Див. Частину 1

 Див. Частину 2

Художнє бачення

Визначивши той обсяг знань щодо козацької уніформи/традиційного одягу, який станом на середину ХІХ ст. можна було почерпнути в історичних працях, спробуємо з’ясувати, як презентувалася козацька зовнішність «для більш широкого споживання» – у красному письменстві. Одночасно це буде спробою окреслити, як відбувалася рецепція «наукових» історичних знань у художній літературі першої половини ХІХ ст.

Одразу слід зробити заувагу, що на наявність та детальність описів козацької зовнішності у творах справляв значний вплив літературний канон. Одиничні на початку ХІХ ст., під впливом романтичних віянь такі описи частішають з 1830-х рр.

Найранішим художнім текстом першої половини ХІХ ст., в якому натрапляємо на опис козацької зовнішності, є четверта частина «Виргилиевой Энеиды на малороссийский язык переложенной» І. П. Котляревського, яку було вперше надруковано у 1809 р. Там, перенісши на давні Апенніни реалії Гетьманщини, автор змальовував військові приготування латинців для війни з троянцями:

По городам всяк полк назвався,
По шапци всякый розлычався,
Впысалы військо пид ранжырь;
Пошылы сыни всим жупаны,
На спид же билые каптаны,
Щоб був козак, а не мугырь¹.
***
Урядныкы з Атаманамы
Новымы чванылысь шапкамы
***
Так, вичной памьяты бувало
У нас в Гетьманщыни колысь,
Так просто військо шыковало,
Не знавшы: стій, не шевелысь;
Так славные полкы козацьки
Лубенській, Гадяцькій, Полтавській
В шапках було, як мак цвитут².

   Як бачимо, тут опис козацького війська співпадає з сюжетом про однострій зразка 1763 р. Причому, це співпадіння дозволяє припустити що І. П. Котляревський чи прямо спирався на один з текстів, які містили даний сюжет, чи зафіксував такий вигляд козацького війська у своїх спогадах.

  Найбільш наголошеним елементом форменого одягу козаків в «Енеїді» є шапки; аналогічну ситуацію спостерігаємо і в тогочасних поезіях. Так, юний О. С. Пушкін зовнішність малоросійського козака у 1814 р. змальовував наступним чином:

Черна шапка набекрени,
Весь жупан в пыли.
Пистолеты при колене,
Сабля до земли³.

У К. Рилєєва А. Войнаровський в однойменній поемі (1823) під час якутського заслання мав наступний вигляд:

С винтовкой длинной за спиной;
В полукафтанье, в шапке черной
И перетянут кушаком,
Как стран Днепра Козак проворной
В своем наряде боевом⁴.

Цей опис, виходячи з передмови, мав відноситися до 1730-х рр.

Наступного, 1824-го, року друком вийшов роман «Бурсак» В. Т. Наріжного, який можна визнати першим великим художнім текстом у російській літературі на тему малоросійської минувшини⁵. Дія роману розгортається десь наприкінці XVIII ст., хоча хронологія є доволі умовною. Декілька разів у тексті подано опис козацького вбрання. Так, потрапивши до житла Мемнона, головний герой твору Нєон опинився у кімнаті, в якій «одна стена от пола до потолка увешена была оружием всякого рода, другая унизана одеянием на разные покрои. Там были платья малороссийские, черноморские и польские». Одно з них, «черкесское платье кармазинного цвета», герой трохи згодом і вдягнув⁶.

 Куди детальніше В. Т. Наріжний описав однострій «гетьманського полку» (який, зважаючи на функції, можна ототожнити з сердюками). Після зарахування Неона до гетьманських охоронців, він вдяг відповідний однострій: «синюю куртку, такие же шаровары и черкеску красного цвета, препоясался саблею и в руки взял копье»⁷. В перший день служби новий охоронець отримав настанови щодо кола осіб, яких він мав пропускати до гетьманських покоїв. Серед інших, доступ туди мали «дневальные: войсковой старшина, сотник и есаул, которых безошибочно узнать можешь по золотым поясам»⁸. Незабаром Нєон сам став вже єсаулом і, відповідно, «переоделся в другое платье, соответственное новому званию. Оно было точно такое же, как и прежнее, но сукно гораздо тонее, и черкеска по краям выложена золотым галуном, а за спиной висели две такие же кисти. Копье не принадлежало уже к …вооружению»⁹. Як бачимо, у В. Т. Наріжного простежується ідея наявності знаків розрізнення на козацькому однострої.

У 1824 р. було надруковано також повість В. Т. Наріжного «Запорожец». Але якщо у «Бурсаку» є хоча б дві згадки «черноморского платья», то у цьому творі запорозький одяг не описано навіть на такому рівні.

В «Невском альманахе на 1827 год» було опубліковано повість Ореста Сомова «Гайдамак». На її початку автор описував Воздвиженський ярмарок у Кролевці, під час якого «в ятках на площади толпились веселые казаки в красных и синих жупанах»¹⁰. Там само розкидався грішми «молодой чумак в синем жупане тонкого сукна, в казачьей шапке с красным верхом, лихо заломанной на голове, с алым шелковым платком на шее, распущенным по груди длинными концами, и в красных сафьянных чоботах»¹¹. Цей хлопчина насправді був гайдамаком Леськом (гайдамаки розумілися передусім як нальотчики на польські землі з числа запорожців).

Кінець 1820-х рр. позначився у російській літературі як посиленням романтичних тенденцій, так і переходом до «вальтерскоттівського» канону в історичній прозі. Одним із проявів цих процесів була зростаюча увага до опису зовнішності своїх героїв, який мав відповідати при цьому історичним реаліям (у тому вигляді, в якому вони уявлялися авторам у першій половині ХІХ ст.).

У 1829 р. М. М. Загоскін видав роман «Юрий Милославский, или Русские в 1612 году», який традиційно називають першим історичним романом вальтерскоттівського типу у російській літературі¹². Одним із головних героїв твору був запорожець Кірша. З його описом читач зустрічається вже на перших сторінках книги:

в сером армяке, подпоясанный пестрым кушаком, из за-котораго виднелась рукоятка широкаго Турецкого кинжала, лежал на снегу; длинная винтовка, в суконном чехле, висела у него за спиною; а с правой стороны к поясу привязана была толстая Козацкая плеть. –Татарская шапка, с густым околышем, спала с его головы, и ветер развевал черныя его кудри по воздуху¹³.

Цей опис видає, що автор не мав визначених уявлень про те, як повинен виглядати «справжній запорожець». Тож, літератор використав комбінацію відомих йому елементів одягу. Набір речей запорожця демонструє в першу чергу його войовничість та «напівазійськість» (орієнтальність) вигляду¹⁴. Найбільш примітна деталь в даному описі – зачіска. На неї, як на помилку, очевидно, вказав авторові М. І. Гнідич. У відповідь М.  Загоскін виправдовувався:

не понимаю сам, как мог я, имея в руках своих подробное описание Запорожской Сечи, в котором упоминается не только об их законах, военных подвигах, политическом существовании, но даже о мелких подробностях, касающихся до их домашнего быта, обычаев и нравов, сделать такой непростительный анахронизм, виноват, проглядел кудри! Во втором издании непременно исправлю¹⁵.

Втім, походження «неканонічної» зачіски пояснити неважко. Літератор, зважаючи з розкиданих по тексту коротких згадок про січовиків та їх побут, спирався в уявленнях про них на якийсь варіант похідного від праці С. І. Мишецького тексту (зрештою, у нього на той час фактично не було іншої альтернативи, якщо мати на увазі друковані джерела). Відповідно, М. Загоскін не міг знайти там інформації щодо зовнішності та одягу запорожців, зокрема й про те, що «канонічний» запорожець мав носити чуба та вуса.

Сучасна ілюстрація до твору: Загоскин Н. Юрий Милославский или русские в 1612 г.

https://www.e-reading.club/bookreader.php/23107/Zagoskin_-_Yuriii_Miloslavskiii%2C_ili_Russkie_v_1612_godu.html

До речі, письменник дійсно виправився – у наступних виданнях твору просто констатовано, що з голови в Кірши впала шапка¹⁶. Разом з тим, у тексті присутні ще два епізоди, де побіжно зображено запорожця та його «особливі прикмети» – і зачіска серед них не фігурує¹⁷. Втім, певно автор просто не вважав за потрібне витрачати багато зусиль на коригування тексту. Цікаво також що два рецензенти, С. Т. Аксаков та О. С. Пушкін, які доволі прискіпливо поставилися до виявлення похибок у новому романі, жодним чином не згадали цю невідповідність із зачіскою¹⁸. Звісно, можливо, що з їх точки зору це був доволі дрібний епізод; але більш вірогідним бачу те, що вони самі, на відміну від уродженця Полтави М. І. Гнідича, на той момент не мали особливих уявлень про запорозьку зовнішність.

У 1829 р. вийшов друком роман Ф. В. Булгаріна «Иван Выжигин». Роботу над твором автор вів ще з 1825 р. У цьому авантюрному романі, що користувався неабиякою популярністю у читачів¹⁹, було коротко згадано одяг малоросійських козаків. Один з героїв, оповідаючи про своє дитинство, відзначив що його батько був надвірним козаком на Правобережжі.

Наряд этих домашних казаков точно таков, говорят старики, как прежняго Малороссийскаго войска: широкие Турецкие шаровары, куртка, баранья шапка. Казаки бреют головы и носят на маковке длинный хохол, завивая его за ухо: этот клок волос называется оселедец. Бороды также бреют, оставляя длинные усы²⁰.

