Історіографічний процес вироблення так званої марксистсько-ленінської концепції історії України радянською історичною наукою в сучасній вітчизняній історіографії іще не достатньо висвітлений¹. А узагальнюючий аналіз історіографічних обставин формування радянської версії історії України, без сумніву, має важливе значення для розуміння того місця, яке відводили більшовики Україні в складі СРСР. Радянська історична наука, що складалася після Жовтневої революції, в пошуках “марксистсько-ленінської концепції” українського історичного процесу вимушена була долати як “старі схеми” української та російської історіографії, так і нові, так звані псевдомарксистські схеми, вироблені вже в 20-х рр. Процес перегляду старих концепцій української і російської історіографій та формування радянської версії історії України затягнувся на десятиліття. Фактично, лише в 50-х рр., коли вийшло двохтомне академічне видання “Історії Української РСР”, цей процес досяг свого завершення. Нова схема історичного розвитку України набула офіційного утвердження у відомих тезах ЦК КПРС, присвячених 300-річчю приєднання України до Росії. Згідно слушного спостереження Т. Мацьківа, “радянська схема” історії України стала компромісною модифікацією між традиційною схемою російської історії та схемою М. Грушевського: вона визнавала право українців на власну історію, але трактувала останню в ракурсі максимально наближеному до російського історичного процесу².

Наголосимо, що в нашому дослідженні, присвяченому доробку М. Рубінштейна в галузі історії України, більше буде приділено уваги його працям 30-х рр. - в початковий період формування радянської концепції українського історичного процесу. В основному розглядатимуться питання, які відносяться до проблем історії Київської Русі та етногенезу східнослов’янських народів. Звичайно, для цілісного окреслення внеску М. Рубінштейна у формування радянської версії історії України спробуємо проаналізувати також й інші аспекти його творчого доробку.

В умовах утвердження тоталітарного режиму в площині історичних знань найбільшу загрозу для нього являли собою концепції української національної (-істичної) історіографії. Насамперед, - це концепція історії України М. Грушевського. Як відомо, український історик категорично відмежував історію українського народу від російського, починаючи вже навіть від доісторичних часів. Важливе місце в його схемі-концепції належало оцінці києво-руського періоду в історії східних слов’ян. Сутність погляду вченого зводилася до наступного узагальнення: “Київська держава, право, культура були утвором однієї народності, українсько-руської; Володимиро-Московська – другої, великоруської…”. Відповідно до цього М. Грушевський вибудовує подальші віхи своєї схеми, зокрема, пов’язує добу Київської Русі з наступним періодом історії України: “Київський період перейшов не у Володимиро-Московський, а в Галицько-Волинський ХІІІ віку…”. Отже, робить висновок вчений: “Общеруської історії не може бути, як немає общеруської народності”³.

Погляди М. Грушевського в основному поділяли й інші українські історики, в тому числі навіть історики, які декларували себе як історики-марксисти. Провідний в 20-х рр. український історик-марксист М. Яворський в своїх курсах “Історія України” виразно поділяє схему осібного українського історичного процесу. Звичайно, як марксист М. Яворський в центр історичного процесу ставить класову боротьбу. Це наглядно ілюструє вже сама періодизація історії України, яку науковцем розроблено згідно формаційного принципу⁴. Все ж таки, як вважає А. Санцевич, центральною ідеєю концепції М. Яворського було положення про національну історію України, яка, втім, включає в себе також й історію інших народів, що населяли українські землі⁵. М. Яворський визначав, що на певних історичних етапах минуле України входило в загальноросійський (а для деяких регіонів – у загальнопольський чи австрійський) процес⁶. Відводячи багато місця в своїх узагальнюючих курсах українському національному рухові та історії всіх українських земель, незалежно від того, до складу яких держав вони входили на певних історичних етапах, М. Яворський, таким чином, поділяв схему М. Грушевського. Але необхідно зазначити, що М. Яворський не погоджується з положеннями М. Грушевського щодо Київської Русі. Так, український історик-марксист вважав цю державу, створену варягами-руссю, спільною державою тодішніх східнослов’янських племен⁷. Лише в кінці ХІІ ст. “виросли три нових осередки: це була Новгородська земля, Суздальське князівство, що дало почин Московській державі, та Галицьке королівство. Заразом довершувалося розділення єдиної тієї мови, що нею говорили племена Київської Руси. Північні племена, змішавшися з фінами, дали початок великоруській народності, а південні – українській”⁸. Як бачимо, М. Яворський відносить початок формування української та російської народностей на кінець ХІІ ст., а замість білорусів, ним згадуються новгородці. Концепція історії України М. Яворського, хоча і справила певний вплив на формування “марксистсько-ленінської” схеми, але на рубежі 20-х – 30-х рр. була засуджена як “псевдомарксистська”⁹.

Існує думка¹⁰, що і провідні російські історики того часу (О. Прєсняков, М. Покровський, М. Любавський та ін.) поділяли положення схеми М. Грушевського, але вона спрощує реальну історіографічну ситуацію. Ці історики приєднувалися до схеми М. Грушевського в тому відношенні, що вони виокремлювали із історії Російської імперії осібність історичного процесу великоруського народу та великоруської держави¹¹. Але на цьому сприйняття російськими істориками схеми М. Грушевського завершується¹². Наприклад, в працях, М. Любавського та М. Покровського взагалі не відведено місця для власне історії України. Справді, М. Любавський відмовляється від спільноруської ідеології: в своїй відомій монографії “Образование основной государственной территории великорусской народности” він всю увагу фіксує лише на великоруському народі та Московському князівстві¹³. За це він, до речі, був звинувачений в російському націонал-шовінізмі¹⁴. Але ж історія України вченим просто ігнорується. М. Покровський фактично розглядав Україну як частину Росії¹⁵. Наближення до позицій М. Грушевського проглядається у М. Покровського стосовно давньоруської доби в наступній репліці: “Київський і Московський періоди – це не два послідовні акти однієї і тієї ж драми, а дві паралельні драми, дві варіації на одну і ту ж тему”¹⁶. Але ж тема ця – це історія однієї російської національності¹⁷. Промовистим є факт, що його наводить В. Кравченко, про те, що М. Покровський ухилився від відповіді на запитання Д. Багалія щодо власного відношення до схеми М. Грушевського¹⁸. Необхідно зауважити, що в своїх загальнотеоретичних статтях та виступах на конференціях М. Покровський обстоював ідею показу єдності історичного процесу народів СРСР¹⁹. Ця ідея, якраз і стала провідною в майбутній радянській версії історії народів СРСР. З одного боку, в радянській історіографії утверджувалася думка, що не можна підміняти історію народів СРСР; з іншого – не можна було відривати історію цих народів від історії російського народу. Ця ідеологічна спрямованість була остаточно легалізована і взята на озброєння історичною наукою СРСР після оприлюднення постанови РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 16 травня 1934 р. “Про викладання громадянської історії в школах СРСР”²⁰ та “Зауважень з приводу конспекту підручника історії СРСР”, зроблених 8 серпня 1934 р., Й. Сталіна, А. Жданова, С. Кірова, а оприлюднених лише 26 січня 1936 р.²¹. Власне обговорення стану викладання історії в навчальних закладах СРСР відбулося в Кремлі іще в березні місяці 1934 р. під керівництвом самого Й. Сталіна. Як згадував через десять років в одному із своїх листів на ім’я Й. Сталіна та А. Щербакова з приводу історії СРСР О. Єфімов²², який був присутній на березневому обговоренні, що «тоді обговорювалося не стільки питання про підручники для середньої школи, скільки про шляхи розвитку радянської історичної науки в цілому (тут і далі виділено – Ю. Н.)»²³. Вказані державно-партійні документи, за оцінкою Л. Черепніна, відіграли вирішальну роль для створення засад марксистсько-ленінської концепції історичного розвитку народів СРСР²⁴.

У О. Прєснякова, щоправда, в університетському лекційному курсі наявний виклад окремішного українського історичного процесу²⁵. Однак, на відміну від М. Грушевського, російський вчений, по-перше, вважав Київську державу “спільною колискою” майбутніх східнослов’янських народів; а, по-друге, хоча він і визнавав існування окремої української народності, але ним вона розумілася як складова частина “триєдиного руського народу”. Так, в другій редакції університетського курсу (1915-1916 рр.) О. Прєсняков, зазначає: “В загальному поступі руської історії Київська Русь має величезне значення як період вироблення всіх основ пізнішого національного життя як би далеко не відрізнявся згодом подальший розвиток цих основ по розподілу населення Київської Русі на нові культурно-історичні типи: малоросів, білорусів, великорусів”²⁶. Із контексту цієї цитати цілком зрозуміло, що для О. Прєснякова зазначені “нові культурно-історичні типи” є складовими однієї “спільноруської” нації. Окреслена позиція вченого не зазнала змін і після виходу його монографї “Образование великорусского государства” (1918), де він начеб-то приєднується до схеми М. Грушевського²⁷. В неопублікованих статтях, нарисах, вузівських лекціях впродовж двадцятих років О. Прєсняков так само обстоює ідеологію “триєдино-руського народу”²⁸. Процитуємо, для підтвердження, положення з однієї із цих праць вченого. Даючи характеристику етногенезу східних слов’ян, О. Прєсняков відмічає, що східне слов’янство “в своєму розселенні … само складалося в певну етнографічну одиницю – руську народність – складну по складу і диференційовану по областям, як малороси-українці, білоруси і великоруси”²⁹. Якщо відкинути ідею “триєдності” руського народу, то положення О. Прєснякова про Київську Русь як “пролог .. спільноруської історії”³⁰, а також висвітлення ним подальшої окремішної історії східнослов’янських народів, найбільше відповідали радянській історичній концепції. Підтвердження нашій думці³¹ знаходимо в доповідній записці одного з офіційних радянських істориків С. Покровського на ім’я секретаря ЦК ВКП(б) А. Щербакова, де наголошується, що саме вказані думки О. Прєснякова про Київську Русь і розвинув Б. Греков³².

