Зауваження на статтю Георгія Касьянова
2. «Свобода дій» чи «нова трагедійність»?
Український інститут національної пам’яті створено Постановою КМУ № 764 від 31.05.2006; його статутні документи (Положення проУІНП) затверджені Постановою КМУ № 927 від 5.06.2006. Г.Касьянов цитує обидва документи, але фактично їх не аналізує, обмежившись зневажливими фразами про «бюрократичні штапми», й робить безапеляційний висновок:
«В-общем, положение об УИНП, утвержденное правительством, было сборником пожеланий того сегмента общества, представители которого ожидали от государства четко артикулированной и про-активной исторической политики эксклюзивного типа, основанной на принципах антикоммунизма и украинского этносимволизма»1.
Виходить, «тот сегмент общества» – це міжвідомча робоча група, що готувала проект Положення й складалася з десятка урядовців, трьох представників профспілок, восьми науковців, трьох нардепів та кількох активістів «Мемораілу», Харківської правозахисної групи тощо.
Але справа не в них, а в тексті Положення. Зокрема, пункт 3 визначає основні завдання УІНП в інший спосіб, аніж Постанова 764 (жирним шрифтом виділено додані слова, а курсивом у дужках вказано на купюри та інші зміни):
«участь у формуванні та реалізації державної політики (вилучено слова «та координація діяльності») у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу, зокрема щодо сприяння державою відповідно до ст. 11 Конституції України консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості та культури;
забезпечення всебічного вивчення багатовікової історії українського державотворення, етапів боротьби за відновлення державності України у XX ст. (вилучено «в тому числі усіх форм репресій»);
забезпечення вивчення історії проживання на території України інших корінних народів і національних меншин та їх інтеграції в українське суспільство (цілком нове завдання);
здійснення комплексу заходів з увічнення пам’яті учасників національно-визвольної боротьби, Першої і Другої світових воєн, жертв голодоморів і політичних репресій;
посилення уваги суспільства до власної історії, розповсюдження про неї об’єктивної інформації в Україні та світі» (це завдання перемістилося з першої позиції на останню).
У такому «доопрацюванні» завдань проявилися дві тенденції: з одного боку, розширилася предметна область діяльності УІНП (додано не лише увічнення пам’яті про Першу і Другу світові війни, а й «історію ...інших корінних народів і нацменшин» – кричуща етнонаціональна ексклюзивність!), а з іншого боку – явно обмежено роль УІНП у формуванні і здійсненні державної політики (замість «реалізації державної політики та координація діяльності» у відповідній сфері – лише «участь у формуванні та реалізації державної політики...»). У такий спосіб новоствореному органові відводилася другорядна, допоміжна роль серед органів влади.
А перший абзац п.1 Положення (доданий вже за Ю.Тимошенко) наголошує, що діяльність УІНП «спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України» (щоб дехто не вважав, наче він сам може «спрямовувати» діяльність УІНП).
Постановою № 927, окрім затверджененя Положення, доручалося УІНП разом з іншими відомствами подати пропозиції щодо утворення Центрального архіву національної пам’яті та «науково-дослідної установи з проблем відновлення та збереження національної пам’яті». Невідомо, чи встигли підготувати ті пропозиції, але через два місяці прем’єр-міністром став В.Янукович, і жодна з передбачених постановою № 927 установ створена не була. Положенням про УІНП передбачалося також створеня мережі територіальних органів Інституту, чого теж не відбулося.
Усе ж кілька установ у підпорядкуванні УІНП з’явилися (НІМЗ «Бабин Яр» та «Биківнянські могили», Музей «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні»). Всі вони були або новоствореними, або такими, що існували тільки «на папері», тож можна припустити, що уряд чи інші відомства, «перевішуючи» ці установи на тендітні плечі УІНП, радо позбувалися халепи із забезпеченням їх облаштування та розвитку.