Очевидно, що перед автором у даному випадку не стояло завдання точно змалювати історичні деталі. Тож, схоже, що він обмежився переказом образу, відомого йому на рівні повсякденних уявлень.

У 1830 р. Фаддей Венедиктович випустив друком вже «вальтерскоттівський» роман «Дмитрий Самозванец». Тут він більш відповідально, ніж М. Загоскін, підійшов до зображення обставин кінця XVI – початку XVII ст. Перебування Лжедмитрія на Запоріжжі у 1596 р. займає не останнє місце у сюжеті, тож автор доволі детально змалював тамтешніх козаків. Загалом, джерела своїх уявлень про Січ Ф. В. Булгарін виклав у примітках: «Все, что говорится о запорожцах, почерпнуто из Боплана²¹..., Свенцкаго (Opis Star. Polski), Гвагнини, Бантыша-Каменскаго и других Писателей»²². З тексту роману видно, що перше місце для опису запорозького побуту займає «Опис України» Г. Боплана, який доповнено відомостями, наведеними у Д. М. Бантиша-Каменського. Але описи зовнішності запорожців показують що тут Ф. В. Булгарін послугувався якимось іншим джерелом. Так, на кошовому отамані були

красные шаровары из Турецкаго сукна, грязные и в пятнах; рубаха, напитанная дегтем, и на плечах короткая бурка. Бритая голова прикрыта была небольшою Турецкою красною фескою, из под которой висел длинный хохол волос, завернутый трижды за ухо. Борода была гладко выбрита, и длинные усы доходили до груди²³.

Дещо згодом цей персонаж

надел на себя полукафтанье с закидными рукавами за плеча, голову покрыл высокою бараньею шапкою чернаго цвета с красным верхом²⁴.

Після прийому до товариства, Лжедмитрій був відправлений до курінного, який «сидел возле огня в одной рубахе и холстяных портах»²⁵. Під час представлення цьому начальнику, з’ясувалося що у курені перебуває його шкільний товариш, поляк Міховецький. Тож, курінний передав новачка під опіку його більш досвідченого знайомця. Вводячи Лжедмитрія в обставини січового побуту, Міховецький не оминув і теми одягу:

советую тебе переодеться по-нашему. Эта одежда с золотыми нашивками слишком чиста для Запорожца. Ты должен знать, что нечистота почитается у нас так же похвальным качеством, как презрение пышности между монахами. Вот тебе полный казацкий наряд. Эти шаровары отняты моим товарищем у Турецкаго Старшины под Аккерманом; полукафтанье выкроено из Польского кунтуша, снятого с одного богатого Пана, неприязненного казакам; шапка отнята мною у Татарина в степи. Все это немного запачкано, но грязные пятна составляют красу нашей одежды, как прорехи в плаще Диогеновом… Белья мы не любим мыть: это дело женское. Для защиты себя от насекомых мы смачиваем рубахи в дегте. Это бережет нас также и от чумы²⁶.

Як бачимо, подібно до опису М. Загоскіна, головна риса запорозького вбрання – еклектика: костюм є збірним з елементів одягу сусідніх народів.

Далі йшов епізод із розповіддю про морський похід запорожців, заснований на свідченнях Боплана. Тож повідомлялося й те, що «казаки запаслись одеждой, то есть каждый взял на дорогу одну пару платья и одну рубаху»²⁷.

У четвертій частині роману зустрічаємо ще один опис запорожців, вже під час дій у Московії у 1605 р. Козаки, на чолі зі своїм наказним отаманом, перебували у таборі:

Возле огня на отрубке дерева сидел высокий худощавый бледный воин в высокой черной бараньей шапке, окутанный буркою. Длинные усы его висели до груди, и он… посматривал исподлобья на своих есаулов... Бритыя головы с одною прядью волос на маковке, длинные усы придавали их лицам зверский вид. У некоторых за поясом были пистолеты, кинжалы и на бедре кривая сабля²⁸.

Отже, схоже що саме в «Дмитрие Самозванце» у російську літературу вперше вводився цілісний «достовірний» образ, який дозволяв більш-менш детально уявити запорожців.

Фадей Булгарін за працею. Тогочасна карикатура

    У 1834 р. Ф. В. Булгарін видав наступний роман, на цей раз присвячений одному з найпопулярніших персонажів тогочасної російської літератури – гетьману Івану Мазепі. У творі зображено представників різних козацьких спільнот. Один з головних героїв, запорожець Богдан Огневик, виглядав наступним чином: «молодой человек исполинского роста, в коротком кунтуше, в широких шароварах и в низкой бараньей шапке»²⁹.

Опис малоросійських козаків обмежено представниками старшини та сердюками:

Старшины и полковники были в Польском платье, в длинных шелковых кафтанах, называемых жупанами, сверх которых надеты были суконные кунтуши с прорезными рукавами. Все они подпоясаны были богатыми парчовыми кушаками, при саблях, в красных сапогах; головы у всех были обриты в кружок, а на верху оставлен был хохол, и все носили длинные усы, но брили бороды³⁰.

Джерело цього опису стає очевидним після погляду на сердюків. Ця особиста гвардія та тілоохоронці гетьмана³¹

одеты были в синие кунтуши с красными воротниками и красными выпушками по швам, имели низкие шапки с черным бараньим околышком и красным верхом; подпоясаны были красными шерстяными кушаками, имели сабли и черные ременныя перевязи, на которых висели небольшия пороховницы с гербом Малороссии³².

   Сердюки Мазепи не відрізнялися для Ф. В. Булгаріна за виглядом від виборних козаків часів Розумовського. Тут ми надибуємо на вже добре відомий нам сюжет із описом останніх. Очевидно, літератор спирався на «Историю Малой России» Д. М. Бантиша-Каменського, та не тільки на текст; але й на графіку звідти. Як старшина виглядає такою, що прямо «зійшла з малюнків», так і в описі сердюків є деталі, відсутні у тексті, але помітні на гравюрі. У цьому ж фрагменті наведено опис вбрання й самого гетьмана³³, у даному випадку цікавий в першу чергу своїм походженням: у примітці вказано: «В таком кафтане автор видел современный портрет Мазепы»³⁴. Таким чином бачимо, що Ф. В. Булгарін використовував й візуальні джерела не-книжкового походження.

Головний антагоніст Мазепи у романі, фастівський полковник Семен Палій, мав наступний вигляд:

…воин высокого роста, сухощавый, бледный. Седые усы его ниспадали на грудь. Бритая голова покрыта была низкою шапкой с голубым бархатным верхом и с собольим околышком, а из-под шапки, надетой на бекрень, висел клок белых, как лунь, волос, или чуприна. Он был в синем суконном кунтуше, с прорезными и закидными рукавами, подбитом светло-голубою шелковою тканью, в красных бархатных шараварах и в желтых сафьяных сапогах. За золотым Персидским кушаком заткнут был Турецкий кинжал; чрез плечо, на красных шелковых шнурках висела кривая Турецкая сабля в золотых ножнах. Турецкое, окованное серебром, седло покрыто было бархатным чапраком с золотою бахромой³⁵.

За командиром

ехал казак в синем кобеняке (Род шинели – примітка Ф. В. Булгаріна), насунув видлогу (Капюшон – примітка Ф. В. Булгаріна) на малую шапку из черной овчины³⁶.

В некотором отдалении ехали рядом два воина, одетые также в короткие суконные кунтуши синяго цвета и в голубых бархатных шапках. Наряд их был простой, и только в оружии и в конской сбруе видно было золото и серебро³⁷.

За ними ехали в беспорядке, но в тишине казаки, по одному, по два и по нескольку вместе. Некоторые были в кобеняках, а другие сняли кобеняки и перевесили их чрез седло. Наряд простых казаков состоял из синей куртки с нашивными на груди карманами, для хранения зарядов, и из широких холстинных шаровар, также с нашивными карманами по обеим сторонам, в которых были пистолеты. Все казаки имели одинакия низкия шапки из черной овчины с голубым верхом и светло-голубые шерстяные кушаки. У каждого была сабля при бедре, за плечом ружье, обернутое в овчину, и в руке длинная пика. Чрез плечо на ремне висела нагайка. С тылу чрез седло перевален был мешок с съестными припасами и кормом, а напереди была баклага с водою и аркан, свернутый в кольцо³⁸.

Загалом, це військо однозначно не ідентифікується. Сам Палій, як і його наближені, мав чітко зазначене запорозьке походження та належність. На це вказує також його зовнішність та велика кількість східних трофеїв в екіпіровці. Однак це уніформоване військо, очевидно, запорожцями не було. Ф. В. Булгарін прямо визначає його як «ватагу Украинских казаков»³⁹. Враховуючи що під поняттям «Україна» Ф. В. Булгарін розумів Правобережжя, це були козаки Фастівського полку, який Палій очолював. Але, описи діянь цієї ватаги куди більш відповідають гайдамацько-запорозьким.

Самі запорожці описані у даному творі майже так само, як і в «Дмитрие Самозванце»:

Одетые в богатые панские кунтуши, подпоясанные парчовыми и шелковыми кушаками, награбленными в Польше, или в куртках и шараварах из драгоценных Восточных тканей, полученных в добычу при набегах на Крым, блистающие богатым вооружением, но замаранные дегтем, салом и смолою⁴⁰.