Як вважає М. Свердлов, науково-організаційна діяльність О. Прєснякова знаходилася на передовому напрямку будівництва радянської історичної науки. Він сприяв створенню видатних по складу наукових колективів і розробці ними актуальних проблем, що найбільш повно було реалізовано в 30-ті роки³³.

Один із фундаторів радянської концепції історії України – М. Рубінштейн, в деякій мірі, опирався на положення О. Прєснякова. Зазначемо, що у М. Рубінштейна в другій половині 20-х рр. були жваві наукові стосунки і дружні особистісні взаємини з О. Прєсняковим³⁴. М. Рубінштейн вже у другій половині 30-х рр. став одним із тих офіційних істориків, хто підтримав ініціативу³⁵ опального учня О. Прєснякова Б. Романова стосовно видання лекційного курсу вчителя-наставника й став редактором цього видання³⁶. Втім, окрім О. Прєснякова, значний вплив на М. Рубінштейна у зв’язку з розробкою ним проблем українського історичного процесу справив М. Яворський, а в загально-теоретичному аспекті - М. Покровський.

Отже, тепер перейдемо до розгляду внеску М. Рубінштейна в процес формування радянської концепції історії України. Одним з перших, хто спробував охарактеризувати цей внесок був представник “старої української історіографії” Д. Багалій. В своїй праці, що була опублікована в 1928 р.³⁷., він тільки згадує чим займався одеський дослідник у галузі української історії в другій половині 1920-х рр.³⁸. Щоправда, в примітці до останнього розділу праці “Нариси української історіографії за доби февдалізму і доби капіталістичної” (1933 р.; посмертне видання) Д. Багалій зробив принципове зауваження, що в “Нарисі історії Київської Русі” (1930 р.) М. Рубінштеейн “пробує відродити стару схему єдиної нероздільної Руси до ХІІІ ст.; але вже не на династичній, а на соціально-економічній основі”³⁹. Більш детально характеризує харківський вчений вказану працю М. Рубінштейна у віднайденому рукописному варіанті підготовчих матеріалів до однієї із запланованих історіографічних праць Д. Багалія⁴⁰. Тут знаходимо кілька сторінок, присвячених нарису М. Рубінштейна. В цілому доробок останнього оцінюється негативно; особливо, в частині, що стосується проблемного питання місця Київської Русі в історії українців та росіян⁴¹.

В українській радянській історіографії видається єдиним, хто, хоча би побіжно, охарактеризував внесок М. Рубінштейна у розвиток історичної науки в УРСР, був І. Гапусенко. Він вказував, зокрема, що М. Рубінштейн (в 20-ті рр.) досліджував інститут закупництва в Київській Русі, порівнюючи його з середньовічним західноєвропейським прекаріатом або бенефіціатом, відомим як процес сеньйоріалізації⁴². Також І. Гапусенко відмітив, що М. Рубінштейн одним із перших серед радянських істориків іще в 20-х рр. вивчав деякі питання історії торгівлі в Україні доби феодалізму⁴³. В сучасній вітчизняній історіографії праці М. Рубінштейна з проблем історії України практично не відомі. Про погляди М. Рубінштейна стосовно місця Київської Русі в історії українців та росіян (історія білоруської народності науковцем не береться до уваги) доводилося писати автору даного дослідження⁴⁴. Опрацювання нових архівних матеріалів надає можливість ширше висвітлити причетність М. Рубінштейна до створення марксистсько-ленінської схеми історії України. Найбільш цінні серед віднайдених документів та матеріалів в цьому відношенні зберігаються в особовому фонді М. Рубінштейна, що знаходиться в науково-дослідному відділі рукописів Російської державної бібліотеки (НИОР РГБ) в м. Москві.

Перша половина життя значного радянського історика-теоретика – Миколи Леонідовича (Лазаровича⁴⁵) Рубінштейна (1897 - 1963) та формування його як науковця проходило в Україні, в м. Одесі⁴⁶, де він і народився. Маловідомо, що перші грунтовні історичні праці майбутнього автора славнозвісної “Русской историографии” (1940), присвячені історії України⁴⁷. Показовим є той факт, що М. Рубінштейн був аспірантом та деякий час співробітником науково-дослідної кафедри історії української культури при Одеському ІНО⁴⁸ (що його він завершив по програмі Новоросійського університету в 1922 р.), якою керував визначний український історик М. Слабченко⁴⁹. Принагідно зауважимо, що в кінці листопада – на початку грудня місяця 1929 р. відбулися деякі структурні зміни в історичних установах ВУАН. Між трьома кафедрами академіків Д. Багалія, М. Яворського і М. Слабченко було “ухвалено ставити спеціялізацію катедр Історії України за марксівською термінологією, а саме означити катедру ак. Яворського як катедру передісторії України, катедру ак. Слабченка як катедру історії України за доби февдалізму, катедру ак. Багалія, як катедру історії України за доби промислового капіталу”⁵⁰. Тобто, М. Рубінштейн спеціалізувався на кафедрі М. Слабченко з проблем історії України феодальної доби. В цей період свого життя М. Рубінштейн приймав активну участь в роботі Одеської комісії краєзнавства та місцевого відділення НТШ⁵¹. В 1927 р. дослідник виступив одним із організаторів (та одночасно став і його членом) Товариства істориків-марксистів в Одесі. Взагалі, науково-культурне життя міста в 20-х роках відрізнялося неабиякою специфікою⁵²; і в цьому вируванні пристрастів і проходило становлення молодого науковця.

В кінці грудня 1928 р. – на початку січня 1929 рр. року він узяв участь в Першій Всесоюзній конференції цього Товариства, яка мала важливе значення для виокремлення базових засад радянської схеми історичного процесу. Один із його виступів саме і був присвячений критиці концепції М. Яворського⁵³. В ті роки, як й інші тогочасні молоді історики, М. Рубінштейн перебував під впливом методології М. Покровського⁵⁴. Як історик-марксист М. Рубінштейн зосереджував свою увагу на дослідженні соціально-економічних питань історії України та Росії; особливо ним вивчався період Київської Русі. Вже перша його праця “Западные торговые пути Украины-Руси” (1924) була присвячена економічному розвитку Київської Русі. Продовжив М. Рубінштейн студіювати цю тему і в наступних працях. В них, на основі нового методологічного підходу в аналізі джерельної бази, аргументував важливі положення, які були предметом майбутніх наукових дискусій 30-х рр. про природу суспільного ладу Київської Русі. Зокрема, в цих працях вчений висловив досить виважені і помірковані оцінки стосовно генезису феодалізму в Київській Русі. Заперечуючи, пануючу в історичній науці торгово-міську теорію, М. Рубінштейн розвивав погляди про те, що Київська держава ІХ-Х ст. характеризується первісно-племенним суспільним ладом і тільки з ХІ ст. починається процес “сеньйориалізації” і аж у ХІІ ст. давньоруські князівства вступають на стадію раннього феодалізму. Вже з середини 30-х рр. більшість провідних представників радянської історичної науки, під тиском крайнощів формаційного підходу, починають інтерполювати зародження та стадії розвитку феодалізму на значно раніший історичний період часу. Якщо у М. Рубінштейна ХІІІ ст. – це тільки початкова стадія раннього, то для домінуючої в радянській історичній науці школи Б. Грекова (що з кінця 30-х рр. в процесі проведення численних дискусій домагається статусу офіційної) зазначене століття відноситься до періоду зрілого феодалізму. Учасник дискусій 30-х рр. з цих питань М. Рубінштейн залишився при “своїх поглядах”⁵⁵ і, мабуть, тому до кінця життя вимушено не повертається до студіювання цих проблем. І тільки в 1964 р., вже після смерті вченого, виходить його стаття, присвячена “Руській Правді”⁵⁶, де автор, застосовуючи тонкий аналіз давньоруських правових статей, “вибиває” джерельну базу з-під модернізаційних інтерпретацій Б. Грекова та інших вчених. Так, іще в заочній дискусії кінця 20-х рр. з П. Лященком і С. Юшковим, відстоював власне розуміння початку феодалізму Київської Русі; а у випадку з П. Лященком іще, окрім того, аргументовано виклав свої погляди стосовно генезису капіталізму в Російській імперії⁵⁷.

Широке обговорення нових концепцій історії України, в тому числі й схеми М. Яворського, показало їхню невідповідність критеріям більшовицької ідеології. Історики-марксисти на рубежі 20-х – 30-х рр. зазначали, що “справжню” марксистську схему історії України іще не вироблено⁵⁸. За таке завдання і насмілився взятися М. Рубінштейн. Фундаментальна фахова підготовка, творче тяжіння до дослідження соціально-економічних питань та засвоєння ним методологічного інструментарію М. Покровського надавало молодому амбіційному історикові впевненості щодо реалізації свого задуму побудови марксистсько-ленінської схеми історії України. Пізніше сам М. Рубінштейн зазначав, що в ті роки він знаходився під сильним впливом історичної теорії М. Покровського⁵⁹. Так, від нього одеський історик засвоїв такий термін як “ранньо буржуазна революція”, що його останній вживав стосовно національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. Втім, враховуючи ту обставину, що М. Покровський фактично не помічав українського історичного процесу, М. Рубінштейн наслідував його лише в питаннях загальнотеоретичного характеру. В одній із неопублікованих праць початку 30-х рр. М. Рубінштейн жалкував з того приводу, що “українська марксистська історіографія не отримала навіть такої історичної спадщини, яку дав М. Н. Покровський для російської”⁶⁰. Вчений не вважав М. Яворського “українським Покровським”⁶¹. В тій же праці М. Рубінштейн робить спостереження з приводу методики М. Яворського, що той брав історичний матеріал у М. Грушевського та вдягав його у “марксистське вбрання”⁶².

