Див. першу частину >>

Не менше проблем відзначається в практиці здійснення державної політики історичної пам`яті. Зрозумілим наслідком загострення ідентифікаційної кризи стало прогнозоване зростання напруги в дискусії навколо питань історичної пам'яті та історичної політики загалом, діяльності Інстиуту національної пам`яті зокрема¹¹⁴. Створений за ініціативою В. Ющенка, впродовж існування інститут перебував в стані хронічної організаційної пропасниці й невизначеності засад діяльності. Перші кроки діяльності установи обумовлювалися відсутністю консенсусу еліт у питаннях історичної політики та ролі й місця інституту в ній. Створений як орган виконавчої влади, Інститут потрапив у цілковиту залежність від політичної кон'юнктури, безпосередньо ‒ від Секретаріату президента та віце-премєр-міністра по гуманітарних питаннях¹¹⁵. В 2008 ‒ 2009 рр. Інституту вдалося реалізувати два суттєвих проекти (координував створення Національної Книги пам`яті жертв Голодомору 1932 ‒ 1933 рр. в Україні (загалом ‒ 19 томів)<sup>116</sup> та опрацьовував концепцію історичної освіти в Україні<sup>117</sup>). За каденції В. Януковича Інститут після ліквідації в 2010 р. був відновлений в січні 2011 р. як науково-дослідна установа в підпорядкуванні Кабінету міністрів<sup>118</sup>, але за влучним висловом Г. Касьянова виявився «валізою без ручки», що використовувалася для пропаганди оновленого варіанту пострадянської колективної історичної пам'яті<sup>119</sup>. На той час на його адресу лунали й більш різкі характеристики. Зокрема його теперішній голова, В. В`ятрович зазначав, що УІНП перетворився на «інструмент реабілітації тоталітаризму»¹²⁰. Попри складнощі та невпинну критику, співробітники установи напрацювали розробки теоретичних і концептуальних проблем історичної пам`яті, випустили впродовж 2011 ‒ 2014 рр. десять випусків збірки «Національна та історична пам`ять».

Новий етап діяльності інституту безпосередньо пов'язаний з системною кризою початку 2014 р. В липні 2014 р. УІНП був ліквідований і відтворений у статусі «центрального органу виконавчої влади по реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам`яті»<sup>121</sup> Відтоді провідним напрямом діяльності установи стало впровадження етноцентричного наративу історичної пам`яті та декомунізаційних заходів. Як і раніше активна і підчас безапеляційна діяльність інституту перебуває в епіцентрі гострої суспільно-політичної дискусії. На певному етапі до неї підключилися не лише публічні особи, а й науковці, зокрема закордонні.

Нещодавно розлоге інтерв’ю стосовно політики історичної пам`яті дав Г. Касьянов<sup>122</sup>. Доволі емоційна дискусія, що розгорнулася по її свіжих слідах, унаочнила як виразну радикалізацію кіл, безпосередньо причетних до здійснення й розробки засад політики пам`яті, так і відсутність професійної комунікації їх з суспільством. За влучним висловом однієї з учасниць дискусії, Олени Панич, «попередня стратегія національної пам`яті нагадувала комуністичні практики брєжнєвських часів, а нинішня ‒ дещо схожа на практики 20-х. ... можливо, є сенс думати більше про зміст самого процесу, а не форму і аналогії...»¹²³. Отож, як і в низці випадків попередніх років державний апарат демонструє відставання від змінам, що відбуваються в товщі суспільства, намагаючись тиражувати попередні практики керування останнім попри те, що вони довели свою неефективність.

Тим часом ускладнення соціально-економічної й суспільно-політичної ситуації в країні в купі із прямою залежністю структури від конфігурації діючої влади роблять непевними перспективи не лише УІНП, а й сучасного етапу етнонаціонального розвитку України: відсутність супільного консенсусу навколо мети державного й національного розвитку позбавляє можливості повільно, але неухильно рухатися обраним шляхом, перетворюючи модерний поступ української нації на хаотичне зигзагоподібне маневрування.

За цих обставин безумовно назрілий демонтаж пострадянських суспільних, освітніх, культурних, управлінських практик, який недалекоглядно зводять до так званої декомунізації (в трьох іпостасях: переформатування історичного наративу, демонтаж пам`яток комуністичного режиму¹²⁴, зміна топонімів та назв вулиць) має всі шанси завершитися черговою невдачею. Не будемо заперечувати, що зменшення очевидності незмінної «присутності» більшовизму в громадському просторі спроможне суттєвим чином сприяти вивільненню суспільного та культурного життя України від залишкового тиску тоталітарних практик. Важливість цього зрозуміла й у Росії. Не випадково демонтаж пам’ятників Леніну, тема Голодомору та 9 травня як останні барикади комуністичного дискурсу (попри несуголосність антибільшовицькій риториці Путіна) активно використовує в своїх цілях Кремль. Не менш бурхливі війни чимдалі більше розгортаються на історичному фронті.

Одним з важливих правових наслідків протидії антиукраїнським закликам та спекуляціям довкола тем національної історії стало прийняття Закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», на підставі якого Міністерство юстиції України у липні 2015 р. заборонило Комуністичній партії України, Комуністичній партії України (оновленій), Комуністичній партії робітників та селян брати участь у виборах¹²⁵. Уже в червні 2015 р. лідер Комуністичної партії України П. Симоненко спільно із лідером ПСПУ Н. Вітренко заявили про створення нового руху «Ліва опозиція»¹²⁶. Отож робота по викоріненню впливу ліворадикальної ідеології не віщує швидких перемог. Тим більші вимоги вона ставитиме до державного організму, що очолює цей рух. Між тим рівень започаткованих заходів вже викликає вагомі зауваження як з боку науковців, так і авторитетних інституцій світового співтовариства (зокрема Венеціанської комісії).

Українським інститутом національної пам’яті був розроблений пакет документів (проекти закону «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті»; «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років»; «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років»; «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки»). За спрощеною процедурою вони потрапили на голосування, були підтримані урядом і схвалені парламентом. Найзапекліші дискусії викликав останній з них. Зокрема, у відкритому листі науковців та експертів-українознавців щодо «Антикомуністичного закону» йшлося про те, що закони ухвалено без серйозних дебатів, без голосів тих, хто займає особливу позицію з цього питання, а багато депутатів взагалі відмовилися брати участь у голосуванні. Наголошувалося також, що «вплив цих законів на імідж та репутацію України в Європі та Північній Америці буде дуже негативним, «ці закони дадуть підтримку тим, хто хоче послабити і розділити Україну». Доволі критики в бік законів лунало й з боку вітчизняних дослідників, експертів і політологів, які наголошували на тому, що робота в даному напрямі має здійснюватися на високому фаховому рівні¹²⁷, оскільки конфлікт регіональних концептів історичної пам’яті та ідентичностей виступив чи не головною причиною Майдану, анексії Криму та війни на Донбасі.

Одним з перших помітних кроків на шляху реконцептуалізації історії Другої світової війни став указ Президента України від 24 березня 2015 р. «Про заходи з відзначення у 2015 році 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі та 70-ї річниці завершення Другої світової війни». Указ було оприлюднено «з метою гідного вшанування подвигу українського народу, його видатного внеску в перемогу антигітлерівської коаліції в Другій світовій війні, висловлення поваги всім борцям проти нацизму, увічнення пам’яті про загиблих воїнів, жертв війни, військових злочинів, депортацій і злочинів проти людяності, скоєних у роки війни, посилення турботи про ветеранів війни, учасників українського визвольного руху цього періоду, жертв нацистських переслідувань, затвердження наступності традицій воїнів-переможців нацизму і нинішніх захисників Вітчизни, консолідації суспільства навколо ідеї захисту України»¹²⁸. Указом в Україні встановлений День пам’яті та примирення, який відзначатимуть щороку 8 травня. Всупереч фальшивим побоюванням ліворадикального та проросійського сегментів суспільно-політичного простору України, урочистості з нагоди 8 та 9 травня 2015 р. відбулися за високого рівня толерантності і суспільного порозуміння. Що ж до відповідних заходів 2016 р., можна казати про суттєве підвищення рівня розуміння і прийняття суспільством  європейського дискурсу Другої світової війни і затвердження  нових українських традицій дня пам`яті. На відміну від властивих Росії «маршів безсмертного полку», які фактично перетворилися на фантасмагоричні карнавали¹²⁹, форма урочистостей в Україні підказана самим життям: бійці АТО й ветерани Другої світової війни, які обмінювалися вітаннями ‒ чи не найкраще свідчення незламної волі українців захищати свою землю і свободу від посягань зовні, унаочнення величі переможців-захисників, а не завойовників.

Ідеологічна війна стала чи найбільш виразною складовою гібридної війни від самого її початку. Миттєво відреагували на неї вітчизняні історики. Важко підрахувати кількість інтерв’ю, виступів, статей роз’яснень, із якими виступили науковці на захист територіальної цілісності України. За короткий час інститути НАНУ підготували ряд праць, в яких висвітлювалися питання, що стали предметом спекуляцій російської пропаганди¹³⁰. Триває напружена аналітична робота всіх академічних інституцій, спрямована на дослідження передумов спалаху конфлікту на сході України, зміцнення українського суверенітету, розробку дорожньої карти реінтеграції тимчасово окупованих територій і повернення Криму¹³¹. Не менш активно розгортається поствітницька діяльність істориків, які усвідомлюють міру потреби суспільства в ній.

Серед інституцій, які найбільш ефективно працюють в зазначеному напрямі слід назвати: Інформаційно-аналітичний центр РНБО України, Український інститут національної пам’яті, Інститут історії України НАНУ. На спільній платформі було започатковано проект «LIKБЕЗ. Історичний фронт». Основним напрямом проекту стало інформування всіх зацікавлених про зміст ключових суперечок навколо питань «що таке Україна», «що таке історія України» і що таке «територія України». Форматом проекту стали лаконічні, підкріплені неспростовними фактами, відповіді на питання, що стараннями працівників російського пропагандистського фронту «вкидалися» в інформаційний простір України. Читач отримав змогу робити самостійні висновки. Завдання кола однодумців полягало в створенні альтернативного російському інформаційного простору, де читач виступав би не об’єктом інформаційних маніпуляцій, а повноправним партнером, достойним поваги. Згодом учасники проекту Є. Сверстюк, В. В’ятрович, К. Галушко та інші під час Форуму видавців у Львові у 2014 р. обговорили місію істориків в інформаційному протистоянні, акцентувавши увагу на значенні «ленінопаду» на Сході України для перемоги у війні з Росією, розмірковували, як через Інтернет зробити доступними архіви КҐБ. Півтора роки наполегливої роботи «LIKБЕЗ» продемонстрували вражаючу динаміку: розпочавшись в невеличких статей на сайті Інституту історії України НАНУ, нині він є платформою для цілої серії популярних історичних публікацій (спільно з КСД)¹³², серії публічних лекцій у різних містах України, Суспільний університет на UA та Відкритої школи історії¹³³, затребуваність яких суспільством залишається незмінно високою.

Не менш активно до справи інформаційного протистояння агресії долучилися неурядові проекти й організації, які згуртували навколо себе широке коло експертів і митців. Так розпочинав свою роботу неурядовий проект «Информационное Сопротивление» («Інформаційний Опір», далі – «ІС»), неурядової організації «Центр військово-політичних досліджень» (м. Київ), що стартував 2 березня 2014 р. з часу вторгнення Росії до Криму. Головним завданням «ІС» називалася інформаційна протидія зовнішнім загрозам, що виникають для України у військовій, економічній та енергетичній сферах, а також у сфері інформаційної безпеки. Нині потенціал «ІС» вельми зміцнений за рахунок залучення до співпраці відомих публіцистів. Зокрема, на постійні основі на сайті проекту публікується О. Степова¹³⁴. Всеукраїнська громадська організація Наукове гуманітарне товариство започаткувало багатомовний інтернетсайт «ІСТОРИЧНИЙ ОПІР або ЯК УТВОРИЛАСЯ УКРАЇНА», який містить достатній обсяг інформації про історію України, формування української ідентичності, країни, держави та народу, витоки та перебіг українсько-російських конфліктів¹³⁵.

Згадані проекти, як зазначають експерти, значно більш ефективно опікуються тими завданнями, якими в умовах війни мали б перейматися державні інституції, зокрема, Міністерство інформаційної політики України та Міністерство культури і спорту України. Втім, як на наш погляд, історія їхньої діяльності засвідчує не лише неповороткість державної машини, а й про вихід суспільства на якісно новий рівень свідомості. Перехід інтелектуалів з позиції виснажливого розчарування неефективністю державного апарату до активної участі у процесах формування національних ідентитетів на базі використання можливостей сучасних комунікаційних мереж почав приносити перші плоди, як у вигляді сталих горизонтальних зв’язків, так і суттєвого зростання опорного ресурсу масової свідомості.

Невичерпний потенціал інтелектуального й духовного спротиву демонструє надзвичайно репрезентативний феномен інтелектуально-мистецького опору, що постав у відповідь на інформаційну інтервенцію російських спецорганів та фейкових утворів. Серед найбільш підтримуваних суспільством можна назвати такі деперсоніфіковані проекти, як «Горький Лук» (Gorky Look ‒ також: Гіркий лук, Горе лукове)¹³⁶, «Дід Свирид»¹³⁷, «Кримський бандерівець»¹³⁸, «Циля Зингельшухер»¹³⁹, «Фашик Донецкий»¹⁴⁰ а також цілком реальних осіб, таких як: Оксана Забужко, Сергій Жадан, Олена Степова, Денис Казанський, Валентин Торба та ін. Справляє враження не лише кількість творчих особистостей, які стали на захист України, але й розмаїтість образотворчих форм, викликаних до життя абсурдною російською ідеологічною інвазією. Це й так званий «бойовий суржик», яким пише Дід Свирид; й іронічно-інформаційний формат «Кримського бандерівця»¹⁴¹, і соковите сатиричне слово Олени Степової, і виразно одеситський сленг Цилі Зінгельшухер.

Журналіст Валентин Торба до останньої можливості залишався в окупованому Луганську, доносячи через FB та українські мас-медіа правду про події в Східній Україні від березневих проросійських мітингів до «гібридної» російської окупації. Після виключення міста з українського інформаційного простору подовжував записувати побачене у щоденнику. Завдяки нотаткам з окупованого Луганська, оприлюднюваним при нагоді через Інтернет, отримав прізвисько «літописець сучасності». Ці записки згодом стали основою непересічного явища в сучасній публіцистиці ‒ книги «Я ‒ свідок (Записки з окупованого Луганська)», яку записало і транслювало в ефірі Українське радіо¹⁴².