Схоже, опис паліївців не має прямого джерельного прототипу і є творчою обробкою автора, на основі відомих йому деталей козацького вбрання з тексту Д. М. Бантиша-Каменського. Військо це, подібно гетьманцям, уніформоване – і знову одним з наголошених елементів вбрання є шапки. Ідея про єдиний колір речей, здається, походить із традиції розрізнення за полками за допомогою кольорів. Найбільш цікавими деталями одягу цієї ватаги є кармани для зарядів на куртці та кармани під пістолети на шароварах. Якщо останні Ф. В. Булгарін міг «запозичити» у запорожця з гравюри в «Истории Малой России», то кармани на куртці – чи не газирі? – схоже, що походять вже від погляду на чорноморців або інші кавказькі козацькі спільноти, сучасні автору.

У цілому ж Ф. В. Булгарін дуже уважно ставився до історизму свого тексту. Втім, у випадку із описом запорожців, він, схоже, розділяв позицію щодо селянського побуту: «я не хотел описывать подробностей жизни простолюдинов XVII-го века, ибо быт их мало изменился»⁴¹. Тож, при змалюванні реалій кінця XVI – початку XVII ст., окрім свідчень Боплана, використовувалися відомості середини XVIIІ ст. (Тут, до речі, літератор допустив невеликий курйоз – Лжедмітрій у нього побував саме на Новій Січі⁴²). Крім того, судячи з подібності описів запорожців та малоросійського війська (вірніше надвірних козаків), Ф. В. Булгарін не дуже розрізняв січовиків та гетьманців за зовнішністю (принаймні у 1829 р.). Однак він був переконаний щодо уніформованості лівобережних козаків та паліївців. Не зовсім ясним видається походження декількох деталей запорозького вбрання у його творах – чи то вильотів, чи то традиції носіння забрудненого одягу, чи то відомостей про зачіски. Як ми бачили, на той час у науковому дискурсі відомості про останні не циркулювали. Тож, очевидно, тут Ф. В. Булгарін міг користуватися або візуальними джерелами, або текстами про українців загалом, або позатекстовими каналами отримання інформації. Загорнутий за вухо оселедець можна було побачити чи в одного з численних «Козаків-бандуристів», чи дізнатися про нього з «не-козацького» тексту. Тим більше, відомості про зачіски на рівні «всім відомих» знань могли циркулювати і позатекстово. Зокрема, невідомий автор «Писем Х… Ш… к Ф. Булгарину» (1828) у цих подорожніх нотатках описував шлях через колишні запорозькі степи. На одній з поштових станцій він

увидел осьмидесятилетнего стариннаго Запорожца с ужасно длинными усами. Старик разсказывал про прежние походы и про сечу их. ...Разсказывая про походы, называл Светлейшего Князя Потемкина: батько наш Грицько нечеса. Сколь я догадаться мог, то они называли Князя потому нечёсою, что он имел длинные волосы на голове, а не бритую голову и чуприну, как они⁴³.

На попередніх сторінках цей мандрівник подав опис зачісок тогочасних українців:

Малороссияне, все без исключения, бреют бороды, оставляя однако огромные усы, кои у них в большем почтении. Волосы на голове стригут или в кружек, или бреют по старинному, оставя на макушке чуп или хохол, который называют чуприною и завивают за ухо... Впрочем, кажется, что последнее сие обыкновение уже выводится и сохраняется еще токмо между старинными Запорожцами⁴⁴.

Схожу інформацію можна було знайти і в інших травелогах.

Ймовірно, подібне походження мають і відомості про змочені у дьогті сорочки. Щоправда, такий засіб захисту від комах та пошестей приписують в першу чергу чумакам⁴⁵.

Загалом же, як бачимо, для Ф. В. Булгаріна у вигляді українських козаків основними були дві риси – зачіски та еклектичність одягу, який становив суміш елементів вбрання сусідніх народів.

 Хоча М. В. Гоголя, на відміну від Ф. В. Булгаріна, називають істориком, творчість його була проникнута більше поетикою, ніж історизмом. Це позначилося і на описі козаків, чиє вбрання подавалося не детально, а за допомогою слів-маркерів. У 1831 р. друком вийшла перша частина «Вечеров на хуторе близь Диканьки». В «Вечере накануне Ивана Купала»⁴⁶ були деякі згадки козацького вбрання. Так, з приводу Петра Безродного «говорили только, что если бы одеть его в новый жупан, затянуть красным поясом, надеть на голову шапку из черных смушек с щегольским синим верхом, привесить к боку турецкую саблю, дать в одну руку малахай, в другую люльку в красивой оправе, то заткнул бы он за пояс всех парубков тогдашних»⁴⁷. В інших двох випадках в оповіданні акцентувалося лише на козацьких шапках як характерному елементі вбрання: «парубки, в высоких козацких шапках, в тонких суконных свитках, затянутых шитыми серебром поясами, с люльками в зубах», або ж просто згадка скирт хлібу, які «то сям, то там, словно козацкие шапки, пестрели по полю»⁴⁸.

У тій же частині збірки було надруковано «Пропавшую грамоту». У даному творі коротко описано лише запорожця: «Красные как жар шаровары, синий жупан, яркой цветной пояс, при боку сабля и люлька с медною цепочкою по самые пяты» й згадано ту обставину що грамота була зашита саме в козацьку шапку⁴⁹ Разом з тим, в обох цих творах неможливо точно визначити час дії, повністю умовний у першому випадку та умовно визначаємий третьою чвертю XVIII ст., завдяки згадці цариці, у другому.

Проблема з хронологією відсутня в «Страшной мести», яка була надрукована 1832 р., у другій частині «Вечеров». Судячи зі згаданих подій, вони припадали на першу половину 1630-х рр. Описи козацького вбрання епізодичні і в цьому тексті. Так, при пересуванні човном «сидят впереди два хлопца; черные козацкие шапки набекрень… пан их Данило призадумался, и рукав кармазинного жупана опустился из дуба и черпает воду»⁵⁰. Так само коротко говорилося про челядників пана Данила: «десять наивернейших молодцов, в синих и желтых жупанах», чи про нього самого: «виден в толпе красный верх козацкой шапки пана Данила; мечется в глаза золотой пояс на синем жупане»⁵¹.

Більш розгорнуто описувалося М. В. Гоголем вбрання персонажів в «Тарасе Бульбе» (1835). Дія там відбувається, якщо зважати на згадки подій та історичних персонажів, десь наприкінці 1630-х – у 1640-х рр. М. В. Гоголь жорстко не розрізняв запорожців та городове козацтво, та й сам Тарас не був у строгому сенсі запорожцем, але, схоже, всі описи у тексті слід відносити на рахунок саме цієї спільноти. Отже, коли Тарас разом із синами збирався рушити на Січ

Бурсаки вдруг преобразились: на них явились вместо прежних запачканных сапогов сафьянные красные с серебряными подковами, шаровары шириною в Черное море, с тысячью складок и со сборами, перетянулись золотым очкуром. К очкуру прицеплены были длинные ремешки с кистями и прочими побрякушками для трубки. Казакин алого цвета, сукна яркого, как огонь, опоясался узорчатым поясом; чеканные турецкие пистолеты были задвинуты за пояс; сабля брякала по ногам их. …Они были хороши под черными бараньими шапками с золотым верхом⁵².

Власне, далі М. В. Гоголь акцентував увагу якраз на червоному кольорі та широті шароварів: при в’їзді на Січ «запорожец, как лев, растянулся на дороге... Шаровары алого дорогого сукна были запачканы дегтем, для показания полного к ним презрения»⁵³. Андрій, поспішаючи до своєї польки, «с трепещущим сердцем бросился… к обозам, обшарил, где только было съестное, нагрузил мешки и неизмеримые шаровары свои»⁵⁴. Підкреслювалась також запорозька неувага до вигляду одягу: «Малая Азия видела их, с бритыми головами и длинными чубами, она видела немало запачканных дегтем запорожских шаровар… персидские дорогие шали употребляли вместо очкуров и опоясывали ими запачканные свои свитки»⁵⁵.

В.Васнецов. Ілюстрація до "Тараса Бульби" М.Гоголя 1874 р.  

 Згодом М. В. Гоголь відредагував свій твір (1842), розширивши епізод з облогою Дубна та подальшими подіями. Під час бойових дій на запорожцях «не было… ни на ком золота; только разве кое-где блестело оно на сабельных рукоятях и ружейных оправах. Не любили казаки богато наряжаться на битвах: простые были на них кольчуги и свиты, и далеко чернели и червонели черные, червоноверхие бараньи их шапки»⁵⁶. Дивлячись на це військо один з козаків питав: «красные жупаны на всем войске, да хотел бы я знать, красная ли сила у войска?»⁵⁷ Цю тему червоного війська можна знайти в текстах М. В. Гоголя ще раз, якщо повернутися до «Страшной мести». Там пан Данило пригадував часи Сагайдачного: «старый гетман сидел на вороном коне. Блестела в руке булава; вокруг сердюки; по сторонам шевелилось красное море запорожцев»⁵⁸. Втім, судячи із «Ночи перед Рождеством», М. В. Гоголь допускав використання й іншої кольорової гамми: збираючись із запорожцями на прийом до цариці Вакула отримав від них вказівку: «надевай же платье такое, как и мы» й «кузнец схватился натянуть на себя зеленый жупан»⁵⁹.

