Історія України ХХ століття містить чимало трагічних сторінок, серед яких – масові політичні репресії та ув’язнення, що їх зазнали тисячі українців у радянський час. Протягом усього періоду існування СРСР влада уживала заходів для придушення будь-якої опозиції, спротиву, критики, нещадно репресуючи своїх реальних та уявних ворогів. Пік політичних репресій – за їх масовістю та за рівнем жорстокості – припадає на часи правління Сталіна, особливо – кінець 1930-х до початку 1950-х.
Ще у 1929 р. за особистим наказом Й.Сталіна було створено спеціальну структуру для виконання покарань – Головне Управління Таборів (рос. – ГУЛаг). За деякими підрахунками, загальна кількісь громадян, які зазнали репресій у вигляді позбавлення чи значного обмеження волі на порівняно великі терміни за період від 1920-х до 1953 року становить не менше 25-30 мільйонів осіб[1]. Хоча встановити точне число жертв ГУЛАГу неможливо, однак складні статистичні підрахунки дозволили дослідниками встановити орієнтовне число загиблих у таборах і колоніях на рівні 13.2 мільйонів осіб [2]. У кілька довоєнних років кількість українців серед в’язнів ГУЛАГу коливалася, їх частка становила близько 14% усіх невільників [3]. У 1944-47 роках чисельність українців в таборах зросла у 2,4 рази і надалі вони незмінно становили другу за чисельність національну групу в’язнів ГУЛАГу. На 1 січня 1951 року кожен п’ятий в’язень ГУЛАГу був українцем [4]. У той самий час змінювався і ґендерний склад ув’язнених. Якщо у 1930-х роках частка жінок серед в’язнів ГУЛАГу була порівняно невеликою, то у воєнні і повоєнні роки їх число значно збільшилося: в 1941 році жінки становили 7,6 % загальної кількості, до літа 1944 – їх було вже 26%[5], а на 1 січня 1945 року їх частка сягнула 30,6%. У наступні роки кількість жінок, яких утримували в таборах та колоніях, постійно зростала[6].
Протягом кількох десятиліть інформація про умови утримання радянських політв’язнів практично не виходила за межі системи ГУЛАГ: навіть ті, кого звільняли, змушені були під страхом покарання утримуватися від розголошення будь-яких відомостей про місця позбавлення волі[7]. Перші розвідки про становище політв’язнів в СРСР з’явилися тоді, коли інформація про радянську систему покарань стала доступною дослідникам[8]. Зважаючи на високу засекреченість офіційних відомостей, чи не єдиним джерелом стали спогади та розповіді тих, кому вдалося вирватися за «залізну завісу». Поодинокі свідчення про нелюдські умови життя та експлуатацію в’язнів у таборах почали з’являтися на Заході лише наприкінці 1940-х і на початку 1950-х років, коли з ГУЛАГу було звільнено певну частину іноземних громадян. Саме вони першими оприлюднили свої спогади, в яких також містяться згадки про специфіку жіночої долі в таборах та окремі свідчення про українок. Особливо цінними щодо висвітлення особливостей жіночого досвіду в ГУЛАГу є, вочевидь, спогади саме жінок-іноземок, які перебували у таборах поруч з українками. Такі публікації побачили світ на межі 1940-50-х років [9]. На цьому тлі особливо вирізняються свідчення німкені Валлі Шліс, яка після звільнення свідомо записала та надіслала до «Союзу Українок Америки» свої спогади про п’ять років перебування у таборі у Воркуті разом з українками, яким вона пообіцяла розповісти світові про їхнє життя [10].
З дослідницької точки зору, однією з перших звернула увагу на становища жінок у системі ГУЛАГ українка Марта Чиж. У 1962 р. була надрукована її оглядова праця, збудована значною мірою саме на вже згаданих опублікованих особистих свідченнях та спогадах колишніх в’язнів [11]. Зважаючи на обмаль та малодоступність (а також труднощі верифікації) інформації про радянську репресивну систему, за кілька десятиліть на Заході з’явилося буквально кілька розвідок на цю тему, і лише одна з них безпосередньо стосувалася долі жінок-політв’язнів [12]. Щоправда, оті перші публікації не вирізнялися глибиною чи систематичністю аналізу, їхнє завдання полягало радше в постановці проблеми, вони порушували питання про необхідність уважнішого вивчення саме жіночого досвіду політичного ув’язнення та аналізу ґендерних аспектів табірного повсякдення. Окреслюючи проблемно-тематичне поле таких студій, авторки водночас вказували на наявність і демонстрували потенціал джерел (насамперед, особистого походження), що дозволяють таке дослідження реалізувати.