Напрочуд цікавим феноменом мережевого простору України став персонаж під псевдо «Дід Свирид», який з`явився 21 червня 2014 р. в ЗМІ, згодом у соцмережах і миттєво перетворився на яскраву подію інтелектуального простору. Коментуючи в неповнотрній манері всі найгічніші події 2014 р. (інколи виходячи зі своєю «сільською аналітикою» кілька разів на день), збираючи десятки тисяч лайків і репостів, «сільський аналітик» перетворився на точку опори сотень тисяч українців, яких він із властиво українським гумором навчав по-справжньому любити свою Батьківщину і змінювати життя на краще. «Бойовий суржик» Діда Свирида перетворився на подію українського культурного обширу. Повноцінне вивчення цього феномену попереду. Однак, варто наголосити, що такі особистості¹⁴³, власне, й унаочнили легендарний український характер і виявили найкращі властивості української нації.

Війна, оголивши суспільні нерви, спричинила небачений викид суспільної енергії, що супроводжувався величними спалахами творчого прозріння й натхнення. Свого часу сотні тисяч переглядів і репостів набрав вірш Анастасії Дмитрук «Никогда мы не будем братьями»¹⁴⁴, написаний у відповідь на агресію Росії та загарбання Криму.

Як би не війна, може б і не народився талант української письменниці й публіцистки Олени Степової. Ось як сама вона описувала неочікуваний для неї самої прихід музи: «Вона прийшла до мене в смутні, не усім зрозумілі часи АТО і ЛНРу. Гадаю, ці страшні й лякливі абревіатури, ще довго будуть приходити мені в нічних кошмарах, але, як кажуть, немає добра без зла. Тому, напевне, Муза, це єдине, за що я буду вдячна Російським ГРАДАМ і ЛНРівському присмерку. Хоча й не приходила вона до мене, так, прибилася, видно, відкинута з хмаринки вибуховою хвилею. Сиділа під кущем жовних лілій, перелякано здригаючись при черговому вибуху. Муза буда дещо прим`ятою, з опаленими порохом крильцями, але з гордовито піднятим носиком і тремтячими від обурення губками. Ще б пак, вона не воєнна Муза, вона мирна і лірична, у віночку, з колосочками, а тут таке … а вона в суконці, без каски і броніка. І їй, і мені було лячно. Ми, подивилися одна на одну, і вирішили боятися разом … Спочатку це було, як тоооооненький промінець, крізь морок, але до нього почали підтягуватися інші промінці, світло ставало більшим, сильнішим, і ось, вже Мордор став так ‒ мордерочок, ГРАДи і БУКи стали градами і бяками, сутінки почали задихатися і танути. І ось ми дописалися, що відчуваємо, що ми, тут у підвалі, на Донбасі ‒ це МИ, і МИ ‒ Україна! Величезна така, чиста, світла, і нас багато, так, таких, що бояться, але роблять, працюють, пробачають, помиляються, каються, моляться, ЛЮБЛЯТЬ! І це світло підхопило мене, зігріло і заспокоїло, воно чітко сказало мені: ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА!»¹⁴⁵

Далі були сповнені вселенською мудрістю пости з переднього краю війни, які брали за живе сотні тисяч українців. Вони увійшли до книжки «Все будет Украина!»¹⁴⁶, завдяки якій трагедія Сходу України стала зрозумілою і близькою далеко за ї межами. Подорожуючи з книжкою містами країни, авторка надзвичайно багато зробила для налагодження порозуміння між регіонами, розвінчання хибних стереотипів, ламання гібридних технологій іншування. Втім, і продовжує свою місію на сторінках власного блогу, сторінок у соцмережах, співпрацюючи з мас-медіа і недержавними проектами (зокрема «ІС»).

«…Звісно, не надто добре, що всі ці речі активізовані війною, але добре, що війна не примушує людей мистецтва мовчати. Мені страшенно симпатичні нові тенденції, ‒ зазначав в одному з інтерв’ю Сергій Жадан. Виявилося, що купа людей, причетних до мистецтва, мають свою позицію. Що вони не просто замкнуті в своїх колах, капсулах. Їм цікаве життя країни. Не йдеться про політиканство, про підтримку тих чи інших політиків. У нас багато чого цікавого відбувається, і ця війна, думаю, змінює культурну парадигму України»¹⁴⁷. Споглядаючи вражаючу динаміку культурного життя України в умовах війни, важко з цим не погодитися.

Війна показала українському загалу нових, цілком реальних героїв українського спротиву новітньої доби, Голгофа і подвиг яких прикметно задокументовані численними засобами комунікації не лише з української, а й протиборчої сторони. Це і лице українського спротиву ‒ перша в історії незалежної України військовополонена й Герой України ‒ Надія Савченко¹⁴⁸, легендарний командир Севастопольської бригади тактичної авіації Повітряного командування «Південь» Юлій Мамчур, панотці низки церков, як традиційних, так і протестантських¹⁴⁹, пересічні громадяни, представники як з`ясувалося реально існуючих політичних еліт такі, як Володимир Рибак¹⁵⁰, правозахисники, волонтери, лікарі, науковці й митці такі, як нещодавно загиблий Василь Сліпак¹⁵¹, які не лише самі протистояли вбивчій силі війни, а й генерували смисли, які дають наснагу пересічним українцям боронити свою землю і боротися за її майбутнє.

У відповідь на виклики часу постав громадський рух на чолі з освітянами, які змушені були евакуюватися з окупованих територій Донецької та Луганської областей, і нині працюють над розробкою дорожньої карти повернення української освіти на визволені території. Цілком слушною є думка про визначний вплив освітніх проектів стосовно реінтеграції населення названих територій у культурний простір України: «Якщо на Донбас не повернеться українська освіта, там утвориться інтелектуальне гетто, і сценарій реваншу проросійських сил буде присутній там завжди»¹⁵².

Новим явищем мистецького життя України стало культурне, інформаційне й духовне волонтерство, як антитеза патрональності держави, як виклик владі і відповідь на виклики часу. Варто наголосити: не масова культура, а носії високої культури і мистецтва взяли на себе місію тримати лінію оборони на культурному фронті, мобілізувати й надихати суспільство та воїнів, тоді як вчорашні «зірки» й «народні артисти» демонструють відразливі форми банальної бездуховності, прикриваючись розмірковуваннями про аполітичність.

Безпрецедентно важливим суб’єктом популяризації символічних вимірів українства став волонтерський рух. Лише у 2014 р. громадські активісти у різних населених пунктах організували численну кількість проукраїнських заходів, що були присвячені національному вбранню (паради вишиванок), національному прапору (автопробіги, вивішування прапорів на балконах будинків, перефарбування у кольори національного прапора мостів та інших елементів міської інфраструктури), ідеї національної єдності та непорушності кордонів України (флешмоб «Карта України», що потрапив у національну Книгу рекордів), прямої фінансової допомоги через sms-благодійництво. Соціальні мережі перетворилися на майданчик масового патріотичного флешмобу: мешканці Криму й тимчасово окупованих територій фотографували свої паспорти з написом «Врятуйте людей Донбасу» або «Крим – це Україна»¹⁵³.

З-поміж найбільш знаних проектів такого ґатунку є «Народний тил», «Крила Фенікса», «Повернись живим», «Армія SOS», «Крим SOS», «Фролівська 9/11», «Станція Харків», «Відповідальні громадяни», діяльність яких спрямована на допомогу учасникам АТО, переселенцям та жителям зони військових дій¹⁵⁴. «Урешті, віковий ментальний архетип українця «моя хата скраю» здобув дієву ціннісну опозицію у виборі/визначенні стратегії індивідуальної поведінки в соціальному полі»¹⁵⁵.

Якими б запеклими не були ідеологічні баталії впродовж першого року агресії на Сході, нині можна констатувати: послідовна діяльність волонтерських рухів та організацій у соціальних мережах стабілізували інформаційний простір на засадах культивування патріотичних почуттів та належності до спільноти єдиної держави.

Вагому роль у реконцептуалізації ідентитетів української нації відіграли також громадські організації, що з`явилися в післямайданну добу з метою здійснення тиску суспільства на владу заради здійснення невідкладних реформ і подолання корупції. Це, зокрема, «Громадський люстраційний комітет»¹⁵⁶ (зареєстрований у 2014 р.), який виступає за заборону скомпрометованим державним посадовцям обіймати державні посади. Активісти організації переконані, що «надання громадськості відкритої інформації про посадовців, які не мають права працювати на державних посадах, – важливий інструмент, що надасть змогу запобігти незаконним призначенням та забезпечить поступове очищення державних установ від кадрів колишнього злочинного режиму»¹⁵⁷.

Подолання владою і суспільством ідеології подвійних стандартів, безумовно сприятиме оздоровленню країни, налагодженню довіри і взаємодії між ними, без чого сподівання на вихід з замненого кола хронічної соціально-економічної й суспільно-політичної кризи залишатимуться марними. Не менш важливими є меседжі, які транслюють патріотичні громадські організації – заклики до солідаризації суспільства на засадах пацифізму та гуманізму у логічному ланцюгу: «мирний Донбас – єдина Україна – громадянський діалог». У березні 2014 р. громадські організації, політичні партії, ініціативні групи Донбасу заявили про утворення в м. Донецьк Координаційного комітету патріотичних сил Донбасу (ККПСД), у Маніфесті якого зазначалося: «Ми, російськомовні патріоти України в Донбасі, об’єднались із метою запобігання розколу країни, захисту нашого регіону і недопущення втягування його в громадянський та військовий конфлікти. Заявляючи про вірність нашій Батьківщині, Україні, ми беремо на себе координацію патріотичних сил у регіоні та допомогу владі у встановленні стабільності, законності та запобіганні громадського протистояння»¹⁵⁸.  

Вже понад два роки українське суспільство перебуває в стані війни, однак суспільний підйом українців не спадає. Це відбирає колосальні сили і пов’язане з величезними випробуваннями. Потужна духовна робота, що унаочнює тектонічні зрушення в культурних елітах триває. Не всі її вияви вітальні чи «рафіновані», окремі різко негативні й засуджуючі. Втім, з усією очевидністю переосмислення базових засад державо- й націєтворення зачепило найширші кола культурної еліти, не обмежуючись теренами України. Поряд із відразливими випадками конформістської поведінки українських виконавців, передовсім з шоу бізнесу, гідно виглядають митці, які змушені були залишити роботу в Росії через свою непримиренну позицію щодо російської агресії¹⁵⁹. Їхні оцінки сучасного стану української культури, передусім її масового сегменту в його найвідразливіших примітивних зразках, далеко не схвальні («У культури немає ніг, її людина носить в собі. І слід щось зробити, аби люди побачили, зрозуміли, усвідомили, наскільки вона потрібна і як змінює світосприйняття і життя індивідуума … Неможливо зібрати випускників художнього училища чи кавеенщиків і вимагати від них створити витвір мистецтва, ‒ заначає А. Пашилін, ‒ Вони в університеті бігали в студентський клуб і навіть професії не отримали, а в результаті окупують сферу культури, вважаючи, що займаються мистецтвом, а те, що вони знімають, може називатися словом «кіно». Але ж це блазні, скоморохи, які обслуговують далеко не королівський двір»¹⁶⁰), однак вони змушують замислюватися і шукати нових шляхів культурного поступу.

Про те, шо пошук цей у товщі українських мистецьких та інтелектуальних сил виходить на вирішальний етап, засвідчує низка публікацій, мистецький подій та супільних проектів останнього часу.

«З кожним роком стабільно зростає коло людей, зацікавлених у культурному процесі…, ‒ зазначають Ольга Балашова, Лизавета Герман, Мария Ланько, ‒ Однак ці очевидні успіхи не можуть приховати головного: українська культурна сфера розвивається спорадичними безсистемними ривками (найчастіше в невідомому напрямі), а іноді й взагалі нагадує змагання в стрибках угору, не сходячи з місця»¹⁶¹. Проаналізувавши культурні тенденції останніх років, авторки дійшли висновку, що проблеми модерного українського культуротворення укорінені в автономному існуванні державних інституцій, що мають опікуватися культурною сферою, і реальним культурним поступом, що відбувається вже чверть століття на волонтерських засадах. За цей час змінилося кілька поколінь ентузіастів, які створювали фестивалі, бієнале, колекції, архіви і т.і. Їх робота мала успіх, однак вже на сході першого покоління 1990-х рр. стало зрозуміло, що разом із ними втрачаються їхній досвід і знання, отже, не формується культурна пам'ять, інтелектуальна традиція і наступність ефективної практики, які, власне, і складають основу відповідального суспільства, що розвивається. Натомість державні інституції своєю роботою культивують радянські практики у відносинах між митцями та державою, які не посто архаїчні, а й руйнівні для справжньої культури. Отож центральним завданням сучасності в сфері культуротворення виступає невідкладність реформування відносин між культурною сферою, державою і суспільством. Навряд чи вивільнення  творчої енергії суспільства від регламентуючого тиску державної машини буде простим, однак воно назріле.

Не менш нагальним завданням є вивільнення суспільства від шкаралупи масової культури з її розтліваючим впливом та санація мас-медійного простору від енергетики розбрату і безкультур’я.

Наскільки важливо розірвали кругову поруку політичних еліт та монополію підпорядкованих їм мас-медіа на генерування екзистенційних смислів українського суспільства засвідчила суспільна дискусія, що розгорнулася навколо імовірності закриття шоу С. Шустера «Свобода слова». З цього приводу чи не найепатажніший персонаж соціальних мереж Циля Зингельшухер висловилася так: «Можна дорікати нашому підзахисному багато в чому, і автором цих слів, який зовсім позбавлений такого недоліку як політкоректність, це робилося не раз і з презирливою відразою. Але заради справедливості. Жоден з популярних політичних ТВ-проектів крайньої десятирічки не дав країні більшої кількості одкровень … Він дав. На тлі чвякотливих мутантів, він показав інше телебачення. Де, втискуючись поміж партером та гальоркою, з`явилися політики нової України. Виставляючи на посміх уродів, від спростив інформаційно-понятійне травлення плебсу. Він зловживав протиставленнями, накручував дисонанси і розхитував резонанси. Але й лікував від сліпоти наївних, зривав покрови з нагримованих і надавав можливість самовикриття облудливим… Нехай Шестер залишиться. Заборона на роботу журналістів ‒ висосаний з шоколадного батончика привід.