Не багато деталей в описі вбрання можна знайти й у «Запорожских наездах» А. Чуровського (1837). З опису лівобережних козаків згадано у творі шапки: «двое часовых в высоких шапках», які стояли на вході до гетьманського палацу (описувалися події незадовго до переходу Мазепи на бік шведів)⁶⁰. Отже, знову головні убори подавалася як маркер козацької зовнішності. Запорожців було описано трохи детальніше. Під час підготовки до походу «каждый наездник имел при себе острую саблю, в карманах, пришитых снаружи к шароварам, по две пары исправных пистолетов и винтовку, привязанную к седлу». Костюм же кошового був наступний:

Куртка из грубаго сукна, холстинные шаровары, обрызганные дегтем; разстегнутая рубашка, из-под которой на волосистой груди виден был тяжелый, серебрянный складень; острая шашка, отнятая у Татар в прежних набегах, и деревянная люлька выглядывающая из кармана куртки, были парадныя украшения предводителя наездников Запорожских⁶¹.

Цей опис загалом видається навіяним творчістю Ф. В. Булгаріна.

У першій половині 1840-х рр. друком вийшов ще ряд художніх текстів, аналіз яких допомогає зрозуміти тогочасні уявлення про козацький однострій. Зокрема, згадки про зовнішність козаків є у повісті «Чайковский» Є. П. Гребінки (1843). Час дії там доволі умовний – приблизно кінець XVII ст., судячи зі згадки у минулому часі Сагайдачного; хоча, одночасно сам автор казав про «полковників XVI ст.»⁶². Втім, куди більше ці описи пасували би середині XVIII ст.

Кажучи про старий Пирятин, в якому розпочинається дія твору, літератор згадав його базари, на яких «громко гремели вольныя речи, брякали сабли и пестрели казацкие шапки и жупаны», а

захожий Запорожец выплясывал в присядку отчаянный танец, подымая вокруг облако пыли; порою, как пламя, вырезывалась из пыли его красная куртка, порою выглядывало дьявольски-страшное лицо, с поднятыми к верху усами, с черным чубом, веющим на бритой голове, и опять все исчезало в вихре танца…⁶³.

Описи запорожців і переважають у творі. Так, згадуючи свої дитячі сни, навіяні розповідями старого баштанника про минувшину, оповідач (незрозуміло, чи йде тут пряма мова самого Є. П. Гребінки і його реальні спомини) писав: «вот скачут Запорожцы, красные будто пламя, веют чубы, шумят бунчуки и значки; перед ними Дорошенко, усы в пол аршина». Дитяча уява передає запорожців знову-таки через два основні маркери – зачіски і червоний колір⁶⁴. Фінальна сцена повісті, коли запорожці уходять в похід: «ярко горели их шитые красные жупаны, сливаясь с горизонтом в лучах заходящаго солнца»⁶⁵. У тексті присутній і третій предмет-маркер – шапка. Так, у козачки-корчмарки на зимівнику в околицях Січі «волосы …были убраны под казацкую шапочку-кабардинку»⁶⁶. А на самій Січі «кошевой был одет, как простой казак: в зеленой суконной черкеске с откидными рукавами, в красных сапогах, и небольшой круглой шапочке-кабардинке, обшитой на-крест позументом; только булава, осыпанная драгоценными камнями, да три алмазныя пуговицы на черкеске, величиною с порядочную вишню, отличали его от рядоваго Запорожца, между-тем, как бунчужные и другие из его свиты были в красных кафтанах, изукрашенных серебром и золотом»⁶⁷. Старий запорожець Касьян, своєю чергою, жив тим що привозив на продаж до Гетьманщини шкури впольованих їм видр. Йшли вони «на так-называемыя кабардинския шапки, которыя были в великой моде на Запорожье, и, из подражания, очень уважались на гетманщине»⁶⁸. Ну і, звісно, не міг автор забути при описах й запорозькі штани – чи то згадавши «безконечные карманы… широких шальвар» запорожця Микити, приятеля головного героя, чи «карман безконечных… шальвар» вже згаданого Касьяна⁶⁹. Загалом же, одяг Микити складався з типових для запорожця речей: шаровари, сорочка, куртка та черкеска⁷⁰.

Видання творів Євгена Гребінки. Київ: Дніпро, 1990.

   Гетьманці отримали менш детальний опис, за ними було закріплено й інший колір. На початку дії твору головний герой Алексєй був у «синей черкеске»⁷¹. Під час гулянь у Пирятині Микита був у червоному одязі, довкола ж нього «толпились хорошенькия личики девушек, и синие жупаны гетьманцев, и зеленыя черкески запорожскаго товариства»⁷². Крім синіх жупанів описана ще одна характерна деталь вбрання гетьманців: «сторожевой казак в четвероугольной гетьманской шапке»⁷³.

У тому ж 1843 році Пантелеймон Куліш видав свій перший роман – «Михайло Чарнышенко». Дія у ньому розгорталася у 1762 р. У більшості випадків одяг у тексті описано лише побіжними згадками, чи то червоних жупанів запорожців, чи то вбраного по-запорізьки козака⁷⁴. Трохи детальніше змальовано одяг старого ключника – бувшого запорожця: широкі полотняні шаровари, синя суконна куртка та сапоги⁷⁵.

Але далі письменник подав таки розлогий опис зовнішності двох персонажів: гетьманського козака Середи та запорожця Щербини. Перший «одет был в обыкновенное платье гетманских козаков, с саблею про боку, с длинным ружьем за спиною, в высокой овчинной с красным верхом шапке»⁷⁶. На запорожці

была светлосиняя черкеска с вылётами, то есть с откидными рукавами, из-под которой виднелась оксамитная вишневаго цвету куртка, – красные саетовые шаровары, сапъянъци-чоботы и обложенная накрест позументом четырехсторонняя шапка – кабардинка, сшитая из меха выдры, которую Ногайские Татаре называли кабардою. Впрочем, кабардинка так вошла в моду у Запорожцев, что всякую шапку называли они кабардинкою. Оружие его состояло из кривой турецкой сабли, висящей лезвеем вверх, и четырех пистолетов, – два в кобурах, а два за поясом. На груди вокруг него обвит был широкий черес, или патронташ, наполненный в два ряда патронами. Хотя Запорожцы обыкновенно не возили с собою, едучи верхом, ружей, а употребляли их только, когда плавали в своих чайках… однакож наш Запорожец имел сзади, между буркою и прочим припасом, увязанным в тороках, короткий карабин в чехле⁷⁷.

     Це вбрання запорожця у наступному абзаці автор схарактеризував як «щегольской праздничный наряд»⁷⁸ Як бачимо – знову є шапка-маркер, для представників обох козацьких формувань різна.

Загалом, «моду на кабардинки» серед запорожців, яка «виникла» у 1843 р. пояснити легко. У 1842 р. в Одесі вийшло друком «Устное повествование бывшего запорожца Никиты Леонтиевича Коржа», звідки й було запозичено детальний опис запорозького вбрання⁷⁹.

У 1844 р. було надруковано «Татарские набеги» Г. Ф. Квітки-Основ’яненка. Події там розгорталися на Слобожанщині, відповідно епізодично описувалася форма саме місцевих козаків. Розповідаючи, у спрощено-казковому тоні, про початки заселення Слобожанщини, автор відзначив, що для нових поселенців постійною перспективою було відбиття татарських набігів. Тож, «учредили “казачество” т. е. конное войско», вибрали старшину та «учредили мундиры единообразные». Щоправда, більших подробиць не наводилося⁸⁰. Із деталей одягу згадано було хіба що просто козацьку шапку, або, трохи деталізованіше, «казацкую с червоным верхом шапку»⁸¹.

Основний сюжет твору «здобрено» великою кількістю «малоросійських анекдотів», в яких демонструвалася велика наївність та простакуватість українців. Одна з таких історій розповідала про надзвичайні очікування слобожан після того, як харківський полковник отримав пакет з білгородської губернської канцелярії з приписом відкрити його 1 січня і потім довести його зміст до відома в усіх інших полках. До оприлюднення змісту пакета стали готуватися як до надзвичайного свята. Одночасно Слобожанщиною кружляли чутки щодо сутності постанови, яку він містить. Г. Ф. Квитка-Основ’яненко навів ці чутки, показавши їх як найбільш значущі бажання різних груп слобожан. Зокрема, «заслуженные воины предполагали, что постановлено за столько-то лет военной службы и столько-то походов (и все сходно с своею заслугою), обшивать черкеску такой ширины гасом (малые оружна тогда еще не существовали)»⁸². Деталь, як на мене, примітна, вона передає авторські уявлення про те, чого не було на козацькому строї і чого вони бажали. На самій урочистій церемонії відкриття пакету «для важности, писарь, не смотря на крепкий мороз, был без шубы в черкеске с закинутыми за спину рукавами. Полковники в богатых “киреях” на отличном меху с кистями висящими на длинных снурах»⁸³. По відкриті пакету ж «оказалось что это была простая ничтожная бумага по общему течению гражданских дел»⁸⁴.

У 1845 р. П. О. Куліш почав друкувати глави нового історичного роману «Чорна рада». Втім, повністю його було оприлюднено, із великими змінами, тільки у 1857 р. Цей твір має спільні риси з текстами М. В. Гоголя, Є. П. Гребінки та Г. Ф. Квітки – їх автори мали очевидний літературний хист. Однак глави «Чорної ради» відрізняє від більшості синхронних йому писань з козацької теми інша обставина: П. О. Куліш був істориком і його уявлення щодо минулого мали пряме опертя на джерела. Він постійно подавав посилання, складається враження, що перед читачем історичне дослідження, просто оформлене у художній формі⁸⁵.

