наприклад, Охріменко вживає форму імені «Петер» замість звичного «Пітер»]? чи слід здійснювати латинізацію [на кшталт “Henry”=> “Генріх” для англійських монархів, чого дотримується й дослідник)]? за якою мовною традицією передавати імена осіб, що походили з однієї країни, а визнання знайшли в іншій [див. нижче]? як бути з некоректною передачею імені, якщо вона вже увійшла до історіографічної традиції?» і т.ін.[23]).

З певністю, однак, можна стверджувати, що «українізувати» західноєвропейські імена на манер «Олександр Неккам» (Alexander Neckam; с. 35 і далі повсюдно) – це брати через край. Так само не має жодного обґрунтування «англізація», якщо особа, про яку йдеться, не мала жодного тісного зв’язку з Англією впродовж свого життя: зовсім кумедно виглядає «Джон, єпископ Толедо» (с. 132). Цілком можна віддати латинському Hugo de Folieto перевагу перед суто французьким Hugues de Fouilloy, проте в перекладі на англійську його ім’я все ж має звучати як «Гуго» (згідно з усталеною традицією передачі) чи «Гуґо» (більш точний фонетично варіант), а не, на англійський манер, «Х’юго», як у дослідника (с. 82). А що

Так само не видається доречною латинізація у тому випадку, коли ми ведемо мову про маловідому особу суто місцевого масштабу, тож «Джейкобу з Йорка», певно, слід віддати перевагу перед «Якобом з Йорка»[24]. Невиправданим виглядає перетворення Вільяма де Брейлса (William de Brailes) на «Вільяма де Брайля» (с. 175), яке викликає асоціацію хіба з винахідником шрифту для людей з вадами зору. Аналогічно, якщо в історіографічній традиції закріпився наявний і в тексті дослідника «Матвій Паризький», чи означає це доцільність не відомого за межами надзвичайно вузького кола фахівців «Матвія Гарнета» замість «Метью Гернета» (Matthew Gernet; с. 176)[25]? І чи слід сучасний Бредвелл (Bradwell) перетворювати в «Брадевілль», навіть якщо в джерелі згідно з особливостями тодішнього правопису (точніше, майже повною відсутністю цього останнього) написано «Bradewelle» (с. 37)?

Текст також втрачає від небажання чи невміння дослідника перекладати смислово навантажені прізвиська. Результат часом межує з курйозним: Роберт Муляр (Robert the Mason), головний будівничий собору в Сент-Олбансі, з легкої руки науковця перетворився на грізного «Роберта Масона», а відповідний підрозділ книжки одержав назву… «Майстри-масони»[26]! Так само, говорячи про музику в містах, зовсім не зайвим було би згадати, що «Віолур» - це «скрипаль»[27], а «Сотреур» - «гравець на псалтерії» (с. 118)[28]. Викликає також сумніви «Орологіст» (с. 92) замість «Годинникаря».

У написанні імен, втім, подибуємо і ті самі хиби, що у випадку міст: так, прізвище «Вайберд» (Wyberd[29]) чомусь перетворюється на “Віберт” (с.61), а Аделард Батський (Adelard of Bath, Adelardus Bathensis) стає «Абелярдом» (с. 52), що знову ж натякає радше на славнозвісного П’єра Абеляра (Abélard), ніж на його менш відомого англійського сучасника. Зустрічаємося і з різнобоєм у разі вибору між варіантами передачі одних ітих самих антропонімів. Найбільше, певно, «пощастило» першому мерові Лондона Henry fitz Ailwin, прізвище якого з’являється в праці аж у трьох варіантах: «Фітц-Елвін» (с. 133), «Фіц-Ейльвін» (с. 26), «Фітц-Ейльвін» (с. 25, 135, 136, 139, 175). Так само через хибодруки «Джон Гарландский» (sic) лише кількома рядками відокремлений від «Джона Гарланського» (с. 134-135; у решті випадків дослідник послідовно вживає варіант «Джон Гарландський»[30]). Не вільне від помилок навіть копіювання онімів з сучасних видань: так, «St. Edmund’s» чомусь стає «St. Admundes» (с. 90-91, прим. 3). І вже зовсім неможливо впізнати відоме за артуріаною чоловіче ім’я Гавейн (Gaweyn, Gawein[31]) у дослідниковому «Гаймар»(!) (с. 158).

А вибір у якості українського відповідника імені автора трактату про сільське господарство Walter of Henley не варіанту «Вальтер» чи «Волтер», а, натомість, «Вольтер» (с. 88) змушує пригадати відомий російський історико-літературний анекдот[32].

Ба більше, у випадку з археологинею Дейл Серджентсон (Dale Serjeantson; с. 58, прим. 5) дослідник схибив не лише в написанні прізвища, але й у визначенні статі («археолога Д. Серджінтсона», с. 58. Після всього вищезазначеного вже не випадає дивуватися якимось «Кроучу» замість «Крауча» (Crouch; с. 177, прим. 1) чи «Кетчеру» замість «Гетчера» (Hatcher; с. 144, прим. 3).

Втім, недоліки праці Охріменка в ономастичній царині не обмежуються ґанджами в передачі власних імен, хай якими курйозними останні можуть бути: наявні помилки і в розумінні дослідником базових понять ономастики. Розглянемо найяскравіший приклад – уривок на с. 174-175: «Однак це [тобто власне перше ім’я людини; дотично до європейської середньовічної ономастики його часто ще називають «хрещальним іменем» (baptismal name)] не повне ім’я в сучасному розумінні, а лише частина – особисте ім’я. Те, що ми зараз називаємо «прізвищем», було швидше прізвиськом [в англомовній науці усталеним є його позначення як «by-name», тобто другого імені], патронімом (пов’язане з місцевістю, ремеслом або просто несмішливе [певно, хибодрук: треба «насмішливе»] наймення). Воно належало особистості, а не сім’ї (роду). Для позначення останнього англійці в цю добу вводили частку «Фітц», щоб позначити батька…”

Тут бачимо одразу кілька спотворень і неясностей. По-перше, для доби Високого Середньовіччя ще не випадає говорити про те, що особисте ім’я конче є «неповним»; навіть у тих випадках, де в документах фігурують другі імена, ми можемо поставити собі запитання, чи вони справді є невід’ємною рисою само ідентифікації особи, а чи йдеться про накинутий волею писця і значною мірою штучний,суто «паперовий» додаток для потреб вирізнення носія неунікального імені з-поміж інших його носіїв. При цьому навряд чи більш природний варіант найменування особи з одним лише особистим ім’ям сприймався його носієм як «неповний». По-друге, не зовсім зрозуміло, в які семантичні відносини автор ставить між собою терміни «прізвисько» та «патронім». Чи йдеться про синонімічні поняття, чи про гіперонім і гіпонім (родове і видове поняття)? Чи термін «прізвисько» за браком українського відповідника використовується на позначення «by-name», тобто родового поняття для всіх «других імен», чи, як у більш звичному слововжитку, йдеться про «nickname» (власне «прізвисько», тобто дане оточенням особи назвисько – часто, але необов’язково, й справді насмішливе – на підставі реальних чи гаданих рис характеру особи, її зовнішності тощо)? По-третє, термін «патронім» не має стосунку до жодного з наведених автором у дужках значень, позначаючи натомість вказівку на батька особи (грубий аналог – звичне для нас «по-батькові», що його зазвичай перекладають на англійську мову як «patronymic»). Через це можна піддати сумніву твердження про те, що патронім буцімто не має стосунку до cім’ї особи. З цього погляду патронімом у буквальному сенсі є й наведений автором (і чомусь радикально протиставлений іншим патронімам) варіант з часткою «фітц-» (від англо-нормандського «fi[t]z” - “син”), відповідником якої у латиномовних документах відповідником було “filius …” («син такого-то»); інша справа, що її використання було найбільш характерним для вищих прошарків населення і особливо часто надавалося до швидкого перетворення на вказівку на рід, а згодом – на повноцінне прізвище[33]. Зрештою, зазначимо, що частка «фітц-« (у тогочасних документах, до речі, вона зазвичай писалася окремо і з малої літери) - не єдиний можливий спосіб утворення патроніма[34].

Надміру категоричним видається і твердження автора про те, що «ім’я в середньовіччі мало вирішальне значення в життєвому шляху», з посиланням на «Сатиру на людей зі Стоктона» (с. 173-174). Хоча з наведеного уривку цього вірша справді може скластися таке враження, не треба забувати, що йдеться про твір, автор якого вкрай негативно налаштований до змальовуваних ним персонажів[35] і не марнує жодної нагоди, аби їх усіляко зганьбити. Зрештою, чи не найкращим доказом цього є саме ім’я, обране сатириком як головний об’єкт для кпинів, - «Філіпп». Адже всупереч уїдливим рядкам, що створюють насмішкувату асоціацію між цим ім’ям та грубістю й неотесаністю, насправді цей антропонім, як відомо, носили шість середньовічних королів Франції. При цьому, як засвідчує той-таки приклад з Філіппом, щонайменше для верхівки суспільства вибір імені справді не був випадковим: так, присвоєння цього наймення його першому вінценосному носієві, синові Генріха I та Анни Ярославни, відсилало передусім до особи імператора Філіппа Араба - згідно з тогочасними уявленнями, першого імператора Римської імперії, який був християнином, та до есхатологічних мотивів[36].

Палеографічні хиби: падає з необережності…

Є підстави поставити під сумнів і бездоганність палеографічних навичок дослідника. Так, у викладі О. Охріменка латиномовний підпис до ілюстрації колеса Фортуни в манускрипті трактату Гуго де Фольєто «Книга правильної та неправильної релігії»[37] місцями перетворився на щось напівзрозуміле, що не завжди має стосунок до латинської лексики: «Stat / per / superbiam / Cair / per / negligonu /am / Pudor / nil / habentis / Alcendir / per / peccum / am» (c. 82, прим. 6). Насправді ж напис має виглядати так: «Ascendit per pecuniam, // Stat per superbiam, // Cadit per negligentiam, // Iacet per inopiam». Найдивовижніше, проте, є те, що цю мішанину правильних і зіпсованих слів дослідник переклав в основному правильно – і включно з фрагментами, взагалі в ній відсутніми![38] Втім, цьому є дуже просте пояснення, якщо припустити, що переклад виконувався не з власного розшифрування манускрипту, а з розміщеного в Інтернеті перекладу на англійську мову, а вже потім під нього «підганялося» власне розшифрування дослідником тексту напису[39].

Так само збігаються розшифрування написів на «Подорожній мапі» Матвія Паризького, виконані дослідником (с. 124, в т. ч. прим. 3) та Сюзанною Льюїс[40].

 

Інший приклад цього ж роду – спроба дослідника розшифрувати підпис Матвія Паризького під його хронікою. Результат: «Hunc librum dedit f[rate]r matthaeus pariesiensis [erased] / Anima Mattaei et anime omniu[m] fidelium defunctorum requiescant in pace. Amen” (с. 175, прим. 4). Звернення до оригіналу[41], однак, дасть нам можливість помітити декілька малозрозумілих хиб[42]. В чому ж їх причина? Дуже просто: саме такий варіант розшифрування – з точністю до символу! - пропонує сайт Британської бібліотеки, на якому розміщено й сам оцифрований манускрипт[43]. Проте знову ж таки посилання в тексті лише на сам рукопис і вміщення його репродукції в кольоровій вставці створюють у читача враження, що дослідник прочитав напис самостійно…

Так само, всупереч досліднику (с. 175, прим. 2), ініціал писця Вільяма де Брайля – «W.» - фізично неможливо розгледіти на наведеній автором ілюстрації[44], оскільки він прихований за фальцем. Цю інформацію можна було видобути лише з літератури, але наявність посилань лише на ілюстрацію та її поміщення в кольорову вставку покликані, вочевидь, справити враження, що дослідник самостійно знайшов або принаймні перевірив наявність ініціалу в рукописі.

 

Ба більше, в іншому рукописі дослідник узагалі примудрився побачити підпис там, де його не існує (с. 175, прим. 1). Справді, всупереч Охріменкові, підпису Едвіга[45] Басана немає не лише «на полях» зазначеного дослідником аркуша т.зв. «Псалтиря Арундела», а й у жодному іншому місці цієї книги[46].

Лінгвістичні хиби

А) Латина: Климент Данський, «селяни-дзвони» і іже з ними

О. Охріменко часом виявляє слабке знання латинської мови. Певно, саме через так слід пояснити появу в тексті такого покруча, як неіснуюча «Біблія Аукторій» (с. 73)[47]. Дослідник також стверджує, що використане нориджськими писцями на позначення мотузки слово «cord» у латиномовному тексті є свідченням проникнення до нього англіцизмів (с. 45); натомість цілком літературним латинським словом з тим самим значенням є «chorda», а в оригінальному тексті стоїть не «cord», а «corda»[48], що, отже, не дозволяє робити однозначних висновків про «англізацію». Середньовічне латинське слово «physicus» (лікар; пор. сучасне англійське «physician») дослідник чомусь передає як «phisicus» (с. 147) навіть попри те, що тут-таки наводить цитату з джерела, де подано правильний варіант написання.

Втім, якби хиби при роботі з латиною обмежувалися вищезазначеними, їх можна було б спокійно випустити з розгляду; однак подеколи вони таки істотно спотворюють джерельний матеріал, а слідом з а ним – і тези дослідника.

Так, обговорюючи формування нової освіченої верстви містян, автор викривив до невпізнаваності сенс одного уривка з вищезгаданої латиномовної «Сатири на людей зі Стоктона»: за О. Охріменком, «Селяни зі Стоктона[49] – манору поблизу міста Дарема – домагаються справедливості перед королем, розраховуючи на його освіченість («sperant esse magistri»). Не допомагає суд у місті, де «є весь рід у спільному розумі, Всі мудрі, велику втіху мають», на відміну від неосвічених селян» (с. 178). Насправді ж ця теза грунтується на невірному перекладі.

Для ясності наведемо відповідні рядки оригіналу: «Ecce sumus gentes in consilio sapientes [пряма мова селян], // Omnes prudentes, magnum solamen habentes… Ad regem vadunt [люди зі Стоктона, оповідь від особи автора], quia sperant esse magistri; // Coram rege cadunt, fiunt sine fine ministri»[50]. Очевидно, що «sperant esse magistri» - це конструкція nominativus cum infinitivo, що виключає можливість того, що “magistri” стосується кого-небудь, крім самих стоктонських селян. Більше того, з контексту випливає, що слово «magistri» тут не має стосунку до вченості, а радше вживається в своєму основному значенні «зверхник», «очільник», що створює іронічну пару «magis» - “minis” (“більше” – «менше») в римі між очікуваним селянами «magistri» (тобто перемоги в королівському суді) та реальним «ministri»[51]. І навпаки, не доводиться говорити про те, що фрагмент до трикрапки, недвозначно позначений граматично як перша особа множини, стосується (принаймні в уяві самих позивачів, як її подає нам автор сатири) когось, крім «неосвічених селян». Ці два рядки хронологічно й текстуально передують походові селян до короля, тож ніяк не можуть стосуватися «суду в місті». Ясно, що в першій частині правильний переклад буде зовсім відмінним від запропонованого О. Охріменком: «Ми ж бо люди, нарадою розумні, // Всі ми мудрі, [тож] маємо велику розраду [від згаданих у попередніх рядках утисків]».

Дуже неточним видається переклад Охріменком й іншого рядка тієї ж сатири «Femina munere dat breve ludere, non bene flere» як «жінки обов’язок дати коротку забаву, а не добрий плач», хоч він і не є неможливим з граматичного погляду. Його, однак, не можна розглядати в розриві від попереднього – «Cor leve, vox levis, fidesque brevis in muliere». Слово «munus», аблативом якого є «munere», має, окрім обов’язку, також значення «дар», «дарунок», а сполучення його з «dare» (“давати”) здається аргументом саме на користь другого варіанту («dare munere» або «donare munere» є сталими латинськими висловами зі значенням «надавати як дар, милість, послугу»). Тож точнішим видається переклад «Серце легковажне, голос легкий, вірність мінлива в жінок; // Дарунок жінки – коротка втіха та довгий плач»[52].