У п. 4 Положення викладено перелік із 29 підпунктів-функцій, що їх мав здійснювати УІНП на виконання поставлених перед ним завдань. Вони конкретизують шляхи виконання поставлених перед УІНП завдань у загалом стандартний для положень про ЦОВВ спосіб. Однак серед підпунктів п. 4 було кілька, сказати б, сумнівних:
«12) визначає напрями і методи відновлення історичної правди і справедливості в дослідженні історії України...(чи це означає, що відновлювати історичну правду і справедливість слід лише на тих напрямах і тими методами, що їх визначить УІНП?);
13) розробляє і бере участь у розробленні проектів державних програм, спрямованих на оцінку наслідків масштабної гуманітарної катастрофи в Україні у XX столітті (тут знайшла вираження одна з ідей І.Юхновського – що мало не увесь радянський період був для України окупацією, гуманітарною катастрофою, навіть геноцидом);
14) здійснює заходи, спрямовані на популяризацію в Україні і за її межами об’єктивної та справедливої історії («справедлива» історія – теж одне з улюблених понять І.Юхновського);
... готує пропозиції щодо забезпечення остаточної ліквідації символів колишнього СРСР» (така дефініція предмету ліквідації значно ширша за передбачений указами президента демонтаж пам’ятників організаторам Голодомору та масових репресій).
Отже, в Положенні втілено не прагнення етнонаціоналістів, як твердив Касьянов, а концептуальний коктейль із формально визначених функцій органу влади та патріотичних ідеологем, ґрунтованих на доволі різних підходах до історії та історичної політики.
Ефективність роботи УІНП значно обмежувалася замалими ресурсами, а в перший рік існування – байдужістю, а то й перешкодами з боку уряду В.Януковича. З інтерв’ю І.Юхновського агенству УНІАН у травні 2007 року довідуємося, наприклад, що, попри затверджену чисельність штату УІНП в 105 одиниць, фінансування з держбюджету вистачало лише на 40-45 працівників; що кандидатура В.Верстюка на посаду заступника голови УІНП багато місяців не затверджувалася урядом, і т. д.2
Подібне ставлення було й до підготовлених УІНП проектів. Хоча проект плану заходів до 75-х роковин Голодомору та проект Коцепції Загальнодержавної програми досліджень Голодомору та вшанування пам’яті його жертв були підготовлені у травні 2007 року, але уряд В.Януковича розглянув і затвердив перший документ лише в листопаді, перед своєю відставкою, а другого не брав до розгляду.
Згадки про УІНП присутні в 15 указах В.Ющенка, але в 7 указах згадки стосуються питань створення УІНП, його фінансування та передачі в його підпорядкування заповідників; лише у 8 указах містяться завдання для УІНП, з яких більшість мають організаційний характер.
Лише кілька президентських завдань можна віднести до участі УІНП у виробленні державної політики пам’яті; це – «вживати заходів з об’єктивного висвітлення у навчальному процесі теми українського національно-визвольного руху» (спільно з МОН); «забезпечувати координацію роботи з дослідження теми голодоморів»; нарешті – «утворити... робочу групу з підготовки пропозицій щодо переліку Днів української воєнної звитяги та формування реєстру об’єктів, пов’язаних із видатними подіями національної воєнної історії, та за результатами роботи... внести пропозиції Президентові щодо переліку Днів української воєнної звитяги». Останнє завдання давалося в листопаді 2009 року, тож з указом про Дні воєнної звитяги, мабуть, не встигли.
Отже, задекларована роль УІНП як особливого центрального органу виконавчої влади, котрий би формував, принаймні почасти, державну політику пам’яті, залишилася декларацією. Насправді і президент, і уряди розглядали й використовували його як допоміжну інституцію з незначним потенціалом.
Мабуть, головним успіхом слід визнати підготовку Національної книги пам’яті. УІНП був офіційним замовником, координаційним та методичним центром здійснюваного проекту; керівники УІНП І.Юхновський та В.Верстюк були також керівниками авторського колективу першого (зведеного) тому.
