1.

… Війна ‒ це не метал, не кулі, ні. Війна ‒ це люди. Люди, які вирішують, натиснути на гачок чи ні, вбити чи помилувати, знущатися чи допомогти пораненому, бути людиною чи насолоджуватися тваринним страхом в очах жертви. Люди, які брешуть, створюючи інформаційний привід, замовчують власні прорахунки, люди, які маніпулюють людьми, переписують історію, підміняють факти і поняття. Війна ‒ це люди, а люди не завжди Люди.

… Тонка межа поміж Вірою і вірою. Тонка межа поміж Людиною і людиною. Тонка межа поміж Словом і словом. Ця межа оголюється, коли біль, коли війна. Є така ікона «Неопалима Купина». Це нині про нас, про тих, хто, пройшовши війну (не лише на фронті, а й тилу, в окупації) побачив цю межу і пройшов нею, порізавши душу, тіло, напоївши землю сльозми й кров`ю. Кожна епоха, що відходить, дарує нам символи. Тепер, побачивши їх крізь призму війни, мені здається, що вони зайві. Віра не потребує символізму, Любов вимагає щирості, а бути Людиною не обов’язково бути Героєм.

І ця війна була потрібна. Аби Христос Воскрес не лише раз на рік, аби торжество Віри не відзначалося шашликами й битим склом на лісових галявинах. Ця війна була потрібна, аби для ствердження Віри Людині був не потрібний символ. Саме життя, сама Людина і є символ цього життя.

Олена Степова¹

Події, що почали стрімко розгортатися в Східній Україні на противагу Майдану, пропагандистська кампанія, яку у зв`язку із цим розгорнула Російська Федерація, а згодом ‒ і неприхована агресія, що відбувалася під гаслами відновлення Новоросії, змусили під новим кутом зору подивитися не лише на минувшину Південної України, а й минувшину українсько-російських відносин. Перше здивування вітчизняних дослідників, які зіткнулися, як тоді здавалося, із некомпетентністю та непрофесійністю російських колег, доволі швидко змінилося малоприємним відкриттям – історія Південної України свідомо перекручується і «вигадується» для підведення псевдонаукового підґрунтя під експансіоністські плани східного сусіда. Публікації, в яких історики намагатимуться донести правду про найбільш проблемні й дискусійні сторінки історії України, і надалі посідатимуть поважну частку історіографії – цього конче потребує українське суспільство. Водночас чимдалі більш очевидним стає, що українська історична наука, решта гуманітарних дисциплін, культура України загалом, нині зтикаються із викликами, що не вичерпуватимуться традиційними напрямами діяльності. Йдеться про ідеологічне протистояння державних доктрин України та Росії, які попри тривале спільне існування в межах імперських державних організмів, саме тепер визначаються із своїм шляхом у майбутнє і визначаються у борні збройного протистояння. За інших обставин проблема українсько-російського конфлікту, зрозуміло, не мала б тієї гостроти і трагізму, яких вона набуває тепер. «Холодна війна» ідеологій, на жаль, перейшла в свою гарячу фазу, разом із цим суспільство змушене переосмислювати концепти, що впродовж двох останніх десятиліть посідали чи не центральне місце в загальнонаціональній суспільно-політичній дискусії.

Чи не центральне місце в ній посідають проблеми автентичності української культури, її модернізаційного потенціалу, відповідності сучасному етапу українського націєтворення, внутрішньої дихотомії модерного українського культурного проекту.

З легкої руки С. Гантінгтона ось уже понад два десятиріччя в суспільно-політичному, науковому та культурному дискурсі не припиняються дискусії навколо «двох Україн» та перспектив творення єдиної української нації. Гантінгтові прогнози свого часу були такими: «Україна залишиться об’єднаною, залишиться поділеною, залишиться незалежною і загалом — тісно кооперованою з Росією»².

З часу їх оприлюднення минуло чимало часу, однак лише події 2014 р. суттєво підважили їхню справедливість. Втім, наприкінці ХХ ст. їх радо підхопили не лише західні совєтологи, які нашвидкуруч перекваліфіковувалися на українознавців, а й вітчизняні суспільствознавці, які шаленіли під інформаційною й метолодогічною навалаю західного постмодернізму. Власне, й підстави для такого роду припущень та висновків у тільки-но посталій країні були, а про її майбутнє можна було лише здогадуватися, зважаючи на навалу проблем та яскравість регіональних особливостей.

Як цілком слушно зауважувала свого часу Антоніна Колодій, «Україна — велика країна, територіальні частини якої мають неоднакову історичну спадщину, етнічні та етнографічні особливості, різняться культурними та політичними вподобаннями. Доки йдеться про побутову культуру — особливості кухні і народної вишивки, пісень, облаштування житла — культурний регіоналізм сприймається як багатство країни, яким варто пишатися. Коли ж мова заходить про відмінності в соцієтальній культурі (соціальних і політичних цінностях, нормах і формах поведінки; мові, якою послугуються в публічній діяльності; змісті освіти, особливо історичної; маскультурі тощо), — виникають побоювання можливого роз’єднання, навіть розпаду країни»³.

Практика доводить, і в цьому ми абсолютно згодні із А. Колодій, що лише умоглядний поділ України на 11‒12 регіонів⁴ відповідає реально існуючим поміж їх населенням етнокультурним, ментальним, соціокультурним особливостям і, відповідно, політичним пріоритетам. Такий поділ в цілому враховує надзвичайно складну історичну динаміку заселення, складання народногосподарського комплексу, формування політичної та етнонаціональної культури співжиття. Попри це, впродовж останніх десятиліть усе розмаїття суспільного організму країни було зведене до дихотомічного протистояння «двох Україн» ‒ Західної та Східної. Решта регіональних складових держави й нації, здивовано слідкуючи за їх умоглядним протистоянням, мали вирішувати, чию матрицю наслідувати і чиїм культурним кодом послуговуватися. Так, начебто, своїх кодів і традицій вони не мали. В епіцентрі протистояння перебували промовці цих «двох Україн» (у народі їх охрестили «говорящими головами»). Решта регіонів, не маючи харизматичних представників в українському політикумі, апріорі лишилася на маргінесі емоційної дискусії, ніби, від них нічого не залежало та й, власне, їх не було.

Тим часом реальна етнокультурна ситуація була набагато складнішою і суперечливішою за позірну схему. Багаторічні дослідження засвідчували, що українці і росіяни Донецька мають між собою більше спільного (у поглядах, поведінці, ставленні до суспільно важливих проблем), ніж українці Донецька та українці Львова. Поряд із зміцненням українського суверенітету міцніла і регіональна ідентичність, що об’єднувала регіональні етнічні конгломерати. «Російськомовні українці Донецька, Києва й Ужгорода різняться між собою, ‒ зазначав з цього приводу Я. Грицак. ‒ У Києві вони розмовляють тією ж мовою, що й більшість у Донбасі, проте голосують, як галичани»⁵.

Узагальнений опис «чистих типів» східної та західної ідентичності в Україні найбільш вдало, як на наш погляд, поданий А. Колодій:

‒ східноукраїнська ідентичність: креольство у культурі (російська мова, включеність в інформаційний і маскультурний простір Росії), компрадорський капітал в економіці (пов’язані з Росією олігархічні клани), інтеріоризація колишнього комуністичного режиму (совєтизація свідомості), панування історичних міфів про «Русь ‒ колиску трьох народів» та про «возз’єднання» України з Росією як акт історичної справедливості, сучасні міфи про те, що Донбас найуспішніше розвивається і «усіх годує» («донецьке чудо», за висловом В. Януковича), а також про праворадикальний націоналізм як сутність західноукраїнської ідентичності (совєтський міф про бандерівщину), зовнішньополітична орієнтація на Росію, що для чверті населення краю переходить у бажання жити в спільній державі (втім, переважно, разом з рештою України, а не відокремлено);
‒ західноукраїнська ідентичність: вірність національній мові і традиції, паростки національного (але значною мірою також тіньового) капіталу, неприйняття комуністичного режиму і сучасних лівих, панування міфу про споконвічну окремішність та боротьбу за національну незалежність України, ставлення до Донбасу та інших південно-східних областей як до української, але зрусифікованої території, якій «треба допомогти», а до Галичини як до опори українства в Україні, зовнішньополітична орієнтація на Європу⁶.

Дихотомія їхнього перманентного поборювання за рівень впливу на формування поступу модерної української нації, власне, й забезпечувала незмінну актуальність дискурсу «двох Україн»: регіональні ідентичності вагомо впливали на формування політичної культури як електорату, так і його обранців, гостро ставлячи питання досягнення суспільного консенсусу щодо стратегічних проблем майбутнього українського проекту.

Колосальна історіографія навколо дискусії з М. Рябчуком про доречність формулювання «дві України»⁷ засвідчувала впродовж років не лише наявність об’єктивних проблем в українському націєтворенні та роз’єднаність еліт, а й не завжди вдалі пошуки компромісної платформи нового суспільного договору. Небезпідставні зауваження науковців, зокрема Н. Погорілої⁸ про стереотипність і безперспективність іншування, безпідставність і недалекоглядність дискусії на рівні з`ясування, хто кращий ‒ Захід чи Схід, та А. Колодій про те, що є теми, «жартувати з якими небезпечно»⁹, не лише публіцисти, а й політикум та суспільство, на жаль, проігнорували.

Тим часом умовний (за словами М. Рябчука ‒ метафоричний) навпілний поділ України став не стільки відображенням реального етнокультурного й цивілізаційно поділу, скільки віддзеркаленням поляризації української політичної системи, заточеної на західний і східний вектори¹⁰. До подій осені 2013 ‒ зими 2014 р. суспільство підійшло позірно роз’єднаним по цих демаркаційних лініях. Більше того, риторика непримиренного цивілізаційного протистояння перетворилася на лейтмотив як внутрішньополітичної боротьби, так і висвітлення українських подій у світі. Їх кульмінація і новий виток загострення дискусії припав на часи громадянського єднання учасників Майдану, що так чи інакше уособлював національні цінності і сплутав плани політичних сил, які робили ставку на реальний, а не метафоричний розкол України. Незважаючи на відмінності свого соціального статусу, етнічного походження, мови, якою звикли розмовляти, регіону, з якого приїхали, майданівці готові були діяти як єдина нація. Спочатку саме в подіях Помаранчевої революції термін спонтанно набув політичного, громадянського змісту. Вдруге, після Майдану‒2004, як зазначала А. Колодій, нація постала у процесі та внаслідок участі народу у масовій громадянській, патріотичній і демократичній акції, що продемонструвала дуже високий рівень толерантності та порозуміння. Майдан «уявив» українську націю як полікультурну громаду із спільною українською політичною ідентичністю, яка може і мусить відстояти своє прагнення правди і свободи¹¹. Насправді ж восени 2013 ‒ взимку 2014 р. від з`ясування межі роздільності України безпосередньо залежала її доля.

Йшлося про формування міжетнічної єдності ‒ не штучно змодельованої радянської, а реальної природним чином народженої модерної української, заснованої на засадах реального демократизму. Події Майдана‒2013/14, анексії Криму й так званої «східної весни» поставили в новому історичному контексті багатократно відстрочуване внаслідок фатальних для України історичних подій завдання модернізації української політичної нації. В принципово новому історичному контексті постали питання: що таке українськість, етнічна і політична нація, хто більшою мірою ‒ етнічні українці І. Плотніцький та О. Захарченко ‒ чи кримський татарин Р. Чубаров, вірменин С. Нігоян, росіянка О. Стяжкіна ‒ є носіями сучасної української національної ідеї, і яке місце в модерному українському проекті відвести заштампованим поняттям «націоналізм», «патріотизм», «народність».

Перечитуючи документи чотирьох-трьорічної давності, важко позбутися відчуття, що передвісники кризи 2014 р. не просто витали в повітрі ‒ вони просякали наскрізь інформаційний простір. Лунали вони й у щорічних президентських посланнях (започаткованих Л. Кучмою в 1994 р.), в яких обґрунтовувалися найактуальніші проблеми внутрішньої і зовнішньої політики держави. Все в тих документах, підготованих від імені вищої посадової особи країни, було правдою, написаною на високому фаховому рівні та відповідній аналітичній височині. Однак, писалися вони, так би мовити, заради краси слова. Виконувати поставлені в них завдання та дотягуватися до європейських стандартів ніхто з вищих посадових осіб не збирався. Поволі вони перетворювалися на відповідники піздньорадянських урядових документів: далеко відсторонених від реального життя.

Так, у липневому 2012 р. посланні Президента В. Януковича йшлося про те, що проголосивши у 2010 р. курс на модернізацію, Українська Держава стала на шлях докорінних перетворень. Їхньою метою називалося утвердження сучасної України як країни високих економічних, політичних і соціальних стандартів. Йшлося в ньому і про «спорадичність, фрагментарність гуманітарної політики». Зазначалося, що попри чималий арсенал конкретних інструментів розвитку культурної, науково-освітньої, конфесійної сфер, ця політика позбавлена того концептуального «стрижня», який би гарантував їй органічну комплексність. Отож, наголошувалося на необхідності завершення широкого громадського обговорення проекту Концепції гуманітарного розвитку України до 2020 р., розробленої українськими науковцями разом з робочою групою Громадської гуманітарної Ради при Президентові України; ухвалення цього документу як засадничого у гуманітарній політиці. Йшлося про неприпустимість політичних спекуляцій на мовній, культурній, історичній, релігійній тематиці, які є серйозною перешкодою на шляху до національної консолідації, породжують конфліктогенну атмосферу в суспільстві¹².

Тим часом, як з високих трибун лунали каклики до примирення, стан суспільного організму ставав чимдалі більш загрозливим. Про це свідчила низка соціологічних досліджень, зокрема й проведених напередодні 20-ї річниці незалежності. Автори статті «Зміни у нашому житті за останні 20 років у цифрах» з сумом констатували, що «більшість українців шкодують про розпад СРСР, стверджують, що жити в країні важко (хоча терпіти ще можна) і сподіваються на поступові зміни на краще. Вони менше читають, граються з дітьми і ходять у кіно, зате довго переглядають телепередачі і "зависають" біля комп'ютера».

Як з'ясували соціологи, повільно зростала частка тих, хто беззаперечно вітав зміни, вважаючи їх прогресивними, попри труднощі і недоліки (10% у 2011 р. і 8% у 1994 р.). Водночас, різко зменшився відсоток тих, хто вважав зміни необхідними, хоч і не такою ціною (43% у 1994 р. і 25% у 2011 р.). Порівняно з 1994 р. збільшилася кількість тих, хто вважав, що не було необхідності ні в яких докорінних змінах і що необхідно було покращувати існуючий на той час порядок життя, а не руйнувати його (19% у 1994 році і 23% у 2011-му), і тих, хто із задоволенням повернув би те, що було у доперебудовний період (17% у 1994 і 19% у 2011-му)¹³. Абсолютно жахливий показник у 47,4%, свідчив, що частка громадян України, охоплених радянською ностальгією, була просто-таки неспівставною із часткою тих (29,7%), хто становив міцну опору незалежності¹⁴. Не менше приводів для незапокоєння надавали показники відповіді на запитання «Як би Ви охарактеризували наш час?».

Як би ви охарактеризували наш час? (%)

Власне, йшлося про наростаючу деморалізацію суспільства й нівелювання базових ціннісних домінант. Діагноз соціологів був невтішним: «цинізм у нормі». Суспільствознавці наголошували: показники соціально-психологічного стану суспільства за увесь час незалежності перебували у негативній частині шкал виміру, в Україні постійно зростала національна дистанційованість (істотно зменшилася частка людей, котрі готові допустити представників інших національностей як громадян України і збільшилася кількість тих, хто взагалі не допускав би їх у країну), близько половини населення становили громадяни з ізоляціоністськими установками щодо міжнаціональних відносин. Стабільно не дотягував до до 40 балів рівноваги позитивного і негативного індекс соціального самопочуття. Все це давало підстави попереджати про хронічні проблемні зони суспільства, стабільність якого перебувала під загрозою.