Дивним є й переклад дослідником уривку з хартії Генріха II місту Кембріджу – «візки повинні бути прийняті лише у місті за платню» (с. 21). Таким чином, очевидно, було перекладено «neque carece onerentur misi in burgo de Cantebruge neque aliquis capiat alibi theoloneum nisi ibi»[53]. Насправді в цьому уривку йдеться про те, що забороняється завантаження (вочевидь, товарами) транспортних засобів деінде, окрім Кембриджа, так само як і стягнення торговельного збору[54].

Спотворенню піддався й зміст хартії Норвіча, виданої Генріхом II: згідно з дослідником, «Хартія Норвіча постановляє, що, якщо хтось за правління Стефана втратив звичаї та платню (consuetudinibus eorum et scittis), то він повертається до громади та звичаїв» (с. 16). Насправді ж у тексті йдеться не про якусь «втрату» (що навіює на думку про позбавлення прав індивіда громадою), а про самовільний відхід («se… misit») містян від виконання зобов’язань щодо внесення грошових зборів[55] в міську скарбницю[56].

Викривленим виявився і переказ долі Ексетера після норманського завоювання: з оповіді О. Охріменка (с. 15) складається враження, що, відмовившись присягати Вільгельму Завойовнику та впускати його до міста, містяни змушені були заплатити данину після поразки. Насправді ж сплата «данини» була пропозицією самих мешканців Ексетера, від якої король відмовився; здобувши місто після облоги, він не став брати з нього данину[57].

О. Охріменко пише: «…Місцеві суди не вирішували справ кримінального характеру. Так, суд Норвіча, який, не маючи такого права, засудив до страти злодія, спійманого на гарячому, поплатився за це позбавленням усіх прав на 7 місяців» (с. 23). Насправді ж, як видно з тексту першоджерела, на яке посилається дослідник[58], причиною позбавлення міста привілеїв став той факт, що ув’язненого присудили до страти за відсутності як хоч якихось украдених предметів у підсудного, що доводило б його провину, так і самого позову проти нього (sine secta alicuius vel manuopere). Тобто йдеться про винесення явно неправосудного вироку, а не про перевищення судом своїх повноважень[59].

Двічі (с. 59, 132) Охріменко посилається на анонімну віршовану сатиру під умовною назвою «Характер різних народів»[60], при цьому переклад дослідника і тут не зовсім точний: “ventosa” на українську мову (на відміну від, скажімо, російської) все-таки мало б перекладатися не кальковано – «вітряний», а «мінливий»; так само й “levis” – це радше «легковажний», аніж «зніжений». Найбільші заперечення, однак, викликає переклад «Gens Normannigena fragili nutritur avena» як «рід нормандський слабкими травами харчується», надто ж коли дослідник зіставляє нормандців з фламандцями, які «поїсти і попити овес охочі», та протиставляє їх англійцям, яких «звинувачували в надмірному пияцтві». Насправді в усіх випадках ідеться про одне й те саме – пристрасть фламандців і нормандців до «вівса» (avena), цебто до пива (елю)[61], яке було основним напоєм і для англійців[62].

Намагаючись довести ідентичність змін в естетичних уявленнях знаті Франції початку XI ст. і Англії наприкінці того ж сторіччя, дослідник стверджує, що як Радульф Глабер, так і Едмер Кентерберійський пишуть про «довге волосся на голові» як ознаку тогочасної моди, а перший – ще й про «ретельно вибрите обличчя»(с.72-73). Насправді ж у Глабера, навпаки, йдеться про те, що половина голови була виголеною чи вистриженою налисо, натомість на обличчі лише виголювали бороду «на манер гістріонів»[63].

Часом слабке володіння латинською мовою не дає дослідникові зробити потенційне відкриття. Так, риторичне запитання анонімного автора «Quid est mulier? – Amicitia inimica” О. Охріменко, намагаючись проілюструвати своє твердження про формування в середньовіччі образу «лайливої жінки», редукує в своєму перекладі до «сварливої подруги» (с. 178-179). Дослівним же перекладом є «ворожа дружба» - позірний оксюморон, що стверджує внутрішню суперечливість жіночого єства і, можливо, відсилає до Якова 4:4 (Вульгата: “Adulteri, nescitis quia amicitia hujus mundi inimica est Dei? quicumque ergo voluerit amicus esse saeculi hujus, inimicus Dei constituitur”. У перекладі І. Огієнка: «Перелюбники та перелюбниці, чи ж ви не знаєте, що дружба зо світом то ворожнеча супроти Бога? Бо хто хоче бути світові приятелем, той ворогом Божим стається»)[64].

Формулюючи свою (в цілому слушну) тезу про формування пласту нецензурної лексики, якої слід було уникати освіченій людині (с. 178), Охріменко посилається на такі слова автора тогочасного латинського словника Жана де Гарланда[65]: «частини тіла, нижче спини і хребта з животом, що по-простонародному несмішливо [sic] називають непристойно дупа, гузно, задниця. Такі слова не вживатиму, бо не знаю їх». Дослідника підвело покладання на англійську публікацію (виконану за не найкращим зі списків словника), де абзац починається як «Tergum, et spondilia, cum ventre» («спина, і хребці, з черевом»)[66], яким, отже, доводиться шукати місце в перекладі (зокрема, винаходячи відсутнє в оригіналі слово «нижче»). Звернення до більш досконалої французької публікації показує натомість, що ці слова відносяться до попереднього абзацу[67]. Можна також зазначити, що “tentiginem” оригіналу відсилає до геніталій, а не до сідниць[68]. Але важливішим є те, що тактовне випущення з легкої руки автора монографії було перетворено на напівабсурдний демарш (“щойно назвав ці слова, але не знаю їх і не хочу знати”). Зрештою, ті ж таки «tentigo», «culus», «podex» фігурують і в коментарях до словника[69]. Зазирнувши навіть до використаної дослідником англійської публікації джерела, побачимо, що категоричне «не знаю» на повірку виявляється м’яким «не називатиму, але матиму на увазі» («non nominabo, sed subintelligam»[70]).

Крім того, з поданого Жаном де Гарландом переліку речей, які необхідно мати заможній людині, різко вибивається один незрозумілий предмет – «мідні риштування» (с. 44). Перевірка оригіналу, однак, показує, що маються на увазі всього-навсього «trestelli fortes», тобто «міцні козли» (столи чи лави з дерев’яних брусів або їхній каркас)[71].

У викладі Охріменка виходить, що чоловіки відправлялися в Перший хрестовий похід з примусу («змушені були покинути своїх коханих дружин вдома»; с. 156); насправді ж в оригіналі процитованого уривку стоїть «disponebant»[72], тобто не «були змушені», а «готувалися».

Навіть, здавалося б, самоочевидні рядки латиною під рукою автора перетворюються на щось зовсім невпізнаване – так “Nulli servire volumus, dum possimus ire: // Ibimus ad regem, qui nobis vult dare legem” (“Нікому не бажаємо служити, доки можемо ходити: // Підемо до короля, який воліє дати нам закон») у перекладі перетворилося на «…писані закони, поки можемо іти: // Ми будемо йти до короля , знатні погляди якого видають закони» (с. 126)[73]. Ризику спотворення зазнають навіть короткі одиничні латинські речення: так, напис на фібулі-застібці «Non detur petenti» - “Хай не буде відданий тому, хто попросить” – трансформується в «Щоб ніхто не зняв» (с. 77, прим. 5). Це може стосуватися і окремих слів: зокрема, розсіл («salsamentum», або «muria») дослідник приймає за «спеціальну каструлю – «сільницю»» (с. 50)[74].

Нерозуміння Охріменком латиномовних джерел змусило його навіть вигадати неіснуючого «Святого Климента Данського»(с. 39), якого дарма шукатимемо в святцях. Насправді ж ідеться про лондонську церкву данців, присвячену Святому Клименту (St Clement Danes)[75].

І вже точно інакше як курйозний неможливо схарактеризувати виконаний дослідником переклад етимології, поданої Жаном де Гарландом: «Дзвони – так називають селян (sic!), оскільки вони працюють в полі [in campo],і не знають іншого способу рахувати час, як за допомогою дзвонів» (с. 92-93). Звернемося до наведеного тут-таки оригіналу: «Campane dicuntur a rusticis qui habitant in campo, qui nesciant iudicare horas nisi per campanas». Стає зрозумілим, що дослідник неправильно зрозумів форму ablativus auctoris («a rusticis»), яка вказує на суб’єкт найменування, а не на його об’єкт[76]. У результаті дослідник дійшов абсурдного висновку, що «церковний дзвін став ознакою села»(!) (с. 92)[77].

Нарешті, в О. Охріменка спостерігаються проблеми навіть з інтерпретацією римських числівників: «У період середньовіччя особливого статусу набули приправи та прянощі. Перець був на рівні грошей. У «Сатирі на людей зі Стоктона» вводиться зворот «і не коштував і 20 перцевих насінин»[78]. Насправді ж «.ii.^o» оригіналу[79] не дорівнює «20», як стверджує автор монографії (у цьому разі мало б бути «xx»)[80].

Б) Середньоанглійська мова: про вади віршованого перекладу

Один з фрагментів середньовічної поеми (“Prik [sic] of Conscience”) «Докір сумління» дослідник перекладає так: «Який із кліриків нічого не жде, // То трапиться, що щастя і йому сяйне: / Він до нічого ще й нуль приєднає, / Та заздрість з достатком разом шкандибає» (с. 83). Слід віддати належне поетичному дарові перекладача, однак у результаті, на жаль, його талант заглушив думку автора оригіналу. У «Докорі сумління» читаємо: “The which [йдеться про оберт колеса Фортуни] the clerks nought else calls // But hap or chance that suddenly falls, // And that men holdes here nought else, // But wealth and anger in which men dwells”[81]. Як бачимо, йдеться зовсім не про те, що доля кліриків залежить від їхнього ставлення до життя, а про опозицію між «вченим» (“lered”) і «народним» (“lewd”) світобаченням: там, де «пересічна людина» вбачатиме довічне приречення людини до наперед визначеної “позитивної”[82] (“wealth” - «багатство») чи “негативної” («гнів» (“anger”); в оригіналі “wo” – “лихо») долі, «вчений»[83] побачить лише випадковість і гру долі – одвічних умов існування людей у світі, метафорично названих тут «багатством» і «лихом».

Аналогічно спроба поетичного перекладу пісні «Прийди ж нині, мила подруго»[84] призводить до перебільшення ступеню заможності типового англійського будинку: «розстелені лави» (sedilia strata) перетворюються на «сидіння і ложа», «завіси» (velis) – на «килими і покривала» (с. 43-44 і прим. 1 на с. 44)[85].

У цих випадках впадає в око, що однією з причин, що змусила О. Охріменка спотворити в перекладі цитовані ним фрагменти, стало його намагання зберегти версифіковану структуру оригіналу. Це, в свою чергу, порушує іншу важливу проблему: чи варто використовувати: в науковій монографії літературний переклад замість підрядкового?

На щастя, у нас є можливість розглянути цю проблему трохи більш детально. Адже дослідникові належить унікальне досягнення – власне білінгвальне видання трьох творів («Пані Сіріт», «Про Лиса та Вовка», «Країна Кокань») середньоанглійською мовою у власному віршованому перекладі на сучасну українську мову, з коментарями[86]. Оскільки всі три твори широко використовуються в рецензованій книжці, приділимо увагу особливостям їхнього перекладу – тим, які знайшли відображення у монографії.

Передусім зазначимо, що сумнівною є вже сама назва, під якою було опубліковано переклади, – «Англійські фабліо XIII століття». Адже згідно з більшістю сучасних дослідників[87], єдиним англійським літературним твором дочосерівської доби, який повністю відповідає визначенню жанру фабліо, є «Пані Сіріт». З натяжкою (оскільки, строго кажучи, йдеться хоч про близький до фабліо, та все ж окремий жанр моралізаторської байки) сюди ще можна зарахувати оповідання «Про Лиса та Вовка»[88]. Та навіть Генрі Кенбі, який чи не «найщедріше» з усіх дослідників «роздавав звання» фабліо різним літературним творам англійського середньовіччя, не відносив до цього жанру «Країну Кокань»[89]. У своїй передмові до видання О. Охріменко ніяк не заторкує і не проблематизує це питання, безапеляційно постулюючи належність усіх трьох творів до жанру фабліо (АФ, с. 5), попри наявність у виданні прикінцевої бібліографії, автори позицій якої дотримуються, як зазначено вище, зовсім іншої думки.

Зауважимо також, що згідно з твердженням О. Охріменка, його віршований переклад творів «Пані Сіріт», «Про Вовка і Лиса» та «Країна Кокань» є «максимально наближений до оригіналу. Лише кілька разів перекладач відійшов від букви оригіналу, додавши чи забравши щось… Детально всі відходи від автентичного тексту, додаткові пояснення подано в примітках» (АФ, с. 10). Та чи відповідає це твердження дійсності?

Всупереч О.Охріменку, фабліо «Пані Сіріт» нічого не говорить про те, як саме був прикрашений хол будинку Марджері (с. 44); в «цінні тканини» була вбрана сама господиня[90]. У віршованому перекладі Охріменка усі слова автора фабліо про розкіш і прикраси виявляються вжитими винятково до інтер’єру (АФ, с. 35), що й спонукало його до не вповні справедливого спостереження в тексті монографії, ніби «Марджері… взагалі не має опису» (с. 78).

О. Охріменко стверджує: «Читання було також важливою духовною практикою – читання Біблії, «Отче наш» та Символ віри практикує щодня пані Сіріц із однойменного фабліо XIII ст. («Ilike dai mi lif I rede // And Bible mi Pater Noster and mi Crede») (c. 137). Насправді ж відповідний фрагмент оригіналу виглядає так: «Ilke dai mi lif I fede, // And bidde mi Pater Noster and mi Crede»[91], тобто пані Сіріц не читає (rede), а «годує себе» (fede; у цьому контексті, вочевидь, ідеться про духовну поживу), а замість Біблії (“Bible”) у тексті фігурує слово «молитися» (“bidde” – очевидно, йдеться про проказування напам’ять «Отче наш» та символу віри). Таким чином, у тексті, що покликаний слугувати єдиним доказом тези дослідника про важливість читання в пізньосередньовічній Англії, саме читання не згадується взагалі[92].

Так само не випадає наводити «Пані Сіріт» як доказ дотримання посту в Англії XIII ст. (с. 53), адже, хоча дослідник намагається приписати постування однойменній героїні, насправді єдиним, хто дотримується Великого чи будь-якого іншого посту в цьому творі, є сам Син Божий[93].

В оригіналі «Пані Сіріц» є лише скупа заява Вілекіна, ніби про від’їзд чоловіка Марджері він почув від випадкового зустрічного на вулиці, і немає твердження, ніби «про це говорять всюди на вулиці» (с. 94)[94].

Ненабагато більше важить і таке дослідникове тлумачення: «Моральні якості Марджері із фабліо «Пані Сіріт» викликають тільки сміх: бо не може визначитись зрадити коханому, «чи в ліжку, чи на підлозі»» (с. 158), бо ж насправді Марджері не лише на словах, а й на ділі заперечує можливість зради чоловікові з Вілекіном «хоч у ліжку, хоч на підлозі», аж доки в гру не вступила сама пані Сіріт[95].

Стосовно «гарного під одягом» Вілекіна з «Пані Сіріц», про якого дослідник згадує в контексті змалювання в середньовічну добу оголеного тіла (с. 66), зазначимо також, що, згідно з Браяном Міллером, слово “gouþlich” насправді слід перекладати не як “godlich” (goodly, «вродливий»), а як «войовничий», тобто «мужній» (від гіпотетичного староанглійського «gūþlīc»)[96].

Перекладаючи «Країну Кокань», дослідник випустив з переліку згаданих у рядку 75 спецій мускат, вочевидь, обравши одне з неправильних значень слова «mace»[97]; відповідно, не потрапив він і до переліку спецій у монографії (с. 58).

О. Охріменко стверджує в монографії: «є два елементи будинку, що становлять його основу в уявленнях англійських міщан розвинутого середньовіччя, – балки і черепиця (покрівля)» (с. 32). Такого висновку він доходить, бо в «Країні Кокань» при описі абатства згадуються «крівля з борошняних пирогів»[98] і «балки з жирних сосисок». Проте, по-перше, поряд з ними згадано також колони (у клуатрі) та стіни[99], по-друге, “pinnes” – це аж ніяк не балки[100].