Нехай Шустер піде. Тоді його місце швидше займуть нові, українські, харизматичні, освічені і сміливі журналісти. Завоюють свою аудиторію, зроблять собі ім`я і доведуть, що країна одужує. Незважаючи на колотнечу біля телефонного апарату десь на Банковій чи Грушевського зі списком погроз і спецназами в дорогих шкарпетках на вибір.

Не всім дано допригнути до найвищої планки в журналістиці, яку встановив в нашій країні Георгій Гонгадзе. Та й краще, аби не було більше людей, які повторили його долю. Да минує чаша сія шукачів істини в модерній Україні і нехай наші гострі на язик аналітики, прискіпливі слідчі та хитромудрі інтерв’юери ніколи більше не стають на таку небезпечну грань професії. Нехай ті, що прийдуть слідами суперечливого італьянсько-канадсько-українського журналіста, пам’ятають ‒ почнуть міряти їх чесність і незалежність його мерилом, шкалою Шустера, перевіряючи багатократно на присутність подвійного дна. Навіть визнані корифеї в стандартах професії не мають індульгенцій у стандартах порядності. Про це слід завжди пам’ятати українським журналістам»¹⁶².

Наразі нагадаємо, що на початку 2015 р. для окреслення стратегічних пріоритетів розвитку держави був виданий Указ Президента України № 5/2014 «Про Стратегію сталого розвитку «Україна – 2020». Стосовно сфери культури, консолідації нації та стирання суперечностей ідентичностей серед пріоритетних векторів розвитку України був визначений вектор гордості ‒ забезпечення взаємної поваги та толерантності в суспільстві, гордості за власну державу, її історію, культуру, науку, спорт¹⁶³. Культура названа в документі «найпершою гарантією єдності України», «зброєю у протистоянні спробам розмивання національної ідентичності»¹⁶⁴. Згодом Постановою Верховної Ради України № 28-VIII від 11 грудня 2014 р. була затверджена Програма діяльності Кабінету Міністрів України, що міститила розділ «Нова культурна політика». З 14 пунктів, зазначених у Коаліційній Угоді, до переліку засад «Нової культурної політики» увійшли три: розроблення та реалізація Стратегії української гуманітарної політики (2015 р.); розробка та сприяння прийняттю Закону України «Про національний культурний продукт» (2015 р.); залучення нових джерел фінансування культури (2015 ‒ 2016 рр.). Уряд доручив Міністерству культури України до 30 вересня 2015 р. розробити і передати до КМУ «Стратегію культурної політики України», а до 30 листопада разом з іншими відомствами ‒ «Стратегії української гуманітарної політики». Однак далі декларацій справа не пішла.

У законопроекті «Концепція інформаційної безпеки України» йшлося про формування в інформаційному просторі української ідентичності як невід’ємної складової сталого суспільно-політичного дискурсу та сприяння розвитку в національному інформаційному просторі контенту, який забезпечує збереження і захист загальнолюдських цінностей, інтелектуальний, духовний і культурний розвиток українського народу. На думку експерта ОБСЄ, зміст проекту концепції інформаційної безпеки України не виходить за межі законодавства, однак наголос на національну ідентичність не виключає того, що вони можуть тлумачитися як такі, що обмежують іноземний контент, права іноземних суб’єктів або представників меншин в медійному просторі України, а також нав’язують певну інтерпретацію української ідентичності. Занепокоєння експерта викликали також положення, які забороняють дискредитацію органів влади, оскільки вони можуть обмежувати можливості засобів масової інформації виконувати контрольну функцію¹⁶⁵. Законопроект досі не прийнятий. Отож, очевидне гальмування нагальних змін у формах взаємодії держави та суспільства в культурній сфері, наводить на думку, що в ближчому майбутньому вона перебуватиме в епіцентрі боротьби непримиренних ідеологічних доктрин.

Впродовж десятиліть незалежності мовне питання залишалося найбільш гострим аспектом суспільно-політичного життя України. Навколо нього оберталися передвиборні платформи практично усіх політичних партій. Жодна з них не оминула спокуси підвищити свій рейтинг, проголосивши, що саме вона вирішить мовне питання в Україні раз і назавжди. Тим часом вирішити мовне питання в принципі неможливо, бо це питання не політики, а щоденної комунікативної та культурної практики. Політтехнологи перетворили мовне питання на важіль політичної боротьби, безпосередньо не пов’язаний із реальною сферою етномовного життя. Саме воно в часи передвиборчих гонок використовувалося як потужний мобілізаційний фактор, але, що вкрай важливо, негативний за своїм навантаженням ‒ такий, що активізував архетипічні матриці мислення й архетипічні ж форми соціальної організації та поведінки. Саме в такий спосіб, питання, що впродовж років перебувало на маргінесі рейтингу життєвих пріоритетів донбасівців, раптово перетворилося на альфу й омегу “русской весны”.

Події кінця зими 2014 р. засвідчили: потужний вибуховий політичний потенціал мовного питання не слід недоцінювати. Відміна в лютому 2014 р. так званого закону Ківалова-Колесниченка¹⁶⁶ відіграла роль детонатора. Хоч Закон «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про засади державної мовної політики» підписаний не був, і відповідно, не набув чинності, деструктивна роль непродуманого політичного рішення виявилася жахливою. За висновками Центру Разумкова, це було головною помилкою нової влади. Фактично політично інструменталізоване мовне питання послужило одним із каталізаторів подій на Сході України. На внутрішньому рівні воно було використано як один з приводів і аргументів на користь сепаратистських рухів на Сході та Півдні України. На зовнішньому ‒ не лише розв`язало руки в нагнітанні в Росії істерії навколо захисту прав росіян і російськомовних, а й спричинило негативну реакцію європейських урядів і міжнародних організацій. Верховний комісар ОБСЄ з питань національних меншин  А. Торс заявив, що скасування мовного закону може призвести до дестабілізації України та загострення ситуації, особливо в контексті тих регіонів, де мовне питання є приводом для серйозних суперечностей¹⁶⁷. Своє занепокоєння стосовно закону висловили Болгарія, Греція, Польща, Румунія, Словаччина, Угорщина та Чехія. У квітні 2014 р., з огляду на ймовірні негативні наслідки подальшої ескалації конфлікту, О. Турчинов і А. Яценюк оприлюднили спільну заяву, в якій йшлося про закріплення спеціального статусу для російської мови та про її захист¹⁶⁸. Фактично з аналогічною позицією у Проекті «Меморандуму національної єдності» виступила Партія Регіонів¹⁶⁹.  У червні 2014 р. Президент вніс на розгляд Верховної Ради України проект змін до Конституції щодо повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування, в якому російській мові надавався «спеціальний статус»¹⁷⁰. Наголошуючи на відсутності терміну в українському законодавстві, група народних депутатів подала звернення до Конституційного Суду України щодо його відповідності Конституції України. У жовтні 2014 р. Суд розпочав розгляд звернення депутатів, цей процес триває досі. Комітет з питань культури і духовності Верховної Ради України порушував питання про необхідність відмінити мовний закон Ківалова-Колесніченка. Попри періодичні демарші політикуму навколо мовного питання, доводиться констатувати, що в умовах російсько-української війни та окупації Криму державна мовна політика на Сході Укаїни фактично стагнує. Це підтвердили і дані дослідження «Мовна складова гібридної війни»¹⁷¹. Тим часом на загальнонаціональному рівні гасло «Єдина країна – единая страна» упродовж 2014 р. було домінуючим на заставках телевізорів, на банерах та білбордах: стабілізувати ситуацію доводилося пожежними методами. Прагнення дотримуватися принципів мовної толерантності засвідчувало й звернення Президента російською мовою до громадян Сходу країни.

В Українській державі мовна єдність необов’язкова, однак, як цілком слушно зауважують експерти, за проблемою мови постає проблема національної самосвідомості, національної самоідентифікації. На урочистій церемонії підняття Державного прапора України на Софійській площі в Києві Президент України П. Порошенко заявив, що російською мовою Україну люблять не менше, ніж українською¹⁷², наголонаголосивши, що «українська мова як єдина державна мова є надзвичайно важливим консолідуючим чинником суспільства і держави»¹⁷³.

Втім, якими б виваженими нині не були заяви високопосадовців, про стабілізацію суспільного дискурсу навколо мовного питання не йдеться. Можна говорити лише про тимчасовий мораторій в умовах суспільної мобілізації навколо завдань АТО. Водночас ані причини, ані приводи щодо періодичного загострення цього питання не усунені. Суспільство генерує як твердження про «патріотичну русифікацію» постреволюційного періоду, зазначаючи, що під благородними гаслами «єдності країни» й далі «унормовуватиметься» мовне поле суспільства таким чином, щоб українська мова не дуже «утискала права» російськомовних патріотів¹⁷⁴, так і протилежний спектр думок¹⁷⁵.

У цьому контексті слушним було висловлене Державним комітетом телебачення і радіомовлення України занепокоєння у зв’язку зі скороченням частоти використання української мови в ефірі телеканалів і радіостанцій країни (частка української мови в телеефірі країни в червні 2015 р. становила 28%, а в листопаді – 23%). «Зменшуючи українську мову в ефірі, працівники телебачення і радіо свідомо чи несвідомо демонструють суспільству легковажне ставлення до державної мови»¹⁷⁶, ‒ слушно зазначав М. Воськало.

Наостанок варто зупинитися на культурних аспектах процесів  загальнонаціональної інтеграції й націєтворення, що є нерозривно пов`язаними. Варто наголосити, що впродовж незалежності Київ не спромігся запропонувати суспільству й забезпечити неухильне запровадження в життя програми поступального культурного, зокрема гуманітарного, розвитку з привабливими для регіонів об’єднавчими засадами. Слова управлінських і владних еліт про важливість культурної інтеграції на засадах гуманізму та демократичних цінностей впродовж десятиліть, на жаль, лишалися словами, які ані в центрі, ані на місцях ніхто не підтверджував діями. Тим часом ознаки культурної сегрегації виявляли не лише Крим та Донбас (міцні економічні підвалини робили можливою відверту артикуляцію претензій останнього до Києва), а й Закарпаття та Буковина. Ряд проблем на шляху просування загальнонаціональної ідентичності та загальноукраїнського культурного проекту виникало й у решти регіонів. Насправді і розуміння неповторності  регіональних культурних проектів (за винятком хіба що найхаризматичніших ‒ Львівського та Одеського), і шляхів інтеграції на їх основі загальноукраїнського центру тяжіння все ще відсутнє.

Причин цього багато (власне, варто говорити про комплекс причин соціально-економічного, суспільно-політичного та етнокультурного характеру). Акцентуємо увагу лише одній з них: і ставлення влади до культури, й інструментарій впливу на неї, й інституційна система цього впливу по суті і за змістом лишаються радянськими. Уряди і Президенти, які змінюють один одного, не вбачають у цьому жодної суперечності. А між тим вона є, і є системотворною. Культурне життя і культурний розвиток в радянській системі координат наївно вважати повноцінним життям і розвитком, а відносини між культурною сферою та адміністративним апаратом здоровими. Так, радянська влада розбудувала величезну культосвітню інфраструктуру, як зазначають окремі дослідники, найпередовішу в світі. Однак, метою радянської влади був не культурний поступ суспільства як такий, а контрольований владою  культурний поступ. На забезпечення контрольованості процесу витрачалися шалені ресурси, створювалися так звані творчі спілки, спеціальні підрозділи, пропагандистська машина. В радянській системі Міністерство культури та його структурні підрозділи передусім виконували рішення комуністичної партії, спираючись на потужний адміністративний ресурс, оперативність реагування якого обумовлювалася зрощенням партійно-радянського організму. В умовах багатопартійності та постійної зміни політичних векторів така модель не спрацьовує, перетворюючи культурний поступ загалом, освітній зокрема, на зизгазоподібне коливання з однієї крайності в іншу. Поза коомпартійною моделлю організації державної влади Міністерство культури перетворилося на малозначущий в умовах хронічної соціально-економічної кризи адміністративний додаток, єдиним завданням якого є перерозподіл (як засвідчує практика, не завжди вдалий) бюджетних ресурсів. Ані стимулювати розвиток культури, ані започатковувати нові тренди в своєму нинішньому вигляді структура не спроможна, отож перегляд базових засад її діяльності справді на часі.

Варто лише наголосити, що на часі також і вдумлива робота з подолання стереотипів культурної захланності чи, навпаки, культурної першості тих чи інших регіонів на користь ідеї цінності всіх і кожного. Пагубність попередньої практик виявлена подіями на Сході України. Не одне десятиріччя культивувався стереотип про культурну відсталість Донбасу, а тим часом етнокультурне життя регіону в роки незалежності пройшло складний, суперечливий шлях цілком у руслі загальноукраїнських трендів. Повсякчасне балансування поміж Західним та Східним цивілізаційно-культурним контекстом на тлі деіндустріалізації та поглиблення соціальної кризи, відсутності матеріальних підвалин розвитку істотно утруднювало його культурний поступ. Нині важко оцінити, скільки можливостей було втрачено внаслідок загальної соціокультурної деградації, дегуманізації простору монопрофільних міст, формалізації та бюрократизації діяльності місцевих культосвітніх закладів і повсякчасного “перетягування канату” в питанні українсько-російської етнокультурної конкуренції. Та попри всі негаразди самобутній поступ Донбасу культурного не припинився. Віддзеркаленням тих складних культурних пошуків, що повільно, але виразно відбувалися на Донбасі впродовж незалежності, ставлячи із регіональною різкістю й пристрастю світоглядні й ідентичнісні питання, важливі для його мешканців, стала особлива донецька (донбаська) російськомовна літературна школа. За визначенням Володимира Рафеєнка¹⁷⁷, в своїх сутнісних особливостях і образотворчих прийомах ‒ “гоголівська школа ‒ відтворення життя через метафізику. Метафізика ‒ це український контекст; те, чого … у російських письменників немає”¹⁷⁸. Луганськ став колискою потужної соціологічної школи, що передовсім асоціюється із постаттю Іллі Кононова. Чого лише варті здобутки донецької та луганської історичних шкіл, які попри всі матеріальні негаразди, ідеологічні війни та ціннісні переорієнтації заклали підвалини реальної історії Донбасу. Як засвідчили загальноукраїнські талант-шоу, зокрема “Голос України”, Донбас залишається батьківщиною талантів європейського рівня. Світового визнання набули Донецька школа лікування онкології та травматичної хірургії. Усіх здобутків й не перелічити.

