Див. Частину 1

Слобідські козаки у суспільній свідомості традиційно перебувають у тіні гетьманців та запорожців. Ця ситуація була притаманною і для першої половини ХІХ ст. Відомості про їх одяг стали доступні широкому читацькому загалу лише на початку 1840-х рр., коли Г. Ф. Квітка-Основ’яненко оприлюднив два своїх тексти: «О слободских полках» (1840) та «Украинцы» (1841).

У першому творі, описавши відновлення слобідських полків у 1743 р., автор відзначив, що тоді полковники

с обшаго согласия учредили не бывшие до того времени мундиры для каждаго своего полка, а именно: верхния черкесски, с откидными рукавами и обложенныя серебряными тесмами и снурками, во всех полках были синия, а чекмень и шаровары по полкам: в Харьковском желтые, в Сумском светлосиние, в Ахтырском зеленые, в Изюмском красные и в Острогожскомъ красно-ранжевые¹.

Другий текст Г. Ф. Квітки-Основ’яненка був етнографічним нарисом про жителів Харківської губернії. Тут опис був уже більш загальним і без конкретної прив’язки до хронології. Певно, відносити його варто якраз до часів перед запровадженням мундирів:

Мущины, служившие в полках, имели платье казацкое, или национальное Малороссийское; широкие шаровары; полукафтанье, подпоясанное по талии поясом; сверху черкеска с откидными рукавами; шапка высокая из бараньих смушек, с суконным цветным верхом; за поясом, на цепочке, нож, и при поясе же, на портупее, кривая сабля, опоясуемая только в походе, или и на месте перед собравшимся полком. Полковники и старшины, по состоянию и вкусу своему, окладывали черкески галунами или снурками по борту, а также иногда и мехом. На портретах первоначальных полковников видим еще, сверх всего, накинутую суконную мантию с аграфом или пряжкою на груди из драгоценных камней; но как в руке его видим тут же «перначь», знак его достоинства, то и полагать должно, что сия мантия вздеваема им была только перед полком или в большой парад, для отличия от всех подчиненных ему².

Як бачимо, на початку 1840-х рр. слобідські козаки були доволі детально презентовані текстовим описом. Однак, графіка, яка б дозволяла би уявити їх зовнішність, схоже що широко не була розповсюдженою.

Запорожці наприкінці XVIІІ – у першій половини ХІХ ст. становили доволі екзотичний об’єкт у суспільній думці Російської імперії. Зображувані в орієнталістичній манері, вони чи то ставилися у один цівілізаційно-культурний ряд із «варварами»-татарами, чи то сприймалися як «свої-інші». Перший варіант сприйняття, характерний більше для «віддаленого ракурсу» спостереження – представників Великоросії, можна визначити як просвітницький, найбільш сконцентровано його було подано у Маніфесті від 3 серпня 1775 р про ліквідацію Січі. Другий був більше характерним для представників малоросійського соціуму і позначався романтичними тенденціями.

Як констатував у грудні 1851 р. автор передмови до видання Одеським товариством історії та старожитностей «Истории о казаках запорожских» С. І. Мишецького, «все, что до сего времяни было известно о Запорожье, заключалось: 1) в статье: О Запорожских Козаках, напечатанной 50 лет тому назад (³); 2) в Записке о пустынно-Николаевском Самарском монастыре ; 3) в Устных сказаниях Запорожца Леонтия Коржа (⁴); 4) в Истории Запорожской Сечи, или последняго коша Запорожскаго, изданной сначала в одной, а потом в трех книгах (⁵), и, 5) некоторых статьях, помещенных в Записках Общества (⁶)»⁷.

Втім, non-fiction текстів про запорожців у цей період в обігу було таки трохи більше. Спробуємо визначити, що з них можна було дізнатися про запорозьку зовнішність. Зокрема, у згаданій статті про запорожців зі словника А. М. Щекатова (1804)⁸ йшлося:

Необходимейшее их платье составляла рубашка и шаравары; они их изнашивали без перемены до лоскутьев; а чтоб избавишь себя от мытья оных и безпокоящих насекомых, то напитывали рыбьим жиром и вывяля на солнце, носили, пока истлеют. Нашивали правда некоторые из них хорошее суконное платье, бархатныя шапки, шелковые кушаки и сафьянные сапоги; но все сие держалось на теле не долее, как до внития в Либерово капище, из котораго не выхаживал щеголливой Запорожец, как с особенным к убранству своему безпристрастем, и тогда тотчас валялся в грязи, марался в дегтю, рвал, метал, с тем только, чтоб прочие спутники, кои обыкновенно к таковым беснующимся с гудками и балалайками во множестве приставали, подымали, подавали, прибирали, и сие продолжалось до тех пор, пока молодец оставался опять в одной своей засаленой рубашке и шараварах, и тогда начинал вновь помышлять о промыслах⁹.