Отже, десь на рубежі 20-х – 30-х рр. у М. Рубінштейна зародився задум створити загальний курс історії України, який би відповідав тим вимогам, що їх висували в середовищі істориків-марксистів. Підтвердженням того, що М. Рубінштейном був створений свого роду узагальнюючий курс української історії на “марксистсько-ленінських” засадах отримуємо в одній із численних автобіографій, датованій 20 травнем 1944 р., де вказується: “В 1930 р. мною був написаний загальний короткий нарис історії України, прийнятий тут же до друку в Ленінградському Державномму Інституті⁶³. Проте, потім не склалося…”⁶⁴. Можемо припустити, що, немаючи змоги видати загальний курс як одне ціле, М. Рубінштейн вдався до спроби видання цього дослідження окремими частинами. До кожного з блокових компонентів була зроблена своєрідна історіографічна преамбула. Але для другої та третьої частин відмічаємо їх більшу подібність по суті викладення методологічних міркувань та стилістиці. Також в цих частинах поміщено вченим інваріанти специфічної, підібраної з урахуванням останніх дискусій по марксистській схемі історичного розвитку, бібліографії до курсу. Це також є свідченням того, що компоненти курсу у вигляді окремих , так би мовити етюдних досліджень, складають одне ціле. Перша частина курсу присвячувалася історії Київської Русі⁶⁵, друга – історії України ХІІ – ХVІІІ ст.⁶⁶, а третя, відповідно, - історичному процесу впродовж ХІХ – початку ХХ ст.⁶⁷. Їх характеристика буде подана нижче.

Першою і єдиною опублікованою частиною цього курсу став “Нарис історії Київської Русі”; він вийшов українською мовою в 1930 р., але фактично був готовий до друку на кілька років раніше⁶⁸. За оцінкою колеги та біографа М. Рубінштейна С. Дмітрієва цей нарис “вміщав у собі чи не перше в радянській історичній науці струнке зображення історії Київської Русі, як історії послідовного розвитку феодалізму та спільного початку всієї Давньої Русі”⁶⁹. Всі інші частини цього загального курсу залишилися неопублікованими, в тому числі й більш розширений російськомовний варіант вказаного нарису. Тому весь курс, а також й інші доробки вченого в галузі історії України, які стали наслідком розвитку концепції, викладеної в загальному курсі, можна вповні охарактеризувати лише спираючись на матеріали, що відклалися в особовому фонді вченого.

В зазначеному фонді зберігаються підготовлені машинописні варіанти вказаних частин загального курсу історії України, а також і їхні чернеткові підготовчі матеріали; рецензія на “Книгу для чтения по истории народов СССР” (Т.1, 1930), в якій М. Рубінштейн подає своє бачення основних рис історії народів СРСР⁷⁰; доповідь⁷¹ та тези⁷², підготовлені для дискусії з приводу встановлення закономірностей українського історичного процесу; енциклопедичні статті⁷³, лекції спецкурсів з історії України та курсів історії народів СРСР, що були прочитані вченим в Московських вузах впродовж 1934-1939 рр.⁷⁴; програма спецкурсу з історії України⁷⁵, датована останнім передвоєнним роком та деякі інші документи та матеріали⁷⁶, що дають можливість реконструювати внесок М. Рубінштейна у створення радянської схеми історії України, а також проілюструвати еволюцію поглядів дослідника. З огляду на те, що архівні матеріали, окрім лекційних курсів, датуються працівниками досить розпливчато – 1930 - 1940-ми роками – вважаємо за необхідне перед розглядом кожного з них підійти до встановлення більш конкретної хронології написання цих текстів.

Загалом, до початку 1930-х рр. слід віднести всі складові загального курсу історії України, вказану рецензію та доповідь разом з тезами. Уточнення будуть подані нижче.

Курс на вироблення радянської концептуальної схеми історії народів СРСР, а серед них і не віддільно від них, української історії, остаточно окреслився після дискусій кінця 20-х – початку 30-х рр. в середовищі істориків-марксистів⁷⁷. Окрім вульгарного формаційного підходу та виокремлення з історичного процесу класової боротьби як головного фактору його розвитку, нова марксистська схема декларувала необхідність не ізольованого показу історії народів, що входили колись до складу Російської імперії та, відповідно, від тепер - до складу Союзу РСР.

Цього методологічного кредо дотримувався і М. Рубінштейн. Так, наприклад, він висловлює його у своїй не опублікованій рецензії⁷⁸ на “Книгу по истории народов СССР” (Т.І, 1930) під редакцією В. Вікторова і О. Прєснякова⁷⁹. Оскільки машинопис рецензії не містить обов’язкові посилання на відомі державно-партійні документи 1934 р. й, враховуючи звичайну практику написання актуальних рецензій та українську мову тексту, що передбачала її публікацію в Україні, - все це в сукупності дає можливість датувати її приблизно 1930 – 1931 рр., коли вчений іще жив в Україні, й, в усякому випадку, не пізніше травня 1934 р., коли був оприлюднений перший з вказаних вище урядово-партійних документів. Головна критична заувага упорядникам рецензованої книги полягала в тому, що вони не подали історії народів СРСР, а, фактично, відтворювали лише історію російського народу. Справа не тільки в тому, що упорядники, поки-що, опустили український історичний процес (вони обіцяють заповнити цю прогалину окремим виданням). Вони, як зауважує М. Рубінштейн, мали “відвести відповідне місце” кожному з народів, що входили до складу Російської імперії та, тепер, уже і СРСР⁸⁰.

Більш чітко це кредо висловлено вченим в доповіді, що була підготовлена для оприлюднення в московському Інституті історії Комакадемії⁸¹. ЇЇ слід датувати початком 30-х рр., але не пізніше травня 1934 р. (з причини, що вказувалася вище). Одним із головних завдань істориків-марксистів, згідно цієї доповіді, є “побудова замість старої традиційної історії Російської імперії по-марксистськи розроблюваної історії народів СРСР.” До вирішення цього завдання, можна прийти, лише, якщо правильно вирішити проблему “побудови історії окремих народів, що входять до складу СРСР.” Зокрема, історію українського народу необхідно досліджувати, як пропонує М. Рубінштейн, – “в собі”, тобто, “в певній ізольованості, але, одночасно, як частину системи народів, об’єднаних в СРСР, а в свій час, об’єднаних Російською імперією.” Перед марксистським дослідником виникає й інша проблема, яка полягає, на думку вченого, в тому, що дослідник “повинен показати не лише внутрішню класову боротьбу, але і певну систему національних відносин, створених включенням України в більш складний національно-політичний комплекс.” М. Рубінштейн наголошує далі, що ці дві складові проблеми, до цієї пори “в нашій історіографії ще роз’єднані.” Саме це “роз’єднання слугує перешкодою до правильного марксистського розуміння української історії, затемнюючи її дійсну класову сутність … боротьбою національною”⁸². Вперше подібні думки тоді молодий науковець висловив в дискусії по доповіді М. Яворського “Сучасні антимарксистські течії в українській історичній науці” на Першій Всесоюзній конференції істориків-марксистів в Москві⁸³. Такий діалектичний підхід довгий час не визнавався більшістю “ортодоксальних” марксистських істориків. На такий нюанс в одній із автобіографій вказує і М. Рубінштейн, коли розповідає про свої спроби встановити наукові контакти з співробітниками Комакадемії відразу після свого переїзду до Москви⁸⁴. Ця інформація надає цілком ймовірну підставу хронологічно відносити вказану доповідь до 1932-1933 рр.

Наступний архівний матеріал із особистого фонду вченого – машинопис російськомовних тез під актуальною для того часу і характерною для історико-теоретичних пошуків М. Рубінштейна промовистою назвою “Проблема українського історичного процесу і українська історіографія”⁸⁵. Тези, напевно, готувалися для однієї з дискусій кінця 20-х – початку 30-х рр. в середовищі істориків-марксистів.

В тезах М. Рубінштейн дає методологічні зауваги і власну періодизацію українського історичного процесу. Все це він називає “основною схемою” історії України. На початку, вчений константує, що проблема “побудови марксистської схеми української історії до цих пір залишається не вирішеною.” Навіть, над “марксистською історіографією ще тяжіють елементи старих націоналістичних концепцій.” Подібно, до сформульованої в попередній доповіді проблеми, М. Рубінштейн ставить завдання розв’язати “вузол національно-державної та соціально-класової проблеми в українській історії і у розвитку української історіографії.” Він вказує, що складність побудови схеми українського історичного процесу пов’язана “з відсутністю первинної зовнішньої єдності, яка дається в єдності політичної історії.” Тобто, цю тезу науковця, слід інтерпретувати таким чином: основна складність в побудові схеми полягає у відсутності впродовж української історії державної організації. Для того ж, щоби виокремити схему вітчизняної історії необхідно, за М. Рубінштейном, “здолати схему зовнішнього підкорення чужому історичному процесу.” Далі вчений піддає критиці спроби здолати цю схему, що були зроблені “старою українською історіографією” – державницького і національно-народницького напрямку. Зокрема, він вказує, що “державницька схема” фактично “розриває єдність українського історичного процесу”. Як очевидно, за цією схемою історія України – це історія української держави, а вона існувала з перервами. Що ж стосується “національно-народницької схеми”, що, на думку М. Рубінштейна, отримала своє завершення у М. Грушевського, то її основне поняття – нація, яка є “ціннісним, позаісторичним поняттям, не може дати органічну цілісність історичного процесу, лише зовні, прикриваючи його окремі елементи”⁸⁶. За переконанням нашого історика, лише “марксистська історіографія може здолати розірваність старої формальної схеми української історіографії і дати органічний синтез українського історичного процесу”⁸⁷. Бо ж марксистська схема виходить із “аналізу внутрішнього змісту історичного процесу, від органічних принципів його розвитку.” З огляду на це, далі М. Рубінштейн подає свій варіант “основної схеми” або періодизаії історії України:

“а) доба первісно-племінного ладу і первинної сеньйоріалізації;
б) доба сеньйориліалізму ХІІІ – ХІV ст.;
в) доба феодалізму ХV – XVI ст.;
г) рання буржуазна революція XVII ст.;
д) доба капіталізму, що розвивається (з XVIII ст.)” тощо⁸⁸.