Події весни 2014 р., реальна загроза втрати територіальної цілісності й суверенітету виступили в якості каталізатора процесу націєтворення, вивівши суспільство зі стану своєрідного анабіозу. Універсальний фактор світової ісорії і в Україні спрацював безвідмовно, за короткий час переформатувавши структуру ціннісних пріоритетів і фобій українців. Переважно індивідуальний і біологічний їх характер (за класифікацією Ю. Щербатих¹⁵) змінився на (переважно) колективний і соціальний (суспільний). В регіоні, який опинився в епіцентрі гібридної війни, процес набув форми «луганського синдрому». На думку І. Кононова останній став результатом когнітивного дисонансу, який сформувався не в індивідуальних свідомостях, а в масовій свідомості регіональної спільноти. Саме стереотипи і фобії, які накопичувалися десятками років, штовхнули людей в пошуках екзистенційної безпеки в бік агресора. Це знайшло вияв в достатньо масовій явці мешканців міст Донбасу на так званий «референдум» 11 травня 2014 р.»¹⁶ Віддаючи належне думці знаного науковця, слід додати: когнітивний дисонанс донбасівців формувався десятиріччями. Саме тому навесні 2014 р. в своїй більшості вони не мали ментальних точок опертя для опору. Не лише панівний у регіоні історичний дискурс, а й створений мас-медіа фон (Росія ‒ супердежава), утверджували думку ‒ опиратися безперспективно. Більше того, місцеві мешканці не ідентифікували Росію як загарбника, пов`язуючи саме із нею вихід регіону із тривалої соціальної депресії.

Геть іншу, і, слід наголосити ‒ цілком не очікувану агресором, реацію генерувала решта України. Агресивні дії «старшого брата» і загроза втрати близьких на війні мобілізували українське суспільтво, його внутрішні, зокрема духовні й культурні ресурси, на супротив. Не буде перебільшенням твердження, що так само, як трагедія 11 вересня 2001 р. сприяла подоланню кризи національної ідентичності і «повернула» США її ідентичність¹⁷, так російська інвазія стала відправною точкою мобілізації української ідентичності.

Війна, хоч і не визнана, створила якісно відмінні умови життєдіяльності суспільства: нагальність якісних змін у базисі й надбудові державного і суспільного організмів, про яку йшлося всі роки Незалежності, стала не просто очевидною, вона, власне, перетворилася на запоруку збереження державного суверенітету й майбутнього українців як нації. Війна поставила в умови термінового розв’язання надскладних проблем. Тиск агресора, з одного боку, спровокував низку позитивних змін у країні, але з іншого ‒ суспільство й досі блукає серед глухих кутів старих непорозумінь і невизначеності шляхів їхнього подолання. Як цілком слушно зауважує один з найвідоміших українських соціологів, заступник директора Інституту соціології НАН України Євген Головаха, «Існує спектр думок, і жодна з них не є домінуючою… Це означає, що люди живуть у стані невизначеності»¹⁸. Нині переважній більшості громадян зрозуміло, що далі так тривати не може. Країна, що змушена протистяти зовнішній агресії, не може цього собі дозволити. Успіх опору безпосередньо залежить від скоординованості дій, згуртованості, якщо не суспільної злагоди, то принаймні суспільного компромісу. Передусім ‒ у тих питанях, що роками виступали найгострішими соціальними подразниками: мовному, історичної пам`яті й історичної політики, засад націєтворення, культурних домінант, орієнтирів і перспектив.

Війна не знімає з порядку денного мовне питання, а, навпаки, підносить його на принципово новий щабель. За словами того ж Є. Головахи, соціологічні дослідження засвідчують суттєве зменшення білінгвів, які вільно спілкуються двома мовами, появу прошарку людей, які принципово спілкуються українською мовою, й існування великого пласту людей, які принципово спілкуються російською¹⁹. Зрозуміло, що це ‒ лише зовнішні й прелімінарні зміни, спричинені війною. Повною мірою оцінити її наслідки можна буде лише по завершенні. Однак, уже зараз зрозуміло, що шлях до вирішення мовного питання не буде простим.

Українське суспільство, власне, перебуває в найдинамічнішій стадії свого оновлення. На жаль, і найболючішій водночас. Загальні напрями змін очевидні не лише експертам, а й пересічним громадянам. Директор фонду “Демократичні ініціативи” Ірина Бекешкіна відзначає небувалий суспільний підйом: «Здавалося, 2014-ий, це вже війна, забрали Крим, невідоме майбутнє, армія ворога стоїть на порозі, а оптимізм вдвічі зріс. І зараз спаду не спостерігаємо». За рахунок східних і південних областей суттєво приросла загальноукраїнська ідентичність. «Тож емоційно ми зараз на злеті, є страх, є тривога, ймовірно трохи поменшало оптимізму, та все ж … Головна відмінність нинішнього злету від того злету, що був у 2005 р., у тім, що нині менше довіряють політикам, і віра в політиків пропадає. Але віра в Україну зростає, і віра в свою спроможність росте. На відміну від того періоду після 2005 року, людям стало зрозуміло, що необхідно долю країни брати у свої руки, що ми можемо, ми таки можемо… це дуже важливо».

За цих обставин головне ‒ не змарнувати цю життєдайну енергію творення, адже, як цілком слушно зауважує Ярослав Грицак: «Питання зараз стоїть не про те, чи зникне Україна, а якою вона буде»²⁰.

Варто наголосити, що відповідь на це питання передусім слід шукати на шляхах застосування соціальних й етнокультурних практик, які зміцнюватимуть підвалини міжетнічної злаголи і культурного прогресу. Роками зазначувані проблеми в культурній сфері: загрожені позиції української мови, відтік інтелектуалів за кордон, і як наслідок пересічне зниження рівня загальної культури, занепад спортивної інфраструктури, ментальна легітимація індустрії брехні, релігійний релятивізм, тотальна корупція, поширення соціальних хвороб, занепад села, брак громадської свідомості і політичної культури, екологічний вандалізм, війна історичних міфів тощо, на жаль не додають оптимізму.

Найболючішою проблемою українського націєтворення впродовж років залишалася невизначеність національної ідентичності. Згідно з результатами опитування, проведеного в липні 2014 р. Соціологічною групою «Рейтинг», 86% опитаних українців вважали себе патріотами. При цьому, однозначно характеризували себе як патріотів 50%, ще 36% надали відповідь «швидше так, ніж ні». Порівняно з 2010 р. частка патріотів зросла з 76% до 86%. Натомість більш ніж удвічі зменшилася частка тих, хто так не вважав (з 15% у 2010 проти 6% у 2014 р.). Частка тих, хто назвався патріотом, була помітно більшою серед мешканців Заходу, Півночі і Центру, заможних і освічених, а також україномовних респондентів. 76% опитаних підтримали б проголошення Незалежності України, якби сьогодні перед ними постав такий вибір, що засвідчило стрімке ( з 61% до 76%) зростання поборників незалежності на тлі подій 2014 р. Незалежність України підтримала переважна більшість усіх регіонів країни, крім Донбасу: тут кількість як прибічників, так і прихильників Незалежності є однаковою – по 34%, натомість майже третина (31%) не змогли визначитися із відповіддю²¹.

Отож можна констатувати, що саме війна виступила в якості найбільш виразного і дієвого подразника кристалізації національної свідомості та ідентичності, якого бракувало впродовж років незалежності.

Згідно з висновками вітчизняних політологів, після оголошення АТО та ескалації військового конфлікту на Донбасі ставлення до Майдану перестало бути визначальною диспозицією для сприйняття України як держави та Батьківщини (позиція «якщо ти на Майдані, ти – патріот»). Натомість українці виявляли громадянську солідарність і співчуття до постраждалих внаслідок бойових дій. Понад те, події на Донбасі виступили потужним локомотивом зростання волонтерського руху та інших форм самоорганізації громадян. Експериментальним майданчиком шаленої за темпом роботи суспільства по самоусвідомленню стали мас-медіа та інтернет-простір. Візуальні, когнітивні, вербальні та ідейні інструменти самопізнання та висловлення громадянської позиції впродовж весни ‒ літа 2014 р., напевно, ніколи раніше не набували такої яскравості та всеохопності: масове використання державних знаків та символів не лише в міському, а й особистому просторі (помешканнях, на персональних сторінках користувачів, аватарках тощо) візуально позначило межі й пріоритети українськості. Патріотичний підйом автоматично в рази підвищив цікавість до історії та культури українського народу й відчуття національної гордості²². Не буде перебільшенням твердження, що соціальні мережі в подіях весни ‒ літа 2014 р. відіграли роль найпотужнішого інструменту самоорганізації та саморегуляції суспільства, заклавши принципово нову конфігурацію горизонтальних зв’язків.

Найбільше інтернет-користувачів (станом на квітень 2014 р.) мали Vkontakte, Facebook²³, Odnoklassniki, Twitter. З 18,5 млн української інтернет-аудиторії Vkontakte користувалися 62,59% (11,5 млн осіб), Facebook – 29,9% (5,5 млн )²⁴. Лідером на пострадянському простор є Vkontakte²⁵. Третьою за популярністю мережею в Україні є російська мережа Odnoklassniki (створена у 2006 р.). Вона охоплює 26,93% (4,9 млн) інтернет-користувачів.²⁶

За підрахунками авторів аналітичної доповіді «Політичні механізми формування громадянської ідентичності в сучасному українському суспільстві» (К., 2014), лише за червень 2014 р. у Facebook було поширено близько 60 повідомлень про проведення різного роду громадських акцій – благодійних, волонтерських, мистецьких, екологічних, студентських, політичних²⁷, патріотичних (наприклад, «Подаруй політичну книгу», м. Харків; «Щасливе дитинство», м. Тернопіль; «Збережи довкілля – підтримай 4972», м. Київ; «Make World Not War: акція мистеського протесу», м. Київ; до дня Конституції «Нам тут жити!», «Поверни прапор!», «Немає реформ – немає канікул!» і т.д.)²⁸.

Принципово новим явищем стало залучення до інформаційного простору аматорських відео, фотодокументів та текстів, які суттєво розширювали уявлення інтернет-аудиторії про хід подій на передньому краї збройного протистояння, становище окупованих територій, переміщення російської військової техніки й частин, цинічні обстріли українських територій (та й населення окупованих територій) бойовиками та російськими кадровими військовими. Вони миттєво поширювалися серед користувачів, мотивуючи на певні дії у межах громадських і волонтерських організацій. Експерти у сфері новітніх комунікацій констатували очевидну залежність інтернет-трафіка на Facebook і Twitter залежно від гостроти політичних подій.

Як показали дотичні дослідження, згодом відбулося падіння популярності російських соціальних мереж Vkontakte і Odnoklassniki на користь Facebook (з 29% у жовтні 2013 р. до 32% у січні 2014 р., Twitter – з 10% у жовтні 2013 р. до 13% у січні 2014 р.²⁹), які надавали набагато зручніший ресурс для соціальної комунікації.

Власне, в той час соціальні мережі перетворилися не лише на дзеркало, а й безпосереднє поле «гібридної війни», нав’язаної Україні Росією. Характерною рисою цього соціального середовища став тролінг та штучні суб’єкти комунікації (фейкові структури, інтернет-боти, клони політичних лідерів та організацій), які, втручаючись у спілкування, намагалися дезінформувати та дезорієнтувати групи користувачів передусім у дражливих політичних питаннях. Попри те, що ідеологічна та інформаційна війна є далекою від завершення, варто визнати, що для українського суспільства цей досвід був корисний: за короткий час найбільш енергійна частина користувачів з`ясувала сутність дратівливих тем вітчизняної історії, суттєво підвищила рівень політичної культури, навички соціальної комунікації і психологічного захисту, напрацювала сталі соціальні зв`язки. Соціальні мережі перетворилися на майданчик психологічної підтримки, виявлення милосердя і благодійності, стабілізації ідентичнісних орієнтирів, артикуляції колективних страхів і сподівань (чого впродовж років контрольованого життя ЗМІ широкі верстви населення насправді були позбавлені). Врешті стався відчутний зсув свідомомсті певних соціальних верств у напрямі усвідомлення власної громадянської відповідальності, розпочалося не апаратне, а природне оформлення інститутів громадянського суспільства, незалежних від патронату органів влади і управління.

На жаль, нині доводиться вести розмову не лише про складності культурного розвитку, а й про непоправні втрати культурної та наукової спадщини у зв`язку з анексією Криму та воєнними діями на теренах Донбасу. Назвемо лише найбільш кричущі з них.

За даними Міністерства культури України, станом на 2013 р. на території Автономної республіки Крим діяли 34 музейних установи, де зберігалося 917 477 предметів державної частини Музейного фонду України, 3 772 пам’ятки історії, археології, архітектури та містобудування, монументального мистецтва. Загальна кількість пам’яток культури Криму сягала 8 693, з них: археології ‒ 2 037, історії ‒ 962, монументального мистецтва ‒ 260, архітектури та містобудування ‒ 512, науки та техніки ‒ 13. До Державного реєстру нерухомих пам’яток України було включено 63 пам’ятки національного, 1 080 ‒ місцевого значення³⁰. Серед них ‒ всесвітньо відомі археологічні комплекси «Алустон», «Неаполь Скіфський», рештки античних міст Тірітака, Мірмекій, Пантікапей, Німфей, Парфеній, генуезьких фортець, меморіальні будинки й поховання видатних діячів культури (І. Айвазовського, М. Волошина, О. Гріна, М. Самокиша, Лесі Українки, А. Чехова та ін.), печерні монастирі, палацово-паркові комплекси (Лівадійський, Масандра), караїмські, кримськотатарські, вірменські, грецькі святині, тобто, вся та наочна матеріальна спадщина кількох цивілізацій, що існували в Криму від сивої давнини.

В Криму функціонували 5 державних історико-культурних заповідників, підпорядкованих Міністерству культури Криму (в м. Керч, м. Бахчисарай, палацово-парковий музей-заповідник в м. Алупка, історико-археологічний «Калос Лімен» в м. Чорноморському та «Старий Крим»). Влітку 2014 р. філія «Музей «Судацька фортеця» Національного заповідника «Софія Київська» теж набув статусу Державного республіканського. Крім того кілька установ мали республіканське підпорядкування, серед них: «Еколого-історико-культурний заповідник «Кіммерія М.О. Волошина», історико-літературний музей і Будинок-музей О.С. Гріна у Старому Криму, історико-археологічний заповідник «Неаполь Скіфський»³¹.

В межах м. Севастополя перебували 2063 об’єкта культурної спадщини, зокрема унікальний Національний заповідник «Херсонес Таврійський», включений до Списку Всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО. Крім того в Криму розташовані 30 унікальних парків ‒ пам’яток садово-паркового мистецтва.

Як цілком слушно зауважує С. Кот, «за цими сухими цифрами ховаються унікальні об’єкти ‒ від стародавніх стоянок чи не останніх неандертальців у Європі, залишки давньогрецьких міст-колоній Північного Причорномор’я, легендарні скіфські кургани, середньовічні печерні міста-фортеці Чуфут-кале і Мангуп-кале, комплекс ханського палацу у Бахчисараї, розкішні палаци в Алупці та Лівадії, культові для світової культури меморіальні музеї видатних поетів, письменників та художників…»³².

Два роки російського панування не найкращим чином позначилися на стані низки історико-культурних пам`яток: повідомлення місцевих ЗМІ та соціальних мереж сигналізують про загрозливість ситуації. В ніч з 16 на 17 листопада  2015 р. обвалилася частина давньої вежі № 19 Генуезької фортеці у Судаку<sup>33</sup>. До списку найбільш небезпечних туристичних об’єктів ЮНЕСКО потрапив Херсонес Таврійський<sup>34</sup>. Тим часом, як міжнародні організації не визнають пам`ятку російським надбанням, ЗМІ та громадськість повідомляють про те, що окупаційна адміністрація вивозить найцінніші артефакти до Ермітажу³⁵.