Цей текст, звісно, не був творчістю укладача словника – тут майже дослівно відтворено «Известия о казаках запорожских» Г. Ф. Міллера¹⁰. Академік, своєю чергою, уклав власну працю на основі одного зі списків «Истории о казаках запорожских» С. І. Мишецького¹¹. Але опис одягу, наведений у словнику, походить з іншого тексту. Його було запозичено з записки «О бывших промыслах запорожских казаков и наипаче рыбном» В. Ф. Зуєва(1786); у праці Г. Ф. Міллера цей сюжет відсутній.

До кінця 1830-х рр. саме текст «Известия о казаках запорожских» займав майже монопольне положення у презентації традицій та звичаїв запорожців. Зокрема, його було відтворено в «Новом и полном географическом словаре Российского государства» Л. М. Максимовича (1788) та у 4-му томі «Описания всех народов» І.-Г. Георгі, фактичним укладачем російськомовної версії якого був М. І. Антоновський¹². В «Истории Малой России» Д. М. Бантиш-Каменський, як у виданні 1822 р., так і 1830 р., подавав відомості про запорожців також в основному посилаючись на працю Г. Ф. Міллера. В «Летописном повествовании про Малую Россию» О. І. Рігельмана розділ про запорожців був написаний на основі твору С. І. Мишєцкого, тобто майже не відрізнявся за обсягом інформації від праці Г. Ф. Міллера. Однак сюжет про традиції одягу в запорожців у всіх цих виданнях був відсутнім. Інша риса вищезгаданих текстів – відсутність у них такого, здавалося б, хрестоматійного сюжету, як опис запорізьких зачісок.

Запорожець, версія з «Истории Малой России» Д. М. Бантиша-Каменського (1830) (Бантыш-Каменский Д. История Малой России. – М.: В типографии Семена Селивановского, 1830. – Ч. 3.)

  У «Летописном повествовании о Малой России» О. І. Рігельмана та у другому виданні «Истории Малой России» Д. Н. Бантиша-Каменського брак текстового опису компенсувалася наявністю візуальної презентації запорожців. Комплект ілюстрацій у праці Д. Н. Бантиша-Каменського містив зображення запорожця. Його, на відміну від інших персонажів, змальовано було не статично – стоячим, а у русі – верхи на коні, що скаче. Вдягнений він у синій каптан та червоні шаровари, на голові висока чотирикутна «польська» шапка із червоним верхом. Щоправда, колористика викликає питання своїм походженням – гравюри, за тогочасною технологією, після друку, розфарбовувалися вручну. Тож, за умови відсутності текстового коментаря, невідомо, чим було зумовлено саме такий вибір кольорів¹³. Впадає в очі підкреслена войовничість запорожця – окрім шаблі при боці та гвинтівки за спиною, він в одній руці тримає пістолет (зображено момент пострілу?), а в іншій – піку; ще один пістолет перебуває в нашитій на шаровари кишені.

 У 1833 р. читачам став доступним ще один текст із описом вбрання запорожців. В «Запорожской старине» І. І. Срезневський видав «Сказания, откуду Козаки Запоражане, и чем славни» – начебто стародавній твір, втім, схоже, що ним самим і укладений. У цьому тексті інформація про одяг запорожців була подана дуже туманно: «одежда их едина или две и множае прежде бяше»¹⁴. Цю публікацію видавець супроводив коментарями, укладеними на основі доступних йому друкованих видань та рукописів, у яких викладав вже власні погляди на питання історії та традицій запорожців. Там він вважав за потрібне детальніше висвітлити й питання запорозького вбрання:

Крюйс говорит что Козаки обыкновенно хорошо одеваются, но когда идут в море, то надевают на себя старыя ветоши. Не только в море – можно прибавить – но и вообще в поход. – Так точно делывали они искони.

– Походная одежда их – говорит Боплан – состоит из рубахи, двух шаравар¹⁵ (одни для перемены); кафтана толстаго сукна и шапки. – Боплан забыл о свите, верхней одежде Запорожцев, которая обыкновенно была с кобеняком т. е. копишоном¹⁶.

В мирное время Запорожцы искони одевались очень богато. Рубаха – или как они называли сорока – хотя и толстая, но с шелковой стежкой, порты широкия в роде Азиатских шальвар и красные чеботы иди сапоги – составляли нижнюю одежду. Сверх рубахи надевался каптан, который мог быть шелковый, парчовый и суконный, и подпоясывался шелевым пасом – поясом широким шелковым, протканным на каждую четверть серебренными или золотыми нитками. Поверх каптана набрасывалась свита всегда суконная, с разрезными рукавами, кои обыкновенно застегивалась друг на друге сзади на спине, и подкладывались под кобеняг, употреблявшийся в случае дождя или непогоды. На голове Запорожец носил бриль, остроконечную меховую шапку, или кобур – суконную красную шапку с бобровой опушкой. На каптан через правое плечо на перевязи вешался самопал (ружье), а за поясом на цепках два пистолета, и обоюдоострый нож вместо кинжала. Шаблюку (саблю) в мирное время носили редко, – может быть только в Радах. Тогда же надевали по верх каптана и стальную ситку (сетку, кольчугу). – Бороду всегда брили равно и голову, оставляя подле лба длинную прядь волос, в роде косы, называя оную чуприной; – и эта чуприна завивалась за левое ухо три или четыре раза¹⁷.