Невдачею була підготовка Загальнодержавної програми дослідження Голодомору та увічнення пам’яті його жертв. І.Юхновський в інтерв’ю УНІАН (2007) ствердив, що проект програми вже підготовлений. Але, згідно із Законом «Про державні цільові програми», такий проект розробляється лише після того, як уряд затвердить його концепцію. Проект такої концепції був затверджений розпорядженням КМУ від 27.02.2008 р. № 364-р. Однак сама Загальнодержавна програма мала затверджуватися Верховною Радою, чого так і не сталося3.
УІНП за В.Януковича та В.Солдатенка
Г.Касьянов стверджує: «Для В.Януковича и его политической силы УИНП был чемоданом без ручки: ликвидация могла нанести чрезмерный ущерб политическому имиджу партии власти, а слишком явное его идеологическое перепрофилирование не вписывалось в общую философию циничного прагматизма в этой сфере»4.
З цього хтось може зробити висновок, що Янукович УІНП не ліквідовував, а лише «перепрофілював», і то неявно. Наскільки це відповідає фактам?
До липня 2010 року головою УІНП залишався І.Юхновський, але потім головою призначено комуніста В.Солдатенка. У рамках «оптимізації» системи виконавчої влади» указом № 1085 від 9.12.2010 УІНП був ліквідований разом із Держкомнацміграції, Держкомпідприємництва та ВАКом.
Лише через місяць після ліквідації з’явилася постанова КМУ № 8 від 12.01.2011 «Про утворення Українського інституту національної пам’яті», за якою він утворювався (не реорганізовувався) як «науково-дослідна установа в управлінні Кабінету Міністрів» (не в системі НАН України чи МОН).
Г.Касьянов дає також загальну оцінку політиці пам’яті В.Януковича:
«Сам В. Янукович парил “над схваткой” в вопросах исторической памяти (тут і далі курсив у цитатах мій – О.Г.), а подконтрольные ему институты и политики использовали эти проблемы для решения краткосрочных политических задач...»
До цього варто додати: В.Янукович частенько переривав «парение над схваткой», аби то скасувати День Соборності й День Свободи, то позбавити звання Герой України не лише С.Бандеру, а й Олексу Береста, то тріумфально відкрити «дотла відреставрований» за проектом Л.Скорик Музей Т.Шевченка у Каневі, а то – видати якийсь із численних указів історичної тематики (про відзначення 65-річчя Перемоги..., про відзначення 70-річчя визволення України від фашистських загарбників, про 70-річчя Перемоги..., про 70-річчя Корюківської трагедії, про 70-річчя «початку насильного вивезення мирного населення з окупованої України в роки Вел. Вітч. війни», про відзначення 1025-річчя Хрещення Київської Русі, про заходи «у зв’язку з 80-ю річницею Голодомору...», про відзначення 200-річчя Т.Шевченка та інші).
Новоствореному інституту та його роботі Г.Касьянов дає цілком позитивну оцінку: «Институт был перестроен по образцу академических учреждений. ...Более того, руководству института, по словам В.Солдатенко, была предоставлена свобода выбора тем и исследовательских приоритетов, администрация старалась избавиться от “груза” в виде мемориально-исторических комплексов/заповедников... Судя по всему, главным условием было “не лезть в политику”»5.
Повторю:новий УІНП створювався не «по образцу академических учреждений», а як галузева наукова установа прикладного, допоміжного щодо урядових структур характеру, її основні функції були визначені так:
«наукове й аналітичне забезпечення формування державної політики національної пам’яті;
участь у розробці та експертизі проектів законодавчих актів, нормативно-розпорядчих документів у сфері гуманітарної політики України, підготовка науково обґрунтованих рекомендацій вищим органам влади та управління щодо здійснення гуманітарної політики держави;
взаємодія із профільними науковими установами з дослідницького й аналітичного забезпечення реалізації гуманітарної політики в Україні;
участь у державній політиці з формування позитивного іміджу України у світі, міжнародному співробітництві з гуманітарних проблем»6 і т.д.
