Другий свій етюд до Дня незалежности України присвячу обговоренню громадсько орієнтованих виступів філософа і відеоблоґера Андрія Баумейстера. Він пропонує критичне осмислення сучасности та виступає з респектабельної, хоч й екзотичної для сьогодення, позиції християнського консерватора.
У кількох виступах філософа висвітлені проблеми сучасного світу, підстави і маркери української та російської ідентичностей, які потребують критичного осмислення. Баумейстер задав теми обговорення «великих ідей», а я пропоную читачам свої міркування, викликані тезами філософа, в яких лейтмотивом звучить ствердження того, що Україна «більша за себе».
3. «Вічне неповернення»: іконоборці проти іконошанувателів
У першому етюді писав про пошуки суспільствами самих себе, «деп’єдесталізацію» вуличних пам’ятників і переосмислення культурних персонажів. Усі ці процеси можна метафорично представити новими й новими актами протистояння іконоборців та іконошанувателів. Є час для перших, і є час для других. Однак, на відміну від первинного – візантійського – значення, іконоборці та іконошанувателі, часто є двома стадіями одного й того ж самого суспільства.
Для України ж найбільше значення мають саме іконоборці. Пропоную звернутися до відеоролика філософа Андрія Баумейстера «Сутінки ідолів або втрата смислів і цілей» про виклики ґлобального світу, наприкінці якого йдеться про українські проблеми. Зокрема, він говорить про те, що Україна постійно «починає з нуля», причому за «сприяння революцій»:
Андрій Баумейстер «Сутінки ідолів або втрата смислів і цілей»
Перефразуючи філософа, іконоборства в нас більше, ніж іконошанування. Сучасними прикладами вітчизняного іконоборства є і «лєнінопад» 2014 року, й «електоральна революція» 2019 року. Для мене обидва процеси є подібними, хай і здійснювалися, напевно, різними людьми. «Лєнінопад» відбувався через актуалізацію «радянського» в протиборстві з ним під час Революції Гідности і мав увідповіднити – застосовуючи термінологію Александра Еткінда – «тверду» пам’ять «м’якій», тобто історичним уявленням, наповненими неприйняттям радянської спадщини.
Чим провідні політики – не суспільні ікони? Недавня «електоральна революція» була виявленням невдоволення від дуже різних груп населення різноманітними проблемами українського сьогодення, зокрема і нехіттю до недо-революційних, корумпованих, неефективних, вестернізованих – кожному вадить своє! – політичних еліт. Однак без справжньої конкуренції поміж собою «молоді обличчя», які прийшли до влади, будуть так само позбавлені влади, як і їхні «старі» попередники. Як знесли старих – так знесуть нових! Зрештою, через десятиліття виборчої селекції владу зможуть здобути більш-менш «нормальні» політики.
Що цікаво, від українців іззовні очікують поєднання іконоборства з іконошануванням, а в українцях ж бо першого більше, ніж другого. Ані знесення Лєнінових пам’ятників, ані переназивання вулиць із викресленням імен радянських провідників – аж ніяк не означають, що якісь нові «герої» мусять обійняти Лєнінові п’єдестали і позначити своїми іменами таблички на будинках.
І це добре! Інакше суспільство матиме скепсис щодо нових віянь: мовляв, була стара влада – були старі герої, прийшла нова влада – стали нові герої, а прийде якась новітня влада – будуть і новітні герої. Коловорот іконоборців та іконошанувателів розривається: замість «вічного повернення» маємо «вічне неповернення», що означає сякий-такий рух уперед. Тут Україна знову «більша за себе», розумніша за прямолінійну логіку послідовної революції.
4. Живе життя: регресивні розриви та прогресивна тяглість
Пропоную вдруге звернутися до згаданого відеороліка Андрія Баумейстера – до тези про регулярні «обнуління» українського досвіду. Йому заперечать: «Це пошуки своєї самости, власна деколонізація». Але на це заперечення буде своє заперечення: «Коли завершимо пошуки – і почнемо жити?».