Справою майбутнього залишається обчислення культурних та фінансових втрат України внаслідок бойових дій на території Донбасу. Музейні та культурні установи, що перебувають на окупованих територіях, фактично позбавлені будь-яких гарантій на існування та збереження фондів. З 59 державних музейних установ Донецької області на підконтрольній Україні території перебувають 30 з філіями та КЗ «Державний історико-культурний заповідник у м. Святогірське»; з 34 державних музеїв Луганської області на підконтрольній території знаходяться усього 14. На окупованій території лишилися найбільші музеї регіону. Лише в Донецьку до початку бойових дій функціонували 140 музеїв і музейних кімнат (державних, відомчих, громадських). Найпотужнішими серед них були державні обласні краєзнавчий (180 тис. експонатів) і художній музеї, Музей історії і розвитку Донецької залізниці, один з найсучасніших ‒ музей спортивного клубу «Шахтар» (відкритий 2010 р.).  

Аби уявити умови діяльності культурних, науково-дослідних, музейних та наукових установ Східної України впродовж найбільш активної фази збройного протистояння, достатньо згадати, яким чином обстріли позначилися на Донецькому обласному краєзнавчому музеї ‒ з 29 залів збереглося лише 3, практично знищені археологічна й природознавча частини (зокрема, зала «Рослинний і тваринний світ Донеччини», одна  з найбільших в Україні діорам «Святі гори»)³⁶. Згодом робота музею була частково відновлена під вивіскою Донецького республіканського краєзнавчого музею, який нині опікується «патріотичним» вихованням ДНРівської молоді та юнацтва. Доля золотої колекції невідома.

Не менш проблематично склалася доля Донецького художнього музею ‒ одного з найбільших художніх музеїв України, до збірки якого входило понад 12 тис. творів (ікон, починаючи з ХVІ ст., українських, російських, західноєвропейських творів мистецтва від ХVІІ ст., зокрема й картини Я. Амігоні, К. Лішевського, М. Барачеллі, Дж. Доу, Д. Левицького, В. Боровиковського, І. Айвазовського, В. Полєнова, В. Васнецова, З. Серебрякової, Б. Кустодієва та ін..). Тепер музей функціонує на базі філії ‒ єдиного на Сході музею народної архітектури та побуту у с. Прелєсне Слов’янського району (на підконтрольній Україні території).

Невідомою лишається доля матеріалів Горлівського художнього музею, в якому серед понад 3 тис. творів мистецтва зберігалися 28 робіт М. Реріха. Свого часу відомим на всю Україну був єдиний в своєму роді Горлівський музей мініатюрної книги ім. В.О. Разумова, де було зібрано 7 тис. міні, мікрокниг з 59 країн на 102 мовах. На жаль, колекція музею знаходиться під загрозою знищення. В аналогічному стані перебуває Луганський обласний краєзнавчий музей, що мав колекцію з понад 50 тис. предметів.

На території, підконтрольній ДНР, залишилися 24 архівні установи, з них: 12 архівних відділів (Горлівської, Докучаєвської, Донецької, Єнакієвської, Жданівської, Кіровської, Макіївської, Сніжнянської, Торезської, Харцизської, Шахтарської, Ясинуватської міських рад. У лютому 2015 р. до них відійшов архівний відділ Дебальцевської міської ради); 6 архівних відділів (Амвросіївської, Новоазовської, Старобешевської, Тель- манівської, Шахтарської, Ясинуватської райдержадміністрацій); 6 трудових архівів (Амвросіївської, Макіївської міських рад; Новоазовської, Старобешевської, Тельманівської, Ясинуватської районних рад). Всі архівні установи відновили роботу, крім архівного відділу Жданівської міської ради.  Через відсутність зв’язку відсутня інформація про стан та роботу 7 архівних відділів (Кіровської міської ради; Амвросіївської, Новоазовської, Тельманівської райдержадміністрацій; трудових архівів Амвросіївської міської ради, Новоазовської, Тельманівської районних рад)³⁷.

Станом на 01 січня 2014 р. в архівних установах Донецької області (за даними Паспорту архівів) зберігалося 2787,0 тисяч архівних документів. З них: 2308,0 тисяч од. зб. документів НАФ (82,8%) та 479,0 тисяч од. зб. документів з кадрових питань для соціального захисту громадян (17,2% від загальної маси).³⁸ Під час пожежі у будинках Маріупольської та Дзержинської міських рад постраждали архівні документи міськвиконкомів, їх структурних підрозділів та інших установ. Після захоплення адміністративної будівлі ОДА пройшли чутки про вивезення документів з будівлі вантажівками та знищення їх шляхом спалення. Кількість пошкоджених справ досі не уточнена³⁹.

Величезних втрат зазнала всеукраїнська мережа академічних бібліотек. За даними статистичного збірника «Бібліотечна Україна в цифрах» в Україні за підсумками 2014 р. функціонувало 15 987 бібліотек Міністерства культури України, в 2013 р. їх було 17 995, зокрема 675 бібліотек АР Крим, 681 бібліотека Донецької області, 566 бібліотек Луганської області. За даними Міністерства культури України нині на тимчасово окупованих територіях перебувають 412 публічних бібліотек Донецької області та 338 ‒ Луганської області. З 39 вищих навчальних закладів Донецької та Луганської областей, які опинилися в окупації, 16 переїхали в інші міста України, на жаль, їхні бібліотеки залишилися на окупованих територіях⁴⁰.

Внаслідок анексії Криму втрачені п’ять бібліотек науково-дослідних установ: Морського гідрофізичного інституту, Експериментального відділення Морського гідрофізичного інституту, Інституту біології південних морів, Карадазького природного заповідника та Кримського філіалу інституту археології. На тимчасово окупованій території м. Донецька у 2014 р. опинилися: Донецький ботанічний сад, Фізико-технічний інститут, інститути прикладної математики і механіки, фізико-органічної хімії і вуглехімії та зібрані в їх складі профільні бібліотеки. Інститут економіки промисловості переїхав до м. Києва та розпочав формувати фонд на електронних носіях, оскільки його бібліотека залишилася на тимчасово окупованій території м. Донецька. Порівняно з 2013 р. фонди бібліотек НДУ НАН України зменшилися на 0,8 млн. прим.

Якщо обраховувати втрати суто кількісними показниками, варто зазначити: фонди академічних бібліотек м. Донецька становили 480 тис. прим, зокрема іноземними мовами ‒ 145 тис. прим. Найбільш представницькими були фонди бібліотек Донецького фізико-технічного інституту ім. О.О.Галкіна (фонд 150 тис. прим., 70 тис. прим. іноземними мовами), Донецького ботанічного саду (53 тис. прим. / 7 тис. прим. відповідно), Інституту економіки промисловості (72 тис. прим./ 2 тис. прим.); Інституту прикладної математики і механіки (92 тис. прим./ 26 тис. прим.); Інституту фізико-органічної хімії і вуглехімії  (113 тис. прим./ 40 тис. прим.). Найбільшою в Криму була бібліотека Інституту біології південних морів, заснована в 1871 р.. Її фонд складався з понад 160 тис. прим., серед яких ‒ 83 тис. прим. Документів іноземними мовами. Другою за обсягами фондів була бібліотека Морського гідрофізичного інституту (120 тис. прим., з них ‒ 26 тис. прим. Іноземна література). Унікальним був фонд бібліотеки Карадазького природного заповідника, заснованої у 1914 р., в якому зберігається особиста бібліотека (близько 40 тис. книг) доктора медицини, приват–доцента Імператорського Московського університету, засновника Карадазької біологічної станції Терентія Івановича В’яземського. Наукову і культурну значущість цієї колекції засвідчує той факт, що постановою Кабінету Міністрів України від 19 грудня 2001 р. фонд стародрукованих видань XVII–XIX cт. бібліотеки заповідника було включено до переліку наукових об’єктів, які є національним надбанням України⁴¹.

Вагомі колекції та особові бібліотеки, раритетні стародруки зберігалися у фондах Донецьких бібліотек. Зокрема, у Бібліотеці Фізико-технічного інституту ім. О.О. Галкіна зберігається частина особової бібліотеки академіка А.Ф. Іоффе (понад 700 прим. з питань фізики твердого тіла). Бібліотека Донецького ботанічного зберігала матеріали із особових бібліотек вчених д. б. н.  М.М. Ілліна, д. б. н. Є.Г. Боброва, чл.-кор. АН УРСР В.П. Тарабріна та ін.

Осмислення людиноненависницької суті «русскомирской» ідеологічної доктрини стало чи не найпотужнішим викликом для української та регіональних культурних та інтелектуальних еліт. Далеко не всі з ним справилися, втім за своїми перспективними наслідками для подальшого культурного поступу держави, як такої, вагу подій зими 2013 ‒ весни 2014 р. важко переоцінити. Власне, вони перетворилися на найпотужніший подразник системної реконцептуалізації процесу українського націоєтворення.

Бурхливі процеси розгорнулися в освітній сфері. Не буде перебільшенням твердити, що перший шок від фактичних втрат у лавах педагогічного корпусу, який пішов на співробітництво з сепаратистами, евакуація з окупованих територій низки вищих навчальних закладів, невизначеність їхнього подальшого існування, складнощі адаптації й часткова упередженість всередині освітянської верстви в купі із низкою заявлених реформ і суттєвим зниженням фінансування галузі в умовах війни, поставили українську освіту на межу небачених перевантажень. Варто уваги, що за таких критичних обставин освітня галузь спромоглася не лише функціонувати, а й знайти в собі сили для оптимізації та оновлення. Власне, в цьому українські освітяни виявилися відповідними своїй місії і світовим трендам.

Світ стоїть на порозі масштабних змін в усіх сферах життя. Не є винятком і освітня галузь, що закладає перспективні основи розвитку і відтворювання суспільства. Не встиг набрати обертів всесвітній проект «Суспільства знань», як залунали розмови про необхідність докорінної перебудови школи. Найбільш масштабний з проектів такого гатунку (він, доречі, набув форми національного конкурсу) розгортається нині в США. Метою конкурсу є розробка моделі школи майбутнього. На нинішньому етапі вже зрозуміло, що докорінних змін вимагає не лише зміст освіти, а й освітній простір. Обробка проектів, поданих 70 тис. учасників, надала в розпорядження конкурсу зріз прагнень учнів: навчатися через кейси й проекти, а не через лекції й тести; діяти в командах чи, проходячи квести; мати затишні, добре обладнані класи, де можна навчатися, створюючи  щось руками; відкритий простір (open spase) навчальних аудиторій, де вчитель виступатиме радником, а не наглядачем⁴². Амбітний план американських інтелектуалів полягає в тому, аби забезпечити США не лише економічне, а й інтелектуальне лідерство в світі впродовж наступного століття.

Розуміння того, що освіта потребує системних змін, відповідних не лише виробничим потребам державної економіки, а й внутрішнім потребам розвитку суспільства в системі координат глобалізованого світу, поволі увиразнюється на всіх пострадянських просторах⁴³. Інша справа, що далеко не усюди внутрішні потреби суспільного розвитку суголосні інтересам державної машини та владних еліт.

На жаль, перед Україною в сфері освіти стоять інші завдання: збалансувати економічні можливості держави й об’єктивні соціальні потреби в освічених кадрах; адаптувати освітню галузь відповідно до євроінтеграційної перспективи; закласти міцне підґрунтя сталості демократичних і національних традицій в освітянські справі. В контексті подій на сході України виявилися й низка проблем, на які раніше не звертали уваги. Йдеться перш за все про те, що далеко не всі освітяни виявилися на висоті свого становища: тоді як своїм авторитетом вони могли підтримати стабільність українського суверенітету, виступили організаторами та співучасниками сепаратистської вакханалії. Існуючи в умовах гострого фінансового дефіциту, освітня галузь має воночас здійснити реформаційний ривок, який би дозволив Україні з надією дивитися в майбутнє.

Незаперечна актуальність проблеми змусила практично всі політичні сили чи то висловитися з цього приводу, чи то запропонувати власне бачення шляхів її вирішення. Так, у програмі Президента України «Стратегія сталого розвитку «Україна ‒ 2020» в якості перспективних орієнтирів реформи названі такі: 75% випускників шкіл у 2020 р. мають володіти двома іноземними мовами на рівні, який засвідчується міжнародним сертифікатом; Україна має увійти до списку 50 країн за результатами міжнародного дослідження навчальних досягнень учнів PISA⁴⁴. Забезпечити системність реформ у галузі вітчизняної освіти був покликаний Указ Президента України № 344/2013 «Про Національну стратегію розвитку освіти в Україні на період до 2021 року». Проте у ньому про перераховані проблеми галузі йдеться лише побіжно. Декларативний характер цього документа схиляє експертне середовище до думки, що його основні положення не будуть реалізовані.⁴⁵

В грудні 2014 р. свою програму діяльності презентував Уряд України (ухвалена Верховною Радою). Освітня реформа є її складовою. Лейтмотивом урядової програми є «підвищення якості освіти» шляхом: встановлення нових правил акредитації та ліцензування навчальних закладів; створення незалежної системи оцінювання якості вищої освіти; забезпечення фінансової автономії вищих навчальних закладів; забезпечення відповідності державного замовлення реальним потребам ринку праці; реформування дошкільної, середньої, професійно-технічної, позашкільної освіти згідно з європейськими стандартами шляхом розроблення та сприяння прийняттю в новій редакції Законів України «Про освіту» та «Про професійно-технічну освіту» (перше півріччя 2015 р.); інтеграції науки та освіти, створення технологічних та наукових парків, перехід до фінансування наукових досліджень на проектній основі шляхом розроблення та сприяння прийняттю у новій редакції Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» (прийнятий 25 грудня 2015 р.)⁴⁶. На підтримку урядових ініціатив у вересні 2015 р. ВРУ ухвалила нову редакцію Закону України «Про вищу освіту». У червні 2015 р. робоча група при Комітеті оприлюднила проект нового закону України «Про освіту», який було передано Міністерству освіти і науки для подальшого опрацювання.

Один з поглядів на напрями реформ в освітній сфері задекларований гаслом «Якісна освіта і справедливий доступ до неї» в коаліційній угоді парламентської коаліції «Європейська Україна». Серед стратегічних завдань у ній названі: ухвалення нової редакції базового закону «Про освіту»; децентралізація системи управління освітою; запровадження 12-річної повної середньої освіти; зміна в системі оплати учителів з впровадженням системи стимулів для професійного зростання; поширення зовнішнього незалежного оцінювання та моніторингу якості освіти на різних рівнях освіти; запровадження державно-приватного партнерства для розвитку навчальних закладів різних організаційно-правових форм; переорієнтація освіти на формування необхідних для життя ключових компетентностей; підвищення рівня вивчення англійської мови на всіх рівнях освіти; участь у міжнародних порівняльних дослідженнях якості освіти; збільшення охоплення дітей дошкільною освітою, зокрема через доступ до послуг піклування, родинного виховання, розширення спроможності дитячих садків усіх форм власності, доступності їх послуг; створення системи виховання відповідальних громадян з патріотичним і гуманістичним світоглядом у рамках дошкільної, шкільної та позашкільної освіти; запровадження технологій збереження здоров’я в освіті; поступове охоплення широкосмуговим Інтернетом усіх навчальних закладів України; створення на базі сільських шкіл соціально-культурних центрів місцевих громад; утвердження на основі Закону України «Про вищу освіту» реальної університетської автономії, підзвітності за результати роботи, розвиток наукових досліджень; забезпечення справедливого прозорого вступу та викорінення хабарництва у вищих навчальних закладах; внесення змін до Бюджетного кодексу України в частині забезпечення автономних прав ВНЗ на використання зароблених ними коштів і грантів; запровадження принципу «гроші ходять за студентом», зокрема при розподілі державного замовлення; удосконалення мережі вищих навчальних закладів; розвиток професійної освіти, залучення роботодавців до всіх ланок організації освітнього процесу; ухвалення закону про професійну освіту; розробка Національної системи кваліфікацій; підтримка освіти дорослих для розширення життєвих можливостей громадян та підвищення їхньої мобільності на ринку праці⁴⁷.