   Час дії твору точно визначено самим автором – 1663 р. Описуючи у «Пяти главах из новаго романа» вбогий вигляд Василя Невольника, літератор зазначав: «на нем был синий жупанок и старые, когда-то алые шаровары»⁸⁶. Втім, більше в цій публікації на опис козацького строю не натрапляємо. Єдиний епізод цього плану відноситься до початку Хмельниччини – батько майбутнього полковника Шрама, під час передачі синові зброї, казав йому: «жупаны кармазинные и богатые оксамиты – все Ляхам достались. Надевай это оружие на сермягу, а жупаны и золотые пояса тотчас добудешь у панов»⁸⁷. Тут маємо не опис зовнішності, а виклад того, як, на думку автора, мав вдягатися «успішний» козак – в першу чергу згадка кармазинового жупану. Разом з тим, П. О. Куліш навів розлогий, на декілька сторінок, опис зовнішності та вбрання дружини й доньки Череваня⁸⁸. Є підозра, що автор, бажаючи написати історичний твір, не наважувався, за відсутності джерел, описувати козацький костюм. Разом з тим, він вважав за можливе використати опис жіночого традиційного вбрання по відношенню до подій середини XVII ст.

У наступному опублікованому фрагменті – «Киевские богомольцы в XVII столетии» – П. О. Куліш зображував козацький одяг так само в окремих рисах. Найбільш розлогий епізод подібного змісту – опис спілкування компанії Шрама з київськими міщанами:

Веселая компания… состояла из одних мещан, что можно было видеть во-первых потому, что, кроме ножей у пояса, у них не было никакаго оружия: одни козаки и паны имели право ходить всегда при сабле…; во-вторых потому, что пояса их подвязаны были по жупану, а кунтуши надеты на-распашку: в то время одни паны и козаки опоясывались поясом по кунтушу… а в-третьих потому, что в костюмах их не было краснаго цвета, составлявшаго принадлежность высшаго сословия: мещане носили тогда платья синих, зеленых и коричневых цветов; а беднейшие из них носили лычаковые желтогорячаго цвету кунтуши и жупаны⁸⁹.

Не останнє місце у тексті займали запорожці, але на описи зовнішності їх П. О. Куліш був не надто щедрий. Постійно згадувалася лише одна риса-маркер – зачіски: «чубатый Запорожец», їх вуса й чуби фігурували і далі⁹⁰. Детального опису зате удостоїлися запорізькі коні. Однією з прикмет, за якою їх можна було відрізнити, літератор назвав чепраки, з вже нам відомої кабарди⁹¹. Вплив оповідання Коржа тут очевидний. Втім, як і у випадку з гетьманцями, навіть у сюжеті із безпосереднім описом Кирила Тура, П. О. Куліш зовсім не зупинявся на одязі⁹². Лише згодом згадано «красныя платья двух Запорожцев»⁹³.

Як бачимо, у П. О. Куліша описи одягу козаків майже відсутні. Схоже, що бажаючи досягти максимального історизму у своєму викладі, він наважувався подавати лише деталі, в яких був певен.

Можна також згадати декілька менш значущих художніх текстів, які були надруковані у другій половині 1840-х рр. У 1845 р., за рік до випуску своєї «Старины», М. М. Сементовський видав історичний роман «Кочубей, генеральный судья»⁹⁴. У ньому присутні в основному описи старшинського вбрання. Так, на думку автора, у 1687 р. Мазепа напередодні Коломаку виглядав наступним чином:

на нём был жупан светло-зелёной шёлковой материи, вышитый на груди золотыми снурками; палевые шёлковые шаровары так широки и длинны, что не только закрывали красные его чёботы, на высоких серебряных каблуках; но когда он стоял на земле, казалось, что он одет в женскую юбку; по застёгнутому стану повязан широкий розового бархата пояс, с вышитым золотом гербом гетманщины, на поясе турецкая сабля с рукояткой, осыпанной драгоценными камнями; за поясом два пистолета, оправленные серебром⁹⁵.

Його кум В. Кочубей мав на голові червону бархатну шапку, а також

шёлковый стального цвета жупан, также обшитый золотым снурком; розового цвета шаровары и… красного сафьяна сапоги с серебряными подковками; через плечо на золотой цепи висел кинжал; на зелёном бархатном поясе золотая сабля с длинного золотою кистью⁹⁶.

Прямували ці два представники старшини на нараду, на якій

сидело в кружок пять человек полковников; они были почти все без жупанов в одних только шальварах, из красной, синей и зелёной нанки, повязанных кушаками, длинные концы которых с правого бока спускались до самых колен… По углам шатра сложены были собольи и лисьи шубы, покрытые бархатом; несколько жупанов, ружей, пистолетов, две или три сабли, столько же шапок, опушённых мехом, и разная другая одежда⁹⁷.

Один із присутніх, Степан Забіла, мав «малинового цвета обшитый золотыми снурками, суконный жупан»⁹⁸.

Рядових же козаків автор описував у традиційних кольорах: червона куртка та сині шаровари⁹⁹. Втім, присутні й більш різнобарвні описи. Наприклад, під час виборів нового гетьмана на березі Коломаку було показане ціле різноманіття варіантів, яке переслідувало очевидну художню мету передачі атмосфери великого зібрання.:

Среди казаков, в красных, голубых, светло-зелёных куртках, среди обшитых мехом бархатных и суконных, высоких и низких, шапок, среди длинных чёрных и седых усов, виднелись бритые головы лицарей из-за Порогов, с длинными оселедцами, закрученными за ухо¹⁰⁰.

М. М. Сементовський згадував і гетьманські «спецпідрозділи»: «компания надворной хоругви, в жёлтых жупанах, батальон желдатской – в красных, а сердюки в голубых» або ж «три компанейца, одетые в оранжевые жупаны с вылетами»¹⁰¹.

Загалом, як бачимо, М. М. Сементовський відійшов від тогочасного канону. Основа його презентації козацької зовнішності – різноманіття та різнобарвність.

У 1846 р. вийшов друком роман «Остряница, или Эпоха смут и бедствий Малороссии» майже невідомого сьогодні автора – В. Кореневського. Втім, судячи з листа підписки – 356 осіб та установ / 467 примірників – твір таки помітили сучасники. У тексті роману, можна сказати вже традиційно для другорядних творів, немає розлогих описів вбрання козаків, ми трапляємо хіба на пару коротких його згадок. Так, у 1625 р. «козаки – отступники родины и веры, в широких красных шальварах, саетою которых можно было одеть двух Австрийских солдат…, выплясывали чуждый для них краковяк»¹⁰². Через декілька років сам Остряниця, який на той час жив як «козак-поміщик», був вдягнений у «зеленый саетовый кафтан, обложенный золотистым галунчиком»¹⁰³

Отже, як бачимо, у художній літературі було два варіанти змалювання козацької зовнішності. Першим було використання доступних автору джерельних свідчень та прилаштування їх до художнього тексту. Характерною особливістю тут можна назвати позахронологічність – свідчення середини ХVIII ст. могли переноситися на початок ХVII ст. та більш ранні часи. Одночасно, опис вбрання представників однієї козацької спільноти міг літераторами поширюватися й на інші. Для другого варіанту характерним було опертя в першу чергу на повсякденні уявлення літераторів.

Питання впливу презентизму в уявленнях про козацьку зовнішність

При аналізі уявлень кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. щодо зовнішності представників різних гілок українського козацтва важливим питанням є вплив на них сучасних авторам зразків уніформи козацьких формувань Російської імперії.

Зокрема, це стосується уявлень про синій та червоний кольори як основні для лівобережних козаків. З одного боку, саме ці кольори зафіксовано у «науковому дискурсі», як реально приналежні уніформі малоросійського війська на заключному етапі його існування, з іншого ж – ці кольори були основними й для уніформи різних козачих формувань й у першій половині ХІХ ст. Так, В. П. Бурнашев, пояснюючи дитячій аудиторії основи понять про устрій Російської імперії, про військові мундири писав наступне: «вся пехота, драгуны, артиллерия и инженеры, носят темнозеленые мундиры; кирасиры белые; уланы синие; казаки синие и красные; гусары разных цветов»¹⁰⁴.

Можливість «перетікання» у сприйнятті кольорів дає прочитання «Чайковского» Є. П. Гребінки. У творі згадувалася сині черкеска/жупани гетьманців. В епілозі також присутні «казаки в синих кафтанах в шапках с красными верхами». Такий опис, відразу з двома маркерами, відсилає до образів попередньо зображуваних гетьманців. Але у даному разі йдеться про події «последней турецкой кампании», очевидно – 1828–1829 рр., якщо зважати на згаданий оповідачем у наступному абзаці 1841 р., як час дії.