Таких принципів, в цілому, побудови схеми українського історичного прцесу дотримується М. Рубінштейн і в частинах загального курсу історії України, що до його розгляду наразі й перейдемо. Курс, як вже зазначалося, зберігся в чернетках і машинописах російською мовою.

Першу частину курсу – російськомовний варіант “Нарису історії Київської Русі” – ймовірно слід датувати 1930 р. або, навіть, й дещо ранішим часом. Порівняно з українським варіантом, він досить видозмінений та розширений. Інакше виглядає його зовнішня структура: назви параграфів сформульовані по типу проблемних запитань, відсутній вступ. А сам М. Рубінштейн зазначає, що зовнішнім поштовхом до складання нарису був проект російського видавництва “Прометей”, який передбачав випуск серії науково-популярних нарисів-брошур із різних періодів російської історії “у формі запитань та відповідей”⁸⁹. До того ж, як пише С. Дмітрієв, М. Рубінштейн з весни 1926 р. намагався опублікувати даний нарис в Москві та Ленінграді, звичайно, російською мовою. У будь-якому випадку, враховуючи те, що М. Рубінштейн переважно писав російською, цей або інший – першопочатковий – варіант все одно передував україномовному. Друга та третя частини загального курсу історії України теж підготовлені у вигляді брошур російською мовою. Можливо, вони також намічалися для використання в проекті видавництва “Прометей”. Третя частина курсу, що охоплює історію України ХІХ – початку ХХ ст., написана раніше за другу. Адже в преамбулі до третьої глави історичного нарису ХІІ –ХVІІІ ст (2 частина курсу), науковець вказує, що ним вже виділено в окремі студії періоди Київської Русі та ХІХ – ХХ ст.⁹⁰. Третя частина закінчується програмою Першої Всесоюзної конференції істориків-марксистів (написаною від руки М. Рубінштейном). Виклад тексту, таким чином, закінчується на 1929 р. Другу ж частину, присвячену історії України ХІІ-ХVIII ст. слід датувати 1931 р., що йього у тексті згадано як поточний⁹¹. Враховуючи ту обставину, що вчений підготував загальний курс в цілому до друку в 1930 р., то, дещо відозмінені частини його у вигляді окремих брошур, навряд чи, потребували багато часу для нової підготовки до публікації.

Для зручності за основу розгляду першої частини курсу візьмемо опублікований українською мовою “Нарис історії Київської Русі”, що доповнюватиметься в процесі аналізу використанням інваріантних думок із архівного російськомовного “Очерка истории Киевской Руси.”

Як вже зазначалося, ці нариси відрізняються також своєю структурою та заголовками підрозділів (заголовки всіх чотирьох розділів співпадають). Підрозділи “Очерка…” на відміну від “Нарису…” розбиваються ще на окремі параграфи у формі запитань, як це намічалося для проекту видавництва “Прометей”. Якщо опублікований україномовний нарис містить невеликий вступ, то в російськомовному зміст цього вступу в дещо зміненому варіанті складає початковий підрозділ першого розділу “Утворення Київської Русі”. У вступі, на відміну від російськомовного інваріанту, є низка додаткових положень. Тут, зокрема, константується, що питання історії Київської Русі “до цього часу … не знайшли відповідного пророблення в марксистській історіографії”⁹². Автор ставить перед собою завдання спробувати “на базі марксистської аналізи історичного матеріалу уявити собі історичний процес за часів Київської Русі в його справжньому оформленні.” Для М. Рубінштейна два “грунтовних засновки визначають трактування зазначеної доби” – соціологічний та національний⁹³. Власне розкриттю соціологічного засновка й присвячений нарис: “Процес февдалізації, або сенйоріялізації, Київської Русі є основна соціяльно-економічна тема нарису”⁹⁴. Національне питання вчений вирішує у вступі, а в російськомовному варіанті – у початковому підрозділі⁹⁵.

Заголовок цього підрозділу “Очерка…” виглядає як постановка питання, характерного для радянської історіографії лише з другої половини 30-х рр.: “Відношення історії Київської Русі до пізнішої історії Росії і України.” Відмітимо, що у М. Рубінштейна тут і взагалі впродовж всіх сторінок нарису відсутня будь-яка згадка про окрему історію Білорусії. Цей початковий підрозділ “Очерка…” складається з чотирьох параграфів-питань: 1) “Як уявляла собі це відношення стара російська історіографія?"; 2) “В чому полягала помилковість цієї схеми?”; 3) “Яку схему висунула українська історіографія?”; 4) “Як повинно бути вирішено поставленне питання?”. Тобто, М. Рубінштейн в цьому підрозділі таки виразно робить постановку питання про місце Київської Русі в історії України та Росії.

В обидвох нарисах, відповідно, – у вступі та початковому підрозділі, історик піддає критиці схеми російської та української історіографій. В “Очерке…” він додатково вказує, що “дослідження мови давньо-слав’янських племін та вивчення їх матеріальної культури … показало, що основи тих етнічних угруповань східних слов’ян, які отримали свій розвиток в подальшому, вже мали місце в цьому давнішому періоді”⁹⁶. Тим самим, на думку М. Рубінштейна спростовується теорія російської історіографії про вторинну колонізацію Південної Русі. А, критикуючи положення української схеми, він зазначає (в обох нарисах сутність цитати тотожня): “На славу національного принципу, відокремлення Московії та України, що сталося в наступному історичному розвитку, переноситься до первісної доби. Етнічним угрупованням, що лише намічаються, надається абсолютного характеру, утворюється повне роз’єднання історичного розвитку в цілому”⁹⁷. Вчений акцентує увагу на тому, що насправді обидві історіографії формально по суті “збігаються”, бо стверджують це “роз’єднання історичного розвитку.” “Обидві схеми – підводить підсумок своїй критиці М. Рубінштейн – могли скластися тільки в умовах цілковитого відвертання від соціяльно-економічного ладу й політичних відносин та культурного побуту, що від нього залежали”⁹⁸.

Саме на основі дослідження соціально-економічного ладу можна вирішити “історичний зміст поняття Київської Русі”⁹⁹. Бо ж: “Господарський уклад, розвиток соціально-економічних відносин є тотожнім для окремих слов’янських племен” давньоруської доби”¹⁰⁰. Давньоруська держава об’єднала “південні й північні племена східного слов’янства”, таким чином, що вони “виступають в органічному з’єднанні та зберігають цю єдність аж до кінця ХІІ ст.”¹⁰¹ Ця єдність не заперечується деякими елементами відокремленості: “як єдність не усувала елементів відокремленості, так саме, в свою чергу, розподіл не скасував внутрішньої єдності”¹⁰². В “Очерке…” теза про єдність більш посилена в напрямку визнання певної етнічної єдності: “уявлення про їх національно-політичну єдність міцно зберігаються впритул до кінця ХІІ ст.”¹⁰³ Однак, саме поєднання господарської та політичної єдності “роз’язує питання про взаємовідносини історії Київської Русі ІХ-ХІІ ст. та пізнішої історії України й Росії”¹⁰⁴. Далі М. Рубінштейн формулює положення подібне до радянського варіанту “спільної колиски”, висловленого Б. Грековим в 1939 р. Відоме положення останнього щодо місця Київської Русі в історії східнослов’янських народів звучить наступним чином: “історія Київської держави – це не історія України, не історія Білорусії, не історія Великоросії. Це історія держави, яка дала можливість дозріти і вирости і Україні, і Білорусії, і Великоросії“¹⁰⁵. В цьому і полягає, на думку російського вченого, “величезне значення даного періоду” для історії трьох названих народів. У формулюванні М. Рубінштейна ця думка звучить так: “Історія Київської Руси об’єднує історію всього східного слов’янства, що виступає, як одне ціле, скупчується навколо одного осередку, злучається в спільному тотожньому історичному процесі”¹⁰⁶. Але і тут рубінштейнівське “східне слов’янство” не включає предків білорусів. Бо ж, по-перше, в нього Київська Русь “в історичному складі об’єднує території південного руського слов’янства, північно-східного, новгородського”, а, по-друге, після занепаду “єдиного Київського осередку” окремі племена “утворюють нові угруповання навколо нових осередків: Галицько-Волинське, Ростово-Суздальське, Новгородське”¹⁰⁷. Як бачимо, полоцький чи смоленський осередок не згадується. В цьому відношенні М. Рубінштейн наслідує М. Яворського, на якого, до речі, і посилається в цьому місці, щоправда, лише в не опублікованому російськомовному варіанті¹⁰⁸. Після цього М. Рубінштейн підходить до положення про визнання початку особистого історичного процесу цих “нових угруповань”, в тому числі й новгородського: “Кожне з цих угруповань іде своїми особистими історичними шляхами”. Але при цьому вони їх починають “на тому самому місці, що на ньому припиняється історія Київської Руси”¹⁰⁹. В цій державі “виникли і виявилися всі ті основні елементи, що в різних поєднаннях з різною силою розвивалися в їх наступній історії”¹¹⁰. Підкреслюючи в “Очерке…” положення про місце Київської Русі в історії українців і росіян, М. Рубінштейн зазначає, що саме завдяки цим елементам історія Київської Русі “однаково належить і російській і українській історії”¹¹¹. Зазначемо, що подібну думку вчений вперше висловив іще в 1928 р. в рецензії на книгу П.Лященко¹¹² і про що не згадує І.Гапусенко¹¹³.