Заступивши на посаду, нове керівництво Міністерства освіти і науки упевнено артикулювало наміри розпочати масштабну реформу освіти. Діяльність МОН мала розгортатися по трьох напрямах: ліквідація корупційних схем і бюрократичних крайнощів попереднього керівництва; подолання кризових явищ в освіті, спричинених війною на сході країни та соціально-економічним спадом; формування передумов для системної реформи освіти. У липні 2014 р. на допомогу МОН було створено Стратегічну дорадчу групу (СДГ), до складу якої увійшли вітчизняні та іноземні експерти, працівники МОН. У жовтні 2014 р. група підготувала Концепцію розвитку освіти на період 2015 – 2025 рр., а на її основі ‒ Дорожню карту освітньої реформи (за підтримки Міжнародного фонду «Відродження»). Восени 2014 р. була запропонована Стратегія реформування вищої освіти в Україні до 2020 р. (за підтримки USAID). У березні 2015 р. МОН завершило підготовку до вступу України як асоційованого члена до програми ЄС Horizon 2020, а в липні 2015 р. Верховна Рада ратифікувала відповідну угоду. Разом з тим політика МОН у цей час запам’ятається низкою кроків, що врешті привели до критичного загострення взаємин з академічним середовищем та наймасовіших з 1990-х рр. пікетів науковців під стінами КМУ та ВРУ, а й гострими суспільними та експертними дискусіями⁴⁸.

За висновками експертів спробам реформування освіти впродовж років бракувало системності, в програмах і гаслах основних суб’єктів освітньої політики були присутні елементи популізму, нереалістичні завдання, розробка стратегій і програм часто-густо відбувалася кулуарно, без консультацій з експертним та професійним середовищем, крім того, замість оптимізації та підвищення ефективності діяльності освітніх установ, завела окремі підрозділи в стан глибокої кризи. Реформаторські кроки часто-густо перетворювалися на інструмент вирішення корпоративних інтересів чи зведення особистих рахунків замість того, аби сприяти досягненню суспільного консенсусу й забезпечувати стабільний поступ, виснажували суспільство, дезорієнтували освітні структури, ускладнюючи й без того не просту їхню роботу.

Тим часом, потенціал освітньої галузі України, економічний зокрема, на сьогодні цілком не осмислений і не оптимізований. Як цілком слушно зазначає Г. Касьянов, «освітня система України сьогодні — це 7,7 млн. тих, хто навчається, і 1,5 млн. тих, хто навчає й забезпечує процес навчання. Отже, майже 20% населення країни безпосередньо пов’язані з освітою»⁴⁹. Зважаючи на чисельність задіяних у секторі, спадає на думку, що освітня галузь, як закордонні аналоги, могла б приносити прибутки не лише в державну скарбницю, а й підносити міжнародний імідж України. Не йдеться, звичайно, про конкуренцію світовим елітарним освітнім центрам на кшталт Кембріджа, Оксфорда, Йєля тощо. Але ж потреби країн третього світу у підготовці фахівців з низки напрямів колосальні, і Україні було б що їм запропонувати на взаємовигідних умовах. На заваді ‒ інертність та хронічна стагнація системи освіти, застарілість матеріально-технічної бази навчальних закладів, які катастрофічно програють у порівнянні з навчальними закладами країн так званого Східного партнерства. Отож, потужний економічний ресурс освітньої галузі не завжди використовується. Корумпованість освітньої галузі чи не найбільше деморалізує суспільство, виховуючи нові й нові покоління на засадах подвійної моралі.  

Новопризначений мініст освіти України Л. Гриневич анонсувала чергову освітню реформу, не безпідставно зазначивши, що школа має давати не лише базові знання, а й формувати базові компетенції⁵⁰. Не менш очікуваним кроком нового міністра було декларування пошуку шляхів виведення НАНУ зі стану фінансового колапсу.

Академічна наука, слід зазначити, впродовж 2014 ‒ 2015 рр. постала перед викликами, винятковими навіть з височини її майже сторічного досвіду існування. Ледь оговтавшись від кадрових втрат 1990-х рр., напрацювавши вагомий багаж наукових здобутків, розпочавши підготовку мололої зміни, НАНУ опинилася в епіцентрі гострої суспільно-політичної дискусії з приводу її невідповідності завданням часу, архаїчності, консерватизму тощо.

На основі експертних оцінок⁵¹ стану та перспектив наукової сфери, де зазначалося, що однією з основних проблем вітчизняної науки останніх десятиліть є низька її затребуваність економікою⁵², була ророблена проголошена Президентом України П. Порошенком Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020». Серед низки сформульованих у ній напрямів змін у науковій галузі найбільш значущі такі: удосконалення правової бази розвитку науки на інноваційній основі; реорганізація (реструктуризація) науки та підвищення ефективності наукових досліджень. Проведення аудиту наукових установ та атестації вчених; нарощування обсягів фінансування науки. Збалансування підходу до базового та конкурсного фінансування; створення системи визначення пріоритетних напрямів та координації досліджень; вдосконалення матеріально-технічної бази та інформаційного забезпечення; інтеграція науки і освіти; комерціалізація діяльності наукових установ; створення системи стимулювання інноваційної діяльності; забезпечення зміни поколінь в науці; зміцнення кадрового потенціалу; досягнення необхідного рівня матеріального забезпечення і соціального захисту співробітників науково-технічної сфери; інтеграція у світову науку.

Наслідком реформування вітчизняної науки мало б стати, за задумом, створення ефективної системи взаємодії «наука – освіта – економіка – інновації». Як орієнтир перспективних очікувань пропагувалося Товариство Макса Планка в Німеччині, яке об’єднує 82 наукові інститути. Зазначалося, що Товариство чутливо реагує на суспільні запити: спектр дослідження організації динамічно змінюється та розвивається, засновуються нові інститути, деякі навпаки закриваються. Його дослідження носять фундаментальний та прикладний характер. Товариство відоме розробками інноваційних матеріалів і технологій. У доволі привабливому світлі поставали й засади діяльності інститутів товариства Макса Планка (інститути можуть бути юридичними особами; вони незалежні і автономні в організації своїх досліджень; у них є власні бюджети, якими розпоряджаються працівники даного інституту; значне бюджетне фінансування поєднується з грантовим та коштами комерційних замовлень; відкриття нових тем відбувається на конкурсній основі із залученням зовнішньої експертизи; практикується тісна взаємодія між інститутами та міждисциплінарний характер досліджень).

Доволі оптимістична, як на перший погляд, модель, натомість абсолютно не враховувала реалій України: ані соціально-економічних, ані суспільно-політичних. По-перше, був випущений той факт, що така структура не передбачає довготривалих фундаментальних досліджень (в умовах постійного створення/зникнення інститутів це просто неможливо). По-друге, в цій структурі немає місця гуманітарним інститутам, затребуваність діяльності  яких з боку української економіки мізерна.

В німецьких умовах, де відрахування на розвиток науки становлять 2-5% валового національного продукту (в грошовій масі станом на 2011 р. ‒ 73692 млн. євро)⁵³, і де фундаментальні дослідження сторіччями концентруються в незалежних від державного апарату університетах з потужною фінансовою і матеріальною базою, така структура цілком логічна. Інша справа ‒ пересадити її в непідготований український грунт, ігноруючи його специфіку і не враховуючи гостроту сьогодення. В українських умовах це означатиме не що інше, як орієнтацію на фактичне знищення НАНУ. Врешті практика  перших кроків по втіленню реформи в життя (проведення аудиту та атестації наукових установ на основі критеріїв оцінки науково-технічного та інноваційного рівня наукового та технологічного продукту, прийнятих у європейському науковому співтоваристві, аналіз наукової діяльності інститутів, проведений з залученням міжнародних наукових організацій, має призвести до ліквідації або злиття неефективно працюючих наукових установ, приведення у належний порядок всієї інфраструктури академій (майнових комплексів)) власне, саме це й унаочнила.

З сумом слід констатувати, що під прикриттям європейської та реформаторської риторики фактично йдеться про масований наступ на академічну науку, її примітивну політехнізацію. Таке, слід зауважити, не можуть собі дозволити навіть старі європейські нації. Що вже казати про українську, яка перебуває в стані хронічної турбулентності й постійних пошуках ідентичнісних опор. В пропонованій структурі немає місця ані Й. Гете, ані І. Канту, ані В. Липинському. Однак, суспільство в майбутнє рухають не лише технології й інновації, а й ідеї. Ніхто, напевно, не наважиться заперечувати роль Г. Лейбніца, А. Енштейна, родини Кюрі та ін. в успіхові європейської цивілізації. Проте жодна з європейських націй не відбулася б без цілої плеяди філософів, соціологів та істориків. Це саме вони заклали ментальні засади сучасного світу. На жаль, розуміння цієї істини у нового українського істеблішменту цілком відсутнє.

Попри це, розуміючи проблеми власної країни і народу, українська наука продовжує працювати⁵⁴, докладаючи чималих зусиль для захисту державного суверенітету⁵⁵. Академічне середовище України цілком свідоме тих викликів, що постають перед ним у контексті сучасної геополітичної ситуації. Впродовж останнього часу на дослідження причин “донбаського розламу” та пошук шляхів його подолання скерований інтелектуальний потенціал багатьох академічних інституцій. Із ґрунтовним дослідженням минувшини та сучасної динаміки етнополітичних процесів на теренах українського Донбасу виступив Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАНУ⁵⁶. Силами кількох академічних інститутів та установ підготовлена доповідь “Відродження Донбасу: оцінка соціально-економічних втрат і пріоритетні напрями державної політики”⁵⁷. Зовсім нещодавно світ побачила праця Національного інституту стратегічних досліджень, в якій увиразнюються катастрофічні наслідки російської авантюри в Криму й на Сході України та накреслюються перспективи їхнього подолання⁵⁸. Активну і доволі плідну роботу в напрямі осмислення причин протистояння на Сході України, актуалізації його місця в історії України здійснює й Інститут історії України.

Попри триваючу війну та економічні негаразди Україна продовжує давати світу якісний інтелектуальний продукт та його носіїв, однак повідомлення преси про чергові досягнення українців викликають не менше тривоги та психологічного дисонансу, аніж захоплення. У квітні 2016 р. преса рясніла замітками про те, що 31-річна українка Марина Вязовська вирішила задачу, над якою світова математична спільнота билася майже три сторіччя і яка матиме широке застосування у фізиці, хімії, біології, космонавтиці, астрономії тощо. Математик виросла і навчалася в Києві, згодом переїхала до Берліну, де в університеті займається науковою діяльністю та викладає⁵⁹. На жаль, масовий відтік молодих науковців за окреслених вище обставин має всі шанси стати найвагомішим наслідком «реформування» НАНУ за зразком товариства М. Планка.

Політичні події на зламі 2013–2014 рр. уприявнили дійсну позицію щодо України та її народу провідних церков, започаткувавши якісно нову конфігурацію у взаємовідносинах «влада ‒ суспільство ‒ церква». Низка церков уперше за багато десятиліть виступили зі справжньою душпастирською місією, і, ставши на захист демократії, гідності, народовладдя, державності, опору зовнішній агресії, відіграли вагому роль у згуртуванні й мобілізації українського суспільства.

З кінця листопада 2013 р. священники вийшли на Майдан, стаючи живим щитом між протестувальниками та силовиками, аби не допустити кровопролиття. Висловивши й діяльно запроваджуючи лінію на попередження/недопущення силового сценарію⁶⁰, примирення й порозуміння, мирного виходу з кризи, церква швидко підвищувала свій супільний рейтинг. Події весни 2014 р. сприяли підвищенню авторитету церков із виразною проукраїнською орієнтацією і натомість підважили впливовість УПЦ (МП). Варто відзначити також суттєве зміцнення протестантських церков та мусульманства, які заявили про себе як про потужних партнерів суспільства в справі відстоювання демократичних принципів співжиття. В новому контексті відновилися розмови про об`єднання церков і створення національної церкви.

З висоти подій 2014 р. багаторічна попередня риторика РПЦ (МП) постала в новому світлі. Низка акцій і заяв її ієрархів (наприклад, заява Московського патріарха Алексія ІІ під час візиту 1997 р. до Одеси про те, що одеська єпархія є «61-ша єпархія Московського Патріархату»⁶¹; 1998 р. ‒ про необхідність повернення Української православної церкви до лона РПЦ⁶²; врешті-решт, озвучення ставлення представників РПЦ (МП) до подій, пов’язаних з окупацією Криму: «…Російський народ – розділена нація на своїй історичній території, яка має право на возз’єднання в єдиному державному тілі… Будемо сподіватися, що місія російських воїнів із захисту свободи й самобутності цих людей і самого їхнього життя не зіткнеться із запеклим опором, який призведе до великомасштабних зіткнень»⁶³, ‒ дали забагато підстав вважати, що вищі ієрархи РПЦ (МП), формально перебуваючи поза політикою по суті підтримували імперську ідеологію. Як специфічний провайдер російських інтересів на території України, яка з моменту українського унезалежнення активно включилася у процеси підтримки проросійських сил в Україні й їхньої діяльності на шкоду українству, постала в масовій свідомості й УПЦ (МП)⁶⁴.

Масив фактичного матеріалу з Киму й тимчасово окупованих територій, на жаль, засвідчив активну участь панотців УПЦ (МП) у поваленні української державності, при чому не лише організаційну (ідеологічна обробка прихожан, використання церков для зберігання зброї, підтримка й сприяння агентам російської розвідки та військовим), а й особисту ‒ зі зброєю в руках.

За висновками вітчизняних дослідників, прибічниками стратегії розширення меж «русского мира» здебільшого виступало духовенство нижчого рангу. Таку поведінкову стратегію серед ультрарадикального крила церкви (священиків та мирян) ще митрополит Володимир (Сабодан) називав «політичним православ’ям», а офіційна УПЦ неодноразово засуджувала⁶⁵.  Попри це лідери «політичного православ’я» заповзято продовжували критикувати українську владу, «священноначаліє» УПЦ за співпрацю з нею, відкрито підтримували ідею нової світової війни, яка  в їхній трактовці мала стати «священною». Під відповідними гаслами пройшли організовані Союзом православних братств (В. Лукіяник) хресні ходи в Києві 9 та 15 березня 2014 р.⁶⁶

З ескалацією конфлікту на Донбасі унаочнилася мілітаризація проросійських православних організацій. У засобах масової інформації з’явилися репортажі про діяльність так званої «Русской православной армии»⁶⁷. У зоні АТО спостерігалися неодноразові факти відкритої підтримки священнослужителями УПЦ терористичних угруповань. Священики УПЦ освячували символіку самопроголошених «республік», благословляли «повстанців» на боротьбу з українською армією, переховували зброю і ополченців у храмах⁶⁸, самі брали до рук зброю. Гучного резонансу набула історія з нападом озброєних бойовиків під керівництвом протоієрея Володимира Марецького на виборчі дільниці під час президентських виборів Президента (25 травня 2014 р.) у Новоайдарівському районі Луганської області (одна людина загинула, двоє були поранені). Заарештованому «душпастирю було пред’явлене звинувачення у тероризмі, а згодом Луганська єпархія УПЦ (МП) відсторонила Володимира Марецького від виконання обов’язків протоієрея⁶⁹. Не поодинокими були репортажі про те, що священики УПЦ й поза зоною АТО вчиняють антиукраїнські дії (відмовляються відспівувати загиблих українських військовослужбовців, моляться «за руське воїнство», висловлюють симпатії до сепаратистів)⁷⁰. Врешті у серпні 2014 р.  Всеукраїнська громадсько-церковна організація «За єдину Помісну Церкву» розпочала акцію «Примус клірика-сепаратиста до розуміння державності». Активісти закликали небайдужих повідомляти про випадки антиукраїнських проповідей, погрожуючи у разі неналежного реагування правоохоронних органів і церковного керівництва, зверненням до військово-патріотичних організацій⁷¹. Найгостріший етап протистояння припав на літо ‒ осінь 2014 р. Окреслилася тенденція до еміграції священників до Росії⁷². На жовтень 2014 р. повідомлялося про зміну юрисдикції близько 20 громад. У низці громад загострилися стосунки між мирянами та священниками, віруючі відмовляються поминати під час богуслужінь ім’я патріарха Кирила.