Отже, припущення Касьянова, що перед УІНП ставили умову «не лезть в политику», позбавлене підстав. А як зі «свободою дій» та політичною (не)заангажованістю УІНП, що їх обіцяв новий директор? Г.Касьянов іронізує над побоюваннями, що їх висловлював дехто після призначення В.Солдатенка:
«В.Вьятрович высказал предположение, что УИНП превратится в “инструмент реабилитации тоталитаризма”. Эти предположения, основанные на идеологическом предубеждении, не оправдались: фактически институт в целом продолжал работать в русле стандартного национального нарратива, правда, пытаясь уйти от сугубо национально-эксклюзивной модели исторической памяти. УИНП сосредоточился на разработке теоретических и концептуальных проблем коллективной/исторической памяти...»7.
Наскільки підтверджуються такі оцінки матеріалами самого УІНП?
Новий голова УІНП В.Солдатенко фактично почав свою діяльність із чистки кадрів (на березень 2011 звільнилася половина працівників) та скорочення штату8, виправдовуючись тим, що в попередньому колективі були не науковці, а чиновники, непроможні вести дослідницьку роботу9.
Були у Солдатенка й претензії до змісту діяльності попередників:
«Перед УІНП за В.Ющенка завдання були поставлені так, ...що робота зосередилася на періоді, який офіційно називався як “період несвободи” – з 1918-го по 1991 рік. А в цьому періоді вичленялися окремі проблеми, на які робився особливий акцент. Це, власне, три проблеми: репресії, Голодомор 1932-33 рр. і ОУН-УПА. ...Але яке місце повинна зайняти історія трагедій і жертв у формуванні національної пам’яті – от на це треба звернути додаткову увагу. Щоб не звести всю нашу пам’ять до вічного ридання: мовляв, Україна заплатила за свою незалежність таку страшну ціну, тож давайте більше ні про що не говорити, а будемо перманентно займатися жалобою. Цього ми не хочемо»10.
У подальшій роботі УІНП ця позиція «антитрагедійності» одержала розвиток і теоретичне обґрунтування:
«Концепція національної пам’яті, в основу якої було покладено науковий підхід, дозволила розглядати цей феномен у значно ширшому форматі, не обмежуючись трагедійними репрезентаціями минулого. Національна пам’ять безпосередньо пов’язана з історією у всьому багатоманітті її проявів, а, отже, формується не лише під впливом трагедій... Її об’єктивна картина значно ширша і різноманітніша»11.
До вищих органів влади від нового керівництва УІНП невдовзі почали надходити пропозиції, як в Україні слід по-новому облаштувати не лише формування й реалізацію політики пам’яті, але й історичні дослідження:
«..абсолютно назрілою видавалася конструктивна корекція підходів до історичних досліджень, значна частина яких продовжувала й далі продовжує нести на собі істотний відбиток стереотипів “вчорашнього дня”. За таких обставин певний позитивний вплив на потребу коригування ідеологічних орієнтацій, сутнісного переакцентування підходів до вітчизняного історичного досвіду міг відігравати Український інститут національної пам’яті»12.
Сферою ідей та досліджень нове керівництво не обмежувалося, узявшись «жорстко підпорядковувати» свою роботу «організаційно-науковому озброєнню вищого ешелону керівництва»:
«Назрілим видавався запропонований певний комплекс продуманих організаційно-наукових заходів, жорстко підпорядкованих завданню озброєння вищого ешелону державного керівництва надійною інформацією про прогностичні сценарії розвитку подій і пропозиціями превентивних рішень в інтересах зміцнення суверенітету й забезпечення інтересів української соборної держави»13.
А звідси – конструктивний висновок: «...УІНП міг би виконати й роль своєрідного координуючого центру у виробленні “стратегії” суспільно-політичного реагування на історичні події, знаменні віхи минулого, увічнення пам’яті історичних діячів тощо»14.
