Перша частина >>

Серед не опублікованих праць вченого, в яких знаходила місце його концепція історії України, хронологічно першими із нового блоку праць, що писалися після виходу партійно-урядових документів 1934 р., будуть, напевно, дві статті до Великої Радянської Енциклопедії (ВРЕ). Одразу внесемо уточнення: стаття “Феодалізм”, безсумнівно, призначалася до ВРЕ, а про іншу статтю – “Україна. Історія” – можна лише допустити, що вона готувалася до опубліковання у ВРЕ.

Над першою з них М. Рубінштейн почав працювати в 1935 р., використовуючи свої попередні наробки. Стаття за обсягом наближалася до монографії і була підготовлена до друку на стадії гранок в 1936 р.¹. Внаслідок репресій щодо керівництва ВРЕ ця стаття так і не була опублікована². Праця носила проблемно-теоретичний характер і мала великий історіографічний вступ. Хронологічно виклад матеріалу починається з ІХ ст., тобто, не дивлячись на назву статті, в ній автор зачипає питання історії феодалізму і в Україні, насамперед, давньоруського періоду. Схема історичного процесу в даному випадку співпадає з періодизацією історії феодалізму, що його раніше розробив вчений у працях, які було розглянуто вище.

Статтю “Україна. Історія”³ слід датувати часом не пізніше 1935 р., бо вже з наступного року в М. Рубінштейна зникає термін “сеньйоріалізація” характерний для його ранніх праць, в тому числі і для цієї. Стаття має стислий енцеклопедичний вигляд і, скоріше за все, також намічалася для опублікування у ВРЕ. Праця представляє собою узагальнений короткий виклад українського історичного процесу і відповідає положенням вченого, викладеним в загальному курсі історії України.

Історію України М. Рубінштейн розпочинає тут з другої половини ХІІ ст. Попередня доба (Київської Русі), як зауважує автор, “не дає дійсного відособлення історії України від історії Північно-Східної Русі – Росії”⁴. Цей підрозділ називається ”Початок історії України”. З приводу історії Київської Русі історик повторює в дещо видозмінному вигляді основні свої положення із першої частини загального курсу. Так, зокрема, він вказує, що “наявність господарської і політичної єдності визначає відношення” історії Київської Русі ІХ – ХІІ ст. до пізнішої історії України та Росії. Київська Русь “в своєму історичному складі об’єднує території південного руського слов’янства, північно-східного та новгородського в спільному органічно-тотожньому процесі історичного розвитку”⁵. Власне, майбутня Україна “виокремлюється в процесі розкладу старої первинної організації, в умовах своєрідних відмінних шляхів розвитку” окремих частин Київської Русі. Занепад давньоруської держави як “політичної системи первинної політичної концентрації” став лише політичним наслідком “процесу сеньйоріалізації”⁶.

Наступні підрозділи статті, згідно схеми М. Рубінштейна, мають заголовки: “Доба раннього феодалізму або сеньйоріалізації (ХІІ – ХІV ст.), “Доба пізднього феодалізму ХV – ХVІ ст.” тощо. В першому з них вчений проводить свої погляди на процес обособлення України як наслідок внутрішньої “соціальної еволюції”, пов’язаної з процесами “сеньйоріалізації”. Він, як і раніше, наголошує на тому, що історія Галицько-Волинської Русі не покриває собою всього тогочасного українського історичного процесу. Так само, з точки зору соціальної еволюції, характеризує М. Рубінштейн і наступні періоди історії України⁷.

Свою концепцію історії України М. Рубінштейн впроваджує в загальних (з історії народів СРСР) та спеціальних лекційних курсах, що ним читаються з 1934 р. в московських вузах. Викладацька робота історика в Москві розпочалася з посади доцента кафедри історії народів СРСР в Московському областному педінституті (МОПІ) ім. Н. Крупської, де він працював до 1939 р.⁸. Згодом він став в. о. професора цієї кафедри і її завідуючим. З осені 1934 р. вчений одночасно працював на кафедрі історії народів СРСР відновленого істфаку МДУ (до 1936 р.)⁹. А з 1936 р. ще і на аналогічній кафедрі Московского інституту філософії, літератури і історії (МІФЛІ)¹⁰, де працював до евакуації у Саратов у вересні 1941 р.¹¹ Окрім того, з 1935 р. він читав лекції на московських обласних курсах марксизму-ленінізму¹² та з 1936 р. в Історико-Філологічному Інституті НКО СРСР¹³. Враховуючи, що основний творчий внесок у розробку радянської концепції історії України в контексті історії народів СРСР М. Рубінштейн зробив у першій половині та середині 30-х рр., тобто, в початковий період її формування і, якщо мати на увазі науково-педагогічну апробацію концепції, то слід зосередитися на деяких лекційних курсах вченого лише цього періода.