Стверджуючи в монографії, що «в тому [змальованому в «Країні Кокань»] раю “немає будинків, кімнат”… однак є там «абатство з численними келіями» (с. 31), дослідник змішує поданий у творі образ «нудного раю» (де справді немає жодних споруд, в тому числі й релігійних)[101] з «красивішою за рай» власне країною Кокань, де й розташоване «абатство з численними келіями»[102].

Дискусійним, врешті, виглядає і сам висновок, що країна Кокань змальовує міський простір (с. 62). У вірші, всупереч О. Охріменку і його ж власному перекладу, не згадується «готичний собор» (там само) - лише два монастирі[103]. Згадки про річки, фруктові дерева, птахів, величезний простір радше наводять на думку про те, що поема закликає повернутися до пасторальної сільської або селищної дійсності (за винятком скотарства), частиною якої були монастирі до заснування жебрущих чернечих орденів[104]. Це правда, що містяни не піддаються критиці в цій сатирі – але, знову ж на противагу словам дослідника («Тут і критика інших верств населення – аристократів, кліриків, селян» (там само)), це саме можна сказати і про всі інші категорії населення, крім ченців, яким і присвячений твір; навпаки, той факт, що все майно виявляється спільним для «мужніх та хоробрих», з одного боку, та «покірливих» - з іншого[105], радше натякає на соціальну гармонію між різними станами та верствами.

Як ми вже бачили, часом у монографію потрапляють навіть ті рядки, яких немає в перекладі самого дослідника. Так, у байці «Про Лиса та Вовка» нічого нема про «гучний, протяжний голос» лиса Ренара (с. 151) на с. 94; немає й слів «все минає за Божою волею // Всі ми помремо, всі ми наче хворі» (с. 84)[106].

Не відповідає дійсності й твердження, ніби хтось з героїв байки «Про Вовка та Лиса» каявся в подружній зраді: Лис звинувачував себе лише в бажанні незаконно поласувати їжею та питвом, натомість Вовк картав себе за гнів, який відчував до Лиса, почувши про те, що з ним чинить подружню зраду дружина Вовка[107]. Так само дуже мало спільного з першоджерелом має така інтерпретація дослідника: «слід відзначити, що зображена сексуальна поведінка була взята із життєвих прикладів: «так роблять усі» – констатує Вовк щодо зради своєї дружини» (с. 159). Насправді ж Вовк «констатував» те, що «всі» - точніше, «інші» - говорили Вовкові, що дружина зраджує йому з Лисом (як воно, вочевидь, і було насправді)[108].

В) Давньофранцузька: «королівські льохи»

Трапляються прикрі помилки і в перекладі з давньофранцузької. Так, текст присяги мера Лондона дослідником передано загалом вірно, але не без маленької нісенітниці: за О. Охріменком виходить, що мер клянеться місту твердо і надійно берегти інтереси короля Англії (с. 18). Насправді ж у цьому уривку («mesme la citee gardereez surement et sauvement al oeps le Roy dEngleterre»[109]) йдеться про те, що мер має твердо й надійно берегти саме місто, а вже це збереження має послужити на користь[110] монархові.

З уривку про «прохання [містян Лінкольна та лінкольнширських купців] надати шерифу право заборони продажу вовни та інших речей, що призначаються для експорту, релігійним особам» (с. 21), можна зробити висновок, що англійські клірики масштабним споживанням на внутрішньому ринку здушували розвиток зовнішньої торгівлі. Насправді ж ідеться про те, що «люди релігії» («gentz de religion») купували ці товари з метою самостійного перепродажу їх закордонним купцям (“qil ne achatent leynes et ne autres marchandies issuit q[ue] eux les vendent a estranges marchantz”), що спричиняло фінансові збитки для міста та інших купців графства[111].

Здате викликати непорозуміння переклад дослідником постанови з «Білої книги Лондона: «нехай ніхто не бере людину до свого будинку із загальних таверн вночі або вдень, за винятком тих, хто несе відповідальність перед королем» (с. 27). Хто ж у нас «несе відповідальність перед королем»? Звернувшись до оригіналу[112], розуміємо, що правильний переклад – «нехай ніхто не приймає ані вдень, ані вночі в своєму будинку, поза спільним шинком, нікого, окрім тих, за кого готовий відповідати перед миром[113] короля»[114].

Прибиральникам не «з дозволу констебля та церковного старости мають платити люди міста» (с. 28), а слід наказати констеблю та церковному старості (bedelle), аби вони допомогли прибиральникам стягнути платню за їхню роботу з людей району (Garde)» (ordeignent lez conetables, ove le bedelle, de luy eydere coillere soun salarie dez gentz de la Garde[115]).

Дивним є запропонований О. Охріменком варіант перекладу фрагменту вірша «Люба мати, що робити?», точніше його другої половини: «Краще бути щасливим у бідності, // ніж мати багатства, але тужити все життя. // Як той, хто їсть липовий мед, // Дорого заплативши, але, зрештою, нічого не залишиться» (с. 157)[116]; точнішим перекладом двох останніх рядків було б «Хто їсть мед з шипа, // Заплатить дорого і мало одержить натомість».

Трапляються й просто стилістичні вади: вислів “Les bothes le rey” джерела (тут – «королівські склади»[117]) дослідник перекладає як «королівські льохи», що створює ненавмисний комічний ефект (c. 41).

Ще гірше, коли викривлення перетворює зміст джерела на діаметрально протилежний. Приклад – такий пасаж дослідника: «Та й весь королівський суд, уся судова система критикується в латинській поемі «Сатира на людей зі Стоктона», підсумок якої наголошує: «Суд закону діє, як і суд короля, // Знову король скористався законом» (с. 24). Насправді ж автор сатири, навпаки, хвалить королівський суд за те, що він не задовольнив претензії мешканців Стоктона, які й є справжнім об’єктом висміювання[118]. Так само Симон ле Тавернер не «заборгував велику суму податків»(с. 61), а, навпаки, просив у короля сприяння в поверненні коштів, які йому заборгували впливові особи тогочасної Англії[119].

Г) Сучасна англійська (!): ведмежатинки, сер?

Дослідник не вповні точно передає зміст навіть історіографічних джерел. Так, викликає подив твердження О. Охріменка, ніби лише сім адміністративних центрів англійських графств мали статус міста, а у Вессексі й Ессексі ці центри «не збереглися» (с. 22). Насправді ж у «Кембриджській міській історії Британії», яка стала джерелом цих свідчень, зазначено, що в сімох графствах лише адміністративні центри статусом міста й володіли, колишні центри вессекських графств втратили своє значення, а Ессекс після переходу Лондона до складу Вессексу так і не спромігся випродукувати інший недвозначний центр тяжіння[120].

Усупереч дослідникові (“з ХІ-ХІІ ст. збільшується значення розведення поросят, що здійснювалося шляхом випасання у лісах» - с. 51), Умберто Альбарелла, на якого він посилається, насправді стверджує, що значення свинарства у Високому Середньовіччі порівняно з англосаксонською добою не збільшилося, а зменшилося, а суцільно лісове випасання свиней стало поступово доповнюватися утримуванням їх у місті – зокрема, як наслідок знеліснення[121]. Олені ж, яких дослідник позначив як «одних з найпопулярніших за кількістю знахідок в англійських містах» (c. 51) насправді складають лише малу їх частку[122] (p. 172).

Своєрідним апогеєм мовної недбалості можна вважати такий ляпсус. Розповідаючи про дичину, дослідник подає перелік найпопулярніших за кількістю знайдених решток в англійських містах доби Високого Середньовіччя тварин, у якому між ланями та кроликами несподівано подибуємо… ведмедів. Виходить, в англійських містах споживали ведмежатину?.. Та все значно простіше: у відповідному місці книжки, на яку покликається дослідник, між ланями та кроликами перебуває дикий кабан[123]. Природа помилки доволі прозора: дослідник, певно, переплутав пароніми «bear» («ведмідь») та «boar» (“кабан”).

Відмова від використання публікацій джерел мовою оригіналу: «церемоніальний халат»

Рецензент не вповні погоджується з категоричним твердженням Умберто Еко, що переклад джерела джерелом не є взагалі, а лише «протезом» для нетямущого дослідника[124]. Однак деяких помилок, яких припустився О. Охріменко, справді можна було б уникнути, якби він віддав перевагу публікаціям мовою оригіналу.

Так, скориставшись перекладом анналів Роджера Ховеденського, дослідник не зміг розпізнати в його словах про Фортуну цитату з «Розради філософією» Боеція (с. 83-84 і прим. 1 на с. 84): натомість якби він скористався не перекладним, а оригінальним виданням, то побачив би на полях коло цитати вказівку на джерело запозичення[125].

З легкої руки дослідника один важок, запропонований Робертом Англійцем як спусковий механізм годинника, перетворюється на цілу «систему» з одним «найважчим» (с. 91). Можна припустити, що дослідника збило з пантелику словосполучення «lead weight» з цитованого ним джерела[126], яке він, вочевидь, і переклав як «найважчий важок». Насправді ж омограф «lead» тут вказує не на «лідерство», а на пропонований матеріал – свинець. Певна річ, помилки не виникло б, якби дослідник звернувся до оригіналу твору Роберта Англійця, де стоїть недвозначне «pondus plumbeum»[127].

Неоптимальний вибір використовуваного видання може спричинити і неточну передачу самого тексту джерела. Так, важливий уривок однієї з найпопулярніших поем англійського середньовіччя «Докір сумління» (“Prik [sic] of Conscience”) у цитованій дослідником антології «Рання англійська та шотландська поезія» подано вирваним з контексту, і таким само він є в перекладі дослідника («Разом зі світом з’явилася Пані Фортуна, // Що руку щораз може змінити, // За її згоди щастя погубити, // Вниз і вгору, як хоче крутити»; с. 81-82 і прим. 1 на с. 82). У результаті не уявляється можливим зрозуміти, яку «руку» змінює пані Фортуна (в оригіналі цьому фрагменту безпосередньо передує оповідь про ліву та праву руки долі, перша з яких приносить нещастя, друга - успіх[128]). З перекладу взагалі випала згадка про те, що ж власне крутить примхлива Фортуна, а також з’явився вислів «за її згоди», відсутній в оригіналі[129]. Загальний сенс уривку, однак, залишається в цілому близьким до авторської інтенції (наскільки вона піддається реконструкції в нашу постмодерну добу).

Також вводить в оману посилання Охріменка на латинський текст «Опису найшляхетнішого міста Лондона» Вільяма Фіц-Стефена, адже текст, який він наводить, насправді є перекладом з його російського видання[130]. У результаті дослідник на с. 105 повторює хиби російськомовного перекладу, де «благодать досконалості» (perfectionis gratia[131]) стає «досконалою благодаттю»[132], а ентимеми (enthymemata[133]), тобто логічно нестрогі силогізми, – «висновками від протилежного»[134]. Автор також механічно сполучив «переклад з перекладу» “непомірні гулянки дурнів” (с. 115) та відповідний фрагмент латинського оригіналу «immodica stultorum putatio». Він не помітив ані долученої до цього фрагменту примітки упорядника, ані того, що російський переклад робився з іншого видання[135]. Таким чином Охріменко випустив той факт, що у цитованому ним виданні відбулася емендація слова «potatio» («п’янка», або ж та сама «гулянка»[136]) на “putatio”, що створило розбіжність між оригіналом і перекладом[137]. Слідом за Н.О. Богодаровою Охріменко пропустив і те, що пропонована в Лондоні їжа не лише «жарена, варена» (с. 59), а й печена (pista), але не “терта»[138]. І слідом за нею ж він «схибив» на кілька рядків у визначенні цитати з Вергілієвої «Енеїди», яку використав для своєї праці Фіц-Стефен. Ідеться про 701 рядок першої книги поеми («dant manibus famuli lymphas Cereremque canistris»)[139]. Упорядник англійського видання ідентифікував цитату Вергілія, проте у відповідному посиланні зазначив рядок 702[140]. Натомість Н.О. Богодарова з достеменно невідомих причин[141] використала для свого перекладу рядок 706 російськомовного перекладу «Енеїди» С. Ошерова під редакцією Ф. Петровського («Ставили блюда на стол, подавали емкие чаши»[142]), залапкувавши його і зазначивши в примітці рядки 706-707[143]. Нарешті, О. С. Охріменко дослівно переклав цитату у версії Ошерова («Ставили блюда на стіл, подавали ємні чаші»), знявши з неї лапки і прибравши будь-яку вказівку на Вергілія, Ошерова чи Богодарову (с. 60)[144]. При цьому жодного посилання на переклад Н.О. Богодарової немає в усій праці О. С. Охріменка. Втім, в одному місці дослідник (можливо, випадково), навпаки, відійшов від російського перекладу – і помилився: «intercontinuante, spatio turrito ab Aquilone per intercapedines»[145] значно ближче до «на севере укреплены через равные промежутки башнями»[146], ніж до «на півночі укріплені двома баштами» (с. 102)[147].

Не вповні точним є й переклад хартії Бристоля 1188 р., дослівно відтворений дослідником з російського перекладу О. А. Кириллової. Тимчасом як в оригіналі йдеться про міський простір «всередині мурів і поза ними, аж до міської межі» (infra muros et extra muros… usque ad metas villae)[148], дослідник подає дещо відмінне розуміння міського простору: «всередині міста і в передмістях, за його межами»[149] (с. 96).

Прикрої помилки дослідник припустився при перекладі анналів Роджера Ховеденського: на думку дослідника, за результатами залагодження однієї з суперечок між представниками двох аристократичних родів Англії один з них зобов’язався «заплатити платню 9 рицарів та 12 фунтів щорічно» іншому (с. 23-24). «Платня рицаря» натомість – це не що інше, як «knight’s fee», тобто розмір земельної ділянки, прибуток з якої дає можливість спорядити на війну одного рицаря-кіннотника[150]. Стосовно ж 12 фунтів у джерелі сказано, що йдеться про «12 фунтів річного прибутку» (“yearly revenue”, “reddituum”) - отже, ймовірно, про таку кількість землі, річний прибуток від якої складає 12 фунтів[151]. Таким чином, у Роджера Ховеденського йдеться не про грошову компенсацію, а про передачу у володіння значного земельного масиву. Чому ми помстили цей казус у даний підрозділ? На нашу думку, і тут дослідника підвело небажання працювати з першоджерелами оригінальними мовами, адже «knight’s fee», як видається, значно легше прийняти за грошову платню (передусім через сучасне значення слова «fee» - “платня”, «тариф»), ніж «feoda novem militum»[152].

Втім, навіть вибір якісного білінгвального видання не вирішує проблему, якщо фактично при дослідницькій роботі використовується лише перекладна його частина. Саме цим, очевидно, пояснюється, яким чином при перекладі уривку написаного давньофранцузькою вірша «Про лихо шлюбу» за допомогою двомовного англійсько-французького видання «красива» жінка перетворилася в О. Охріменка на «справедливу» (с. 158), - через посередництво сучасного англійського «fair», що має обидва ці значення[153].

Ще один, майже анекдотичний пасаж, напряму пов’язаний, як я спробую довести, з тією самою проблемою, можна знайти на с. 68. При перегляді поданого Охріменком переліку предметів гардеробу англійського середньовічного науковця за «Словником» Жана де Гарланда око «чіпляється» за явно чужорідних для західноєвропейських реалій предмет одягу – «церемоніальний халат». Звідки ж він з’явився у тексті?