Чималу роль у поширенні інформації про політичні репресії проти жінок відіграли українські жіночі громадські організації на Заході. Велику цінність представляють окремі спеціальні видання, присвячені проблемі жінок-політв’язнів в СРСР, підготовані та опубліковані силами жіночих організацій та інших осередків діаспори [13]. Видані англійською мовою, вони мали на меті насамперед привернути увагу світової демократичної громадськості до фактів політичних громадянських прав в СРСР, репресій щодо українських жінок, розкрити нелюдські умови утримання політв’язнів та викрити жорстоку експлуатацію людини радянським режимом. Саме наприкінці 1970-х у Лондонському виданні “ The Ukrainian Review” було вперше опубліковано англійською мовою спогади багаторічної невільниці Оксани Мешко, які незабаром побачили світ окремим виданням [14].
* * * * *
Тривалий час тема політичних переслідувань була табуйованою в радянському суспільстві. Чи не перші серйозні спроби публічного обговорення та осмислення історії політичних репресій загалом та каральної системи ГУЛАГу зокрема на теренах колишнього СРСР з’явилися лише наприкінці 1980- в контексті процесів загальної лібералізації часів Перебудови. На початку 1990-х, у час радикальних політичних змін суспільний інтерес до цієї теми стрімко зріс, її почали активно обговорювати у ЗМІ.
У пострадянських країнах вивчення історії радянської репресивної системи посіло одне з центральних місць в історичній науці. Протягом останніх двадцяти років опубліковано значну кількість фундаментальних монографічних праць, які розкривають історію виникнення, структуру, функціонування системи ГУЛАГ, представляють детальну вивірену статистику щодо кількості в’язнів, їх соціальних характеристик (статі, етнічності, соціального походження, освіти, фаху тощо), рівня смертності та захворювань у таборах, колоніях і в’язницях, а також аналізують політичні, економічні, гуманітарні аспекти наслідків існування цієї системи та її вплив як на самих репресованих і їхні родини, так і на радянське суспільство загалом.
Каменоломні Балхашу
Саме від початку 1990-х поступово стають доступними й архіви КДБ та МВС, що дає змогу історикам вперше опрацювати офіційні документи та проаналізувати діяльність системи ГУЛАГу як державної інституції [15]. Дослідники намагаються з’ясувати насамперед число жертв радянської репресивної системи (ув’язнених і загиблих у таборах), дослідити її розвиток протягом років існування, вивчити механізм функціонування та оцінити економічну ефективність системи примусової праці, тощо. У цих роботах містяться важливі дані про кількість жінок-політв’язнів, регламенти та умови їх утримання і роботи, смертності, тощо.
Для пізнання та розуміння повсякденного життя українських жінок в умовах політичного ув’язнення (насамперед у радянських концентраційних таборах системи ГУЛАГу) найважливішими та найбільш інформативними джерелами є документи особистого походження: мемуари, автобіографії, усні та письмові спогади колишніх політв’язнів, листи. У них відображені не лише фактичні дані про умови праці, побуту, харчування, режим утримання, покарання в місцях позбавлення волі (таку інформацію можна почерпнути з нормативних документів, інструкцій, циркулярів, звітів тощо які регламентували та віддзеркалювали діяльність таких інституцій). Цінність особистих свідчень полягає насамперед у тому, що з них довідуємося про суто людський вимір такого досвіду – як сприймали жінки-політв’язні своє становище і умови перебування, яким чином виживали, як пристосовувалися, як облаштовували своє повсякдення, в який спосіб боронилися від руйнівного впливу системи, у чому знаходили розраду, як позначився цей досвід на їх здоров’ї та психіці, на подальших життєвих траєкторіях [16].