Важливе значення для науково-педагогічної апробації концепції історії України мав спеціальний лекційний курс з історії України, читаний в 1936/1937 навчальному році в МІФЛІ¹⁴. В особистому фонді вченого зберігся весь лекційний курс, що охоплює собою історію України від Київської Русі до першої треті ХХ ст. включно, окрім вступної лекції загальнометодологічного й історіографічного характеру. Сутність цієї лекції стає відомою із повсякчасних згадок про неї в наступних лекціях. У ній М. Рубінштейн виклав основні риси своєї схеми історії України і дав критику “старих схем”, подібно до попередніх праць¹⁵.

Перша лекція, із збережених, присвячена історії Київської Русі. Тут М. Рубінштейн викладає своєрідні і оригінальні, хоча, дещо і протирічущі між собою думки. Зокрема, він продовжує розвивати свої погляди про місце Київської Русі в історії українського та російського народів (цього разу в нього також випадає історія білоруського народу!). По-перше, вчений визнає історію Київської Русі як “перший етап історії України”, але і для історії Росії вона теж – перший етап¹⁶. Спеціально для студентів М. Рубінштейн підкреслює, що, хоча справжнє відособлення України наступає в добу феодальної роздрібненості, однак “не слід виключати добу Київської Русі із історії України”. Відповідно, він ставить завдання про визначення місця історичної доби Київської Русі в історії України. У зв’язку з цим вчений дає на співставлення точки зору “старої” української та російської історіографій, критикує і визнає їх не задовільними¹⁷. Він, між іншим, погоджується з точкою зору О. Прєснякова про те, що “історію великоруського народу, великоруського центру і Москви – не можна вивчати поза дослідженням історії Північно-Східної Русі”, як, подібно до цього, й історію України, поза межами історії Південно-Західної Русі. Проте, вірним висновком, на думку М. Рубінштейна, буде дещо зворотній: “історія Київської Русі, як цілісного політичного явища, не може бути взята повністю або з історії Московської держави або з історії України”. Остання постановка питання є не вірною. За М. Рубінштейном, “національний поділ як поділ народу на певній території є продукт більш пізнього історичного розвитку”. В період же Київської Русі, який він називає початковим, “і Великоросія і Україна мають … єдиний спільний корень в цьому спільному історичному процесі розвитку”¹⁸. Тут вже дехто може угледіти якийсь натяк щодо єдиної етноспільноти східних слов’ян давньоруської доби, але подальший виклад лекції спростовує цю думку.

“Імперія Рюриковичів”, продовжує М. Рубінштейн, не була територіально замкнута, як певна територіальна єдність. Вона, згідно К. Марксу, була “несуразна, нескладна, швидкоспіла, аляповата імперія, складена Рюриковичами з клаптиків, подібно іншим імперіям”¹⁹. Як не можна сказати, на думку М. Рубінштейна, що імперія Карла Великого належить лише історії Франції або Німеччини, так не можна “будувати історію Франції або Німеччини, не починаючи її з імперії Карла Великого”. Подібно до цього постає й відношення “імперії Рюриковичів” до історії України та Росії. Ця імперія надала окремим східнослов’янським племенам, які і далі зберігали певну відосібленість, “зовнішню політичну оболонку, спільність національного розвитку, тобто – спільність рівня внутрішнього розвитку і внутрішньої структури”. Отже, ця “спільність національного розвитку” розуміється М. Рубінштейном скоріше в сенсі розвитку “політичної нації”, а не етнічної. Це пітверджує наступний висновок М. Рубінштейна: “І ця тимчасова єдність політичної організації … створює єдність історії цього періоду”20. Він дає “в рівній мірі … вихідні моменти як для історії Московської держави, так і для історії України”. Тому ця доба і складає “початковий етап для спільної історії України та Росії”.

