«Чим є сьогодні й чим може бути Україна?», – варто запитати на День незалежности-2020. Постійно переконуюся, що Україна завжди «більша за себе», завжди перевершує мої й суспільні очікування, завжди парадоксальна в поєднанні вчорашнього та завтрашнього. Скептики заперечать: «ми ніколи не марнуємо шанс змарнувати шанс». Але розвиток є – і є що обговорювати!
До свята пропоную два етюди, сполучені спільним рефреном – «більшістю за себе» України, яка не припиняє нас дивувати. Перший текст присвячений паралелям і образам нашого часу, які можуть напряму не стосуватися українських реалій, але, принаймні, змушують замислитися про них.
1. Американський приклад
Почну з… Америки. Ця країна виявилася світовим гегемоном не тільки у високих технологіях, масових модах, збройних силах і приватних космічних рейсах, а й у громадянських справах і «новій етиці». На початку жорстокої для Америки «коронакризи», подібної за наслідками до Великої депресії, рух #BlackLivesMatter набув масштабу справжньої «культурної революції», як назвав ситуацію відомий історик культури Алєксандр Еткінд.
Нова культурна революція назрівала поступово. Згадаємо знесення пам’ятників провідникам Конфедерації у південних штатах 2017 року. Попередником я назву й дискурсивний рух #MeToo, в якому йдеться не про расизм, але ж він теж про суспільну повагу. До того ж місце жінок у патріярхатному дискурсі аналогічно статусу «нижчих рас» в очах расистів. Не кажучи про набагато складніше становище афроамериканських жінок в американському суспільстві, як продемонстровано в нещодавній статті Марти Гавришко.
Сьогодні учасники вуличних рухів та інтелектуальних дискусій намагаються перезібрати (чи вчергове перезібрати) американську національну ідентичність на позиціях соціокультурного егалітаризму. Тож «революціонери» заперечують нерівність суспільних груп, тобто таку нерівність, в якій культурні підстави стають підґрунтям для політичних рішень та майнової диференціяції. Простіше кажучи: всі прагнуть поваги в усьому.
Коментарі про американські протести від Євгена Магди і Єгора Брайляна в етері «Міжнародного огляду з Юрієм Фізером» на каналі «Espreso TV»
Показовий рух за повалення пам’ятників «старорежимним» історичним героям за те, що вони за життя відтворювали расистські настанови, хай би яким великим був їхній внесок у світову цивілізацію. Для протестувальників: вулиця – то не музей з артефактами минулого, а тому має бути комфортним середовищем для сучасних людей.
Повертаючись до згаданого інтерв’ю з Еткіндом, наголошу, що науковець назвав пам’ятники «твердою» колективною пам’яттю. «М’яка» пам’ять піддається перегляду, завдяки громадським обговоренням: тексти можна переписати знов і знов, а поняття переглянути, як це відбувається з витісненням пейоративних етнорасових термінів. За цих умов громадськість звертає увагу на пам’ятники, які до того могли здаватися хіба елементами міського пейзажу. Під час революцій слово тотожне дії, а тому заперечення значення дорівнює запереченню існування. Якщо «такий» пам’ятник не має право на існування – даєш його «деп’єдесталізацію» (як називає Еткінд або знесення, або перенесення пам’ятників). Мовою натовпу: ганьба – геть!
Пам’ятник Аврааму Лінкольну в Бостоні, який викликав незгоду через «зверхність» президента щодо визволеного раба
Я не підтримую повалення пам’ятників, надав би перевагу, залежно від пам’ятника і ситуації, встановленню біля постаментів дошок із пояснювальними текстами або звезення небажаних пам’ятників ув окремий простір. Не можу підтримувати пограбування магазинів, яке відбувалося на центральних вулицях американських міст. Однак зрозуміло, що стосовно бутиків діє така ж сама логіка, що й для монументів: якщо модні магазини, призначені для «демонстративного споживання» небагатьох, працюють на увиразнення соціяльної диференціяції – геть їх!