Таким чином, М. Рубінштейн першим в радянській історіографії виразно зробив постановку питання про місце історії Київської Русі в історії України та Росії. Він визнавав, подібно до М. Яворського, період Київської Русі (до кінця ХІІ ст.) періодом “спільного тотожнього процесу” в історії східних слов’ян, коли вони перебували в органічному з’єднанні та складали певну національно-політичну єдність. Однак, ця єдність розумілася ним досить аморфно, якщо трактувати цю проблему в аспекті етнічних категорій. Він, що очевидно, не визнавав такої єдності, яку можно було б підвести під етнокатегорію народності. В той час М. Рубінштейн не використовував і термін “народ” (у сенсі “єдиного руського народу”), який, в принципі, сам по собі є досить розпливчатим для термінологічно-понятійного апарату етногенетики. Вчений тоді взагалі був далекий від розв’язання етногенетичних питань. В давньоруську добу для нього існували окремі східнослов’янські племена, потім їх угруповання часів сеньйоріалізації, які поступово почали формуватися в українську, новгородську та московську народність. Як і М. Яворський, він зовсім ігнорував питання про виникнення білоруської народності. Осібний український історичний процес, як і російський, починається за М. Рубінштейном, з кінця ХІІ ст. Тобто, в українському випадку – зі зміцненням галицько-волинського “осередку”.

Але продовжимо розгляд наступних частин загального курсу з історії України М. Рубінштейна.

Отже, зі зміцненням Галицько-Волинськкої держави для вченого, фактично, починається історія України, про що свідчить і назва ІІ-ї частини загального курсу – “Очерк украинской истории в ХІІ – ХVIІІ вв.” Враховуючи, що і ця частина курсу готувалася для окремого видання, то і для неї були написані два вступних розділи загальнометодологічного та історіографічного характеру. Їх заголовки збігаються з назвою тез, підготовлених для виступу в одній із дискусій кінця 20-х – початку 30-х рр., що були розглянуті вище. Тези, нагадаємо, називалися – “Проблема українського історичного процесу і українська історіографія”. Перший же розділ ІІ-ї частини курсу має заголовок – “Проблема українського історичного процесу”, а другий – “Українська історіографія”.

В першому розділі М. Рубінштейн дає більш детальну і одночасно теоретично глибшу, ніж в тезах, критику обидвох “старих схем” – російської та української¹¹⁴. Основні моменти цієї критики, а також висунені науковцем методологічні зауваги були вже розглянуті вище, а тому не будемо їх повторювати. Далі історик повертається до проблеми місця в історії України Київської Русі, що цілком доречно в окремому нарисі, де історію України розпочинається з ХІІ ст.

Перегляд схеми українського історичного процесу, на його думку, необхідно розпочинати з історії Київської держави. М. Рубінштейн знову, як і в “Нарису історії Київської Русі”, піддає критиці погляди речників російської та української історіографій на проблему місця Київської Русі в історії України¹¹⁵. Правильне, “марксистське”, вирішення проблеми, на думку вченого, полягає в тому, щоби через розгляд соціально-економічних відносин виявити “єдність суспільної організації східних слов’ян” зазначеної історичної доби. Тут він висуває основні положення, що знайомі нам з попередньої частини курсу. Вчений вживає також деякі нові вирази, що характеризують Київську Русь як “спільну колиску”. Зокрема, він називає давньоруську державу “спільним джерелом”, із якого, “потім вже, в процесі її розкладу, виходять історії окремих її частин”¹¹⁶. Київська Русь об’єднує “в одному органічному цілому історію України і Північної Московської Русі”¹¹⁷.

Такою окремою частиною стає Галицько-Волинська держава, під знаком якої проходить історія України ХІІ – ХІV ст. Але, зауважує далі М. Рубінштейн, історія цієї держави це лише історія однієї із українських земель, що “відображує хід українського історичного процесу в межах цієї землі”, проте, вона не вичерпує “весь зміст цього процесу”. Ця доба характеризується не тим, що політичний центр переходить з Києва до Галича, а відсутністю такого центру взагалі, внаслідок “політичного розпаду”. Цей розпад сам став лише наслідком “процесу феодалізації, сеньйоріліазації суспільних відносин”. Відповідно до цього М. Рубінштейн визначає дану добу в історії України як “добу раннього феодалізму”¹¹⁸. Наступна ж доба – доба підкорення України Литві і Польщі, з точки зору “марксистської схеми” є “явищем вторинного порядку, похідне від внутрішнього органічного процесу – збирання українських земель, типового для пізднього феодалізму”. Тому цю добу він визначає як добу пізднього феодалізму. Далі, М. Рубінштейн, в цьому і наступному розділах, зосереджується на аналізі концепцій різних історичних шкіл української історіографії з проблем історії України зазначеного в назві нарису періоду¹¹⁹.

Третій розділ нарису, власне і присвячений конкретному викладу історії України ХІІ – ХVІІІ ст. з позицій “марксистської схеми”. Згідно періодизації цієї схеми даний історичний відрізок складається із 4-х періодів: 1) раннього феодалізму (доба сеньйоріалізації ХІІ – ХІV ст.); 2) пізднього феодалізму (ХV – ХVІ ст.); 3) ранньої буржуазної революції ХVІІ ст.; 4) початкового капіталістичного розвитку (ХVІІІ ст.). Як бачимо, ця періодизація витримана за формаційним принципом, але хронологічні межі періодів іще довгий час були предметом дискусій в радянській науці, учасником яких був і М. Рубінштейн. Згодом було відкинуто використання термінологічного словосполучення “рання буржуазна революція” щодо подій української історії ХVІІ ст.

Четвертий розділ нарису складає бібліографія історії України, де окремим підрозділом виокремлена бібліографія до “проблеми українського історичного процесу”¹²⁰. Цінним в цьому розділі є детальна бібліографічна інформація про дискусії, присвячені перегляду схеми історії України, що точилися в кінці 20-х – на початку 30-х рр. в середовищі істориків-марксистів.

Подібно до перших частин курсу і окремий нарис історії України, що охоплює ХІХ – початок ХХ ст., теж розпочинається з розгляду історіографії і методологічних засад. В цьому нарисі іще в більшому ступені превалює виклад соціально-економічних питань, який перемежовується аналітичним осмисленням суспільно-визвольного та революційного рухів¹²¹.

Розгром тоталітарним режимом українських історичних шкіл, репресії щодо українських істориків, в тому числі і, так званих, марксистських, позначилися на долі М. Рубінштейна. Був арештований в справі СВУ М. Слабченко. Спроби М. Рубінштейна зав’язати серйозні наукові контакти в тодішній столиці України – Харкові, теж, з огляду на хаотичну ситуацію в історичному середовищі, пов’язану з репресіями, не увінчалися успіхом¹²². Враховуючи, що один із старших  братів історика – відомий біохімік Д. Рубінштейн в цей час був запрошений на роботу до Москви¹²³, М. Рубінштейн скористався першою ж можливістю і також переїхав з батьками в кінці 1931 р. до Москви¹²⁴.

В столиці СРСР вчений не полишав своїх студій з проблем історії України, хоча вони відійшли тоді у нього на другий план. Внесок його у формування радянської версії історії України більше вписується до контексту концепції історії народів СРСР, що починає посилено розроблятися в історичній науці з 1934 р. Вже до цього року М. Рубінштейн пробує знайти примінення свого теоретичного доробку в галузі проблеми українського історичного процесу в Інституті історії Комакадемії, але не знаходить взаємопорозуміння з провідними істориками інституту М. Ванагом та С. Піонтковським¹²⁵. У зв’язку з початком реформування історичної освіти в СРСР, цілим рядом наукових колективів готуються нові підручники з історії різних періодів¹²⁶. Підручник з історії СРСР, якраз і було доручено написати колективу авторів на чолі з М. Ванагом, а серед авторів був і С. Піонтковський¹²⁷. Конспект саме цього підручника і був підданий критиці в серпні 1934 р. політичним керівництвом СРСР. У “Завуженнях…” Й. Сталіна, А. Жданова, С. Кірова, зокрема вказується: “Група Ванага не виконала завдання і навіть не зрозуміла самого завдання. Вона склала конспект з російської історії, а не з історії СРСР, тобто історії Русі, але без історії народів, які ввійшли до складу СРСР”¹²⁸.

Лише з березня 1934 р., коли вчений отримав можливість розпочати викладацьку діяльність на окремих історичних кафедрах, а згодом і факультетах (що відновили свою діяльність) в московських вузах та долучитися до науково-дослідницької праці в історичному академічному закладі (Московскому віділенні Державної академії історії матеріальної культури – МО ГАИМК)¹²⁹, він зміг використати свої доробки з проблем історії України, як у лекційних курсах з історії народів СРСР (де окремо приділялося місце історії України) та в спеціальних курсах з історії України¹³⁰, так і в науковій діяльності в стінах названої академії. Зокрема, в МДУ вже в 1934 р. М. Рубінштейн був притягнутий до роботи з аспірантами з тематики історії України ХVІІ ст.¹³¹. Зміни в долі М. Рубінштейна сталися, як він сам дає це зрозуміти в автобіографії, внаслідок кремлівських березневих нарад з проблем історичної освіти і науки¹³². Отже, початок науково-педагогічної апробації концепції історії народів СРСР (та української історії зокрема) М. Рубінштейном відбувався в речищі нового партійно-державного курсу, що виразно заявив про себе вже в опублікованих в травні і серпні 1934 рр. директивних документах.

Окрім вказаних закладів М. Рубінштейн продовжував працювати в Соцекгізі та державному науковому інституті “Радянська енциклопедія”, де він (особливо в останьому закладі) знаходив примінення своїм знанням в галузі історії України. Його погляди на Київську Русь взагалі, і на розвиток соціально-економічних відносин того періоду, зокрема, були достатньо відомі в історичному середовищі завдяки його участі у дискусіях середини 30-х рр., присвячених проблемі соціально-економічного ладу Киїської Русі¹³³. Важливе значення в справі широкого впровадження радянської концепції історії народів СРСР (в тому числі – української історії) мала підготовка і видання першого підручника з історії СРСР (Т.1) для історичних факультетів вузів. Серед провідних авторів підручника, що вийшов у світ в 1939 р, був М. Рубінштейн¹³⁴. Ним, окрім історіографічного вступу, були, зокрема, написані підрозділи присвячені історії України ХVІІ ст.¹³⁵. Якраз по цьому періоду історії України М. Рубінштейн долучився до критики поглядів М. Покровського, що розпочалася з середини 30-х рр.¹³⁶. Взяв участь М. Рубінштейн і в науково-публіцистичній підтримці ідеологічної кампанії з приводу приєднання Західної України та Західної Білорусії до складу СРСР¹³⁷, що мала значення на формування рис концепції історії України¹³⁸. Широкі наукові та дружні контакти, як з російськими, так і українськими колегами; спілкування з молодшими поколіннями істориків та інше, безперечно, робило погляди М. Рубінштейна на український історичний процес, враховуючи його науковий авторитет, досить відомими в історичному середовищі СРСР.