Другий етап в історії України – це етап феодалізму. М. Рубінштейн не може знайти терміну для означення етноспільнот на цьому етапі, коли попередня єдність Київської Русі розпадається, але ще не виникають “українська та російська нація”. Для вченого, як і для Й. Сталіна, визначеннями якого М. Рубінштейн керується в національних питаннях, є лише племена – “етнічні поняття ранньої доби” та “нація” – “набагато складніше поняття, яке виступає набагато пізніше”²¹. В період феодальної роздрібненості, процес відособлення давньоруських князівств не призводить, на думку вченого, іще до виникнення “якого-небудь специфічного угруповання племін на певній території, угруповання, яке вже потім явиться попередницею України як територіального цілого”. А поки-що, “ми ще маємо не угруповання племін, а ряд окремих племін, що створюють своє самостійне політичне утворення”. Далі, М. Рубінштейн не погоджується з традиційною думкою російської історіографії про те, що лише татарське завоювання призвело до розриву єдності північно-східних та південно-західних руських земель. “Коріння” цього розриву, на думку М. Рубінштейна, “лежить глибше, в розвитку феодального ладу, і внутрішнього і політичного ладу цих земель. Розвиток феодального ладу боярської феодальної верхівки – ось сила, яка створила цю окремішність і привела до роздрібнення окремих земель”. Втім, “татарське завоювання закріпило цю феодальну роздрібненість”²². Тобто, не дивлячись на деяку зміну термінології як наслідок дискусій з проблем історії феодалізму, М. Рубінштейн і далі підтверджує своє розуміння відособлення українського історичного процесу саме як результат розвитку соціально-економічних відносин, розвитку феодалізму.

Далі, в цьому лекційному курсі вчений детально характеризує розвиток Галицько-Волинського князівства та інших українських земель, показує історіюУкраїни в період входження до складу Литви та Речі Посполитої тощо. Термін “українські землі” він застосовує починаючи з кінця ХVІ ст.²³

На основі загальних курсів з історії народів СРСР та спецкурсів з історії України, прочитаних М. Рубінштейном в московських вузах в 1934 –1937 рр., він розробляє більш синтетичний і фундаментальний курс з історії народів СРСР. Цей курс був вперше апробований вченим в МОПІ в 1938/1939 учбовому році. В повному вигляді він складає 860 сторінок машинопису²⁴. Окремі підрозділи в лекціях курсу подають хід українського історичного процесу. Новий лекційний курс вченого вже враховував зміни, що сталися в історичній науці й освіті після початку критики концепції М. Покровського (1935 – 1936 рр.) та виходу постанови урядового журі з конкурсу на кращий підручник історії СРСР (серпень 1937 р.). В останній постанові пролунала директивна вказівка розглядати приєднання України до Росії як “найменше зло”²⁵. Виклад української історії в новому курсі М. Рубінштейна під тоталітарним тиском стає більш офіційно догматичним, більш відповідним до вимог влади. Одночасно виклад історії України, особливо давнього періоду, починає наближатися до традиційних поглядів російської історіографії. Так, характеризуючи “Слово о полку Ігореві” він константує наявність “національної самосвідомості руського народу” в ХІІ ст.²⁶.

Критиці концепції М. Покровского саме на українському історичному матеріалі присвячені дві статті М. Рубінштейна. Одна з них вийшла в 1936 р. в московському журналі “Борьба классов”, а друга залишилася не опублікованою. В першій з них вчений дає критику окремих поглядів М. Покровського у зв’язку з класовою боротьбою в Україні в ХVІІ ст. та приєднанням України до Росії²⁷. В архівній статті дається більш розгорнута критика поглядів М. Покровського стосовно того ж періоду історії України та взагалі поглядів останнього на історію України. Стаття була написана в період, як очевидно, після виходу постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 26 січня 1936 р. “Про помилкові погляди так званої історичної школи Покровського”, але до виходу в серпні 1937 р. постанови урядового журі з конкурсу на кращий підручник з історії СРСР, тому, що в статті не згадується формула “найменшого зла”. Стаття називається дещо подібно до опублікованої статті, але важливим моментом є фіксування в назві слова “національна” щодо боротьби українського народу проти поляків: “Національно-класова боротьба на Україні в ХVІІ ст. та її виклад у М. Покровського”²⁸. Спираючись на відомі “Зауваження на конспект підручника з історії СРСР” 1934 р., М. Рубінштейн, насамперед, критикує М. Покровського за те, що в того фактично немає історії України²⁹. А, історія України ХVІІ ст. “ставить цю проблему з особливою виразною конкретністю, приводячи українські землі безпосередньо до складу Московської держави”. Як наслідок утворюється “складне переплетіння історії Великоросії з історією України … з переходом під вплив Московської держави”. Однак, це є продовженням самостійного українського історичного процесу, що ігнорувалося російською історіографією і, так само, ігнорується М. Покровським. У нього лише з темою боротьби Польщі і Росії за Україну з’являється історія України взагалі. Попередні ж епохи української історії, зауважує М. Рубінштейн, ігноруються М. Покровським подібно до російської дореволюційної історіографії. На наступних сторінках М. Рубінштейн показує особливості українського історичного процесу в період від входження українських земель до Литви і до середини ХVII ст.³⁰. Тим самим, вчений розмежовує історію України від історії Росії, чого не робить М. Покровський.