Андрій Баумейстер
Для мене якось по-дитячому парадоксально, що змінюються ідеї, а не їхні носії. І «старі люди», не відходячи кудись убік, стають речниками для «нових слів». Дехто реагує скептично: мовляв, як можна довіряти політику, який колись рвався до Комуністичної партії, а потім демонстративно її засуджував? як можна вірити словам історика, який спершу називав певних історичних персонажів «буржуазними націоналістами», а тепер – вони ж у його текстах «батьки нації»?
«Життя складне і не терпить радикалізму, принаймні, в тривалій перспективі», – відповім я. Історичні розриви врівноважуються людською тяглістю. Наші переконання змінюються, а ми залишаємося тими ж самими, хіба сивого волосся додають нам історичні події. Так, назви вулиць змінюються, зате самі вулиці залишаються між тими ж самими будинками. Можливо, саме ця незмінність матеріяльного світу й провокує на дискурсивні перевороти: мовляв, щоби трохи змінити «твердий» навколишній світ – треба кардинально змінити «м’який» світ наших уявлень.
Для мене ж головне питання: чому ми так «по-живому» ставимося до минулого? Адже демонстративні розриви зі старими «іконами» відбуваються через емоційно-ціннісне ставлення до цих пережитих чи досі тривалих явищ. А якщо ставитися до минулого інакше? Якщо бути «у своїй голові» не політиком, а науковцем? Як блискуче висловився художник, який по-своєму досліджує історичну спадщину, Нікіта Кадан:
«Я не прихильник моралізаторського погляду на минуле, мені значно адекватнішим здається холодне ставлення до історії радянського проєкту. Я схиляюся до спокійного й виваженого читання радянських руїн».
Золоті слова! Тай ніде правди подіти: це – руїни, яких іконоборці – разом із іконошанувальниками – уявили собі «живими». Бути іконоборцем (або іконошанувальником) «радянського» – хіба це не все одно, що проводити гладіяторські бої на арені давно зруйнованого Колізею?
Парадоксальність полягає в тому, що «розрив» і «тяглість» є взаємопов’язаними речами. Розірвати можна тільки із «живим» самим по собі. Натомість тяглість поєднує нас із «пережитим», тобто «живим» не самим по собі, а в чомусь наступному.
Звідси випливає те, що суперечить найпершому враженню: саме тяглість є виявом прогресу, а розриви виявляються глухими кутами. Хто розриває з минулим – той обертається, а хто обертається – звернуся до біблійного образу: може застигнути «соляним стовпом» навпроти палаючої пустелі.
Україна «більша за себе», коли у своєму стремлінні до виживання байдужіє до конфліктних розривів. А що з тяглістю? Тяглість триває сама по собі, перетравлюючи минуле для сучасности, дозволяючи порожнім п’єдесталам скинутих пам’ятників заростати польовими квітами нових життів…
5. Дилеми ідентичности: від «закритости» до «відкритости»
Продовжу свою заочну розмову з Андрієм Баумейстером. В іншому виступі він говорить про типову «жертовну» українську ідентичність, яка твориться шляхом обмежень, викреслень і протиставлень – утіленням того, що для мене зветься «україноцентризмом». Філософ називає це «закритим образом» України. Натомість історичний досвід надає приклади культурного розмаїття:
Андрій Баумейстер «Українська ідентичність: деструкція вузької міфології»
Скептики заперечать: «“Відкритою” була Малоросія, а ми прагнемо України, воліємо бути самими собою, а не провінціялами імперій. Саме тому нам потрібно відштовхнутися від “зайвого” і зробити кілька “розривів” із минулим».
Перед запереченням цього заперечення звернуся до аналізу «альтернативної» – щодо українства – ідентичности. Той такий Баумейстер запропонував і деконструкцію російської ідентичности:
Андрій Баумейстер «Російська ідентичність: досвід інтелектуальної деконструкції»
Чи не вбачаєте структурну подібність української та російської ідентичности, за викладом філософа? І та, і та оборонні за своїм характером, і та, і та тотальні у своїх виявах, і та, і та радикальні у своїй «цивілізаційности». Відмінність у тому, що така «Україна» уявляє себе форпостом Заходу, а така «Росія» – окремою цивілізацією, сконструйованою як анти-Захід. Для увиразнення треба додати ще одне хрестоматійне протиставлення: українська свобода vs. російське царство.