У латиномовному оригіналі, на який посилається дослідник, у відповідному місці стоїть слово “trabee”[154], тобто «trabeae»[155] - парадні мантії. Ключ до розгадки дає донедавна доступний у Всесвітній мережі[156] єдиний повний переклад «Словника» на англійську мову авторства Барбари Блетт-Рубін (на який теж не маємо жодного посилання в цілій монографії О. Охріменка). У ньому бачимо, що слово «trabea» перекладене, як «ceremonial robe» - «церемоніальна мантія»[157]. Цілком справедливо[158] – ось тільки одне (а в наш час, можливо, й основне) зі значень англійського слова «robe» - не «мантія», а «халат». Справді, переклад словосполучення «ceremonial robe» з англійської на українську мову за допомогою системи Google Translate[159] дасть нам варіанти «обрядовий халат» та «церемоніальний халат», на російську – «церемониальный халат»[160]. Так само, певно, можна пояснити, яким чином плащі з каптуром (capa[161]) та накидки (scapularia) перетворилися в Охріменка на «каптур» та «каптур на плечі» (? – раніше ніби вважалося, що каптур може бути лише «на голову») відповідно: це, певно, вплив “cape with a hood» та «shoulder-cape» англійського перекладу[162]. Втім, каптури (cuculla) фігурують і в оригінальному тексті. Ось тільки під пером Охріменка вони перетворилися на… «капот»[163]! Зауважимо нарешті, що проблематичне слово «tapeta»[164] оригіналу історик узагалі випустив[165].

Розглянемо ще один цікавий уривок з Охріменкової праці, що може пролити світло на методи роботи дослідника. На с. 130 О. С. Охріменко стверджує: «Аарон з Лінкольну (бл. 1125-1186 рр.) був відомим фінансистом, однією (sic) з найбагатших людей Англії того часу. «Фінансовий сувій» під 1166 р. зазначає, що він дав позику королю Генріху II на суму в 616 фунтів 12 шилінгів та 8 пенсів [посилання на: Chazan R. The Jews of Medieval Western Christendom, 1000-1500. New York, 2006. P. 159.]». Цей уривок, не рахуючи уже відомих нам вад[166], у цілому не викликає заперечень. Проблема, однак, у тому, що ані на сторінці 159, ані в будь-якому іншому місці книжки Роберта Чейзена ми не знайдемо згадки про те, яку саме суму Аарон з Лінкольна позичив Генріху II, як не знайдемо і років його життя (хоча вся присутня в Чейзеновій праці інформація про цього діяча справді згромаджена на сторінці 159). Загадка вирішується, якщо порівняємо ці рядки з першими реченнями відповідного гасла… англомовної Вікіпедії[167]: «Aaron of Lincoln(born at Lincoln, England, about 1125, died 1186) was an English Jewish financier. He is believed to have been the wealthiest man in Norman England; it is estimated that his wealth exceeded that of the King. [тут стоїть посилання на вже відому нам сторінку 159 - єдине підрядкове посилання в усій цій вікіпедійній статті]. He is first mentioned in the English pipe-roll of 1166 as creditor of King Henry II for sums amounting to £616 12s 8d…» Як бачимо, дослідник – вочевидь, з метою приховати своє використання «непрестижного» джерела[168] - замість послатися на нього «переписав» звідтіля бібліографічні дані єдиного покликання. О. Охріменко, однак, не врахував того, що це джерело не покриває увесь обсяг використаних ним свідчень з вікіпедійної статті[169].

Нарешті, інколи вибір видання О. Охріменком просто не піддається раціональному поясненню. Незрозуміло, з якою метою дослідник, виконавши власний опублікований переклад «Країни Кокань» (!) на українську мову, дає посилання на неточний російськомовний варіант. Саме таким чином у тексті дослідника виринули відсутні в оригіналі твору «пісні, розваги, хороводи»[170].

Далі буде.

 

 

---

[1] А проте мені вдалося знайти лише одну рецензію на цю працю – короткий огляд Іллі Левченка у журналі «Критика» (Критика. – Рік XXIII. - Число 3–4 (257–258) (квітень 2019). - https://krytyka.com/ua/reviews/povsyakdenne-zhyttya-mist-anhliyi-khi-khiii-st)

[2] Не так легко однозначно встановити, чи є ця робота науковим чи науково-популярним виданням, адже її видано в маловідомому видавництві «ПЕНМЕН» без окремого наукового редагування, а в анотації до книжки про неї сказано просто як про «дослідження». В авторській передмові, проте, мовиться про «монографію» засновану на кандидатській дисертації дослідника, (с. 10), а присутній у дисертації науковий апарат у вигляді підрядкових посилань було збережено, тож, гадаю, не буде помилкою розглядати видану книжку як передусім науковий доробок і висувати до неї відповідні вимоги.

[3]Олександр Охріменко: «З «довгими тривалостями» у мене не склалося» // Historians.in.ua, 24.08.2019. – Електронний ресурсю – Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/en/intervyu/2659---z-dovgimi-trivalostyami-u-mene-ne-sklalosya (перевірено 27.08.2020). У цьому ж інтерв’ю дослідник зізнається, що «я зрозумів, що все написано “не так”». Втім, з його подальших слів випливає, що він мав на увазі передовсім обрану проблематику дослідження (яка, за його словами, «трохи пахне “архаїчно”») і недостатньо антропоцентричний підхід, а не ті конкретні хиби, про які піде мова далі в цій рецензії.

[4]Тут і далі посилання в дужках в основному тексті та в примітках відсилають до сторінок опублікованої праці О. Охріменка.

[5]Пор., напр.: Colin Morris. The Discovery of the Individual 1050-1200. (Medieval Academy Reprints for Teaching. – Volume 19.) – Toronto-Buffalo-London: University of Toronto Press in association with the Medieval Academy of America, 1987 (перше видання – 1972).

[6]http://wpwt.soton.ac.uk/harl978/sumernn.htm#Middle%20English%20poem

[7] Philip Michael Stell. Medical Practice in Medieval York. (Borthwick Paper No. 90.)– York: Borthwick Institute of Historical Research (University of York), 1996. - P. 5.

[8] «Концепції, які розширюють нашу уяву про певні речі, показують закономірності, а краще просто «ворушать» нашу уяву, спираючись на наукові факти, - це чудово. Однак перед тим слід вивчити всі «дрібниці» - конкретні випадки конкретних людей» (Олександр Охріменко: «З «довгими тривалостями» у мене не склалося»…).

[9] Більш правильним видається все ж написання «Сіріт». Хоча в багатьох рукописах зустрічається написання «Dame Siriz» (що з поправкою на середньоанглійську вимову дає шуканий варіант «Сіріт»), дослідники переконливо доводять, що початково назва твору писалася через літеру «торн» (þ) згідно зі звичним правописом цього імені в інших середньоанглійських джерелах (Dame Sirith // The Trials and Joys of Marriage/ Ed. by Eve Salisbury. (TEAMS: Middle English Texts Series.) – Kalamazoo, Michigan: Medieval Institute Publications, 2002. – Line 154, note (https://d.lib.rochester.edu/teams/text/salisbury-trials-and-joys-dame-sirth)). Тож вимовлятися воно мало через глухий дентальний фрикатив [θ] або дзвінкий дентальний фрикатив [ð], оскільки в самому тексті фабліо ім’я героїні-епоніма римується з «wiþ» (сучасне “with”), хоч і записаним для підтримання одноманітності з «Siriz» як «wiz» (Ibid. – Line 162, note). Згідно з вдумливою дослідницею фабліо, лінгвістом Маргарет Лейнг, з огляду на фінальну позицію фрикативу в слові, ймовірну наголошеність відповідного складу слова (адже мова йде про риму), гаданий час написання твору, більш вірогідним є варіант з [θ] (Маргарет Лейнг, особисте листування, 24.09.2019. Див. також: Karl Luick. Historische Grammatik der englishen Sprache. – Band I. – 2. Abteilung. – Leipzig: Bernhard Tauchnitz, 1940. - § 763 (S. 1027-1031); дякую за посилання відомому фонологу Стівенові Лейкеру), що в транскрипції на українську мову дасть варіант «Сіріт». Тож незважаючи на те, що в науковій та навчальній літературі східнослов’янськими мовами певного поширення набув вторований на правопис «Siriz» варіант «Сіріц» (зокрема, див. М. П. Алексеев. Литература средневековой Англии и Шотландии. – Москва: Высшая школа, 1984. – С. 130), надалі як у власному тексті, так і в цитатах з монографії О. Охріменка (який послідовно вживає всюди «Сіріц») я використовуватиму більш правильне «Сіріт».

[10] Див., напр., The Victoria History of the Counties of England: Norfolk. / Ed. by William Page. – Vol. 2. – London: James Street, 1906. - P. 3, де звістку «Книги Страшного Суду» про кохання віднесено до самого Віхенока, а не до підлеглого йому чоловіка.

[11] Clark, Cecily. Women’s Names in Post-Conquest England: Observations and Speculations // Words, Names and History: Selected Writings of Cecily Clark / Ed. by Peter Jackson. – Cambridge: D. S. Brewer, 1995. - P. 117, n. 1.

[12] Palliser D.M., Slater T.R., Dennison E.P. The Topography of Towns, 600-1300 // The Cambridge Urban History of Britain. / Ed. by Peter Clark. – Volume I: 600 – 1540 / Ed. by D. M. Palliser. – Cambridge: Cambridge University Press, 2000. - P. 174.

[13] Зокрема, справжнім головним болем усіх східнослов’янських перекладачів є правильна передача назви лондонського передмістя Southwark (серед варіантів - «Саутворк», «Садерк» тощо); обраний дослідником варіант «Саузварк» (с. 124) - не найгірший вихід з ситуації (чого, однак, не скажеш про неоковирний «Лондонський Саузворк» (с. 60)). Натомість, на мій погляд, передача Dover як «Довер» замість «Дувр» (с. 124) перебуває хоч і неподалік від межі допустимого, але все ж за нею.

[14] Втім, і деякі хибодруки можуть створити проблеми для читачів-нефахівців, як-от «палац Ламберт» замість «палац Ламбет» (Lambeth Palace; с. 124). Так само «Гердфордшир» (с. 119) може стосуватися як Гертфордширу (Hertfordshire), так і Герефордширу (Herefordshire). А різниця між «St Albans Psalter» та «St. Alban’s Psalter», як помилково у дослідника (с. 43, прим. 4) – це фактично різниця між псалтиром, створеним в абатстві Сент-Олбанс, та псалтиром, що має стосунок до самого епоніма міста Сент-Олбанса, британського першомученика святого Альбана (III-IV ст.).

[15] У випадку з маловідомими в Україні топонімами такі помилки, звісно, ще прикріші. Власне, книжка фахівця з англознавчої тематики, що супроводжується таким «різноголоссям», є чи не найкращим аргументом на користь необхідності подальшої інтенсивної роботи над методикою передачі українською закордонних топонімів і укладенням відповідного словника.

[16] Ще більшою мірою це, вочевидь, стосується ірландського селища Ініштіг (Inistioge) неподалік Кілкенні, що фігурує в книжці як «Іністіодж» (с. 54). Але чи можна це вважати аргументом на користь нетрадиційного написання, яке суперечить вимові?

[17] Дослідник, однак, все ж явно тяжіє до першого. Чи не найбільш показовий приклад – «Хулл» замість усталеного «Галл» (Hull, скорочення від Kingston upon Hull; с. 96); можна згадати також «Карлетон Роуд» замість «Карлтон Роуд» (Carleton Road; с. 118). Інколи ж, як можна здогадуватися, автор дотримується того, що здається йому транскрипцією – певно, звідси «Вітбай» (Whitby; с. 152); втім, правильна вимова і написання цього топоніму українською - «Вітбі».

[18] Тут можна припускати вплив якогось проміжного російськомовного джерела, в якому йшлося про цих історіописців. Принаймні корінь “–cester” архаїчним «-честер» О. Охріменко передає ще в одному випадку, перетворюючи звичний «Глостер» (Gloucester) на «Глочестер» (с. 25, 117; при цьому на с. 17 зустрічається й коректний «Глостер»). Щоправда, між логічними за таких умов варіантами «Лейчестер» і «Лестер» на позначення Leicester науковець робить вибір на користь третього – гібриду «Лейстер» (с. 40, 49, 51), що не відповідає на транслітерації, ні транскрипції, ні усталеному слововжитку (яким є «Лестер»). До речі, «Ворчестер»/ «Вустерський» - не єдиний у тексті випадок алогічної розбіжності між власне топонімом та утвореним від нього означником особи: так, усупереч вищезгаданому написанню «Волінгфорд» (с. 147), відомий годинникар з цього міста названий у тексті «Річардом Уоллінгфордом» (с. 92).

[19] Заради справедливості варто зазначити, що «Кулкенн» - це варіант покажчика, укладач якого, можливо, вирішив, що літера «-і» в словосполученні «у Кулкенні» (с. 54) - наслідок відмінювання за другою відміною іменників. Принагідно зазначимо, що хоча географічні межі роботи стосуються лише Англійського королівства, ірландські Кілкенні, Келлс, Ініштіг і навіть шотландський Глазго (за бажання сюди ж можна зарахувати Монмут, нині валійський, тоді – частина т. зв. «Валійських марок" на кордоні з Вельсом) згадуються в ній без жодної вказівки на їхнє «неанглійське» розташування.

[20] Трапляється також «фонетичний» варіант «Бері-Сент-Едмендс».

[21] Але, звісно, не спотворення вимови.

[22] У цьому випадку хоча б у покажчику варіанти «Великий Ярмут» і «Грейт-Ярмут» подано як рівноправні, через косу риску. Як і у випадку з Ньюкаслом, цілком можна було обрати скорочений, але цілком нормативний варіант «Ярмут».

[23] Не кажучи вже про «вічне питання» про те, як позначати українською особу на ім’я Thomas Becket (дослідник віддає перевагу варіанту «Фома Беккет», с. 175).

[24] Оскільки дослідник не обрав традиційний в історіографії шлях передачі «Jacobus” як «Яків», можливо, насправді йому йшлося передовсім про наближення до особливостей тогочасної вимови, у якій дзвінкий заясенний африкат [d͡ʒ] зустрічався лише у поствокальній позиції та прямих запозиченнях з французької (Roger Lass. Phonology and morphology // The Cambridge History of the English Language / Ed. by Richard M. Hogg. – Volume II: 1066 to 1476 / Ed. by Norman Blake. - Cambridge: Cambridge University Press, 1992. - P. 37.). Втім, у такому разі задля послідовності варто було б відповідно змінити й інші імена, з «Джонами» включно.

[25] Втім, і тут не обійдемося без дилеми: що робити, якщо ця маловідома особа сама була автором латиномовних творів? Як правильно називати хроніста Сент-Едмундського абатства - Йосцелін (від латинського Ioscelinus; у дослідника – «Йоселін», с. 90) чи все-таки Джослін (згідно з сучасною англійською передачею Jocelyn)?

[26] Це тим більш дивно, якщо врахувати, що дослідник посилається тут винятково на латиномовну хроніку Томаса Волсінгема (Walsingham T. Gesta Abbatum Monasterii S. Albani. (Rerum Britannicarum Medii Aevi Scriptores.) / Ed. by Henry T. Riley. – Vol. I: 793 – 1290. – London: Longman et al., 1867. – P. 63, 72), де будівничого, зрозуміло, пойменовано не інакше як “Robertus Caementarius”. Відомий факт етимології терміну «масонство» від назви мулярської професії навряд чи істотно впливає на сміховинність ситуації.

[27] Violour // Middle English Dictionary. – Електронний ресурс. Режим доступу: http://quod.lib.umich.edu/m/middle-english-dictionary/dictionary/MED51219/ (перевірено 24.09.2019)

[28] Sautreour // Middle English Dictionary. – Електронний ресурс. Режим доступу: http://quod.lib.umich.edu/m/middle-english-dictionary/dictionary/MED38626/ (перевірено 24.09.2019). Саме від давньогрецької назви цього струнного інструменту (ψαλτήριον, від ψάλλω – «щипаю [струни руками]»), бере свою назву біблійна Книга Пісень – Псалтир.

[29] The National Archives. – Ancient Petitions. – S[pecial] C[ollections]. - № 8/151/7515 (у дослідника через хибодрук помилково зазначено «№ 8/15/7515»).

[30] До питання про правомірність іменування таким чином цього автора ми ще повернемося нижче.

[31] Ці варіанти зустрічаються у цитованому дослідником вірші «Про лихо шлюбу»: De mal mariage // The Complete Harley 2253 Manuscript / Ed. and trans. by Susanna Greer Fein, David Raybin, Jan Ziolkowski. (TEAMS: Middle English Texts Series.) – Volume 3. – Kalamazoo: Medieval Institute Publications, 2015. - Lines 6, 85, 107, 165. - [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://d.lib.rochester.edu/teams/text/fein-harley2253-volume-3-article-83  

[32] «При одной престарелой любительнице словесности говорили о романах Вальтера Скотта и очень часто упоминали его имя. «Помилуйте, батюшка, - сказала она: Вольтер, конечно, большой вольнодумец, а скотом, право, нельзя назвать его». Цей анекдот було вперше опубліковано Олександром Ізмайловим у журналі «Благонамеренный» у 1826 році (А. Долинин. История, одетая в роман: Вальтер Скотт и его читатели. (Серия «Судьбы книг».) – Москва: «Книга», 1988. – С. 153).