Серед вищих ієрархів церкви натомість не спостерігалося виразної антиукраїнської риторики. Лише вікарій Чернівецької єпархії УПЦ (МП) єпископ Банченський Лонгин (Жар) звинуватив українську владу у масових вбивствах «заради своїх політичних інтересів, заради тих, хто захищає їх бізнес і керівні посади». Єпископ звинуватив США та Європу у розв’язанні війни між православними народами⁷³.  Резонансною стала також заява архієпископа Луганського і Алчевського УПЦ (МП) Митрофана (Юрчука) про те, що Київ повинен прислухатися до голосу людей Південно-Східного регіону і не має права ігнорувати результати референдуму про державну самостійність «Луганської Народної Республіки»⁷⁴.

Слід зауважити, що колективно схвалена позиція УПЦ (МП) щодо української кризи та подій на Сході України відображена в рішеннях Синоду, що відбувся 24 лютого 2014 р. «Звернення Священного Синоду УПЦ до єпископату, духовенства, чернецтва та мирян у зв’язку з останніми подіями в Україні» наголосило на необхідності збереження цілісності Української держави та запобіганні спробам її розчленування. У Зверненні до державної влади Синод засудив «злочинні дії тієї державної влади, що спровокувала кровопролиття на вулицях та майданах золотоверхого Києва». У документі наголошується, що державна влада має усвідомлювати свою відповідальність за побудову нової країни на засадах добра і справедливості, територіальної цілісності та консолідації суспільства⁷⁵.

Підкреслено проукраїнських позицій дотримувалися й Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій, головуючим на засіданнях якої в 2014 р. був митрополит Онуфрій. Так, 22 лютого ВРЦіРО «засудила будь-яку дискусію щодо можливого розділення України та будь-які спроби сепаратизму, що несуть загрозу єдності та територіальній цілісності України». У Заяві від 2 березня 2014 р. Рада засвідчила «визнання легітимними сформованих Верховною Радою України органів державної влади та призначених Головою Верховної Ради України, в.о. Президента України О. Турчиновим та Урядом України посадових осіб», а також у відповідь на згоду Ради Федерації Федерального Зібрання РФ за поданням президента Росії 1 березня 2014 р. на застосування російських військ в Україні закликала владу Росії відмовитися від військового та іншого втручання у внутрішні справи України. У Комюніке, ухваленому за результатами засідання ВРЦіРО від 3 квітня 2014 р. було засуджено прояви сепаратизму та підтримано цілісність України в її міжнародно визнаних кордонах. Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій одностайно засвідчила відсутність в Україні міжрелігійної ворожнечі чи нетерпимості, і наголосила, що провокації та штучні намагання розпалення ворожнечі на релігійному ґрунті здійснюються окремими ЗМІ. 10 липня 2014 р. Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій в черговий раз підтвердила свою позицію щодо недопустимості порушення територіальної цілісності України, засудила релігійні переслідування та дискримінацію віруючих Донецької та Луганської областей і звернулася до всіх, хто незаконно тримає в руках зброю, скласти її та припинити кровопролиття.

Помітним явищем суспільного життя стали персональні виступи і звернення єпископів та священників на захист України й українців, із розвінчанням хибних стереотипів і звинувачень російської пропаганди у фашизації України⁷⁶. Так, Місцеблюститель Київської кафедри УПЦ митрополит Онуфрій (Березовський) звернувся з особистими листами до президента В. Путіна та патріарха Кирила з проханням не допустити збройного конфлікту і зробити все можливе для збереження територіальної цілісності України⁷⁷.  Послідовну українську державницьку позицію відстоює прессекретар УПЦ Георгій Коваленко. 29 травня 2014 р. під час пресконференції він заявив, що УПЦ підтримує державну владу, зокрема, її дії у східних регіонах країни (проголошення АТО)⁷⁸. Під час прес-конференції 18 серпня протоієрей повідомив, що УПЦ виступає за повернення анексованого Росією Криму до складу України. «Як громадяни України, ми вважаємо так само, як і наш уряд і все світове співтовариство: Крим – це територія України, і його має бути повернено», – сказав він. Г. Коваленко також зазначив, що конфлікт на Сході країни є не міжконфесійним, а політичним і міждержавним⁷⁹.

У зверненні Братства «За єдину Православну Церкву в Україні» до представників кліру УПЦ та науковців з приводу антиукраїнської діяльності московсько-диверсійно-сепаратистських угруповань в Україні 4 квітня 2014 р. зазначалося: «В ході неприхованої спроби домогтися незаконної анексії України, змінити її політичний курс щодо утвердження національної незалежності, розвитку демократії та євроінтеграції московське політичне керівництво, використовуючи методику масового поширення відверто неправдивої інформації та маніпулюючи свідомістю людей через усі доступні інформаційні канали, буквально залило брехнею свідомість мільйонів своїх співгромадян і штучно породило відкриту ненависть між народами світу та братовбивство в Україні. Ми є свідками того, що політичне керівництво Російської Федерації відверто організовує, підтримує та забезпечує діяльність злочинних угруповань в Україні, які здійснюють масові убивства та наругу по відношенню до мирних людей»⁸⁰. Підписанти звернулися до світового співтовариства з закликом допомогти Україні.

На завершення слід відзначити, що суперечлива, а інколи і непослідовна позиція УПЦ (МП) в питаннях українсько-російських відносин і гібридної війни обумовлюється передусім ідеологічною й організаційною залежністю від патріаршого престолу. Сподіватися в ближчій перспективі на її стабілізацію не варто. Зрозуміло, що за умов продовження «гібридної війни», церква і священники і надалі виявлятимуть увесь спектр суспільної амбівалентності, перебуваючи поміж інтересами своєї пастви та вищих церковних ієрархів, які залишаються ревнителями концепту «русского мира». За таких обставин повсякчасні ексцеси загострення взаємин тріади «влада ‒ суспільство ‒ церква» на демаркаційних лініях української й російської державних неминучі.

Варто погодитися із думкою В.Перевезія, що в релігійному ландшафті України, як ніколи раніше, зріють кардинальні зміни⁸¹. Якщо раніше процеси інституціоналізації релігійного поля перебували передусім у площині взаємодії конфесій та забезпечення свободи совісті (держава у цьому контексті розглядалася як гарант дотримання прав і свобод віруючих та церков), то нині вони значною мірою сфокусовані на проблемах національної безпеки держави, психологічній та духовній підтримці суспільства, що перебуває в стані визвольної війни. З іншого боку, і в суспільстві відбуваються кардинальна трансформація соціокультурних ідентичностей, кристалізація національної свідомості на противагу регіональним її сегментам, розмежування української та російської ідентичностей.

За таких обставин історично притаманна Україні багатоцерковність спроможна справляти потужний стабілізуючий вплив. Слушною видається думка про те, що «наявність в Україні альтернативних православних церков, широке представництво інших конфесій є швидше її надбанням, ніж бідою. Така ситуація не тільки змушує церкви до постійного пошуку діалогу з суспільством, але й унеможливлює перетворення церкви в інструмент ідеологічного закабалення суспільства з боку держави»⁸². Крім того багаторелігійність у природний спосіб інтегрує Україну в геополітичну систему координат. На жаль, і тут межовий міжцивілізаційний характер країни виявляється повною мірою. З одного боку, через найчисельнішу конфесію Україна доволі тісно інкорпорована в ідеологічний простір агресора. З іншого, має тісні зв’язки  з геополітичними супротивниками агресора ‒ Європою (через католицизм), США та Ізраїлем (через іудаїзм), Туреччиною й арабським Сходом (через іслам)⁸³. Україна дедалі сильніше відчуває вплив мегатенденцій світового релігійного, релігійно-політичного, етнорелігійного просторів, що разом накладаються на специфічні для країни релігійно-політичні, етнічні, соціокультурні процеси⁸⁴. В умовах війни фіксовані впродовж попередніх років конфлікти, несприйняття релігійного плюралізму та толерантності, зіткнення ідентичностей, суспільних поділів, регіональних і глобальних процесів набуватимуть непередбачуваних форм.

Водночас, попри юридичне відділення церкви від держави і політики, вона і надалі лишатиметься впливовим інструментом не лише формування електоральних переваг (передусім на місцевому та регіональному рівнях), а й боротьби ідеологій. Україна опинилася в епіцентрі цивілізаційно-ціннісного протистояння, це ‒ данність. Отож, подальше зростання ролі церков невідворотне. Конфігурація етноцерковних поділів, що утвориться внаслідок цього, має всі підстави перетворити етнорелегійний ландшафт України на один з найцікавіших феноменів сучаснго світу. Те, що в ньому на тлі витончених інструментів іншування й дестабілізації, застосовуваних російськими «гібридними» технологами, все ж домінують дискурси людяності, благочинства, доброчинства й миролюбності, вселяє надію.

Проте не слід скидати з вагів, що умови «гібридної війни» є не єдиною реальністю сьогоденного релігійного життя України. Історія засвідчує, що роки воєнних тривог і випробувань традиційно перетворюються на час відділення зерен від плевелів, перевірки спроможності церковників бути духовними пастирями, екзаменування мирян на право називатися «человеками». Війна розкриває відразливу сутність тих, для кого церква є лише бізнесом і політикою, натомість в найнеочікуваніший спосіб являє лики мучеників за віру⁸⁵ там, де їх ніхто не очікував побачити. Історія ж свідчить, що під час війни на хвилі психоемоційних перевантажень і вибуху містичних настроїв стало зростає авторитет і впливовість церкви. Це, зрозуміло, по-новому поставить питання ролі й участі церкви в процесі українського націєтворення. Слід очікувати на новий рівень актуалізації питання досягення релігійного консенсусу та створення національної церкви. В умовах тривалої турбулентності, що безперечно підсилюватиметься стратегією дестабілізації (гібридизації) всіх складових життя українського суспільства, це створюватиме не лише додаткові можливості, а й додаткові виклики.

Яким шляхом надалі підуть названі процеси, важко спрогнозувати. Однак гострий конфлікт пострадянських і традиційних домінант, різновекторність соціокультурних переваг регіонів і нестабільність інтеграційної платформи суттєво підвищуватимуть в умовах війни та перехідного періоду супільну роль релігійних інститутів та їхніх ідеологічних платформ. За цих обставин залишається сподіватися, що регулююча, корегуючи та об’єднавча місія держави й суспільних інститутів перебуватимуть на висоті сьогоденних викликів.

У зв`язку з цим слід наголосити, релігія і віра ‒ не те й саме. Передусім варто прагнути повернення єдинства віри, а не єдності церков. Якщо церква повноцінно виконує свої душпастирські функції, не перетворюючись на банальний бізнес, етнорелігійні й соціально-економічні суперечності не перетворюються на альфу й омегу життя суспільства. Крім того, сьогодні, як ніколи раніше, очевидно проявляється істина: без справ віра мертва, не слова, а передусім справи говорять про віру. Непростий екзамен нині здають не лише громадяни України, а й її церкви.

З безкінечного переліку питань, на які суспільство має дати відповіді в умовах прямої загрози своєму існуванню, чільне місце посідають проблеми націєтворення. Від початку ХХІ ст. визначальним трендом процесу українського націєтворення та його інтерпретацій в світі залишався його виразний дуалізм і хронічний брак інтегруючих ідентитетів. Як цілком слушно зазначали автори аналітичної доповіді «Суперечності ідентичностей в Україні та шляхи їх регулювання в контекстах політики громадянської консолідації української нації» (К., 2015), «постання незалежної України підштовхнуло до переосмислення ідентитетів на різних рівнях: від глобального до регіонального і локальних. Зрозуміло, що це не відбувалося «з чистого аркуша»: попередні політичні (політизовані) і геополітичні «переконання» – стратегії й бажання, глибоко вкорінені у свідомості управлінської і фінансової еліти найбільш розвинених держав світу, як і політикоекономічної, інтелектуальної та ін. еліти України, розмаїті цінності минулого і виклики з майбутнього для населення планети, Європи, України як держави загалом і її регіонів, зокрема, стали підставою для численних розмежувальних ліній як у світовому просторі і часі, так і підставою розламів на політичному, соціальному, свідомісному рівнях у межах Української держави. «Минуле» є підставою для численних нових (у тому числі й геополітичних) конструктів, в яких Україна ідентифікувалася/ідентифікується безпосередньо чи опосередковано. Тобто на «ідентифікуюче питання» «який ти?» наприкінці ХХ століття із вуст Зб. Бжезінського прозвучало: Україна – «геополітична вісь», а С. Гантінгтон стверджував, що «Європа закінчується там, де закінчується західне християнство і починається іслам і православіє», що Україна – «розколота» країна. Тобто ідентитетом, в одному випадку, виступали роль і місце України в геополітичному просторі, в іншому – релігія, яка слугує своєрідним «консервантом» ідентичності»⁸⁶.

Зрозуміло, що країна, яка перебуває в стані війни і прагне здобути перемогу, просто не може собі дозволити тиражувати попередні провальні практики. По двох роках бойових дій Україна все ще постає як failed state, темна конячка сучасного світу не лише із занадто суперечливими іміджевими інтерпретаціями поза її кордонами⁸⁷, а й з невизначеною (підчас внутрішньо суперечливою) самоідентифікацією. Роками повторювані увіщування експертного наукового середовища⁸⁸ про загрози, які приховує в собі невизначений стан масової свідомості та відсутність об’єднавчої національної ідеї, політикум країни самовпевнено ігнорує. Національну ідею на певних етапах намагалися, і не без успіху, підмінити ідеєю споживання. Наслідки виявилися жахливими.

Стагнація сфери національного самоусвідомлення та самопроектування деформувала державне життя країни й процес націєтворення. Протягом років незалежності основні типи ідентичності (національна, пострадянська, ліберально-космополітична та проімперська) виявлялися в українському суспільстві фактично у сталих пропорціях. Разом із застарілими формами ідентичностей зберігалася множинність ідентифікацій та їх потенційна конфліктність⁸⁹, яка, власне, перебувала серед багатьох причин в основі бурхливого перебігу подій 2013 ‒ 2014 рр. Під загрозою зовнішньої агресії та під шаленим натиском інформаційної війни окремі сегменти інтегрувалися на на антиукраїнських чи поукраїнських засадах. Втім, було б недалекоглядним закривати очі на існування третьої платформи єднання ‒ обивательської ‒ якій однаково, за якої влади і в якому етнокультурному контексті відбувається її життєдіяльність. Саме вона гальмує модерний поступ України. Попри неймовірні зусилля патріотів не лише хід заявлених у постмайданну добу реформ, а й саме життя суспільства стагнує. Саме тому за висловом добровольця судинного хірурга Владислава Горбовця: «…За два роки ми нічого не отримали і мало чого досягли. У нас відсутні відчутні зміни. Як казали раніше в Києві, «ми побігли …а потім пішли пішки. Ми тупцюємося на місці, ми вже призвичаїлися до стану війни. Цифри кількості обстрілів на добу наших позицій вже нікого не вражають і сприймаються як прогноз погоди: на Камчатці 20 чи -30 градусів, яка різниця? Більша частина суспільства не розуміє, що йде справжня війна. А з тих, хто розуміє, половина твердить, що їх війна не стосується»⁹⁰.

Тим часом на визначення засадничих пріоритетів націєтворення чекають і етнічні меншини України, передусім ті, що збереглися як громади і мають власні національні організації та уявлення про етнонаціональне майбутнє країни. Зрозуміло, що в контексті подій «гібридної війни», спроби агресора грати на етнонаціональних суперечностях і маніпулювати масовою свідомістю не припинятимуться, отож, державна етнонаціональна політика вимагатиме суттєвого зміцнення. Йдеться про вирішення низки нез’ясованих повною мірою питань, що недалекоглядно відкладалися в «далеку шухляду», це: недосконалість нормативно-правової бази у сфері забезпечення прав національних меншин, невизначеність концептуальних засад державної етнонаціональної політики в Україні; декларативність положень законодавства щодо забезпечення прав національних меншин; нагальність удосконалення Закону України «Про національні меншини в Україні»; унормування правових засад екстериторіальної самоорганізації етнічних спільнот (національно-культурної автономії, статусу представницьких органів національних меншин, корінних народів, представництва останніх в органах державної влади, неврегульованість правових механізмів взаємодії представницьких органів етнічних спільнот, органів державної влади й місцевого самоврядування); неузгодженість концепції державної етнонаціональної політики України, суперечливість або й відсутність офіційного тлумачення базових понять етнонаціональної політики («українська нація», «титульний етнос», «національність», «корінні народи», «етнічна група», «етнічна спільнота» тощо)⁹¹.