Звісно, не слід забувати і тяжких уроків “русской весны”, яка пройшлася мечем по родинах і долях, зробила вигнанцями сотні тисяч пересічних громадян, у тому числі тих, хто є гордістю України. Але якими б болючими не були б ті уроки, вони роблять Україну сильнішою. Варто лише звернути увагу на той рівень культурного та духовного спротиву, який протиставили вихідці з регіону російській пропаганді.

Впродовж років перебіг суспільно-політичних та етнокультурних процесів у регіоні, час від часу фіксований соціологічними опитуваннями, живив невтішні висновки про те, що сформована під виразним впливом протилежних тенденцій економічна модель Донбасу мала у своїй основі клієнтельну організацію економічних груп на основі особистих залежностей. Як зауважував І. Кононов: ”Ця модель стимулювала глибоке соціальне розшарування, ієрархічну підпорядкованість більшості населення незначній меншості та постійну інтенцію насильства”¹⁷⁹. Що ж до власного проекту організації політичного простору, то його місцева еліта не виробила. Федералізм, який після 2004 р. частина її обрала своїм прапором, став не більш як ситуаційною реакцією на політичний програш.

За тих умов, як і попереджали соціологи, чималий інтелектуальний і соціокультурний потенціал регіону виявився практично незатребуваним. Вразливість Донбасу Б. Попов вбачав у тому, що його культурна інфраструктура має яскраво виражений техноцентричний характер. Зокрема, ще в 2006 р. він зауважував, що своїми силами Донбас навряд чи зможе створити регіонально зорієнтовані розробки в галузі соціокультурології, ідеології, соціології, в усіх галузях гуманітарного знання, тобто саме те, що, на його думку, становить зміст постіндустріальної парадигми¹⁸⁰.

Втім, події останніх років і підтверджують висновки соціологів, і водночас демонструють просто-таки космічні темпи подолання місцевими інтелектуальною та мистецькою елітами стану своєрідної багаторічної “замороженості”. З одного боку, вони ніколи не були самостійними та самодостатніми, перебуваючи не лише під потужним впливом харизми очільників місцевих олігархічно-управлінських кланів, а й живучи за рахунок їх фінансової підтримки. З позицій обслуги навряд чи можна щось генерувати чи синтезувати. З іншого боку, події “русской весны” поставили перед ними ті екзистенціальні питання, які стали локомотивом стрімкої мобілізації та потужної внутрішньої роботи щодо осмислення якісно нового концепту регіональної ідентичності та регіональної парадигми в геополітичній системі координат. В цій ситуації варто наголосити, що рівень смислового та гуманістичного наповнення ідей, які генерує частина інтелектуалів, яка перебуває на платформі “Єдина Україна”, неспівставно перевищує за якістю інтелектуальний продукт, як апологетів платформи “Єдина Росія”, так і платформи “Донбас понад усе”.

Репрезентантами цієї напруженої роботи інтелекту й вдачі Донбасу стали Сергій Жадан, Олена Стяжкіна, Олена Степова, Денис Казанський, Валентин Торба. Живе й міцніє українське літературне слово, поставлене подіями останнього часу під безпосередній удар. Найбільш яскравим унаочненням його є Олексій Чупа¹⁸¹ – український поет, прозаїк, засновник донецького слему.

Певне, найголовніший на тепер результат “русской весны” полягає не в трагічних наслідках суспільного протистояння, не в зневірі та розчаруванні, не в болі від непоправних втрат, а в раптовій і осяйній силі любові, яка під її впливом прокинулася в сотнях тисяч сердець, що перед тим її не відчували. Принаймні, так гостро.

Йдеться про любов до Батьківщини. Ту любов, про яку Олена Стяжкіна казала так: “Про любов, усвідомлення якої для мене стало несподіванкою. Жила-була країна, а виявилося ‒ Батьківщина. Україна. В цій любові немає нічого від материнської парадигми. Жодного «Батьківщина-мати кличе». Є дитяче. Батьківщина як дитя. Як усяке пізнє дитя ‒ поки слабеньке. Багато чого не може, не уміє ще. Спати не дає зовсім. Плаче. І серце стискається так, що немає сил дихати. Колись виросте і, напевне, як усі діти ‒ розчарує. Але вірю, що дасть привід і для радості також. Без цієї віри з дітьми ‒ ніяк. Без віри і тієї самої любові, що довготерпить, не дратується, не помишляє зла, не радіє неправді, а сорадіє істині. Все покриває, всьому вірує, всього сподівається, все витримує”¹⁸². І цілком очевидно, що нема різниці, якою мовою про неї йдеться. Це відкриття рано, чи пізно доведеться зробити й мешканцям Донбасу, навіть попри те, що воно буде пов'язане із чи не найстрашнішою драмою в його новітній історії.

Важливу постановку російського мовного питання озвучив Сергій Жадан, якого, напевно, важко запідозрити в проросійських симпатіях. Відповідаючи на запитання журналіста «Зараз багато митців пише про війну, з'являються нові гурти, що співають воєнні пісні. Відчувається творчий підйом, українці все більше надають перевагу україномовним пісням...», ‒ він зазначив, ‒ «Ну, але давай я продовжу про неприємне. Ось є харківський музикант Борис Севастьянов, наш активіст, з яким ми постійно їздимо на схід виступати перед мирним населенням і військовими. Він співає російською мовою "антипутінські" пісні. Його найвідоміші твори мають по кілька мільйонів переглядів на ютюбі. Знову ж таки - як бути з такою російською? Як бути з російськомовними українцями? З ними теж боротись? Тобто російськомовні патріоти можуть вмирати за Україну, а говорити своєю рідною мовою права не мають? Себто, ми добровільно віддаємо росіянам монополію на російськомовність. Російськомовне автоматично означає російське, себто ‒ антиукраїнське. Щонайменше несправедливо. Тому що в Україні створюється величезний російськомовний шар культури, музики, літератури, театру і кіно. І це роблять громадяни України. Коли говорять, що патріот може бути тільки україномовним, це звучить доволі цинічно. Добре бути україномовним патріотом у Львові чи Івано-Франківську. Ми свідомо відкидаємо величезний пласт культурного надбання лише тому, що сформувався стереотип: українська література та культура може бути тільки україномовною. Ми самі себе обділяємо, при цьому даючи величезний козир росіянам. Чому ми маємо від цього всього відмовлятися, якщо це створювалося тут людьми, які люблять цю землю, які лишилися тут жити, які за неї воюють, за неї вмирають?»¹⁸³

У зв`язку з цим варто наголосити: Україна виявилася значно більшою мірою спадкоємицею традицій російського гуманізму та демократизму кінця ХІХ ‒ початку ХХ ст., аніж путінська Росія. На тлі тотальної деградації масової політичної культури в Росії саме Україна залишатиметься майданчиком відтворення російської демократичної культури, спрямованої в майбутнє. За цих обставин культурна місія української політичної нації не лише в сенсі модернізації українського культурного проекту, а й збереженні російського в його демократичній інтерпретації, набуває якісного нового історичного звучання. В новій своїй історичній інтерпретації постає і процес українського націєтворення. На думку авторів аналітичної доповіді «Політичні технології регулювання міжетнічної та міжконфесійної взаємодії у новітніх українських реаліях» (К., 2014), вже в епоху Майдану‒2004 відзначалися «паростки формування української політичної нації …, тільки в більш пом’якшеному варіанті. Вже в той період поняття «український» було значно ширшим, ніж певна етнічна група (корінний етнос). Тим самим, уже тоді сформувалася альтернатива проекту «етнічної української нації» та політики «українізації», яка проводилася протягом 90-х років минулого століття. Змінилося й функціональне навантаження української мови. Якщо в проекті «Національного Відродження» того періоду вона виступала як мова «державоутворючого етносу», що обґрунтовувалося шляхом посилання на опозицію «національна більшість/національна меншина», то «в рамках утопії Майдану українська мова на якусь історичну мить перетворилася на «мову справедливості», до якої можуть бути причетні всі, хто поділяє основні соціальні цінності, похідні від зазначеної базової мегацінності. Саме ця цінність стала сприйматися як основа нової спільноти та традиції, ‒ наголошував О. Шевченко, доходячи висновку, ‒ «така спільнота є аналогом «української політичної нації», про необхідність якої твердять упродовж усіх років незалежності України, однак не знаходять реального інструменту формування такої нації. Незважаючи на нетривалий час існування «майданової республіки», ми можемо дійти висновку, що утопічний експеримент Майдану був таким інструментом та міг би бути ним і далі, якби деякі з утопічних цінностей (хоча б частково) були реалізовані на практиці… таким інструментом став Майдан-2014, який поглибив тенденцію до деетнізації української нації»¹⁸⁴.

На очевидність ознак формування політичної нації в Україні вказував і Марк Файнер у статті «Євреї та Майдан»¹⁸⁵. Зокрема, він писав: «Українське суспільство радикалізується в бік націоналізму, але це не примітивний націоналізм початку ХХ сторіччя, а націоналізм громадянський з додатком анархізму, де під «українським народом» маються на увазі люди всіх національностей, що мешкають в Україні»¹⁸⁶.

Візуальним символом процесу стало відео, що облетіло всі українські ЗМІ, на якому харизматичний вірменин Сергій Нігоян, який невдовзі трагічно загинув, натхненно читає вірші Тараса Шевченка. Складно собі уявити більш не стереотипний приклад новочасної української ідентичності та українського патріотизму.

Таких візуальних проявів нового мислення, слід визнати, було чимало. Зокрема акція, проведена на віче «За єдність України» (Майдан, 23 березня 2014 р.), на якій був розгорнутий прапор Криму, зшитий з прапором України як символ уявної неподільності. На жаль, Україна закарбувала й інші візуальні образи, що піднесли суспільну вагу державних символів: це ‒ тіла загиблих українських солдат, звалені в купу, й брутально прикинуті брудним українським стягом. Те, що уявлялося найманцям, які їх фотографували, ганьбою, насправді унаочнило реальну ціну цього, здавалося б заяложеного, символу державного суверенітету. Постаті тих невідомих солдат і В. Рибака, які заплатили за нього своїм життям, завжди стоятимуть перед очима наступних поколінь українців.

Вже сьогодні можна констатувати, що війна відіграє вирішальну роль у визначенні вектору націєтворення в Україні. Саме під впливом воєнних загроз шальки вагів, що впродовж чверті століття безвольно балансували між варіантами етнічної та політичної нації, виразно колихнулись на користь створення політичної нації. Це означатиме не лише невідворотну втрату українськими націоналістами монополії висловлення українських націє- і державотворчих амбіцій, а й загострення внутрішньополітичної боротьби по завершенні збройного протисояння агресору.

Сучасна етнонаціональна ситуація в Україні є чи найцікавішою з наукової точки зору в світі. В основі сучасних проблем культуротворення перебуває тотальна ціннісна криза та імітаційність суспільно-політичних і правових практик, що виявляються в низці ганебних іпостасей: корумпованості так званої політичної еліти¹⁸⁷ з її ростлінним впливом на масову свідомість; надпотужному тиску агентів зовнішнього впливу (проявляється в широкому діапазоні паннаціональних проектів від «русского мира» до ідеї «Великої Румунії» і т.і.); нівеляційному тиску глобальної масової культури; живучості тоталітарних суспільних та культурних практик, що перетворюють Україну з властивими їй суспільством і культурою на непересічний феномен сучасного світу.

Проблеми, що супроводжують культурний транзит пострадянського суспільства і націєтворення, без перебільшення можна назвати центральними в суспільно-політичному дискурсі України. Не випадково саме питанням націєтворення, національної ідентифікації, національної держави, національної ідеї присвячена колосальна кількість політичної, соціальної, культурологічної, історичної літератури¹⁸⁸.

В переліку традиційно згадуваних спеціалістами особливостей етнонаціональної ситуації в Україні фігурують ті, що зумовлені тривалим періодом бездержавності, мовно-культурною російською асиміляцією українського населення, перебуванням території сучасної України в просторі різних державних утворень¹⁸⁹. На наш погляд, на перший щабель за наслідками для етнонаціональної ідентичності українців та всіх супутніх смислових складників етнонаціонального ландшафту (як ментального, так і фізичного) все ж таки слід поставити радянську національну політику. Міра її впливу на базові підвалини етнонаціонального буття всіх складових СРСР, українців зокрема, повною мірою суспільством не усвідомлена.

Співставляючи сьогоденні події в Україні із ситуацією в Югославії, чи Іспанії, аналітики на загал не усвідомлюють відстані, яка їх розділяє. Відсутність конфліктів на етнонаціональному грунті в Україні після розпаду СРСР підноситься чи не як диво. Натомість варто наголосити, це було абсолютно закономірним: Україна зовсім не випадково вважалася другою за вагою республікою СРСР ‒ оплотом радянської влади і способу життя. І справа полягала не в критикованій демократами русифікованості республіки (хоча русифікація тут просувалася дуже успішно і за результативністю поступалася хіба що симетричній практиці в Білорусії). Йшлося про тривалу в часі перебудову соціально-економічного базису країни, яка на час описуваних подій міцно закарбувалася в ментальності принаймні трьох поколінь радянських українців. Уніфікація виробничої структури республіки в купі з одним із найвищих по СРСР рівнем індустріалізації знівелював соціально-класову структуру населення. На момент розвалу СРСР селяни та робітники українського, російського, угорського, грецького, татарського і т. і. (усього 134 національностей) походження були однаковою мірою відсторонені від засобів виробництва. Отож матеріальної основи конфліктів, що могли б набрати (подібно до середньоазійських республік СРСР, де, попри всі намагання союзного керівництва, відзначалася різка сегрегація за національною ознакою, чи країн із зони колишнього впливу СРСР на Ближньому Сході та Азії) національного забарвлення, в Україні на той час просто не було.

З одного боку, це надало їй часовий люфт у чверть сторіччя для впорядкування внутрішніх справ у вільній від міжнаціональних конфліктів ситуації. З іншого боку, саме це і виступило безпосередньою основою стагнаційних явищ у процесі націєтворення, болючих і безрезультатних пошуків об’єднавчої платформи. Врешті за цей час підросли регіональні спільноти, що в нинішніх умовах сегрегованості і за національною, і за соціальною ознакою (передовсім зайнятістю населення) становлять новий виклик процесам державо- й націєтворення.