Продовження статті Наталії Юсової >>

Публікується за виданням: Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. Міжвідом. зб. наук. праць. Вип. 11. Київ: НАН України. Ін-т історії України, 2004. С. 225-273.

1. 1. Див., напр.: Юсова Н.М. Концепція етногенезу східних слов’ян в українській історіографії 30-40-х рр. ХХ ст. // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. Зб. ст. - Вип. 20-21. – К., 2002. – С.216-233.
   2. Точка зору Т. Мацьківа дається по: Головко В. Історіографія кризи історичної науки. Український контекст. – К., 2003. – С.110.
   3. Грушевский М. С. Звичайна схема руської історії й справа раціонального укладу історії Східнього Слов’янства // Статьи по славяноведению. – Спб., 1904. – Вып. І. – С.291-304.
   4. Санцевич А.В. М.І. Яворський: нарис життя та творчості. – К., 1995. – С.38.
   5. Там само. – С.45.
   6. Див.: Дискусія з приводу схеми історії України М. Яворського. // Літопис революції. – 1930. – № 2. – С.270-271.
   7. Яворський М.І. Коротка історія України. – Харків., 1928. – С.22.
   8. Там само. – С.27
   9. Див.: Дискусія з приводу схеми історії України М. Яворського. // Літопис революції. – 1930. – № 2. – С.267-326; № 5. – С.289-324.
   10. Див., напр.: Залізняк Л. Де, як і коли виникла давньоруська народність (До 50-річчя проблеми) // Пам’ять століть. – 1998. – № 6. – С.4-5.
   11. Див., напр.: Наталія Юсова. О. Є. Прєсняков і схема історії східного слов’янства Михайла Грушевського // А сє єго срєбро… Збірник праць на пошану чл.-кор НАН України М. Ф. Котляра з нагоди його 70-річчя. – К., 2002. – С.262-265.
   12. Оцінку позиції, зокрема, О. Прєснякова стосовно концепції М. Грушевського див., також: Свердлов М. Б. Проблемы изучения Руси в творчестве А. Е. Преснякова // Пресняков А. Е. Княжое право в Древней Руси. Очерки по истории Х- ХІІ столетий. Лекции по русской истории. Киевская Русь. – М., 1993. – С.580.
   13. Любавский М. Образование основной государственной территории великорусской народности. Заселение и объединение центра. – М., 1929. – С.3-5.
   14. Див.: С. Пионтковский. Великодержавные тенденции в историографии России // Историк-марксист. – 1930. – Т. 17. – С.22-23.
   15. Вірну оцінку відношення М. Покровського до історії України дав В. Сухино-Хоменко у своєму виступі на дискусії з приводу схеми М. Яворського. Див.: Дискусія з приводу схеми історії України… – № 2. – С.287-289.
   16. Покровский М. М. Очерки истории руской культуры. – М.-Л., 1925. – С.48.
   17. Дискусія з приводу схеми історії України… // Літопис революції. – 1930. – № 2. – С.288.
   18. Кравченко В. Концепції Переяслава в українській історіографії // Переяславська рада 1654 року. (Історіографія та дослідження). – К., 2003. – С.504.
   19. Див., напр.: Покровский М. К истории СССР // Историк-марксист. – 1930. – Т. 17. – С.18.
   20. Постановление СНК Союза ССР и ЦК ВКП(б) “О преподаваниии гражданской истории в школах СССР”. // Правда. – 1934. – 16 мая. – С.1.
   21. Об учебниках истории СССР. // Правда. – 1937. – 22 августа. – С.1; Фохт А. О методических и педагогических ошиибках М. Н. Покровского. //  Исторический журнал. – 1937. - № 3. – С.103.
   22. Єфімов Олексій Володимирович – історик, член-кореспондент АН СРСР, професор Московського державного університету і ВПШ при ЦК КПРС.
   23. Российский государственный архив социально-политической истории (РГА СПИ). – Ф.17. – Оп.125. – Ед. хр.925. Материалы по составлению учебника истории СССР и совещания историков. – Том. IV. – Февраль 1944 – июль 1944. – Л.67.
   24. Архив Российской Академии наук (А РАН). – Ф.1791. – Оп.1. – Ед. хр.149. Черепнин Л. В. Выработка советскими историками марксистско-ленинской концепции исторического развития народов СССР. Лекции, прочитанные для слушателей Академии общественных наук при ЦК КПСС. Стенограмма 12-19 февраля 1964 г. – Л.34.
   25. Див., напр.: Пресняков А. Е. Лекции по русской истории. – В 2-х тт. – Т.2. Западная Русь и Литовско-Русское государство. – М., 1939.
   26. Пресняков А. Е. Лекции по русской истории. – В 2-х тт. – Т.1. Киевская Русь. – М., 1938. – С.12.
   27. Пресняков А.Е. Образование великорусского государства. Очерки по истории ХІІ-ХVІ столетий. – Пг., 1918. – С.1-26.
   28. Научно-исторический архив. Санкт-Петербургский Институт истории РАН. (НИА СП-б ИИ РАН). – Ф.193. – Оп.1. – Ед. хр.27. А. Пресняков. Курс русской истории. “Введение” и І-я глава “Киевское государство Х – ХІІ вв.” Неоконченная рукопись. Начата после 1925 г. На 57 л. – Л.2; Там само. – Ед. хр.25. А. Пресняков. К вопросу о западной границе России. Старая орфография. На 5 л. – Л.1 об., 2; Там само. – Ед. хр.21. А. Пресняков. Курс русской истории. Отдел І. “История древней Руси”. Старая орфография, неоконченная рукопись 1913 – 1914 гг. (переработанная в 1925 г. См.: Ед. хр.27). На 58 л. – Л.1-7;  Научный архив. Институт истории материальной культуры РАН, м. С.-Петербург (НА ИИМК РАН). – Ф.35. – Оп.2. – Д.2150. А. Е. Пресняков. История Древней Руси. Части: Введение, Восточно-Европейская равнина. На 118 л. – Л.2, 58, 60.
   29. Там само. – Л.2.
   30. Пресняков А. Е. Лекции по русской истории. – Т.1. Киевская Русь. – С.10.
   31. Подібне міркування було висловнене іще також сучасним російським історіографом В. Брачевим. Див.: С. В. Брачёв. Русский историк А. Е. Пресняков (1870 – 1929). – Санкт-Петербург, 2002. – С.35.
   32. РГА СПИ. – Ф.17. – Оп.125. – Ед. хр. 225. Материалы по составлению учебника истории СССР и совещания историков. – Том. IV. – Февраль 1944 – июль 1944. – Л.96. До речі, на цій нараді був присутній і М. Рубінштейн. Див.: Там само. – Л.196.
   33. Свердлов М. Б. А. Е. Пресняков (1870 – 1929). Жизнь и творчество // Пресняков А. Е. Княжое право в древней Руси… – С.540. Оскільки М. Свердлов, говорячи про таку важливу сторінку біографії О. Прєснякова, як те, що його було обрано директором Ленінградського відділення Інституту історії (тобто, його концептуальна розробка історичної проблематики впродовж 20-х рр. отримала офіційне визнання зі сторони радянської влади) не наводить джерельного посилання, то доцільно вказати: НА ИИМК РАН.- Ф.2. – Оп.3. – Ед. хр.534. Личное дело Преснякова А. Е. Начато – май 1921 г. На 7 л. – Л.7; Отдел Рукописей Национальной Российской Библиотеки, м. С.-Петербург (ОР РНБ). – Ф.585. – Оп.1 – Ед. хр.3945. Пресняков Александр Евгеньевич. Письма (23) и телеграммы (2) Сергею Федоровичу Платонову. Автограф, машинопись, рукопись. Чернила и карандаш с пометками С. Ф. Платонова. Приложение: письмо А. Д. Александрова к А. Е. Преснякову 7 декабря. Б.г. Жизнеописание и список трудов А. Е. Преснякова. 1904 – 1928 гг. На 43 л. С.-Петербург – Ковно. – Л.41.
   34. Рубинштейн Н. Л. О путях исторического исследования // История СССР. – 1962. – №6. – С.96.
   35. Іще в 1934 році Б. Романов звертався до директора ІІМК з пропозицією про видання рукописної спадщини та перевидання основних творів О. Прєснякова, брав на себе відповідальність по узгодженню всіх видавничих проблем та питань, пов’язаних із дотриманням авторських прав сина Євгенія та його матері. А 14 липня 1934 р. Б. Романов отримав офіційне доручення з боку дирекції ІІМК та Соцекгізу (де працював на той час провідним співробітником М. Рубінштейн) про редагування рукописів О. Прєснякова. Див.: НА ИИМК РАН. – Ф.2. – Оп. 1934 г. – Ед. хр.56. Дело об издании рукописей А. Е. Преснякова 1934 года. План сборников статей. На 29 л. – Л.9, 16 та ін.
   36. Див.: Научно-исследовательский отдел Рукописей Российской государственной библиотеки (НИОР РГБ). – Ф.521. – К.26. – Ед. хр. 39. Романов Б.А. Письма к Рубинштейну Н. Л. – Л.15 [лист від 11 січня 1941 р.], Л.7 [лист від 31 травня 1941 р.]; Отдел письменных источников Государственного Исторического музея (ОПИ ГИМ). – Ф.470. – Оп.1. – Ед. хр. 234. Романов Б.А. Пять писем П. Г. Любомирову 1935 г. Семь писем Е.Ф. Любомировой 1935, 1936, 1937, 1939 гг. – Л.4 [лист від 30 вересня 1934 р.], Л.45 [лист від 35 липня 1935 р.], Л.46 об. [лист від 3 травня 1935 р.]. Див. також: Юсова Н. Зародження теорії про давньоруську народність в історичній науці СРСР // Український історичний збірник-2001. – К., 2002. – С.43; Свердлов М. Б. Примечания // Пресняков А.Е. Княжое право в Древней Руси … – С.602-603.