Мені здається, що подібність українських побудов до російських не є обов’язковим мавпуванням одними інших. Тут подібна логіка, а не конкретні деталі. Питання ж полягає у відмові від логіки «закритого суспільства» з його пошуком «загроз» та «зрадників». Хай різноманітні російські феномени – почвенничество, слов’янофільство та евразійство, сформовані на противагу вестернізації – подекуди за західними ж теоріями, послугують неґативними прикладами, до чого призводить плекання «закритости».
У чому ж виявляється культурне значення країн і народів? З яким й ідентифікують себе їхні представники. Як відповідає Баумейстер у відеороліку, адресованому критикам ісламської культури, не стільки в «унікальности», скільки у власному стилі, який відображається і в засвоєних культурних запозиченнях:
<>
Андрій Баумейстер «Так что же создала исламская культура?»
Звідси роблю свій висновок, що «відкрите» суспільство є «відкритим» для культурних запозичень і творення власного стилю з мозаїки різноманітних досвідів. Тож Україна має бути «відкритою» для себе і для світу. І те, що на практиці Україна є більш «відкритою», ніж випливає із сучасних публіцистичних текстів і нескінченних дискусій про мову й ідентичність, робить її «більшою за себе».
6. Ідея Европи: на шляху до мрії
Громадська риторика України – «проевропейська». Особливо часів обох Майданів. В очах протестувальників Україна поставала носієм европейських смислів і цінностей, ба навіть більшою мірою, ніж самі мешканці Західної Европи. Так «Европа» стала українською мрією, так само багатоманітною за своєю конкретністю, як і розмаїтим залишається українське суспільство. Бодай Україна, як і всі її сусіди, належить до Европи, не тільки за волінням географії, а й за тяглістю культурних явищ.
Українські мрії поступово здійснюються: церемонія підписання угоди про асоціяцію України з Европейською Спілкою 27 червня 2014 року. Джерело: «Рубрика»
Скажу банальну річ: Европа – різна, в неї стільки ж облич, скільки й історичних реґіонів, навіть не тільки незалежних держав. І кожен край має свій стиль, хоч і не є якоюсь «унікальною цивілізацію», якою ніщо не може бути у сучасному світі. Й українці мріють про різну Европу, за своїм смаком і своєю фантазією: хтось про Европу Еммануеля Макрона, а хтось – про Европу Жан-Марі Ле Пен. Остання – теж Европа, тільки така, яка волає про повернення вчорашнього дня.
Але ж коли українці говорять про «Европу», їм ідеться про цінності свобідного й розвинутого суспільства, власну гідність та особистий добробут. Питання ідентичности відходить на другий план, хоча не втрачає свого значення. Адже Европа – повторюся, настільки розмаїта, що не тільки дозволяє, а й вітає самобутність різних країн і країв. Перехід од проклятих питань про ідентичність, які щоразу збурюють українське суспільство, до спільних цінностей і гідности знову робить Україну «більшою за себе».
А ще: згадана раніше «відкритість» – це відкритість для світу, передусім до інших країн Европи. Як би зробити так, щоби в европейських країн їхніми власними мовами дізналися про Україну, познайомилися з її музикантами і перекладеними літературними та науковими творами?
Підсумок
На завершення наголошу, що змальована мною «більшість за себе» України запросто піддається критиці. Бо завважені мною пульсуючи відтинки між сподіваннями та реальністю, в яких реальність може перевершувати сподівання, навіюють невиліковне почуття якоїсь нашої суспільної «підлітковости» – неузгоджености слів і дій, планів та реальности. Однак американський приклад із першого етюду показує, що «дорослішання» – неодноразово повторюване і ніколи не запізніле. Тож мені не здається проблемою можлива «недорослість» – чи може, неусталеність та «бродіння»? – українського суспільства, позаяк йому є куди зростати, – і перед ним простягаються тернисті шляхи поступу.
Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел
Михайло Гаухман – історик, кандидат історичних наук.