На лісозаводі (1954 р.)
Очевидно, що на пострадянському просторі оприлюднення спогадів про перебування у політичному ув’язненні стало можливим лише після розпаду СРСР. Тоді для маси колишніх політв’язнів чи не вперше з’явилася можливість розповісти про свій десятиліттями замовчуваний болісний досвід. Саме цим можна пояснити хвилю публікацій різних жанрів та формату (коротких спогадів, докладних мемуарів, щоденників, автобіографій, листів), які розкривають внутрішній світ табірного життя крізь призму особистих доль тих, хто вижив. Серед цих видань – немало й жіночих спогадів. У Росії, зокрема, на особливу увагу дослідників заслуговують мемуари Євгенії Гінзбург, Олени Глінки та Ольги Адамової-Сліозберг, що вирізняються винятковою відвертістю у змалюванні навіть найбільш травматичних подій, увагою до деталей та глибокими авторськими рефлексіями щодо пережитого, способу його представлення і значення того досвіду для нащадків [17]. Унікальною за формою репрезентації особистих спогадів жінки-невільниці ГУЛАГу та за дослідницькою цінністю джерельного матеріалу стала книга Єфросинії Керсновської. У ній авторка представила окремі епізоди свого таборового життя, що найглибше закарбувалися у пам’яті, у вигляді власноруч виконаних малюнків, доповнивши їх короткими поясненнями-коментарями [18]. Згодом побачило світ шеститомне видання її розлогих мемуарів, що розкривають жіноче повсякдення невільниць у всіх його жорстоких деталях [19]. Згадані спогади росіянок є важливі не лише тому, що у них авторки виткали щільну тканину власне жіночого повсякдення у ГУЛАГу, але й тому, що містять чимало згадок та сюжетів про українських невільниць, що дозволяє доповнити наші знання про етнічний вимір життя в таборах. Про це докладніше довідуємося з мемуарів колишніх українських політв’язнів, насамперед – зі спогадів Надії Суровцової. Вперше їх було опубліковано в щорічному альманасі «Україна: наука і культура», а згодом її спогади та листи було видано окремими книгами [20] І хоча доля цієї непересічної жінки стала предметом окремого наукового дослідження,[21] досвід тисяч українських невільниць ГУЛАГу залишається на загал невивченим і неосмисленим.
Оксана Кісь – кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту народознавства НАН України, президентка Української асоціації дослідників жіночої історії, голова Науково-дослідного Центру "Жінка і суспільство". Авторка книги "Жінка в традиційній українській культурі (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)" (Львів 2008, 2012).
1.Вишневский А. Общее число репрессированных // Демоскоп. – №313–314. 10–31 декабря 2007 [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://demoscope.ru/weekly/2007/0313/tema06.php#_FN_91
2.Blyth S. The Dead of the Gulag: An Experiment in Statistical Investigation // Journal of the Royal Statistical Society. Series C (Applied Statistics). – 1995. Vol.44, No.3 (1995). – P. 319.
3.Земсков В.Н. ГУЛАГ (историко-социологический аспект) // Социологические исследования. –1991, № 6. – C. 10–11.
4.Земсков В.Н. ГУЛАГ (историко-социологический аспект) // Социологические исследования. - 1991, №7. – С. 3.
5.Иванова Г. ГУЛАГ: государство в государстве // Советское общество: возникновение: развитие: исторический финал / Под общей ред. Ю.Н. Афанасьева. – Т.2. – М., 1997. – С. 216–217.
6.Гриценко В., Калинин В. Женское лицо ГУЛАГа: Как на Мертвой дороге росло население СССР // Новая Газета. – №36. – 8 квітня 2009 http://www.novayagazeta.ru/data/2009/036/33.html
7.Shapovalov V. Introduction // Remembering the Darkness: Women in Soviet prisons. – New York, 2001. – P. 1.
8.Dallin D., Nicolaevsky В. Forced Labor in Soviet Russia. – New Haven, 1947; Yakovlev B. Concentration сamps of the USSR // Munich. Institute for Soviet History and Culture Studies. – Series 1. – 1955, Vol.23; Harling A. The Soviet Slave Empire. – New York, 1951; Kosyk V. Concentration camps in the USSR. – London, 1962; Shifrin A. The first guidebook to prisons and concentration camps of the Soviet Union. – Uhldingen, Switzerland, 1980.