Отож, як справедливо вважає В. Степаненко, розмитість української націєтворчої стратегії є наслідком поширеного вузькотехнологічного розуміння етнополітики (і теорії, і практики), суттєвим недоліком якої є недостатня артикуляція та реалізація важливого зв’язку між завданнями політичного націєбудівництва, утвердження демократії та формування громадянського суспільства в Україні. У результаті взаємодія елементів цієї моделі є нерозвиненою, держава – слабкою і лише за формальними атрибуціями – демократичною, щодо третього актора цієї моделі – громадянського суспільства, то воно все ще перебуває у процесі становлення¹⁹⁰. За таких обставин формулювання сучасної націєтворчої стратегії України можна вважати викликом історії.

Законодавство України перебуває на рівні кращих європейських зразків, інша справа, що законодавчі акти не підкріплюються економічно та соціально. Тим часом політичні еліти й далі нарощують вал законодавчих ініціатив (не випадково суспільство для визначення цього напрямку імітації псевдоелітами своєї державницької місії винайшло влучний термін ‒ «законодавчий спам»), пов’язуючи саме з ним вихід із замкненого кола суперечностей в етнонаціональній царині. Натомість вихід із нього пов'язаний з усталенням стратегії етнонаціональної політики та закладенням міцного соціально-економічного фундаменту як етнічних громад, так і земляцтв, що зробить їх незалежними від державного апарату у вирішенні власних еткультурних проблем.

Як справедливо зазначає В.Євтух, стратегія держави у сфері етнонаціонального розвитку повинна спиратися на досконалі механізми впровадження правничих засад державної етнополітики та вправну управлінську систему (етнічний, етнополітичний менеджмент), які на сьогодні тільки формуються¹⁹¹. З іншого боку, нерозв’язана за роки незалежності в Україні проблема національної консолідації не дала змоги сформуватися українській політичній нації, яка народжується сьогодні в умовах жорсткої системної кризи та зовнішньої військової інтервенції.

Суспільний дискурс постійно продукує думки про те, що за чверть століття, на жаль, не вдалося закласти міцні підвалини політичної нації. Натомість, власне, врешті варто казати про те, що їх не можна створити штучно жодними державними заходами чи гаслами на кшталт відомого рекламного заклику В. Януковича «Любіть Україну». Любити й поважати можна те, що того варте. Тим більше, не на заклик лідерів, які не мають авторитету в суспільстві, а натомість уособлюють собою все те, що чуже українству. І не на заклик органів влади, що давно дискредитували себе. Єдина сила, що може сприяти її формуванню ‒ це культурна й інтелектуальна еліти, через просвітництво та творення нового культурного обличчя нації. Однак, генеруючи ідейні та культурні засади націєтворення, інтелігенція не спроможна замінити цим щоденної наполегливої роботи над собою власне широких верств народу. Народження нації ‒ то процес властиво природний і є відповіддю на найгостріші виклики оточуючого світу.  

Найбільшою проблемою українського суспільства залишається стало непоказний і такий, що виявляє, за висновками експертів¹⁹², тенденцію до постійного зниження, рівень політичної та громадянської культури (не йдеться про показники участі у виборчих кампаніях, ідеться про рівень особистої відповідальності за суспільно-політичні процеси в країні та готовність/неготовність брати участь у корупційних діях). Низький рівень громадянської та політичної культури, що змушує експертів робити невтішні висновки про кишеньковість громадських об`єднань, створюваних владними партіями та органами влади, кризовий стан громадянської ідентичності у фокусі громадських організацій¹⁹³, відсутність довіри до інституту громадських організацій як таких, є наступним негативним наслідком низької громадянської і політичної культури. Фактично ідеться про стагнацію й мутацію класичної структури інстутитів громадянського суспільства на пострадянському українському грунті.

Безпосереднім їх віддзеркаленням є реваншистська та радянофільська риторика, що має в своїй основі ідею зміни культурних орієнтацій населення країни та, як наслідок, – перерозподілу територій. В підоснові живучості названих настроїв перебувають передусім причини економічного характеру: впродовж останнього десятиріччя, на жаль, регіональна економічна сегментація поглибилася. Внаслідок цього для частини суспільства примордіальними залишаються локальні ідентифікації, інструментом захисту яких стають регіональні громадські об’єднання, які спекулюють на темі етнонаціональних спільностей чи, навпаки, відмінностей, дискредитуючи українську громадянську ідентичність¹⁹⁴.

Політична сфера, на жаль, виступила центральним агентом культивування стану невизначеності. Очевидно, іноземний дослідник, який вивчатиме новітню історію України за джерелами, які напродукували органи влади і управління, перебуватиме на межі когнітивного шоку. Слова… слова… слова… про важливість патріотизму, плекання національної свідомості, шанобливого ставлення до української мови та мов етнічних меншин у промовах Л. Кучми, В. Ющенка, В. Януковича, П. Порошенка мало відрізняються. Гаранти української Конституції мало змінювали риторику щодо культурної й етнонаціональної царини, врешті, найбільш освічені професіонали свого часу писали для них тексти промов. Однак, між словами та діями, «гібридним» світом та реальністю дистанція колосальна. Жодні правильні слова та соціологічні опитування не спроможні скоротити цю дистанцію, так само як і заклик «Любіть Україну!» на банерах із портретами В. Януковича. Жодні концепції, законопроекти і закони, ухвалені заради «галочки» і схвалені найвищими світовими арбітражними установами та організаціями, не здатні створити свідоме громадянське суспільство європейського рівня, допоки народ і влада імітуватимуть свій європейський вибір замість того, аби дотримуватися європейських цінностей у щоденній практиці співжиття.

Насправді ми є сучасниками зламного етапу в модерній історії не  лише українства, а й східних слов`ян. У шаленій динаміці своєрідного «броунівського руху» культурних подій, явищ, миттєвостей важко побачити щось, окрім всеохопного хаосу випадковостей. Але, як свідчить історія, пройде якийсь час, і вони вибудуються в стрункі тенденції новітньої доби, що визначатимуть напрям етнонаціонального життя Європи впродовж наступного століття. Уприявляться нові постановки питання про національну і громадянську ідентичність, мовне питання, патріотизм та регіональні культурні проекти в межах загальноукраїнського культурного поля, життєву нагальність завершення процесу суспільного самоусвідомлення й вибір національної мети¹⁹⁵ . Зрозуміло, що в розмаїтості постановок у сьогоденному культурному дискурсі дарма відшукувати готових відповідей на ці, без перебільшення, життєво важливі для України питання. Варто, радше, казати про перетворення суспільства на величезну культурну лабораторію, в якій опробовуються промоверсії української культури, що стануть трендовими в ближчій історичній перспективі. За таких умов навантаження, яке припадає на культурну галузь, зростає в рази, так само як і індивідуальна відповідальність тих, кого прийнято називати культурною елітою.

В Україні взаємини інтелектуальної спільноти й держави традиційно складаються не найкращим чином – почасти через їхню взаємну, загалом характерну для всіх суспільств і держав упередженість, зумовлену різними ціннісними настановами (на чисту істину та суспільні ідеали – в одному випадку, практичний результат та суспільні можливості – у другому); а почасти – через вітчизняні особливості, зумовлені комуністичною й колоніальною спадщиною, зазначають автори аналітичної доповіді «Влада, суспільство, громадянин: проблеми взаємодії в сучасній Україні» (К., 2013). Комуністична спадщина проявляється насамперед у суто утилітарному ставленні владної еліти до інтелектуальної як до своєрідного додатку адміністративної системи. Колоніальна спадщина проявляється натомість у традиційній зорієнтованості владних еліт на метрополітальний культурний простір. Інтелектуальна спільнота впродовж років реагує на це традиційним відчуженням від влади: одні обирають шлях зовнішньої еміґрації, інші –еміґрацію внутрішню, «трактуючи чинну владу в дедалі різкіших термінах – як «марсіанську», «мафійну», «рейдерську», «окупаційну», тобто не лише політично чужу, а й онтологічно ворожу»¹⁹⁶. Демонстративні відмови відомих інтелектуалів від державних нагород (Л.Костенко, М.Маринович, В.Шкляр), участі у державних консультативних органах (В.Мусіяка, С.Глузман, А.Курков), будь-яких контактів із державними діячами (О.Забужко, Ю.Андрухович, В.Скуратівський) були проявом нонконформістської течії в українському культурному просторі, що найбільш увиразнилася за каденції В. Януковича. Лунали навіть пропозиції творення «паралельної держави» – за прикладом косоварів, які формували альтернативні, незалежні від югославської держави інституції на знак протесту проти репресивної політики центрального уряду (Максим Стріха).

Однак, якими б яскравими в домайданну добу не були вияви протесту окремих діячів культури на разючий дисонанс між декларованими і впроваджуваними державою принципами культурного поступу та реальними потребами українського суспільства, не вони визначали вектор націєтворення. Дистанція між інтелектуальною елітою, митцями України та власне суспільством залишалася колосальною.

Події 2013 ‒ 2014 рр. стали відправним пунктом переосмислення ними власних взаємин із владою і суспільством. Слабкість державної машини, виявлена подіями на Сході Украни, була не єдиним тогочасним відкриттям. Справжнім відкриттям стала сила і духовна краса уявленої України, за яку, попри всі вади і недосконалість суспільства, варто було боротися. Опозиційність та критичність щодо дій влади і далі лишається найхарактернішою ознакою культурних еліт, але не менш прикметним став вихід низки інтелектуалів та митців на публічний (не плутати із політичним) рівень. Не в бік влади, а в бік суспільства спрямовані їхні зусилля: на просвітництво, мотивацію патріотизму, затвердження пріоритетів гуманізму, європейськості. Сучасну роль високої культури в українському націєтворенні можна порівняти хіба що з роллю Просвіт на зорі плекання українського проекту.

Втім існує й інший фактор, що суттєвим чином впливає на культурний поступ України. Пострадянська культурна, передусім ідеологічна, інерція залишається чи не найпотужнішим чинником гальмування її трансформаційного переходу. Причин її потуги багато. «Радянська людина і далі відтворюється в радянському просторі», ‒ не безпідставно вважає Оксана Міхеєва¹⁹⁷. На жаль, слід визнати, що не лише архітектурний, а й семантичний, ідеологічний та побутовий простір, а також соціальні, культурні, освітні, виробничі (зокрема управлінські) практики сприяють відтворенню в новому історичному контексті ментальності радянської людини, внутрішньо цілковито залежної від держави.

Лише нині питання упорядкування взаємин суспільства із тоталітарною спадщиною перейшло з розряду дискурсивних практик інтелігенції на рівень усвідомлення в якості невідкладного завдання суспільства.  Ще десять років тому науковці зазначали: «Виробленню ідентичності в сучасній (посттоталітарній) Україні властивий всезагальний парадокс. З одного боку, посттоталітарний індивід і загалом соціум не може продуктивно використовувати накопичений за добу тоталітаризму досвід, пам’ять, соціальне знання для продукування себе у майбутнє. Події 90-х років рішуче перервали тяглість попередньої соціально-політичної практики. З другого боку, глибина реальних перетворень в країні не відповідає масштабам змін в оточуючій дійсності. Якщо проаналізувати масив нинішнього соціального досвіду, він у переважній своїй частині спирається на минулі соціальні схеми та паттерни, які вочевидь втратили свою легітимність. Тоталітарне минуле продовжує існувати в нинішній Україні крадькома, втративши амбіції, відмовившись від власного імені, активно мімікруючи, але залишаючись по суті господарем становища. Та, виправданість та продуктивність чого ніхто не наважиться відстоювати, продовжує мовчки відтворювати себе. Ми опинилися в стані своєрідної тихої стагнації посттоталітарної руїни. І неабияку роль у збереженні цього становища відіграє відсутність рефлексії щодо тоталітарного минулого і його влади над днем сьогоднішнім»¹⁹⁸.  

Наївним буде твердження, що нині посттоталітарний дискурс віджив своє. Не лише події в Криму та на Сході України засвідчують, що  здаватися без бою чи принаймні без спроби реставрації він не збирається. На його боці час від часу виступають і діячі науки та культури, тримаючи, так би мовити, кругову оборону на останніх барикадах.

На жаль, шанс пришвидшення визволення суспільного організму від опіки держави прогавлений на зорі незалежності. Доводиться констатувати: впливовість пострадянської ментальності в суспільному просторі поволі сходитиме нанівець разом із відходом від активного політичного і соціального життя поколінь, які є її носіями.

Розпад СРСР дійсно став найбільшою геополітичною подією ХХ ст. ‒ подією найбільш очікуваною, але від того ‒ не менш несподіваною. Втім  розглядати його в одномірній проекції очікувань поневолених радянською імперією народів та його західних супротивників, виснажуваних впродовж років гонки озброєнь та «холодної війни», не доводиться. Сподівання на бурхливий старт демократичних та соціально-економічних проектів пострадянських держав мало де справдилися. Та й сам Захід, опустивши «залізну завісу», опинився в ролі факіра, який був збентежений наслідками власного фокусу. На тлі інформаційної революції світ постав перед невідворотністю глобального переформатування, в якому виклики пострадянських країн та всього перед тим залежного від СРСР «демократичного» світу виступали потужним деструктивним чинником глобальних відносин. Власне, сьогоденні проблеми в країнах, що перебували під ідеологічним диктатом та економічним протекторатом СРСР, і є безпосереднім продовженням «холодної війни» ‒ наслідком глибинного некрозу ментального тіла СРСР, який отруює не лише Україну, а й сучасний світ, позбавляючи його можливості рухатися в майбутнє, скинувши тягар протистояння систем. СРСР начебто «помер», але живі носії його ментального спадку залишаються дієвими агентами його токсичної дії. І ІГІЛ, і спалахи сепаратизму, і міждержавні конфлікти, що виникають передусім у сферах колишнього впливу СРСР є матеріалізацією інерції «холодної війни». Комунізм як практика та інструментарій соціального моделювання живий і це ще довго даватиметься взнаки.

Однак, нарешті вперше за багато років незалежності існує не лише думка про нагальність декомунізації, але й запит доволі значущого кола українських громадян на неї¹⁹⁹. Переосмислення базових складових національної пам`яті у формах, невластивих офіційному культурному простору, що йдуть з гущини народу, а не ініціюються адміністративним ресурсом, стали прикметним явищем вивільнення цілих верств народу України від оманливої привабливості радянського міфу. Завдячувати цьому маємо передусім Росії, яка спекулюючи на радянському міфі, зокрема щодо Великої Вітчизняної війни, і ведучи водночас війну проти свого найбільш відданого союзника в ній, відкрила очі на його реальну суть. Нині не лише кримські татари (вважаємо, що пісня «1944» Джамали<sup>200</sup> на пісенному конурсі Євробачення відіграла не меншу роль в актуалізації та реінтерпретації окремих складових історичної пам`яті, аніж формальна робота формальних установ), а й решта етнічних груп країни починають підходити до розуміння суті радянської влади.