Формулу “найменшого зла” враховує М. Рубінштейн вже в опублікованих статтях 1938 – 1939 рр. Перша з них, присвячена 290-й річниці початку Визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст., якраз насичує партійну тезу конкретним матеріалом³¹. Дві інші публікації присвячені огляду історії Західної України (в одній з них – ще і Західної Белоруссії) у зв’язку з входженням її до складу СРСР в 1939 р. В них М. Рубінштейн показує історію Західної України як складову частину історії України з метою обгрунтування справедливості і закономірності входження цих українських земель до складу УРСР³². Цікаво, що в статті “Западная Украина и Западная Белоруссия” М. Рубінштейн вже визнає існування білоруської народності, яка в нього одночасно з українською вже в ХV ст. є такою, що сформувалася. Щоправда, лише український народ “усвідомлював свою єдність, цінував свою національну самостійність”³³. Стосовно оцінки Переяславського акту М. Рубінштейн пише, що “лише союз з братнім російським народом міг врятувати український народ від польського гніту”³⁴. Відповідно до вимог часу, історик зазначає, що національний рух в Галичині “з самого початку йшов під прапором об’єднання українського народу та з’єднання з народом російським"³⁵.

Викладаючи історію України в московських вузах, М. Рубінштейн використовував нові розробки не лише столичних істориків, але і їх київських колег. Так, наприклад, він намагався узгоджувати свої програми лекційних курсів з програмами українських істориків. В цьому відношенні показовими є програми, що зберігаються в особовому фонді вченого. Одна з них – це програма лекційного курсу М. Рубінштейна в МІФЛІ на 1940/41 навчальний рік, а друга – програма з історії України для університетів і педінститутів, що вийшла у Київі в 1940 р. у видавництві АН УРСР і була складена науковими співробітниками Інституту історії України, які були одночасно і викладачами КДУ та педінституту. Програми подібні між собою по змісту³⁶. В зв’язку з актуалізацією проблематики етногенезу слов’янських народів³⁷ в київській програмі окремим пунктом в лекції під № 10 значиться – “Сформування російського, українського і білоруського народів”³⁸. У М. Рубінштейна вказується лише питання формування українського народу (лекція за № 8)³⁹ і це логічно, бо він читав спецкурс з історії України, а не з історії східнослов’янських народів. В Київі ж за це могли звинуватити в націоналізмі. Очевидно, що М. Рубінштейн, який підтримував постійні наукові контакти з київськими колегами⁴⁰, був у курсі того, що в АН УРСР почала з 1940 р. виконуватися комплексна міжінститутська тема “Походження української народності і формування її в націю”⁴¹. В плані лекції за № 3-4 є пункт “Історія України і проблема етногенезу українського народу”⁴². Передбачав, як видається, М. Рубінштейн і висвітлення проблеми формування української нації, бо один з пунктів лекції під № 10 називається “Національне значення українських об’єднавчих устремлінь”⁴³.

Події ІІ світової війни викликали переміни у внутрішній політиці СРСР, що відобразилося і на долі історичної науки. В багатьох історичних працях воєнних і повоєнних років помітно повернення на позиції традиційної російської історіографії. Теорія “найменшого зла” на практиці більше декларується, ніж її притримуються насправді. Колоніальна політика царизма в історичній літературі все більше реабілітується. Нищівній критиці з боку владних ідеологічних структур була піддана робота Інституту історії України АН УРСР з початку його заснування. Колектив Інституту звинувачувався в тому, що він так і не дав марксистсько-ленінської концепції історії України і що науковці академічної установи опинилися в полоні концепції М. Грушевського. В серпні 1947 р. послідувала постанова ЦК КП(б)У “Про помилки та незадовільну роботу Інституту історії України АН УРСР”. Колектив Інституту, згідно вказівок постанови, повинен був зосередитися на виробленні марксистсько-ленінської концепції історії України. Ця робота зі сторони академічного інституту продовжувалася іще багато років поспіль і знайшла своє втілення в двохтомному виданні “Історія Української РСР”, що вийшов лише в першій половині 50-х рр. Без сумніву, вироблення українськими науковцями в повоєнний період нової концепції історії України проходило в тісному контакті з російськими колегами⁴⁴. Разом з ними проходили різноманітні спільні засідання, консультації. Проблеми історії України обговорювалися на наукових форумах (конференціях, сесіях, розширених засіданнях Вчених рад). Чергові макети запланованого “Короткого курсу історії України” (що втілився в 2-х тт. “Історії Української РСР”) постійно направлялися на рецензування авторитетними фахівцями Москви та Ленінграду⁴⁵. При написанні цієї колективної праці українських істориків, а також і деяких їхніх індивідуальних доробків за взірець нерідко бралися праці російських вчених, де так чи інакше висвітлювалася історія України. В цьому відношенні важливе значення мав вихід в 1947 р. (якраз тоді, коли Інститут історії України АН УРСР зазнав нищівної критики) додаткового тому ВРЕ СРСР. В ньому містився великий узагальнюючий нарис з історії СРСР. Більшу частину нарису займає розділ “Історія СРСР до кінця XVIII ст.” за авторством М. Рубінштейна. В контексті історії народів СРСР знайшов своє місце останній варіант концепції історії України, який, порівняно з першою половиною 30-х рр., майже розчинявся в російському історичному процесі.