[33] Саме з цієї причини збереження виділення частки “fitz” для назв об’єктів, утворених від прізвищ осіб модерної доби, видається явно надлишковим, тож «Музею Фі[т]цвільяма» слід віддати перевагу перед дослідниковим «Музеєм Фітц-Вільяма» (с. 183).

[34] Clark, Cecily. The Early Personal Names of King’s Lynn: An Essay in Socio-Cultural History: Part II – By-Names // Words, Names and History: Selected Writings of Cecily Clark / Ed. by Peter Jackson. – Cambridge: D. S. Brewer, 1995. - P. 258-279.

[35] У цьому конкретному випадку – ватажка стоктонських позивачів Філіппа Етчерча, який, за вірогідним припущенням Родні Гілтона, був очільником (reeve) села. R. H. Hilton. A Thirteenth-Century Poem on Disputed Villein Services // The English Historical Review. – Vol. 56. – No. 221 (January 1941). – P. 92.

[36] Dunbabin Jean. What’s in a Name? Philip, King of France // Speculum. – Vol. 68. – No. 4 (October 1993). – P. 949-968.

[37] «Liber de verae et falsae religionis» (дослідник помилково вживає множину замість однини). – Bodleian Library. – MS Bodley 188. – F. 120v (http://digital.bodleian.ox.ac.uk/inquire/Discover/Search/#/?p=c+0,t+,rsrs+0,rsps+10,fa+,so+ox%3Asort%5Easc,scids+,pid+b9d854a1-ca75-465e-a0fd-255c65d35661,vi+5db232a7-72bb-42ef-9f0e-b79dbca5ce7e). У контексті твердження дослідника про винятковість мотиву колеса Фортуни в іконографії XI-XIII ст. (с. 82) відзначимо, що «колесо релігії» все-таки не є колесом Фортуни у строгому розумінні (хоч і, безумовно, натхнене ним), а також те, що відповідний малюнок в англійському манускрипті майже повністю повторює мініатюри рукописів, що нині зберігаються в Бельгії та Франції; автором оригінального малюнку, імовірно, був сам автор трактату Гуго де Фольєто, який, зокрема, в самому тексті трактату заявляє про намір намалювати колесо (Carlo de Clercq. Le “Liber de rota verae religionis” d’Hugues de Fouilloui // Archivum Latinitatis Medii Aevi. – Volume 29 (1959). – Nos. 2-3. - P. 220-224, з ілюстраціями, особливо «Ut igitur ante oculos claustralium quasi speculum quoddam ponam, rotam praelationis in capite presentis opusculi pingam» на с. 221; Eiusdem (Charles de Clercq). Hugues de Fouilloy, imagier de ses propres œuvres? // Revue du Nord. – Tome 45. - No. 177 (janvier-mars 1963). – P. 37, 42, fig. 2-3; Jonathan J.G. Alexander. Medieval Illuminators and Their Methods of Work. – New Haven-London: Yale University Press, 1992. – P. 99, fig. 63-64; p. 100; p. 171, n. 23).

[38] Варіант перекладу від О. Охріменка виглядає так: «Стоїть на гордині / падає з необережності, / опиняється в недолі / лежить у злиднях, ганьба тому, хто не має нічого / піднімається за допомогою грошей» (с. 82).

[39]https://www.europeana.eu/en/item/92093/BibliographicResource_1000086143269?l%5Br%5D=2&l%5Bt%5D=41 (перевірено 30.08.2020) – переклад, що, за винятком кількох неточностей, цілком збігається з Охріменковим аж до порядку, в якому розташовано написи. Втім, автор цього перекладу припустився помилки: ілюстрація обрамлена двома колами написів, і в якийсь момент перекладач, вочевидь, зачепився зором не за те коло. Так написи зовнішнього кола виявилися «розбавленими» двома записами з внутрішнього. Цього зовсім не зрозумів О. Охріменко, у прочитанні якого «випали» латинські відповідники висловів «опиняється в недолі» (“dolore depositus”; більш правильно – «скинутий лихом») та «лежить у злиднях» (“iacet per inopiam”). Скидається на те, що він навіть потрактував графічно відокремлені в рукописі з орнаментальною метою закінчення “-am” як окремі слова. Зазначимо також інші хиби перекладу: зображений на мініатюрі чоловік стоїть все ж не «на гордині”, а «з гордині» або «через гординю» (“per superbiam”); «ганьба тому, хто нічого не має» звучить майже як політичне гасло, натомість в оригіналі йдеться про «сором того, хто нічого не має» (“pudor nil habentis”; форма давального відмінку виглядала б як «habenti»); «negligentia», що стала причиною падіння, - це не так «необережність», як «недбальство», надто ж у даному контексті перестороги.  

[40] Включно з розкриттям усіх тител, вживанням великих і малих літер, “v” замість «u» у “nuvele” і «Medeveie», але не в «Suuerc», “bretainne” з двома «n» усупереч написанню з одним “n” на мініатюрі і навіть явно помилковим «ronescestre» замість «rouescestre» на позначення Рочестера. Єдині дві розбіжності, певно, носять випадковий характер aberratio oculi, адже розшифрування вони лише погіршили: 1) замість прозорого «ewe» [de Medeveie] - “річка» [Медвей] у Льюїс О. Охріменко запропонував неіснуюче (але дуже візуально подібне до попереднього варіанту навіть у друкованому тексті) слово «erve»; 2) замість Льюїсового «Birmundsee» Охріменко одержав «Birmudsee», що, очевидно, й змусило його вигадувати неіснуючий топонім «Бермудсі» замість «Бермондсі» (Bermondsey), як ми вже писали вище. - Suzanne Lewis. The Art of Matthew Paris in the “Chronica Majora”. – Berkeley-Los Angeles-London” University of California Press, 1987. - P. 332-335. Рукописний оригінал: CCCC (Cambridge Corpus Christi College) MS 026. – F. ir (http://parker.stanford.edu/parker/catalog/rf352tc5448)

[41] British Library. – Royal MS 14 C VII. – F. 6v (http://www.bl.uk/manuscripts/Viewer.aspx?ref=royal_ms_14_c_vii_f006v)

[42] А саме: 1) остання літера в слові «librum» прихована під суспенсією, отже, мала б подаватися в квадратних дужках; 2) несподіване прочитання “pariesiensis” замість правильного «parisiensis» не знаходить свого підтвердження в оригіналі; 3) за контракцією сховано середину імені самого Матвія в обох випадках, де згадується його ім’я, яке при цьому послідовно передається через “th”, тобто в розшифровці мало б бути “math[aeu]s” та «Math[ae]i»; 4) під суспенсією, як видається, схована й “m” у “defunctorum”; 4) зрештою, незрозуміло, чому в одному випадку ім’я Матвія написане з великої літери, а в іншому – з маленької, адже в оригіналі такого розрізнення, звісно, нема.  

[43] http://www.bl.uk/manuscripts/FullDisplay.aspx?ref=Royal_MS_14_C_VII (розділ «Ownership»). О. Охріменко не спромігся навіть замінити англійське «[erased]» на українське «[стерто]».

[44] British Library. - Additional MS 49999. – F. 43r (остання сторінка кольорової вставки; в посиланні автора стоїть зайва «дев’ятка»). І справа не лише в недостатній якості вставки – те саме стосується високоякісного зображення на сайті Британської бібліотеки, скриншотом з якої, вочевидь, і є вміщена в тексті ілюстрація (http://www.bl.uk/manuscripts/Viewer.aspx?ref=add_ms_49999_f043r). Цікаво, що, зазирнувши лише на кілька аркушів уперед, дослідник справді знайшов би шуканий ініціал писця: Ibid. – F. 47r (http://www.bl.uk/manuscripts/Viewer.aspx?ref=add_ms_49999_f047r)

[45] У написанні дослідника – «Едуї» (від латинського «Eaduuius», що відповідає староанглійському «Eadwig»).

[46] Насправді єдиний підпис Басана міститься в колофоні Євангелія, що зберігається нині в Ганновері (Німеччина), переписування ж решти творів включно з тим, який згадується в О. Охріменка, атрибутується його перу лише за схожістю почерків (Richard Gameson. The colophon of the Eadwig Gospels // Anglo-Saxon England. – Volume 31 (2002). – P. 201-202; на сторінці 207 подано повний текст колофону, на вставці V – його фотокопію). На поданій дослідником у якості ілюстрації до своєї тези фотокопії аркуша «Псалтиря Арундела» (British Library. – MS Arundel 155. – F. 133r) відсутність будь-яких написів «на полях» видно неозброєним оком (в обрізаній дослідником частині аркуша один такий напис є, але він вказує на герцога Норфолкського Вільяма Говарда, власника рукопису наприкінці XVI ст. («William Howarde 1592»; http://www.bl.uk/catalogues/illuminatedmanuscripts/ILLUMIN.ASP?Size=mid&IllID=824 (перевірено 24.09.2019)). Натомість не виключено, що зображена на цьому ж аркуші фігура писця, що презентує рукопис святому Бенедиктові, позначає саме Басана, але це припущення дослідник навіть не розглядає, подаючи в своєму переліку писців, що залишили свої автопортрети, лише Матвія Паризькго та Вільяма з Брейлса, але не Едвіга (хоча чи був останній ще й ілюстратором переписуваних ним творів, достеменно невідомо: Richard Gameson. Op. cit. – P. 203-204, n. 16).

[47] Насправді йдеться про «Ауктарій» - від латинського «auctarium», тобто «додаток»; саме так називався фонд Бодліанської бібліотеки, куди до кінця XIX ст. складали всі нововиявлені, тобто «додаткові» рукописи, що й дало «Біблії св. Гуго» XIII ст. таку неофіційну назву. Слова ж «auctorium» (с. 73, прим. 4) у латинській мові не існує взагалі.

[48] The Records of the City of Norwich… - P. 360, n. 6.

[49] Насправді, як встановив Родні Гілтон, ідеться про реальні події в манорі Стоутон (Stoughton) у Лестерширі (R. H. Hilton. A Thirteenth-Century Poem on Disputed Villein Services // The English Historical Review. – Vol. 56. – No. 221 (January 1941). – P. 90-91). Дослідник цитує цю статтю, проте чомусь не зауважує правильної назви населеного пункту.

[50] Anecdota literaria… - P. 50 (в О. Охріменка двічі помилково зазначена сторінка 49).

[51] “Слуги” – тут, вочевидь, ідеться про демонстрацію селянами лояльності королю («coram rege cadunt» - “падають перед королем”), проте під пером уїдливого сатирика це стає викриттям «двоєдушності» самовпевнених позивачів і прозорим натяком на їхнє справжнє соціальне становище.

[52] Ці два латиномовні рядки є цитатою з відомої поеми середини XII ст. авторства Бенедикта Клюнійського «Про зневагу до світу» (Bernard Le Clunisien. De Contemptu Mundi: Une vision du monde vers 1144 / Texte latin. Introduction, traduction et notes par André Cresson. (Témoins de notre histoire. Collection dirigée par Pascale Bourgain.) – Turnhout: Brepols, 2009. – Livre II. - Lignes 503-504 (p. 166-167)).

[53] The charters of the borough of Cambridge/ Ed. by Frederick William Maitland and Mary Bateson. – Cambridge: University Press, 1901. – P. 2-3.

[54] Лексема «careca», як випливає зі словника британської середньовічної латини, є абсолютним hapax legomenon – вочевидь, має місце спотворення або слова «careta» (що можна перекласти як “візок”, як і зробив Охріменко), або слова «carca» («вантаж») - і в такому разі стосуватиметься раніше згаданих у тексті суден (Careca // Dictionary of Medieval Latin from British Sources. https://logeion.uchicago.edu/careca).

[55] “Scottis” – “scittis” дослідника, певно, є хибодруком.

[56] Відзначимо, що текст хартії опубліковано в: The Records of the City of Norwich / Ed. by William Hudson and John Cottingham Tingley. – Vol. I. – Norwich-London: Jarrold&Sons, 1906. - P. 11-12. Натомість дослідник дає посилання на сторінку 1 цього видання (с. 16, прим. 6). Цю помилку можна зрозуміти, якщо звернутися до відповідного фрагменту «Кембриджської міської історії Британії» (John Campbell. Power and authority 600-1300… - P. 66, n. 95), де допущено таку саму помилку та вжито ідентичний стиль посилання. Це також дає можливість зрозуміти, як помилка в перекладі, яка змінила зміст джерельного повідомлення ледь не на протилежний («обмеження свавілля міської громади проти окремих осіб» versus “утвердження права громади на контроль за своїми членами”), жодним чином не вплинула на її загальну інтерпретацію – «Таким чином, Генріх II намагається закріпити свою владу на місцях після громадянської війни за Стефана, надаючи (повертаючи права містам» (с. 17).

[57] Ordericus Vitalis. The ecclesiastical history of England and Normandy / Transl. by T. Forester. – Vol. II. – London: Henry G. Bohn, 1854. – P. 15-16. Цікаво зазначити, що в О. Охріменка помилково зазначені сторінки 210-215. На причини, що стоять саме за такою, на перший погляд, дивною помилкою, може вказувати той факт, що цей самий епізод згаданий у «Кембриджській енциклопедії міської історії» (James Campbell. Power and Authority 600-1300 // The Cambridge Urban History of Britain. / Ed. by Peter Clark. – Volume I: 600 – 1540 / Ed. by D. M. Palliser. – Cambridge: Cambridge University Press, 2000. - P. 58, n. 39) з таким посиланням: «M. Chibnall, ed., The Ecclesiastical History of Orderic Vitalis (Oxford, 1968-1980), vol. II, pp. 210-215». Це також пояснює, яким чином дослідник дізнався, що Ордерік Віталій в оригінальному тексті використав на позначення міської громади термін «cives», адже він присутній у відповідному пасажі з «Кембриджської міської історії Британії», але не у перекладному виданні хроніки Ордеріка Віталія, на яке послався О. Охріменко, що воно, на відміну від публікації 1968-1980 рр. під редакцією Марджорі Чібнелл, не було білінгвальним. Див. цей фрагмент у латиномовному виданні: Orderici Vitalis Ecclesiasticae Historiae libri tredecim / Édité par Auguste Le Prevost. – Tomus II (Liber IV). – Paris: Jules Renouard et al., 1840. - P. 179-181.) Аналогічно пор. примітку 263 нижче.

[58] The Records of the City of Norwich… - P. 220-221.

[59] Цікаво, що цей засуджений, на ім’я Волтер Ей (Walter Eghe/Eye), після повішення був проголошений мертвим і покладений у домовину. Волтер прийшов до тями, коли труну з ним уже несли до церкви, і втік, попросивши притулку в нориджському соборі. Він вижив і був помилуваний королем (Ibid. – P. 214).

[60] Точніше, на його уривок: «Gens, tibi, Flandrena, cibus est et potus avena. // Gens Normannigena fragili nutritur avena, // Subdola, ventosa, mendax, levis, invidiosa». Characteristics of different nations // Reliquiae antiquae. Scraps from Ancient Manuscripts, Illustrating Chiefly Early English Literature and the English Language / Ed. by Thomas Wright, James Orchard Halliwell. – Vol. I. – London: John Russell Smith, 1845. - P. 5. Певно, саме через «English Language» у назві видання цей латиномовний твір в Охріменка виявився «англомовним» (с. 59).