Як бачимо, це був перший більш-менш детальний опис запорозького одягу. Пряме текстове джерело основної частини опису простежити не вдалося. Схоже, він є оригінальною творчістю І. І. Срезневського, заснованою, на усних та візуальних свідченнях¹⁸. Звертає увагу опис головних уборів – наведено назви, які не зустрічаються в інших джерелах.

Текст І. І. Срезневського містить посилання на ще одне джерело, яке стало доступним для загалу читаючої публіки у цей час – у 1832 р. вийшов друком російський переклад «Опису України» Г. Л. Боплана¹⁹.

Наприкінці 1830-х рр. читачам став доступним наратив, який і до сьогодні справляє величезне значення на уявлення щодо вигляду запорожців. У 1838 та 1839 р. А. О. Скальковським у двох випусках «Журнала министерства народного просвещения» були опубліковані «Изустные предания о Новороссийском крае». Основою цієї публікації став запис свідчень запорожця Микити Леонтійовича Коржа²⁰. У другій частині публікації А. О. Скальковський навів відомості старого запорожця щодо одягу²¹.

Титульні сторінки першого та другого томів «Истории Новой Сечи» А. О. Скальковського (Скальковский А. История Новой Сечи или последняго Коша Запорожскаго. – Одесса, 1846. – Ч. І., Ч. ІІ.)

  Дослівно цей же текст він подав у своїй «Истории Новой Сечи», перше видання якої з’явилося друком у 1841 р.²². Ця книга містила також візуальну презентацію запорожців. На титульній сторінці зображено фігури двох козаків. Лівий, певно представник рядового козацтва, зображений у кобеняку з капюшоном; справа стоїть представник в урочистому вбранні, з перначем та медаллю на шиї. На жаль, не можу визначити достеменно, чи ця графіка є оригінальною творчістю оформлювача видання, чи промальована на основі якихось відомих зображень (або ж є їх прямою репродукцією). На користь другого варіанту свідчить подібність зображених запорожців до портретів Якова Шияна та полковника Афанасія Колпака, які були опубліковані Одеським товариством історії та старожитностей разом із виданням праці С. І. Мишецького у 1851 р.²³.

Портрет запорізького полковника А. Колпака та запорожця І.Шияна (МышецкийС.И. История о козаках запорожских. – Одесса: в городской типографии, 1851.– С.93, 94)

У 1846 р. А. О. Скальковський видав перероблений і розширений варіант дослідження, вже у трьох книгах. На титульному аркуші кожної з них були подані зображення. У першому томі відтворено перероблену гравюру з видання 1841 р. На вигляд це вже художня робота саме середини ХІХ ст. Втім, зміни деталей при цьому відносно невеликі – підкориговано зачіску та вуса «рядовому» козаку, трохи змінено його позу, тепер незастібнута свита дає змогу побачити жупан та пояс, на старшині замість незрозумілої форми накидки вже каптан з вильотами. Уніформовані козаки у високих шапках «імперських козацтв» початку ХІХ ст. з титулу другого тому ідентифікуються як чорноморці.

Запорожці з титульної сторінки «Истории Новой Сечи» А. О. Скальковського (1841) (Скальковский А. История Новой Сечи или последняго Коша Запорожскаго. – Одесса: в городской типографии, 1841.)

У 1842 р. свідчення М. Л. Коржа опублікував безпосередньо їх збирач, архієпископ Гавриїл Розанов. У передмові він відзначив зацікавлення, яке вони викликали після публікації А. О. Скальковським. Натякаючи на стилістичні правки, зроблені першим видавцем, архієпископ зазначив, що він вважав за потрібне опублікувати свідчення «в тех самых словах, выражениях, оборотах,… в том самом разсказе, в каком они вылились из уст самаго автора»²⁴. Отже:

Одеяние было у них одинаковое у всех и по ранжиру т. е. одноцветное, и именно: каптан, черкеска с велиотами, шаравары сиетовы, чоботы сапьяпьцы, пояс шалевый и кабардинка круглая, во круг и навкрест обложена позументом; а для ненастья, в походах, имели шерстяныя, косматыя, бурки. А если выходят или выезжают козаки в парад, в большие праздники к церкви, или ездят по гостям: то исправляют платье по достатку и весьма богатое, дорогое и разноцветное, кто какое хочет, и называют оное по Запорожски – жупанами; ибо они любили очень щеголять и тщеславится. Что-же значать: велиоты, сиета, сапьянци, шалевый и кабардинка, о том поясняю в следующих словах. Велиоты – назывались разрезаныя в доль, рукава, под мышками у черкески, а черкеска – верхняя одежда, пошитая по черкески вместо плаща с рукавами, но короче гораздо каптана, так, что всегда оный виден был из под черкески; разрезки у рукавов длиною были на пол-аршина и менее, и как сии прорехи так и рукава по концам, а так же и вся черкеска в подоле, вокруг обложены были золотым позументом, и потом велиоты закидались назад, за спину и застегались рукава на плечах мелкими гапличками т. е. крючками. Сиета называлось самое тонкое и лучшее аглицкое сукно – от русскаго слова сияю. Сапьянци – чоботы, от слова сафьян, и называются по русски сафьяновые сапоги, пошитые из самого лучшаго краснаго сафьяна. Шалевый пояс значит шолковый, от польскаго слова шаль, которая диковина ныне только между панским обычаем водится. Запорожская кабардинка значит шапка, от слова ногайскаго кабарга – дикой зверь… Сей зверек у Запорожцев назывался «виднихою» или выдрою, и кожа его была в великой моде, а особливо для шапок… а потому уже самому и вошли у Запорожцев в обычай, что шапку – хотя-бы из самаго пpoстаго сукна или из кожи пошита была, – всегда называли кабардинкою²⁵.

Перед цим наводилася розповідь про зачіски: носіння оселедця та довгих вус, гоління борід²⁶.

У 1842 р. було надруковано й «Историческое описаніє» А. В. Вісковатова. Відразу за описом однострою лівобережних козаків, укладач подав й «уніформу» запорожців:

Запорожцы носили синий или красный, по их наречию червонный, каптан или куртку, с откидными рукавами, подпоясанный широким пасом или кушаком; этих же цветов, широкия шировары; красные сапоги и высокую шапку, с меховым околышем и с красною, суконною тульею (Рис. № 210). Поверх каптана, в употреблении было набрасывать свиту, с разрезными рукавами, которые застегивались на спине и подкладывались под пришитый к свите кобеняк или капишон. Вооружение Запорожцев составляли: два пистолета, самопал или ружье, пика, нож или кинжал, и сабля, которую, впрочем, в мирное время носили редко. – Подобно Малороссиянам, Запорожцы всегда брили голову, оставляя только длинный локон, называвшийся чуприною и заматывавшиеся, три или четыре раза, за левое ухо²⁷.

Опис цей повністю запозичено у І. І. Срезневского, що засвідчено відповідним посиланням²⁸. Очевидно, він також має стосуватися петровських часів. Однак, на проблеми із датуванням, а, вірніше, на уявлення про незмінність запорізького одягу у XVIII ст. вказувала ремарка про джерело малюнку, який «скопирован с одного современнаго рисунка, сделаннаго, судя по преданию, в царствование Императрицы Елисаветы Петровны»²⁹. Невідомо, наскільки ця заява відповідала дійсності: можливо за основу і було взято якийсь реальний малюнок; але на ілюстрації запорожець фактично «одяг» все перелічене у тексті³⁰.

Запорожець з «Исторического описания одежды и вооружения российских войск» А. В. Вісковатова (Висковатов А.В. Историческое описание одежды и вооружения Российских войск, составленное по Высочайшему повелению. – СПб. : Военная тип., 1842. – Ч. 2. – Іл. 210)

До речі, ідея статичності запорозького одягу протягом більш ніж сторіччя була прямо виказана А. В. Вісковатовим через 18 років, вже у 18-му томі «Описания», де йшлося про мундири Чорноморського війська. Там зазначалося, що до 1816 р. у чорноморців не було уніформи, тож

Одежда и оружие …сохранялась почти в том самом виде, в каком существовала в XVIII столетии, и ранее у Запорожских казаков... Обыкновенное одеяние их состояло из алаго, краснаго, или, по выражению их, червоннаго, контуша, с откидными назад рукавами; из шаравар, красных сапогов и черной (из смушек) шапки, с красною тульею; при чем каждый казак имел бритую голову, исключая длинной, за ухо завернутой, чуприны, и длинные усы. Оружие заключалось: в сабле или шашке, кинжале, пистолетах, ружье и пике³¹.

Привертає увагу також те, що тут запорозьку зачіску віднесено фактично до розряду уніформи.