Традиційно М. Рубінштейн розпочинає свій нарис з огляду історіографії, в якому дуже стисло дається знайома вже нам критика “старих схем” російських та українських історичних шкіл. Далі вчений приділив увагу і актуальній на той час тематиці – проблемі слов’янського етногенезу, в тому числі етногенезу східних слов’ян⁴⁶. Деякі моменти цього підрозділу протирічать наступним підрозділам статті. Так, тут вказується, що в період Київської Русі існували лише племена східних слов’ян. А вже в наступних підрозділах вчений їх називає “руським народом”⁴⁷. Якщо в зазначеному підрозділі не має місця для давньоруської народності, то в наступному – М. Рубінштейн фактично стверджує її існування. Називаючи при цьому її “руським народом”. Зокрема в етногенетичному підрозділі вчений пише, що “на грунті місцевих племінних особливостей в процесі подальшого історичного розвитку в XIV – XV ст. іде оформлення російського, українського і білоруського народів”. В ХІ – ХІІІ ст. “ці племена виступають під загальною назвою “Русь”.⁴⁸. Однак М. Рубінштейн вважає цей термін для Х – ХІ ст. політичним, а не етнічним. В наступний період назва “Русь” зберігається і далі “в уявленні про руський народ”⁴⁹. Розквіт Київської держави, згідно висновку вченого, “закріпив свідомість внутрішньої єдності… руського народу”⁵⁰. Подібна думка, нагадаємо, ним стверджувалася в одній із лекцій, прочитаних в МОПІ в 1938 р. Втім, як далі пише в додатковому томі М. Рубінштейн, подальший феодальний розвиток теж сприяв “росту свідомості внутрішньої народної єдності Русі, що охоплювала всі землі східного слов’янства, з початком спільної руської культури і розвитком спільноруської писемної мови”⁵¹. Лише в подальшому в “процесі феодального відосіблення і розвитку місцевих територіальних інтересів і зв’язків створилися передумови майбутнього поділу руського народу на великоруський, український, білоруський, які склалися в процесі послідовного об’єднання руських земель на наступному історичному етапі”⁵². Ці положення науковця нагадують версію В. Мавродіна зразка 1945 р., згідно якої давньоруська народність знаходилася в процесі формування, але так до кінця і не сформувалася⁵³. У розділі “Епоха розвинутого феодалізму” М. Рубінштейн зазначає, що внаслідок феодальної роздрібненості, а згодом – чужоземної навали, яка закріпила політичну відосібленість окремих частин Русі, – історія цих частин, що “формували в період ХІ—ХV ст. своє національне буття”, історія України і Білорусії набуває своїх особливих рис⁵⁴. Тобто за М. Рубінштейном, процес формування української та білоруської народностей відбувався в XIV—XV ст. Але в підрозділі, що присвячений історії України і Білорусії в складі Литви, дослідник суперечить початково висловленій ним думці. Він вказує, що саме XV ст. і перша половина XVI ст. “були часом оформлення української і білоруської народності”⁵⁵. Припускаємо, що ця суперечність пояснюється тим, що М. Рубінштейн під час остаточного відредагування тексту враховував побажання В. Пічети. Останній в своїй неопублікованій рецензії⁵⁶ на попередній варіант нарису М. Рубінштейна не погоджувався з деякими твердженнями автора. Рецензент піддав сумніву порушене дослідником питання про хронологічні межі формування білоруської народності і запропонував, по можливості, врахувати його заувагу⁵⁷. В. Пічета вважав, що оформлення білоруської народності (як і української) тривало у XV – в першій половині XVI ст.