Зміни в товщі масової свідомості, спричинені як подіями 2013 ‒ 2014 рр., так і російською агресією, тривають. За висновками Вікторії Середи, ґрунтованими на результатах дослідження, виконаного в рамках проекту “Регіон, нація та більше: транскультурна та міждисциплінарна реконцептуалізація України” (2013 та 2015 рр.)²⁰¹, українська самоідентифікація вже в 2013 р. домінувала у всіх регіонах України, крім Криму. Частка опитаних, які вважали себе українцями, не була меншою 70%. Тоді ж виразно превалювали ті компоненти української національної ідентичності, які стосувалися політичних лояльностей, а не етнічного походження. Соціологічний зріз 2015 р. засвідчив суттєве послаблення етнічних компонентів, порівняно з 2013 р. Важливим наслідком дослідження стало спростування стереотипу про поділ України на регіони відповідно до етнічних та політичних варіацій української національної ідентичності. Теза про те, що мешканці західних регіонів більш схильні до етнічної моделі нації, а мешканці східних регіонів – до політичної моделі нації, виявилася некоректною.

Важливим результатом проекту стало встановлення факту, що для російської ідентичності громадян України найважливішими компонентами є повага до українських традицій, любов до України, громадянська лояльність щодо України та повага до української національної символіки. Порівняно з 2013 р. дуже суттєво зменшилася підтримка тези про те, що Україна та Росія повинні бути однією державою, дещо зменшилася підтримка тези про те, що в України та Росії є спільна культура.

Дослідження виявило існування не двох моделей пам’яті – української та радянської, а чотирьох: української, імперської, віктимної та радянської. Остання ж, на думку В. Середи, означає не стільки нелояльність до України, скільки радянську українську ідентичність, яка схиляється в бік підтримки ідеї про східнослов’янську єдність, але все одно є українською. Про виразну зміну цінностей українців під впливом подій останніх років свідчать також відповіді на питання «кому слід ставити пам’ятники»: за даними 2015 р. на них заслуговують лише дві групи постатей – Небесна сотня (62,7%) та учасники АТО (70%)²⁰².

Відчутні зміни всередині української спільноти не лишилися непоміченими зовні. Минув час, коли про Україну треба було розповідати, нині про неї знають у найвіддаленіших куточках світу, і гостро стоїть завдання не дискредитувати її імідж, зокрема й на ниві культурного поступу. «Творення іміджу модерної країни відбувається не в церквах і мечетях, а в сучасних лабораторіях, на високотехнологічних виробництвах, світових наукових і культурних форумах»,²⁰³ ‒ зазначав свого часу М. Степико. У зв`язку з цим слід наголосити: саме висока культура, наука і мистецтво нині виступатимуть тим локомотивом, що спроможний вивести Україну з трясовини багаторічного міжчасся.

Інструментарій, яким на сьогодні володіють інтелектуали, цілком достатній. Семантична революція в українській гуманітаристиці завершена, підготований потужний фундамент для майбутнього культурного поступу української нації, що увібрав у себе все найкраще, що нині існує в цивілізованому світі. Можна говорити про завершеність методологічної революції у науковій сфері, повернення науки на рейки науковості, звільнення від довліючого тиску державної ідеології. Рух у річищі модернізму й постмодернізму заклав підвалини принципово нової ситуації в українській науці. З одного боку, передусім у суспільних дисциплінах відбувається вибухове прирощення наукового знання, яке безпосередньо стосується пострадянського українського суспільства та надзвичайно складних процесів, що розгортаються у його базисі та надбудові. Натомість набирає обертів смислова революція, наслідки якої, на жаль, на сьогодні спрогнозувати неможливо. Варто констатувати той факт, що попри багаторічні подвижницькі зусилля істориків, суспільство тільки тепер по-справжньому підходить до питання нагальності демонтажу комуністичного спадку. Цілі блоки інформації можуть застосовуватися для прогнозування соціокультурної практики в різних сферах життєдіяльності суспільства, цивілізаційного розвитку країн та етносів. Справа ‒ за їх популяризацією. З іншого боку, місце науки в системі координат державних стратегій абсолютно не відповідає евроінтеграційним претензіям владних еліт і ставить під сумнів культурний поступ української нації.

З перспективи сьогодення доводиться констатувати, що сподівання національних романтиків на злет культури та мистецтва залишаються поки що сподіваннями²⁰⁴.  Це невтішний висновок, але не вирок. Слід пам’ятати, що культура ‒ живий відбиток існування живого суспільного організму, який відтворюється за своїми доволі суперечливими законами. Далеко  не завжди культурну стагнацію можна пояснити економічними та суспільно-політичними кризами. Історія свідчить, що в найтяжчі періоди існування соціумів підчас відзначаються сплески творчої активності й справжні мистецькі злети. Втім, певне не буде перебільшенням твердження, що культурний потенціал нації вимірюється передовсім не економічним станом, а духовним здоров`ям та рівнем гостроти морально-етичних і світоглядних викликів.

Власне, величезна дистанція поміж рівнем розвитку високої культури й науки, з одного боку, та рівнем побутової культури найширших верств населення і тих зразків масової культури, якими воно керується, з іншого, становить основну перепону на шляху долучення України до західної цивілізації. Розрив між містом і селом, як і десятиріччя тому, величезний. У більшості сільських поселень немає можливості забезпечити необхідний асортимент як соціальних послуг, так і послуг, пов’язаних із задоволенням базових потреб, а тому переважна частина жителів змушена одержувати їх за межами місця постійного проживання. Доступність послуг для кожного жителя є одним з визначальних показників соціальної характеристики населених пунктів²⁰⁵.

Саме в контексті зазначеного надактуальним видаєтся проблема інтеграції загальнонаціонального культурного проекту на основі регіональних культурних проектів, що нині перебувають у найгарячішій фазі з`ясування своїх стосунків. О. Кривицька вважає, що «серйозним гальмом для України залишається регіональна поляризація суспільних настроїв, яка стоїть на заваді формуванню спільного культурного простору. У південно-східному регіоні домінує пасивний, з високими патерналістськими очікуваннями, різновид соціокультурної ідентифікації – аж до вибудови специфічних, зі спільними російськими й українськими коренями “донбаської”, “кримської”, “одеської” ідентичностей. Регіональна ідентичність Заходу країни має виразну антиросійську складову, що підживлює активність проросійських еліт»²⁰⁶.

Водночас соціологи дійшли висновку, що попри принципові відмінності в історичній долі різних регіонів України на рівні масової свідомості та соціальної поведінки серйозних розбіжностей поміж ними немає. Оцінки економічної ситуації та напрямів економічних перетворень, ставлення до форм політичного устрою та розвитку багатопартійної системи відрізняються мало. Істотні відмінності виявляються у ставленні до геополітичних та деяких соціокультурних проблем, а небезпека ідентифікаційних криз – у розмиванні смислотворчих критеріїв і внесенні у суспільство “бацил конфронтації”. Отож, ризиковий контекст ідентифікації створюють такі чинники: диференціація мовних практик і ставлення до статусу російської мови; оцінка історичної, передусім радянської, спадщини; комплекс питань, що стосуються геополітичного вибору України, особливо тих, що торкаються відносин з Росією²⁰⁷.

Ситуація вимагає певних пояснень. Дійсно, в умовах відсутності виразної стратегічної перспективи та мети соціокультурного розвитку України в обставинах дикого капіталізму за роки незалежності відбулася швидка приватизація засобів виробництва місцевого рівня. Регіональна сегментація мала в своїй основі передусім економічні причини: саме всередині регіонів на базі наявних ресурсів і створених в радянські часи виробничих комплексів відбувалося первісне накопичення капіталу. Оскільки воно здійснювалося в тісній зв’язці місцевого адміністративного апарату, компартійних директорів підприємств і підприємців нової доби це створило передумови первинної солідаризації в рамках місцевих спільнот, у яких, власне, крім регіону нічого не було. Два з половиною десятиріччя розвитку в рамках такого тренду в контексті дуалістичної за своєю формою політичної боротьби за Київ зміцнили притаманні Україні і в радянські часи регіональні відмінності, що на тлі позірної ідеологічної боротьби «двох Україн» заклало підвалини виразного протистояння на політичному рівні.

Біполярність українського суспільства в регіональному розрізі загострювалася міжрегіональними диспропорціями економічного розвитку, диференційованість показників обсягу промислової продукції на душу населення у регіонах (1991 р. – у 2,2 рази, в 2009 р. – у 9(!) разів)²⁰⁸. В обставинах тотальної недовіри до центральної влади та її спроможності справедливо перерозподіляти валовий національний продукт в рамках держави, не без підтримки і заохочування місцевих «еліт», міцнів і зростав потенціал сепаратизму, передусім у ментальній царині, на рівні боротьби ідей. Події зими 2013 р. ‒ весни 2014 р. внесли в цю на той час вже усталену диспозицію вагомі корективи, піднявши загальнонаціональні пріоритети над регіональними.

Ні для кого з експертів, напевне, не є секретом, що не лише Україна, а й решта Євразійського континенту вступає в нову епоху. «За сучасних реалій процеси глобалізації та модернізації відбуваються паралельно з процесами етнічної ідентифікації, етнорегіоналізації та релігійного розмежування. Це створює калейдоскоп різноспрямованих векторів етнополітичного розвитку, як інтеграційних, так і дезінтеграційних»²⁰⁹. Втім, з історичної точки зору цей умоглядний «калейдоскоп» від- і доцентрових процесів є не стільки віддзеркаленням хаотичності сучасного світу, скільки наслідком непереборних складнощів, що виникають перед дослідниками ‒ його сучасниками ‒ у селекції фактів та аналізі умоглядного хаосу подій і явищ, які оточують нас щодня. Пройде усього лише кілька років, і якісь із них вибудуються в струнку послідовність політичних, культурних, економічних процесів; частина лишиться на рівні потенційних можливостей; решта зійде нанівець, попри сьогоденну позірну надактуальність. Увесь цей «броунівський подієвий рух», що виглядає як випадковий набір різноспрямованих цілей, смислів, інтересів та викликів, перебуваючи в його епіцентрі, вкрай важко упорядкувати, систематизувати й проаналізувати навіть експертам. Що вже казати про пересічних мешканців!

Втім, не одночасність різноспрямованих процесів (інтеграції й дезінтеграції), а, власне, швидкість та масив інформаційного потоку, що їх супроводжує, становить основоположну рису сучасного подієвого процесу. Наважимося сверджувати, що рівень інформаційних навантажеть (власне ‒ перегрузок) становитиме в ближчій перспективі першопорядковий виклик як для пересічного індивідуму, соціальних локацій індивідумів, так і для держав в усіх царинах, культурній зокрема.

Суспільство і влада поки що не дійшли консенсусу в питаннях реконцептуалізації української ідеї. Ця доволі суперечлива та невизначена сентенція впродовж останніх десятиріч маневрувала у широкому діапазоні від банального впровадження ідеї будівництва суспільства споживання до  ідеї месіанської ролі народу-схимника та наріжного каменя майбутньої духовної цивілізації «що прийде на зміну матеріалістичній цивілізації, і яка об’єднає Захід та Схід, Південь та Північ в одне органічне ціле, утверджуючи Божу правду, добро і любов»²¹⁰. Роки поспіль дискутована медіа-простором і зведена до ідеї про банальну ситість, вона повернулася на висхідну і постала з тією ж самою актуальністю, що й за часів Богдана Хмельницького. Власне, в епіцентрі української національної ідеї знову перебуває ідея свободи, незалежності та права на життя як такі, в усій очевидності фатальних загроз попри оманливу безпечність модерного світу. Другим за порядком є завдання набуття Україною права суб’єктності у світовій політиці, оскільки нині ‒ попри заспокійливу риторику «гарантів» українського суверенітету та Росії, Україна насправді позбавлена цього права і виступає безправним статистом процесів, від яких безпосередньо залежить її сьогодення і майбуття. Це є гірка правда. Правда, яка є водночас найбільш дієвою спонукою, скерованою в майбутнє.

Події останніх років засвідчили, що Україна має неабиякі шанси на стабільний розвиток й успішну модернізацію²¹¹. Однак, повсякчас наголошуючи на необхідності модернізації, слід давати відповідь: навіщо вона потрібна? ‒ наздоганти і перегнати? Подібне надзавдання вже неодноразово поставало перед Україною, про його безславний кінець і втрати, спричинені його ініціаторами, добре відомо. Варто розуміти, що йдеться про спільноту, сегментовану за ментальними й світоглядними стереотипами, в середовищі частин якої уявлення про «світле майбутнє» втілюється в широкому діапазоні проектів від повернення влади «отца народов» до козацької вольниці. Варто також усвідомлювати, який широчезний діапазон (від всеохопної вседозволеності та застосування терористичних практик до чесної політичної конкуренції) виявляє політична культура, а підчас ‒ політична безкультурність ‒ цих сегментів. Політтехнологи у недалекі часи мали рацію, коли пропонували нагодувати українського виборця і забезпечити йому добробут. В цьому насправді полягав найпотужніший соціальний запит пострадянського українського суспільства до влади. Політтехнологи Януковича його почули і конвертували в політичну владу.

Питання добробуту дійсно є першим на порядку денному мешканця України: воно закарбоване на генетичному рівні у нащадків тих, хто вижив у пеклі сталінської навздогінної модернізації, знищення села, Голодомору, Другої світової війни, виснажливих і брехливих десятиліть очікування на побудову комунізму. В позірній історічній перспективі етноси України і ті, що глибоко вкорінені у її грунті, і ті, що опинилися тут в радянські часи, ‒ ніколи не жили добре, не їли досита, не були впевнені у завтрашньому дні, ніколи не були певні, що не опиняться за гратами в якості ворога держави і їх не бойкотуватимуть як антисоціальний елемент. Це все відклало свої маркери на ментальну матрицю пересічного обивателя, який дориваючись до влади та грошей, виявляє найпотворніші зразки нувориства. На показ засуджує нуворишів та корупціонерів, втім наслідує їхню життєву стратегію.

Ця амбівалентність свідомості сучасного українського обивателя, власне, і є найбільшою перешкодою оновлення українського проекту. Отож, влада має не лише слідувати в фарватері соціальних запитів, а формувати порядок денний, орієнтований в майбутнє. Пересічний шахтар може не розуміти, навіщо Україні потрібна власна Академія Наук, Президент України дозволити собі такого не може. Нерозуміння стратегічної ваги культури загалом, науки зокрема, свідчитиме лише про невідповідність такій високій посаді. За цих обставин традиційні функції культури набуватимуть якісно нового звучання та ваги.