Не менше стурбованості викликає і той факт, що за висновками вітчизняних дослідників, інституційна мережа⁹² спеціалізованих консультативно-дорадчих структур при обласних державних адміністраціях (Рада з питань етнонаціональної політики при Донецькій обласній державній адміністрації, Луганська обласна робоча група з профілактики проявів ксенофобії та міжетнічних конфліктів серед молоді, Рада з питань етнонаціональної політики при Луганській обласній державній адміністрації, Рада представників національнокультурних товариств Одеської області при Управлінні культури і туризму Одеської обласної державної адміністрації, Регіональна рада з питань етнонаціональної політики при Чернівецькій обласній державній адміністрації), на жаль, не виконує покладених на неї завдань громадянської консолідації. На перешкоді цьому стоять як залишковий принцип супроводження їхньої діяльності, кадрового забезпечення, так і формалізм роботи. Громадянська складова у регіональних програмах підтримки етнонаціональних меншин у поліетнічних регіонах України, в яких мешкають компактні громади національних меншин, обмежується декларативними заявами та недостатньою мірою інтегрована до річних планів реалізації цих програм. На Закарпатті та Буковині громадська активність членів національно-культурних товариств та інших громадських організацій національних меншин не виходить за межі власного етнічного простору, що свідчить про низький рівень їх інтегрованості до загальноукраїнського контексту. Це ж у свою чергу створює небезпеку подальшої самоізоляції та плекання поколінь із невизначеною громадянською позицією. Найбільш наочно ці небезпеки виявляються в середовищі компактних етнічних громад, які на районному рівні становлять більшість. Буквальне застосування закону про регіональні мови призводить там врешті до перспективно негативних в масштабах держави наслідків.

Так, результати зовнішнього незалежного оцінювання з української мови та літератури 2015 р. засвідчили, що загалом по Україні не мали мінімально необхідного рівня знань з української мови та літератури 22610 осіб (або ж ‒ 8,9% від загальної кількості тих, хто складав цей тест⁹³). З 472 загальноосвітніх навчальних закладів, в яких 10 і більше випускників не перейшли поріг «склав /не склав», частка навчальних закладів Закарпаття (Берегівський, Виноградівський, Рахівський райони) становила 38,39%, частка навчальних закладів Чернівецької області – 15,18%, Одеської області – 7,59%, Донецької – 1,68%, Луганської – 0%. На думку Н. Ротар наведені результати сигналізували про те, що на теренах Закарпатської та Черновецької областей поступово формується «ізольоване покоління», для якого громадянська ідентифікація з українською нацією в політичному сенсі не інтерпретується як необхідність та цінність. У дорослому житті це перетворюється на відсутність перспетив інтегруватися до загального соціального, економічного, культурного та політичного простору, формування споживацького ставлення до ресурсів держави⁹⁴.

Вже впродовж виборчої кампанії 2015 р. громадські організації національних меншин Закарпаття, обговорюючи питання участі у виборчих процесах, наголошували на необхідності надання послуг перекладача («у випадках, коли значна кількість виборців населеного пункту належить до національної меншини та не володіє у повній мірі державною мовою, у виборчому процесі має бути забезпечено надання для них безкоштовно послуг перекладача»⁹⁵), на додаток у тих же громадах відзначалися найбільш бурхливі заворушення через відмову від мобілізації до лав збройних сил України, які мали відправлятися в АТО.

Цілий комплекс проблем, що відзначаються в етнокультурному та суспільному просторі регіонів, змушують спеціалістів наголошувати на необхідності невідкладних заходів, націлених на вирішення перспективно небезпечних для України проблем. Мобілізаційні механізми формування громадянської ідентичності, як зазначає світова практика, найбільш ефективно генеруються в рамках громадського простору, представленого сукупністю національно-культурних товариств. Палітра національно-культурних товариств в Україні є надзвичайно яскравою. Так, у 2014 р. на Закарпатті діяло 66 національно-культурних товариств з обласним статусом⁹⁶; на Луганщині ‒ 39 (з них – 24 мали обласний статус)⁹⁷; у Чернівецькій області ‒ 69⁹⁸. Абсолютним лідером можна вважати Одещину, де були зареєстровані 165 національно-культурних товариств (2 мають статус міжнародних, 5 – всеукраїнських, 1 – регіональних, 39 – обласних, 52 – міських, 66 – районних)⁹⁹.

Втім, за висновками експертів, в Чернівецькій, Закарпатській, меншою мірою в Одеській областях присутні ознаки домінування етнічної ідентичності над громадянською в тих адміністративних одиницях, де національні меншини утворюють абсолютну більшість. У контексті незаконної, але фактично існуючої практики множинного громадянства це створює небезпеки маргіналізації громадянської ідентичністі і, відповідно, потенційних загроз державному суверенітету. Подекуди національно-культурні товариства формують альтернативну громадянській ідентичності ідентичність громадянської невизначеності¹⁰⁰, і це ‒ в умовах безперестанних воєнних дій.

Те, що загроза експансії «русского мира» не обмежується Сходом України засвідчують тривожні звістки про симетричну активізацію русинського руху. У червні 2015 р. у Львові було проведено з’їзд руських і так званих «антифашистських» громадських організацій, на якому, зокрема, представник громадської організації «Всеукраїнське громадське об’єднання «Інтелігенція України за соціалізм» (зареєстрована 2001 р.) О. Покровський заявив, що «сьогодні руська інтелігенція не має можливості напряму виконувати свою функцію, а саме: доносити своєму народу культуру, мову, твори мистецтва на рідній російській мові... Нам інтелігенція Львова просто зашиває роти. Нас вбивали і вбивають тільки за те, що ми говоримо правду про український націоналізм»¹⁰¹.

Отже, до числа проблемних зон із виразним присмаком превалювання регіональної ідентичності над національною потрапило й Закарпаття (зокрема, угорці та русини). Загострення проблем міжетнічного протистояння в регіоні призвело до створення тандему угорців та русинів на антиукраїнських засадах. Варто уваги, що цей ситуативний союз спрямований не стільки проти політичного утворення на ім’я «Україна», скільки проти етнічної групи на ім’я «українці» («галичани»). Щодо власних ідентичностей, то угорська меншина орієнтується на Угорщину, а русинська – на Росію¹⁰².  Обидві меншини не підтримали Україну в її війні проти російських окупантів. Угорці зайняли очікувальну позицію, практикуючи позицію «це – не наша війна» (нагадаємо, що саме в угорських населених пунктах відбулися наймасовіші виступи проти мобілізації). Не менш красномовним виявом громадянської позиції русинів стало Звернення прикарпатських русинів до Путіна (березень 2014 р.), в якому вони просили ввести в регіон миротворчий контингент та сприяти легітимізації невизнаної республіки «Підкарпатська Русь»¹⁰³.

Врегулювання названих питань є, без перебільшення, життєвою потребою українського суспільства, яке в переважній своїй більшості виступило на захист громадянського миру, який хоч і не без перешкод, але ж результативно вибудовувався впродовж років незалежності.

По двох роках панування «русского мира» етнічні громади Криму, і ті, що стали в 2014 р. на захист українського суверенітету, і ті, що на сайті національної організації поряд зі сторінкою про масову депортацію 1944 р. розмістили привітання з поверненням Криму в «рідну гавань», можуть повною мірою оцінити реальні обриси російської етнонаціональної політики. Переслідування кримськотатарської громади та Меджлісу, русифікація освітньої справи та суспільно-політичного життя ‒ наразі єдині «надбання» поліетнічного населення Криму. Внаслідок анексії Криму татари зіткнулися з новітніми формами дискримінації за етнічною та релігійною ознакою, неприкритим переслідуванням, погрозами і навіть індивідуальним терором. Унаочнення реальних перспектив етнічних громад у проекті під назвою «русский мир» виступає потужним чинником українського націєтворення. На жаль, говорити про універсальність процесу не доводиться.

Безумовно, вирішальним чинником донбасівської кризи є імперська щодо України та українців політична доктрина Росії, керівництво якої визнало суспільно-політичних подій початку 2014 р. в Україні слушним часом для втілення власної геополітичної стратегії, ґрунтованої на амбіціях євразійського лідерства. Крим і Донбас були обрані як найслабша ланка української модерної державності не випадково. Власне, стратегія полягала у відокремленні від України широкого поясу причорноморських степів ‒ колонізованих найпізніше з усіх земель, що входять до її складу. Висновки відповідних аналітичних структур наголошували: саме тут частка і вплив росіян і російськомовних громадян є найвищою, саме тут найбільш поширеною розмовною мовою є російська, саме тут соціологічні опитування впродовж років фіксують стало високу ностальгію за радянським минулим. Цього, як вважалося, було цілком достатньо, аби за першої ліпшої нагоди «повернути» велику частину території сучасної України в російську «рідну гавань». Саме такий зміст вкладався в нині збанкрутілий політичний проект під назвою «Новоросія». Попри те, що він зазнав поразки, не варто заперечувати того очевидного факту, що і на загальному, і на регіональному рівні залишається безліч об’єктивних проблем, що роблять Україну вразливою перед аналогічними «проектами». Отож, завдання формування консенсусної за своїм характером національної ідеї, що виступила б в якості універсальної об’єднавчої платформи української нації, і далі залишається актуальною суспільною, науковою й культурною проблемою.

Ставлення суспільства до національної ідеї динамічно змінюється. Ці зміни прикметно відображають соціологічні опитування. За даними репрезентативного дослідження «Ставлення до національної ідеї в Україні» (2011 р.) 40% респондентів не змогли відповісти на запитання, у чому полягає національна ідея України; 18% опитаних вважали, що в Україні немає національної ідеї, 12% українців розуміли під національною ідеєю єдність усіх регіонів України. 6% респондентів визначили як національну ідею подолання бідності. Патріотизм і зростання національної самоідентифікації було національною ідеєю для 6% українців, а збереження незалежності та територіальної цілісності лише для 5%. Культурно-історичне і мовне визначення національної ідеї підтримували по 3% українців¹⁰⁴. Зміни, що відбулися в масовій свідомомсті під впливом подій весни ‒ літа 2014 р., без перебільшення, можна назвати системотворчими. Від непоказних 5% 2011 р. мета збереження суверенітету і територіальної цілісності опанувала величезною більшістю українців. У «Стратегії сталого розвитку «Україна ‒ 2020» зазначено, що «Революція Гідності та боротьба за свободу України створили нову українську ідею – ідею гідності, свободи і майбутнього»¹⁰⁵.

Зрозуміло, що зміст національної ідеї для сучасних патріотів України, перш за все тих, які перебувають на передньому краю збройного протистояння, в багатьох аспектах кардинально відрізняється від версій національної ідеї у викладенні В. Липинського, І. Франка, С. Бандери тощо. Попри звинувачення російської пропаганди, не є панівною її націоналістична інтерпретація. Частини «Свободи» і «Правого сектору» на етапі російської збройної інвазії створили кістяк добровольчих формувань, мають славний бойовий досвід. Втім не лише вибори 2014 р., а й подальша історія збройного протистояння засвідчила: українські націоналісти і надалі складатимуть харизматичний і впливовий політичний сегмент процесу націєтворення, але визнати його в якості альфи й омеги життя України українці не згодні.

Нова геополітична ситуація в Європі та умови війни вкотре повертають Україну до потреби вирішення завдань націєтворення, зокрема й вироблення консенсусної моделі національної ідеї. Пошуки об’єднавчої платформи в суспільстві тривають. Державний апарат також намагається впливати на процес, хоча й не завжди вдало. Зарано говорити про досягнення узгодженого рішення між владними елітами, які змушені йти в фарватері рішень міжнародних арбітрів російсько-українського конфлікту, і лідерами громадянського суспільства, яке гартується у вогні протистояння агресії. Одне зрозуміло, бездумне наслідування ідей українського націоналізму в умовах сучасного глобалізованого світу не має перспектив.

Певна частина українських патріотів може (а фактично так і є) сприйняти намагання переформатувати національну ідею як зраду, підступи ворогів українства. Однак, подальше культивування формату національного проекту, омріяного на межі ХІХ‒ХХ ст. не матиме успіху. Варто усвідомити, що відтоді не просто минуло багато часу: світ, а разом з ним і цетральні актори тогочасного проекту (Росія/росіяни, Польща/поляки, Україна/українці) змінилися до невпізнанності, багато з завдань тогочасного проекту вже вирішені, натомість глобалізація висуває принципово нові виклики і завдання, на які український проект, якщо він зацікавлений у прогресивному розвитку, має шукати і давати сучасні відповіді. Давати їх, перебуваючи в полоні політичного дискурсу ХІХ ст., неможливо.

Перші кроки влади на цьому напрямі слід вважати маловиразними. Так, Указ Президента України «Про заходи щодо забезпечення консолідації громадян України та припинення громадянського протистояння в Донецькій та Луганській областях» від 13 квітня 2014 р. у преамбулі торкнувся ключового питання – консолідації нації, «з метою досягнення громадянської злагоди у суспільстві, недопущення кровопролиття, для забезпечення консолідації громадян України всіх національностей, задля єдності, цілісності території України, припинення посягань на суверенітет держави»¹⁰⁶. Однак, відповіді на те, яким чином можна досягти консолідації нації, у документі шукати дарма.

Тим часом як для владних еліт, які піднялися на хвилі подій останніх років пошук цементу, який би скріпив різнобарвні і в політичному, і в етнокультурному сенсі складові українського суспільства, залишається завданням №1, суспільство вирішує його шляхом саморегуляції. Те, що внутрішній потенціал народу України не вичерпний, засвідчуюють зокрема події навколо ухвалення указу Президента «Про заходи щодо забезпечення консолідації громадян України та припинення громадянського протистояння в Донецькій та Луганській областях». Проект, слід зазначити, спричинив запеклу суспільно-політичну дискусію, а його прийняття Верховною Радою України 31 серпня 2015 р. ‒ сутички між протестувальниками (закликаними ВО «Свобода», «Радикальною партією Олега Ляшка» й Політичною партією «УКРОП») і правоохоронцями під парламентом із застосування зброї (бойової гранати), внаслідок чого одна людина загинула, згодом ще дві померло, понад 100 було поранено¹⁰⁷. Події того кривавого дня мас-медіа охрестили «черговою чорною сторінкою історії», «терористичним актом», «трагічними подіями», «кривавою провокацією». Лунали категоричні висловлювання на адресу влади: «влада, бездарна і недолуга, обрала мову сили замість мови аргументів»; «українська влада зробила серйозну помилку, вдавшись до дезінформації, щоб підтримувати суспільство в мобілізованому стані». Однак, на тлі розбрату, що панував під стінами ВР після всіх страхітливих звинувачень відбувся епізод, що вразив французьких журналістів: «На той час, коли з-під парламенту вже всі розходилися, … коли мітингувальники почали співати гімн. Нацгвардійці також почали співати, поклавши руку на серце. Два «ворожі» табори співали національний гімн, стоячи одні навпроти інших – і це вже після вибуху, який забрав життя трьох, після сутичок, у яких було покалічено більше сотні людей¹⁰⁸ . В ньому, власне, і унаочнилася об’єднавча платформа ‒ Україна як така: різна, поліетнічна, поліфонічна, полікультурна, багаторелігійна, з величезним діапазоном політичних орієнтацій, але єдина і вільна.

Механізми єднання, запущені Революцію Гідності, під час якої загинуло понад сто громадян України різних національностей¹⁰⁹, та визвольною війною українського народу привели до того, що, за словами К. Фурси, «українська національна ідентичність великою мірою просунулася в тому напрямі, який називають політичною ідентичністю»¹¹⁰.  