Інша важлива проблема – проблема приєднання України і Білорусії в середині XVII ст. до Росії подається М. Рубінштейном у відповідності до офіційної формули “найменшого зла”. Вписуючи свою схему історії України в загальну схему історії народів СРСР, М. Рубінштейн враховував всі особливі періоди історії України: Галицько-Волинський, Литовський та Польський. Необхідно зауважити, що вчений в цьому нарисі не дотримувався послідовно власної періодизації, висловленої у 30-х рр., що будувалася на формаційній теорії. Тут перемежовуються водночас періодизація за формаційним принципом та періодизація за зовнішніми політичними чинниками. На це, до речі, у згаданій рецензії вказав також В. Пічета⁵⁸.

У тому ж 1947 р. вийшло друге видання І тому підручника з історії СРСР для історичних факультетів. Серед авторів та редакторів видання знову бачимо М. Рубінштейна. Одним із важливих підрозділів підручника за авторством вченого був підрозділ під  назвою “Україна і Білорусія в XVI – XVII ст.⁵⁹. Виклад матеріалу в цілому повторює відповідні місця нарису, вміщеного в додатковому томі ВРЕ. Зокрема, приєднання України до Росії та його наслідки оцінюється М. Рубінштейном у відповідності до формули “найменшого зла”. Втім, перспектива історичного розвитку України після приєднання подаєься ним в позитивному ракурсі. Переяславським актом було “закладено фундамент союзу двох братніх народів”; приєднання до Росії було “єдино правильним і відповідало історичним сподіванням українського народу”⁶⁰.

В наступні роки вчений, в зв’язку з тим, що він потрапив під політичний прес під час кампанії “боротьби з космополітизмом та низькопоклонством”⁶¹ був відсторонений від активної діяльності в радянському історіографічному процесі⁶². Лише після смерті Й. Сталіна вчений зміг повернутися в лоно активного наукового життя: знову долучається і до роботи в галузі історії України⁶³ (яку не полишає до кінця свого життя, як і повсякчасних прямих контактів з провідними науковцями з України⁶⁴). Але на цей час марксистсько-ленінська концепція історії України, фактично, уже була сформована.

Підсумовуючи дане дослідження, зауважимо, що, хоча опублікованих праць М. Рубінштейна в галузі історії України обмаль, але проведений аналітичний огляд свідчить, що внесок будь-якого дослідника в історіографічний процес, а ще ширше – в інтелектуальну історію – не слід обмежувати лише публікаціями. Дослідник впливає на розвиток історіографічного процесу, а також і на формування історичної свідомості широкого загалу через посередництво багатьох чинників, серед яких власне публікації іноді не є вирішальними. Важливу роль у формуванні історичної думки відіграють різноманітні наукові контакти в історичному середовищі (серед них – безпосередні стосунки поміж науковцями; участь у конференціях, семінарах, засіданнях, нарадах, сесіях наукових установ тощо); проведення на практиці власного бачення процесу історичного розвитку через посередництво читання лекційних курсів, ведення семінарських занять, формування науково-педагогічної школи тощо. Тому вважаємо, що внесок М. Рубінштейна у формування радянської версії українського історичного процесу був досить вагомим. Серед окремих елементів творчого доробку вченого велике значення для радянської історіографії мало висунення ним положень про Київську Русь як “спільний початковий період” історії двох гілок східного слов’янства – українців та росіян. В цьому відношенні М. Рубінштейн набагато років випередив вимоги, що їх ставила перед істориками політико-ідеологічна дійсність епохи другої половини 30-х рр.; суголосні майбутнім радянським концепціям етногенезу східних слов’ян були і погляди вченого щодо обгрунтування хронологічних меж формування братніх народів. В працях 30-х рр. М. Рубінштейн, хоча в деяких моментах і наближається до концепції давньоруської народності, але, фактично, вона ним не визнається. Лише в повоєнний період науковець приєднався до тих істориків, які поділяли думку про існування давньоруської народності.

Наостанку зауважимо, що дана стаття далеко не вичерпує собою наукову діяльність М. Рубінштейна в галузі історії України. Внесок вченого в розвиток української радянської історичної науки іще потребує більш поглибленого студіювання.