Чи готова до них Україна? Покаже час.

Важливо, що українська нація жива, модернізується і активно творить свій духовний світ у властивих лише їй духовних образах. Попереду, як засвідчує світовий досвід, важкий шлях злетів і падінь; духовних прозрінь і прикрих, але від того ‒ не менш болючих помилок; скидання з п’єдесталів вигаданих кумирів і покликання нових героїв нової епохи. Головне, що нова культура нової України твориться попри гальмівну дію застарілої адміністративної системи та псевдоеліт на засадах любові і правди. А така культура завжди має майбутнє.

Лариса Якубова, доктор історичних наук, завідувачка відділу історії України 20 - 30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАНУ. Коло наукових інтересів: історія міжвоєнного періоду, етнонаціональна історія України, історія етнічних меншин, коренізація, історія Донбасу та Криму.

114. Георгий Касьянов. К десятилетию Украинского института национальной памяти (2006 – 2016) // historians.in.ua/.../1755-georgij-kas-yanov-k-desyatiletiyu-ukrainskogo-instituta-natsi...
115. Георгий Касьянов. К десятилетию Украинского института национальной памяти (2006 – 2016) // historians.in.ua/.../1755-georgij-kas-yanov-k-desyatiletiyu-ukrainskogo-instituta-natsi...
116. Томи Книги пам’яті жертв Голодомору в Україні 1932 – 1933 років, http://www.memory.gov.ua:8080/ua/publication/content/1522.htm (Режим доступу 2 січня 2016); Національна книга пам'яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні. — К.: Видавництво Олени Теліги, 2008.
117. Пропозиції до концепції історичної освіти в Україні: Матеріали ІІ круглого столу Робочої наради з моніторинґу шкільних підручників історії України (Київ, 18 жовтня 2008 року)/ Зведення та упорядкування пропозицій Наталя Яковенко. Розшифровка стенограми і систематизація відгуків Людмила Ведмідь. – К., 2009. http://www.memory.gov.ua:8080/data/upload/publication/main/ua/1457/4.pdf; Концепція та програми викладання історії України в школі(проект) Матеріали IV та V Робочих нарад з моніторингу шкільних підручників історії України «Концепція історичної освіти». ‒ К.: Стилос, 2009.
118. Указ Президента «Про оптимізацію системи органів центральної виконавчої влади», http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1085/2010(Режим доступа 1 февраля 2015); Кабінет Міністрів України Постанова від 12 січня 2011 р. № 8 «Про утворення Українського інституту національної пам'яті» // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/8-2011-п (Режим доступа 3 февраля 2015)
119. Георгий Касьянов. К десятилетию Украинского института национальной памяти (2006 – 2016) // historians.in.ua/.../1755-georgij-kas-yanov-k-desyatiletiyu-ukrainskogo-instituta-natsi...
120. На що перетвориться національна пам’ять під керівництвом комуністів? http://www.unian.ua/politics/382058-na-scho-peretvoritsya-natsionalna-pamyat-pid-kerivnitstvom-komunistiv.html (Режим доступа 2 января 2016)
121. Кабінет Міністрів України Постанова від 9 липня 2014 р. № 292 «Питання Українського інституту національної пам’яті» // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/292-2014-п
122. Історик Георгій Касьянов: Способи здійснення декомунізації нагадують комуністичні практики // life.pravda.com.ua/person/2016/05/7/211912/
123. Див. дискусію: https://www.facebook.com/georgiy.kasianov?fref=nf; дещо схожі думки висловила з іншого приводу І. Бекешкіна. ‒ Див. Бекешкіна І. Дайте радянським людям спокійно дожити в СРСР //Новое время. ‒ 2016. ‒ 20 травня.
124. До речі, перші кроки декомунізації спричинили різку критику мистецтвознавців. Зокрема, Ольга Балашова, Лизавета Герман, Мария Ланько писали: «Процес декомунізації ‒ довготривала негативна тенденція культурного процесу, миттєві наслідки якої видно неозброєним оком вже нині, а ось перспективні ще тільки потрібно буде усвідомити. Незважаючи на звернення з боку мисецької спільноти і кілька помітних акцій ("Над Богом", "Мозаїки міста") невідомими лишаються зрозумілі критерії, згідно з якими визначатимуть долю того чи іншого об’єкту. Не вибудовані і механізми захисту цінних об’єктів. Розпочавши зі складання списків об’єктів, що підлягають знищенню, ініціатори не пропонують нічого натомість. Ані, як мінімум, нового інтер`єрного рішення для підземних станцій, які купирувані, ані нового бачення візуального ландшафту міста в цілому (тим часом цю порожню нішу потроху заповнює патріотичний муралізм). А вибудувати за разом на їх основі нову, концептуально цілісну і більш відповідну духу часу заміну ‒ навряд чи. Занадто великий інтелектуальний, часовий та фінансовий ресурс треба буде задіяти, аби примусити функціонувати машину справедливої історичної пам`яті без збоїв… ключова проблема ‒ пріоритет одноразових і безсистемних, проте популістських і масштабних акцій перед поетапною поступовою програмою змін». ‒ Див.: Ольга Балашова, Лизавета Герман, Мария Ланько. Системный сбой: 3 ошибки, которые не дают культуре развиваться // life.pravda.com.ua/culture/2016/02/5/207630/
125. Міністерство юстиції проти КПУ. Адміністративний позов // Історична правда [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/07/9/143697/ view_print.
126. Симоненко и Витренко создали движение Левая оппозиция // Ліга. Новости [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://news.liga.net/ news/politics/5995547-simonenko_i_vitrenko_sozdali_dvizhenie_levaya_ oppozitsiya.htm
127. Див. детальн.: Кулик В. Про неякісні закони та нечутливих критиків [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://krytyka.com/ua/solutions/opinions/pro-neyakisni-zakony-ta-nechutlyvykhkrytykiv; Портнов А. Про декомунізацію, ідентичність та історичні закони дещо інакше [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://krytyka.com/ua/solutions/opinions/pro-dekomunizatsiyu-identychnist-taistorychni-zakony-deshcho-inakshe#sthash.zvTcLcmi.dpuf; Хилюк С. Оцінювати та/або карати: юридичний коментар до «антикомуністичного» законопроекту [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://krytyka.com/ua/articles/otsinyuvaty-taabo-karaty-yurydychnyy-komentardo-antykomunistychnoho-zakonoproiektu#sthash.g7p1oOAP.dpuf; Яворський В. Аналіз закону про заборону комуністичних символів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://khpg.org/ index.php? id=1430493970
128. Указ Президента України «Про заходи з відзначення у 2015 році 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі та 70-ї річниці завершення Другої світової війни» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/1692015-18657
129. Не меншою кар навальністю з застосуванням ікони Й. Сталіна відзначався український аналог акції, організований 9 травня 2016 р. в Києві прибічниками Н. Вітренко. ‒ Див.: www.rbc.ru/politics/09/05/2016/573052b79a7947dc842cf0f8
130. Верменич Я.В. Донбас як порубіжний регіон: територіальний вимір / НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2015. – 69 с.; її ж. Південна Україна: взаємовпливи держав та культур на цивілізаційному пограниччі. Аналітична записка / Відп. ред. В. А. Смолій. НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2015. – 81 с.; її ж. Південна Україна на цивілізаційному пограниччі / Відп. ред. В. А. Смолій. НАН України. Інститут історії України, Відділ історичної регіоналістики. – К.: Інститут історії України, 2015. – 482 с.; Головко В. Олигархи из города роз. Становление и развитие крупного капитала Донбасса (1991–2014 гг.) / НАН Украины. Институт истории Украины. – К.: Институт истории Украины, 2014. – 74 с.; Дзюба І.М. Донецька рана України: Історико-культурологічні есеї / НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2015. – 78 с.; Крим в умовах суспільно-політичних трансформацій (1940–2015): Збірник документів та матеріалів / Ред. кол.: В. А. Смолій (голова), Г. В. Боряк (заст. голови), В. М. Бірчак, Я. В. Верменич, В. М. В'ятрович, В. М. Даниленко, І. М. Кулик, С. В. Кульчицький, О. Є. Лисенко, В. М. Литвин, О. П. Реєнт, О. С. Рубльов, Л. Д. Якубова; Упорядн.: О. Г. Бажан (керівник), О. В. Бажан, С. М. Блащук, Г. В. Боряк, С. І. Власенко, Н. В. Маковська. НАН України. Інститут історії України; Центральний державний архів громадських обʼєднань України; Центральний державний архів вищих органів влади та управління України; Галузевий державний архів Служби безпеки України. – К.: Інститут історії України НАН України, 2016. – 1092 с.;Культурні цінності Криму і Донбасу в умовах війни та окупації: Матеріали Круглого столу «Історико-культурний та науковий потенціал Півдня та Сходу України в умовах окупації та воєнних дій: загрози, втрати, перспективи збереження та відновлення». м. Київ, 12 листопада 2015 р. / Упоряд.: С. І. Кот, Г. В. Боряк; Відп. ред. В. А. Смолій; Ред. кол.: Г. В. Боряк, С. І. Кот, І. Д. Ліховий, О. М. Майборода, О. О. Рафальський, О.М. Титова. НАН України. Інститут історії України, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса. ‒ К.: Інститут історії України, 2016. ‒ 90 с.;  Кульчицький С.В. Радянська індустріалізація на Донбасі: 1926–1938. Науково-популярний нарис / НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2015. – 120 с.; його ж. Колективізація сільського господарства на Донбасі: 1928 ‒ 1938. Науково-популярний нарис / НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2015. – 187 с.; Кульчицький С., Якубова Л. Донеччина і Луганщина у ХVІІ–ХХІ ст. ст.: історичні фактори й політичні технології формування особливого та загального у соціально-економічному, суспільно-політичному та етнокультурному просторі. ‒ К.: Інститут історії України НАН України, 2015. ‒ 813 с.;  Марочко B.I. Голодомор 1932–1933 років на Донбасі / НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2015. – 96 с.; Молчанов В.Б. Донбас у системі соціально-демографічних та економічних процесів (ХІХ – початок ХХ ст.) / НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2015. – 106 с.; Папакін Г.В. Донбас на “чорній дошці”: 1932–1933. Науково-популярний нарис / НАН України. Інститут історії України; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського. – К.: Інститут історії України, 2014. – 44 с.; Смолій В., Якубова Л. Донеччина і Луганщина: етнонаціональна ситуація, перспективи та інструменти державного регулювання. Аналітична доповідь / Відповідальний редактор В. Смолій. ‒ К.: Інститут історії України НАН України, 2015. ‒ 60 с.; Смолій В., Якубова Л. Донеччина і Луганщина: місце в модерному українському національному проекті. Аналітична доповідь / Відповідальний редактор В. Смолій. ‒ К.: Інститут історії України НАН України, 2015. ‒ 62 с.; Турченко Ф., Турченко Г. Проект “Новоросія” і новітня російсько-українська війна / НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2015. – 166 с.; Чухліб Т.В. Донеччина та Луганщина – козацькі землі України (XVI–XVIII ст.) / Відп. ред. В. Смолій. НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2014. – 105 с.; Шандра В.С. Донеччина: Адміністративно-територіальний і відомчий поділ (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.) / НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2015. – 78 с.; Якубова Л.Д. Етнонаціональна історія Донбасу: тенденції, суперечності, перспективи в світлі сучасного етапу українського націотворення / НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2014. – 109 с. Повнотекстові електронні версії праць містяться на сайті Інституту ‒ режим електронного доступу: www.history.org.ua/ Робота над проектом триває.
131. Донбас в етнополітичному вимірі. ‒ К.: ІПіЕНД імені І.Ф. Кураса НАН України, 2014.
132. www.bookclub.ua/ukr/
133. 1tv.com.ua/programs/universytet;  https://www.facebook.com/openhistoryschool/
134. Див.: sprotyv.info/
135. ІСТОРИЧНИЙ ОПІР або ЯК УТВОРИЛАСЯ УКРАЇНА - Наукове ... // www.nestor-ua.org/www/opir-ua.html
136. Див.: gorky-look.livejournal.com/
137. Дід Свирид - Рєпка клуб бойового суржика. Свирид Опанасович //...repka.club/itemlist/user/970-дідсвирид; Сторінка в FB (https://www.facebook.com/svyryd.opanasovych) має понад 3 тис. підписчиків
138. КРЫМский бандеровец | Украина, Крым, Донбасс ... https://crimeaua1.wordpress.com/;  Кримський бандерівець - Патріоти України
     patrioty.org.ua/.../novosty-krmnasha-zhdm-kontrolni-v-holovu--krymskyi-banderivet...
139. https://www.facebook.com/zilya.singelschucher
140. Фашик Донецкий на Обозревателе // obozrevatel.com/person/fashik-donetskij/publication.htm;
141. “Как я готовлюсь к майским праздникам в Крыму: заготовил припасы, укрепил ограду, выпустил собак, зарядил ружье”, – Кримський бандерівець //
142. Публицист Валентин Торба. Летописец современности // paralel-media.com.ua/p72741.html;
143. Дід Свирид став автором «Історії від Діда Свирида», мета якої полягала в реконцептуалізації та актуалізації української минувшини. Книжка мала чималий успіх. Виручені від продажу гроші автор витратив на реанімобіль, відправлений на передову. ‒ Див.: Книга українського блогера допомогла купити медтехніку для армії // ua.112.ua/.../knyha-ukrainskoho-blohera-dopomohla-kupyt...
144. https://www.youtube.com/watch?v=Qv97YeC563Y
145. Олена Степова - О Музе. Она пришла ко мне в смутные,... | Facebook // https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=700122130060231...0
146. Все будет Украина! ‒ К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2014.
147. Жадан Сергій. Я вилітав з донецького аеропорту 3 травня. Літак на Київ був забитий журналістами та бізнесменами, які тікали // censor.net.ua › Резонанс › Общество
148. Див.: Эмоциональный спич Савченко на судилище в России: полный текст //
149. Александр Хомченко: «Когда вывели на расстрел к яме, заполненной убитыми, перед глазами пролетела вся жизнь» // ;
150. Володимир Рибак (1971 ‒ 2014), депутат Горлівської міської ради від ВО «Батьківщина», Герой України, вбитий у Слов`янську за те, що намагався встановити український прапор на будівлі Горлівської РДА.
151. Василь Сліпак (1974 ‒ 2016), оперний співак, соліст "Opéra de la Bastille", волонтер, доброволець 7-го батальону ДУК «Правий сектор» (позивний «Міф»).
152. Если не строить свое образование на Донбассе, нам навяжут чужое, — профессор // uaport.net/news/ua/t/1601/26/10436765
153. Патріотичні флешмоби: кожен висловлює любов до України посвоєму // Гурт [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.gurt.org.ua/news/recent/23267/