У 1846 р. вийшла друком «Старина малороссийская, запорожская и донская» М. М. Сементовського. Описуючи запорожців цей автор зазначав, що вони

носили на войне и на службе одинаковую одежду. Каптан (козья куртка), черкеска, с вылетами, (разрезные рукава), шальвары саетовыя (суконныя) ярких цветов шириною до четырех аршин, пояс шалевый – шелковый, или шерстяной, сапоги сапьянци (сафьяные) из русскаго или крымскаго краснаго сафьяна, и шапка кабардинка, вокруг и на крест обложенная галуном; в праздник: жупан покроя польскаго и шапка высокая из бараньих черных или серых смушек с красным шелковым или шерстяным мешком обложенным галуном. Даже в походах носили подобную одежду. Но праздничная их одежда была смесь польской, турецкой и черкеской. Вооружение Запорожцев и Донских казаков состояло из копья (ратиша), шабли (сабли), пистолей двух пар, из коих пара за поясом, пара в кубурах седла. Через плечо черес с патронами и пулями. Ружей и пушек конные казаки не употребляли, а брали их с собою в морские походы. Для отличия от Донцов Запорожцы брили всю голову, оставляя на макушке один клок волос (чуб) хохол по-Русски, по этому то все Украинцы и назывались от русских хохлами. Чуб заплетался как коса и завертывался за левое ухо, Запорожцы называли его оселедцем).

Усы также огромные, служили, как и оселедец знаком рыцарскаго достоинства. Эти страшные усы, которые действительно могли устрашать врага, изображались и на войсковых печатях³².

Запорожець зі «Старины Малоросийской, Запорожской и Донской» М. М. Сементовського (1846). (Сементовский Н. Старина малороссийская, запорожская и донская. – СПб, 1846. – С. 12)

У першій частині цього опису неважко вгадати переказ оповідання М. Л. Коржа. Відносно творчо автор поставився тільки до сюжету із зачісками. Текст у книзі супроводжено зображенням високої шапки зі шликом³³ та запорозької зачіски. На всіх подальших ілюстраціях у книзі саме ці елементи дозволяють ідентифікувати зображених на малюнках козаків як приналежних до Війська Запорізького. Цікаво, що окремого опису донського вбрання автор не навів; трактування призначення запорозького оселедця як знака розрізнення наводить на думку про тотожність в уяві М. М. Сементовського донського костюму з вбранням низовиків.

Наступного, 1847-го, року О. М. Бодянський опублікував «Историю о козаках запорожских» С. І. Мишецького.³⁴. Слідом за цим він же видав і «Летописное повествование о Малой РоссииО. І. Рігельмана³⁵. Як вже йшлося, розділи про запорожців у цьому творі були укладені на основі праці С. І. Мишецького і, відповідно, також не містили опису запорозького одягу. Але видання супроводжувалося гравюрами, все тим же «комплектом Калинського». І якщо зображення представників усіх станів загалом співпадали з надрукованими Д. М. Бантишем-Каменським, то запорожець був зовсім іншим. Більше того, у цьому варіанті запорожцям було присвячено вже дві гравюри, із зображенням: «25) Запорожскаго Козака, 26) Запорожских Козаков». При цьому встановити походження та авторство всіх трьох запорозьких гравюр зараз не видається можливим. Можна хіба що припустити що з твором О. І. Рігельмана, з яким і пов’язано походження гравюр, видавцем було надруковано первинний комплект.

Фігура кінного запорожця у «варіанті Рігельмана» має загальну подібність із варіантом, наведеним у Д. М. Бантиша-Каменського. Але деталі суттєво змінено: кінь мирно йде, козак однією рукою тримає поводдя, в іншій у нього піка із настромленою головою турка³⁶. Пістолет, натомість, лежить у багато оздобленій кобурі; шабля перенесена з-за спини на лівий бік, вона і піхви показані також багато оздобленими, за спиною тепер видно фрагмент сумки. Розмальований варіант гравюри більш багатий на кольори за фактично біхромний у Д. М. Бантиша-Каменського.

На другому зображенні показано вже двох запорожців під час розваг: один сидить, граючі на кобзі, інший танцює. Джерелом натхнення невідомого художника, принаймні щодо козака-музиканта, очевидно був один з численних «козаків-бандуристів» («мамаїв»)³⁷. Вірогідно, що саме від нього козак й успадкував постоли, які у якості запорізького взуття не фігурували у текстах. Загалом же, вбрання обох запорожців відповідає тому комплекту, який описано в оповіданні М. Коржа. Звертають на себе увагу при цьому дві деталі. По-перше, черкеска у танцюючого козака зображена без вильотів. Інша цікава деталь в одязі танцюючого запорожця – це медаль на грудях. Ромбовидна форма відзнаки дозволяє чітко ідентифікувати її як медаль «В память Кючук-Кайнарджийского мира», запроваджену у 1774 р. «Шкідливий» для імперії запорожець зображувався нагородженим імперською відзнакою³⁸, що явно вибивається з дискурсу, присутньому у тексті О. І. Рігельмана. Медаль, до того ж, дозволяє чітко визначити нижню хронологічну межу для зображення. Примітно також, що на танцюючому козаку зображено шаблю, ідентичну тій, яку мав кінний запорожець, що певно свідчить про єдине авторство двох малюнків.