Семимильними кроками українське суспільство рухається в напрямі вирішення решти актуальних завдань націєтворення. Хто б, і яким чином не оцінював події осені 2013 ‒ зими 2014 рр., незаперечним лишатиметься той факт, що вони надали найпотужнішого за всю новітню історію імпульсу щодо переосмислення вітчизняної історії, політичної дії, базових духовних та ідеологічних практик, власне ‒ українського проекту як такого. Якими будуть наслідки ‒ покаже майбутнє, на сьогодні можна констатувати ‒ Україна вступила в якісно новий етап свого модерного існування.

В умовах російсько-української війни особливої ваги для консолідації нації набула національна інформаційна безпека і державна інформаційна політика. У звязку із цим була затверджена «Доктрина інформаційної безпеки України»¹¹¹, яка мала врахувати всі підходи щодо захисту інформаційного простору України в умовах війни. З метою спростування неправдивої та упередженої російської інформації про Україну за її межами Верховна Рада України схвалила звернення¹¹²  до міжнародних і європейських інституцій журналістів та Міжнародного олімпійського комітету. Попри декларативну рішучість влади, зміцнити позиції України в інформаційній війні надзвичайно складно, не здійснюючи докорінного перегляду засад українсько-російських відносин, обмеження базових демократичних прав і свобод. Крім того, проблеми інформаційної безпеки держави, найтіснішим чином пов’язані із сферою масової культури. Остання ж все ще лишається під панівним впливом російського медійного продукту.

Обсяг кінопродукції російського виробництва у 2014 р. коливалася в межах від 10,15% до 68,83% ефірного мовлення на добу залежно від телеканалу. Скажімо, телеканал «Україна» за тиждень демонстрував 107,24 годин контенту російського виробництва, що становило 63,83% від загального ефірного часу за добу¹¹³. Не особливо змінилася ситуація і в 2015 р. 3 вересня 2015 р. Верховна Рада України ухвалила закон, яким заборонила росіянам володіти і управляти українськими телеканалами та іншими ЗМІ.

Див. другу частину >>

Лариса Якубова, доктор історичних наук, завідувачка відділу історії України 20 - 30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАНУ. Коло наукових інтересів: історія міжвоєнного періоду, етнонаціональна історія України, історія етнічних меншин, коренізація, історія Донбасу та Криму.