Публікується за виданням: Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. Міжвідом. зб. наук. праць. Вип. 11. Київ: НАН України. Ін-т історії України, 2004. С. 225-273

1. 1. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.11. – Ед. хр.2. – 172 л. (гранки на Л.98-177. Слід внести уточнення: назва статті в гранках має дещо форму – “Феодализм в России”).
   2. Рубинштейн Н. Л. О путях … – С.101.
   3. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.12. – Ед. хр.10. – 11 л.
   4. Там само. – Л.1.
   5. Там само. – Л.1.
   6. Там само. – Л.1.
   7. Там само. – Л.3-11.
   8. Там само. – К.1. – Ед. хр.1. – Л.18 об.; Там само. – Ед. хр. 4. – Л.13-14.
   9. Там само. – Л.18 об.
   10. Там само. – Л.18 об.
   11. Там само. – Ед. хр.4. – Л.15; Дмитриев С. С. К истории … - С.456-457.
   12. Рубинштейн Н. Л. О путях … – С.100.
   13. Див.: НИОР РГБ. – Ф.521. – К.12. – Ед. хр.14. Рубинштейн Н. Л. Лекция по истории Украины в Историко-Филологическом Институте НКП. 1936 г.– 26л.
   14. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.12. – Ед. хр.8. – 195 л.
   15. Там само. – Л.1
   16. Там само. – Л.1.
   17. Там само. – Л.1-2.
   18. Там само. – Л.3.
   19. Там само. - Л.5.
   20. Там само. – Л.5.
       