Видання «Летописного повествования о Малой России» містило ще одну гравюру –«Запорожская Сечь. Избрание Атамана Кошеваго». Судячи з підпису, автором її був сам О. І. Рігельман. Хоч і доволі умовно, на гравюрі відтворено вбрання запорожців, які зібралися на раду. Всі вони вдягнуті у шаровари, зверху костюм представлено сорочкою. Одночасно у натовпі помітно декілька осіб у каптанах і трьох із накинутою на плечі буркою. Старшина у центрі, на відміну від козаків із оселедцями, мала довги зачіски, й зображена вдягнутою у повний комплект вбрання, описаний М. Л. Коржем.

У 1851 р. читачам стали доступними ще два зображення запорожців. Тоді, як вже зазначалося, Одеське товариство історії та старожитностей видало один зі списків праці С. І. Мишецького. У якості додатків там було надруковано прориси з портретів запорожця Якова Шияна та запорозького полковника Афанасія Колпака.

Отже, більш-менш детальний опис запорізького вбрання з’явився у науковому дискурсі тільки у 1830-х рр. Ексклюзивне становище серед джерел отримали свідчення М. Коржа, відтворені до середини сторіччя як мінімум у чотирьох наукових (псевдонаукових) публікаціях. На відміну від козаків Гетьманщини, запорожці були презентовані більш різноманітним візуальним рядом. Втім, за винятком гравюри в «Истории Малой России», більшість зображень стала доступною читачам лише з початку 1840-х рр. Всі малюнки та тексти, що побутували у публічному просторі, презентували вигляд запорожців за доби Нової Січі. Однак, подібно до ситуації із гетьманцями, цей опис могли розповсюджувати й на більш ранні часи.