1. Див.: “Не пошли мы в церковь и на день Победы никуда не пойду. Морды пьяные эти в ленточках не могу видеть”, – мешканка Донбасу // patrioty.org.ua/.../ne-poshly-m-v-tserkov-y-na-den-pobed-nykuda-ne-poidu-mord-pi...
2. Huntington S.P. The Clash of Civilizations and the Remaking of World Order. — New York: Simon and Schuster (A touchstone book), 1997. — P 168.
3. Колодій Антоніна. Український регіоналізм як стан культурно-політичної поляризованості // political-studies.com/wp-content/.../03/Agora3_Kolodii.pdf  
4. Полісся, Поділля, Центр (Кіровоградська, Полтавська та Черкаська області), Волинь, Слоюожанщина, Причорномор`я (Миколаївська, Одеська й Херсонська області), Нижнє Подніпров`я (Дінпропетровщина і Запоріжжя), Донбас (Донецька і Луганська області), Галичина, Закарпаття та Буковина, Київ, Автономна республіка Крим.
5. Грицак Ярослав. Чи варто штовхати під руку? // postup.brama.com/010116/9_9_2.html
6. Колодій Антоніна. Український регіоналізм як стан культурно-політичної поляризованості // political-studies.com/wp-content/.../03/Agora3_Kolodii.pdf
7. Дискусія в часописі «Критика» й поза ним стала невід’ємною частиною сучасного українського дискурсу про етнонаціональні й регіональні ідентичності. Див.: Рябчук Микола. Дві України: реальні межі, віртуальні війни. — К.: Критика, 336 с. Рябчук Микола. Дві України / / Критика. — 2001. — Ч.10. — http://krytyka.kiev.ua/articles/s4-10-2001.html;  Грицак Ярослав. Чи варто штовхати під руку? // Поступ. — 2001. — 16—17 січня. — http://postup.brama.com/010116/9_9_2.html; Грицак Ярослав. Перетягування України // Форум. — «Критика». — 2001. — 4 липня.  (23:30:04)
8. Погоріла Наталія. Регіональні поділи в Україні: кілька заперечень проти дихотомії «Схід-Захід» // Незалежний інтернет-ресурс «Діалог». Рубрика «Проект «Украина» . — 29.06.2004 — http://dialogs.org.ua/ru/material/full/2/1332
9. Там само. ‒ С.71.
10. Степула Н. Дві України? Три України? Одна Україна?/ Н. Степула [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.radiosvoboda.org/content/article/1952233.html; Коцарев О. Мої чотири України з тисяч можливих /О. Коцарев // Український журнал. – 2008. – №1. – С.30–31 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukrzurnal.eu/pdf/uz_2008_01.pdf; Дереш Л. Створений вручну політичний важіль / Л. Дереш // Український журнал. – 2008. – №1. – С.25 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukrzurnal.eu/pdf/uz_2008_01.pdf; Грицак Я. Двадцять дві України /Я. Грицак // Критика. – 2002. – №4.
11. Колодій Антоніна. Український регіоналізм як стан культурно-політичної поляризованості // political-studies.com/wp-content/.../03/Agora3_Kolodii.pdf
12. Послання Президента України Віктора Януковича до Українського народу... // zakon.rada.gov.ua/laws/show/n0003100-10
13. Зміни у нашому житті за останні 20 років у цифрах // life.pravda.com.ua/society/2011/08/3/82853/
14. Зміни у нашому житті за останні 20 років у цифрах // life.pravda.com.ua/society/2011/08/3/82853/
15. Щербатых Ю. В. Психология страха. – М.: Издво Эксмо, 2005.
16. Кононов Ілля. Луганський синдром як масова аномічна реакція на розгортання гібридної війни   //historians.in.ua/.../1778-illya-kononov-luhanskyy-syndrom-...
17. Політичні технології регулювання міжетнічної та міжконфесійної взаємодії у новітніх українських реаліях: аналітична доповідь. – К.: ІПіЕНД  ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2014. ‒ С. 10.
18. Головаха Євген. Росія може окупувати не лише захопленням територій, а й перетворивши нашу сутність на свою ‒ «русский мир»  з українською мовою та у вишиванках // day.kyiv.ua/uk/article/podrobyci/yak-pravylno-protydiyaty
19. Там само.
20. На Вашу думку, які перемоги і поразки здобула Україна за роки незалежності? Львівська Пошта. ‒ № 93-94 (1704-1705), субота, 22 серпня 2015 // www.lvivpost.net/opytuvannya/n/31839 На Вашу думку, які перемоги і поразки здобула Україна за роки незалежності? Львівська Пошта. ‒№ 93-94 (1704-1705), субота, 22 серпня 2015 // www.lvivpost.net/opytuvannya/n/31839
21. Динаміка патріотичних настроїв // Соціологічна група «Рейтинг». – 15.08.2014. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ratinggroup.com.ua/products/politic/data/entry/14101/(дата звернення: 27.11.2014).
22. Життєпис Facebook сторінки «Страйкплакату», 23 травня 2014 р. [Електронний ресурс].– Режим доступу: https://www.facebook.com/ strikeposter?fref=nf&filter=1 3. Життєпис Facebook сторінки політичної партії «Демократичний альянс», грудень 2013 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.facebook.com/DemAlliance?fref=ts 14. Життєпис Facebook сторінки Єромайдану, грудень 2013 р. – січень 2014 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.facebook.com/EuroMaydan?fref=ts 5. Життєписи Facebook сторінок Євромайдан, [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.facebook.com/EuroMaydan, Волонтерська сотня [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.facebook.com/ volonterskaya.sotnya; Донбас СОС [Електронний ресурс]. – Режим доступу:Vkontakte - http://vk.com/donbasssos з квітня по липень 2014 р. 6. Життєпис Facebook сторінки Антимайдан (спільнота) грудень 2013 р. – лютий 2014 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.facebook.com/pages/%D0%90%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0% 9C%D0%B0%D0%B9%D0%B4%D0%B0%D0%BD/249658661873524?fref=ts; а також новинну стрічку сторінки Антимайдан Vkontakte[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vk.com/antimaydan  
23. Створена у США у 2004 році мережа Facebook почала набувати популярності в Україні з 2009 року, однак її україномовна версія з’явилася пізніше, у 2011 р. Російську соціальну мережу Vkontakte було створено 2006 року за аналогією Facebook й через два роки, у лютому 2008 року, інтерфейс Vkontakte став доступний українською мовою. На відміну від Facebook, де пріоритетним є активне спілкування й обмін інформацією, мережа Vkontakte стала середовищем для презентації індивідуальних якостей особистості (звичок, хобі, дозвілля) і зручним ресурсом для зберігання аудіо- та відео файлів. Ці відмінності спілкування відобразилися на політичному контенті та технологіях позиціонування громадських активістів та політиків в обох мережах.
24. Дані Gemius Audience щодо інтернет-аудиторії України станом на квітень 2014 р.: охоплення і відвідувачі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.audience.com.ua/pages/display/reach; а також http://www.audience.com.ua/pages/display/visitors
25. Мінченко О. Світова карта соціальних мереж – Україна залишається в зоні впливу ВКонтакте [Електронний ресурс].О. Мінченко. – Режим доступу: http://watcher.com.ua/2014/01/09/svitova-karta-sotsialnyhmerezh-ukrayina-zalyshayetsya-v-zoni-vplyvu-vkontakte/
26. Політичні механізми формування громадянської ідентичності в сучасному українському суспільстві / Колективна монографія. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2014. – C.226.
27. Політичні механізми формування громадянської. ‒ С.228.
28. Політичні механізми формування громадянської ідентичності в сучасному українському суспільстві / Колективна монографія. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2014. – C.227‒228.
29. Как события Евромайдана отразились на интернете [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.gemius.com.ua/press-releases/kaksobytija-evromajdana-otrazilis-na-internete-20626.html
30. Державний реєстр нерухомих пам’яток України // mincult.kmu.qov.ua/mincult/ukr/index
31. Докладніше див.: Титова О.М. Культурна спадщина Криму та Донбасу за сучасних умов: загрози, втрати, перспективи збереження // Культурні цінності Криму і Донбасу в умовах війни та окупації: Матеріали Круглого столу «Історико-культурний та науковий потенціал Півдня та Сходу України в умовах окупації та воєнних дій: загрози, втрати, перспективи збереження та відновлення»; м. Київ, 12 листопада 2015 р. ‒ К., 2016. ‒ С.25‒32.
32. Кот С.І. Проблеми захисту культурних цінностей на окупованих територіях Криму та м. Севастополя // Культурні цінності Криму і Донбасу в умовах війни та окупації: Матеріали Круглого столу «Історико-культурний та науковий потенціал Півдня та Сходу України в умовах окупації та воєнних дій: загрози, втрати, перспективи збереження та відновлення»; м. Київ, 12 листопада 2015 р. ‒ К., 2016. ‒ С.7.
33. В Криму обвалилась пам`ятка архітектури світового значення // zaxid.net/news/showNews.do?objectId=1373444
34. Херсонес Таврійський опинився у списку небезпечних для ... // espreso.tv/.../khersones_tavriyskyy_opynyvsya_u_spysku_n...
35. Росія вивозить цінні експонати з кримських музеїв – Денисова. Детальніше читайте на УНІАН: http://www.unian.ua/society/1196820-rosiya-vivozit-tsinni-eksponati-z-krimskih-muzejiv-denisova.html
36. Донецький краєзнавчий музей остаточно зруйнований (фото) // https://ukr.media/ukrain/222050/; Донецький краєзнавчий музей остаточно перетворився на руїни // honchar.org.ua/.../donetskyj-krajeznavchyj-muzej-ostatochn...; Донецький краєзнавчий музей після артобстрілу. Новини на УНН // www.unn.com.ua/.../1377926-donetskiy-krayeznavchiy-mu...
37. Буценко Н.Д. Архівні установи Донецької області: проблеми функціонування, формування і збереженості Національного архівного фонду в умовах окупації // Культурні цінності Криму і Донбасу в умовах війни та окупації: Матеріали Круглого столу «Історико-культурний та науковий потенціал Півдня та Сходу України в умовах окупації та воєнних дій: загрози, втрати, перспективи збереження та відновлення»; м. Київ, 12 листопада 2015 р. ‒ К., 2016. ‒ С.56.
38. Там само. ‒ С.58.
39. Там само. ‒ С.59.
40. Бібліотечна Україна в цифрах : статистичний збірник (2013–2014 рр.) / Нац. парлам. б-ка України; Підгот. О. Лахно, О. Зозуля. — К. : Національна парламентська бібліотека України, 2015.
41. Солоіденко Г.І. Академічні бібліотеки Півдня та Сходу: втрачені можливості для користувачів України // Культурні цінності Криму і Донбасу в умовах війни та окупації: Матеріали Круглого столу «Історико-культурний та науковий потенціал Півдня та Сходу України в умовах окупації та воєнних дій: загрози, втрати, перспективи збереження та відновлення»; м. Київ, 12 листопада 2015 р. ‒ К., 2016. ‒ С.63‒64.
42. Про проект див.: В Америке образовательный взрыв //(https://www.facebook.com/vspivakovsky?fref=nf)
43. Див. приміром: Начало новой недели — свежий манифест на «Меле». Сегодня музыкант, философ и автор «комплексно-волнового урока» Михаил Казиник рассказывает, почему школа похожа на стюардессу, зачем учителя физики должны говорить о Бахе и кто крадет у детей лучшие годы жизни. // mel.fm/2015/10/12/kazinik
44. http://reforms. in.ua/Content/download/Strategy2020updEN.pdf
45. Влада, суспільство, громадянин: проблеми взаємодії в сучасній Україні Аналітична доповідь. – К. : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2013. ‒ С.48.
46. http://zakon1.rada.gov.ua/laws/ show/26-19#n7; Закон України "Про наукову і науково-технічну діяльність" // zakon.rada.gov.ua/go/848-19
47. http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/n0001001-15/paran2#n2
48. Федорченко Юрій. Реформа вищої освіти: компроміс стейкхолдерів ... // krytyka.com/.../reforma-vyshchoyi-osvity-kompromis-steyk...; ОБГОВОРЕННЯ ОСВІТНІХ РЕФОРМ В УКРАЇНІ: дискусія та круглий стіл...// commons.com.ua/obgovorennya-osvitnih-reform-v-ukrayin...; Реформа освіти в Україні: погляд експертів // onua.edu.ua/index.php?option=com...; Обговорення проекту Концепції розвитку освіти України на 2015 ... // www.prof.univ.kiev.ua/prof/.../571--2015-2025-.html; Потрібні зміни: зміст і завдання освітніх реформ | Українська правда // www.pravda.com.ua/articles/2015/01/27/7056516/
49. Касьянов Георгій. Освітня система України 1990 ‒ 2014. Аналітичний огляд. ‒ К.: ТАКСОН, 2015. ‒ С.5.
50. 1smiru.ru/grinevich-priyatno-udivila-novovvedeniyami-kotorye-ozhida...
51. "Реформування наукової сфери як чинник переведення економіки України на інноваційну модель розвитку". Аналітична записка // www.niss.gov.ua/articles/2118/
52. Варто зауважити, що настійливо впроваджуваний у масову свідомість ракурс підходу до проблеми модернізації НАНУ цілковито обходить питання стану економіки, що як така абсолютно не вмотивована ані підтримувати. Ані запроваджувати наукові іновації, споживаючи закордонний інноваційний продукт. Отож, зазначені звинувачення в бік української науки, як мінімум, не коректні.
53. С. Письменний В.В., Висьменний В.І. Проблеми фінансування науки в України та світі в умовах формування системи економіки знань // Вісник Сумського національного аграрного університету. ‒ 2013. ‒ №5. ‒ С.20‒27. Режим електронного доступу: https://books.google.ru/books?id=oc-DBgAAQBAJ
54. Варто наголосити, що фактичний стан війни позначається на науково-освітній сфері не лише скороченням фінансування, а й безпосередніми фізичними втратами. Внаслідок російської агресії 27 університетів існують на засадах переміщених установ. Серед біженців ‒ 12 тис. учених, які вимушені адаптуватися підчас у якісно нових соціальних ролях. Втрачений для досліджень унікальний радіотелескоп у Євпаторії, 2 провідні морські інститути в Севастополі, Севастопольський університет, який між іншим готував фахівців з ядерної безпеки. ‒ Див.: Стріха М. Українські вчені ‒ співавтори всіх останніх нобелівських лауреатів з фізики // hromadskeradio.org/.../ukrayinski-vcheni-spivavtory-vsih-o...
55. Див. зокрема: Національна Академія Наук України. Короткий річний звіт. 2014. ‒ К., 2015.; Національна Академія Наук України. Короткий річний звіт. 2015. ‒ К., 2016.
56. Донбас в етнополітичному вимірі. ‒ К.: ІПіЕНД, 2014.
57. ief.org.ua/wp-content/.../10/Стратегія-Відновлення-Донбасу-16.10.pdf
58. Донбас і Крим: ціна повернення: монографія / за аг. ред. В.П. Горбуліна. ‒ К.: НІСД, 2015.
59. Украинка решила задачу веков //  www.segodnya.ua › Последние новости Украины
60. Значного розголосу в Україні набули події 30 листопада 2013 р. – силового розгону мирного протесту, коли Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир (УПЦ (КП)) надав притулок багатьом мітингувальникам. На площі перед монастирем уже 30 листопада 2013 р. під час багатотисячного мітингу відбулася публічна молитва, яка започаткувала традицію проведення щоденних загальних молитв на київському Євромайдані, в інших містах України, до яких були залучені різноманітні релігійні конфесії.
61. Україна і Росія: хроніка взаємин. 1991 – 2003 рр. – Одеса: «Астропринт», 2004. –  С.220.
62. День. – 1998. – 10 березня. – №44.
63. Протоирей Чаплин рассматривает миссию России на Украине как миротворческую [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.gazeta.ru/politics/news/2014/03/01/n_5985053.shtml  
64. Громадська ідентичність в України. Політичні механізми формування громадянської ідентичності в сучасному українському суспільстві / Колективна монографія. – К.: ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2014. – C.271
65. УПЦ (МП) зреклася «політичного православ’я» й сепаратистів з Лаври [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/ all_news/community/religion_and_policy/56827/
66. Лидеры «политического православия» раскритиковали руководство УПЦ за поддержку новой власти Украины, призвали не подчиняться ей и брать пример с Крыма [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.religion.in.ua/news/ukrainian_news/25242-lidery-politicheskogopravoslaviya-raskritikovali-rukovodstvo-upc-za-podderzhku-novoj-vlasti-ukrainy-prizvali-ne-podchinyatsya-ej-i-brat-primer-s-kryma.html
67. Як жили релігійні установи Слов’янська під час окупації [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch? feature=youtube_gdata&v=uOrWDPg7IyI&app=desktop
68. У Слов’янську в церкві Московського патріархату знайшли арсенал боєприпасів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://espreso.tv/news/ 2014/08/14/u_slovyansku_v_cerkvi_moskovskoho_patriarkhatu_znayshly_arsenal _boyeprypasiv; У підвалі церкви в Слов’янську знайшли склад зброї – все російського виробництва [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ostannipodii.com/a/201407/u_pidvali_cerkvi_znayshli_sklad_zbroyi__vs e_rosiyskogo_virobnictva-100003661/;
69. Протокол № 7 заседания Епархиального Совета Луганской епархии Украинской Православной Церкви от 27 мая 2014 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.eparhia.lg.ua/734-2705-14-eparkhialnyj-sovet.html
70. На Рівненщині парафіяни звинуватили священика у молитвах за Путіна [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/ index/all_news/community/religion_and_policy/57719/ Під Києвом священика облили томатним соком і дали тиждень на те, щоб виїхати з України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ua.korrespondent.net/ukraine/politics/3406813-pid-kyievom-sviaschenykaoblyly-tomatnym-sokom-i-daly-tyzhden-na-te-schob-vyikhaty-z-ukrainy
71. Активісти ВГЦО «За єдину Помісну Церкву» закликають вірян виявляти на своїх парафіях священиків-сепаратистів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/all_news/community/ religion_and_policy/57308/
72. Журнали засідання Священного Синоду Української Православної Церкви від 19 червня 2014 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://news.church.ua/2014/06/19/zhurnali-zasidannya-svyashhennogo-sinodu-ukrajinskoji-pravoslavnoji-cerkvi-vid-19-chervnya-2014-roku/
73. Єпископ з УПЦ (МП) назвав владу України «сатанинською» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/ all_news/state/church_state_relations/57682
74. Владыка Митрофан рассказал о паломнической поездке по святым местам России [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.eparhia.lg.ua/727-vladyka-mitrofan-rasskazal-o-palomnicheskojpoezdke-po-svyatym-mestam-rossii.html
75. -
76. Речник УПЦ (МП) закликав російські ЗМІ не називати українців «фашистами, бандерівцями», «нацистами» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/all_news/orthodox/uoc/55459/  Ми не фашисти, а народ Божий – єпископ Філарет [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://upc.lviv.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1667%3A2014-02-25-18-41-36&catid=30%3A2011-02 -09-21-35-03&Itemid=38&lang=ru; Священики УПЦ (МП) засудили українофобські публікації на сайті «Клубу православних літераторів «Омілія»» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/all_news/orthodox/uoc/56072/; Митрополит УПЦ (МП) назвав Путіна бандитом, а вихідців з України у російській владі – зрадниками [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/all_news/ukraine_and_world/international _relations/55822/; Большинство духовенства Черкасской епархии УПЦ поддерживает идею создания единой автокефальной Церкви [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kiev-orthodox.org/site/events/5377/; Коментар Голови Синодального військового відділу УПЦ стосовно введення російських військ на територію України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kapelan.church.ua/2014/03/04/komentargolovi-sinodalnogo-vijskovogo-viddilu-upc-stosovno-vvedennya-rosijskixvijsk-na-teritoriyu-ukrajini/#more-1351; Президенту Російської Федерації В. В. Путіну [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://upc.lviv.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1679%3A2014-03-03-20-54-04&catid=30%3A2011-02 -09-21-35-03&Itemid=38&lang=ru; Архиепископ Сумский и Ахтырский Евлогий обратился с письмом к Президенту Российской Федерации Путину В. В. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.portal-pravoslavie.sumy.ua/ arxiepiskop-sumskij-i-axtyirskij-evlogij-obratilsya-s-pismom-k-prezidentu-rossijskoj-federaczii-putinu-v.v.html; К В. Путину обратился Запорожский архиепископ Лука [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://orthodoxy.org.ua/data/oficialno-kvputinu-obratilsya-zaporozhskiy-arhiepiskop-luka.html
77. Місцеблюститель Київської митрополичої кафедри надіслав лист Президенту Російської Федерації В. В. Путіну [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://news.church.ua/2014/03/02/misceblyustitel-kijivskojimitropolichoji-kafedri-nadislav-list-prezidentu-rosijskoji-federaciji-v-v-putinu/
78. УПЦ (МП) підтримує АТО у східних регіонах країни // Релігійноінформаційна служба України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/all_news/state/ national_religious_ question/56591/
79. УПЦ (МП) виступає за повернення Криму Україні // Релігійноінформаційна служба України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/all_news/state/national_religious_question/57396/
80. Звернення організаційного комітету Всеукраїнського православного Братства «За єдину Православну Церкву в Україні» до представників кліру Української Православної Церкви та науковців [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uuba.org.ua/publikatsiji/898-zvernenniaorhanizatsiinoho-komitetu-vseukrainskoho-pravoslavnoho-bratstva-za-iedynupravoslavnu-tserkvu-v-ukraini-riadu-predstavnykiv-kliru-ukrainskoi-pravoslavnoi-tserkvy-ta-naukovtsiv-bohosloviv-z-pryvodu-antyukrainskoi-diialnosti-moskovsko-dyversiino
81. Політичні технології регулювання міжетнічної та міжконфесійної взаємодії у новітніх українських реаліях: аналітична доповідь. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2014. – С.155.
82. Політичні технології регулювання міжетнічної та міжконфесійної взаємодії у новітніх українських реаліях: аналітична доповідь. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2014. – С.168.
83. Релігійний чинник у процесах націє- та державотворення.‒ С.183.
84. Релігійний чинник у процесах націє- та державотворення. ‒ С.268‒269.
85. Восхождение. Кто убил четырех христиан в осажденном Славянске // focus.ua › Общество;
86. Суперечності ідентичностей в Україні та шляхи їх регулювання в контекстах політики громадянської консолідації української нації / Аналітична доповідь. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2015.
87. Доволі широкий спектр поглядів на Україну пропонує сучасна польська інтелектуальна еліта: від засвідчення позитивних змін, як у випадку Р. Капусцінським, автором книги «Імперія» (1993 р.), до «брудної й смердючої» в трактовці журналіста З. Щерека, автора книги «Прийде Мордор і нас з’їсть, або Таємна історія слов’ян» (2013 р.), написаній у стилі гонзо. Найвідомішими маркерами внутрішньої ідентифікації України початку ХХІ ст. стали вислови «Україна – не Росія» (Л. Кучма) й «Україна – це Європа» (Революція Гідності), що були реакцією на полярні твердження-орієнтири, привнесені зовні в український інформаційний простір і підхоплені частиною еліти, яка страктувала Україну в контексті економіко-політичних доктрин СНД, ЄврАзЕС, ЄЕП чи, навпаки, спиралися на відверто про вокативні культурологічно-історичні наративи про Україну як на «креси і Дике поле», «відрізані кінцівки ІІ Речі Посполитої», місце, де «Захід стає Сходом» та ін.
88. Див. приміром: Україна: політичні стратегії модернізації : зб. науково-аналітичних доп.. – К. : НІСД, 2011.
89. Україна: політичні стратегії модернізації : зб. науково-аналітичних доп. – К. : НІСД, 2011. ‒ С.28.
90. Заезжает грузовик, откидывают борта и раненых как горох высыпают, — хирург Владислав Горбовец // focus.ua › Общество
91. Україна: політичні стратегії модернізації : зб. науково-аналітичних доп. – К.: НІСД, 2011. ‒ С.40.
92. Департамент у справах релігій та національностей також функціонує як структурний підрозділ Міністерства культури України та координується заступником Міністра з питань європейської інтеграції, що, з одного боку, інтегрує проблему співвідношення етнонаціональної та громадянської ідентичностей у площину європейських традицій, з іншого, виводить за межі політичної проблеми як предмета внутрішньополітичного управління, надаючи їй переважно культурологічного характеру. ‒ Див.: Розподіл обов’язків між Віце-прем’єр-міністром – Міністром культури, першим заступником Міністра, заступником Міністра, заступником Міністра з питань європейської інтеграції та заступником Міністра культури-керівником апарату / Міністерство культури України, 11 березня 2015 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mincult.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=244903931&cat_ id=223927
93. В 2016 р. частка таких сягнула 9%. ‒ Див.: Результати ЗНО 2016 року та минулих років ‒ Освіта. UA // osvita.ua > ЗНО
94. Суперечності ідентичностей в Україні та шляхи їх регулювання в контекстах політики громадянської консолідації української нації / Аналітична доповідь. – К.: ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2015. ‒ С.80.
95. Куртяк В. Про забезпечення виборчих прав нацменшин говорили на «круглому столі» в Мукачеві [25.06.2015] [Електронний ресурс]. – Режим доступ: http://ua-reporter.com/novosti/173043
96. У тому числі: 13 – угорської, 18 – ромської, 4 – словацької, 5 – російської, 11 – русинської, 4 – румунської, 3 – єврейської, 2 – німецької та по одному польської, чеської, вірменської, білоруської, азербайджанської і грецької спільнот. ‒ Див.: Інформаційно-довідкові матеріали про стан міжнаціональних відносин та забезпечення прав національних меншин області у 2014 році / Закарпатська ОДА [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.carpathia.gov.ua/ua/publication/content/10792.htm
97. Перелік громадських організацій національно-культурного спрямування,зареєстрованих Головним управлінням юстиції в Луганській області та її структурними підрозділами [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://loga.gov.ua/oda/about/depart/religion/activity/net-nat-m-lug/
98. Програма підтримки національно-культурних товариств Чернівецької області та української діаспори на 2013–2015 роки. Затверджено Рішення Чернівецької обласної ради від 14 березня 2013 р. № 16-14-13 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oblrada.cv.ua/ document/regional_program/
99. Національно-культурні товариства Одеської області [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://culture.odessa.gov.ua/ naconalno-kulturn-tovaristva-odesko-oblast/
100. Про затвердження Цільової обласної програми підтримки діяльності та розвитку культур національних меншин Луганської області на 2013–2015 роки. Рішення Луганської обласної ради від 28 лютого 2013 р. № 179 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oblrada.lg.ua/ content/pro-zatverdzhennya-tsilovoi-oblasnoi-programi-pidtrimki-diyalnostita-rozvitku-kultur-natsio
101. Во Львове прошел съезд русских и антифашистских общественных организаций // Голос UA [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://ru.golos.ua/suspilstvo/vo_lvove_proshel_syezd_russkih_i_antif ashistskih_obschestvennyih_organizatsiy_2241
102. Політичні технології регулювання міжетнічної та міжконфесійної взаємодії. ‒ С.142‒143.
103. Політичні технології регулювання міжетнічної та міжконфесійної взаємодії.  ‒ С.144.
104. 40% українців не знають, у чому національна ідея України. 16.06.2011.[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zaxid.net/news/ showNews.do?40_ukrayintsiv_ne_znayut_u_chomu_natsionalna_ideya_ukrayi ni&objectId=1131578
105. Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/5/2015
106. Указ Президента України «Про заходи щодо забезпечення консолідації громадян України та припинення громадянського протистояння в Донецькій та Луганській областях» від 13 квітня 2014 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/399/2014
107. У серпні 2015 р Президент України вніс на голосування проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади)», в якому у пункті 18 зазначалося, що «Особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей визначаються окремим законом». Це положення тоді протрактували як «особливий статус» Донбасу й узаконення сепаратизму. ‒ Див.: Проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади)» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=55812; Свободівці, радикали та «УКРОП» протестують перед ВР проти ухвалення змін до Конституції України в частині децентралізації [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://ua.interfax.com.ua/ news/political/286977.html
108. Інтерв’ю з Полем Гого та Антуаном Делоне[Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://uacrisis.org/ua/33004-33004
109. За словами В. Гройсмана, «у цій борні пліч-о-пліч з українцями стояли і євреї, і вірмени, і росіяни, і представники інших націй». ‒ Див.: Звернення Голови Верховної Ради України Володимира Гройсмана з нагоди Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту. 24.01.2015 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://www.rada.gov.ua/ news/Novyny/102521.html
110. Цит. за: Фурса К. Україна отримала шанс на політичну ідентичність / К. Фурса [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mymedia.org.ua/articles/shmzh/ukra_na_otrimala_shans_na_pol_tichnu_ dentichn_st.html
111. Про Доктрину інформаційної безпеки України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://comin.kmu.gov.ua/
112. Про Звернення Верховної Ради України до Міжнародної федерації журналістів, Європейської федерації журналістів, Асоціації європейських журналістів, Міжнародної організації «Репортери без кордонів», Міжнародного олімпійського комітету щодо інформаційнопсихологічної агресії, що здійснюється засобами масової інформації Російської Федерації проти України: Постанова Верховної Ради України № 1332-VII від 17.06.2014 р. // Голос України. – 2014. – 24 червня.
113. Інформаційна довідка щодо моніторингу, проведеного активістами Громадянського руху «Відсіч» у рамках кампанії «Бойкот російського кіно», 10 українських телеканалів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.moral.gov.ua/upload/85-24-12-14.pdf