Явний презентизм знаходимо у В. Т. Наріжного, з його іменуванням запорожців «чорноморцями», стосовно до другої половини XVII ст. Втім, чинив так не один автор «Бурсака», компанію йому склали ще С. М. Кочубей та Г. О. Ракович¹⁰⁵. Якщо зворотній зв’язок існував із іменем, то певно, подібне перенесення могло бути й із зовнішністю. Схоже, саме такий випадок маємо із описом осавулського мундира Неона, у якого «черкеска по краям выложена золотым галуном, а за спиной висели две такие же кисти». Свідчень у доступних у першій чверті ХІХ ст. широкому загалу джерелах про такі знаки розрізнення на гетьманському мундирі немає. Втім, подібні декоративні елементи, що могли виступати як знаки розрізнення дійсно існували у старому козацькому війську¹⁰⁶. Разом з тим, вони використовувалися у регулярному війську імперії на мундирах унтер-офіцерів¹⁰⁷. Враховуючи ж систему козацьких звань, згадану у «Бурсаку» (козак – осавул – сотник – війсковий старшина; також посади хорунжого та військового писаря), яка цілком відповідає «Табелі про ранги» за звучанням, хоче й подає трохи іншу ієрархією, схиляюся до думки, що літератор «запозичив» знаки розрізнення у сучасних йому вояків.

Схоже що презентизмом є й уявлення Ф. В. Булгаріна про куртки паліївців, «с нашивными на груди карманами, для хранения зарядов». Відомостей про використання подібних деталей одягу українськими козаками немає. Натомість у народів Північного Кавказу газирниці відомі з кінця XVIII ст.¹⁰⁸, згодом вони були запозичені представниками різних козацьких спільнот імперії.

Разом з тим, питання презентизму уявлень у першій половині ХІХ ст. має й інший пласт. Визначити, які елементи одягу вказувалися як характерні для козацького вбрання є найбільш простою частиною відповіді на питання про те, як уявляли зовнішність козаків. Без відповіді залишається інша частина – що уявляв читач, зустрічаючи їх характеристики. Слова не змінилися, змінилося наповнення. Описи уніформи, якими регламентувався зовнішній вигляд козачих військ, містили звороти, на шталт «казачья шапка», «казачья куртка» – очевидно, маючи на увазі готові усталені зразки. І, на жаль, навряд чи можливо зараз встановити, що у першій половині ХІХ ст. поставало перед очима читачів, які натрапляли у текстах про козацьке минуле Малоросії «высокие козацкие шапки». Припускаю, що наприкінці XVIІI ст. ймовірніше за все вони уявили би шапку польського типу. У першій половині ХІХ ст., маю підозру, під цим поняттям розуміли в першу чергу зразок шапок, які у той час мали носити представники різних іррегулярних військ Російської імперії. Зараз же тими самими «високими шапками» передусім уявляються стилізовано-бутафорські шапки із довгим шликом.

Ілюстрація до "Чорної Ради" П.Куліша, листівка видана Яковом Оренштайном у Коломиї (поч.ХХ ст.)

Підсумовуючи, можна зазначити що у науковому дискурсі кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. уявлення про зовнішність лівобережних козаків відносилися лише до фінального етапу їх існування як військової спільноти. Вони презентувалися лише через один текст, розтиражований у більшості тогочасних творів, в якому опис відносився до 1763 р. Одночасно, інші описи козацького однострою, на які натрапляємо, зокрема, в «Истории Русов», схоже що не вплинули на уяву сучасників. Не менш важливе значення за текстовий опис у першій половині ХІХ ст. для уявлень про козацьку зовнішність мали «гравюри Калинського». Для деяких авторів, зокрема А. В. Вісковатова та М. М. Сементовського, саме вони були головним джерелом уявлень щодо однострою лівобережних козаків. Відомості про однострій слобідських полків з’явилися у друкованому просторі лише на початку 1840-х рр. Традиції одягу запорожців фактично не згадувалися у науковому дискурсі до 1830-х рр. Подана І. І. Срезневським інформація була першим більш-менш детальним текстом на цю тему. З початку 1840-х рр. головним джерелом, на яке спиралися уявлення про одяг запорожців, стало оповідання Микити Коржа. Вбрання запорожців було відносно непогано презентоване для читача візуально, хоча доступ до більшості зображень читачі отримали лише у 1840-х рр.

У художньому дискурсі увага до зовнішності героїв-козаків приділяється авторами з початку 1830-х рр. Очевидно, це було зумовлено рецепцією «вальтерскоттівського» типу історичного роману та романтичними віяннями загалом. Однак, як свідчить приклад творчості Ф. В. Булгаріна, відносно козаків принцип історизму жорстко не застосовувався. Через брак джерел опис козацької зовнішності становив мікс авторських повсякденних уявлень, «загальновідомої інформації» про українців та доступних історичних відомостей. Останні літераторами могли значно зміщуватися у часі та просторі – опис джерела спокійно переносився з однієї спільноти на іншу, без зважання на хронологію. Крім того, на уявлення про зовнішність давніх українських козаків могли переноситися окремі деталі із сучасних авторам армійських та козачих одностроїв.

Разом з тим, у творах авторів українського походження деталі козацького вбрання часто не наводилися, і опис здійснювався за допомогою декількох слів-маркерів. Більша увага приділялася запорожцям; маркерами виступали для них зачіска та вуса, шаровари та червоний колір. Гетьманцям «було присвоєно» синій колір та «козацькі» шапки. Цікаво, що згадувалися шапки із червоним верхом у гетьманців/слобожан, не зважаючи на зафіксовану у науковому дискурсі інформацію про розподіл кольорів за полками. Подібні маркери, на кшталт «малороссийский убор», «в козацком платье», дають підстави припустити, що тут ми маємо справу з відомим і сьогодні явищем, коли, наприклад у творі про Другу світову війну достатньо згадати «німецький мундир» і читач вже може уявити у загальних рисах зовнішній вигляд персонажа. При цьому, звісно, деталі – конкретний зразок, знаки розрізнення на ньому, колір кантів і т.п. не важливі і не мають жодного значення для споживання такого образу. Втім, скласти уявлення, який конкретно образ поставав перед очима тогочасних читачів, схоже що не можливо.