1. [Квитка Г.] О слободских полках / Г. Квитка // Современник. – 1840. – Т. XVII. – С. 97.
2. [Квитка Г.] Украинцы / Г. Квитка // Современник. – 1841. – Т. XХI. – С. 79.
3. В «Географическом словаре Российскаго государства», изд. Максимовичем и Щекатовым. М. 1801. т. ІІ стр. 535–579 (тут і в наступних трьох посиланнях відтворено посилання оригіналу – Д. Ш.)
4. Обе книжки изданы Действительным Членом Общества Гавриилом Архиепископом Херсонским и Таврическим; первая напечатана в 1838, а другая в 1843 году. Об книжки теперь весьма редки.
5. Изданы Действительным Членом A. А. Скальковским в 1842 и в 1846 году. Автору в числе первоисточников служили между прочим, издание Архиепископа Гавриила «Сказания Коржа» и подлинные документы Запорожскаго сечеваго архива.
6. См. том I. стр. 606, 607, том II, стр. 823–833.
   Йдеться про замітки Достопримечательности Воскресенской церкви в Бериславе (ЗООИД. – 1844. – Т. І. – С. 606–607) та Надгробия кошевых Гордеенки та Ерофеева (ЗООИД. – 1844. – Т. І. – С. 607) та повідомлення про написи у Єкатеринодарському військовому соборі та на різних поховальних спорудах і сволоках, запорозькі укріплення в Олександрії та повіті й Новомосковський собор, рівно як і про пошуки запорізьких пам’яток при проїзді Херсонською та Катеринославською губерніями (ЗООИД. – 1848. – Т. ІІ. – С. 823–833).
7. Предисловие // Мышецкий С. И. История о козаках запорожских. – Одесса: в городской типографии, 1851. – С. ІІ.
8. Очевидно, саме це видання мав на увазі автор передмови до «Истории» С. І. Мишецького. Другий том, на відповідних сторінках якого було розміщено статтю про запорожців, вийшов вже під трохи зміненою назвою та без згадки Л. М. Максімовіча.
9. Словарь географический Российского государства, описывающий азбучным порядком / А. М. Щекатов. – М., 1804. – Ч. 2: Г–К. – С. 564.
10. Миллер Г. Ф. Известия о казаках запорожских // Ежемесячные сочинения, к пользе и увеселению служащия / Г.-Ф. Миллер. – СПб., 1760. – Май. – С. 387–444. При цьому, безпосередньо текст Г. Ф. Міллєра у першій половині ХІХ ст. схоже, був забутий дослідниками: А. А. Скальковскій посилалися на словник Л. М. Максимовича 1788 р. (Скальковский А. История Новой Сечи или последняго Коша Запорожскаго / А. Скальковский. – Одесса: в городской типографии, 1841. – С. 185), у якому також відтворювалася праця Г, Ф. Міллєра.
11. Про історію цього тексту див. Бовгиря А. «История о козаках запорожских» Семена Мишецького в історичній думці другої половини XVIII ст. / А. Бовгиря // Історіографічні дослідження в Україні. – 2002. – Вип. 11. – С. 305–319.
12. [Максимович Л. М.] Новый и полный географический словарь Российского государства […] / Л. М. Максимович. – М., 1788. – Ч. ІІ: З–К. – С. 7–46; Георги И-Г. Описание всех в Российском государстве обитающих народов, также их житейских обрядов, вер, обыкновений, жилищ, одежд и прочих достопамятностей / И.-Г. Георги. – СПб., 1799. – Часть четвертая. О народах монгольских, об армянах, грузинах, индийцах, поляках и владычествующих россиянах с описанием всех именований казаков, также история о Малой России и купно о Курляндии и Литве. – С. 347–377.
13. Втім, присутні певна вірогідність того, що це таки авторський варіант кольорів. Вже зазначалося, що Т. Калинський копіював гравюри «с отметкой, где какого цвету платье и под. тому».
14. Сказания, откуду Козаки Запоражане, и чем славни // Запорожская старина. – Харьков: в университетской типографии, 1833. – Ч. І. – Кн. ІІ. – С. 22.
15. Сергій Шаменков вказав на доволі примітну деталь: у французькому оригіналі тексту «Опису України» Боплан писав про козацькі штани як про «d'vn caleçó» (аналогічно було позначено й татарські). Вірогідно, ним малися на увазі вузькі штани угорського типу, подібні до тих, в які вдягнено козака з картушу бопланівської мапи Typus Generalis Ukpainae (див. Шаменков С. Поясний одяг в гардеробі населення українських земель та в костюмі козацтва кінця XVI першої половини XVII ст. / С. Шаменков // «Археологія & Фортифікація України». Збірник матеріалів VІ Міжнародної науково-практичної конференції. – Кам’янець-Подільський: ПП Буйницький О. А., 2016. – С. 199). Тим не менш, у перекладах 1822 р. польською, 1832 р. та 2004 р. російською, 1990 р. українською козацькі й татарські штани описані як «шаровари» (Ciekawe opisanie Ukrainy polskiey i rzeki Dniepru od Kiiowa, aż do mieysca gdzie rzeka ta wrzuca się w morze // Zbiór pamiętników historycznych o dawnéy Polszcze z rękopismów, tudzież dzieł w różnych językach o Polszcze wydanych oraz z listami oryginalnemi królów i znakomitych ludzi w kraju naszym / przez J. U. Niemcewicza. – Warszawa: Drukiem N. Glücksberga. – T. 3. – S. 37; Описание Украйны. Сочинение Боплана / пер. с фр. Ф. Устрялова. – СПб: В типографии Карла Крайя, 1832. – С. 64.; Боплан Г. Л. де Описание Украины / пер. с фр. З. П. Борисюк. – Москва: «Древлехранилище», 2004. – С. 26; Боплан Г. Л. де. Опис України. Пер. з фр. Я. І. Кравця, З. П. Борисюк. – Київ: Наукова думка, 1990 – С. 72). Схоже тут ми стикаємося з підсвідомою переконаністю перекладачів, починаючи з ХІХ  ст., у тому, що українські козаки не могли носити ніякого іншого типу штанів, окрім шароварів.
16. У 1825 р. фрагменти перекладу твору Боплана, присвячені татарам та козакам, було опубліковано у «Северном архиве» (Ч. 15, №11). Але там сюжет про одяг було опущено.
17. Срезневский И. Замечания// Запорожская старина. – Харьков: в университетской типографии, 1833. – Ч. І. – Кн. ІІ. – С. 78–80.