   37. Багалій Д. І. Нарис історії України на соціально-економічному грунті. Т.І. Історіографічний вступ і доба натурального господарства. – [Х.]: ДВО, 1928. – С.5-124. (Зб. іст.-філол. відділу ВУАН, № 72).
   38.   Багалій Д. І. Вибрані праці: У 6 т. – Т. 2: Джерелознавство та історіографія історії України. / Вступ. Ст., комент В. В. Кравченко; Ред. кол. (голов. ред.) та ін. – Харків, 2001. – С.305-307.
   39. Цит. по: Там само.  – С.565.
   40. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (ІР НБУВ) - Ф.І. Од. зд. 45446. Багалій Дмитро Іванович. Різні робочі нотатки та уривки з рукопису. Нарис історії України на соціально-економічному грунті: 1925 – 1928 рр. – 345 арк.
   41. Там само. – Арк.34-34 зв.
   42. Гапусенко  І. М. Історія України періоду феодалізму // Розвиток історичної науки на Україні за роки Радянської влади / Ред. кол.: П. М.  Калениченко (відп. ред.) та ін. – К., 1973. – С.76.
   43. Там само. – С.86.
   44. Юсова Н. Зародження теорії про давньоруську народність… – С.43-45; Юсова Н. М. Концепція етногенезу східних слов’ян… - С.218-219 та ін.
   45. Як випливає із ранніх документів історика, його ім’я та по-батькові звучало саме так – Микола Лазарович. – НИОР РГБ. – Ф.521. – К.1. Ед. хр.4. Рубинштейн Н. Л. Личные документы: студенческая и трудовая книжки, вид на жительство, удостоверения, военный билет, орденские книжки, читательский, членские билеты и т.п. 1916 – 1960 гг. На 100 л. – Л.2, 78. Жоден із дослідників життя та творчості М. Рубінштейна не закцентував уваги на цьому факті.
   46. До речі, цікаво переплелися долі двох вчених – О. Прєснякова та М. Рубінштейна: вони обидва народилися в м. Одесі. –  НА ИИМК РАН. – Ф.2. – Оп.3. – Ед. хр.534. – Л.1. На цю обставину звернув увагу іще М. Свердлов, але без конкретного посилання на джерело. Див.: Свердлов М. Б. А. Е. Пресняков (1870 – 1929). Жизнь и творчество. // Княжое право в древней Руси … – С.508. Оскільки широко побутує думка, що О. Прєсняков народився в м. Тифлісі, то зроблена тут конкретна відсилка на архівну справу є доречною.
   47. Рубинштейн Н. Л. Западные пути торговли Украины-Руси // Вісник Одеської комісії краєзнавства при управлінні Академії наук. – 1925. – Ч.2-3. – С.120-134; Його ж. До історії соціальних відносин у Київській Русі ХІ-ХІІ ст. // Наукові записки науково-дослідчої катедри історії української культури. – Харків, 1927. - № 6. – С.42-62; Його ж. Селянське питання на Україні в першу половину ХІХ ст. // Прапор марксизму. – 1929. - № 2. – С.149-174; Його ж. Нарис історії Київської Русі. – Харків-Одеса, 1930. – 72 с. та ін. В особововому фонді вченого із ранніх робіт відклався фрагментарний варіант статті про одну із соціальних категорій населення Київської Русі – так званого закупа. Див.: НИОР РГБ. – Ф.521. – К.2 – Ед. хр.16 л. Рубинштейн Н. Л. О закупе по Русской Правде. Фрагмент статьи. 1927 г. – 12 л.
   48. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.1. Ед. хр.1. Рубинштейн Н. Л. Очерк истории Киевской Руси [1930]. – 85л.– Л.4, 5.
   49. Варто дещо зупинитися на такому складному питанні, як відношення М. Рубінштейна до свого керівника по аспірантурі – Михайла Єлісеєвича Слабченко. Іще на початку 60-х рр. ХХ ст., наскільки дозволяла тодішня наукова коньюнктура, намагався по-об’єктивістськи вірно висвітлити ці взаємини друг, колега та біограф М. Рубінштейна С. Дмітрієв. Див.: Дмитриев С.С. К истории советской исторической науки. Историк Н.Л. Рубинштейн (1897 – 1963) // Ученые записки Горьковского госуниверситета. Серия историко-филологическая. Вып. 79. – Т.1. – Горький, 1964.  – С.446-449. Та й сам М. Рубінштейн торкнувся цього питання в автобіографічному есе, де визнає неабиякі здібності та заслуги М. Слабченко. Див.: Рубинштейн Н. Л. О путях … – С.94. Проте, М. Рубінштейна не задовільняв рівень науково-теоретичного підгрунтя творчості керівника. Потрібно враховувати і такий момент: М. Рубінштейн з притаманним молодості ентузіазмом усвідомлював себе передусім істориком-марксистом. Отже, вчитель і учень користувалися різними методологічними засадами. В своїх автобіографіях М. Рубінштейн зачипає це питання тільки лише перед тим, як мав стати кандидатом та членом ВКП(б) – 1943-1944 рр.: “В Одесі не зміг отримати роботу за основною спеціальністю – Історією СРСР, так як в місцевих Інститутах зберігалася в великому об’ємі тільки історія України, але моя робота в Інституті наткнулася на спротив завкафедрою професора Слабченко (що виявився потім членом СВУ), і я пішов з Інституту”. – НИОР РГБ. – Ф.521. – К.1. – Ед. хр.1. - Л.4 та подібні думки звучать і на Лл.6, 9, 18. Розглядаючи взаємини між М. Рубінштейном та М. Слабченко, повинні враховувати складну політичну ситуацію і вже те, що М. Рубінштейн не виступав з гострою критикою свого наставника, могло йому інтепретуватися з боку владних структур як прояв інакомислення.
   50. Див.: ІР ЦНБУВ. – Ф.Х. – Од. зб.1686. Діяльність історичної секції при Всеукраїнській Академії Наук та звязаних з нею історичних установ, в 1928 – 1930 рр. Копія з поправками. Друкована на машинці. – Арк.6.
   51. Дмитриев С. С. К истории … – С.441.
   52. ІР НБУВ. – Ф.Х. – Од. зб. 18141-18142. Слабченко М. Культурно-наукове життя Одеси в 1914 – 1924 рр. [Стаття]. [1925 р.]. [Оригінал та копія. Друк. На машинці]. – 30 арк.
   53. Див.: Там само. – Ф.521. – К.1 – Ед. хр.1. - Л.1; Яворский М. Современные антимарксистские течения в украинской исторической науке // Труды Первой Всесоюзной конференции историков-марксистов. Изд. 2-е. – В 2-х тт. – М., 1930. – Т. І. – С.426-435. М. Рубінштейн виступив першим в дебатах, що розгорнулися із зазначеної доповіді М. Яворського. Див.: Там само. – С.436-437.
   54. Дмитриев С. С. К истории … - С.443; Рубинштейн Н. Л. О путях … - С.98, а також див. критичне об’єктивне дослідження молодого науковця про М. Покровського: НИОР РГБ. – Ф.521. – К.2. – Ед. хр.9. Рубинштейн Н. Л. М. Н. Покровский – историк России. Статья. 1928 г. Автограф. - 22л.
   55. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.13. – Ед. хр.1. Рубинштейн Н. Л. Стенограмма Лекций по курсу “История народов СССР (по “Истории СССР”)”. В Московском областном педагогическом институте. 1938 – 1939, 1949. 860 л. – Л.60.
   56. Рубинштейн Н. Л. Древнейшая Правда и вопросы дофеодального строя Киевской Руси // Археографический ежегодник за 1964 г. – М., 1965. – С.3-10. Цікаво, що початок, ймовірно, одного із чернеткових варіантів цієї статті і під аналогічною назвою міститься в фонді вченого і датований архівними працівниками 1950 р.: НИОР РГБ. – Ф.521. – К.2. – Ед. хр.23. Рубинштейн Н. Л. Древнейшая правда и вопросы дофеодального строя Киевской Руси. Статья (начало). 1950 г. – 1 л.
   57. Рубінштейн Н. До історії соціальних відносин у Київській Русі ХІ-ХІІ ст. … – С.42-62; Його ж. До історії російського народнього господарства (з приводу книги П. Лященка). // Прапор марксизму. – 1928. – №4 (5). – С.64-87; Його ж. О путях … – С.99.
   58. Див., напр.: Скубицкий С. Классовая борьба в украинской исторической литературе. // Историк-марксист. – 1930. – Т.17. – С.27.
   59. Рубинштейн Н.Л. О путях … – С.98;
   60. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.11. – Ед.хр.10. Рубинштейн Н. Л. Очерк украинской истории в ХІІ – ХVIII вв. Исследование [1930-е гг.]. Машинопись. 141 л. – Л.1.
   61. Так називає М. Яворського, зокрема, В. Кравченко. Див.: Кравченко В. Концепція Переяслава в … – С.504.
   62. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.11. – Ед.хр.10. – Л.16.
   63. Виникає питання: чому саме в Ленінградській науково-навчальній інституції планувалося видання цієї праці ? На це запитання відповідь дає сам М. Рубінштейн в авторизованому есе мемуарного характеру. Так, говорячи про другу половину двадцятих років, пише, що в нього “встановився жвавий контакт з кафедрою російської історії” Ленінградського Університету (на той час реформованого в Інститут – Ю. Н.): Рубинштейн Н. Л. О путях … – С.96.
   64. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.1. – Ед.хр.1. – Л.6 об.
   65. Там само. – Ф.521. – К.2. – Ед. хр.17. Рубинштейн Н. Л. Очерк истории Киевской Руси [1930]. – 85л.