1. Котляревский И.П. Виргилиева Энеида на малороссийский язык переложенная И. Котляревским. Ч. I-VI. – Харьков : В Университетской типографии, 1842. – Ч. 4. – С. 54.
2. Котляревский И.П. Виргилиева Энеида на малороссийский язык переложенная И. Котляревским. Ч. I-VI. – Харьков : В Университетской типографии, 1842. – Ч. 4. – С. 55.
3. Пушкин А. С. Казак / А. С. Пушкин // Пушкин А. С. Собрание сочинений в десяти томах. – М.: Государственное издательство художественной литературы, 1959. – Т. І: Стихотворения 1814–1822. – C. 238.
4. Рылеев К. Ф. Войнаровский / Соч. К. Рылеева. – М. : в тип. С. Селивановского, 1825. – С. 3–4.
5. Див. Шаталов Д. Уявлення про козацтво. Українське козацтво у суспільній думці другої половини XVIII – першої половини ХІХ ст. – Дніпро: Домінанта Прінт, 2017. – С. 122–123.
6. Нарежный В. Т. Бурсак // Нарежный В. Т. Славенские вечера. – М., 1990. – С. 206, 207.
7. Нарежный В. Т. Бурсак // Нарежный В. Т. Славенские вечера. – М., 1990. – С. 310.
8. Нарежный В. Т. Бурсак // Нарежный В. Т. Славенские вечера. – М., 1990. – С. 310.
9. Нарежный В. Т. Бурсак // Нарежный В. Т. Славенские вечера. – М., 1990. – С. 313.
10. Сомов О. М. Гайдамак / О. М. Сомов // http://lib.ru/LITRA/SOMOW/gaidamak.txt
11. Сомов О. М. Гайдамак / О. М. Сомов // http://lib.ru/LITRA/SOMOW/gaidamak.txt
12. Недзвецкий В. А. История русского романа XIX века: неклассические формы: Курс лекций / В. А/ Недзвецкий – М.: Издательство Московского университета, 2011. – С. 23; Шохина А. Н. Художественное воплощение исторического процесса в романах В. Скотта и М. Н. Загоскина: афтореф. … канд. фил. наук / А. Н. Шохина. – Нижний Новгород, 2010. – С. 6.
13. Загоскин М. Н. Юрий Милославский, или Русские в 1612 году / М. Н. Загоскин. – М.: В типографии Н. Степанова, 1829. – Ч. І. – С. 13.
14. Войовничість вигляду Кірші двічі прямо підкреслював і сам автор (Ч.І., С. 118, 163)
15. Загоскин М. Н. Письмо Н. И. Гнедичу от 22 января 1830 г. // Загоскин Н. М. Сочинения в двух томах. – М.: Художественная литература, 1987., – Т. 2: Комедии, проза, стихотворения, письма. – С. 724. Втім, «провина» М. Н. Загоскіна не очевидна, у тексті, на який він спирався, відомостей про запорозькі зачіски певно що не було.
16. Див., наприклад Загоскин М. Н. Юрий Милославский, или Русские в 1612 году / М. Н. Загоскин. – М.: В типографии Александра Семена, 1856. – Ч. І. – С. 13.
17. Загоскин М. Н. Юрий Милославский, или Русские в 1612 году / М. Н. Загоскин. – М.: В типографии Н. Степанова, 1829. – Ч. І. – С. 61, 216. Аналогічно і у дев’ятому виданні 1856 р. (Загоскин М. Н. Юрий Милославский, или Русские в 1612 году / М. Н. Загоскин. – М.: В типографии Александра Семена, 1856. – Ч. І. – С. 59, 209).
18. Аксаков С. Юрий Милославский, или русские в 1612 году. Исторический роман в 3-х частях. Сочинение М. Н. Загоскина. Ч. І с. 236. Ч. II с. 166, Ч. III с. 263. Москва. В Тип. Н. Степанова 1829 [рецензия] // Московский вестник. – 1830. – Ч. І. – №1. – С. 75–90; 130.    [Пушкин А. С.] Юрий Милославский, или Русские в 1612 году. Соч. М. Н. Загоскина. – М., 1829. – 3 части, с виньетками на заглавных листах (в 1-й части 255, во II-й 166, в III-й 263 стр. в 12 д. л.) / А. С. Пушкин // Литературная газета. – 1830. – № 5. – Января 21го. – С. 37–38.
19. Лебланк Р. «Русский Жилблаз» Фаддея Булгарина / Р. Лебланк // Новое литературное обозрение. – 1999. – №40. – Электронный ресурс: http://magazines.russ.ru/nlo/1999/40/leblank.html
20. Булгарин Ф. Иван Выжигин, нравственно-сатирический роман / Ф. Булгарин. – СПб.: в типографии вдовы Плюшар, 1829. – Ч. ІІ. – С. 70–71.
21. У попередніх примітках давалося посилання на польський переклад праці.
22. Булгарин Ф. Дмитрий Самозванец / Ф. Булгарин. – СПб: в типографии Александра Смирдина, 1830. – Ч. ІІ. – С. 287. (2е изд)
23. Булгарин Ф. Дмитрий Самозванец / Ф. Булгарин. – СПб: в типографии Александра Смирдина, 1830. – Ч. ІІ. – С. 221.
24. Булгарин Ф. Дмитрий Самозванец / Ф. Булгарин. – СПб: в типографии Александра Смирдина, 1830. – Ч. ІІ. – С. 229.
25. Булгарин Ф. Дмитрий Самозванец / Ф. Булгарин. – СПб: в типографии Александра Смирдина, 1830. – Ч. ІІ. – С. 230.
26. Булгарин Ф. Дмитрий Самозванец / Ф. Булгарин. – СПб: в типографии Александра Смирдина, 1830. – Ч. ІІ. – С. 241–242.
27. Булгарин Ф. Дмитрий Самозванец / Ф. Булгарин. – СПб: в типографии Александра Смирдина, 1830. – Ч. ІІ. – С. 253–254.
28. Булгарин Ф. Дмитрий Самозванец / Ф. Булгарин. – СПб: в типографии Александра Смирдина, 1830. – Ч. ІV. – С. 220–221.
    Вперше цей фрагмент було надруковано у «Невском альманахе на 1829 год» Там він був у дещо іншій редакції. Зокрема, отаман дивився на «своих Полковников, Хорунжих и Писарей». Після ж опису їх зачісок повідомлялося: «Короткое Польское полукафтанье, с закидными рукавами и широкие шаровары составляли их наряд» (Булгарин Ф. В. Стан Дмитрия Самозванца под Москвою, 16 июня 1605 года / Ф. В. Булгарин // Невский альманах на 1829 год, изданный Е. Аладьиным. – СПб: В типографии департамента народнаго просвещения, 1828. – С. 212).
29. Булгарин Ф. Мазепа / Ф. Булгарин. – СПб., 1834. – Ч. І. – C. 47–48.
30. Булгарин Ф. Мазепа / Ф. Булгарин. – СПб., 1834. – Ч. І. – C. 79.
31. Про функції сердюків у романі Булгаріна див с. 12. Як загони, що буквально тероризували населення, тримаючи його у лояльності до Мазепи, сердюки фігурують і в інших тогочасних творах.
32. Булгарин Ф. Мазепа / Ф. Булгарин. – СПб., 1834. – Ч. І. – C. 79–80.
33. В зеленом бархатном кафтане русского покроя, с золотыми застежками и широкими золотыми петлицами от верху до низу, подаренном ему царем Иоанном Алексеевичем (78-79).
34. Булгарин Ф. Мазепа / Ф. Булгарин. – СПб., 1834. – Ч. І. – C. 79.
35. Булгарин Ф. Мазепа / Ф. Булгарин. – СПб., 1834. – Ч. І. – C. 173–174.
36. Булгарин Ф. Мазепа / Ф. Булгарин. – СПб., 1834. – Ч. І. – C. 175.
37. Булгарин Ф. Мазепа / Ф. Булгарин. – СПб., 1834. – Ч. І. – C. 175–176.
38. Булгарин Ф. Мазепа / Ф. Булгарин. – СПб., 1834. – Ч. І. – C. 176–177.
39. Булгарин Ф. Мазепа / Ф. Булгарин. – СПб., 1834. – Ч. І. – C. 173.
40. Булгарин Ф. Мазепа / Ф. Булгарин. – СПб.: в типографии вдовы Плюшар с сыном, 1834. – Ч. ІІ. – C. 16–17.
41. Булгарин Ф. Предисловие //Булгарин Ф. Дмитрий Самозванец / Ф. Булгарин. – СПб: в типографии Александра Смирдина, 1830. – Ч. І. – С. XVI.
42. Булгарин Ф. Дмитрий Самозванец / Ф. Булгарин. – СПб: в типографии Александра Смирдина, 1830. – Ч. ІІ. – С. 214.
43. Письма Х… Ш… к Ф. Булгарину или поездка на Кавказ // Северный архив. – 1828. – Ч. 32. – №4. – С. 264.
44. Письма Х… Ш… к Ф. Булгарину или поездка на Кавказ // Северный архив. – 1828. – Ч. 32. – №4. – С. 230.
45. Напр., Г. П. Данилевський писав про чумацьку сорочку: «Для защиты от дождя, пыли, заразы и мошек ее тотчас обмазывают дегтем вместе с шароварами, почему тяжелый, ленивый и загорелый чумак в пути представляет издали какое-то подобие древнего рыцаря, закованного в панцырь и латы» (Данилевский Г. П. Нравы и обычаи украинских чумаков. Очерки четырех времен года в Малороссии. ІІ. Весна / Г. П. Данилевский // Библиотека для чтения. – 1857. – Т. 142. – апрель. – смесь. – С. 264).
46. Перша версія цього тексту була опублікована на початку1830 р. під назвою «Бисаврюк».
47. Гоголь Н. В. Вечер накануне Ивана Купала: Быль, рассказанная дьячком ***ской церкви / Н. В. Гоголь // Гоголь Н. В. Полное собрание сочинений: [В 14 т.]. – [М.; Л.]: Изд-во АН СССР. – Т. I.: Ганц Кюхельгартен. Вечера на хуторе близ Диканьки. – 1940. – С. 141.
48. Гоголь Н. В. Вечер накануне Ивана Купала: Быль, рассказанная дьячком ***ской церкви / Н. В. Гоголь // Гоголь Н. В. Полное собрание сочинений: [В 14 т.]. – [М.; Л.]: Изд-во АН СССР. – Т. I.: Ганц Кюхельгартен. Вечера на хуторе близ Диканьки. – 1940. – С. 147, 149.
49. Гоголь Н. В. Пропавшая грамота: Быль, рассказанная дьячком ***ской церкви / Н. В. Гоголь // Гоголь Н. В. Полное собрание сочинений: [В 14 т.]. – [М.; Л.]: Изд-во АН СССР. – Т. I.: Ганц Кюхельгартен. Вечера на хуторе близ Диканьки. – 1940. – С. 182–183, 188.
50. Гоголь Н. В. Страшная месть / Н. В. Гоголь // Гоголь Н. В. Полное собрание сочинений: [В 14 т.]. – [М.; Л.]: Изд-во АН СССР. – Т. I.: Ганц Кюхельгартен. Вечера на хуторе близ Диканьки. – 1940. – С. 246–247.
51. Гоголь Н. В. Страшная месть / Н. В. Гоголь // Гоголь Н. В. Полное собрание сочинений: [В 14 т.]. – [М.; Л.]: Изд-во АН СССР. – Т. I.: Ганц Кюхельгартен. Вечера на хуторе близ Диканьки. – 1940. – С. 254, 267.