[61] Hans Walther. Scherz und Ernst in der Völker- und Stämme-Charakteristik mittellateinischer Verse // Archiv für Kulturgeschichte. – Band 41 (1959). – S. 294-295; Anne-Marie Bautier. Peuple, provinces et villes dans la littérature proverbiale latine du Moyen Age // Richesse du proverbe. – Volume 1: Le proverb au Moyen Age. Etudes réunies par François Suard et Claude Buridant. – Lille: Presses Universitaires de Lille, 1984. - P. 11; p. 25, n. 55. З цих же статей ясно випливає, що подібна література взагалі була доволі розповсюджена в Західній Європі. Зокрема, на маргіналіях рукопису кінця XII ст. MS Digby 53 (f. 16r), що зберігається в оксфордській Бодліанській бібліотеці, є рядок «Gens, tibi, Flandrigena, cibus est et potus avena», дуже схожий на вищезгаданий (Paul Meyer. Troisième rapport sur une mission littéraire en Angleterre et en Écosse. Appendice B: Digby 53 // Archives des missions scientifiques et littéraires. – Série 2. – Tome V. – Paris: Imprimerie Impériale, 1868. - P. 183).

[62] Недарма той же вірш завершується словами «Anglia potat» (“Англія п’є”). Стереотипізація «п’янички Англії» (“potatrix Anglia”, згідно з відомим висловом Жоффруа Вансофа: Galfridus de Vino Salvo. Poetria nova // Ernest Gallo. The “Poetria Nova” and its Sources in Early Rhetorical Doctrine. – The Hague-Paris: Mouton, 1971. – P. 66, l. 1008; причому цей вислів подано як граматичну вправу, тобто його справедливість, схоже, не мала ні в кого викликати жодних сумнівів) у контексті міжетнічних відносин заслуговує на детальніший розгляд (див., напр., Hugh M. Thomas. The English and the Normans: Ethnic Hostility, Assimilation, and Identity 1066 – c.1220. – Oxford: Oxford University Press, 2003. - P. 301-302).

[63] “a medio capitis comis nudati, histrionum more barbis rasi” (Raoul Glaber. Les cinq livres de ses histoires (900-1044): Liber III, Capitula IX / Publiés par Maurice Prou. (Collec tion de textes pour servir à l’étude et à l’enseignement de l’histoire.) – Paris: Alphonse Picard, 1886. – P. 89.) Цікаво, що правильний переклад цього уривка міститься в статтях, на які посилається дослідник: Henri Platelle. Le problème du scandale: les nouvelle modes masculines aux XIe et XIIe siècles // Revue belge de philologie et d’histoire. – Tome 53 (1975). – Fasc. 4. – P. 1073-1074; Christina Frieder Waugh. “Well-Cut through the Body:” Fitted Clothing in Twelfth-Century Europe // Dress. - Vol. 26 (1999 [в О.Охріменка помилково «1990»]). – P. 15 (Appendix 1).

[64] Текст на Інтернет-ресурсі www.biblegateway.org, що дає змогу порівняти різні версії та переклади Біблії. Принагідно відзначимо, що, всупереч твердженню О. Охріменка, відповідний рукопис датується не XII, а XIII сторіччям, а наведений фрагмент міститься не на маргіналіях (No. 951: Ee. II. 33 // A Catalogue of the Manuscripts Preserved in the Library of the University of Cambridge. – Volume II. – London: Hamilton, Adams and Co.; Cambridge: Deighton, Bell and Co., 1857. - P. 52-53.)

[65] У дослідника – «Джон Гарландський». До цієї невідповідності ми ще повернемося нижче.

[66] The (у дослідника помилково «A») Dictionarius of John de Garlande // A Volume of Vocabularies / Ed. by Thomas Wright. – Volume I. - London, 1857. – P. 121.

[67] Наведемо за нею весь уривок, що нас цікавить: «Causa doctrine inter alias partes corporis humani numquid nominabo, quae rusticus derisorie nominabit tentiginem, culum et podicem? Illa non nominabo, subintellecta, sed ista…» (Appendice: Dictionnaire de Jean de Garlande // Paris sous Philippe-le-Bel d’après des documents originaux. Publié par Hercule Géraud. – Paris: L’imprimerie de Crapelet, 1837. - P. 586). Цей варіант тексту, на мою думку, більш логічний, ніж запропонований Огюстом Шелером, де категоричне заперечення «numquam» (“ніколи”) замість питального «numquid» (“чи?..») погано сполучається з «causa doctrine” (“заради навчання”; Auguste Scheler. Trois traits de lexicographie latine du XII^e et XIII^e siècle: “Dictionarius” par Jean de Garlande // Jahrbuch für romanische und englische Literatur. – Band 6 (1865). – S. 145); пор. попередній абзац, де автор словника говорить, що «causa doctrine» треба знати про людську репродуктивну систему, і описує, хоч і обережно, її анатомію (ibid.). До “tentiginem”, “culum” і “podicem” манускрипт MS Cotton Titus D XX, на основі якого здійснено використану Охріменком публікацію (Ibid. – Anm. 22; The Dictionarius of John de Garlande… - Loc. cit.), додає “menpirium” (варіант середньовічного латинського «memperium» - https://logeion.uchicago.edu/memperium), а щонайменше один неопублікований список словника – ще й “anum” (anus; Bibliothèque nationale de France. – MS Latin 4120. – F. 115v).

[68] J. N. Adams. The Latin Sexual Vocabulary // J. N. Adams. – London: Duckworth, 1982. - P. 103-104. Інформацію щодо вживання «tentigo» на позначення чоловічого статевого органу дослідник міг одержати навіть з того самого тому: Names of the Parts of the Human Body // A Volume of Vocabularies… - P. 184; A Pictorial Vocabulary // A Volume of Vocabularies… - P. 246. Як бачимо, з якоїсь причини автор «Словника», вже ніби «пройшовши» в тексті зону статевих органів, повертається до неї знову. Можливо, його знання у «вульгарній» латині й справді залишали бажати кращого? Тут варто зазначити, що в досі не надрукованому жодним з публікаторів словника коментарі до слова “tentigo” коментатор (імовірно, сам Жан де Гарланд – див. наступну примітку) подає тільки незначно модифіковану відому цитату з Ювенала (VI, 129-130) про дружину принцепса Клавдія Мессаліну, де “tentigo” стосується жіночих статевих органів: «ardentis tentiginem vulve et lassata viris nundum satiata recessit» (Bibliothèque nationale de France. – MS Latin 11282. - F. 4r – 5v).

[69] Не всі науковці погоджуються з тим, що ці коментарі належать самому Жану де Гарланду, проте наприкінці дублінського списку «Словника» присутній такий напис на користь цього припущення: «Кінець словника магістра Йоганна з Гарланда. Текст цієї книжки він написав у Парижі, глоси ж – у Тулузі” («Explicit Dictionnarius magistri Johannis de Garlandia. Textum hujus libri fecit Parisius, glosas vero Tholose»: La Chanson de la Croisade contre les Albigeois / Éditée et traduite par Paul Meyer. – Tome II. – Paris: Librairie Renouard, 1879. – P. xxiii); навіть не знаючи про цей напис, таку ж думку твердо обстоював Бартельмі Орео (Barthélemy Hauréau. Notice sur les oeuvres authentiques ou supposées de Jean de Garlande // Notices et Extraites des Manuscrits de la Bibliothèque Nationale et Autres Bibliothèques. – Tome 27. – Seconde partie (1879). – P. 41).

[70] Ця помилка викликає то більший подив, що сенс слова «subintelligere» інтуїтивно зрозумілий будь-кому, хто володіє російською: “sub-“ + “intelligere” = “под-” + ”понимать”, «уразумевать» = «подразумевать».

[71] The Dictionarius of John de Garlande // A Volume of Vocabularies / Ed. by Thomas Wright. – London, 1857. - P. 132 (в О. Охріменка помилково зазначено с. 129).

[72] Orderici Vitalis Ecclesiasticae Historiae libri tredecim / Édité par Auguste Le Prevost. – Tomus III (Liber IX). – Paris: Jules Renouard et al., 1845. - P. 468. Цікаво, що дослідник посилається при цьому на неіснуючий п’ятий том перекладного видання Ордеріка Віталія XIX ст. (с. 156, прим. 4). Як можна здогадатися, це посилання було запозичено з публічної лекції Джона Мура, використаної раніше в цьому розділі (John S. Moore. Inside the Anglo-Norman Family: Love, Marriage and the Family (R. Allen Moore Memorial Lecture) // Anglo-Norman Studies. – Vol. XXVIII. (=The Proceedings of the Battle Conference 2005.) / Ed. by C. P. Lewis. – Woodbridge: The Boydell Press, 2006. – P. 7, n. 31); Мур посилається на нове видання під редакцією Марджорі Чібнелл (див. прим. 57).

[73] Можна лише висловити здогад, що “писані” з’явилися в цьому перекладі через плутанину між «volumus» (перша особа множини Praes. Ind. Act. від “volo” – «бажаємо») та «volumen» (“сувій”, «книжка», «том»), «знатні» - між «nobis» (Dat. Pl. від «nos” – “нам”) та «nobilis» (“знатний”, «шляхетний»), а «погляди» - між «vult» (третя особа однини Pres. Ind. Act від «volo» - “бажає”, «воліє») та «vultus» (“обличчя”, «вигляд»).

[74] Пояснити це можна лише тим, що ці слова зустрілися О. Охріменкові в тексті під назвою «De Utensilibus», назву якого можна перекласти як «On Utensils» - “Про хатнє начиння” (The Treatise “De utensilibus” of Alexander Neckam // A volume of vocabularies… - P. 97); певно, саме тому дослідник поміщує ці слова в контекст опису «хатніх речей» (с. 50). Зміст трактату Неккама, однак, достатньо широкий, щоб не обмежуватися лише начинням і потребувати більш загального перекладу – «Про корисні речі».

[75] Вважається, що цю церкву могло бути засновано данцями або в пам’ять про данців; у ній було традиційне місце поховання данців, що мешкали у Лондоні, зокрема, англійського короля данського походження Гарольда I на прізвисько «Заяча Лапа» (Barbara E. Crawford. The Churches dedicated to St. Clement in Medieval England: A Hagio-Geography of the Seafarer’s Saint in 11^th Century North Europe. (= Scripta ecclesiastica: Série supplémentaire à: Scrinium. Revue de patrologie, d’hagiographie critique et d’histoire ecclésiastique. Dir. par Basil Lourié. – Tome 1.). – Санкт-Петербург: Axiōma, 2008. – P. 58-68; Robert L. Whytehead. 'The Lesse Set By': an early reference to the site of Middle Saxon London // Transactions of the London and Middlesex Archaeological Society. – Vol. 55 (2004). - P. 29). В кожному разі тут важливим є те, що «Святий Климент Данський» з’явився в перекладі саме з латини, де його недолугість мала б особливо впадати в око (означення «Ecclesia Sancti Clementis Danorum» (с. 39, прим. 4) ясно відмежовує Климента від данців уже на рівні граматики, адже «Danorum» є родовим відмінком множини).

[76] Відзначимо також, що «habitant» - це не «працюють», а «живуть» або «довго перебувають». Таким чином, правильний переклад – «”Дзвонами” [campane] називають їх селяни, які довго перебувають у полі [in campo] та не вміють визначати час інакше, як за допомогою дзвонів».

[77] Зазначимо, що існує правильний переклад цього речення на російську мову: Жак Ле Гофф. Средневековье: время церкви и время купца // Его же. Другое Средневековье: Время, труд и культура Запада / Пер. с франц. С. В. Чистяковой и Н. В. Шевченко под ред. В. А. Бабинцева. – Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 2000. – С. 43, прим. 33.

[78] Слід також зазначити, що згідно з розшифруванням Родні Гілтона, насправді в манускрипті йшлося не про конкретний числівник, а про скорочене слово “modo”, яке до того ж зливається з кінцем попереднього слова «piperis»; науковець припустив сатиричне зображення невміння селян адекватно оцінуити вартість свого майна, їхньої бідності - або ж можливість помилки писця (R. H. Hilton. Op. cit. – P. 96, n. 1). Певна річ, у транскрипції, якою користувався О. Охріменко, це місце розшифроване натомість як «.ii.^o» (Satire on the men of Stockton… - P. 51),. Втім, оскільки конструкція «римський числівник + надрядкове “o”), схоже, взагалі невідома в середньовічній латинській палеографії (Adriano Cappelli. The Elements of Abbreviation in Medieval Latin Paleography / Trans. by David Heimann and Richard Kay. – Lawrence: University of Kansas Libraries, 1982. - P. 43-48) скорочення відсутнє в довідниках з латинської палеографії, тому скидається на те, що рацію має Родні Гілтон, який вбачає в ньому натомість скорочене «modo” (mͦ), долучене малограмотним писцем до кінця попереднього слова (R. H. Hilton. Op. cit. – P. 96, n. 1); він таки зазначає, що значення цього рядка доволі туманне.

[79] Satire on the men of Stockton… - P. 51.

[80] Схоже, О. Охріменко механічно «доєднав» відомий римський числівник “ii”, тобто «2», до надрядкового «о», яке інтерпретував як арабський «нуль» (забуваючи, що останній увійшов у широкий вжиток в Англії щойно в ранньомодерну добу: Hilary Jenkinson. The Use of Arabic and Roman Numerals in English Archives // The Antiquaries Journal. – Volume 6. – Issue 3 (July 1926). – P. 263-275). Втім, оскільки конструкція «римський числівник + надрядкове “o”), схоже, взагалі невідома в середньовічній латинській палеографії (Adriano Cappelli. The Elements of Abbreviation in Medieval Latin Paleography / Trans. by David Heimann and Richard Kay. – Lawrence: University of Kansas Libraries, 1982. - P. 43-48), скидається на те, що рацію має Родні Гілтон, який вбачає в ньому натомість скорочене «modo” (mͦ), долучене малограмотним писцем до кінця попереднього слова; він таки зазначає, що значення цього рядка в цілому доволі туманне (R. H. Hilton. Op. cit. – P. 96, n. 1).

[81] Тут для коректності порівняння цитуємо за публікацією, якою користувався дослідник, і яка більш наближена до сучасної англійської мови: Dame Fortune’s Wheel // Early English and Scottish Poetry 1250 – 1600 / Ed. by H. Macaulay Fitzgibbon. – London: Walter Scott, 1888. - P. 7.

[82] Лапки тут поставлено не лише через вживання модернізованої лексики, а й через те, що в трактуванні автора «Докору сумління» ця напозір щаслива сторона земного буття насправді не містить у собі ніякого позитиву, на що не звернув увагу О.Охріменко. Дійсно, найголовніша проблема з земним успіхом людини не в тому, що він зміниться лихом і невдачами вже в межах людського життя, а в тому, що одержані людиною в цей час багатства і статки прив'язуватимуть людину до мирського і тим самим відволікатимуть її від істинного служіння Богові та можливості спасіння. Саме тому дарування людині земного успіху – це не просто передих від злиднів чи садистське глузування в проміжку між ними, а друга, права «рука», якою диявол, «князь світу цього», поборює людину так само, як і лихами («Деяких [мирський] світ атакує // Своєю правою рукою, аби їх обдурити; // Як було сказано вище, той добробут //Є від мирських багатств і скарбів» («The worlde assayleth som a while // With his right honed hem to bygile; // That welthe is as I sayde byfore // Of worldes rychesse and tresoore”; Part Two… - Lines 318 - 321). Вирватися з цього нескінченного шерегу «хуків справа і зліва» можна лише через зречення миру та служіння Богу, що забезпечить людині спасіння: «Таких людей [що прагнуть земного добробуту] ми називаємо «мирськими», // Адже вони бажають працювати задля мирських багатств, // Які врешті-решт їх покинуть; // Але якщо вони робитимуть такі справи // Для Господа Небесного – що таким добрим є - // То й матимуть вони все добро, яке тільки існує, // І ніколи воно їх не полишить, а триватиме вічно» (“Suche men worldly men we cal, // For worldly wele thay wole travayl // That at the laste shal fro hem fayl, // But if they wolde do suche bysynes // For God of heven that so good es // They shulde have good, al that is thare // That never shul fayle but laste evermare»; Part Two… - Lines 132 - 138). Зазначимо, що це імпліцитно підриває тезу О. Охріменка про те, що концепт Фортуни як «сили, що править світом» буцімто протиставлявся Господній волі (с.84); навпаки, скидається на те, що пані Фортуна цілком здатна слугувати одним з її знарядь (якщо точніше, Господь віддає на поталу грі Долі тих, хто живе мирськими турботами, а не служінням Богу).  