Але, як і в часи В.Ющенка, президент і його найближче оточення не збиралися нікому віддавати керівної та координуючої ролі у формуванні будь-якої політики, історичної зокрема. Тому УІНП готував для влади аналітичні матеріали та виконував доручення:
«У плановому порядку або відповідно до запитів КМ України, МЗС, МОН, Мікультури... готувалися профільні аналітичні розробки, котрі напряму торкалися актуальних питань гуманітарної політики, інформаційної безпеки або історичних аспектів міжнародної діяльності України. Серед них:
“Маніпулювання історичною свідомістю як елемент інформаційно-психологічної війни і проблеми інформаційної безпеки держави”;
“Незаконні (мабуть, на відміну від законних – О.Гр.) репресії 1920-1950-х рр. в Україні та проблеми формування національної пам’яті”;
“Волинська трагедія 1943-1944 рр. в пам’яті українського та польського народів”;
“Насильницьке вивезення мирного населення із території СРСР та Української РСР до нацистської Німеччини в роки Великої Вітчизняної війни, його відображення у науковій літературі та меморіальних заходах”;
- інформаційно-аналітичні матеріали щодо меморіальних та наукових заходів з увічнення пам’яті жертв Корюківської трагедії (на виконання Указу Президента “Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії”;
- аналітична довідка про сучасні гуманітарні аспекти українсько-польського протистояння 1942-1945 рр. та офіційні українсько-польські меморіальні заходи у селах Сагринь та Острівки...»15 – та інші.
У перших рядках фігурує тема маніпулювання історичною свідомістю та інформаційно-психологічної війни, що одержала розвиток у низці праць В.Солдатенка та Д.Вєдєнєєва16: Процитую лише одну з них:
«Провідні держави Заходу набули значного досвіду застосування (як для управління власними народами, так і для дестабілізації своїх геополітичних противників по холодній війні) технологій “заміни дійсності псевдодійсністю”. Чільне місце деструктивним інформаційно-психологічним технологіям відводиться у концепції так званих війн шостого покоління, у яких застосування масового впливу на свідомість військовослужбовців та цивільного населення противника направлене на досягнення такого рівня деморалізації, що вони готові добровільно відмовитися від опору»17.
Автор наводить «приклад СРСР, який був абсолютно застрахований від прямої збройної агресії, одна зазнав тяжкої поразки саме на полях інформаційно-психологічного протиборства». На підтвердження своєї думки автор посилається на «відомого письменника і публіциста О.Проханова».
Однак при чому тут, здавалося б, національна пам’ять України? Немовби у відповідь Д.Вєдєнєєв пропонує «аналіз проблеми у сфері забезпечення гуманітарної сфери України, яка полягає у виявленні, протидії, відверненні цілеспрямованих негативних внутрішніх та зовнішніх впливів, які можуть деструктивно вплинути на національну пам’ять як органічну складову політичної та національно-культурної ідентичності, державотворчого потенціалу українського народу»18.
Вражає стиль цього державотворчого тексту: після двох-трьох сторінок такої «сфери забезпечення сфери» та «впливів, які можуть вплинути» (на їхньому тлі цитований Проханов звучить майже як Набоков) мимоволі думаєш: усе ж непогано, що у Віктора Фьодорича виявилися такі оборонці від інформаційно-психологічних агресій.
Але основним напрямком роботи УІНП, як випливає зі звіту, були не наукові видання, а «забезпечення важливих державних заходів», про що В.Солдатенко оповідає так:
«Накопичення досвіду науково-організаційної та дослідницької роботи дозволило УІНП перейти до комплексного наукового та інформаційно-аналітичного забезпечення важливих державних заходів з політики національної пам’яті. Зокрема – ...державних заходів з нагоди 70-ї річниці визволення України та 70-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні, спрямоване на виконання Указів Президента:
“Про заходи у зв’язку з відзначенням 70-ї річниці визволення України від фашистських загарбників та 70-ї річниці Перемоги у Великій вітчизняній війні 1941-1945 рр.”;
“Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Корюківської трагедії” від 22.09.2011 р. № 925;
“Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами початку насильного вивезення мирного населення з території окупованої України на примусові роботи в роки Великої Вітчизняної війни” від 22.03.2012 № 206»19.