Ви заперечите мені: «Повагу не приносять пограбовання». Звісно, я проти мародерства, але на першому місці має бути так, щоб усі залишалися живими та навчилися розмовляти один із одним, й американці з цим мають раду.
Для мене ж головне, що Америка залишається «молодим» суспільством, спроможним до переосмислення себе, а також і гуманним суспільством з його обстоюванням права кожного на життя та повагу. Звісно, культурна революція не може покращити життя тисяч і тисяч ґеттоїзованих афроамериканців, зате може привернути до них суспільну увагу.
Питання до теми: які громадські настрої поширені серед вихідців із (пост)радянського простору та як вони ставляться до #BlackLivesMatter? На це питання відповідає досвідчений Євген Кисельов наприкінці представленого випуску своїх щотижневих «Итогов»
Яке все це має значення для України? Америка ж бо відділена від нас не тільки океаном, а й цілою епохою, і може не однією. Відповім так:
• по-перше, Україна теж «молоде» суспільство з досвідом революцій і повалення пам’ятників. Можна навіть пожартувати: «українці скидали пам’ятники до того, як це стало мейнстрімом»;
• по-друге, українське суспільство теж потребує рівности та поваги, навіть за відсутности дискримінованих расових спільнот;
• по-третє, в Україні є привілейована група, яка поєднує владу та власність. Наша «елітко», як її влучно називає економістка Світлана Благодєлєва-Вовк, є чинником суспільного регресу, оскільки існує приватними інтересами, а звідси – руйнує державні та суспільні інститути, заради особистої вигоди конкретних людей. Болючий для науковців приклад: купівля можновладцями наукових ступенів, що працює на деградацію наукової сфери;
• по-четверте, серед українців чимало людей з «елітаристським світоглядом», які засуджують #BlackLivesMatter. Які можуть бути причини цього?
Спершу мені закортіло провести ідеологічний аналіз із визначенням «лівої» та «правої» позиції щодо проблеми – ось такий: незаможний «правий» вітає наявний лад, бо його ідеал – заможна людина, навіть якщо він сам не має шансів на «успіх», а незаможний «лівий» заперечує суспільний порядок, бо його ідеал – інакше влаштований, більш справедливий соціюм. У кожному нормальному суспільстві є запит на «ліве» і «праве». Питання ж не тільки в поділу суспільних запитів, а й в їхній презентації в громадському просторі. І взагалі: важко вимагати «лівизни» від бідних, які прагнуть добробуту. Революції та «революції» – справи заможних!
Аж згодом мені спало на думку, що ідеологія може хіба почасти пояснити ситуацію. Як на мене, річ у соціяльній емпатії. Певен, що українському суспільству вистачає розуміння американських справ, проте не вистачає співчуття до тих, хто опинивсь у колі нерівности, яка породжує нерівність. Тільки співчуття може не допустити знецінення: «Ну чим вони там незадоволені? Нам би їхні проблеми!».
Америка – світовий гегемон, не тільки в якійсь конкретній царині, а й узагалі. Тож американський порядок денний сьогодні – стане українським порядком денним завтра. І те, що Україна спроможна на аналогічні переосмислення себе, бодай за інституціонально й економічно набагато гірших умов, робить її «більшою за себе».
2. «Зоряний час» Григорія Сковороди: народний філософ для світових трендів
Україна «більша за себе», бо парадоксально поєднує бажане та дійсне. А хто є найвиразнішим символом України?
Зараз пропоную моїм читачам дістати з кишені/гаманця або Google Images – хто чим багатий! – банкноту номіналом 500 гривень. Не треба бути знавцем барокової культури, щоби посміхнутись із парадоксу: Сковорода та гроші – дві речі несумісні. Тай смішно мені, що за витрачанням – радше розміном – «п’ятисоток» невпинно споглядало «всевидяще око». На жаль, 2016 року цей загадковий символ прибрали з купюр.