18. Про зацікавлення його такими свідченнями див. Из переписки И. И. Срезневского // Киевская старина. – 1901. – Т. LXXIII. – Июнь. – С. 319
19. Публікацію фрагментів твору з описом козаків та татар було здійснено в «Северном Архиве» ще у 1825 р., але фактично то був переказ, а не переклад; сюжет про одяг було опущено ([Боплан Г.] О Крыме и украинских казаках в XVII в. // Северный архив. – 1825. – Ч. 15. – №11. – С. 321–338).
20. Про історію тексту див. Журба О. І. Становлення української археографії: люди, ідеї, інституції / О. І. Журба. – Д.: ДНУ, 2003. – С. 233–237.
21. Див. Скальковский А. Изустные предания о Новороссийском крае // Журнал министерства народнаго просвещения. – 1839. – январь. – С. 186–188.
22. Скальковский А. История Новой Сечи или последняго Коша Запорожскаго / А. Скальковский. – Одесса: в городской типографии, 1841. – С. 132–133.
23. Див. Мышецкий С. И. История о козаках запорожских. – Одесса: в городской типографии, 1851. – С. 93–94.
24. Розанов Г. Предисловие / Г. Розанов // Устное повествование бывшаго запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, селения Михайловки, Никиты Леонтьевича Коржа. – Одесса: в городской типографии, 1842. – С. І. Втім, жодних змістовних правок сюжету з одягом у публікації А. О. Скальковського не помітно.
25. Устное повествование бывшаго запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, селения Михайловки, Никиты Леонтьевича Коржа. – Одесса: в городской типографии, 1842. – С. 27–29.
    Скальковський у своїх публікаціях повністю передав зміст, але трохи обробив його стілістично.
    При цьому пояснення М. Коржа щодо походження назви шапки схоже що не відповідає реальним обставинам. Сам тип головного убору має виразне кавказьке походження, очевидно звідти успадковано і назву (див. Студенецкая Е. Н. Одежда народов Северного Кавказа XVIII-XX вв. / Е. Н. Cтуденецкая. – Москва: Наука, 1989. – С. 18–19, 21, 29, 35–36). Натомість, у ногайській мові видру називають кундыз, аналогічно у кримськотатарській – къундуз або сувалты мышыгъы (водяна кішка).
26. Устное повествование бывшаго запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, селения Михайловки, Никиты Леонтьевича Коржа. – Одесса: в городской типографии, 1842. – С. 26–27.
27. Висковатов А. В. Историческое описание одежды и вооружения Российских войск, составленное по Высочайшему повелению / А. В. Висковатов – СПб. : Военная тип., 1842. – Ч. 2. – С. 80–82.
28. «Сведения сеи часию заимствованы из Истории Малой России, соч. Д. Н. Бантишем-Каменским. Москва. 1830. Часть 111, – и из Запорожской Старины, изд. И Срезневским. Харьков. 1833. Часть 1, книжка 2, статья 13, а частию из других манускриптных материалов; рисунок же, изображающий Запорожца, скопирован с одного современнаго рисунка, сделаннаго, судя по преданию, в царствование Императрицы Елисаветы Петровны» (с.22). Разом з тим, праця А. В. Вісковатова є єдиним тогочасним джерелом, в якому помітно прямий вплив опису авторства І. І. Срезневського.
29. Приложение ко второй части Исторического описания одежды и вооружения Российских войск // Висковатов А. В. Историческое описание одежды и вооружения Российских войск, составленное по Высочайшему повелению / А. В. Висковатов – СПб. : Военная тип., 1842. – Ч. 2. – С. 22.
30. Наприклад, певну композиційну подібність із зображенням у книзі має картина XVIII ст. «Бондаренко – отаман гайдамаків» (див. Козак Мамай: альбом. – К.: Родовід, 2008. – С. 145.
31. Висковатов А. В. Историческое описание одежды и вооружения Российских войск, составленное по Высочайшему повелению / А. В. Висковатов – СПб. : Военная тип., 1860. – Ч. 18. – С. 10–12.
32. Сементовский Н. Старина Малороссийская, Запорожская и Донская / Н. Сементовский. – СПб, 1846. – С. 7.
33. На малюнку при цьому важко впізнати описану у тексті кабардинку.
34. [Мышецкий С.] История о козаках запорожских, как оные из древних лет зачалися, и откуда свое происхождение имеют, и в каком состоянии ныне находятся // Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете . – М., 1847. – № 6. – С. 1–35.
35. Ригельман А. Летописное повествование о Малой России и ее народе и козаках вообще, отколь и из какого народа оные происхождение свое имеют, и по каким случаям они ныне при своих местах обитают... – М.: В университетской типографии, 1847. – 819 с.
36. Наявність відрубаної голови на гравюрі дозволяє припустити, що ранішим є саме це зображення – на якому більше акцентовано жорстокість. Ймовірно, що Д. Н. Бантиш-Камєнскій у 1830  р. публікуючи твір для широкої публіки обрав ілюстрацію, яка більше підходила під тогочасні норми показу «сцен насильства».
37. Цікаве зауваження щодо назви картин подібного типу зробила Т. Гедзь. За її спостереженнями, на початку назва «Мамай» відносилася тільки до одного конкретного, «гайдамацького» різновиду даних картин, який побутував на Правобережжі. На всі картини подібного типу назва «Мамай» була розповсюджена вже наприкінці ХІХ ст. (див. Ґедзь Т. Окремі спостереження щодо назви та датування створення народної картини «Козак-бандурист» // https://www.academia.edu/29680680/Окремі_спостереження_щодо_назви_та_датування_створення_народної_картини_Козак-бандурист_)
38. Про вручення медалів запорожцям див. Шпитальов Г. Г. Запорозьке військо періоду Нової Січі / Г. Г. Шпитальов // Південна Україна. – 2002. – Т. 7. – С. 158–182.