Предметом гордості керівництва УІНП стало те, «що завдяки зусиллям УІНП, підтриманим громадськістю Чернігівщини, були ухвалені відповідні Указ Президента та Постанова Верховної Ради із відзначення Корюківської трагедії – найбільш масової за одночасною кількістю жертв розправи гітлерівських окупантів над мирним населенням на теренах Європи»20.
На виконаня цього указу В.Януковича УІНП провів кілька конференцій та опублікував низку видань партизансько-корюківської проблематики:
«Партизанська і підпільна боротьба в Україні (1941–1944): Історія, люди, пам’ять»;
«Актуальні питання партизансько-підпільного руху в Україні в роки Великої Вітчизняної війни. Матеріали міжнародної наукової конференції, Корюківка, 14.12.2011»;
«Україна під нацистською окупацією: спалені села (1941–1944 рр.): Анотований покажчик» (2012);
«Спалені села і селища Чернігівщини в 1941–1943 роках: злочини проти цивільного населення. Збірник документів і матеріалів» (Чернігів, 2013);
«Мартиролог встановлених жертв Корюківської трагедії 1943 року. Довідник» (Чернігів, 2013);
«Корюківська трагедія: наймасовіший злочин гітлерівців. Березень 1943 р.: бібліогр. покажчик» (Чернігів, 2013);
Всеукраїнська наукова конференція «Битва за Дніпро. До 70-ї річниці визволення Києва» (31 жовтня) з виданням збірника наукових праць «Битва за Дніпро. До 70-річчя визволення Києва від нацистських загарбників» (К., 2013);
Всеукраїнська наукова конференція «Війна. Окупація. Пам’ять: Примусові робітники з України в окупованій Європі» з виданням однойменного збірника матеріалів (К., 2012);
Міжрегіональна науково-теоретична конференція «Трагічні сторінки Чернігівщини в історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.: пам’ять поколінь» (27 лютого 2012, Чернігів);
Міжрегіональна науково-практична конференція «Героїчні сторінки Великої Вітчизняної війни у патріотичному вихованні молоді» (18 вересня 2012, Чернігів);
Круглий стіл «Корюківка у смертельному вогні: правда і трагедія 1, 2, 9 березня 1943 р.» (12 лютого 2013 р.);
Міжрегіональний круглий стіл «Корюківська трагедія – національний символ скорботи за знищеними нацистами жителями населених пунктів України» (20 вересня 2013 р., Корюківка) та ін.
Здається, навіть до 75-х роковин Голодомору не проводилося стільки міжнародних, всеукраїнських і міжрегіональних конференцій та круглих столів. Але не самою лише Корюківською трагедією жив УІНП за Солдатенка, не забували й про Голодомор:
«Прикладом комплексного забезпечення важливих державних заходів у гуманітарній сфері може бути і науково-аналітична робота, пов’язана із виконанням Указу Президента України № 430/2013 р. “Про заходи у зв’язку з 80-ю річницею Голодомору 1932-1933 років в Україні”. Серед інших заходів тут можна згадати підготовку колективної праці провідних українських та зарубіжних вчених “Голод 1933. Українці: Збірних наук. праць” (К., 2013) та підготовку монографії “Заручниця глобального протистояння. Трагедія Великого Голоду 1932–1933 рр. в Україні у контексті «холодної війни» (1945–1991 рр.)” (К., 2013). Обидві монографії присвячені дослідженню дуже важливого і малорозробленого аспекту історії голоду 1933 р. в Україні – історіографії. А саме від об’єктивного з’ясування стану наукового освоєння трагічної сторінки вітчизняного досвіду... на сьогодні найбільше залежить подальший прогрес вивчення непростого питання, імплементація в масову свідомість виважених, вивірених оцінок і концепцій»21.