   21. Там само. – Л.6.
   22. Там само. – Л.38.
   23. Там само. – Л.48.
   24. Там само. – К.13. – Ед. хр.1. – 860 л.
   25. Див., детальніше: Юсова Н. Зміна акцентів в … - С.376-377.
   26. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.13. – Ед. хр.1. – Л.129.
   27. Див.: Рубинштейн Н. Л. Классовая борьба на Украине в ХVІІ веке // Борьба классов. – 1936. – № 4. – С.34-46.
   28. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.12. – Ед. хр.3. – 10 л.
   29. Там само. – Л.1.
   30. Там само. – Л.6-10.
   31. Рубинштейн Н. Борьба украинского народа против панской Польши и присоединение Украины к России (В помощь преподавателю истории) // Учительская газета. – 1938. – 3 февраля. – С.2.
   32. Рубинштейн Н. Западная Украина. Историческая справка ... – С.2; Його ж. Западная Украина и Западная Белоруссия. (Краткая историческая справка) … – С.10-15.
   33. Рубинштейн Н. Западная Украина и Западная Белоруссия … – С.13.
   34. Там само. – С.14.
   35. Там само. – С.15.
   36. Пор.: НИОР РГБ. – Ф.521. – К.12. – Ед. хр.17. – 4 л.; Ед. хр.20. – 75 л.
   37. Див.: На сессии ООН АН СССР (6 октября 1938 г.). // Вестник древней истории. – 1938. - №4(5). – С.261; Юсова Н. Зміна акцентів в … - С.381-382.
   38. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.12. – Ед хр.20. – Л.6.
   39. Там само. – Ед. хр.17. – Л.1 об.
   40. Супруненко М. Є. Інститут історії України в 1938 р. // Вісті АН УРСР. – 1939. - №1/2. – С.95-96;
   41. Див.: Сапєгін А. А. Тематичний план АН УРСР. // Вісті АН УРСР. – 1941. - № 1. – С.44-45; Академія наук УРСР у 1941 р. / Склали: С. Є. Боржковський, Т. О. Времєва та ін. – К., 1941. – С.110.
   42. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.12. – Ед хр.17. – Л.1.
   43. Там само. – Л.11.
   44. Коваль М. В., Рубльов О. С. Передмова. // У лещатах тоталітаризму: перше двадцятиріччя Інституту історії України НАН України (1936-1956 рр.): Зб. документів і матеріалів: У 2-х ч. – К., 1996. - Ч.І. – С.31-32.
   45. Див.,напр.: НИОР РГБ. – Ф.444. – К.14. – Ед. хр.56. ЦК ВКП(б). Отдел пропаганды и агитации. Письма к Козаченко А. И. 1949 г. Машинопись с подписью [Лихолата А.]. – 2 л.; Там само. – Ф.731. – К.6. – Ед. хр.42. Гудзий Н. К. Замечаний по поводу макета “Истории Украинской ССР. Т.І”. 1952 г. Автограф (черновой). – 18 л.
   46. Рубинштейн Н.  История СССР до конца XVIII. // БСЭ. – Том СССР. – М., 1947. – Стб.287-470.
   47. Див., напр.: Там само. – стб.315.
   48. Там само. –стб.303.
   49. Там само. – стб.303.
   50. Там само. – стб.315.
   51. Там само. – стб.317.
   52. Там само. – стб.317.
   53. Юсова Н. “Проблема давньоруської народності” в праці В. В. Мавродіна “Образование Древнерусского государства” (1945 р.). // Рутеніка. Том І. – К., 2001. – С.160.
   54. Рубинштейн Н.  История СССР до … – стб.339.
   55. Там само. – стб.346.
   56. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.28. – Ед. хр.18. Пичета В. И. Отзыв о статье Рубинштейна Н. Л. “История СССР” – 10 л.
   57. Там само. – Л.4.
   58. Там само. – Л.2.
   59. История СССР. – Т.І, изд. 2-е. / Учебник для исторических факультетов вузов. – М., 1947. – Глава ХХ Украина и Белоруссия в XVI-XVII вв. - С.485-507. [у співаторстві з С. Бахрушиним].
   60. Там само. – С.495, 501-502.
   61. Слід зауважити, що іще в середині 1944 р. книга М. Рубінштейна “Русская историография” була піддана гострій критиці на нараді істориків в ЦК ВКП(б) з приводу складання підручників з історії СРСР. Тоді вченого було звинувачено в тому, що ним на сторінках цього дослідження беруться під захист німецькі вчені-норманісти Байєр, Шльоцер, Міллер, які стверджували, що культуру та державність слов’янам принесли саме представники німецького етносу. Але тоді ця критика не мала якихось певних практичних наслідків для подальшої долі науковця. Детальніше про це див.: РГА СПИ. – Ф.17. – Оп.125. – Ед. хр.222. Материалы по составлению учебника истории СССР и совещание историков. Июль – сентябрь 1944 г. 118 л. – Т.І. – Л.5; Там само. – Ед. хр. 224. Материалы по составлению учебника истории СССР и совещание историков. Письма Панкратовой А. О брошюре В. И. Пичеты «Героическое прошлое белорусского народа”. Июнь – ноябрь 1944 г. 146 л. – Т.ІІІ. – Л.117.
   62. НИОР РГБ. – Ф.521. – К.1. – Ед. хр.11. Рубинштейн Н. Л. Документы, связанные с осовобождением от работы в МГУ и переводом в Московский Государственный Библиотечный институт. 1949 г. – 9 л.; Там само. – Ед. хр.12. Рубинштейн Н. Л. Материалы, связанные с обвинением в “низкопоклонстве перед Западом. 1948-1949 гг. – 38 л.; Дмитриев С. С. К истории … - С.467-468.
   63. Див., напр.: Рубинштейн Н. Л. Две научные работы по истории освободительной войны украинского народа 1648 – 1654 годов. [Рецензия]: Воссоединение Ураины с Россией 1654 – 1954. – Сб. статей. – М.: Изд. АН СССР, 1954. – 440 с., илл. // Вопросы истории. – 1954. - № 10. – С.133-139; НИОР РГБ. – Ф.521. – К.23. – Ед. хр.13. Рубинштейн Н. Л. Отзыв на монографию В. А. Голобуцкого. “Дипломатическая подготовка Переяславской Рады 1654 г.” 1953 г. – 5 л.; Там само. - К.12. – Ед. хр.11. Рубинштейн Н. Л. “300-летие воссоединения Украины с Россией”. Тезисы доклада. 1954 г. – 6 л.; Там само. - Ед. хр.12. Рубинштейн Н. Л. Заметки по истории Украины. [1955 г.]. Приложено: сопроводительное письмо к неустановленому лицу с обращением “Эдуард Николаевич”. – 10 л.; Там само. – Ед. хр.13. Рубинштейн Н. Л. Заметки по украинской историографии. [кон. 1950-х гг.]. – 10 л.; Там само.  – К.23. – Ед. хр.15. Рубинштейн Н. Л. Отзыв о рецензии Гуслистого на О. К. Касименко: “Российско-украинские взаимоотношения”. (в ред. Журн. “Вопросы истории”). 1956 г. – 5 л. При розгляді останньої рецензії слід брати до уваги власне саму роботу К. Гуслистого, яка також відклалася у фонді московського історика: Там само. – К.27. – Ед. хр.39. Гуслистый К. Неквалифицированное освещение важных исторических вопросов О. К. Касименко. Русско-украинские отношения. 1648-1654 гг. – 1955 г. – 17 л.
   64. Див., напр.: Там само. – К.25. – Ед. хр.34. Голобуцкий В. А. Письма к Рубинштейну Н. Л. 1953-1957 гг. – 6 л.; Там само. – Ед. хр.32. Введенский А. А. Письма к Рубинштейну Н. Л. 1961 г. – 6 л.