[83] Загалом “clerk” у цьому творі слід перекладати як «вчений», а не як «клірик», адже до цієї категорії анонімний автор зараховує і язичника Сенеку (Part Two… - Line 358.). Втім, у «Докорі сумління» постійна антиномічна пара «вчені»-«темні» за своїм змістом хоч і не тотожна опозиції «церква» - «миряни», та все ж близька до неї (переважна більшість цитованих у поемі «клерків» - представники духовенства).

[84] «Iam, dulcis amica, venito». У дослідника - «Вітання подруги».

[85] Пор. переклад цього уривку у виданні: Філіпп Делорм. Анна Київська. Дружина Генріха I / Пер. з фр. Івана Рябчія під ред. Альони Артюх; наук. ред. Володимир Ричка. – Київ: Laurus, 2016. – С. 140. Дослідник також забув дати посилання на видання першоджерела: Invitatio amice // The Cambridge Songs: A Goliard’s Song Book of the XIth Century/ Ed. by Karl Breul. – Cambridge: Cambridge University Press, 1915. – Р. 64.

Йдеться про одну з т. зв. «кембриджських пісень», що містяться в манускрипті кентерберійського походження, що зберігається нині в бібліотеці Кембриджського університету (The Cambridge Songs (Carmina Cantabrigiensia). (Medieval & Renaissance Texts& Studies. – Volume 192.) / Ed. and trans. by Jan M. Ziolkowski. - Tempe, Arizona: Medieval & Renaissance Texts& Studies, 1998. – P. XVII). Пісню датують X століттям. Див., напр., Helen Waddell. Mediaeval Latin Lyrics. Fifth edition. – Bungay: Richard Clay and Co., 1948. – P. 144-145.

[86] Англійські фабліо XIII століття: Оповідання у віршах / Переклад О. С. Охріменка. (Серія «Ad fontes».)– К.: Укр. письменник, 2013 (далі – АФ). Коли цю рецензію вже було завершено, рецензент довідався, що Охріменків переклад «Країни Кокань» передруковано також в антології, що незабаром має побачити світ: Європейське Середньовіччя: літературний флорілеґіум / Упорядкував Борис Щавурський. – Тернопіль: Видавництво «Навчальна книга – Богдан», 2020.

[87] У тому числі цитованою О. Охріменком у монографії статтею Мелісси Ферроу: Melissa Furrow. Middle English Fabliaux and Modern Myth // English Literary History (=ELH). – Vol. 56. – No. 1 (Spring 1989). – P. 1-18.

[88] Ibid. – P. 16, n. 2.

[89] Henry Seidel Canby. The English Fabliau // Publications of the Modern Language Association of America (=PMLA). – Vol. 21 (1906). – No. 1. - P. 204-207. Крім того, «Країна Кокань» збереглася в єдиному рукописі, укладеному близько 1330 року в Ірландії (м. Кілдер чи, вірогідніше, м. Вотерфорд); написана вона ірландським діалектом середньоанглійської; а одне з можливих датувань самого твору відносить його до початку XIV ст. (Land of Cockaigne, The (Aisling Byrne) // The Encyclopedia of Medieval Literature in Britain / General editors Siân Echard and Robert Rouse. – Volume 3: H – O. – Chichester: Wiley-Blackwell, 2017 (Інтернет-версія)). Таким чином, не виключено, що майже як Вольтер, кепкуючи, зазначав, що «Священна Римська імперія» насправді не була ані священною, ані римською, ані імперією, а вже в XX ст. так само препарували «Велику Жовтневу соціалістичну революцію», «Країна Кокань» насправді не є ані «англійським», ані «фабліо», ані «XIII ст.» Принаймні точно не вповні коректно вважати його частиною «англійської літератури» на противагу «ірландській», як це зробив, судячи зі змісту, упорядник видання «Європейське Середньовіччя: літературний флорілеґіум». Слід відзначити, втім, що дослідники з континентальної Європи часто вживають означення «фабліо» щодо французької версії твору про Кокань (див., напр., Veikko Väänänen. Le »fabliau» de Cocagne // Neuphilologische Mitteilungen. – Bd. 48 (1947). – H. 1. – S. 3-36).

[90] Dame Sirith // The Trials and Joys of Marriage/ Ed. by Eve Salisbury. (TEAMS: Middle English Texts Series.) – Kalamazoo, Michigan: Medieval Institute Publications, 2002. – Lines 19-23 (https://d.lib.rochester.edu/teams/text/salisbury-trials-and-joys-dame-sirth)

[91] Ibid. – Lines 208-209 (https://d.lib.rochester.edu/teams/text/salisbury-trials-and-joys-dame-sirth)

[92] Цікаво, що цей фрагмент у монографії відрізняється від відповідного уривку в опублікованому білінгвальному виданні фабліо, виконаному самим же дослідником, де правильно вказано «bidde» замість «Bible». Щоправда, в перекладі «читання Біблії» всього лише замінено на «читання житій» (АФ, с. 50-53), чого, як ми вже побачили, в оригіналі теж немає. У прикінцевих примітках до видання цей нюанс ніяк не прокоментовано.

[93] Dame Sirith… – Lines 322-325 (https://d.lib.rochester.edu/teams/text/salisbury-trials-and-joys-dame-sirth) Бачимо розходження між монографією та власним перекладом дослідника, адже в останньому на с. 50 ніяких згадок про Великий піст немає, що суперечить посиланню на с. 53 монографії. Понад те, підозри щодо відьомства пані Сіріт та її згадка про піст, між якими дослідник встановлює прямий сюжетний зв’язок, насправді рознесені по різних частинах фабліо (АФ, с. 51, 63).

[94] Навіть і цю заяву слід сприймати з обережністю, адже вона походить від явно зацікавленої сторони – самого Вілекіна. Ця заувага є ще актуальнішою, якщо ми приймемо версію Маргарет Лейнг, яка доводить, що рядок 16, «Þat befell on an day» (“якось одного дня трапилося...”), насправді слід читати як «Þat he sei on an day» («допоки одного дня він не побачив…»), тобто що Вілекін навмисне вичікував від’їзду чоловіка Марджері, аби привести в дію свій план (Margaret Laing. Three Notes on “Dame Sirith”, Oxford, Bodleian Library, MS. Digby 86, f. 165r-168r // Neuphilologische Mitteilungen. – Bd. 99 (1998). – H. 4. – S. 401-402).

[95] АФ, с. 40-46, рядки 88 – 150. Недарма редакторка англійського перекладу «Пані Сіріт» Ів Солсбері вбачає в цьому уривкові паралель (хоча, ймовірно, і неусвідомлену) з тим, як Пенелопа в «Одіссеї» Гомера боронить свою честь під тиском наречених (Dame Sirith… - Line 108, note). Рядок же про «ліжко і підлогу» (АФ, с. 42, рядок 102), вочевидь, вставлений для того, щоб розважити читачів і слухачів фабліо. Принагідно відзначимо дефекти опублікованого Охріменкового перекладу, що місцями розвертають зміст середньовічного твору заледве не на 180 градусів: там, де в анонімного автора Марджері гордовито запевняє Вілекіна, що ніколи й ні з ким не зрадить чоловікові, хоч би навіть він був на сто миль далі від дому за місто Рим, в О. Охріменка вона каже буквально таке: «Ніколи у житті своїм, // Хоч довшим буде й за сто миль // Чи більшим і за Рим, // Я не відмовлю без причин // Нікому, жодному з мужчин, // Що завіта в мій дім»! (АФ, с. 42-43, рядки 103-108).

[96] Brian Donald Hewens Miller. “Dame Sirith”: Two Notes // Notes and Queries. – Volume 6. – Issue 11 (December 1959). – P. 432-433.

[97] Що справа не в обмеженнях віршованого перекладу, доводить звернення до авторових приміток у білінгвальному виданні, де коментується кожна згадана в оригіналі твору спеція, крім мускату (АФ, с. 20-21, 113).

[98] АФ, с. 18, рядок 57. Скоріше мова йде все-таки про «млинці», бо середньоанглійське «cake» вживалося в значенні «пласка, незапечена хлібина» (Cake // Middle English Dictionary. Електронний ресурс. Режим доступу: http://quod.lib.umich.edu/m/middle-english-dictionary/dictionary/MED6489/ (перевірено 12.09.2019)); тим паче пироги («pasteiis») уже були згадані кількома рядками вище (АФ, с. 18, рядок 54).

[99] АФ, с. 18, рядки 54, 67.

[100] АФ, с. 18, рядок 59. «Балка» - це «beam» (у середньовічному написанні – «bem»; Beme // Middle English Dictionary… - http://quod.lib.umich.edu/m/middle-english-dictionary/dictionary/MED4025/). Натомість у середньоанглійського «pinne», серед багатьох інших, є значення «кріплення» (на кшталт болта) та «пінакль». Хоча автори «Словника середньоанглійської мови” вважають, що в цьому випадку йдеться про перше (Pin // Middle English Dictionary… - http://quod.lib.umich.edu/m/middle-english-dictionary/dictionary/MED33400/), на нашу думку, варто радше погодитися з попередніми перекладачами цього твору на сучасну англійську мову, які завжди обирали варіант «pinnacles» (The Land of Cockaigne // The Chief Middle English Poets: Selected Poems / Ed. by Jessie L. Weston. – Cambridge, Mass.: The Riverside Press, 1914. - P. 280; Letters and Satires from Mediaeval Literature / Ed. by Martha Hale Shackford. – Boston: The Athenaeum Press, 1913. - P. 129 (прозовий переклад); The Land of Cockaygne // Arthur Leslie Morton. The English Utopia. – London-Southampton: The Camelot Press, 1922. - P. 218; The Land of Cokayne // Middle English Literature / Ed. and rev. by Charles W. Dunn and Edward T. Byrnes. (Garland Reference Library of the Humanities. – Vol. 1330.) – New York-London: Garland Publishing, 1990. - P. 190), адже він більше пасує до опису інших елементів екстер’єру, що одразу впадають у вічі. Ясно, що в такому разі навряд чи може йтися про «основу будинку в уявленнях середньовічних міщан», адже пінаклі – атрибут передусім сакральної архітектури.

[101] Пор. заувагу Даніель Александр-Бідон: “На відміну від пекла, рай значною мірою зберігає свій характер «нематеріального» (insubstantiel) місця. У раю… не працюють, не споживають, не куховарять. Рай не є місцем дії” (Danièle Alexandre-Bidon. La Mort au Moyen Age: XIIIe – XVIe siècle. (La vie quotidienne.) – Paris: Hachette Littératures, 1998. – P. 289).

[102] АФ, с. 14, рядки 5-11; с. 18, рядки 51-53. Зазначимо, що «bowris and halles» - це не «келії», а усталений англійський вислів, що позначає всілякі ошатні кімнати або будівлі як збірний образ, дослівно «альтанки та садиби» або «покої та зали» (Bour // Middle English Dictionary… - http://quod.lib.umich.edu/m/middle-english-dictionary/dictionary/MED5728/).

[103] АФ, с. 18, рядки 51-52, с. 26, рядки 147-148.

[104] У вірші згадане слово «town» («toune”), проте діапазон його значень у середньовічну добу коливався від великого міста до маленького села (Toun // Middle English Dictionary… - http://quod.lib.umich.edu/m/middle-english-dictionary/dictionary/MED46572/).

[105] У монографії (с. 59) та в АФ, с. 18-19 «мужніх, твердих, покірливих і хоробрих» (stoute and sterne, mek and bold) заступають «покірні, сміливі, шляхетні і злі», що відповідає вимогам версифікації, але навряд чи є адекватним перекладом.

[106] Парадоксальним чином дослідник надав для цих випадків посилання на конкретні сторінки власного перкладу(АФ, с. 94 та АФ, с. 82 відповідно), проте легко переконатися, що наведені рядки в них не містяться.

[107] АФ, с. 96-98, рядки 209-220.

[108] АФ, с. 96-99, рядки 211-212, 217-218.

[109] В О. Охріменка помилково «Boy» замість «Roy» (с. 18, прим. 5).

[110] «Oeps» - англо-нормандський варіант давньофранцузького «ues».

[111] The National Archives. – Ancient Petitions. – SC 8. - №335/15818A.

[112] De Ostiis Tabernariorum et Braciatorum tempestive Claudensis // Munimenta Gildhallae Londoniensis: Liber Albus, Liber Custumarum et Liber Horn / Ed. by Henry T. Riley. (Rerum Britannicarum Medii Aevi Scriptores.) – Vol. I: Liber Albus. – London: Longman et al., 1859. – P. 276.

[113] Тобто посутньо перед посадовими особами, що від імені короля наглядали за дотриманням миру, громадського порядку та спокою.

[114] “…nen sa mesoun, hors de comune taverne, nul ne resceive de noet ne de jour, mais tieux pur queux il voet estre responaunt a le peas le Roy».

[115] De Rakyers // Munimenta Gildhallae Londoniensis: Liber Albus, Liber Custumarum et Liber Horn / Ed. by Henry T. Riley. (Rerum Britannicarum Medii Aevi Scriptores.) – Vol. I: Liber Albus. – London: Longman et al., 1859. – P. 335.

[116] Meuz vaut joie orphanine // ke rischesce a marrement // Ky mel leche d’espine // cher l’achate et poi en prent

(Jole mere ke frai? / British Library. – Additional MS 46919. – F. 59r // [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://britishlibrary.typepad.co.uk/digitisedmanuscripts/2014/07/choosing-a-husband-brains-or-brawn-money-or-looks.html )

[117] Саме використане дослідником джерело (The National Archives. – Ancient Petitions. – SC 8. – № 202/10063) наведено як приклад застосування в цьому значенні слова «bothes» в «Англо-норманському словнику»: Bothe // Anglo-Norman Dictionary (Електронний ресурс. Режим доступу: http://www.anglo-norman.net/dict/AND-201-4AC167CF-093C9B11-26E4AD8E-E73B3194 (перевірено 04.09.2019))

[118] Дослівно йдеться про такий пасаж давньофранцузькою: «Uncore à la curt de rey, usum menie la ley» - “Досі в королівському суді звичай закон веде” (The satire of the men of Stockton… - P. 51). На захист дослідника можна сказати, що в цій публікації, вочевидь, міститься помилка – «meme» замість “menie”. А проте виправлений варіант опубліковано в статті Родні Гілтона, на яку посилається О. Охріменко: R. H. Hilton. A Thirteenth-Century Poem on Disputed Villein Services... – P. 97; там-таки подано правильний виклад змісту цього рядка (“concludes with a tag in law-French to the effect that custom still forms law in the king's court”; Ibid. – P. 90).

[119] The National Archives. Ancient Petitions. – SC 8. – № 8/190/9484.

[120] James Campbell. Power and Authority 600-1300… - P. 53-54. Про те, якою мірою ми можемо говорити про «столиці» в добу раннього та розвинутого середньовіччя в Англії, див.: Derek Keene. Capital cities in medieval England to 1300 // Lo sguardo lungimirante delle capitali. Saggi in onore di Francesca Bocchi. (I libri di Viella, 180.) / A cura di Rosa Smurra, Hubert Houben, Manuela Ghizzoni. – Roma: Viella, 2014. – P. 21-60.

[121] Umberto Albarella. Pig Husbandry and Pork Consumption in Medieval England // Food in Medieval England: Diet and Nutrition / Ed. by C. M. Woolgar, D. Serjeantson, T. Waldron. (Medieval History and Archaeology.Ed.by John Blair and Helena Hamerow.) – Oxford: Oxford University Press, 2006. - P. 73-74, 77-79.

[122] Naomi Jane Sykes. The Impact of the Normans on Hunting Practices in England // Food in Medieval England: Diet and Nutrition / Ed. by C. M. Woolgar, D. Serjeantson, T. Waldron. (Medieval History and Archaeology / Ed. by John Blair and Helena Hamerow.) – Oxford: Oxford University Press, 2006. – Р. 172.

[123] Ibid. – Р. 167 (у дослідника помилково зазначено сторінку 163).

[124] Вповні свідомий можливої іронії, для цитування все ж пошлюся на український переклад праці Еко: Еко У. Як написати дипломну роботу: Гуманітарні науки / Пер. за ред. О. Глотова. – Тернопіль: Мандрівець, 2007. – С. 62.