9.Obertynska B. (Rudzka M.). W domu niewoli. – T.1–2. – Rome, 1946; Lipper E. Eleven Years in Soviet Prison Camps. – Chicago, 1951.
10.Спогади Валлі Шліс було перекладено українською мовою та опубліковано у журналі «Наше Життя» (США), №6–12, 1956 та №1, 1957. http://gallus.lunariffic.com/~unwla0/Ukrainian/OurLifeMagazineg1.html
11.Chyz M. Woman and child in the modern system of slavery – U.S.S.R. – Toronto, New York, 1962. Halychyn S. 500 Ukrainian Martyred Women. – New York, 1956.
12.Celmina H. Women іn Soviet Prisons. – New York, 1985.
13.Invincible spirit: Art and poetry of Ukrainian women political prisoners in the U.S.S.R. – Baltimore, 1977; Strokata N. Ukrainian women in the Soviet Union: Documented persecution [1975-1980]. – Baltimore, 1980; Women's voices from Soviet labor camps. – Baltimore, 1975; Strokata N., Pazuniak N. Oksana Meshko story. – Phyladelphia, 1985; Meshko O. Between Death and Life. – New York, Toronto, 1981.
14. Meshko O. Memoirs // The Ukrainian Review. – 1979. – Vol. 27(2). – P. 35–54; Vol. 27(3). – P. 36–50; Vol. 27(4). – P. 22–50; Meshko O. Between death and life. Translated from the Ukrainian by George Moshinsky. – New York–Toronto–London–Sydney, 1981. Перше українське видання цих спогадів з’явилося лише десятиліття потому (Мешко О. Між життям і смертю. – К.,1991.), а згодом вони увійшли до книги, що об’єднала різні типи матеріалів про життя і правозахисну діяльність Оксани Мешко (мемуари, інтерв’ю, листи, спогади про неї та світлини): Невідступлюся!: До 100-річчя Оксани Яківни Мешко / Харківська правозахисна група; упоряд. В.В.Овсієнко, О.Ф.Сергієнко. – Харків, 2005.
15. Смирнов М. Система исправительно-трудовых лагерей в СССР, 1923–1960. – М., 1998; История сталинского Гулага. Конец 1920-х – первая половина 1950-х годов: Собрание документов в 7-ми томах. – М., 2004; Кокурин А. ГУЛАГ: Главное управление лагерей. 1918–1960. – М., 2002.
16.Про це докладніше: Щербаковa И.Память ГУЛАГа: Опыт исследования мемуаристики и устных свидетельств бывших узников // Устная история: теория и практика: материалы всерос. науч. семинара (Барнаул, 25–26 сентября 2006 г.) / Сост. и науч. ред. Т.К.Щеглова. – Барнаул, 2007. – С. 132–153.
17.Гинзбург Е. Крутой маршрут. Хроника времен культа личности. – М., 1990; Глинка Е. Трюм, или Большой «колымский трамвай»: рассказ-свидетельство // Радуга. – 1990. – №2. – С. 14–30; Його ж. Колымский трамвай» средней тяжести // Доднесь тяготеет. – Т.2: Колыма. – М., 2004. – С. 376–380; Адамова-Слиозберг О. Путь. – М., 1993.
18.Керсновская Е. Наскальная живопись : "…беззакония наши свидетельствуют против нас…". – М., 1991.
19.Керсновская Е. Сколько стоит человек: Повесть о пережитом: в 6 т. и 12 тетрадях. – М., 2000–2001.
20.Суровцова Н. Життя Надії Суровцової. Ч.1 // Україна: наука і культура. – Вип.24. – К., 1990; Її ж. Життя Надії Суровцової. Ч.2 // Україна: наука і культура. – Вип.25. – К., 1990; Її ж. Спогади. – К., 1996; Суровцова Н. Листи. – Кн.1. – К., 2001.
21.Якименко Л. Надія Суровцова: життя та творчість (1896–1985 рр.). – Луганськ, 2010.