Нинішня ситуація із загостренням польсько-українських нібито історичних контроверсій була абсолютно прогнозована. Численні риторичні маніпуляції з обох боків загалом мають просту мету – представити “свою” сторону такою, що терпіла й поступалася роками, аж зрештою терпець урвався. Прості пояснення в тому дусі, що причиною загострення є винятково сучасний польський уряд або керівництво українського ІНП, пояснюють небагато. Хоч діяльність обох, вочевидь, заслуговує вельми критичної оцінки. Але проблема глибша й масштабніша. Тому, передусім, варто спробувати зрозуміти, що відбувається і чому.

Для цього варто пам’ятати про глибокі асиметрії двох сусідніх країн, якщо завгодно, про їхню належність до трохи різних “східних Європ”. Польське суспільство набагато гомогенніше (етнічно, мовно, релігійно), ніж українське. Економічні показники Польщі кращі за українські (хоч наприкінці 1980-х країни перебували приблизно на тому самому рівні). Польща – член НАТО і ЄС (тому має змогу погрожувати Україні не-підтримкою її євроінтеграційних аспірацій). В Польщі немає війни та окупованих територій, але поглиблюється “холодна громадянська війна”, про причини і природу котрої ще йтиметься нижче. У Польщі живе, працює, навчається понад мільйон українців – їх польські політики періодично намагаються зобразити на європейській арені як “біженців” й обґрунтувати тим незгоду на квоти ЄС щодо прийому біженців з Сирії.

Офіційні взаємини незалежних Польщі та України – це роки красивих декларацій, але також роки нерозуміння і небажання зрозуміти сусіду, роки ілюзій, що крапки над “і” розставлені, а спадщина Ґєдройця і паризької “Культури” безальтернативна. У сучасних політичних дебатах нібито про історію і пам’ять позірно антагоністичні групи фактично дуже подібні одна до одної. Відверті праві радикали послуговуються про-упівською чи анти-упівською риторикою як прикриттям расизму і ксенофобії. Їхні голоси щоразу чутніші в медійному полі обох країн. Їхні стриманіші у висловах захисники серед публіцистів чи митців говорять про потребу в здоровому патріотизмі як формі протистояння зовнішній агресії й колоніялізмові. Водночас, критикуючи іншу сторону, ті самі “патріоти” радо покликаються на “європейські цінності” та “гуманістичну пам’ять про жертв”. Гірка іронія полягає в тому, що погрози “не пустити Україну до Європи” лунають з вуст людей, які своїми діями послідовно виштовхують Польщу з ЄС. Не менш трагікомічними є апеляції українських прихильників “патріотичної історичної політики” до гасел євроінтеграції.

Роками Україна ритуально сприймала Польщу як свого “європейського адвоката”. Це переконання трималося на інтенсивності двосторонніх особистих контактів, близькості мов, відчутній симпатії багатьох поляків до Помаранчевої революції та Майдану. Багатьом в Києві ця ситуація, вочевидь, здавалася безальтернативою й природною. Припускаю, саме тому офіційний Київ так легковажно припустився серії помилок, роками фактично нехтуючи польськими претензіями щодо спроб глорифікації УПА. Те, що з українського боку було проявом елементарного невігластва, із польської перспективи не раз виглядало, як продумана антипольська дія. Так було у випадку указу президента Ющенка про “Героя України” для Бандери, так було у випадку ухвалення Верховною Радою закону про визнання вояків УПА “борцями за незалежність України” одразу після виступу в парламенті президента Коморовського, так було у випадку появи в Києві проспектів Бандери і Шухевича.

Легко ображаючи партнера, офіційний Київ водночас раз за разом втрачав нагоди виступити з ініціативами, що могли би зменшити напругу. Насамперед, ідеться про політичне засудження самого факту масового убивства мирного польського населення Волині. Але також – про втрачені нагоди створення міжнародної (саме міжнародної, а не двосторонньої!) комісії істориків і правників для вивчення всього комплексу польсько-української історії у Другій світовій.

Звісно, краще пізно, аніж ніколи. Але в Україні дотепер переважають або самозаспокійливі оповіді про те, що зміна влади в Польщі все направить, або драматизація теми аж до тверджень про прямі територіальні претензії Польщі до України. Загалом радикали з обох боків (які, звісно ж, тішаться пріоритетною увагою ЗМІ), майже узгоджено передаючи куті меду, накручують спіраль антагонізму. Можливо, не задумуючись, що в якийсь момент ця спіраль випрямиться й невідомо, чи хтось буде в стані її контролювати…

На мою думку, головною причиною нинішніх процесів у Польщі є не політика офіційного Києва (про посутні помилки якої я вже сказав вище), але широка внутрішня суспільна криза, викликана низкою чинників. Цю кризу можна дещо спрощено назвати кризою єврооптимізму, усвідомленням мільйонами поляків глибокої нерівності всередині ЄС із одночасним сприйняттям здобутків євроінтеграції (таких як, відчутне покращення інфраструктури, право вільного проживання і роботи в усіх країнах ЄС тощо) як даності, якій ніщо не загрожує.