[125] Chronica magistri Rogeri de Houedene. (Rerum Britannicarum Medii Aevi Scriptores.) / Ed. by William Stubbs. – Vol. I. – London: Longman et al., 1868. - P. 14.

[126] Jean Gimpel. The Medieval Machine: The Industrial Revolution of the Middle Ages. – Harmondsworth: Penguin Books, 1977. – P. 153.

[127] The Commentary of Robertus Anglicus, Latin Text // Lynn Thorndike. The “Sphere” of Sacrobosco and Its Commentators. – Chicago: The University of Chicago Press, 1949. - P. 180.

[128] Part Two: Of the World’s Unstableness // Prik of Conscience / Ed. by James H. Morey. (TEAMS: Middle English Text Series.) - Kalamazoo, Michigan: Medieval Institute Publications, 2012. – Lines 315-327. https://d.lib.rochester.edu/teams/text/morey-prik-of-conscience-part2

[129] Причому з перекладу незрозуміло, чи йдеться про те, що пані Фортуна має питати згоду в самої себе, а чи в тієї ж таки загадкової «руки». Можна обережно припустити, що дослідник переклав “aye” (знову ж таки відсутнє в оригіналі) не як підсилювальну частку на кшталт «авжеж», а в її сучасному найбільш вживаному значенні як «так», «за», що й наштовхнуло його на думку про «згоду».

[130] Уильям Фиц-Стефен. Описание благороднейшего города Лондона (пер. Н. А. Богодаровой) // Городская жизнь в средневековой Европе / Под ред. Е. В. Гутновой. – Москва: Институт всеобщей истории, 1987. – С. 148-155.

[131] Fitz-Stephen’s Description of London // Munimenta Gildhallae Londoniensis: Liber Albus, Liber Custumarum et Liber Horn / Ed. by Henry T. Riley. (Rerum Britannicarum Medii Aevi Scriptores.) – Vol. II. – Part I: Liber Custumarum. – London: Longman et al., 1860. - P. 5.

[132] «совершенной благодатью». Там же. – С. 149.

[133] Loc. cit.

[134] «заключения от противного» (Там же). При цьому - традиційно для середньовіччя та нової доби - Вільям Фіц-Стефен міг, судячи з протиставлення ентимем ідеальним (perfectis) силогізмам, уживати сам термін «ентимема» у дещо відмінному від оригінального Арістотелевого значенні (Carol Poster. Theology, Canonicity, and Abbreviated Enthymemes: Traditional and Critical Influences on the British Reception of Aristotle's "Rhetoric" // Rhetoric Society Quarterly. – Vol. 33. – No. 1 (Winter 2003). – P. 73-74).

[135] Н. А. Богодарова. Средневековый город глазами современника // Городская жизнь в средневековой Европе / Под ред. Е. В. Гутновой. – Москва: Институт всеобщей истории, 1987. – С. 143, прим. 1.

[136] У російському перекладі – «неумеренные кутежи». Уильям Фиц-Стефен. Указ. соч.- С. 153.

[137] Пор. використане Н. О. Богодаровою видання, де “potatio”: Descriptio Nobilissimae Civitatis Londoniae // Materials for the History of Thomas Becket, Archbishop of Canterbury / Ed. by James Craigie Robertson. (Rerum Britannicarum Medii Aevi Scriptores.) – Vol. III: William Fitzstephen, Herbert of Bosham. – London: Longman et al., 1877. – P. 8. Натомість “putatio” ж, згідно з приміткою упорядника видання, на яке посилається О. Охріменко, мало б, певно, означати «розпусту» (Fitz-Stephen’s Description of London… - P. 10, fn. 1; вочевидь, під впливом англо-нормандського «pute» - “повія”). Проте слово “putatio” в англійській середньовічній латині, як і в класичній, означало «думку», «оцінку» (https://logeion.uchicago.edu/putatio), що навряд чи підходить за контекстом. Тож перевагу слід віддати варіанту «potatio», як і зробила Н. О. Богодарова та, не усвідомлюючи цього, сам О. Охріменко.

[138] В Охріменка, таким чином, фігурують «терті, жарені, варені страви», в Богодарової – «тертые, жареные, вареные кушанья» (Уильям Фиц-Стефен. Указ. соч. – С. 149.). Втім, О. Охріменко і не зміг би доповнити свій перелік «печеними», адже у використовуваному ним виданні це слово було випущено (Fitz-Stephen’s Description of London… - P. 6). Н. О. Богодарова натомість такого виправдання не мала (Descriptio Nobilissimae Civitatis Londoniae… - P. 5).

[139] У Фіц-Стефена – злегка переінакшене «dent minibus famuli lymphas panesque canistris» (Descriptio Nobilissimae Civitatis Londoniae… - P. 5).

[140] Ibid.

[141] Цілком можливо, певну роль міг зіграти той факт, що помилки припустився вже сам упорядник англійського видання. Рядки 701 і 706 справді «доповнюють» один одного в змістовому плані («Слуги воду для рук и корзины с дарами Цереры» - «Ставили блюда на стол, подавали емкие чаши»). До того ж кожний з них розміщений одразу під рядком «з номером» (у виданні Ошерова-Петровського за традицією пронумеровано кожен п’ятий рядок), що різняться між собою лише останньою цифрою («700» і «705»), тож не виключений свого роду saut du même au même. У кожному разі цікаво (і, можливо, невипадково), що слуги, які таким чином «випали» з Вергілієвої цитати, несподівано одразу ж «матеріалізувалися» за її межами, в наступних-таки словах: безособове «[хай хтось] побіжить» (curritur) Н. О. Богодарова (і, вже передбачувано, О. С. Охріменко) переклала як «бежит слуга» («біжить слуга»; там само).

[142] Вергилий. Энеида (пер. С. Ошерова под ред. Ф. Петровского) // Его же. Буколики. Георгики. Энеида. (Библиотека античной литературы.) – Москва: Издательство «Художественная литература», 1979. – С. 155.

[143] Уильям Фиц-Стефен. Указ. соч. – С. 151, прим. 7.

[144] Зайве казати, що О. Охріменкові в кожному разі вартувало навести відповідне місце «Енеїди» не за Ошеровим-Петровським, а за українським перекладом Михайла Білика під редакцією Бориса Тена (К.: Дніпро, 1972; рядки 701-2 подано в ньому як «Воду для рук подають уже слуги, з корзин викладають // Блага Церери…», рядок 706 - як «Страви на стіл подавали й вино наливали у чари»), - або ж надати власний підрядковий переклад, надто ж з огляду на «виправлення» Вергілія Фіц-Стефеном.  

[145] Fitz-Stephen’s Description of London… - P. 3.

[146] Уильям Фиц-Стефен. Указ. соч. – С. 148.

[147] Так само, всупереч дослідникові, у Вільяма Фіц-Стефена (і Н.О.Богодарової) відсутній поділ ігор на такі види, як «для тіла», «для розваги», «для задоволення» (с. 115).

[148] British Borough Charters, 1042 – 1216 / Ed. by Adolphus Ballard. – Cambridge: University Press, 1913. – P. 10.

[149] Пор.: «внутри города и в городских предместьях, за пределами его» (Хартия, данная г. Бристолю в 1188 г. // Средневековый город. (= Ученые записки Московского государственного педагогического института им. В. И. Ленина. – Т. 59. – Вып. 3: Кафедра истории средних веков). – Москва: Типолитография Министерства мясной и молочной промышленности СССР (sic!), 1949. – С. 41.

[150] Стосовно конкретної площі «платні рицаря» див.: Sally Harvey. The Knight and the Knight’s Fee in England // Past&Present. – No. 49 (November 1970). – P. 3-43.

[151] The Annals of Roger de Hoveden / Trans. by Henry T. Riley. – Vol. II. – London: H.G. Bohn, 1853. - P. 482-483. Також зауважимо, що дослідник переплутав і самих дійових осіб: опонентом Вільяма де Стутевілля (а не «Студевілль»; William de Stuteville) був барон Вільям де Моубрей (William de Mowbray), а не «Вільям де Малебайз» (вочевидь, контамінація через параблептичне переплутування Вільяма де Моубрея з Річардом де Мальбісом (Richard de Malebise), що не мав стосунку до розглядуваної суперечки, але фігурував на тій самій сторінці першоджерела (The Annals of Roger de Hoveden… - P. 482)).

[152] Chronica magistri Rogeri de Houedene / Ed. by W. Stubbs. (Rerum Britannicarum Medii Aevi Scriptores.) – Vol. IV. – London: Longman&Co et al., 1871. - P. 118.

[153] Натомість оригінал у цьому відношенні однозначний – «une pucele bele»: De mal mariage // The Complete Harley 2253 Manuscript / Ed. and trans. by Susanna Greer Fein, David Raybin, Jan Ziolkowski. (TEAMS: Middle English Texts Series.) – Volume 3. – Kalamazoo: Medieval Institute Publications, 2015. - Line 12. - [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://d.lib.rochester.edu/teams/text/fein-harley2253-volume-3-article-83  

[154] The Dictionarius of John de Garlande // A Volume of Vocabularies / Ed. by Thomas Wright. – London, 1857. – P. 133.

[155] В англійському виданні «Словника» під редакцією Томаса Райта класичне латинське закінчення “-ae” генетиву й дативу однини та номінативу множини першої відміни іменників було повсюдно спрощено до «-e» (пор. вище обговорення іншого перекладу дослідника зі «Словника», де «causa doctrine» замість «causa doctrinae»).

[156] The Dictionarius of John de Garlande and the Author’s Commentary / Translated into English and annotated by Barbara Blatt Rubin. – Lawrence, Kansas: The Coronado Press, 1981. Посилання на це білінгвальне видання з 2009 року й досьогодні, попри «смерть» гіперлінку десь наприкінці 2019 року, прикрашає статтю про «Словник» в англомовній Вікіпедії (Dictionarius (Johannes de Garlandia) // English Wikipedia. – https://en.wikipedia.org/wiki/Dictionarius_(Johannes_de_Garlandia) ). Для порівняння див. версію сторінки від 2009 року, де це посилання вже наявне: https://en.wikipedia.org/w/index.php?title=Dictionarius_(Johannes_de_Garlandia)&oldid=298997868)

[157] The Dictionarius… - P. 62-63.

[158] Хоча, на мій погляд, краще було вжити множину, адже саме в ній стоять майже всі інші назви предметів одягу в цьому реченні (які Блетт-Рубін послідовно перекладає через однину, мабуть, не вірячи в наявність такої кількості вбрання в однієї людини). Тут, втім, могло зіграти свою роль і явище, відзначене в примітці 155 вище (за словами Блетт-Рубін, вона використала для свого перекладу англійське видання XIX ст. дослівно і без жодних змін - The Dictionarius of John de Garlande and the Author’s Commentary… – P. 6, 8). Імовірно, мають місце різночитання у списках рукопису: видання Райта створене на основі манускрипту з колекції Коттона в Британській бібліотеці; у публікації Еркюля Жеро, що працював з манускриптом Національної бібліотеки Франції, так само стоїть «trabee» (Appendice: Dictionnaire de Jean de Garlande… - P. 603); натомість Огюст Шелер (Auguste Scheler. Op. cit. - S. 156) і Кервін де Леттенгове (Kervyn de Lettenhove. “Les Ducs du Bourgogne” // Annales de la Société d'émulation pour l'étude de l'histoire et des antiquités de la Flandre. – Tome VIII, 2e Série (1850). - P. 172), які брали за основу рукопис з Брюгге, обидва подають «trabeae». Крім того, досі залишається 14 невиданих списків «Словника» (The “Dictionarius” of John de Garlande and the Author’s Commentary… - P. 7-8).

[159] https://translate.google.com/#view=home&op=translate&sl=en&tl=uk&text=ceremonial%20robe . – Перевірено 25.02.2020.

[160] https://translate.google.com/#view=home&op=translate&sl=en&tl=ru&text=ceremonial%20robe . – Перевірено 25.02.2020.

[161] Так само, як і в примітці 158 вище, Кервін де Леттенгове та Огюст Шелер додають до цього слова прикінцеве «-e», перетворюючи тим самим однину на множину.

[162] Хоч «cape» означає плащ, але «hood» - це й справді «каптур», дещо схожий за вимовою на «cape» (тим паче в оригіналі стоїть «capa»), а «shoulder» - то й справді «плече».

[163] Відбулося це, вочевидь, за вже знайомою читачеві схемою: Барбара Блетт-Рубін переклала «cuculla» як «cowls», який Google Translate перекладає на російську як «обтекатель» або «капот» (https://translate.google.com/#view=home&op=translate&sl=en&tl=ru&text=cowl. – Перевірено 25.02.2020)

[164] Див. прим. 155 вище - з тим уточненням, що «tapeta» без “-e” на кінці з суто граматичного (хоч дуже малоймовірного з огляду на контекст) погляду могло б відсилати і до зафіксованого в Дюканжевому словнику середньовічної латини «tapetum» («поховальний саван» - http://ducange.enc.sorbonne.fr/TAPETUM) у множині.

[165] Важко достеменно стверджувати, що саме мав тут на увазі Жан де Гарланд. У міжрядкових глосах до манускрипту з Брюгге над «tapetae» написано «tapis», тобто «килим» чи «гобелен» (Kervyn de Lettenhove. Op. cit. – P. 172, n. 20); лише ці два значення відомі «Словнику французької латини» Гаффіо. Натомість «Словник середньовічної латини за британськими джерелами» (у тому числі його виданий у 1965 році попередній варіант, яким, певно, користувалася в 1981 році Блетт-Рубін: Tapes, -eta // Revised Medieval Latin Word-List from British and Irish Sources / Prepared by R.E Latham. – London: Oxford University Press (for British Academy), 1965. – P. 475-476) згадує серед можливих варіантів також «завісу», «фіранку», «скатертину», «покривало» та обрану зрештою Блетт-Рубін «орнаментовану тканину» - «figured cloth» (див. https://logeion.uchicago.edu/tapes для обох словників). Наостанок зауважимо, що науковець в Охріменка вийшов якийсь босий. Насправді взуття згадується в словникові Жана де Гарланда – в глосі, яку, зокрема, подав у своїй статті Бартельмі Орео (Barthélemy Hauréau. Op. cit. – P. 41-42). Тож кинутий у тій-таки статті 1879 (!) року заклик опублікувати «Словник» на новому науковому рівні з усіма коментарями та з урахуванням досі неопублікованих списків (Ibid. – P. 48) залишається актуальним і через півтора століття, адже нових його видань (не рахуючи перекладу Блетт-Рубін) з того часу не з’явилося, натомість кількість відомих манускриптів, у яких він міститься, сягнула 27 (Elsa Marguin-Hamon. Tradition manuscrite de l’oeuvre de Jean de Garlande // Revue d’histoire des textes. – Tome 1 (2006). – P. 225)…

[166] Див. вище зауваги стосовно назви «Фінансові сувої» та принципу датування цих документів.

[167] Aaron of Lincoln // English Wikipedia. - https://en.wikipedia.org/wiki/Aaron_of_Lincoln

[168] Зайве й казати, що посилання на неї ми теж не знайдемо в роботі О. Охріменка. Втім, на мою думку, репутація Вікіпедії, особливо англомовної, як історіографічного джерела несправедливо занижена в нашому інтелектуальному просторі, що, безумовно, докладається до намагань українських науковців усіляко «замітати сліди» свого користування нею – на відміну від багатьох їхніх західних колег, які часто не цураються ставити посилання на цю Інтернет-енциклопедію у своїх наукових роботах.

[169] Хоча особливістю Вікіпедії є «плинність» тексту статей, аналіз попередніх версій цієї вікіпедійної статті, які дозволяє робити платформа Вікіпедії, показує, що практично ідентичний сучасному вигляд зацитований уривок мав уже у версії 2010 року: (https://en.wikipedia.org/w/index.php?title=Aaron_of_Lincoln&oldid=394186522 (перевірено 30.08.2020)).

[170] У російськомовній версії – «песни, веселье, бал» (Страна Кокейн // Артур Лесли Мортон. Английская утопия / Пер. с англ. О. В. Волкова, ред. и вст. ст. В. Ф. Семенова. – Москва: Иностранная литература, 1956. - С. 264); в оригіналі ж ідеться просто про «веселощі, радощі, захват» (“game, ioi, and gle”; АФ, с. 16, рядок 43).