Варто уточнити: йшлося в тих книжках, особливо у другій (авторства Д.Вєденєєва та Д.Будкова22) не так про історіографію Голодомору, як про намагання спростувати «так звану геноцидну концепцію голоду 1933 року» (до цієї справи провідний внесок зробив сам В.Солдатенко, опублікувавши величезну статтю в збірнику УІНП23), а також про реанімацію та імплементацію в суспільну свідомість основних послань кагебістської спецоперації «Фарисеи»24, завданням якої було довести, що західні науковці – дослідники Голодомору, а також його свідки, що опинилися по війні на еміграції у Північній Америці й тому могли розповісти правду, не боячись ГУЛАГу, насправді виконували пропагандистські завдання своїх ЦРУшних господарів, «паліїв холодної війни» та їхніх «буржуазно-націоналістичних прихвоснів»25.
Схожа зміна пріоритетів відбулася й у вивченні проблематики пов’язаної з ОУН та УПА: основною темою для наукового дослідження та численних публічних заходів стала так звана «Волинська трагедія» 1943-1944 рр.:
«За умов різкої активізації за кордоном у 2013 р. політико-інформаційної кампанії навколо Волинської трагедії особливе значення мала науково-аналітична робота, пов’язана із 70-ю річницею Волинських подій 1943-1944 рр. Тут провідними заходами стали підготовка колективної монографії “Відображення Волинської трагедії в історичній пам’яті польського й українського народів”, Всеукраїнський круглий стіл в УІНП “Волинська трагедія 1943–1944 рр. та її вплив на історичну пам’ять українського та польського народів” за участю представників МЗС, МОН, НІСД та інших зацікавлених державних установ; участь у Всеукраїнській науковій конференції “Волинська трагедія: через історію до порозуміння” (м. Луцьк)…»26 тощо.
Як бачимо, радикальної зміни у формах роботи УІНП в його «науковій іпостасі» насправді не відбулося: він і далі готував і проводив заходи на виконання президентських указів та урядових постанов про відзначення різних пам’ятних дат; виконував «інформаційно-аналітичні» доручення уряду та окремих відомств. Натомість відбулося обіцяне коригування ідеологічних та історичних пріоритетів, що його підсумувати можна так: «ударимо Корюківською трагедією – по Голодомору-геноциду, Волинською трагедією – по героїзації УПА, а викриттями маніпуляторів історичною свідомістю та західних паліїв інформаційно-психологічної війни – по європейській, прозахідній орієнтації України».
Але при цьому важливо не забувати повторювати: «доробки й рекомендаціїУІНП спрямовувалися, передовсім, на консолідацію суспільства, захист інформаційно-гуманітарної безпеки держави, не носили відбитку вузькопартійних уподобань або політичної кон’юнктури»27.
Ще б пак.
1 Г.Касьянов. К десятилетию Украинского института национальной памяти (2006 –2016). – Опубліковано 14.01.2016 – Режим доступу:
2І. Юхновський: «Я вмовлю президента: примирення не буде». – УНІАН, 14.05.2007. – Режим доступу:
http://www.unian.ua/politics/45295-igor-yuhnovskiy-ya-vmovlyu-prezidenta-primirennya-ne-bude.html
3 Г.Касьянов у своїй книжці Dansemacabre (К, 2010, с. 76) оцінює цю не прийняту держпрограму так: «...поява документу […] є свідченням того, що в українській владі дійшли до ідеї контролю держави над політикою історії…» (тобто Касьянова дивує, що суб’єкт політики пам’яті хоче себе контролювати). А у статті про 10-річчя УІНП він стверджує, що вся діяльність з підготовки до 75-х роковин Голодомору буцімто «осуществлялась в рамках “Общегосударственной национально-культурной программы исследования Голодомора”…» Повторюю: така програма не була затверджена, а підготовка до 75-х роковин Голодомору ішла згідно з планом заходів, що його підписав прем’єр-міністр В.Янукович.