В ідеологічній площині Польща глибоко переживає травму Єдвабного – дискусію про убивство поляками своїх єврейських сусідів, що її (дискусію) нинішня влада часто називає “педагогікою сорому”. Виборчий тріумф ПіС – це перемога популістичного консерватизму, для якого засадничо важливими є опертя на католицтво та національну історію – але не в категоріях сорому, а в категоріях гордості. Пошук предметів гордості відбувається як у межах класичного польського національного наративу, так і за допомогою самовіктимізації, наголошення тези про виняткові терпіння і муки “Христа серед народів”. Щоразу помітнішим стає риторичне освоєння теми “польського Голокосту” - мучеництва поляків на кресах. В такій логіці Волинський геноцид стає архетипом польської історії, який акцентує, з одного боку, польську цивілізаційну вищість, а, з другого, виняткову жертовність.

Тут варто нагадати, що само по собі поняття “геноциду” є предметом жвавих правових і історичних дискусій, а спроб його наукового визначення – десятки. Рішення польського парламенту, натомість, є класичною політичною декларацією (ухваленою, до речі, в атмосфері консенсусу й аж ніяк не лише голосами ПіС) й маніфестацією пересування “кресової” міфології в самий центр польської історичної політики. Але політика ця має, як і кожна історична політика, цілком актуальні побічні ефекти, зокрема, у щоденному ставленні до численних трудових мігрантів з України. Тут напрошується майже психоаналітична конклюзія, що потреба зверхності щодо працівників зі сходу напряму пов’язана із власним досвідом нерівного трактування, із яким мільйони поляків – трудових мігрантів зіткнулися в Британії чи Німеччині.

Глибші причини актуального риторичного загострення польсько-українських взаємин полягають аж ніяк не в інтерпретаціях історії. І, звісно, історію ніхто все одно “не залишить історикам”. Якщо ж таки говорити про істориків (погоджуючися визнати такими всіх, хто відповідним чином самоідентифікується), то в ситуації політичного загострення вони поводилися по-різному. Більшість, і це зрозуміло, ішла за політичною кон’юнктурою чи суспільною думкою, намагалася підлаштуватися під них. Була знову утверджена в правах сумовита ситуація, коли паспортна (чи етнічна) приналежність визначає інтерпретацію, а від їхнього (паспорту чи етнічності) носія очікується захист “національної позиції”. Були й чергові приклади наївно-небезпечної логіки: симпатизувати всім, хто виступає проти антипатичного персонажу, без бажання дізнатися, з якої позиції і з якою метою формулюються звинувачення.

В сучасному світі не лишилося башт зі слонової кістки. Тим не менше, історикам варто продовжувати працювати й співпрацювати попри політичну ситуацію. Багатогранна польсько-українська історія Волинню не обмежується, але без Волині вона неповна. Сама по собі тема Волині 1943 року містить низку дуже цікавих дослідницьких викликів. Перелічу лише найочевидніші: систематичний аналіз німецьких джерел, мікроісторія конкретних населених пунктів і родин, серйозні порівняльні дослідження із іншими випадками організованого масового насильства в ситуації війни та окупації.

В актуальній суспільно-політичній площині, натомість, просто повернутися до значно сприятливішої ситуації польсько-українського порозуміння 1990-х та початку 2000-х вже не вийде. Формула “прощаємо і просимо вибачення” не допоможе, означення “трагедія” щодо Волині-43 дискредитоване. На тлі істеричних ультиматумів особливо відчутний дефіцит зважених висловів та готовності почути другу сторону та трактувати її як рівну. Але тут головною проблемою стає брак самокритики й сила бажання виправдовувати власні ідеологічні перегини вчинками іншого. При цьому, “патріотизація” польського публічного простору з уже цілком відвертими анти-ісламськими та анти-українськими нотками найбільше загрожує саме Польщі. Так само, спроби мітологізації Бандери є політичною пасткою насамперед для України з її внутрішньо розмаїтим суспільством.

Андрій Портнов, історик, директор дослідницької мережі PRISMA UKRAЇNA при Форумі трансрегіональних студій (Берлін), запрошений професор Європейського Університету Віадрина (Франкфурт-на-Одері), співзасновник і співредактор (до серпня 2017) інтернет-порталу historians.in.ua, член Українсько-польського форуму партнерства