154. Самые значимые волонтерские инициативы года [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.theinsider.ua/lifestyle/geroyam-slavasamye-znachimye-volonterskie-initsiativy-goda/.
155. Суперечності ідентичностей в Україні та шляхи їх регулювання в контекстах політики громадянської консолідації української нації / Аналітична доповідь. ‒ К., 2015. ‒ С.114‒115.
156. Громадський люстраційний комітет // lku.org.ua/
157. Громадський люстраційний комітет [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lku.org.ua/
158. Патриотические силы Донбасса организовались и скоординировались. Манифест // Остров [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ostro.org/general/politics/news/440118/
159. Див. приміром: Актер Пашинин: Я побрезгую взять в жены даму с Донбасса. Не знаю, сколько КамАЗов чеченцев, бурят и других ордынцев на ней спали // gordonua.com/.../pashinin-ya-pobrezguyu-vzyat-zhenu-iz-donbassa-ne-znayu-skolko...; Алексей Горбунов: "Играть войну на экране легче, чем защищать ... // kp.ua › Светская хроника и ТВ › Из жизни звезд
160. Актер Пашинин: Я побрезгую взять в жены даму с Донбасса. Не знаю, сколько КамАЗов чеченцев, бурят и других ордынцев на ней спали // gordonua.com/.../pashinin-ya-pobrezguyu-vzyat-zhenu-iz-donbassa-ne-znayu-skolko...
161. Ольга Балашова, Лизавета Герман, Мария Ланько. Системный сбой: 3 ошибки, которые не дают культуре развиваться // life.pravda.com.ua/culture/2016/02/5/207630/
162. Циля Зингельшухер: По шкале Шустера | site.ua // https://site.ua/zilya.singelschucher/3626-po-shkale-shustera/
163. Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/5/2015
164. Інформаційна довідка щодо моніторингу, проведеного активістами Громадянського руху «Відсіч» у рамках кампанії «Бойкот російського кіно», 10 українських телеканалів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.moral.gov.ua/upload/85-24-12-14.pdf
165. Правовий аналіз проекту концепції інформаційної безпеки України. Підготовлено професором Талліннської школи права Талліннського технічного університету, незалежним експертом в області права та комунікацій д-ром Катрін Найман-Меткалф за дорученням Бюро Представника ОБСЕ з питань свободи ЗМІ. Липень 2015 року. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.osce.org/uk/ fom/175046?download=true
166. Рада отменила языковой закон Кивалова-Колесниченко - портал ...// lb.ua/news/2014/02/23/256787_rada_otmenila_yazikovoy_zakon.html
167. Скасування закону про мови дестабілізує Україну, – ОБСЄ. 25.02.2014. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pohlyad.com/news/n/39887
168. Спільна заява в.о. Президента України, Голови ВРУ О. Турчинова та Прем’єр-міністра А. Яценюка [Електронний ресурс]. – Режим доступу:https://www.youtube.com/watch?v=-mQZWWVaOwg
169. Проект Меморандуму національної єдності Верховної Ради України. Проект ПАРТІЇ РЕГІОНІВ. 18.04.2014. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://partyofregions.ua/ua/news/53510b09f620d2d2 0d0000b9
170. Проект Закону про внесення змін до Конституції України (щодо повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/ pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=51513)
171. Сприйняття пропаганди залежить від вибору мови. Нові дослідженя // hromadskeradio.org/.../spryynyattya-propagandy-zalezhyt-v...
172. Президент також наголосив, що за мовною ознакою українців вже ніхто і ніколи не розколе [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tsn.ua/ukrayina/rosiyskoyu-movoyu-ukrayinu-lyublyat-ne-menshe-nizhukrayinskoyu-poroshenko-364439.html
173. Позачергове послання Президента України до Верховної Ради України«Про внутрішнє та зовнішнє становище України». 27.11.2014 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.president.gov.ua/ news/pozachergove-poslannya-prezidenta-ukrayini-do-verhovnoyi-rad-34118
174. Марусик Т. Чиїми «молитвами» закон Колесніченка-Ківалова живе й перемагає [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://vysnovky.com/analytics/politics/1729-chijimi-molitvami-zakon-kolesnichenka-kivalova-zhive-i-peremagaje
175. Зокрема Юрій Винничук акцентує увагу на тому, що після Майдану російська «здобула певні моральні преференції, з якими кожен україномовний змушений миритися». В антитезу Андрій Любка зазначає, що «після Майдану й початку російської аґресії ціла країна почала активно спростовувати міфи російської пропаґанди про так звані утиски російськомовних, хунту й фашистів. Все б нічого, але на шляху до переконання себе й усього світу в тому, що ми не етнічна, а політична нація, яка може собі дати раду з внутрішньою різноманітністю й двомовністю, нам намагаються нав'язати існуючий стан речей як «нормальний», «демократичний» чи «європейський». І коли україномовна людина просто каже, що мовна ситуація в Україні хвора і що наша мова в багатьох сферах ‒ під реальною загрозою, її блискавично оголошують провокатором, який зазіхає на «єдність» країни. Російськомовні патріоти не гребують моральними маніпуляціями, розповідаючи про двомовність Майдану, російську в прифронтових окопах чи журнал Шевченка. Теза проста: якщо хочемо миру в країні ‒ треба якомога хутчіш визнати, що ніякої мовної проблеми немає.
     Наприклад, з результатів проведеного Gfk Ukraine опитування випливає, що хоч 51% молодих українців і декларують себе україномовним, та в соціумі солов'їною говорять лише 43%. Перекладу: кожен п'ятий молодий україномовний українець поза родиною свідомо переходить на спілкування російською. Що це, як не меншовартісність? Наслідки колоніального минулого ще довго даватимуться взнаки, і чимало українців в процесі кар'єрного зростання і/чи урбанізації вибиратимуть панівну російську, бо російськомовні політичні/олігархічні/бізнесові/спортивні/тощо еліти, телеканали, журнали й пароплави радіостанції переконують їх, що ця мова відкриває ширші перспективи. І буцімто культурніше відповісти російською, якщо до тебе нею звернулися. Та й взагалі краще говорити/друкувати/створювати продукт російською, бо тоді більше людей «паймут»». ‒ Див.: Андрій ЛЮБКА І так паймут // zbruc.eu/node/50839
176. Воськало М. И так поймут. На ТВ все меньше украинского язика / М. Воськало [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://pl.com.ua/i-takpojmut-na-tv-vse-menshe-ukrainskogo-yazyka/
177. Володимир Рафеєнко ‒ автор романів “Московский дивертисмент” і “Демон Декарта”, лауреат конкурсу “Русская Премия”.
178. Донбас, якого ви не знали: любов і поезія під час війни // top.novostimira.biz/news_6566639.html
179. Кононов І.Ф. Донбас та Галичина: причини напруженості в стосунках та пошук історичного компромісу // Стосунки Сходу та Заходу України: минуле, сьогодення та майбутнє. – Луганськ, 2006. – С.8.
180. Верменич Я.В. Донбас як порубіжний регіон: територіальний вимір. ‒ С.54‒55.
181. Народився 1986 р. в Макіївці. Закінчив Донецький університет (філологія) та Макіївський металургійний технікум (хімік-технолог). Працював машиністом на Макіївському металургійному заводі. Через війну виїхав з рідного міста. Зараз стендист Gaude Polonia у Варшаві. Автор трьох збірок поезії “Українсько-російський словник” (2011), “69” (2011), “Кома” (2015), і трьох книг прози: “10 слів про Вітчизну” (2014), “Бомжі Донбасу” (2014), “Казки мого бомбосховища” (2014).
182. Мовою оригіналу: «О любви, осознание которой для меня стало неожиданностью. Жила-была страна, а оказалось – Родина. Украина. В этой любви нет ничего от материнской парадигмы. Никакого “Родина-мать зовет”. Есть детское. Родина как дитя. Как всякое позднее дитя – пока слабенькое. Много чего не может, не умеет еще. Спать не дает совсем. Плачет. И сердце сжимается так, что нет сил дышать. Когда-нибудь вырастет и, наверное, как все дети – разочарует. Но верю, что даст повод и для радости тоже. Без этой веры с детьми – никак. Без веры и той самой любви, что долготерпит, не раздражается, не мыслит зла, не радуется неправде, а сорадуется истине. Все покрывает, всему верит, всего надеется, все переносит». Див.: https://ukraine.dirty.ru/russkaia-premiia-stiazhkina-elena-ukraina-552258/
183. Жадан Сергій. Я вилітав з донецького аеропорту 3 травня. Літак на Київ був забитий журналістами та бізнесменами, які тікали // censor.net.ua › Резонанс › Общество
184. Політичні технології регулювання міжетнічної та міжконфесійної взаємодії. ‒ С. 139.
185. Файнер М. Евреи и Майдан [Електронний ресурс] / М. Файнер // Еврейский обозреватель. – 2014. – Февраль. – Режим доступу: http://jewobserver.com/tochka-zreniya/evrei-i-majdan/
186. Політичні технології регулювання міжетнічної та міжконфесійної взаємодії.  ‒ С. 141.
187. Див.: Політичні партії України у парламентській виборчій кампанії 2012 року / Колективна монографія. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2013.
188. Див., зокрема: Возняк Т. Будуючи Україну, Галичина і Донбас втрачають себе? – Дзеркало тижня. – 2005. – 10 грудня / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.zn.kiev.ua/nn/-show/576/52014/.; Гобсбаум E. Винайдення традицій. – K.: Фоліант, 2005.; Етнополітичні процеси в Україні: регіональні особливості. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2011.; Нагорна Л. Національна ідентичність в Україні. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2002.; її ж. Регіональна ідентичність: український контекст. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2008. ; її ж. Соціокультурна ідентичність: пастки ціннісних розмежувань / Л. Нагорна. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2011. її ж. Історична пам’ять: теорії, дискурси, рефлексії. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2012.; Степико М. Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування : монографія. – К. : НІСД, 2011. та ін.
189. Кривицька О.В. Демаркаційні лінії в етнополітичному просторі України [монографія]. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2015. – С.10.
190. Степико М. Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування: монографія. – К.: НІСД, 2011. ‒ С.327.
191. Євтух В. Б. Сучасна етнонаціональна динаміка українського суспільства: тенденції, закономірності, особливості // Міжнародний науковий форум: соціологія, психологія, педагогіка, менеджмент. – 2009. – Вип. 1. – С. 3–23.
192. Див.: Влада, суспільство, громадянин: проблеми взаємодії в сучасній Україні Аналітична доповідь. – К. : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2013.
193. Політичні механізми формування громадянської ідентичності в сучасному українському суспільстві / Аналітична доповідь. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2014. – С.36.
194. Політичні механізми формування громадянської ідентичності в сучасному українському суспільстві / Аналітична доповідь. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2014. – С.35.
195. Стяжкіна Олена. Українськість – це не національність. Годі вже гратися у вихрестів // zaxid.net/news/showNews.do?objectId=1094943
196. Влада, суспільство, громадянин: проблеми взаємодії в сучасній Україні: Аналітична доповідь. – К. : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2013. ‒ С.29‒30.
197. Оксана Міхеєва. Презентація завідувачки кафедри соціології УКУ в межах Відеоакадемії документального серіалу DOC Emotion. Львів, 23 квітня 2016 року // https://www.youtube.com/watch?v=AjBgrvnPX2I
198. Гомілко О. Посттоталітарний дискурс: відмова від минулого чи попередження майбутньому? // Україна ‒ проблема ідентичності: людина, економіка, суспільство. Конференція українських випускників програм наукового стажування у США. Львів, 18‒21 вересня 2003 р. // aleph.ukma.kiev.ua/recs.../17/.../KMA01.000091734.html
199. Павел Казарин: Страна победившего формалина // ru.krymr.com/content/article/27717477.html
200. «Це яскравий приклад того, як музиканти, люди культури України, на відміну від більшості українських політиків, свідомо, виважено та розумно, із гідністю та естетикою, ставляться до людей, до важливих історичних подій та повідомлень, до трагедії. І вивищують загальнолюдське над політично-амбітним. Музична композиція Джамали не просто конкурсна пісня, це - справжня культурно-політична акція», ‒ справедливо зазначає Лариса Денисенко. (Див.: Лариса Денисенко. Коли «Єробачення» переконливіше за уряд // bukvoid.com.ua/digest/2016/05/16/180114.html). За останніми підрахунками відео виступу набрало 6,6 млн переглядів в інтернет.
201. social-anthropology.org.ua/.../natsionalni-identychnosti-ta-is...
202. Національні ідентичності та історична пам’ять в Україні після Євромайдану // social-anthropology.org.ua/.../natsionalni-identychnosti-ta-is...
203. Степико М. Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування : монографія. – К. : НІСД, 2011. ‒ С.31.
204. Мистецтво незалежної України: Навч. посіб. ‒ Х.: СПДФО Ізрайлев Є.М., 2007.
205. Інноваційна перспектива у стратегії національної консолідації в Україні. Аналітична доповідь. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2013. ‒ С.25‒26.
206. Кривицька О.В. Демаркаційні лінії в етнополітичному просторі України [монографія] / О.В. Кривицька. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2015. –   ‒ С.119.
207. Кривицька О.В. Демаркаційні лінії в етнополітичному просторі України [монографія] / О.В. Кривицька. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2015. –   ‒ С.114.
208. Дослідження Київського міжнародного інституту соціології та “Левада-Центр” (Москва) / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //www.newsru. ua/arch/ukraine/27feb2009/nevzaemne.html.
209. Кривицька О.В. Демаркаційні лінії в етнополітичному просторі України [монографія] / О.В. Кривицька. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2015. – С.7.
210. Пасічник В.М. Національна ідея як чинник формування української політичної нації // Українська політична нація: проблеми становлення : зб. наук. ст. – К. : НІСД, 2012. ‒ С.110.; Див. також: Вознюк П.Ф. Національний міф для України: аспекти модернізації // Українська політична нація: проблеми становлення : зб. наук. ст. – К. : НІСД, 2012. ‒ С.126‒131.
211. Валевський О.Л.  Актуальні проблеми формування державної культурної політики. Аналітична записка // www.niss.gov.ua/articles/1429/