52. Гоголь Н. В. Тарас Бульба: (Редакция 1835 г.) / Н. В. Гоголь // Гоголь Н. В. Тарас Бульба. – М.: Издательство Академии наук СССР, 1963. – С. 103.
53. Гоголь Н. В. Тарас Бульба: (Редакция 1835 г.) / Н. В. Гоголь // Гоголь Н. В. Тарас Бульба. – М.: Издательство Академии наук СССР, 1963. – С. 110.
54. Гоголь Н. В. Тарас Бульба: (Редакция 1835 г.) / Н. В. Гоголь // Гоголь Н. В. Тарас Бульба. – М.: Издательство Академии наук СССР, 1963. – С. 122.
55. Гоголь Н. В. Тарас Бульба: (Редакция 1835 г.) / Н. В. Гоголь // Гоголь Н. В. Тарас Бульба. – М.: Издательство Академии наук СССР, 1963. – С. 134–135.
56. Гоголь Н. В. Тарас Бульба / Н. В. Гоголь // Гоголь Н. В. Тарас Бульба. – М.: Издательство Академии наук СССР, 1963. – С. 55.
57. Гоголь Н. В. Тарас Бульба / Н. В. Гоголь // Гоголь Н. В. Тарас Бульба. – М.: Издательство Академии наук СССР, 1963. – С. 56.
58. Гоголь Н. В. Страшная месть / Н. В. Гоголь // Гоголь Н. В. Полное собрание сочинений: [В 14 т.]. – [М.; Л.]: Изд-во АН СССР. – Т. I.: Ганц Кюхельгартен. Вечера на хуторе близ Диканьки. – 1940. – С. 266.
59. Гоголь Н. В. Ночь перед Рождеством / Н. В. Гоголь // Гоголь Н. В. Полное собрание сочинений: [В 14 т.]. – [М.; Л.]: Изд-во АН СССР. – Т. I.: Ганц Кюхельгартен. Вечера на хуторе близ Диканьки. – 1940. – С. 234.
60. [Чуровский А.] Запорожские наезды. Малороссийская быль из времен гетьманщины / А. Чуровский . – М.: В типографии Н. Степанова, 1837. – Ч. ІІІ. – С. 29.
61. [Чуровский А.] Запорожские наезды. Украинская быль из времен гетманщины / А. Чуровский. – М.: В типографии Н. Степанова, 1837. – Ч. ІІ. – С. 23–24.
62. Гребенка Е. Чайковский. Часть первая / Е. Гребенка // Отечественные записки. – 1843. – Т. XХVII. – Словесность. – С. 190–191.
63. Гребенка Е. Чайковский. Часть первая / Е. Гребенка // Отечественные записки. – 1843. – Т. XХVII. – Словесность. – С. 186.
64. Гребенка Е. Чайковский. Часть первая / Е. Гребенка // Отечественные записки. – 1843. – Т. XХVII. – Словесность. – С. 200.
65. Гребенка Е. Чайковский. Часть вторая и последняя / Е. Гребенка // Отечественные записки. – 1843. – Т. XХVIII. – Словесность. – С. 76.
66. Гребенка Е. Чайковский. Часть первая / Е. Гребенка // Отечественные записки. – 1843. – Т. XХVII. – Словесность. – С. 206.
67. Гребенка Е. Чайковский. Часть первая / Е. Гребенка // Отечественные записки. – 1843. – Т. XХVII. – Словесность. – С. 215.
68. Гребенка Е. Чайковский. Часть первая / Е. Гребенка // Отечественные записки. – 1843. – Т. XХVII. – Словесность. – С. 218.
69. Гребенка Е. Чайковский. Часть вторая и последняя / Е. Гребенка // Отечественные записки. – 1843. – Т. XХVIII. – Словесность. – С. 16, 59.
70. Гребенка Е. Чайковский. Часть вторая и последняя / Е. Гребенка // Отечественные записки. – 1843. – Т. XХVIII. – Словесность. – С. 22.
71. Гребенка Е. Чайковский. Часть первая / Е. Гребенка // Отечественные записки. – 1843. – Т. XХVII. – Словесность. – С. 197.
72. Гребенка Е. Чайковский. Часть вторая и последняя / Е. Гребенка // Отечественные записки. – 1843. – Т. XХVIII. – Словесность. – С. 73.
73. Гребенка Е. Чайковский. Часть вторая и последняя / Е. Гребенка // Отечественные записки. – 1843. – Т. XХVIII. – Словесность. – С. 34.
74. Кулиш П. Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад / П. Кулиш. – К.: В Университетской типографии, 1843. –Ч. 1. – С. 8, 14.
75. Кулиш П. Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад / П. Кулиш. – К.: В Университетской типографии, 1843. –Ч. 1. – С. 62.
76. Кулиш П. Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад / П. Кулиш. – К.: В Университетской типографии, 1843. –Ч. 2. – С. 31.
77. Кулиш П. Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад / П. Кулиш. – К.: В Университетской типографии, 1843. –Ч. 2. – С. 31 –32.
78. Кулиш П. Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад / П. Кулиш. – К.: В Университетской типографии, 1843. –Ч. 2. – С. 32.
79. Устное повествование бывшаго запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, селения Михайловки, Никиты Леонтивича Коржа. – Одесса: в городской типографии, 1842. – С. 27–29.
    Одночасно трохи дивує та обставина, що цей же текст лишився без уваги літераторів, коли був опублікований А. Скальковським у 1839 р. (див. Скальковский А. Изустные предания о Новороссийском крае // Журнал министерства народнаго просвещения. – 1839. – январь. – С. 186–188.).
80. Квитка-Основьяненко Г. Ф. Татарские набеги / Г. Ф. Квитка-Основьяненко // Сказка за сказкой: – Санкт-Петербург: тип. К. Крайя. – 1844. – Т. 4. – С. 73.
81. Квитка-Основьяненко Г. Ф. Татарские набеги / Г. Ф. Квитка-Основьяненко // Сказка за сказкой: – Санкт-Петербург: тип. К. Крайя. – 1844. – Т. 4. – С. 76, 128.
82. Квитка-Основьяненко Г. Ф. Татарские набеги / Г. Ф. Квитка-Основьяненко // Сказка за сказкой: – Санкт-Петербург: тип. К. Крайя. – 1844. – Т. 4. – С. 126.
83. Квитка-Основьяненко Г. Ф. Татарские набеги / Г. Ф. Квитка-Основьяненко // Сказка за сказкой: – Санкт-Петербург: тип. К. Крайя. – 1844. – Т. 4. – С. 127.
84. Квитка-Основьяненко Г. Ф. Татарские набеги / Г. Ф. Квитка-Основьяненко // Сказка за сказкой: – Санкт-Петербург: тип. К. Крайя. – 1844. – Т. 4. – С. 129.
85. Про ставлення П. О. Куліша до історизму див. Багрій Р. Шлях сера Вальтера Скотта на Україну / Р. Багрій; [переклад з англійської]. – К.: Редакція журналу «Всесвіт», 1993. – С. 183–203.
86. Пять глав из новаго романа П. Кулеша: «Черная рада» // Современник. – 1845. – Т. XXXVIII. – С. 17.
87. Пять глав из новаго романа П. Кулеша: «Черная рада» // Современник. – 1845. – Т. XXXVIII. – С. 25.
88. Пять глав из новаго романа П. Кулеша: «Черная рада» // Современник. –1845. – ТXXXVIII. – С. 179–182.
89. Киевские богомольцы в XVII столетии // Современник. –1845. – Т. 41. – C. 68–69.
90. Киевские богомольцы в XVII столетии // Современник. –1845. – Т. 41. – C. 76, 90, 105, 106.
91. Киевские богомольцы в XVII столетии // Современник. –1845. – Т. 41. – C. 100.
92. Киевские богомольцы в XVII столетии // Современник. –1845. – Т. 41. – C. 106.
93. Киевские богомольцы в XVII столетии // Современник. –1845. – Т. 41. – C. 117.
94. Або «Мазепа» у журнальному варіанті публікації.
95. Сементовский Н. Кочубей / Н. Сементовский. – М.: Мир книги; Литература. – 2011. – С. 8.
96. Сементовский Н. Кочубей / Н. Сементовский. – М.: Мир книги; Литература. – 2011. – С. 8–9.
97. Сементовский Н. Кочубей / Н. Сементовский. – М.: Мир книги; Литература. – 2011. – С. 10.
98. Сементовский Н. Кочубей / Н. Сементовский. – М.: Мир книги; Литература. – 2011. – С. 12.
99. Сементовский Н. Кочубей / Н. Сементовский. – М.: Мир книги; Литература. – 2011. – С. 14-15.
100. Сементовский Н. Кочубей / Н. Сементовский. – М.: Мир книги; Литература. – 2011. – С. 36–37.
101. Сементовский Н. Кочубей / Н. Сементовский. – М.: Мир книги; Литература. – 2011. – С. 72, 200.
102. Кореневский В. Гетман Остряница, или Эпоха смут и бедствий Малороссии, : исторический роман XVII столетия: [в 2 ч.] / В. Кореневский. – Харьков : в Университетской тип., 1846. – Ч. 1. – С. 122.
103. Кореневский В. Гетман Остряница, или Эпоха смут и бедствий Малороссии, : исторический роман XVII столетия: [в 2 ч.] / В. Кореневский. – Харьков : в Университетской тип., 1846. – Ч. 2. – С. 6.
104. Бурьянов В. Прогулка с детьми по России / соч. Виктора Бурьянова. – СПб., 1837. – Ч. 1. – С. 239–240. Про мундири козачих формувань Російської імперії див. Историческое описание одежды и вооружения Российских войск, составленное по Высочайшему повелению. – СПб. : Военная тип., 1862. – Ч. 30.
105. Шаталов Д. Уявлення про козацтво. Українське козацтво у суспільній думці другої половини XVIII – першої половини ХІХ ст. – Дніпро: Домінанта Прінт, 2017. – С. 142–143.
106. Славутич Є. До історії козацького мундира в Гетьманщині / Є. Славутич // Військово-історичний альманах. – 2009. – Ч. 2 (12). – С. 73–74; 2010. – Ч. 1 (20). – С. 92. Є. Славутич також звернув увагу на погон-еполет сотника з «гравюри Калинського (Славутич Є. До історії козацького мундира в Гетьманщині / Є. Славутич // Військово-історичний альманах. – 2010. – Ч. 1 (20). – С.80).
107. Див., наприклад, опис знаків розрізнення на мундирах гренадерських та фузілерських унтер-офіцерів, встановлених у. 1802 р. (Историческое описание одежды и вооружения российских войск, составленное по высочайшему повелению. – Спб: в военной типографии, 1851. – Ч. 10. – С. 310, 313).
108. Студенецкая Е. Н. Одежда народов Северного Кавказа XVIII-XX вв. / Е. Н. Cтуденецкая. – Москва: Наука, 1989. – С. 17, 27.