   66. Там само. – Ф.521. – К.11. – Ед.хр.10. Рубинштейн Н.Л. Очерк украинской истории в ХІІ – XVIII вв.- Исследование. [1930-е гг.]. – 141 л.
   67. Там само. – Ф.521. – К.12. – Ед.хр.19. Рубинштейн Н.Л. Заметки и выписки по истории Украины. 1920-е – 1930-е гг. – 90л. Зміст цієї справи вказує на те, що найімовірніше перед нами третя частина загального курсу М. Рубінштейна.
   68. Так, колега по роботі на історичному факультеті Московського державного університету С. Дмітрієв, згадує: “після безуспішних клопотів, розпочатих з весни 1926 р. по влаштуванню друкування в Москві або Ленінграді загального нарису Київської Русі, він отримав з Харкова згоду на видання там цього нарису окремою книгою. Передуманий і виношений, давно написаний ним нарис, накінець-то, все ж таки, появився перед читачами …”. Див.: Дмитриев С. С. К истории …. – С.446.
   69. Там само. – С.446.
   70. НИОР РГБ. – Ф.521. – К. 24. – Ед. хр.16. Рубинштейн  Н. Л. Рецензия на книгу для чтения по истории народов СССР. [1930-е гг.]. – 7л.
   71. Там само. – Ф.521. – К.12. – Ед. хр.2. Рубинштейн  Н. Л. Проблема нации и державы в украинской историографии. Доклад в Институте истории Комакадемии. [1930-е гг.]. Автограф. – 2л.
   72. Там само. – Ф.521. – К.12. – Ед.хр.1. Рубинштейн Н. Л. «Проблема украинского исторического процесса и украинская историография». Тезисы к докладу и материалы (заметки, выписки, библиография). [1930-е гг.]. Автограф. – 39л.
   73. Там само. – Ф.521. – К.11. – Ед. хр. 2. Рубинштейн Н. Л. «Феодализм». – Статья для энциклопедии. 1935-1936. – 177л.; Там само. – К.12. – Ед. хр.10. Рубинштейн Н. Л. “Украина (история)”. – Статья для энциклопедии. [1940-е гг.]. – 11л.
   74. Там само. – Ф.521. – К.12. – Ед. хр.14. Рубинштейн Н. Л. Лекция по истории Украины в Историко-филологическом Институте НКП. 1936. – 26 л.; Там само. – Ед.хр.8. Рубинштейн Н. Л. Лекции по истории Украины в ИФЛИ. 1936-1937 гг. – 195 л; Там само. – К.13. – Ед. хр.1. Рубинштейн Н. Л. Стенограмма Лекций по курсу история народов СССР (по «Истории СССР») в Московском областном педагогическом институте. 1938 – 1939, 1949 гг. – 860 л.
   75. Там само. – Ф.521. – К.12. – Ед. хр.17. Рубинштейн Н. Л. Программа лекций по «Истории Украины» (1 семестр 1940/1941 гг.). Автограф. На 4 л.; Там само. – Ед. хр.20. Рубинштейн Н. Л. Заметки к программе по истории Украины для университетов и педагогических институтов. 1940-е гг. Приложена: программа, Киев, 1940. – 52л. На 75 лл.
   76. Там само. – К.12. – Ед.хр.3. Рубинштейн Н. Л. «Национально-классовая борьба на Украине в XVII в. и ее освещение М. Н. Покровским». Статья. [1930-е гг.]. – 10 л.
   77. Див., напр.: Покровский М. К истории СССР // Историк-марксист. – 1930. – Т.17. – С.17-20; Скубицкий Т. Классовая борьба в украинкой исторической … – С.27-40; Пионтковский С. Великодержавные тенденции в историографии … – С.21-26; Югов М. Положение и задачи исторического фронта в Белоруссии // Историк-марксист. – 1930. – Т.17. – С.41-50.
   78. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.24. – Ед.хр.16. –Л.1.
   79. Книга для чтения по истории народов СССР. / Под ред. М. Покровского; составители: В. Викторов и А. Пресняков. – Харьков: Пролетарий, 1930. – 310 с.
   80. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.24. – Ед.хр.16. – Л.2.
   81. Там само. – К.12. – Ед. хр.2.
   82. Там само. – Л.1-2.
   83. Див.: Труды Первой Всесоюзной … - С.436-437.
   84. Там само. – К.1. – Ед.хр.1. – Л.18 об.
   85. Там само. – К.12. – Ед.хр.1.
   86. Там само. – Л.1-1об.
   87. Там само. – Л.2об.
   88. Там само. – Л.3-6.
   89. Рубинштейн Н.Л. О путях … - С.99.
   90. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.11. – Ед.хр.10. – Л.18
   91. Там само. – Л.17.
   92. Рубінштейн Н. Л. Нарис історії Київської Русі. – Харків-Одеса: Державне видавництво України, 1930. – С.3.
   93. Там само. – С.3-4.
   94. Там само. – С.3.
   95. Пор.: Там само. – С.4-5; НИОР РГБ. – Ф.521. – К.2.– Ед.хр.17. – Л.1-2.
   96. Там само. – Л.1.
   97. Там само. – Л.1; Рубінштейн Н. Л. Нарис історії Київської Русі. – С.5.
   98. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.2. – Ед.хр.17. – Л.1; Рубінштейн Н. Л. Нарис історії Київської Русі ... – С.5.
   99. Там само. – С.5.
   100. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.2. – Ед.хр.17. – Л.1
   101. Рубінштейн Н. Л. Нарис історії Київської Русі ... – С.5.
   102. Там само. – С.37.
   103. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.2. – Ед.хр.17. – Л.1
   104. Рубінштейн Н. Л. Нарис історії Київської Русі … – С.5.
   105. Греков Б. Д. Киевская Русь. – М.-Л., 1939. – С.8-9.
   106. Рубінштейн Н. Л. Нарис історії Київської Русі … – С.5
   107. Там само. – С.5
   108. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.2. – Ед.хр.17. – Л.2.
   109. Рубінштейн Н. Л. Нарис історії Київської Русі … – С.5.
   110. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.2. – Ед.хр.17. – Л.2.
   111. Там само. – Л.2.
   112. Рубінштейн Н. До історії російського народнного господарства. З приводу книги проф. Лященко П. І. “История русского народного хозяйства”. (М.-Л., 1927) // Прапор марксизму. – 1928. - № 4 (5). – С.68: “…історія Київської Русі, як історичного періоду, по суті належить як російській, так і українській історії.”
   113. Див.: Гапусенко  І. М. Історія України періоду феодалізму. – С.76.
   114. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.11. – Ед. хр.10. – Л.1-6.
   115. Там само. – Л.6-7.
   116. Там само. – Л.7.
   117. Там само. – Л.18.
   118. Там само. – Л.7.
   119. Там само. – Л.8-17.
   120. Там само. – Л.65.
   121. Там само. – К.12. – Ед. хр.19. – 90 л.
   122. Дмитриев С. С. К истории … – С.445.
   123. НИОР РГб. – Ф.521. – К.1 - Ед. хр.1 – Л.18; Дмитриев С. С. К истории … – С.423.
   124. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.1 - Ед. хр.1. – Л.4, 18; Дмитриев С. С. К истории … – С.449.
   125. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.1. – Ед. хр.1. – Л.18 об.
   126. Див. детальніше: Постановление СНК Союза ССР и ЦК ВКП(б) “О преподавании гражданской истории в школах СССР”. // Правда. – 1934. – 16 мая. – С.1; Удод О. Історія в дзеркалі аксіології. Роль історичної науки та освіти у формуванні духовних цінностей українського народу в 1920-1930-х роках. – К., 2000. – С.157-161.
   127. Постановление СНК Союза ССР и ЦК ВКП(б) “О преподавании … - С.1; Удод О. Історія в дзеркалі … – С.159.
   128. Цитується по: Удод О. Історія в дзеркалі … – С.159-160.
   129. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.1 – Ед. хр.1. – Л.18 об.
   130. Дмитриев С. С. К истории … – С.455.
   131. Там само. – С.426.
   132. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.1. – Ед. хр.1. – Л.18 об.
   133. Див.: Бахрушин С. Некоторые вопросы истории Киевской Руси. // Историк-марксист. – 1937. – Кн. 3. – С.165; Дмитриев С. С. К истории … – С.461; НИОР РГБ. – Ф.521. – К.1. – Ед. хр.1 – Л.18 об.
   134. История СССР. – Том. І. / Учебник для исторических факультетов вузов. Институт истории АН СССР и кафедра истории СССР Исторического факультета МГУ. – М., 1939. – §  2 “Введение в русскую историографию”. – С.9-15; раздел В. Главы V, VI і VII “Русское государство и народы ССР в XVII в.”. – С.447-592 (у співавторстві С. Бахрушина).
   135. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.1. – Ед. хр.1. – Л.3, 4; Дмитриев С. С. К истории … – С.461.
   136. Див.: НИОР РГБ. – Ф.521. – К.12. – Ед.хр.3. – 10 л.; Там само. – К.2. – Ед. хр.13. Рубинштейн Н. Л. Историческая схема М. Н. Покровского. Доклад. 1936 г. – 4 л., а також: Там само. – К.1. - Ед. хр.1. – Л.6 об.
   137. Див.: Рубинштейн Н. Западная Украина. Историческая справка. // Московский большевик. – 1939. – 30 сентября. – С.2; Його ж. Западная Украина и Западная Белоруссия. (Краткая историческая справка). // Исторический журнал. – 1939. – № 10. – С.10-15.
   138. Див.: Юсова Н. Зміна акцентів в українській радянській медієвістиці на проблему приєднання України до Росії (кінця 30-х – першої половини 40-х рр. ХХ ст.). // Проблеми історії України: Факти. Судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць. – Вип.9. – К.. 2003. – С.372-395.