Новий випуск банкноти номіналом 500 гривень
Григорій Сковорода – національний символ. «Героєм» його не називають, бо він ні з ким не воював. Бо ж кого ми маємо за героїв?! А якщо хтось символ нації, як і її герой, то має бути зображений на грошах. Так світ посмертно спіймав нашого філософа – і зробив символом готівкових заощаджень.
І – якщо продовжувати в сатиричному ключі – «п’ятисотки» стали поодинокою масовою річчю з усією спадщини філософа. Адже годі уявити собі настільки «далекого від народу» мислителя, ніж народний філософ Сковорода. Його вчення про плекання «мікрокосму», себто людської душі, та відповідність кожній людині її «сродности» – життєвому покликанню, вочевидь, аж надто контрастують з «правдою життя», яке для багатьох залишається станом виживання. Як тут думати про самого себе і свою «сродність»?
Нашого філософа пробував переосмислити Павло Тичина в незавершеній поемі-симфонії «Григорій Сковорода», над якою поет працював із початку 1920-х по 1940-й рік. Аналізу опублікованих у 1923 році та неопублікованих глав поеми-симфонії раніше я присвятив два етюди на тему «Тичина і Сковорода».
В опублікованих главах Тичининої поеми Сковорода, зіткнувшись із несправедливістю щодо своєї учениці Марії, дійшов висновку, що своїм софістикованим ученням служив аристократії, а не народу. І вирішив піднятися на боротьбу за справедливий лад:
Шляхту,
шляхту бачив я, а не народ.
Панство просвіщав, а не голоту.
У ній,
лише у цій останній я мир собі знайду
і боротьбу замість спокою.
Бо мир не просто правда, а –
мир є справедливість,
за всіх пригноблених піднятий меч.
У неопублікованих частинах філософ так і не став – бо не міг стати – революціонером, тобто учасником гайдамацького повстання. Як ішлося йому під час болісних роздумів (курсив автора. – М. Г.):
Пізнай себе.
Як можемо бути щасливими,
коли ми не взнали ще добре,
що для нас властиве, а що ні?
А властива для нас любов до свободи.
А коли так, то будем ту свободу любить.
Але як – любов’ю чи ненавистю?
Любити просто свободу –
отже, тікати од світу, од життя...
А воювати свободу...
Отже, пізнати самого себе
можна не тільки заглиблюючись у своє
серце,
а щей так:
розвити в народу любов до свободи.
Для кожної епохи може бути свій геній чи герой – і Тичина прагнув надати суспільству «сучасного» Сковороду. За логікою Тичини, якщо Сковорода знав цей світ, який його «ловив і не спіймав», то філософ мав перейти на бік скривдженого простонароддя, бодай у ролі «просвітника», а не «революціонера». Тичинина поема геть не відповідала канонам соцреалізму із його оспівуванням революційних поривів. На щастя, Григорій Сковорода – на відміну від Тараса Шевченка – залишився не «привласненим» радянською офіційною культурою.
Що ж парадоксального у постаті філософа, що робить його на сьогодні «більшим за себе»? Річ не тільки в естетично піднесеному характері його вчення. Як на мене, річ у тім, що для постмодерного/інформаційного/постіндустріяльного світу з його «новою відвертістю», «емоційним споживанням» та «правом бути собою» – оспівана Сковородою ідея пошуку свого призначення має здаватися надзвичайно сучасною.
Градація країн світу за рейтингом «щастя» від 2015 року.
Джерело: «Reddit»
Сковорода говорив про щастя – і наразі успіхи країн світу оцінюють не за рівнем ВВП, а за інтеґральним показником «щастя». Сковорода – аж ніяк не наш сучасник, зате для сьогоднішньої людини з її вічним пошуком своєї «самости» та своєї «унікальної» справи – філософ здається цілком «своїм». Сьогодні не світ ловить нас, а навпаки: ми в різний спосіб ловимо розмаїті світи.
Далі буде…
Михайло Гаухман – історик, кандидат історичних наук.