4 Г. Касьянов. К десятилетию Украинского института национальной памяти.
5 Там само.
6 В.Ф.Солдатенко. Український інститут національної пам’яті сьогодні (Звіт про роботу УІНП у 2011-2014 рр.) // УІНП. – Режим доступу:
7 Г. Касьянов. К десятилетию Украинского института национальной памяти
8 В УІНП як органі влади штат мав 105 одиниць, в «науковому» УІНП – лише 70.
9 В.Солдатенко: Перед нами не стоїть завдання проводити люстрацію // Історична Правда, 23.03.2011. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/03/23/32857/
10 Там само.
11 В.Солдатенко. Український інститут національної пам’яті сьогодні.
12 Там само
13 Там само.
14 Там само.
15 Там само.
16 Див., напр.: Солдатенко В., Вєдєнєєв Д. Як не розчинитися у глобалізованому світі: проблеми наукового забезпечення формування політики національної пам’яті в Україні//Україна дипломатична. – 2012. – Вип. ХІІІ. – с. 687-715; Вєдєнєєв Д.В. Національна пам’ять та інформаційно-психологічні впливи глобалізованого світу // Науковий вісник Дипломатичної академії України. – 2012. – Вип. 18. – с. 57-64; Вєдєнєєв Д. В. Виклики в гуманітарній сфері України і національна пам’ять // Національна та історична пам’ять. Збірник наукових праць. – 2012. – Вип. 5. – с.23-36.
17Вєдєнєєв Д. В. Виклики в гуманітарній сфері України і національна пам’ять // Національна та історична пам’ять. Зб. наук. праць. – УІНП, 2012. – Вип. 5. – с.24.
18 Там само.
19 В.Солдатенко. Український інститут національної пам’яті сьогодні
20 Там само.
21 Там само.
22 Ці фахівці з історії спецслужб та інформаційно-психологічних воєн (за освітою – історики партії) раніше не були відомі працями з тематики Голодомору.
23 В.Солдатенко. Трагедія тридцять третього: нотатки на історіографічному зрізі // Національна та історична пам’ять: Зб. наук. праць. – К.: НВЦ «Пріоритети», 2012. – Вип. 3. – с. 3-92.
24 Голова КДБ УРСР С.Муха доповідав В.Щербицькому в 1987 р.: «Комитетом госбезопасности республики… осуществляются спец. мероприятия, направленные на срыв развязанной зарубежными центрами ОУН под руководством ЦРУ антисоветской капмании по поводу пресловутого “искусственного голода на Украине в 1932-1933 гг.” (операция “Фарисеи”). В этих целях по оперативным каналам в СМИ США и Канады были продвинуты аргументированные материалы, разоблачающие фальсификации об “искусственном характере голода”, компрометирующие членов комиссии конгресса США… и лжесвидетелей, использованных в созданной оуновцами кинофальшивке “Жатва отчаяния”» // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ – 2011. – № 1 (36) – Київ – Харків – с. 82-83.
25 Наведу назви ключових розділів книжки Д.Вєдєнєєва й Д.Будкова: «Творення за кордоном основних настанов концепції “штучного голоду” у 1930-1970-х р.», «Активізація комплексної діяльності США з підриву позицій СРСР у 1980-х роках і місце в ній кампанії з нагоди 50-ї річниці “Голодомору-геноциду”» тощо. Відкривається ця пахуча продукція передмовою-благословенням відомого діяча культури, науки та політики Б.Олійника; містить багато фотодокументів – портретів К.Юнга, А.Грамші, З.Бжезінського, Р.Рейгана, Г.Касьянова, патріарха РПЦ Алєксія, В.Щербицького та обвішаних орденами кагебістських генералів. Усе справляє незабутнє враження.
26 В.Солдатенко. Український інститут національної пам’яті сьогодні.
27 Там само.